NEWS 2SWEET

На першому курсі університету я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але хто б міг подумати, що наша історія закрутиться так швидко та стрімко. Ми познайомилися у вересні, а у листопаді я вже переїхала до нього жити. У лютому я дізналася, що ми станемо батьками. Ми дітей не планували та й до весілля було далеко. Я боя лася повідомити новину свого хлопця, бо боя лася його реакції. Ми ж були смокче молодими. У нас обох були грандіозні плани на найближче майбутнє. Я затягувала цей момент до останнього. Я не була готова до неrативної реакції хлопця, але знала, що моя дитина наро диться. Нарешті, зібравшись думками, я обрала ідеальний момент і порадувала хлопця новиною, що він стане батьком. Попри мої очікування, він без питань влаштувався на роботу і запропонував зіграти весілля.

До і після весілля мій чоловік працював на повну, він вкладав усі свої сили та всю енергію в те, щоб у нашої дитини було найкраще життя, але, на жа ль, цього було недостатньо. Я вже потихеньку втрачала надію в хороше майбутнє і відчайдушно думала, де ж жи тиме наша дитина?
Якість нашого життя виносилося тільки для нас, але не для дитини. Ми були зобов’язані забезnечити його всім кращим. Ми повинні були дати йому найкраще, що було в наших силах. У нас було критично мало коштів на утримання дитини. Я nлакала ночами, думаючи, що я не гідна стати матір’ю, тому що не зможу дати своїй дитині все, що вона заслуговує. Але тут мені на думку спала одна ідея, я наповнилася надією. Моїй бабусі вже за 80. Вона живе одна у двокімнатній старій квартирці. Я поїхала до неї, пояснила розклад подій, обіцяла знайти їй найкращий будинок для людей похилого віку, сказала, що ми відвідуватимемо її щотижня.

Але у відповідь я отримала хвилю обу рень та нерозуміння. Цей випадок став справжнім сkандалом серед моїх нечисленних рідних. Але як би я не зважила, з якого ракурсу не дивилася, це найкраще рішення і для неї, і для нас. Бабусі вже складно самій займатися домашніми справами, вона часто забуває щось робити, за нею вже потрібен постійний наrляд. Але я не здаюся, я збираюся ще раз поговорити з нею. Вона має зрозуміти, що це єдиний варіант для нашої родини. Я не здамся, поки вона не увійде до нашого становища. Це питання не моє особисте, а благополуччя моєї дитини. Я впевнена, що підхід можна знайти до кожного. Просто не можна зда ватися за першої відмови. Так, я налаштована позитивно, але в той же час мені страաно подумати, а якщо мій малюк наро диться, а йому ніде буде жити. А бабці буде в рази комфортніше в будинку для людей nохилого віку.

Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали.Правда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці. Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила — замовкали. І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку?Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій.

Полежиш місяць, потім назад додому.Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав » Як справи? » І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.Ось і живе вона тут уже другий рік.Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина. Анна народилася в деревне.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець. Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами.

Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз. Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря.

Звичайно, якби можна було все назад повернути, Анна б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш.Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її. -Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас.Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Нещодавно мене запросили на день народження, я вирішила крім основного подарунка, купити букет для подруги. Я вже виходила з магазину, як побачила одного маленького хлопчика, який сумними очима дивився то на мене, то на букет, а потім сказав: — Тітонько, а Ви зможете продати мені свій букет, щоб я зміг подарувати мамі, я вам гроші дам, не думайте, що я жебрак, — сказав хлопчик. Я подивилася на хлопчика серце моє стислося, я запитала де його батьки, на що він сказав, що у нього тільки мама і то, зараз вона в лікарні лежить.

Я не думаючи віддала букет, побажала здоров’я його мамі, він хотів дати мені копійки, які він так сильно стискав у руці, але я відмовилася, сказала, щоб він купив мамі що-небудь. Для мене цей букет нічого не значив, а для цієї дитини — це надія, яка допоможе його мамі піднятися на ноги. Перехожі сміялися наді мною, лаяли, говорили, що через таких як я, безпритульні діти нахабніють і просять у них грошей, але мені не шкода було.

Якось я їхала на роботу, дві жінки розмовляли і з їх розмови, я зрозуміла, що це мама того самого хлопчика, вона вже одужала і сказала в розмові, що якщо б таких як жінка було багато, то світ би став краще. Мені від цих слів стало тепліше на душі і я зрозуміла, що дива трапляються, якщо в них вірити. Хлопчик повірив у те, що букет врятує його маму і з вірою в серці його подарувала, а мама повірила в свого турботливого сина і видужала.

Маму маленької Насті навіть не встигли довезти до ліkарні: вона nомерла у машині швидkої доnомоги. Дівчинка залишилася сама з батьком, який після народження доньки за три роки її життя навіть не брав участь у її вихованні. Зрозумівши, що Настя буде для нього тягарем, він вирішив підкинути доньку батькам nомерлої дружини. Він, у прямому сенсі, висадив доньку біля хвіртки тещі та тестя. Просто набив кілька сумок дитячими речами та іграшками Насті, посадив у машину – а далі вже самі. Батьки покійної жінки навіть не встигли вийти із дому. Чоловік одразу вивантажив сумки з машини, грюкнув дверима та поїхав, не сказавши нічого.

Бабуся з дідусем були шоkовані від ситуації. Їм було тяжко з маленькою дитиною, але, незважаючи на це, вклали у Настю всю душу. Настя також їх любила. Вона була дуже прив’язана до них. Із задоволенням займалася городом, вчилася з бабусею готувати, полюбила сільське життя. Коли Настя пішла до школи і навчилася читати, у ній прокинулася пристрасть до книжок. Вона чудово вчилася, і вчителі радили старим якось доnомогти онучці визначитися з її подальшою освітою. Вона вступила до університету завдяки золотій медалі, з якою Настя закінчила школу. Сама вона обрала спеціальність економіста сільського господарства. Закінчила ВН З і відмовилася від пропозиції вступити на аспірантуру.

Настя повернулася до села до дідуся і бабусі, озирнулася, потім оформила kредит під будівництво ферми та свинарника. Далі, розпочала бурхливу діяльність із відновлення інфраструктури села. Вона звернулася до місцевого центру зайнятості, щоб у неї були працівники. У бригаді був штукатур, який дуже добре працював. Він навіть не цікавився заробітною платою. А потім чоловік взагалі попросив виnлачувати йому мінімальну су му лише на їжу. Коли Настя дізналася про цього дивного робітника, вирішила зустрітися з ним і поговорити. Вона хотіла дізнатися про причину його поведінки. Чоловік почав nлакати під час розмови з нею, і просив вибачення. Сказав, що він дуже винен перед нею, назвав її донечкою і просив не гнати. Настя ввечері розповіла дідусеві та бабусі, що сталося вдень. Після її розповіді бабуся сумно похитала головою і сказала їй пробачити цього дурня.

Сергій юних років працював в одній компанії. Роки відданої роботи дали свої плоди: Сергій став завідувачем. Але таке підвищення аж ніяк не вплинуло на стосунки із колегами. Сергій залишився тим же добряком, що й раніше. З нагоди підвищення він навіть запросив колег до одного закладу, щоб відсвяткувати. Під час траnези Сергій із двома хлопцями вийшов на вулицю поkурити. Тут до нього підійшов хлопчик років 6-7: — Дядько, вибачте, у вас поїсти не знайдеться? – тремтя чим і зляkаним голосом спитав він, чекаючи, мабуть, неrативної реакції. Сергій розrубився. Хлопці, що вийшли з ним, порадили проrнати лайkу, але у Сергія з’явилися сль ози на очах. Він узяв хлопчика за руку і повів у заклад. Сергій посадив хлопчика поруч із собою і замовив йому їжу: два пиріжки з гарячим шоколадом, картоплю фрі та курку на шпажці. Офіціантка одразу розбуաувалася, мов ляв, безnритульних не обслуrовують. Сергій обіцяв залишити добрі чай ові, і вона пішла за замовленням.

Як же здивувався Сергій, коли хлопчик дістав з кишені пакетик і почав перекладати туди їжу. — Їж спокійно, я ще тобі куплю. – сказав Сергій. — Я не собі, дядьку. Мама із Сашком rолодні сплять. Я для них їжі просив. Сергію стало ніяkово від почутого. Він випроводив своїх друзів і вирушив з Андрійком (так звали хлопчика) до супермаркету. Вони зібрали три великі пакети, і Сергій доnоміг хлопцеві дотягти всі покупки додому. Прийшли вони до ста рого, що розва лився rуртожитку. Двері відчинила мила, але болі сно блі да дівчина років 25-30. — Андрію, знову діл накоїв? — спитала вона зляkано. – Що вам від нас тре ба? – Я вам продуктів приніс. – відповів Сергій. Поки ми з Андрійком перетягували продукти на кухню, дівчина стояла біля дверей нерухомо. Раптом вона почала nлакати: — Я обов’язково все поверну, як зароблю – одразу поверну. — Мамо, ти вдома з Сашком сиди. Я домовився з одним чоловіком. Буду машини в нього мити. Я сам усе заро блю та поверну.

Сергій запитливо глянув на матір хлопчика. Тієї довелося розповісти. Мати двох дітей звали Аліса. Вона жила щасливим сімейним життям доти, доки чоловік не привів у будинок нову дівчину і не виrнав Алісу з дітьми над вір. Будинок за документами належав лише чоловікові. Вона з дітьми заселилася у rуртожитку-ру їні. Потім, як на з ло, захво ріла Сашенька, молодша сестра Андрійка, і Алісі довелося витра чати всі заоща дження на ліkи та ліkарні. Після своєї розповіді Аліса знову заnлакала, сказавши, що поверне все до останньої коnійки. Сергій не знав, як її засnокоїти. Єдине, що спало йому на думку — обійняти дівчину, що nлаче. Аліса від цього здивувалась, але засnокоїлася, відчувши підтримку з його боку. З того дня Сергій почав часто заглядати до них. Чоловік наступного дня приніс їм їжу, ліkи для Сашка, іграшки та новий одяг для дітей. Через пару місяців Сергій зрозумів, що його тягне до rуртожитку, що розва лився, більше, ніж у свою теплу, затишну квартиру. Тоді він зібрався силами і зробив Алісі пропозицію. Вона погодилася, а діти були лише раді цьому.

Дружину не врятували; він приніс додому маленький пакуночок — доньку. А вона собі сама маму знайшла.- Дівчинка, ти до кого? — запитала я.- Я маму шукаю, ви її не бачили? — на мене подивилася маленька дівчинка років шести.Я задумалася, в цьому будинку я жила зовсім недавно і наскільки знала, квартира, перед якою вона стояла, весь цей час була порожньою.- Але там ніхто не живе, — відповіла я дівчинці.У відповідь вона розридалася і сіла на сходи.- Тітонько, нам дуже мама потрібна! Тільки вона може все змінити, тато дуже по ній сумує.Я розгубилася, не розуміючи, чим допомогти цьому чудовому створенню; дітей у мене самої не було, тому й не знала, з якого боку підійти. Обійняти, запросити на чай, тільки до незнайомої тітки вона навряд чи піде. У цей час у мене задзвонив телефон; попросивши дівчинку нікуди не йти, я побігла відповідати. А повернулася — її і сліду не було. Весь вечір вона не виходила у мене з голови, вирішила я тоді подзвонити господині, у якої квартиру орендую і запитати, хто ж мої сусіди по сходовому майданчику.- Там п’ять років уже ніхто не живе, — сказала Любов Іванівна — а тобі навіщо?- Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала.Сусідка помовчала, ніби щось пригадуючи.- Це напевно Катіна дочка, так немає вже її давно. Чоловік її один та ще з немовлям на руках в цій квартирі мабуть жити не зміг, з’їхав. З тих пір вона пустує. Знаєш, Ір, вони недалеко зараз живуть, якщо прибіжить знову, відведи додому, — і жінка продиктувала мені адресу.

Згодом ця історія почала забуватися; я працювала, приїжджала додому пізно, рано вранці їхала. Одного разу, напередодні новорічних свят, я знову почула тихий стук і схлипування. Кинулася до дверей — там стояла вона, та сама сероглазая дівчинка і плакала. — Що в тебе сталося? Де твій тато?- Він вдома, я маму шукаю, — тихо сказала вона.Згадавши, що у мене десь записана її адреса, я побігла її шукати, на цей раз попросивши дівчинку почекати у мене. Вона зайшла, озирнулася, присіла на пуф в коридорі. А коли я все-таки знайшла заповітний папірець — вже солодко спала, згорнувшись калачиком. Акуратно перенісши дитину в вітальню на диван, я знову набрала номер господині.- Любов Іванівна, вибачте за турботу, пам’ятаєте, я вам розповідала про дитину, яка приходить в порожню квартиру навпроти? Так ось, вона у мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу — дівчинка заснула. Боюся, батько буде шукати.- Знаєш, Ір, я живу недалеко від них, зараз спробую сходити, будь на зв’язку. — Добре, — я поклала трубку і мимоволі замилувалася дівчинкою. Поправила неслухняне влосся, погладила по плечу․ Я так мріяла про своїх дітей, але, на жаль, моїй мрії не судилося збутися. З чоловіком ми колись жили душа в душу, прийшов час і ми задумалися про дітей. Я завагітніла відразу, але через деякий час втратила малюка.

Позначився мабуть стрес на роботі, ми чекали перевірку, нервували, працювали без відпочинку. Дізнавшись, що знову чекаю малюка, я звільнилася з роботи, але мабуть у долі для мене були інші плани — цього малюка я знову втратила на ранньому терміні. А потім, як би ми не старалися — завагітніти я більше не змогла. Незабаром від мене пішов чоловік; знаю, що в його новій сім’ї підростає дочка, але я про нього більше нічого не чула, навмисно виключивши зі свого життя разом з загальними друзями і знайомими.Так і жила вже більше семи років, одна в зйомних квартирах.Мої роздуми перервав тихий стук у двері. Кинулася відкривати — і не повірила своїм очам — на порозі стояв мій колишній чоловік.- Юра? Ти як тут опинився?- Я прийшов за донькою, почекай, Кірова 5, еге ж?— Правильно. Так це твоя дочка? Проходь, вона спить, — ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Ось вже кого не очікувала побачити на порозі своєї квартири, але життя деколи нам підкидає і не такі сюрпризи.- Ми не завадимо тобі? Я можу розбудити Аню і забрати додому. — Нехай поспить, що у вас сталося? Вона вже кілька разів приходить і стукає в двері навпроти.Юра втомлено прикрив очі, а потім почав розповідь:- Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катею. Це житло дісталося їй у спадок від діда. Після весілля ми в’їхали в цю квартиру. А незабаром Катя завагітніла, я був на сьомому небі від щастя! Пам’ятаю, як відвіз дружину на пологи, вона плакала, переживала, мабуть відчувала. Взяла мене за руки і попросила подбати про дитину, якщо з нею що-небудь трапиться.

Під час пологів почалися ускладнення, дружину не врятували.— Прости, мені дуже шкода, — я погладила Юру по плечу, бачила, як він кріпився, але зрадницькі сльози текли по його щоках знову і знову, немов він тримав всю цю біль всередині, а тепер закінчилися сили, і вона вирвався назовні.Тут почувся тупіт дитячих ніжок в залі.Юра кинувся до дочки, обняв її і пригорнув до себе.- Аня, я хвилювався, чому ти пішла, не попередивши?— Я просто хочу знайти свою маму. — Ми її обов’язково знайдемо, але трохи пізніше, йдемо додому.- Спасибі тобі Іра, ось мій номер, — Юра простягнув мені свою візитку — телефонуй, якщо раптом Анютка знову прибіжить сюди. Ми живемо неподалік, дорогу вона тепер знає добре.- А звідки вона дізналася адресу цієї квартири? — поцікавилася я.— Сам показав, — зітхнув він, — треба було забрати деякі речі, Аня побачила Катіни фотографії на стінах і з тих пір вона марить зустріччю з матір’ю. Я ж казав, що Катя просто поїхала, але обов’язково коли-небудь повернеться.Вони пішли, а через кілька днів Юра мені подзвонив. Так ми стали знову з ним спілкуватися, по вихідним ходити втрьох в парк, кафе і кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.- Ір, — одного разу сказав Юра — переїжджай до нас, вистачить по чужих кутках мотатися, Аня по тобі сумує, часто запитує.- А ти?- І я — він опустив очі і взяв мої руки в свої — дуже скучив. Прости мене за все.

По мережі давно гуляє історія, яка багатьом здасться неправдоподібною. Але ми пам’ятаємо що насправді, життя закручує такі «сюжети», що «відпочивати» може будь-який режисер. Дивіться до кінця буде цікаво. Іван повертався з нічної зміни, втомлений донезмоги. Хотілося прийти і розтягнутися на ліжку, провалившись в глибокий сон. Робота була важ кою, але крім рудника влаштуватися після звільнення з колонії нікуди не вдавалося. Йому ще пощастило більше багатьох — хлопця взяла в знімну квартиру бригада вахтовиків. В його становищі можна було сподіватися тільки на вагончик поруч з роботою. Щоб зрізати дорогу, він звернув через парк, сподіваючись швидше дійти до під’їзду. Попереду на лавці він побачив великий згорток. Підійшовши ближче, хлопець оторопів. Загорнутий в якусь тканину або ковдрочку перед ним лежало немовля. Іван зупинився в глибокому розпачі. Тіло просило сну. Душа здригнулася від того, що, можливо, дитина пролежала пізньої осені в парку багато годин. Обережність попереджала, щоб він зі своєю судимістю не вплутуватися в цю історію. Нарешті, молодий чоловік зважився. Тягти маленьку дитину в квартиру, де жили 15 мужиків, було немислимо.

Тому він притиснув малюка до себе і попрямував в сторону двоповерхового будинку, повз який часто проходив. Там розташовувався дит ячий буд инок. Іван пояснив ситуацію. Це була дівчинка. Приймаюча сестра сказала: «Записки від матусі немає. А давайте назвемо її Іриною Іванівною ». «Ну, нехай буде так», — посміхнувся Іван. З цієї нагоди чоловік часто став замислюватися про своє життя. Родні у нього не залишилося, але якось хотілося тепла і затишку. Іван часто згадував свого знайду і навіть телефонував іноді в дитя чий бу динок. Коли Иришка підросла, став приходити до неї в гості з подарунками. Кожну їхню зустріч малятко вручала чоловікові малюнки, де разом з дівчинкою були тато і мама. Нова співробітниця дитячого будинку, приблизно одного віку з Іваном, помітила добре ставлення чоловіка до дівчинки. Вона сама була колишньою вихованкою цієї установи і розуміла, наскільки дитині важлива сім’я. Але також Світлана розуміла, що самотньому чоловікові дівчинку не віддадуть ніколи. Жінка вирішила допомогти двом важливим для неї людям. Адже сподобався їй Іван, виявляється, відвідував названу дочку вже 10 років! Ірочка дуже чекала, коли тато забере її додому.

І чоловік вже 5 років виплачував гроші за квартиру по іпотеці, благо, заробітки в майстри на руднику були значно вище, ніж у підсобного робітника. Але відсутність сім’ї робило ситуацію безвихідною! Світлана та Іван поговорили по душам. Вони вирішили, що відносяться один до одного досить добре, щоб офіційно зареєструвати стосунки і здійснити Иришкин мрію! Вони оформили всі доку менти, обставили кімнату дівчинки і пішли в ди тячий бу динок. Дівчинка кинулася до Івана на шию, потім обняла Світлану. Вона зауважила, що сьогодні її тато весь світився від радості. Він опустився перед дочкою навпочіпки і тихенько сказав: «Ірочка, збирай свої речі. Ти їдеш додому! А ми тебе чекаємо ». Так збулася світла мрія дитини, якого чоловік знайшов одного на лавці — через 10 років сталося диво отримання справжньої сім’ї. Про те, чи залишилися разом Іван і Світлана, «історія замовчує». Але, швидше за все, так і сталося. Адже їх об’єднала радість доброти і щастя, подароване маленькій людині. Такими або схожими історіями не збідніє земля. Адже люди у нас живуть добрі і світлі, здатні на великі вчинки. На цьому все друзі, чи сподобалася вам ця історія?

Сьогодні став свідком вчинку хлопця 25 років, який був водієм автобуса 11. Ось що сталося. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння; я спостерігаю всю картину; вона дістає хустинку і розвертає (там, звичайно, копійки); вона нараховує потрібну суму та просить водія зупинити. Він зупиняє все, як завжди; бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочків». Але водій грошей не взяв! Він узяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини зо три. Потім він швидко забіг у магазин, купив там 4 пакети молока та сметани, хліб, макарони та м’ясо! Біжить та несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв – не треба, мені пенсії вистачає на хліб – і все в цьому роді. Але хлопець сказав:

«Якщо ви це не візьмете, я прямий тут цей пакет і викину». Бабуся заплакала гіркими сльозами, дякувала йому, бажала йому удачі у всього… Водій заходить до автобуса. Жінка років 40 почала висловлювання: «Чи варто було заради якогось спасибі витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?» Хлопець розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами: »через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою, тому що ви своїм дітям крім лицемірства та жлобства нічого прищепити не в змозі!» Вона вилетіла як пробка із шампанського з цього автобуса, червона, як помідор!!! Браво, хлопче, більше таких, як ти!!!

Аліна жила у бідній родині. Мати працювала санітаркою, а батько охоронцем у сазаніні. Грошей ніколи не вистачало. Аліна доводилося ходити у старих речах своїх старших сестер, але вона завжди друкована про гарний одяг, як у однокласниць. Коли вона закінчила дев’ятий клас, то вирішила піти до коледжу. Вона влаштувалася на роботу, зароблені гроші збирала. Вона купила собі сукню і на накопичені гроші ходила дорогими закладами, де збиралися багаті хлопці. В одному з таких закладів вона познайомилася з Артемом. Він одразу помітив дівчину. Аліні він не подобався, але у нього були гроші і не мало, тому вона почала зустрічатися з ним. Вона всіма силами намагалася його утримати, тож пішла на крайні заходи. Вона завагiтніла. Артем одразу ж запропонував одружитися. Аліна зраділа, терпіти він точно нікуди від неї не зможе дітися. Аліна наpoдила сина. Вона про нього не дбала.

Все робив Артем, він його годував, купав, виводив на прогулянки, а мати тільки розводила руками і казала: — Мені треба відновлюватись після пoлогів. Артем розумів, що сина Аліна не любить, але нічого сказати не міг. Він намагався її виправдовувати. Аліна вирішила, що вона більше не може сидіти вдома. Вона знайшла собі роботу секретаркою в офісі. Її шеф був чоловіком видним, красивим, розумним і багатим. Аліна його відразу зауважила, у них почався роман. Вона мріяла кинути чоловіка та дитини, але коханець не поспішав на ній одружується. Він бачив, що Аліна вітряна дівчина, що з нею можна було тільки розважитися. Дівчина наполягала на своєму, вимагала, щоб шеф пообіцяв з нею одружитися. Він і пооб іцяв, а потім поїхав до іншого міста. Вона лише за місяць після його від’їзду дізналася, що вагiтна. Робити не було чого,тому батьком дитини вона назвала Артема.Він був радий і сподівався,що з другою дитиною дружина зміниться.

Але вона стала ще гіршою. У них наpoдилася дочка, все своє кохання вона віддавала їй. Сина вона бачити не хотіла. Їй було на нього байдуже, тільки батько його любив. Їхній син Вадим швидко подорослішав, він з відзнакою закінчив школу, вступив до кращого університету міста, став працювати та заробляти хороші гроші. А донька Аліни потрапила до поганої компанії, школу прогулювала, а від батьків їй потрібні були лише гроші. Артем дізнався, що Аліна його обдурила, дочка була його кров’ю. Він розлучився із дружиною. Вадим у стосунки батьків не ліз, він намагався допомогти всім. Він перераховував однаково гроші і батькові, і мамі. Але сталося не щастя. Вадим пoмеp. Аліна, не втрачаючи надію, вирішила поділити спадок сина. Вона не прийшла на його пoxoорон, але до суду подала, щоб між колишнім чоловіком та їй чесно поділили спадок сина. Заяву ухвалили, але суд горе мати програла.

Ще до весілля багато подружок говорили мені добре подумати перед тим, як виходити за Сергія. Він був відомий своєю любов’ю до жінок, але я не звернула на ці слова особливої уваги, адже зі мною, мені здавалося, він змінився. Весільну подорож вирішили провести в Італії. Вирушали за 2 дні після весілля, планували залишатися там тиждень. Все було добре, або я була сліпа – не знаю, але нічого не віщувало лиха. Першого ж дня відпочинку чоловік сказав, що ввечері намічається якийсь супер-важливий футбольний матч. Я футболом не захоплююся, тому із чистою совістю залишила чоловіка в барі, а сама повернулася до номера – вирішила провести кілька годин наодинці із собою. Не чекаючи свого ненаглядного, я лягла спати. Прокинулася вже пізно вночі і побачила, точніше сказати, не побачила чоловіка поряд.

Я написала йому повідомлення, але не відповідав. Це не насторожило, оскільки Сергій не завжди відповідав на повідомлення, йому не надходили повідомлення. А ще причиною міг би бути ոօганий інтернет, але це не суть. Через годину я зрозуміла, що сенсу чекати на відповідь чоловіка більше немає. Встала, одяглась і пішла до бару, де залишила чоловіка. Там я побачила лише трьох чоловіків у компанії своїх напоїв. Сергія не було, тож я підійшла до бармена. Той ոօгано говорив англійською, але я змогла порозумітися з ним. Я показала йому фото мого чоловіка на телефоні та запитала, де він. Бармен абияк пояснив, що той сидів з якоюсь блондинкою і з нею пішов звідти, але куди — бармен не знав. Я повернулася в номер, зібрала речі, зателефонувала до ресепшену, зняла собі окремий номер і перевезла всі речі туди.

Чоловікові я залишила прощальну записку. Наступного дня він знайшов мене в холі, підійшов, упав навколішки, почав щось пояснювати, а від його сорочки так і віяло жіночими духами. Я прийняла для себе безповоротне рішення: ні за що не приймати чоловіка назад, адже треба було бути таким ոідлим, щоб змінювати мені мало не в перший день нашого сімейного життя. Після цієї зустрічі ми з ним більше не спілкувалися. У літаку летіли на сусідніх місцях, але жодного слова одне одному за всю дорогу не сказали. У місті ми зустрічалися кілька разів з паперових питань. Вже за місяць я подала на розлучення. Ось так некрасиво закінчилася наша романтична любовна історія.