NEWS 2SWEET

Мені було 17 років, коли моя мама вийшла заміж вдруге. Я якось відразу опинилася на другому плані — любов, не до мене їм було. Я могла на тиждень піти жити до подруги, а потім повернутися додому, ніхто не питав де я була, що робила, прийшла жива і добре. Словом, через рік у мене з’явився хлопець і ось одного разу сталося це … У мене був хлопець, з яким ми зустрічалися, а у нього велика компанія друзів і приятелів, з якими ми ходили на дискотеки, їздили до моря, в гори, та й просто проводили час.

Було весело і цікаво, а що ще треба в молодості? Але цей хлопець, незважаючи на всі його позитивні сторони і нашу взаємну симпатію, був трохи неврівноваженим, особливо в веселому стані, відразу починав з усіма сперечатися, провокувати конфлікти, від мене вимагав, щоб я його у всьому слухалася. Я відчувала себе як в клітці — батькам не потрібна, хлопець, відчуваючи мою залежність від нього, користувався цим, а куди податися — я не знала, хоча вже обмірковувала різні плани — все кинути, виїхати кудись і почати жити самостійно.

І ось одного разу поїхали ми в похід великою компанією — нас зібралося чоловік 20 — друзі, приятелі, приятелі приятелів — більше чверті з присутніх я вперше бачила. І серед них виділявся один молодий чоловік, невисокий, кремезний такий, міцненький, тихий і особливо нічим не примітний. Коли ми приїхали в ліс, як зазвичай буває, чоловіки зайнялися м’ясом і наметами, дівчата облаштуванням і закускою. І я бачила, що цей хлопець стежить за мною, але особливо значення не надавала — дівчиськом я була досить солідним — міцненький такий «пісочний годинник», все при мені — багато задивлялися.

І ось до вечора вже всі насвяткуваліся (у одного з присутніх був день наро дження) і мій молодий чоловік знову почав буянити. Спочатку з кимось посперечався, потім посварився. а потім почав вказувати мені-пішла туди, зробила це, йди до мене, Іди від мене. Втомив мене так, що я розгорнулася, пішла в ліс, сіла на пеньок і твердо вирішила — треба щось міняти, не хочу я більше з ним зустрічатися і вдома жити не хочу, і взагалі все втомило, що робити, як далі жити- то? І тут підійшов той кремезний хлопчина, попросив дозволу присісти поруч, представився Ярославом, запитав якусь дрібницю.

Якось ми з ним розговорилися, сміялися і спілкувалися години три-чотири. Він приніс зі столу їжі, ми розклалися на галявинці і так було добре! Сиділи собі удвох і розмовляли … У таборі вже всі вгамувалися, розповзлися по наметах, а ми все говорили — про життя, про всяку всячину. Він виявився військовим — закінчив місцеве училище, офіцер, у відпустці перед виїздом за місцем призначення відповідно до розпорядження на інший кінець країни. Я йому розповіла про своє життя, про плани щось змінити.

Добре посиділи. Увечері наступного дня ми поїхали додому. Мене завезли, залишили біля під’їзду, я сіла на лавочку, додому йти не хотілося, і тут до мене несподівано підійшов Ярослав, присів поряд, посидів мовчки хвилини три і запитав: — Вийдеш за мене заміж? Мені дружина потрібна, а ти симпатична, весела, бачу, що господарська, удвох веселіше їхати туди, де ще не бував.

Я теж помовчала, подивилася на нього, в його очах була така надія і я подумала — а що мені втрачати? І сказала — вийду. Нас розписали дуже швидко. Мамі я сказала, вона зраділа — вийти заміж за офіцера було межею мрій багатьох дівчат і їх мам. Ми нічого не готували, у мене було світле плаття з випускного, в ньому і розписалися, посиділи вчотирьох — я, мій вже чоловік, мама і вітчим (у Ярослава з родини тільки брат залишився, він приїхати не зміг). І почалося сімейне життя.

Ярослав виявився дуже милим, ніжним і уважним чоловіком. Навіть не так — чоловіком з великої літери. Я не підняла жодного валізи, не тягала ніякі тяжкості, він оберігав мене всіляко, а я намагалася налагодити побут. Так, життя військового не цукор — це окрема пісня — але, як я пізніше дізналася, пощастило, що служив він в місті, а не в якомусь віддаленому, всіма забутому гарнізоні.

Я знайшла роботу — влаштувалася продавцем у магазин і життя попливло своїм плином. Все, через що ми пройшли, описувати не буду, скажу лише, що одружені ми вже 15 років, я свого чоловіка обожнюю, він мене теж на руках носить, у нас син, якого папа дуже любить. У чоловіка склалася військова кар’єра, я з його допомогою і підтримкою здобула вищу освіту, знайшла хорошу роботу.

Ми реально щасливі і я іноді ловлю себе на думці — а що було б, якби я йому тоді відмовила? І мене кидає в холодний піт від цієї думки. Я думаю, мені просто пощастило, а, може, я тоді якось відчула, що мені з цією людиною буде не затишно і добре, А, можливо, мені просто реально так хотілося щось в житті змінити, щоб поруч був хтось то, кому я була б потрібна, що я доклала максимум зусиль, щоб це нарешті сталося … Ось так буває; я вдячна долі, що підказала мені тоді правильне рішення.

Зі своїм майбутнім чоловіком Степаном я познайомилася ще в універі. Одружилися ми одразу після закінчення. З того часу ми вже 10 років як чоловік та дружина. У нас двоє чудових дітей. Чоловік одразу після універу став працювати бухгалтером. Але бентежило мене те, що він навіть не намагався просунутися кар’єрними сходами. Говорив, що йому більше до вподоби стабільність, і що він не хоче виходити зі своєї зони комфорту. Я була його протилежністю. Завжди мріяла відкрити свій бізнес, але грошей щоразу не вистачало.

Але я продовжувала вивчати сфери, які мені подобалися, щоб у потрібний момент бути готовою пірнути в цю справу з головою. Степан постійно відмовляв мене від моїх витівок. Говорив, що бізнес – справа ризикова, можна за день втратити всі свої гроші. Незважаючи на всю його критику, одного разу я відкрила власний ресторан. З часом у мене утворилася мережа, а далі я відкрила салон краси. Якось Степан підійшов до мене і сказав, що звільнився.

Сказав, що гроші у сім’ї є, і йому не завадило б відпочити. Більше того, він попросив у мене гроші на відпустку. Звичайно, я була в лю ті. Як же могла вибрати людину, яка ні до чого в житті не прагне? У результаті після кількох серйозних сkандалів я подала на розлу чення. Степан подав на мене до су ду, але не зміг отримати й відсотка мого бізнесу, бо я все завчасно оформила на свою маму. З одного боку, було неприємно розвалювати сім’ю. Але ж і мене можна зрозуміти.

Я була в магазині поруч з моїм будинком, коли туди увійшли двоє діток: хлопчик і дівчинка. Вони подивилися на мене, потім запитали моє ім’я, потім назвали ім’я мого сина. Коли я запитала, навіщо їм я і мій син, хлопчик сказав, що вони мої онуки. Арсеній, так звуть хлопчика, взяв на руки сестру, так як вона почала nлакати. Я, коли подивилася на дівчинку, відразу зрозуміла, що це дочка мого сина. Вона була так на нього схожа. А хлопчик був копією колишньої невістки. Я взяла для дітей смаколиків, і ми разом пішли додому.

Вдома вони розповіли мені, що сталося, і як вони знайшли мою квартиру. Виявляється, що нинішній чоловік моєї невістки вигнав дітей з дому, коли та лежала в пологовому будинку. Цей чоловік сказав їм, що діти заважають їм. А знайшли вони мене, бо хлопчик пам’ятав дороrу і мою квартиру. Я була в աоці, адже йому було всього 6 років. Поки я поклала дівчинку, Арсеній розповідав мені все. На наступний ранок я забрала дітей, і ми разом пішли в nологовий будиноk. Бачили б ви обличчя моєї колишньої невістки, коли вона побачила мене, та ще й разом з дітьми. Вона відразу почала кричати, запитала, що ми тут робимо, і на моє запитання — чи не рада вона дітям своїм — вона відповіла, що я можу їх забрати до себе.

Їй вони не потрібні. Я відразу забрала дітей, написала про все синові: він жив у Німеччині. Того ж вечора він відповів мені, а через два дні був тут. Оформив всі документи, забрали дітей до себе. Колишня невістка з радістю все підписала і віддала речі онуків. Я влаштувала онука в школу, а внучку — в дитсадок поруч з моїм будинком. Син мій подякував за те, що я не залишила дітей; а як я змогла б? Ось зараз ми живемо вчотирьох, діти раді, ситі, здо рові. І я рада, адже дуже хотіла побачити онуків, але через обставини, що склалися ніяк не могла.

Я завжди мріяла про таке батька і чоловіка, як Вадим. І вважайте зірвала «золотий кущ», коли він став моїм чоловіком 10 років тому, а потім батьком двох наших прекрасних діток. Ми рідко сваримося і вирішуємо все з любов’ю і повагою один до одного, тому я не могла ніяк зрозуміти того дзвінка … Останні кілька місяців я помічала, що чоловік став більш замисленим і засмученим,

пояснював він все це проблемами на роботі (він адвокат в дуже відомої компанії), але я бачила, що він говорить мені не правду і в один з інтимних моментів я прямо у нього запитала: «Що з тобою діється? Останнім часом ти сам не свій! ». Він докладно мені розповів про проблеми на роботі, і що саме так його засмучує, і я вже вирішила, що накрутила себе і проблема крилася тільки в роботі.

Але з моменту нашої розмови нічого не змінилося, а, здавалося, все ставало тільки гірше. Я не могла повірити в те, що у мого чоловіка постійно проблеми на роботі і знову почала його підозрювати в приховуванні якихось проблем. Тому я знову сіла з ним і вирішила поставити теж питання, що і кілька місяців тому. Але не встигла я цього зробити, як пролунав дзвінок. Номер був засекречений, тому я підняла трубку вже з недовірою. Жінка по іншу сторону трубки швидко говорила мені про те, що у мого чоловіка є друга сім’я, де у нього є ще один син. У моїх думках творився справжній хаос.

Я не могла повірити, що мій Вадим міг бути здатним на щось подібне. Все-таки я повернулася до нього в кімнату, але вже зовсім з іншим настроєм і питаннями. – Коханий, скажи чесно, ти знаєш хлопчика Колю? Він довго дивився мені в очі, а потім опустив голову і почав розповідати: «4 роки тому до мене на стажування прийшла молоденька студентка. Я був переконаний, що у нас будуть завжди суто ділові відносини,

але вона мені проходу не давала, завжди була поруч. Ці її відкриті наряди, брудні натяки. Можна сказати, я дав її те, що вона так хотіла, і вона заспокоїлася. Після цього ми не спілкувалися, а через кілька місяців вона принесла мені тест на вагітність з двома смужками. Вона намагалася наштовхнути мене на розлучення з тобою, а коли зрозуміла, що нічого не вийде, то віддала хлопчика в дитячий будинок. Ось тепер я і ходжу до Колі регулярно,

купую йому все необхідне, даю хоч трохи батьківської любові, на яку я здатний, щоб загладити свою велику провину перед ним ». Я промовчала кілька хвилин, неабияк виплакавшись, і тоді промовила, переступаючи через себе і на благо своєї сім’ї: «Це твій син, роби все, що потрібно!». Незабаром я вирушила на зустріч зі своєю шкільною подругою. Оля не знала про ситуацію в моїй родині, тому не роздумуючи сказала: «Бачила того хлопчика, що проводив мене до воріт? Красивий і вихований який!

А залишився сиротою, і це при живих то батьків! Мати навіть не з’являється, хоча подейкують, що грошей у неї чимало, а батько намагається загладити свою провину перед сином, який народився від коханки, допомагає, чим може і відвідує його! » Ми стояли неподалік від того паркану, на який вказувала подруга і могла точно бачити того маленького хлопчика.

Викопана копія мого чоловіка. Але на моєму обличчі не ворухнувся жоден м’яз, тому ми продовжили прогулянку, немов цієї розмови і не було. На наступний день чоловік зізнався мені, що їде до сина і я напросилася їхати з ним. Хлопчик відразу підбіг до нього і почав обіймати, тоді я присіла, простягнула йому руку і промовила: «Привіт, я твоя мама і я хочу тебе забрати додому!». Хлопчик уважно подивився на батька, який посміхнувся і кивнув і тільки тоді полетів до мене з обіймами: «Мама, невже? Я так і знав, що ти мене знайдеш, а тут мене все обманюють,

що мене покинули! Я так нудьгував по тобі! Я так тебе люблю!” Обійми з Колею були чимось рідним, немов я й справді зустрілася зі своїм зниклим сином, тоді я і зрозуміла, що ні за що не пошкодую про цей вибір! Наші діти були раді появі меншого брата і почали його всьому навчити (навіть, як правильно обдурити тата). Зараз старші діти мають свої сім’ї і поруч залишився тільки Коля, який закінчує університет. Ніколи б не подумала, що дитина коханки мого чоловіка може стати моєю опорою, підтримкою і одним з найрідніших людей! Не було ні секунди, коли б я шкодувала, що прийняла цього хлопчика, хоча ми пережили багато!

Риті і колі було по 18 років, коли вони одружилися. У них все було добре: щаслива сім’я, планували дітей, але в один момент все змінилося. Закінчивши педагогічний університет, Рита влаштувалася на роботу вчителем, Коля був програмістом. Обидва піднялися: він відкрив компанію і став директором, вона стала директором школи.

З kолишнім директором у Рити були хороші стосунkи. Вони часто разом пили чай, Риті подобалося слухати історії життя цієї доброї і милої жінки. Вона, будучи директором, часто відвідувала її. “Нам треба зустрітися сьогодні ввечері”, – прийшло повідомлення з незнайомого номера. Рита проігнорувала, хіба мало хто це. Через деякий час їй подзвонила дівчина з проханням про зустріч, так як у неї є до рити пропозицію.

– Я і ваш чоловік працюємо в одній компанії, ми з вашим чоловіком зустрічаємося, я часто буваю у нього в будинку, йдіть з нашого життя-сказала жінка Весь світ навколо Рити звалився, в той час як вона чаї пила, її чоловік зраджував їй в їхньому будинку. Вона повернулася додому, побачивши чоловіка, спокійно підійшла і запитала: чи правду сказала їй та жінка.

Отримавши позитивну відповідь, Рита сама не зрозуміла, як зібрала свої речі і пішла з дому. Тепер вона щаслива: відкрила приватну школу і стала її директором. Фінансово вона ні в чому не потребувала, але дітей у неї не було. Виявляється, вона була ваrітна первістком, коли пішла з дому, хоча сама того і не знала. Але цю дитину вона втратила.

Я завжди казала доньці, щоб вона уважно вибирала собі супутника. Адже свого часу я сама вийшла заміж за простого хлопця, хоча могла вибрати забезпеченого. І все життя про це шкодувала. Мені доводилося постійно позичати гроші, щоб хоч якось зібрати дочку до школи. Тому я й поїхала на заробітки до Італії. Працювала там багато років, купила гарну квартиру, з чоловіком розійшлася. Завжди допомагала дочці. Але Таня мої поради ігнорувала. У 22 роки вона заявила, що закохалася і збирається заміж. Я одразу поцікавилася, хто він такий.

– Мама, Сашко – добрий хлопець! – З якої родини? – З простої. – Значить, бідний? – Мамо, він дуже працьовитий і обов’язково досягне успіху. Я вирішила негайно приїхати та подивитися, що це за обранець. Повернувшись додому, запропонувала Тані відвідати майбутніх сватів. Взяла з собою італійські гостинці, навіть квіти і ми пішли. Щиро кажучи, я давно не бачила такого бідного дому. Нас зустрів сват, явно напідпитку. Потім з’явився переляканий Сашко та його мати. Валентина Миколаївна була одягнена у старий халат та шльопанці. У Європі жінки так не ходять, зовсім не доглянута, сива. Вона почала готувати якісь бутерброди. Спершу все йшло спокійно. Але потім майбутня сваха заявила:

– Добре, що молоді житимуть у вашій квартирі. – У моїй? – перепитала я. – Так, ви ж стільки років в Італії заробляли… – А ви думали, що я їм подарую квартиру? Ось це зять мені попався – жебрак. Чудово влаштувалися! – Не стрималася я. Таня у сльозах вибігла з кімнати, а Сашко побіг за нею. Сваха зблідла і сказала: – Нам нічого від вас не потрібно, впораємося самі! Я трохи посиділа, але дочка так і не повернулася, і я пішла додому. Наразі молоді зі мною не спілкуються. Горді вони. Ну що ж, я на весілля ні копійки не дам. Подивимося, скільки протримається їхнє кохання без грошей та житла. Я маю надати Тані цей урок, щоб потім вона не шкодувала, як я. Як думаєте, чи правильно я вчинила? Хіба я зобов’язана дарувати їм квартиру?

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями стати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими, і зараз їм уже два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала.

Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки. Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо в п’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і в таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають.

Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам із дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам з татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені для себе пожити. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двійці. Олег має дочку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться.

Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

Advertisements

Більшу частину свого життя я провела на заробітках, все заради того, щоб допомогти дітям, але так і не заслужила навіть подяки. Цілих 15 років я працювала в Португалії. Економила на всьому, відмовляла собі в найнеобхіднішому. Синові з невісткою купила квартиру, а потім і машину. Навіть з ремонтом їм допомагала. Постійно відправляла їм продукти, одяг та подарунки для онуків. Дочку я теж не обділила – допомогла їй придбати будинок і відкрити свою справу. Але два роки тому я припинила надсилати гроші, залишивши лише рідкісні подарунки.

Тоді син накинувся на мене з претензіями: — Чому ти більше не допомагаєш? Ти хоч розумієш, як важко зараз жити з такими цінами? — Я вам купила житло та машину, гадаю, цього достатньо. До того ж я регулярно надсилала вам подарунки. Мені теж треба щось на старість відкласти. Чи ти вважаєш, що я маю жити в злиднях? — Але твоя квартира — звичайна хрущовка, а ми хотіли жити у новобудові. І машина у нас не останньої моделі. Ти могла б постаратися краще. Своїй доньці ти з бізнесом допомогла, а нас обділила. — Я їй дала рівно стільки, скільки вам на машину. Ця розмова швидко переросла у сварку, після якої син на мене образився і більше не захотів спілкуватися.

З дочкою таких проблем не було. Вона з чоловіком відкрили кафе у нашому місті та непогано заробляли. Понад те, донька навіть допомогла мені з ремонтом будинку. Коли я повернулася додому, син одразу ж написав мені, поцікавившись, чи привезла я подарунки для онуків. Так, для онуків я подарунки привезла. А от синові та невістці — нічого. Вони ніколи не згадували про мене, поки не знадобилися гроші. Тож і я тепер про них не згадую. Як мати, я вважаю, що зробила для дітей більш ніж достатньо. Якщо їм потрібне щось краще, нехай заробляють самі — я тільки порадію за них. Тепер я живу для себе. Діти дорослі, нехай самі працюють та забезпечують себе, а не сподіваються на мої гроші. Хіба я не права?

Коли я подорожую сама, заздалегідь завантажую серіали, книги з собою беру, складаю бадьорий плейлист – і вперед. Час у дорозі (а це в моїх напрямках не більше чотирьох годин) минає непомітно, і я відпочиваю навіть сидячи та отримую задоволення. Але якщо я їду з дітьми, то віддаю перевагу купе, особливо на зворотному шляху.

Адже перед поїздкою ми зазвичай довго гуляємо містом, і у поїзді всі вже хочуть витягнути ноги. Нас троє, і купе я намагаюся викупити цілком. Я не соціопат, але коли ми їдемо сім’єю, мені не хочеться взаємодіяти зі сторонніми. Так спокійніше і нам, і оточуючим. Адже у всіх різні уподобання в дорозі: хтось хоче спати, хтось їсти, хтось дивитися фільми, хтось просто дивитися у вікно.

А хтось мандрує з дітьми, які менш спокійні, ніж мої. З такими мені їхати теж не хочеться, вибачте. Нещодавно на зворотному шляху нам трапилася така гіперактивна дитина, яка навіть з сусіднього купе втомила мене. Уявіть собі: дитина забігає в чуже купе і кричить: «Привіт! А як вас звуть?», коли я сплю. Коли я встала і закрила купе на ключ, він почав стукати і кричати, доки я не знайшла його батьків і не попросила стежити за дитиною уважніше. З такими в одному вагоні важко, а в одному купе було б нестерпно.

Тому для мене існує лише один спосіб подорожі звичайним потягом — з соціальною дистанцією. Я завжди купувала чотири квитки замість трьох, і ніхто ніколи не висував претензій. А тут у травні сідаємо ми в потяг, показуємо документи, і провідник запитує: «Чому на вашу дитину взято два місця замість одного?» «Бо мені захотілося викупити купе цілком!» «Чому на дитину, а не на себе?» «Бо так оформили у додатку, та й ціна квитків однакова. Знаєте, для вашої компанії моя дитина вже не вважається дитиною, і квиток їй продають за повною вартістю, тому питання дивне».

І тут провідник каже: «Недобре так робити. Заборонити таке треба. Через таких людей може місць не вистачити». Якби я була без дітей, я б популярно пояснила, куди йому варто подіти свою думку та скільки разів її там провернути. Але, намагаючись бути доброзичливим батьком, я відповіла, що коли заборонять, то й поговоримо. А поки що квитки перевіряйте, повертайте документи, і ми пішли в наше купе, за яке я заплатила повністю. Ця ситуація, звісно, обурила мене.

По-перше, це був не південний напрямок та потяг був далеко не заповнений. По-друге, яка різниця, товариш провідник? Я сплатила місце, яке не потрібно ні готувати, ні прибирати. Чи зазнала я докору сумління від його слів? Ні краплі. Про совість має думати залізниця, питаючи, чому в них дефіцит потягів і квитки не дістаються всім охочим. Я купувала і купуватиму рівно стільки квитків, скільки мені потрібно для комфорту.

Чи заборонять це? Дуже сумніваюся. Люди скільки завгодно можуть обурюватися, що «мажорам, які все купе викупають на одну особу», потрібно це заборонити, але залізницю, на мою думку, цікавлять насамперед гроші. Заплатили за місця чотири особи чи три, дві, одна — яка різниця?

Мій чоловік сказав мені півроку тому, що він втомився. Ми були одружені 11 років, у нас була дев’ятирічна дочка. Я згадала, що, коли ми познайомилися, я жила на орендованій квартирі, і він швидко переїхав до мене. У той час у мене вже була накопичена значна сума грошей, а він вклав зовсім небагато, щоб купити нашу власну квартиру.

За місяць до покупки квартири мій коханий зробив мені пропозицію. Я не поспішала виходити заміж, так як розуміла, що після покупки квартири в шлюбі (на свої гроші), вона стане спільною власністю. Отже, офіційно ми одружилися через два місяці після того, як я стала щасливою володаркою своїх квадратних метрів. Дуже скоро ми зрозуміли, що скоро наша сім’я поповниться. У нас народилася чудова дочка. Спочатку все було просто чудово, а потім настала трирічна криза сімейного життя.

Але мені здається, що ми гідно все пережили. Після цього знову прийшла біда. Мій чоловік втратив роботу і дуже переживав, зваливши всі обов’язки на мене. Він просто лежав на дивані і дивився телевізор, розповідаючи про свої переживання. Він не поспішав шукати роботу, посилаючись на мільйон різних причин. Я чекала, коли він заспокоїться.

Я продовжувала працювати, а приходячи додому з роботи, готувала їжу і займалася з нашою дитиною. Я навіть не сварилася з ним, крутилася як білка в колесі. Це тривало вісім місяців, після чого мій чоловік нарешті знайшов роботу. Потім він почав приходити додому пізно, втомлений, роздратований, і ми почали сваритися. Я теж не сиділа вдома, а працювала і управлялася з усім по дому. Як тільки я просила його щось зробити, наприклад, помити посуд або допомогти приготувати вечерю, він починав: “але я тільки після роботи! Я втомився!”.

– Я теж з роботи! Тільки ти після роботи смачненько поїси і ляжеш на диван дивитися телевізор. А я після роботи готую, прибираю, перу, займаюся з нашою дитиною. Сварки почастішали, і навіть після сварки чоловік любив “надувати губи” і не розмовляти зі мною тижнями. Я намагалася не звертати уваги, але сил вже зовсім не було. І ось одного разу, півроку тому, мій чоловік демонстративно почав збирати валізу. Він підійшов до мене і просто сказав: – Я втомився.

Я беру перерву. Мені потрібно розібратися в наших відносинах, все обміркувати, – і з цими словами він пішов. А я не стала його зупиняти. Рівно через півроку чоловік з’явився і сказав, що все переосмислив і готовий жити в родині з новими силами. Але я не пустила його в будинок, я дала йому свободу продовжувати відпочивати. Я не могла дозволити йому повернутися, розумієте? Як я могла? Де гарантія, що це його остання перерва?