NEWS 2SWEET

Живу я вже давно одна. Маю гарну роботу та стабільний дохід. Навіть змогла купити непогану квартиру-досить простору. А навіщо мені однокімнатна квартира, адже я вийду заміж, народжу дитину, а що далі? Чи не тулитися всім в одній кімнаті? До речі, таку ідею мені підказала моя начальниця, коли я поділилася з нею бажанням придбати собі квартиру. Вона й підказала хороший варіант: її друзі вирішили перебратися в іншу країну та продавали своє житло за непоганою ціною з деякими меблями та технікою.

Отак у мене з’явилася своя квартира, яка виявилася дуже затишною. Мені дуже сподобалися просторі кімнати, величезний балкон та лоджія з утепленням. Просто мрія! Коли я йшла додому з роботи, то регулярно зустрічалася з блакитноокою дівчинкою. Якось я з нею познайомилася, вона сказала, що її звуть Олена. Я помітила, що малеча бідно одягнена і вічно хоче їсти. Так що я часто годувала її. Одного дня я поцікавилася, що з її батьками. Олена розповіла, що колись вона мала щасливу сім’ю: мама, тато і вона.

Проте мама померла, і батько вирішив одружитися вдруге, привів до будинку іншу жінку. Ті вже мали власні діти, до яких вона ставилася з трепетом і турботою. Олені ж доводилося задовольнятися тим, що їй залишать приймальні брат та сестра. Дуже шкода було малечі, словами не передати. Через деякий час я познайомилася з Олексієм, котрий з батьками володів мережею невеликих пекарень. Бізнес стрімко розвивався. Олексій – виходець із багатодітної родини. Коли ми познайомилися з його сім’єю, то одразу порозумілися.

На роботі якраз закінчувався черговий квартал, тому я часто приходила додому пізно. Якийсь час ми з Лєною не бачилися. Однак одного дня я пішла додому раніше і зіткнулася з дівчинкою біля під’їзду. Погода була холодна, а на Олені була порвана легка курточка, і дівчинка постійно хрумкнула. Як тільки я підійшла ближче, вона попросилася в гості і одразу запитала, чи зможе вона переночувати в мене. Я не змогла їй відмовити, наповнила йому ванну, щоб зігрілася, погодувала вечерею, і дитина швидко заснув.

Я в цей час зателефонувала до Олексія і все йому розповіла. Він та його мама одразу приїхали. Хлопець несподівано запропонував мені одружитися. Звісно, я не відмовлялася. Пишне весілля не організовували, просто розписалися. Відразу почали збирати папери, щоб удочерити Олену. Як з’ясувалося, і батька у дитини до цього часу вже не стало, Олена залишилася сиротою та жила з другою дружиною батька. Через кілька місяців ми удочерили дівчинку, наша дочка була дуже щаслива знайти люблячу сім’ю. Через рік у Олени з’явився брат Олег.

Дівчинка боялася, що з народженням власної дитини ми змінимо своє ставлення до неї, проте ми продовжували любити її так само сильно, вона заспокоїлася і почала допомагати з братиком. Наша сім’я дуже міцна та щаслива. Олена, хоч і знає, що приймальня себе такою не вважає. На цю тему ми ніколи не розмовляли, бо вона не хоче. Минуло вже багато років, Олена виросла і вийшла заміж. Хоча зараз вона живе окремо від нас, із чоловіком вони регулярно нас відвідують. Для мене вона, як і раніше, та маленька дівчинка, яку я полюбила. І я знаю, вона теж мене любить, хоч так рідко про це говорить.

Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тому вона навіть не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, слово честі. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба. — Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються. І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забрати. – Куди це ти так вирядилася? – похмуро запитав він. — Не твоя справа, — озвалася Людмила. – Я тепер дівчина вільна. Артем насупився і сказав: – Людмило, ну скільки разів можна повторювати – я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди. — Ось держава нехай тобі дає шанс, — відрізала Люда. Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася. – Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? – спитав він. – Треба встановити у двері замок, бо, боюся, вкрадуть їх. Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати.

Наразі він оселився в кімнаті у гуртожитку, сусідами у нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся. — Залишай, — знизала плечима Люда. Побачення було просто чарівним. Ніколи у житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом із казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, все було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з подорожі до Індії. Це останнє, що вона пам’ятала. Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда ледве доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись уранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминому дерев’яному ящику, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованими батьком на випускному в школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.

Вона одразу зізналася Артему в тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка й до поліції заявила; він не став її лаяти і навіть гроші відмовився брати за фотоапарати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри. – Як же ти працюватимеш? – хвилювалася вона. — Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся. Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу. Напередодні Нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, проте друг Артема займався цим уже не один сезон. — Може, взагалі там залишусь, — зізнався Артем. Він давно говорив про те, щоб переїхати до теплої країни, але Людмила завжди була проти. Нарешті він залишив їй подарунок і велів розкрити його на Новий рік. Звісно, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет.

А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив поліцію. Обручка теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно його бачити». Людмила дві години сиділа та дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони найважливіші для неї – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав? Таксі мчало в аеропорт так, ніби у нього виросли крила – недаремно Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Проте вона все одно запізнилася: коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно і на краще. Вона знесилена села на сидінні, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут… – Людмило? – Почула вона. – Що ти тут робиш? Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами. – Хотіла забрати своє обручку, – зрадницькі сльози котилися її щоками. – А ти чому не полетів? – Хотів повернути тобі обручку, – усміхнувся Артем. Через місяць вони відлетіли до Таїланду вже вдвох; щоправда, лише на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.

Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…

З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».

Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання.

Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?». Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.

Наша подруга повернулася з відпочинку. Ми всі зібралися у неї, давно не бачилися. До того ж вона розповість нам, вічним трудоголікам, як це – відпочивати. Чому б не послухати казку на ніч? – Ой, дівчатка, відпустку відпусткою, але найцікавіше сталося зі мною вдома! – Як це, Марін? А ну-ка колись! – Повертаюся я, значить, додому, прибирати трохи. Будинки набралося стільки мотлоху, а я й не помітила як. Після відпустки вирішила привести його в нормальний стан. Зібрала купу мотлоху і виношу сміття. А так як в під’їзді є сміттєпровід і довго йти не треба, я навіть не переодяглася.

Виходжу я в старому халаті, в тапочках і чую, що хтось підходить; не встигнувши зрозуміти, хто це і куди йде, я відчуваю, як хтось хапає мене за руку! Тут ми подумали, що зараз почнеться найсправжнісінький трейлер, немає. Але розповідь стає все більш цікавим. Наша кокетка продовжує: – Я швидко обертаюся і бачу свого сусіда. Він стоїть весь в замішанні і каже: «Мариночка, прости мене за те, що я тобі скажу, це дійсно схоже на каламбур, але – будь моєю дружиною, будь ласка!» Я йому кажу: “Як дружиною? Прям ось так от і зараз – в халаті, з пакетом сміття в руках?! ” Він каже: “Це всього лише на хвилин 15-20! Прошу, Мариночка, мені потрібна допомога! Я в жахливій ситуації! Справа в тому, що моя недавня дівчина зраджує мені. У мене є докази. Я прошу її піти, вона ніяк не хоче!

Залишається єдиний вихід: сказати їй, що я одружений! ” А я авантюристка ще та! Я люблю екстрим, вирішила погодитися. Для того, щоб все виглядало набагато правдоподібніше, ми попросили сусідку відправити до нас її двох дочок. Вони повинні були грати роль наших дітей. Картина наступна: діти вриваються в будинок і звуть «татуся», за ними заходжу я і починаю кричати на цю наволоч, яка валяється на дивані. Кричу на неї і велю покинути мою квартиру! Вся увійшла в роль дружини, яка застукала чоловіка з коханкою. Тут входить він, мій сусід і просить у мене, у «дружини», вибачення.

Вона як почала лаятися з ним, кричати про те, як він посмів її обдурити. А той ледве стримував сміх і чекав, поки вона закінчить істерики і провалить вже з його будинку. Але баба виявилася набагато тупіше, ніж я очікувала. Щоб не бути в ролі «програла», вона заявила своєму коханцеві, що давно гуляє з іншим. Я ще більше увійшла в свою роль і сказала: – Якби не діти, я б вас обох убила! Але може я ще передумаю! Тут загнаний в кут звір зібрався і вимотався з квартири. Господи, як ми сміялися! Навіть діти з нами не могли утримати свій сміх! Ну а тепер вже тиждень, як ми з моїм сусідом живемо разом! ”

Юля йшла додому засмучена. На роботі сказали, що організація на стадії банкрутства і тому грядуть великі скорочення. Вона прийшла працювати в цю організацію ще коли навчалася в інституті, і працює тут уже п’ятий рік. Вона любила свою роботу, їй подобався колектив і влаштовувала зарплата. Ще вона дуже боялася втратити роботу, тому що у неї була іпотека. Двокімнатну квартиру Юля з Сергієм взяли відразу як одружилися. Майже всі витрати — іпотека, оплата за комунальні платежі і продукти — лягли на плечі Юлі, так як заробітки у Сергія були нестабільними. Навіть якщо він і отримував гроші, то вони якось швидко у нього закінчувалися. Юля сподівалася, що Сергію все-таки пощастить, і він знайде хорошу роботу зі стабільною зарплатою. Але довго на одній роботі Сергій не затримувався і йшов зазвичай зі скандалом. Не щастило йому з роботодавцями, не помічали в ньому супер-пупер професіонала, генія і просто хорошу людину. Він скаржився Юлі на несправедливість світу, а вона заспокоювала його і вірила в світле майбутнє. Вірила навіть більше, ніж сам Сергій. І ось зараз вона вірила, що Сергій вчинить так само, як вона, заспокоїть її і докладе всіх зусиль, щоб взяти основні витрати на себе. Але коли вона розповіла Сергію про ситуацію на роботі, то замість підтримки почула звинувачення на свою адресу.

Він лаяв її за те, що залучила його в цю авантюру з іпотекою, тому що йому не потрібна квартира, він міг би жити і далі зі своїми батьками. Ось тільки Юля не захотіла жити так, а він заради неї пішов на такі жертви. Лаяв за те, що всі свої гроші Юля витрачає на себе і невідомо на що, «ховає» від нього зарплату, а він змушений постійно просити у неї гроші. А тепер все, «лавочка закрилася» — нехай сама розбирається зі своїми проблемами. З цього дня у них роздільний бюджет! Юля слухала і не вірила своїм вухам. Як він міг таке говорити, коли вона сама платила за іпотеку і комунальні послуги, та ще продукти купувала, тому що грошей у Сергія ніколи не було. А тут він її звинувачує в тому, що гроші незрозуміло на що витрачає. Ну і добре, що бюджет розділять, їй же легше буде! Вони розділили кімнати — Сергій влаштувався в залі, тому що там телевізор, а Юлі дісталася спальня, тому що вона все одно цілими днями на роботі. І з цього дня Юля перестала з ним розмовляти. Після роботи вона мовчки проходила в свою кімнату, не бажаючи нічого з ним більше з’ясовувати. Через місяць, коли прийшов час платити за іпотеку, Сергій зрозумів, що поквапився з поділом бюджету. Їжі в будинку ніякої не було, Юля не вечеряла, а обідала на роботі (у них були безкоштовні обіди для співробітників).

Половина суми за іпотеку і комунальні послуги для нього була занадто великою. Та й грошей було шкода, адже він міг безкоштовно жити в квартирі з батьками. Сергій вирішив піти на примирення. Однак Юля запропонувала розлучення. Вона весь місяць чекала, що Сергій все ж вибачиться, влаштується на роботу і візьме частину витрат на себе. Але, на жаль, цього не сталося. А ще за цей місяць вона зрозуміла, що їй невигідно жити з чоловіком. Вперше за час її шлюбу у неї вийшло відкласти грошей, з’явилося більше вільного часу вечорами, так як не потрібно було стояти біля плити і мити гору посуду. Сергій на розлучення не погоджувався, але і платити ні за що не хотів. Як він її тільки не вмовляв, але Юля залишилася непохитною. Вона раніше завжди його підтримувала, а коли потрібна була підтримка саме їй — він зрадив. Цього вона ніколи не пробачить. На роботі Юлю залишили. Вони цінували її професіоналізм і не хотіли з нею розлучатися. І вона була вдячна, що ця ситуація їй показала справжнє обличчя Сергія. Розлучення і розділ майна були морально важкими як для Юлі, так і для Сергія. Але Юля зуміла довести, що квартира куплена її грошима та Сергій «з спільно нажитого майна» отримав сущі копійки. Юля змогла вчасно вийти з цих відносин, відстояти своє право і своє майно. Але ж скільки жінок продовжують вірити в ілюзії «світлого майбутнього» і нести в поодинці весь вантаж сімейних тягот …

Я ріс в неповноцінній сім’ї: коли мни було всього 2 рочки, батько пішов з сім’ї. Не знаю чому, але мама завжди більше любила мою старшу сестру – і давала їй пряники, а мені – лише запотиличники. Так тривало все моє дитинство і шкільні роки. Мене постійно дорікали зайвим шматком хліба, звалювали саму неприємну і невдячну роботу, і я мріяв, коли нарешті закінчу школу і поступлю вчитися і поїду в місто. Заради цього я старанно займався навіть ночами, і мої старання не були марними. Вступ до ВНЗ було безпро блемним, тоді мати навіть не поцікавилася, куди я вступив, де знаходиться моє гуртожиток, просто зітхнула: “Нарешті, розуму набрався, а то все на моїх руках було! ” Приїхавши після першого курсу в село, я зрозумів, що мене там ніхто не чекав, тому, зустрівшись з декількома приятелями, знову покотив в гуртожиток. 5 років пролетіли непомітно. Я дзвонив матері, вітаючи її з Днем Народження і Новим роком, але замість подяки, вона завжди дізнавалася, чи немає у мене будь-якого доходу, щоб допомогти їй і сестрі. Доходу у мене тоді не було, крім підвищеної стипендії. У місті вона розходилася дуже швидко, і нічого перерахувати рідні я не міг, за що вони дуже ображалися.

Вже коли став працювати, мати знову почала “закидати вудку” з питаннями про моє достатку. Я надсилав їм невеликі переклади, але не часто. Знімання квартири тягнув значну суму з моєї зарплати, але рідня вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і через 4 роки я дійсно втратив інтерес до них. Їх ніколи не цікавило, чи вистачає мені грошей на саме елементарне, стереотип ” проживає в місті – значить багатий “робив свою чорну справу в їх свідомості. Сестра вийшла заміж за односельчанина, народила двох дітей, розлучилася, знову вийшла заміж, знову народила, і знову розлучилася. Напевно, мужики не могли з нею ужитися. Знаючи її склочний характер, я цього не дивувався. Нотаріальне лист звалилося мені, як сніг на голову. Відвідавши контору і поспілкувавшись з нотаріусом, я дізнався, що дід, батько мого батька, вирішив залишити мені після смерті свій будинок в передмісті. Вже не знаю, чим я йому так сподобався, адже прямим спадкоємцем був мій батько, якого я зовсім не пам’ятав, і при зустрічі ніколи б не дізнався. Швидше за все, він розповів матері про мою спадщину.

Побачивши на телефоні, що висвітився номер матері, я здивувався-це був перший її дзвінок до мене. Правда, напрочуд швидко минуло, коли я почув про те, що Світланці, моїй сестрі, потрібно допомогти з житлом. Мати хотіла, щоб я продав будинок і віддав гроші сестрі для покупки квартири. Це не входило в мої плани, про що я і повідомив матері. Досить довго вона намагалася мене умовити, дзвонила і сестра, скаржилася на своє нещасне життя, а коли я запитав, чи знає вона, як я жив усі ці роки, сестра раптом замовкла і злобно прошипіла: “Ти мене ніколи не любив!” Задавши їй зустрічні питання про її сестринської любові до мене, почула в слухавці короткі гудки … Через півроку я вступив в права спадкування, потім вдало продав будинок, і до Дня нашого одруження з Наташею у нас вже була власна двокімнатна квартира, в якій ми живемо і зараз. А з матір’ю і сестрою я не спілкуюся. Вони не змогли мені пробачити те, що я обзавівся квартирою, не звертаючи уваги на їх прохання і вимоги – віддати свою спадщину ім.

Ця історія трапилася кілька років тому. Наш син Андрій, якого ми з дитинства вчили завжди і за будь-яких обставин бути добрим і залишатися людяним, потрапив в цікаву ситуацію. Андрій тоді навчався в університеті, і на обід ходив в недорогу їдальню неподалік від навчального закладу. І, одного разу, йдучи звичним маршрутом на обід, наш син побачив літню жінку, бабусю. Вона дуже дивно поводилася, мала стурбований вигляд і ходила з боку в бік. Андрій відразу підійшов до неї і запитав, чи потрібна їй допомога: – Бабуся, з вами все добре? Що у вас сталося, може вам чимось допомогти? – сказав він розгублено. Літня жінка глянула на нього і каже: – Я, напевно, загубилася. Син сказав мені чекати його біля будинку, я вирішила прогулятися і тепер не можу зрозуміти де я. – А де знаходиться ваш будинок? – вирішив допомогти Андрій. – Нічого не знаю, пам’ятаю – він великий і червоний, високий такий … Наш син приблизно уявляв собі, про який будинок говорить ця жінка.

Він пообіцяв, що допоможе їй, і повів її в бік елітних будинків з червоної цегли, яких в місті було небагато. Вже на підході до потрібного кварталу, Андрій зрозумів, що не помилився. У дворі творилася метушня: багато поліцейських машин – і розгублений чоловік в центрі цього дійства. – Шукайте мою матір! Перекрийте дороги, зробіть все, щоб через годину вона була вдома! Коли Андрій увійшов у двір, він покликав чоловіка: – Ви не цю бабусю шукайте? Чоловік всіх сил помчав у бік нашого сина і бабусі, одразу став дякувати Андрія, мало не зі сльозами на очах. – Спасибі тобі велике. У мене мама старенька вже; навіть не уявляю, що могло б статися, якби ти не знайшов її … На знак подяки чоловік покликав нашого сина працювати до нього в фірму. Андрій – хлопець тямущий, і вже через півроку добре піднявся по службі і зайняв посаду великого начальника. Зараз Андрій дуже добре заробляє: син тієї бабусі зробив його своїм заступником. Так доля віддячила мого сина за його доброту і чуйне серце.

У селі не переставали обговорювати новину: Іван повернувся до дружини, і не один, а з дітьми, яких народила йому інша жінка … У селі не могли перестати обговорювати новину – Іван повернувся до дружини, і не один, а з дітьми, яких народила йому інша жінка. – Ольга, навіщо тобі це все? Вона колись вкрала у тебе чоловіка, а тепер ти будеш виховувати її дітей? Ольга не хотіла слухати такі слова, їй було неприємно і гірко. – Так, я розумію, що я роблю, це – діти чоловіка. Іван уже нагулявся і повернувся до мене. А Анна, вже назовсім на іншому світі. Їй тепер точно байдуже, що робиться на цьому світі. Діти не винні, що так сталося. Мають батька, який точно не дасть їм пропасти. А я – жінка, своїх дітей не маю. Так хоч про цих сиріт буду піклуватися, – відповідала Ольга здивованим сусідам. Іван сподобався їй ще тоді, коли вона була студенткою вузу, відмінниця. Він викладав у них право. Гарний, розумний і неодружений. Ольга завжди таємно мріяла мати такого нареченого.

Але Іван доглядав за Анною, секретаркою. Анна була молода, але за плечима мала один невдалий шлюб. Іван їй сподобався відразу, крутилася біля нього як могла. Але Ольга втрутилася в їх відносини, почала набридати викладачеві своєю настирливістю до науки. Одного разу Іван запросив її на каву. Так вони познайомилися ближче. Ольга жива в своїй власній квартирі. Тому часто запрошувала до себе Івана, готувала смачні вечері. Згодом, вони зійшлися, стали жити в тій квартирі. Але Анна не давала їм спокою. Ольга мала власну двокімнатну квартиру, яку залишила їй бабуся. Тому часто запрошувала Івана Степановича на щось смачненьке, яке сама любила випікати. Так і зійшлися вони, стали жити в тій квартирі. – Ти забрала в мене нареченого! – одного разу крикнула вона в коридорі університету. Але Ольга відреагувала на це з гумором: – Треба було свого нареченого тримати в кишені. Всі, хто був у коридорі, почали сміятися, Ганні стало соромно, але вона не опускала руки. – Ти не будеш з ним щаслива! – вигукнула Ользі прямо в очі. Ці слова були як би прокляттям. Так і сталося. Іван десь затримувався, пізно приходив додому. Насправді ж забігав в гуртожиток ВНЗ, де жила Анна, на побачення. Він дійсно любив Анну, можливо, що це було перше кохання в його холостяцького життя. Деякі подруги радили Ганні не здаватися і йти до кінця, інші, говорили забути і почати життя заново. Анна слухала ті балачки, а серце підказувало інше: нехай живе з тією, іншою, але буде її.

Одного разу Ольга дізналася, що Анна вагітна. Почала дуже злитися, тому що сама ж ніколи не могла мати дітей. Анна народила хлопчика. Іван перестав приходити додому. Цілими днями сидів з сином, купував дорогі речі, іграшки, ходив на прогулянку. Коли дізналися, що Анна чекала другу дитину, Іван втомився бігати то сюди, то туди. – Я йду до неї, – відверто сказав Ользі. – Там мої діти, я повинен бути з ними. Ти – розумна, молода, ще влаштуєш своє життя. Зрозумій мене вірно. Коли Анна народила третю дитину, Ольга зрозуміла, що немає сенсу тримати більше чоловіка. Але життя-непередбачувана річ. Сталася трагедія: Анна незабаром померла. Ольга спочатку раділа, що чоловік знову повернеться до неї, але потім в її душі все перевернулося. Вона поговорила з Іваном, і обидва домовилися виховувати дітей разом. Разом з Іваном Ольга ростила дітей свого чоловіка і своєї суперниці. Вона зовсім не звертала уваги на плітки за спиною. Діти не були для неї чужими, вони називали її мамою, а вона – їх, як рідних синів. Зараз у Ольги є все, про що вона мріяла. Двоє старших синочків вже мають свої сім’ї, а молодший Олег, тільки закінчує університет. Ольга покладає на нього великі надії, тому що має батьківський характер. Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ольга?

Ксенія готувалася до виписки з пологового будинку. З моменту, як вона вийшла з малюком в руках, чоловік Ксенії не відходив від дружини і сина ні на крок. Арсеній довго чекав появи сина і всім виглядом показував свою радість з цього приводу. Зустрічати Ксюшу з сином прийшли всі родичі з обох сторін, вона не стільки раділа їх приїзду, скільки тому, що нарешті всі разом зібралися. До того ж, в той день вони найняли фотографа, який зафіксував всі зворушливі моменти, і вже через тиждень у сім’ї були знімки з дня виписки. Ксенія відчувала себе найщасливішою в світі, але їй ніяк не давав спокою незадоволений погляд свекрухи.

— Марина Миколаївна, ви хочете щось мені сказати? — Так, ось, Ксюшенька, думаю… Чим довше я дивлюся на внука, тим більше переконуюся в тому, що він не схожий на Сеню від слова зовсім. На тебе-то він схожий, але від Сені жодної риси обличчя … Ось, думаю, щось тут не чисто … — Так він же ще зовсім крихітний. Його обличчя змінюється не по днях, а по годинах. Він ще … Чи не доказала, Ксюша взяла сина в руки і пішла в свою кімнату. Вона зрозуміла, що немає сенсу далі продовжувати розмову. Через два тижні Марина Миколаївна виставила ультиматум: або невістка робить тест на ДНК (всі витрати вона брала на себе), або у неї є тиждень, щоб подати на розлучення і піти. Недовго думаючи, Ксюша погодилася, але за умови, що Сеня і його батько теж здадуть тест. Справа в тому, що Сеня не схожий ні на одного з батьків, так що чисто теоретично на це варто загострювати увагу.

— Та як ти смієш ?! На крик свекрухи вибіг свекор: — Що тут у вас відбувається? Чому ти так кричиш на всю квартиру? — Так … звичайна сварка, нічого незвичайного! — Ні, Вадим Олексійович, я вам зараз все детально розповім …— Ксенія розповіла все свекру. Вона його завжди вважала строгим, але справедливим чоловіком. Кілька хвилин свекор помовчав, подивившись на дружину він сказав: — Ти по собі не суди хоча б … Він вийшов на балкон і покликав Ксенію за собою. — Річ у тім, дочко, Сеня не мій рідний син. Точніше, він рідний, але не біологічний. Я про це давно знаю. Ми з Мариною це вже обговорювали. Сеня про це не знає. І йому не варто цього знати. Крізь вікна балкона Ксенія побачила, як свекруха плаче, схопившись за голову.

Яке наше уявлення про героїв? Він, мабуть, високий, мускулистий, з величезними біцепсами, щетиною і темними окулярами. Але, насправді, це всього лише кінообраз. Адже справжні герої серед нас, і ви не можете розрізнити їх в натовпі.

Саме такий герой живе в місті Усть-Кут, в Іркутській області, його звуть Богдан. Одного вечора двоє друзів йшли додому. Раптом здалеку почувся чийсь крик і крик про допомогу. Вони були зовсім поруч з річкою. Відразу стало ясно: хтось тоне. Недовго думаючи, Богдан тут же кинувся в воду, а його друг побіг за допомогою.

Богдану довелося проплисти близько кілометра в темряві, щоб знайти потопаючого. Це виявилася маленька дівчинка. Хлопець схопив її і, долаючи течію, поплив до берега. Весь цей час він намагався поговорити з малятком, щоб вона не лякалася. Через деякий час до Богдану підплив ще один чоловік, і разом вони успішно витягли дівчину на берег.

Як з’ясувалося пізніше, Богдан Огородніков працює рятувальником в місцевому річковому клубі. Він дуже добрий плавець і знає, як надати першу допомогу потопаючому людині. Користь від останнього була не потрібна. Дівчинку доставили в лікарню: слава Богу, вона не постраждала. Потім поліція почала з’ясовувати всі подробиці події.

А Богдан Огородніков був офіційно нагороджений медаллю «За порятунок потопаючого». Ось він, справжній герой — скромний і чесний!