NEWS 2SWEET

У нас по сусідству мешкала бабуся Таня. Жінці було вже під сімдесят. У неї з дітей був лише один син, якого вона завела у досить зрілому віці. Коли Микола підріс, він одразу поїхав до міста. Він наше село не любив, відкрито казав, що це діра, де нема чим зайнятися. Але через рік, як він поїхав та влаштувався у місті, став на кожен сезон урожаю приїжджати. У звичайний час він своїй старенькій мамі навіть не дзвонив, а тут із пакетами приїжджав, щоб усе, над чим жінка весь рік працювала, забрати за один раз.

Для жінки город був основним джерелом харчування, а син забирав у неї останній «хліб». З року в рік я спостерігала цю неприємну картину. Сусідам було шкода бабусю, у якої син виріс справжнім покидьком, усі їй допомагали по можливості. Я й сама завжди заносила випічку. Бабуся Таня була доброю душею, вона на сина навіть не обра жалася. -Молодий він, дурний, порозумнішає потім, — говорила вона.

Я якось не витримала і Колі все, що думаю, вимовила, він і бровою не повів, адже будь-який інший би на його місці під землю б провалився. -Це не ваша справа, — коротко лише сказав він. Після цього я вирішила, що гада треба провчити. Я нотаріусом працюю і вмовила бабусю Таню написати заповіт на державу, а не на сина, котрий ніяких заслуг не має. Бабусі Тані не ста ло у 73 роки. Ви бачили б розчароване обличчя Колі, коли оголосили заповіт. Я думаю, він на це повністю заслужив.

Спостерігав нещодавно таку картину. Стояла бабуся на вулиці з протягнутою рукою. Сама вона була згор блена, у старенькому пошарпаному пальті. З-під пальта виглядав тоненький літній халат, який зовсім не зігрівав. На голові у бабусі була тонка хусточка, на ногах — поношені черевики, видно, що не за розміром. Бабуся нічого не просила у перехожих, вона мовчки стояла і дивилася вниз. Було важко побачити її обличчя, але коли це вдавалося, то в ньому я не міг прочитати жодної емоції. Порожнеча в очах та всередині. Повз бабусю проходили двоє підлітків, років 15-ти.

Вони голосно сміялися, використовували некультурні висловлювання, та ще й так голосно. Вся вулиця чула це неподобство. Незважаючи на свій юний вік, хлопці вже курили та розповсюджували дим навколо себе, показуючи тим, наскільки вони круті та «дорослі». Хлопці підійшли до бідної бабусі, засунули їй у руку бичок від сигарети і зі сміхом втекли. Бабуся від несподіванки ахнула, ноги підкосилися, і вона сіла на землю. Стала дмухати на свою руку, великі краплі слiз з’явилися на її очах. Тут до бабусі підбіг хлопчик, 3-класник. Він тут же допоміг бабусі встати. -Бабуся, не плач.

Ось тримай мій пиріжок, він ще гарячий. Почекай мене тут, тільки нікуди не йди. Я живу тут поряд, я зараз прийду. Бабуся взяла пиріжок; тільки вона хотіла подякувати хлопчику, як він уже втік, залишивши поряд із нею свій портфель. Він повернувся через 5 хвилин. У руках у нього був йод і бинтик. Хлопчик обробив ранку бабусі. А потім подарував їй свою скарбничку-свиню. -Я тут збирав на машинку, вже багато зібралося, повна назбиралася. Але я ще накопичити зможу, а це вам. Щоб бабуся не плакала, хлопчик міцно обійняв її. Бабуся почула, як швидко б’ється серце маленького хлопчика. Це було найбільше і найдобріше серце у світі.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію. – У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти! – Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

– Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в! Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН – всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв, а начальник підійшов до діда і каже: – Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! – Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

У перші роки спільного життя жити разом з чоловіком означало боротися з владною поведінкою його матері, особливо щодо її квартири, яка пустувала протягом десяти років. Незважаючи на її старий стан, вона півроку вагалася, перш ніж дозволити нам переїхати, за умови, що ми оплачуватимемо комунальні послуги та вноситимемо додаткову суму. Ця угода, хоч і була більш вигідною з фінансової точки зору, ніж оренда житла в іншому місці, була пов’язана з необхідністю терпіти її нав’язливу поведінку.

Вона входила до квартири без попередження, критикувала наш рівень життя та встановлювала свій контроль під виглядом великодушності. Її ставлення та несподівані візити, включаючи один особливо незручний інцидент, змусили мене зважити наші фінансові цілі – і ціну нашого приватного життя та гідності. Ситуація, що склалася, змусила нас обох терпіти заради економії і невпинно прагнути до поліпшення свого фінансового становища.

Наші зусилля принесли плоди, і через півтора роки ми змогли обзавестися власним житлом, започаткувавши нову главу незалежності. З того часу її спроби впливати на нас зустрічали жорсткий опір, встановлюючи нові межі в наших відносинах. Незважаючи на її постійні спроби зберегти вплив за рахунок перспективи отримання спадщини, ми залишалися непохитними, цінуючи свою автономію понад будь-які потенційні вигоди. Ця зміна в динаміці показала, що її прохання більше не можуть бути вимогами, і ми зберегли цю позицію, навіть коли наша родина зросла, забезпечивши повагу та межі.

-Мам, як же ти набридла зі своїми капризами та бол ячками! Не буду я тобі ці твої ліkи куnувати! Я не мільйонерка! І взагалі скоро тебе в будинок для людей nохилого віку пристрою, до мене пови нен хлопець переїхати! – кричала Марія. Дар’я Петрівна тихенько сиділа в кутку, опустивши погляд. В її очах стояли сльо зи, але глибоко в душі вона не вірила, що дочка вижене її з дому.

Так погано Маша почала ставитись до рідної матері тоді, коли Дар’я Петрівна написала на неї дарчу на квартиру. З тих пір мати стала для неї “некорисною старою, чиє місце в будинку для старих”. Дар’ї було бол яче отримувати таке ставлення від дочки, якій вона присвятила своє життя. Машу вона ростила сама, коли не стало чоловіка. Вона дуже старалася, щоб донька ні в чому не потребувала, у певному сенсі вона її розбалувала. Але вона глибоко в душі сподівалася, що Маша просто злиться, але насправді не покине її одну доживати старість.

Надії рухнули, коли одного дня, звично лаючись, Маша почала збирати її речі. Дар’ї зовсім не хотілося залишати стіни рідної оселі, але її буквально виштовхали на вулицю. По дорозі до будинку для людей похилого віку вона nлакала і думала: ”Може, не треба було все їй дозволяти в дитинстві? Може, це все моя помилка?

Різкі слова Вадима дуже глибоко поранили Галину. Людина, яка колись обіцяла їй вічне кохання та щасливе спільне життя, тепер відмовлялася від дитини, яку вона носила. Обіцянки про будинок, трьох дітей і кохання до самого кінця, здавалося, випарувалися в одну мить. У тридцять п’ять років Галина виявилася самотньою та ще й ваrітною. Вона була жінкою середньої зовнішності, за все життя в неї було лише кілька залицяльників. Вона вірила, що вийде заміж за Вадима та стане щасливою матір’ю його дітей. Але після його відмови перспектива материнства не принесла їй радості.

Галина заробляла на життя, працюючи у сільському магазині; жила вона у невеликому будинку. Матеріально про доньку вона дбала добре, але материнських інстинктів не вистачало. Дитина жадала тепла і любові, тяглася до своєї часто байдужої матері. Несподівано для себе Галина знайшла чоловіка в особі Мирона-чоловіка із сумнівною репутацією у суспільстві . Ходили чутки про його пияцтво та кримінальне минуле. Його нездатність утриматися на роботі також викликала подив. Незважаючи на плітки та застереження, Галина відчайдушно хотіла з ним щастя.

Процес залицяння був коротким; вони познайомилися на роботі, де Мирон був вантажником. Галина, не звертаючи уваги на розмови городян, запросила його переїхати до неї менше ніж за місяць. Згодом думка мешканців села почала змінюватися. Мирон демонстрував небачені раніше навички господаря, ремонтуючи їх паркан, фарбуючи будинок та упорядковуючи сад. Його трудова етика була незаперечна, і багато сусідів почали звертатися до нього за допомогою. Життя подружжя почало налагоджуватися.

Мирон взяв на себе домашні обов’язки, готував їжу, доки Галина працювала. Він також встановив міцний зв’язок із дочкою Галини – Анею. Він направляв її у навчанні, вчив кататися велосипедом і навіть подарував їй пару ковзанів, навчивши кататися місцевим озером. Він став невід’ємною частиною їхнього життя. Зрештою, Аня закінчила престижний університет теж за підтримки Мирона. Він навіть вів її до вівтаря на весіллі. Кохання між ними було відчутним, про що свідчили їхні спільні сльози під час танцю батька з дочкою.

У мене є сестра. Ми з нею двійнята, але крім батьків та дня народження в один день нас не пов’язує нічого. Марина, так звати сестру, все життя все отримувала легко, за «гарні очі». Мені ж доводилося добувати все важко зі шкільних років. Я не була такою комунікабельною, не мала можливості швидко вбирати інформацію. Сестрі було достатньо послухати на уроці, і домашню роботу можна не робити. А мені доводилося сидіти над підручниками, щоби не скотитися на трояки.

Марина дуже швидко підвела голову. Мама підтримувала цю зірковість, постійно ставлячи сестру за приклад і знецінюючи мої успіхи. Сама Марина замість того, щоб якось допомагати мені, намагалася якнайбільше підкреслити різницю між нами і свою перевагу. Вона й так виграшно виглядала, а на моєму тлі взагалі сяяла. Те, що все саме падає їй у руки, не пішло їй на користь.

В університеті вона не доучилася на третьому курсі та вийшла заміж за одногрупника. Один декрет у неї плавно перетік у другий, і ось зараз їй двадцять п’ять років, двоє дітей, відсутність освіти, не надто хороший чоловік та маленька зарплатня. Я ж, звикнувши зі шкільної лави старанно працювати, вже зараз начальник відділу.

У цій фірмі я працюю з 18 років, навчалася на заочному, відразу застосовуючи теорію на практиці. Чотири роки тому вийшла заміж і вже маю дитину. У нас із чоловіком хороший дохід, який дозволяє нам багато чого собі дозволяти. Наприклад, водити сина у приватний дитячий садок. Саме це, як не дивно, найбільше не подобається всім. Мама і раніше намагалася мене агітувати допомагати сестрі, але в мене такого бажання не виникало.

Спершу я ще якось намагалася допомагати їй грошима, але потім зрозуміла, що це сприймається як належне, навіть питали, чому так мало, ну я й перестала. Ось коли вона у своєму хисткому положенні пішла у другий декрет, тоді я й перестала їй допомагати. Ми якраз із чоловіком тоді вирішили взяти іпотеку на квартиру більше.

Для мама пояснення, що грошей немає, тому що іпотека була цілком переконливою. Скільки ми з чоловіком заробляємо, вона не знає, тому тема допомоги сестри зів’яла. Періодично мама якось просила допомогти сестрі, але це були разові акції. Але коли вона дізналася про приватний дитячий садок, то зрозуміла, що не останні гроші ми на це віддаємо, і почала мене соромити. — Я тут подивилася, скільки цей ваш приватний садок коштує.

Слухай, вам нічого робити, як такі гроші на вітер викидати? Ходили б у звичайний. А якщо така багата, то краще сестрі допомогла б. Подумати тільки: п’ятнадцять тисяч за садок. Там що, горщики золоті? — не вгамовувалася мама. Я терпляче пояснювала, що у звичайному дитсадку ми мали лише недуги, доводилося наймати няню. Мама працює, а коли не працює, то допомагає сестрі. А свекруха живе далеко. Тому і було вирішено, що простіше влаштувати дитину до приватного саду.

Там і групи менше, і вихователі уважніше, і додаткових занять більше. Мама не відступала і щоразу порушувала цю тему. Знову почалися прохання дати грошей сестрі на щось вкрай необхідне. Я вже не витримала і сказала, що сестра нічим не зобов’язана. А я свої гроші витрачатиму на свою родину, я для цього їх і заробляю взагалі.

Я б і допомагала, адже вона моя сестричка, але Марина так реагує на мою допомогу. Скинула їй на карту п’ять тисяч, а вона дзвонить: — Ти малому своєму купила чобітки на зиму в кілька разів дорожче. Що, як для сестри, так і шкода? Мої діти не такі як твій. Неприємно все це й прикро. Краще нічого не давати, ніж виправдовуватися.

Деякі мене називають розлученою, а я себе називаю вільною жінкою. Я розлучилася з чоловіком сім років тому і придбала свободу. З чоловіком ми прожили цілих двадцять років, ростили дочку і в один момент вирішили ро злучитися. Ну, як вирішили… Все почалося з того, що чоловік почав розмовляти зі мною на високих тонах, став лаятися. Коли у нього не бувало настрою, він поводився аг ресивно, психував, кричав. Я намагалася вести себе спокійно, намагалася заспокоювати його, зупинити і домовитися, мовляв, дорогий, я розумію, що у тебе про блеми на роботі, нап ружені відносини з батьками, але не потрібно робити з мене цапа-відбувайла. У перший час після розмов він поводився нормально,

потім знову брався за старе. Він почав випивати і все гірше і гірше себе вести. Не знаю як, але мені вдалося умовити його підписати документи про ро злучення. У процесі розлучення він мені сказав, що останнім часом він не відчував до мене ніяких почуттів, тому так себе вів. Зараз я вільна жінка. Я теж охолола до нього, тому перенесла все це не так вже й бол існо. Зараз мені 51, я жінка, яка робить все, що хоче, насолоджується життям. Немає нічого кращого, ніж свобода. Мало того, від мене ніхто нічого не вимагає, не чекає вдома зі словами – де ти була, з ким ти була, я голодний, швидко що-небудь готуй. Мені дуже подобається такий спосіб життя. А моїм знайомим і близьким — не дуже. Вони всі намагаються знайти мені пару, влаштовують мені побачення. Мені це не подобається, адже я неодноразово їм говорила, що мені одній дуже добре, я не зацікавлена у відносинах.

Але вони мені не вірять. Нещодавно моя колега знайшла мені кандидата в чоловіки, він її родич. Вона передала мені, що він запрошує на побачення. Я вирішила жартома погодитися. Мені було забавно і цікаво подивитися, хто ж він, спробувати. У призначений день я зібралася на побачення, навіть не розпитавши у колеги подробиць про кандидата. І ось приходжу я на побачення і зустрічає мене дідусь. Не дивуйтеся, йому було 75. Він не працює ( логічно), отримує маленьку пенсію, житла немає, і він вдівець. Я просто була в шоці. Виявляється, людям здається, що я така дурна. Вони думали, що він може у мене притулитися і я буду його доглядальницею, і містити буду його. І плакати хочеться, і сміятися.

— Тетяно Іванівно, вибачте. Вже час зачинятись, а так якийсь чоловік, стоїть, нічого не бере – почала скаржитися Ольга. Таня, невдоволена, підвела голову, відповівши: -Навіщо турбувати мене по дрібницях? Вона того коштувала? Проте Оля стояла на порозі і чекала на реакцію. Директор, усвідомивши, що треба щось робити, підвелася і пішла до зали. Вийшла в зал і серце її тьохнуло. Спиною до неї стояв солдатик перед вітриною з тістечками.

Відстовбурчені вуха смішно стирчали на виголеній голові. — Мишко, синку, — крикнула хрипко Тетяна. Оглянулись усі. І Ольга, і прибиральниця тітка Валя. Повернувся і солдат. Тетяна судомно зітхнула, знову все починається спочатку, вона знову побачила сина в чужій людині. Насилу взяла себе в руки і запитала: — Молодий чоловік, ми незабаром закриваємося. Якщо нічого не хочете купити, прошу на вихід. Зовсім ще молоденький пацан, зніяковіло посміхнувся. — Вибачте, вибрати не можу. У мене грошей мало, — і розкрив долоню з дрібницею. — Що, все у звільненні прокутив?

А батьки не помагають? — пожартувала Тетяна, підходячи ближче. — Та я не собі. Сестриці. Мене у відпустку на тиждень відпустили, отож я і приїхав. Вона у мене недалеко живе. У дитячому будинку на Комсомольській. Ми з нею самі залишилися. А гроші в мене в поїзді вкрали, добре, що дрібниця в кишені залишилася, — почервонів хлопець. Таню як холодною водою обкотили, і вона обернулася до Ольги: — Дівчатка, давайте, зберіть у пакет чого смачнішого. Чек мені потім віддасте, — скомандувала вона і повернулася до солдата. — Сам голодний? — Запитала Тетяна і взяла його за руку. — Ходімо до мене в кабінет.

Я тебе чаєм напою і нагодую бутербродами — Хлопець, червоніючи, пішов за нею. А тим часом у залі Ольга з напарницею вкладали у пакет солодощі. — І чого наша Тетяна так переполошилася? Вже додому пора і касу закривати, а ми тут вовтузись,-бурчала Ольга. Тітка Валя крикнула на неї: -Чого бурчить? Сказали, роби і не бурчи. А Таня вірно робить. Треба дівчинку порадувати, та хлопця підтримати. Але Ольга не здавалася: — Я її, якщо чесно, уперше такий побачила. Як вона йому крикнула, Мишко? Ось ви, Валю, тут давно працюєте, хто це?

Прибиральниця перестала мити підлогу і сумно зітхнула — То сина її звали. Він у неї в афганській загинув. Один єдиний у неї був. Не дай вам Бог, дівки такого пережити. Вона ж раніше інша була. Реготуха, бовтанка. А як Мишка не стало, скам’яніла вся. А у кабінеті Тетяна делікатно розпитувала хлопця. — А давно ви самі? Як сестру звуть? Де будеш ночувати? Той із апетитом поглинав бутерброди і нехитро відповідав. Що батьки у лазні п’яними вчапали.

Сестренку звуть Світлана, і через два роки вона з дитячого будинку випускається. Після армії він у село повернеться до батьківського будинку і туди ж Світланку забере. А ночуватиме на вокзалі, він уже з черговим домовився. А Тетяна слухала його, а бачила перед собою сина. Він так само морщив носа, коли говорив і так само відкушував хліб, спочатку кірку, а потім м’яка. Тут вона схаменулась. — А звати тебе як? Він здивувався: -Михайло мене звуть. Ви самі там мене в залі гукнули.

Я навіть здивувався, звідки ви знаєте. — У Тетяни горло стиснулося у спазмі. Вона закашлялася так, що з очей сльози покотилися. Сполошився Мишко: — Що з вами? Погано? Тетяна сьорбнула зі склянки мінералку і витерла мокре обличчя. — Нічого, все гаразд, не хвилюйся. Ось що. На вокзал ти не підеш, ночувати в мене будеш. Зараз поїдемо, і якщо не пустять, гостинці передамо. І не сперечайся. Я старший і мені краще знати. Мишко несміливо запитав: — А ваші не проти будуть? Ну, якщо ви з вулиці приведете? Тетяна посміхнулася: -Нікому проти бути.

Одна живу, і на мить згадала колишнього чоловіка. Він через півроку після похорону пішов від неї. До дівчини зовсім, старше за сина їх на два роки. У нього зараз уже троє дітей. Бачила його нещодавно. Постарів, погладшав, подурнішав. Зрозуміло, що про Мишка й не згадує, напевно, дітей ростить. Це вона досі сина не може забути. За рік після цієї події на пероні стояли двоє. Тетяна та Світлана, яку вона забрала до себе. Вони чекали швидкий поїзд, на якому мав приїхати Мишко. Головна людина в їхньому житті…

Був пізній вечір. Надворі вирувала справжня негода. Я поверталася додому після роботи, хуртовина застилала очі, видимість на відстані трьох метрів була нульовою. Дорогою я заїхала до супермаркету, щоб купити продуктів на вечерю. На вулицях міста практично не було людей. Це й зрозуміло, кого за такої погоди потягне на вулицю? Заходячи до супермаркету, я помітила лише одну самотню постать жінки. Я купила все необхідне і поспішила назад до машини, але на очі знову мимоволі потрапила постать літньої жінки, яка так само сиділа, її вже снігом засипало.

Я помістила пакети в машину та підійшла до жінки. Ну, не змогла я пройти повз людське горе. Поблизу з’ясувалося, що це маленька, згорблена бабуся. -Ви чого тут сидите? Замерзнете ж! Вона задрімала трохи, коли я її гукнула, вона підняла на мене сльозливі очі, у них була така туга, що я мимоволі завмерла, вона й прошепотіла. -Ну і нехай! -Що це означає? Ну ні, ходімо в машину грітися! Я мало не силоміць її потягла в машину. Там бабуся трохи відтанула, на старечих щоках рум’янець з’явився. -Ну то що з вами трапилося? Вона раптом заnлакала, заплющивши очі зморшкуватими руками.

Вона, захлинаючись у сльо зах, розповіла мені, що її донька виrнала надвір. Донька її алкоrолічка, вона мужиків у будинок водить, не подобалося їй, що старенька на це сва риться. Ганна Петрівна видалася милою жінкою, вона була колишньою викладачкою математики. Залишити її на вулиці я просто не могла, тож забрала до себе. Старенькій спочатку було дуже незручно в чужій квартирі, але дуже скоро вона освоїлася. Вранці мене розбудив запах млинців, які дуже нагадували млинці моєї поkійної бабусі. Ганна Петрівна після того дня живе зі мною, дуже допомагає мені з Павликом. Я давно у розлу ченні. Дивно, як інколи зовсім чужа людина може стати рідною.