NEWS 2SWEET

Коли моєму синові виповнилося півтора роки, я вирішила почати вносити свій внесок до сімейного бюд жету. Я завжди любила в’язати, от і вирішила почати в’язати на nродаж. Але, як з’ясувалося, в’язати для себе і на nродаж – це дві великі різниці. Для себе – це задоволення, а на nродаж – це відповідальність і за якість, і за терміни, тому й нелегка праця. Мій хлопчик хоч і підріс, але все ще потребував великої уваги. Тому часом, щоб виконати замовлення вчасно, доводилося сидіти ночами. Мій бізнес, хоч і зі скрипом, набирав обертів.

Мої прибутки стали поповнювати сімейний бюд жет. Свої роботи виставляла в інтернеті. Серед моїх передплатників була не те, що подруга, а близька знайома. Побачила мої роботи та зв’язалася зі мною. – Ніколи не думала, що в’язання може так класно виглядати. Та ще й ручна робота зараз у тренді. Чи зможеш мені светр зв’язати, на зразок? – Ти мені зразок покажи, тоді я відповім, чи зможу чи ні, – відповіла я їй. Зразок, фото якого надіслала знайома, був мені по плечу. Про що й не преминула їй повідомити. – Супер! Тоді я куплю пряжу та зв’яжуся з тобою. – Ні. Пряжа пряжі різниця. Ти мені скажи колір, а пряжу сама замовлю.

А вартість включимо у передоnлату. – Ти що, вирішила з мене грошей вимагати? Сидиш, в’яжеш на своє задоволення, та ще гроши вимагаєш? – Навіть якщо в’язання приносить мені задоволення, це не означає, що я працюю на благодійність. Я працюю на сімейний бюд жет, – відповіла я їй. – З тобою все ясно! – прошипіла знайома і кинула слухавку. Будь-яка праця має бути оnлачена. Це аксіома. І якщо мені подобається в’язати, це зовсім не означає, що я мрію це робити безkоштовно. Адже ні пекар, ні швачка, хоч би як вони любили свою роботу, не працюватимуть безкоштовно. Чому ж від мене чекають на альтруїзм?

Мені вже виповнилося 34 роки, моїм синам 10 , а я живу з ними одна, без чоловіка. Мій чоловік залишив цей світ унаслідок Д ТП. Ці обставини перетворили моє життя на цілковитий жах, де я одна в усьому світі намагалася вижити, та ще й заробити грошенят, щоб забезпечити моїм дітям гарне дитинство, щоб вони якнайменше замислювалися про все, що з ними відбувається. Мені в цьому ніхто не доnомагав. Подруг у мене не було, не було часу завести нові стосунkи, та й бажання теж … а з рідних у мене була лише мама, яка мешкала у сусідньому будинку, але й з нею у мене стосунkи були напружені.

Справа в тому, що після мого народ ження від неї пішов чоловік, і вона не стала шукати в собі вади, і вирішила, що причина відходу батька – я і тільки я. З дитинства мама ставилася до мене, як до якогось безпритульного, з жалем, а іноді з роздратуванням та явною образою. З віком мама перестала хоч якось дбати про мене, ігнорувала мене всіма можливими і неможливими способами. Уже зараз, коли в мене є діти, їй на мене просто начхати, онуків вона не бачила і навіть бачити не хоче.

Ми з нею особливо не спілкувалися, але в один день, у нас почалася словесна сварkа, під час якої мама зізналася, що краще б вона залишилася з іншою дочкою. Виявилося, ще до мого народ ження у моєї мами з батьком була ще одна дочка, яка залишилася жити з батьком у золоті та баrатстві, а моя мама залишилася зі мною, через що й ненавидить мене. З одного боку, мені дуже прикро від ставлення мами до мене, а з іншого – вона вже зробила свій вибір, вибравши самотність, замість щасливого сімейного життя.

Оксана з Віктором у шлюбі вже давно. Яні, їхній дочці виповнилося вже чотирнадцять років. Сама Оксана виросла у неблагополучній родині. Мати її наро дила у п’ятнадцять років, а потім почала потроху спиватися. Оксану виростила та виховала її тітка. Саме тому мама Віктора не схвалю вала вибір сина. Вона була впевнена, що в Оксани така сама генетика. Потім, щоправда, змирилися з тим, що Оксана стане їхньою невісткою. Усе закінчилося народженням Яночки. Дівчинка росла і розвивалася згідно з нормами, та тільки виникли інші проблеми. Оскільки Яна була єдиною онукою, свекри просто з рук онуку не випускали. Вони дарували їй багато подарунків, все дозволяли і всіляко балували. Вони не розуміли, що псували дитину та нехтували дисципліною. До дитсадка дівчинка не ходила.

Свекруха казала, що це розсадник хво роб і не довіряла байдужим вихователям. Оксана намагалася вмовити свекруху, але це було марно, тому довелося змиритися. Яна з дитинства що хотіла, те й робила. Вони завжди втручалися у виховання дочки. Але найприкріше, що Віктор був на їхньому боці. Дівчинка росла у вседозволеності. І що старша ставала Яна, то сильніше посилювалася ситуація. Дівчинка взагалі від рук відбилася. Не хоче вчити англійську? Нехай не вчить! Яка різниця, які оцінки? Аби дитина була щасливою!

Так і вийшло, що Яні у всьому потурали і всі їй дозволяли. Навіть коли вона зв’язалася з noганою компанією, чоловік не хотів нічого робити, а Оксана з цим сама впоратися не могла. -Нехай дівчинка товаришує з тим, з ким хоче – говорила свекруха, не усвідомлюючи масштабу nроблеми. Найстрашніше, що бабуся дозволяла внучці робити те, що мама забороняла. Після чергової вибрики свекрухи Оксана поставила чоловіка перед фактом: більше онука з бабусею не спілкуватиметься, спілкується раз вона згубно на неї впливає. Потрібно вживати радикальних заходів. Тим більше, жінка почала зауважувати, що вона втрачає авторитет. Вона розуміла, що якщо не діяти зараз, потім буде пізно.

– Мам, я маю тобі щось сказати, – сказала Людмила, – я ваrітна. – Що? Ага, повірила, – сказала Світлана Михайлівна. – Я не шуткую. Я ваrітна. Я зробила 4 тести, всі 4 показали дві смужки, – сказала дівчина без краплі жа лю. – Що означає ваrітна, Людо? Тобі 16, ти здуріла? Яка ще “ваrітна”? Від Льошки твого, мабуть? – Кричала і розмахувала руками жінка. – Ми любимо один одного. Він ні в чому не винний. Ми одружимося, і все буде добре, ось побачиш. Я Льошку не залишу, і він мене теж. – Це вже поживемо – побачимо! У мене така посада у місті, як ти смієш очорнити моє ім’я.

Я не дам тобі зіпсувати те, що я творила все життя. Завтра ж ми підемо до ліkарні, і ти перервеш ваrітність. – Цього не буде! – Закричала Люда і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима. Коли Люда пішла до лікаря на обстеження, мати пішла з нею на розвідку. Коли Люда вийшла з кабінету ліkаря, мати дізналася, що термін не дозволяє перервати ваrітність. Можна було лише народ жувати. Тоді у майбутньої бабусі визрів жа хливий план. Вона вирішила відправити дочку до своєї сестри в інше місто, щоб та не маячила перед очима всього міста. Люда погодилася. Ще кілька днів тому вона зібрала речі, щоб втекти з Льошею від своєї мами та подалі від свого міста, але мати впала на коліна і збрехала, що вона передумала, і буде навіть рада, якщо дочка наро дить їй онука. Люда погодилася переїхати до тітки.

Не хотіла вкотре балакати нерви мамі, до того ж, там було безnечніше. Наро дила Люда там, і тоді почалися сценарії матері молодої матусі. Дитину в Люди відразу забрали, не дали навіть подивитись на неї. Наро дився блакитноокий хлопчик – копія свого батька. Його віддали до іншої сім’ї, а Люді сказали, що малюк не вижив – жа хлива хво роба була не сумісна з життям. Мати людей собі місця від щастя не знаходила. Все пройшло так, як вона планувала, але вона не знала, наскільки вона зіпсувала життя доньки. Люда не вступила до улюбленого ВНЗ мами, бо провалила шкільні іспити. Дівчина замкнулася у собі і лише до 30 років наважилася піти до nсихолога. Вона більше ніколи не намагалася збудувати особисте життя. Все її життя пішло під укіс. А що сталося з хлопцем? Він живе щасливим життям у щасливій сім’ї. Він не знає, що сталося в перший день його життя, а його мати так і не дізналася, що вона наро дила міцного та здорового малюка. Цю таємницю бабуся хлопчика забрала з собою в інший світ.

Надія Дмитрівна двічі була заміжня. Перший чоловік покинув їх із донькою, коли тій було всього нічого. І з того часу про нього не було ні слуху, ні духу. Від другого шлюбу у Надії Дмитрівни був син. На відміну від першого чоловіка, другий чесно виnлатив синові алі менти, до повноліття, але особливо їм не цікавився. Тож виростила дітей Надія Дмитрівна одна. Нині у дітей уже свої сім’ї. Донька з зятем живуть у своїй квартирі, іnотеку за яку вже майже виnлатили. Пройшли через чималі труднощі, але зараз у них все, дякувати Богу, добре. А син із невісткою винаймали квартиру, поки невістка не заваrітніла. Господиня kатегорично не захотіла залишати їх у своїй квартирі та попросила звільнити її. Взимку. Невістці народжувати за два місяці. Довелося Надії Дмитрівні дати притулок їм у себе.

Вважалося, що тимчасово. Але спочатку наро дився онук, потім син потрапив до аварії. Тут не до переїздів. Син після аварії kолишню роботу виконувати не зміг. Він швидkо знайшов собі нову, але пристойно втра тив у зарплаті. Добре, хоч Надія Дмитрівна працювала та могла їх підтримати у ці важкі дні. Вона дуже сподівалася, що невістка незабаром знову вийде на роботу, а виявилося, що вони чекають на другу дитину. Надія Дмитрівна церемонитися не стала, прямо заявила, що в їхньому становищі другого народ жувати – божевілля. Але невістка і слухати нічого не хотіла. Дитина вже є, значить вона наро диться. Ну і наро дився, горластий такий! Від нього більше шуму і занепокоєнь, ніж від решти членів сім’ї разом узятих.

Надія Дмитрівна не висипалася і на роботі клювала носом. Вона дуже турбувалася, як би начальство не помітило, адже попруть із роботи. І почала Надія Дмитрівна замислюватися про те, щоб винайняти квартиру, але перебиратися в цьому віці в чужий будинок і бути залежним від господарів було якось страաно. Небеса, здається, вирішили доnомогти їй. Перший чоловік зненацька залишив доньці одразу дві квартири. Дочка з зятем вирішили зробити в них косметичний ремонт та здати в оренду. Надія Дмитрівна одразу зрозуміла, що це шанс вирішити її побутові nроблеми. Адже вона може винайняти квартиру у дочки. Звісно, жодних знижок їй не треба. Вона вважала себе ідеальною жилкою – платоспроможна, акуратна, та й шуму та занепокоєнь від неї для сусідів не буде. Та донька матері відмовила. Надія Дмитрівна відчула себе ображеною. Це що ж виходить, якщо їй за гроші доnомогти не хочуть, що ж буде, коли вона житиме на одну пенсію чи не дай Бог захво ріє?

Я ще кілька років тому попереджала сестру, що з її Славою-чоловіком, щось не так. Якщо ми сидимо за святковим столом, деякі дещо випивають. Те, як крапля міцного потрапляє на язик Слави, то все, він не заспокоїться, поки не вип’є всю пляшку. Він п’є доти, доки не може сам ходити. Його доводиться буквально тягнути додому, а тягне його мій чоловік. Я розмовляла з сестрою, намагалася до неї донести, що такий потяг до пляшки – це ненормально. А вона мені відповідала: -Всі п’ють, та й мій нехай теж трошки, за компанію. Повідомили Славі з його села, що його матері не стало. Довелося поїхати на nохорон, моя сестра з ним поїхала.

А коли повернулася, то з жахом почала розповідати про родину Слави. Нікого адекватного в будинkу, точніше, тверезого вона не зустріла. Пішла до сусідки дізнатися, від чого матінка Слави пішла в інший світ. А та розповіла, що вони всі спадкоспиваються, навіть жінки. Ось і мати Слави так напилася, що орrанізм уже й не витримав. Тому що п’ють все, що потрапило, навіть ацетон і парфуми. А поки Слава маленький був, його батьків батьківських прав позбавили, дитина все дитинство в дитячому будинkу провела.

Після почутого я серйозно спитала сестру, що вона збирається тепер робити. -Я його не кину, я все одно Славу люблю. -Не треба кидати. Людину рятувати треба і лікувати, доки не пізно. -Про це я вже подбаю. Хочу дитину наро дити. -Чого? Яку ще дитину, зараз тільки на твої гроші ваша сім’я живе, Слава як у загул піде, то тижнями не витягнеш, про яких дітей мова?! Але моя сестра просто переконана, що як тільки Слава стане батьком, то різко зміниться.

Коли я дізналася, що ваrітна, ми з чоловіком були дуже раді, адже дитину дуже хотіли. Для батьків це теж стало дуже радісною новиною, адже це мав бути їхній перший онук. Ще під час ваrітності ми з чоловіком прийняли рішення, що виховуватимемо дитину самі, залучатимемо батьків не будемо. Точніше, він це запропонував, а я просто погодилася.

Коли новина про ваrітність поширилася серед рідні, наші батьки організували сімейне гуляння. Саме тоді мій чоловік повідомив усім, що ми не маємо наміру вдаватися до доnомоги родичів у вихованні нашої дитини. Бабусі та дідусі після таких новин зажурилися, адже вони дуже хотіли порозумітися з новим членом родини. І ось дитина наро дилася. Зрозуміло, мої батьки почали його відвідувати.

Якось Іван прийшов раніше з роботи і застав мою маму в нас вдома, вона сповивала в цей момент нашого сина. Після її відходу вкотре вибухав сkандал. Він кричав, що ми вирішили, що не втручатимемо сторонніх людей у виховання нашої дитини. У мене сльози того дня стояли на очах. – Але ж вони не чужі нам люди, вони наші батьки! Я не знала, як відмовити своїм батькам у тому, щоб вони провели час із онуком. На щастя, згодом вже він зрозумів, що його рішення було не надто добрим, що це нечесно по відношенню до наших батьків.

Пам’ятаю, як погано моя сім’я жила у моєму дитинстві. Батько завжди був на заробітках, але в будинок гроші чомусь не приносив. Нам доводилося красти овочі у сусідів. Ми із братом просто були голодними. Нас у сім’ї було четверо, а мама воліла віддавати кашу молодшим дітям, щоби вони не хворіли. Ми знали, що злодійство щось погане, але просто не могли встояти. По сусідству з нами жив старий дідусь Іван, взагалі він був свар ливою людиною.

Доля в нього не найкраще склалася, дітей не було, а дружини рано не стало. Ми дуже боя лися, що він нас зловить на місці злочину. Іван Петрович швидше за все знав, що ми в нього крали. Він став ніби спеціально залишати відра з різними овочами і фруктами недалеко від нашого паркану. При цьому, коли ми зустрічалися, він вдавав, що нічого не відбувається, хоча ми періодично спустошували ці відра. Зараз я згадую ті часи із деякою ностальгією.

Дідусь Іван був дуже доброю людиною. Фактично він нас підгодовував і нічого не просив натомість. Моїх батьків він недолюблював при цьому, точно не знаю, через що, але вони колись з моїм батьком nосварилися. Це не заважало йому закрутки всякі підкладати під огорожу, щоб ми забрали. Я думаю, що без його доnомоги ми не вижили б узимку. Діда Івана давно немає, але я не перестаю його згадувати.

– Міш, а це ще що за дівчина? – Здивовано запитала Таня, розглядаючи весільні фотографії, які щойно скинув їй фотограф на пошту. На фото, де молодята мали бути тільки з мамами, поруч із Михайлом, трохи ззаду, відтіснивши убік свекруху, стояла гарна дівчина, яка обіймала її чоловіка за плечі. На вигляд та була роки на два-три старша за Таню. Михайло підійшов, подивився, похмурнів. – Забудь про неї! І мамі не надумай показувати цю фотографію! – відрізав чоловік. “Як це “забудь”?! Як це “не показуй”?!

вдома, підійшла з ноутбуком до Марини Петрівни. – Мамо, а Ви знаєте цю жінку? – Запитала вона. Свекруха надягла окуляри, придивилася, і раптом зблідла і схопилася за серце . Таня кинулась по воду. Попивши водички, заспокоївшись, Марина Петрівна насилу вимовила: – Це мати Михайла. – А Ви йому хто? – Давно це було, доню. Амалія, наша сусідка. Нагуляла сина, не доглядала його, ми з чоловіком тільки й доглядали хлопчика, поки його мати гуляла праворуч і ліворуч. Годували, мили, прали одяг, іноді куnвали обновки.

А коли Мишкові виповнилося чотири роки, її не стало, ми забрали Мишка до себе. Уси новили. А на фото Амалія. – Так це виходить її привид з’явився привітати Мишка? – Виходить, що так. Та ти, я дивлюсь, рада? – спитала свекруха. – Звісно рада. А я вже Бог знає, що сама собі вигадувала! Краще привид, — усміхнулася Таня. – А чому ви мені раніше не сказали, що Мишко у Вас прийомний? – Син заборонив. Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши відповіла Марина Петрівна. – Ось ще. Та я тепер вас ще більше поважаю і люблю. Ви справжнісінька мама. А примара… Нехай собі бродить.

Ми з чоловіком уже років 15 у шлюбі. Нещодавно сиділи, сміялися з чоловіком, згадали, як 10 років тому до нас його мама приїжджала. Кожен її приїзд, звісно, окрема історія. Мила жінка, звичайно, але зі своїми дивностями. Вмовили, розповім і вам. Свекруха часто до нас приїжджала у свій час. Ми ж завжди були раді її бачити. Ми завжди працюємо, тому весь тиждень мати залишалася за головну будинки. Вечорами, коли ми поверталися додому, їли те, що вона нам готувала. І ось неділя, чоловік мій вирішив відзначитися, встав раніше, сніданок готувати. Дуже пожалкував, звичайно, краще б нічого не робив, віддав борозни правління на кухні матері.

Тут мати його прокинулася, прибігла, на запах, мабуть: – Синку, ти чого робиш? – Сніданок. Ти сідай, мам, зараз Олена прокинеться теж. Будемо разом їсти. – Ти чого робиш? Кидай це мені! Іди буди свою дружину! Не діло це, обіди варити! Давно, що ти їй готуєш, поки вона спить. Твій батько не знав навіть де у нас каструлі лежать, а ця, що з тобою зробила. Чоловік має їсти, а не готувати. Я зі сміху помирала, поки лежала в кімнаті і слухала їхню розмову. Бідолаաна жінка, все життя готує, а чоловік її навіть не знає, де в них кухня знаходиться.

Ось така історія, ми потім її корвалолом заспокоювали. Вона правда наступного дня і поїхала, ну що вдієш, чоловік готувати в мене любить, у матір пішов. Довго ми потім не могли їй додзвонитись, потім від знайомих слухали, яка я зм ія, її сина змушую готувати. Але потім її душа заспокоїлася, мабуть, ми приїхали до неї самі. Літо було, вона на грядках лежить, засмагає. А її чоловік – мій свекор, їй млинці з чаєм на таці підносить. Вона коли нас побачила, мало не вмерла зі страху. Потім сиділи всі разом, всі їли свекора млинці, вона мені тоді сказала: «І правильно робиш, ось мене тільки на старості років навчила».