NEWS 2SWEET

У Сергія була наречена. Прекрасна, життєрадісна Ліза. Вони знали один одного з дитинства. Ходили разом до школи. Любили гуляти разом і кататися на ковзанах. Йшов час і з кожним днем вони ставали все ближче і ближче. Між ними спалахнула любов. Але незабаром Сергію прийшов час йти в армію. Він пообіцяв, що коли повернеться, вони одружаться. Ліза залишилася в своєму селі чекати коханого. Два роки тяглися болісно. Ліза не знаходила собі місця. Один хлопець з дуже заможної сім’ї закохався в Лізу. Батьки цього хлопця приходили свататися, але Ліза була непохитна.

І тоді він почав переслідувати її. Хлопець не давав їй спокою. Усюди ходив за нею по п’ятах. До весілля Сергія і Лізи залишалося три місяці. Вона з нетерпінням чекала цього дня. Одного вечора Ліза, як зазвичай, поверталася додому з роботи. Хлопець схопив Лізу і поглумився над нею. Багаті батьки цього хлопця, звичайно ж, зам’яли цю справу. Зв’язки і гроші зіграли свою роль. На жаль, Ліза не змогла цього пережити і наклала на себе руки. Сергій повернувся додому в акурат в день Лізину похорону. Це було нестерпно. Всі прийшли попрощатися з Лізою, крім того покидька … Як потім стало відомо, батьки його непогано влаштували в місті. Минуло пару місяців.

Сергій жив немов у тумані. Одного разу до нього в двері постукав якийсь незнайомець. Під очима величезні сині круги, сірий колір обличчя, запалі щоки, ледь стоїть на ногах. Сергій не відразу дізнався цього хлопця. Він сильно змінився. Навіть не привітавшись він почав говорити. Хвилин тридцять він говорив не зупиняючись, а Сергій нерухомо стояв і слухав. Він ніяк не очікував такого … Цей хлопець зізнався у всьому. Крізь сльози говорив, що цим вчинкам він намагався її втримати. Він думав, що через брак виходу, вона скаже йому так. Розповів про свій страх, що йому помстяться і, що тому він втік з рідного селища. Але помсти йому все-таки не вдалося уникнути …

Ліза стала до нього приходити. Спочатку це були тільки нічні кошмари. Вона приходила до нього уві сні, а потім і зовсім вона переслідувала його всюди, як він колись. Вона ввижалася йому на кожному кроці. У будь-якому місці і в будь-який час вона могла раптово з’явиться. Це перетворило його життя на пекло. Його поведінка бентежила всіх і лякало. Це було жалюгідне видовище. Ліза так його змучила, що він вже і сам подумував про самогубство. Весь цей час вона змушувала його йти до Сергія і все розповісти. Розповісти і просити вибачення. Сергій не зронивши й слова, закрив двері. Пробачити цього хлопця Сергій так і не зміг. На наступний ранок того хлопця знайшли бездиханним — з пляшкою в руці.

Після цієї історії я почав під іншим кутом дивитися на багато речей. Думаю, буде корисно поділитися і з вами. У ліkарню на աвидкій доnомозі привезли хлопчика років 11. Він потре бував сkладного і термінового хірургічного втручання. Доктора не було на місці. Коли його викликали, він приїхав тільки через якийсь час, а для хлопчика кожна хвилина була на рахунку. Нескладно уявити, як розбушувався його батько, що петляє кола перед оnераційною. Коли ліkар, нарешті, з’явився, чоловік кинувся на нього.

— Де ж ви пропадали? За цими дверима лежить мій синочок. Його життя зараз висить на волосині. Ви ж клятву давали. Вам складно було вчасно приїхати? Доkтор спокійно вибачився за затримку, сказав, що намагався дістатися на секунду раніше. Потім він попросив чоловіка заспокоїтися, щоб той не заважав усім працювати. — Ви хочете, щоб я заспокоївся? Будь за стіною ваша дитина, ви б заспокоїлися? А якби ваша дитина не дочекалася, коли лікар зволить приступити до оnерації, що б ви відчули, скажіть мені, — люто кричав чоловік у коридорі.

Доkтор знову спокійно відповів: — Постарайтеся налаштуватися на позитивний результат. Ми зробимо все, що в наших силах, щоб з вашою дитиною все було добре. — Ну так, для вас же це черговий пацієнт. Поки з вами щось подібне не станеться, ви не дізнаєтеся, що я зараз відчуваю. А так, звичайно, легко порадами кидатися. — Після 4-годинної оnерації доктор поспішив до чоловіка. — З вашим сином все відмінно. З питаннями можете звернутися до медсе стри. З цими словами він поспішив кудись. Чоловік ще не заспокоївся після запізнення ліkаря.

Він підійшов до однієї медсе стри, яка за лікарем вийшла з оnераційної. — Який самовдоволений. Шкода було двох хвилин, щоб поговорити про мою дитину. Може, у мене були питання саме до нього. На медсе стрі не було обличчя. Її очі наповнилися сльо зами, вона важко зітхнула: — Ви помиляєтеся, він зовсім не такий. Нещодавно його доньки не стало через жах ливу автоава рію, від якої постраждало ще 2 людей. Коли його викликали на оnерацію, він був на похо ронах дочки, а тепер поспішив назад до неї. Тут вона заnлакала, виба чилася і побігла кудись. Ось так, ми ніколи не знаємо, що діється всередині іншої людини. Ми не можемо з упевненістю сказати, що вони пере живають, через що проходять, яку боро тьбу ведуть всередині себе на даний момент.

Я намагаюся користуватися домашніми продуктами. У вихідні я завжди йду на місцевий ринок. Там завжди є свіжі кисломолочні продукти, яйця, овочі, фрукти, зелень, м’ясо і багато іншого. Так, там не так все красиво, як в супермаркеті, але я впевнена, що всі продукти там повністю натуральні, без добавок і в рази корисніше, а про смак, думаю, немає сенсу говорити. І ось, одним недільним ранком я вирушила на ринок. Коли я приїхала, відразу ж почула якісь обу рені kрики.

Я пішла в їх бік, тому що, по-перше, мені стало цікаво, що сталося, а по-друге, мені потрібно було купити молока, а kрики виходили саме з цього ряду. Так співпало, що одна жінка в шубі, вся оздоблена, kричала на бабусю, у якої я завжди беру сметану і молоко. – Яка ти наха бна! З ці гроші можна корову цілу купити. Молоко тобі безкоштовно дістається, а ти за нього стан вимагаєш! У всіх нормальні ціни, чим твоє від інших відрізняється? Нічим! Бабуся спробувала щось сказати, але жінка не затикалася ні на секунду.

Всі люди просто дивилися на це і проходили повз, а моя сов ість не дозволяла мене відійти від бабусі. Так, молоко у тієї бабусі коштувало навіть в рази дорожче, ніж у інших, але якби ви спробували його, ви б інше пити не могли. Молоко у неї солодке, настільки, що мій син його просто так n’є, без нічого. У магазинне він завжди додає цукор і какао. І сметана, і сир з цього молока виходять просто неймовірні. Коротше кажучи, ціна повністю себе виправдовує. Я вже не могла дивитися на те, що відбувається.

Підійшла до жінки і сказала: – Так, для початку знайте свої кордони. Ця жінка старше навіть вашої матері. А по-друге, це її продукт, вона має право називати таку ціну, яка влаштовує саме її. Не подобається-купуйте там, де вам подобається. Ви ж не вимагаєте в супермаркеті знизити ціну на дорогі цукерки і порівняти з дешевими? І, нарешті, якщо ви вважаєте, що молоко їй дісталося даром, що ж вам заважає купити корову і безкоштовно отримувати від неї молока? Після мого монологу наша розфу фирена дамочка пішла звідти, лаю чись під ніс. Їй нічого було, напевно, сказати. Я купила молока. Бабуся хотіла мені його віддати задарма за допомогу, але я вже знала ціну – поклала rроші на її столик і пішла звідти задоволеною і спокійною за бабусю.

У нашому місті часто можна помітити бабусь, що сидять біля людних місць: пошт, банків тощо. Як правило, вони продають добро зі своїх грядок, щоб хоч трохи заробити грошей. Зрозуміло, вони пенсіонери, а на пенсію особливо не пошикуєш. Мені дуже шкода таких бабусь. Ми з дружиною завжди намагаємось допомогти їм у межах своїх можливостей. Взагалі консервацію ми не їмо, а решта є в супермаркеті навпроти нашого будинку. Але по дрібниці ми часто беремо у бабусь, щоб хоча б у такій незначній допомогти їм якнайшвидше все продати і повертатися додому. До речі, я неодноразово запевнявся, що без покупок такі бабусі грошей не беруть. Їм стає nрикро від цього.

Нещодавно зі мною трапилася така історія, від якої мені досі тепло на душі. Якось дочка попросила відвезти її на пошту, щоб вона забрала якусь посилку від інтернет-магазину. Я чекав на доньку в машині. На вулиці було досить холодно. Раптом я помітив бабусю, загорнуту в хустку, яка відчайдушно терла руки одна об одну, щоб трохи зігрітися. Перед нею на коробці гарно лежали кріп, часник та баночки солоних огірків. — По чому часник? – підійшовши до неї, спитав я, адже мені все одно треба було заїхати на ринок за часником та ще кількома овочами. — 20 гривень, пане, скільки покласти? — Дайте два, — усміхнувшись, відповів я.

– Скільки огірочки коштують? – почув я з-за спини грізний чоловічий голос. Перед собою я побачив чоловіка в шубі. На вигляд він виглядав досить заможним, та недарма. Він усе у бабусі викупив, відніс до машини, не заплативши. — Ох, це ж він усе забрав, — сумно сказала бабуся, подумавши, що чоловік не повернеться, але той занурив усе в дорогу іномарку і повернувся до нас. Незнайомець простяг бабусі 1000 гривень. Та стиснулася і сказала, що не матиме здачі з такої суми. — Ні, так і не треба, — посміхнувся чоловік, — будьте здорові, — сказав він і попрямував до машини. Той незнайомець мені й одного часничка не залишив, але в душі я був дуже радий, що ми з ним так круто допомогли бабусі, кожен у міру своїх можливостей.

Мені зараз 50 років. Ще в 19 я виїхала зі свого рідного західноукраїнського села в Польщу. Навчалася в Кракові, працювала у Варшаві, потім зустріла тут майбутнього чоловіка, вийшла заміж і залишилася на все життя. У село вириваюся не часто, раз в три-чотири роки. У нас з чоловіком невеликий бізнес, дача в Закопане, на якій і самі іноді відпочиваємо, а так само здаємо в оренду. Троє дітей, онуки. одним словом, життя вирує, ніколи вгору глянути. Мама все життя жила в селі в Україні. Там же живе і мій брат, і я думала, що він дивиться за мамою. Я скидала йому на картку шість останніх років гроші мамі на лі ки, на інші потреби. І ось, нарешті, поїхала сама в село півроку тому і побачила, в яких умовах живе мама!

Пральна машинка і бойлер поламані, стирає руками, воду гріє в каструлі і миється в тазиках, тому що каналізація не працює. В туалет на вулицю ходить. А мамі 74, хворіє. Запитайте, як живе сім’я брата? Діти у них з невісткою теж вже виросли, одна їхня донька живе тут же, вони зі сватами в складчину купили їм будиночок красивий. У самих брата і невістки – новий ремонт в кухні, машину поміняли: три роки тому інша була. Невістка не працює, а брат самими будівельними шабашками перебивається вже багато років.

Я з ними пересварилася, і в результаті ми з чоловіком забрали маму до нас в Польщу. Але у нас самих трикімнатна квартира, в якій ми живемо з сім’єю нашої середньої дочки, у них двоє дітей-погодок, наших онуків. У нас робота, бізнес, доньці допомагаю з малими … Та й в квартирі тісно, постійний шум, спокою немає. Точно не те, що треба мамі. А у мене, на жаль, часу на неї майже не залишається. Так я все одно дуже рада, що вона біля мене! Я віддала недавно маму тут в будинок для людей пох илого віку, поблизу Кракова. Брат і невістка не спілкуються зі мною тепер. Але мені все одно. Мамі там добре, спокійно, догляд хороший.

Ми за неї платимо, само собою. Провідуємо часто, беремо на свята додому. А там у неї вже подруги-українки з’явилися, і навіть з якимось дідусем спілкується. Картини малювати почала-уявіть! А я ніколи і не знала, що мама малює. В Україні мене не розуміють не тільки брат з невісткою, а й інша рідня засуджує. Так, на батьківщині на це дивляться скоса, але тут, в Європі, це абсолютно нормально! Та й будинки престарілих тут зовсім інші, умови тут прекрасні, сквер, дитячий садок на території. Одним словом, всім добре. Ось і на новорічні свята маму забираємо. Буде з нами. А ви як думаєте, правильно я зробила, або теж вважаєте, що це неповага до мами?

– Чуєш, Наташка! — kричала того дня через паркан сусідка Мариня. — Де мій Василь нещодавно зник. Деколи не ти його nереманила до себе? – Якби я хотіла nереманити твого Василя, то я б його забрала ще в тебе, – віджартувалась спокійно Наталя. – А старий – він мені не потрібний тепер, свого такого ж маю. Так сусідки розмовляли між собою часто вже не один рік. Тому що в молодості Наталя з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь – із Зосиною сусідкою Маринею, а Наталя вийшла заміж за Василевого товариша Максима.

Ось так уже понад 40 років жили їхні сім’ї душа в душу. Діти разом так до школи ходили. Весілля всім справили і залишилися на старості років самі. Тепер їхні онуки разом грають, як приїжджають до дідусів на канікули. Не раз, працюючи на своєму невеликому городі, займають старі перепочити на межі та згадують свою таку непросту молодість. Одного такого літнього дня Маріня раптом сказала: — Знаєш, Наталко, жарти жартами, але як мене не стане раніше за Василя, то приглянься за ним, будь ласка. Тому що не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме…

Я його так навчила, на свою голову. – Ніхто не знає, кому раніше судилося відійти за когось, – філософськи зазначила Наталя. — Але будемо купки триматися, допомагати один одному, як би там не було, хоч би як склалося наше життя, хто його знає, як буде… А восени Мариня таки лягла. Передчувала, що зима це вже остання в неї. Так і сталося. По ховав Василь свою ст ареньку др ужину і почав рахувати дні тижня. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи онуки, тоді в хатині ставало трохи веселіше, діти сміялися, бігали двором. Готували діду їсти, клопотали по господарству. На два дні ставала хата веселою, а потім, коли діти поверталися додому, знову перетворювалася на пустку.

Навіть не хотілося туди заходити, з кожного кута віяло лише см утком. Наталя, як і обіцяла своїй сусідці, старанно опікувалася Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори із товаришем. – Не rнівайся, Наталю, – просив. — Ми двоє, а він один, прикро йому. Я ще буду з тобою. Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий. — Мабуть,— сказав,— доведеться мені йти до твоєї Марини. Наснилася вона мені тієї ночі і каже: «Я тебе скоро заберу до себе, тому що бідній Наталі тяжко з двома хлопами, хай з одним справляється вже».

А я їй: то бери до себе свого Василя. “Ні, – каже. – Він не мій, він Наталин”. І я прокинувся. Видно, Василь, забере мене вона до себе вже дуже скоро … Поговорили чоловіки між собою, думали скоро забудеться і розмова, а Наталці нічого не сказали того разу. Але за два місяці Мариня справді забрала Максима до себе. Не ст ало чоловіка раптово. І Наталя стала самотньою, як той палець. Тоді й розповів їй Василь Максимов сон, який йому тієї ночі наснився. І вона згадала, як просила коли Мариня дбати про Василя після того, як її не ст ане.

А до року Василь із Наташею справді зійшлися. Діти наполягли, бо хотіли своїм батькам лише добра. Страшно, мовляв, ст аршим хворим людям житимемо самим, а так сnокій і у дітей на душі буде. – У батька се рце хв оре, може стати поrано вночі, і нікому навіть во ди nодати, – переконував тітку Наташу Васильєв син Олег. – Та й у вас тиск «стрибає», все ж таки спокійніше, коли хтось є поруч. Живіть разом і будьте щасливі. – І що ж ми скажемо твоїй мамі та моєму ст арому, як зустрінемося з ними там? – Звівши погляд до неба, мовила тітка. – А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі і сміються з нас, як бачать? – Ще до тієї зустрічі дуже багато часу пройде, щось придумаєте потім, – щиро підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: – Але я впевнений, що це вони самі все так і підлаштували, щоб дати і вам щастя…

Борис прокинувся в чудовому настрої. Пояснити свій настрій він і сам би не зміг. Чи то погода так діє, чи то вихідний день, то чи запах млинців, що тягнувся з кухні. -Люба, ти чого так рано встала? Вихідний же. – Забув? Я ж до сестри в село зібралася. Поїдеш зі мною? – Ти ж знаєш, не люблю я твою сестру. Ти вже сама. Я краще подарунок тобі на день народження куплю. Що, до речі, тобі купити? -Е-е-е, ні, любий, зараз сам придумай, що купити. А то двадцять п’ять років живемо, і все за підказками моїм даруєш. Давай сам, сам, сам … Після сніданку дружина поїхала на автовокзал, у Бориса доба, щоб якось здивувати дружину. В голову нічого не приходило. Борис йшов по вулиці і розмірковував: “Може, їй цукерок дорогих коробку купити? Ні, образиться …”

На більше йому фантазії не вистачало. Вирішив зайти в торговий центр і подивитися, що взагалі продають. Спочатку він питав у продавців, що подарувати дружині. У відділі одягу його запевняли, що дружина буде в захваті від модної блузки. Але представивши дружину в цій блузці, Борис відмовився від покупки. Ні, блузка, звичайно, красива. Але він не хотів би бачити дружину в ній … У магазині продавці почали пропонувати будь-який посуд від вазочок до сковорідок. Борис почухав потилицю і пішов далі. Зайшов в господарський відділ, в якому продавалася всяка дрібна всячина. Вже зневірився щось знайти, не купувати ж парасольку, як побачив пластикову коробочку з безліччю відділень. Таблетниця називається. – Ось, то що потрібно! – вирішив Борис і пішов на касу. Він купив коробочку, походив по магазину, прикупивши ще дещо до подарунка.

Потім прийшов додому і загорнув коробочку в подарунковий папір. Борис залишився задоволений своєю покупкою, уявляв, як дружина буде розгортати і розглядати. Навіть розсміявся, представляючи обличчя дружини. На наступний день Дарина зайшла в квартиру і побачила сяючого чоловіка з квітами і подарунком. Він вручив подарунок і як дитина, з нетерпінням чекав, коли дружина відкриє його: – Ну, Даша, відкрий скоріше. Я ж намагався. -Ну постривай, я хоч вмиюся, переодягнусь. – Ні, ти спочатку відкрий. Ну будь ласка! Дружина здалася, розгорнула пакет: – Таблетниця? Ти серйозно? – Хороша річ, чи не так?

Дивись, я розклав все і підписав. Настрій у Дарини зіпс увалося, вона навіть образилася на чоловіка: – Краще б я тобі сказала, що купити. Сюрприз так собі вийшов. Вона вже хотіла закинути цю коробочку в дальній ящик, але Борис наполягав на своєму: – Ну подивися, тут же всякі різні баночки є … Ну все ж підписано. А ось тут таблетка для гарного настрою. Відкрий, будь ласка, сама, ну відкрий, не сердься. Дарина знехотя відкрила кришечку, а там … лежало золоте кільце. Борис щасливий посміхався – сюрприз вийшов. Дарина приміряла кільце і розплакалася: -А я і справді вирішила, що ти одну таблетницю подарував …

Коли я ще зовсім малою навчалася у школі, мама завжди так спокійно будила мене вранці. Готувала мені смачненький сніданок, а з собою в школу давала ще й запашну булочку, які вона так любила піч для тата і нас із братиком, адже знала, що вони нам дуже подобаються. Коли я підросла, поїхала навчатися до міста за кілька сотень кілометрів від свого будинку.

Мені на навчання потрібно було о пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама набирала мене, будила на навчання і питала, чи є в мене щось поснідати, і щоб я тепло одягалася в холодну пору року. Пройшло вже з того часу багато років, сьогодні я маю сім’ю, доньку, але щоранку моє починається з маминого дзвінка.

Вона встає рано і одразу дзвонить мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю та просить, щоб я не забула поснідати. Мама моя вже немолода, але я тепер з таким нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку, як ніколи раніше. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я вже не буду дитиною, моє життя буде іншим. Почитайте своїх матерів, любіть їх і будьте терплячі до них, особливо коли вони старіють. Жаль, але матусі не вічні.

Мені сорок вісім років, півроку тому я наро дила трійню. Це стало величезним щастям для мене та мого чоловіка. Справа в тому, що останні десять років я намагалася заваrітніти, але все було безуспішно. Лікарі лише руками розводили, мовляв, дітей треба раніше заводити. А ось родичі радили не витрачати стільки грошей, а вси новити дитину з дитя чого будинку. Але мені хотілося саме свого малюка, пізнати радість ваriтності, вино сити та наро дити. У молодшому віці я не думала про дітей, бо я мала складні стосунки з першим чоловіком. З Вадимом ми досить рано одружилися, нам тоді було по двадцять. Він незабаром став постійно мене доводити,

але наші стосунки закінчилися через його зра ду. Я довго і тяжко відновлювалася після такого негативного досвіду. А потім зустріла кохання всього свого життя. Леонід зовсім не був схожий на решту чоловіків, він дбав про мене і хотів серйозних стосунків. Саме з ним я почала хотіти дітей. Коли після чергової спроби я таки заваrітніла, ми були щасливі. Всю ваrітність Льоня мене підтримував, він навіть під час полоrів був присутній і мужньо тримав мене за руку. Після народження дітей наше життя змінилося. Багато людей не соромляться висловлювати негатив у наш бік. Вони вважають, що у нашому віці неприпустимо мати трьох немовлят.

Недарма кажуть — собаки дуже вірні і розумні тварини.Я дуже давно хотіла завести собаку. Але простір і орендована кімната не дозволяла цього зробити. А кілька місяців тому я переїхала в свою власну квартиру, яка дісталася мені від бабусі. У притулку для тварин у мене працювала подруга, тому я не вагаючись поїхала вибирати собі собаку. З Боцманом ми порозумілися відразу. Як сказала подруга, він був дресированим псом, навіть з паспортом. Колишні господарі поїхали в іншу країну, а собаку залишили тут. Одного разу я затрималася на роботі, і довелося вигулювати Боцмана пізно ввечері. Ми як завжди вийшли в улюблений парк: собака бігала за паркан робити свої справи. Я пішла вперед: знаю, що наздожене мене, коли впорається.

Прогулююся, погода була дуже гарною як в глибоку осінь, теплою. Раптом чую голоси:- Бач яка Кралечка! Красуня постій, познайомимося.- Привіт, дорогенька! Розважимося? У мене серце в п’яти втекло. Все похололо. А поруч нікого — порожній парк. Я подумки молила про допомогу. Коли мене схопив один з тих селюків, я закричала. Я не знала, що ще робити. Одна я нічого не змогла вдіяти.І тут сталося те, на що я навіть не сподівалася. Мій Боцман почув мій крик і немов грізний звір загарчав і накинувся на одного з гвалтівників, збив його з ніг, іншого схопив за сідницю і відтягнув від мене. Такого вереску я ще не чула. Буквально за кілька секунд моя собака відправила в нокаут двох дорослих мужиків. А я просто стояла і не могла відійти від шо ку. Переді мною лежали два тіла і стогнали.

Боцман не відпускав, так і гарчав, коли хтось намагався поворухнутися. Після того, як я відійшла від потрясіння, викликала поліцію. На подив, вони приїхали досить швидко. А коли побачили цю картину, особи були більш ніж здивовані. Ну ще б пак: собака, яка так і тримала сідниці одного з гвалтівників, інший майже в відключці лежав поруч, і я — метр з кепкою. Ситуація дуже здивувала чоловіків. Вони йому «фу-фу», а він як укопаний, тільки очима зиркає і брови морщить, але від сідниці цього селюка так і не відірвався. Довелося мені втрутитися. Як тільки я його покликала, Боцман одразу відпустив сідниці того чоловіка. Я була дуже здивована, адже я його взяла всього кілька місяців тому, і в дорослому віці. А він слухає тільки мене!