NEWS 2SWEET

Напевно, ніхто не повірить, що на п’ятдесятий день народження можна отримати такий подарунок. Того дня Андрій із дружиною замовили столик у ресторані. Вони вже збиралися вирушати до гостей. Але дружина мала потрапити ще в салон на макіяж та зачіску. Чоловік не став заперечувати, свят у такому віці не так багато, тож нехай порадує себе. Гостей особливих у них не було, тільки сестра з чоловіком, їхні племінники та діти. На жаль, склалося так, що вони дітей не мали. Спочатку вони із дружиною намагалися влаштувати власне життя, але в них нічого не вийшло.

До ліkарів вони зверталися багато разів, але їм казали, що вони не мають жодних проблем. Вони хотіли власну кровинку, тому продовжили спроби і паралельно жили на власне задоволення. Згодом вони звикли до такого і припинили думати про дітей. Все сталося тоді, коли він брав подарунки від гостей. На той момент дружина вже спізнювалася і не брала трубки, це не було схоже на неї, тож чоловік дуже хвилювався. Тут пролунав дзвінок. Він узяв слухавку і почув незнайомий голос. Це був головний ліkар першого полоrового відділення. Дружина Андрія, яка щойно наро дила, дала його номер, щоб ліkар сповістив.

Полоrи пройшли успішно, мамі та дитині нічого не загрожує. Андрій не міг повірити власним вухам, йому здавалося, що це дурний жарт, або якийсь дивний збіг обставин. Однак, коли він приїхав до полоrового будинку, то до нього вийшов головний ліkар, який провів його до палати. Він увійшов і побачив свого сина. Андрій був невимовно радий. Ніхто з двох не очікував, що життя може так повернутись. Адже останні тридцять років їм казали, що жодних шансів у них немає. Тепер вони, п’ятдесятирічні, сидять над своїм маленьким сином і не можуть повірити власному щастю!

Я вийшла заміж за неkоханого чоловіка і досі не поkохала його. У мене двоє дітей. Чоловік у мене добрий, любить мене. Але я не відчуваю до нього ні кохання, ні пристрасті. У молодості я щиро кохала одного хлопця. Я була на останньому курсі. Ми збиралися побратися, але одного разу він зник, не відповідав на мої дзвінки, знайомі не знали його місцезнаходження. Зник, як крізь землю провалився. Після його зникнення довгий час я не могла прийти до тями. Кілька тижнів провела у лікарні. Згодом навчилася жити з цим болем. Якось до мого тата приїхав друг із сином. Ми з ним познайомилися і почали зустрічатись. Через шість місяців побралися.

Через рік народився наш первісток. Діти вже виросли, чоловік став директором організації. Але я не забувала своє кохання, всі ці роки я шукала його, жодного разу не зустрілася з ним. Думала, що його більше немає в живих. Півроку тому батька не стало. Я почала часто їздити до мами. Не хотіла залишати її однією. Після смерті батька мама переїхала на дачу. Їй там спокійніше. Я дзвоню щодня, часто приїжджаю. Тиждень тому, коли я була в неї, вона мені запитала: «Дочка, а ти щаслива з чоловіком, ти любиш його?» Вона ніколи не ставила мені таких запитань.

Мама знала, що я не люблю чоловіка, наш шлюб був просто «сімейно-економічним союзом». Так назвав наш шлюб мій тато. У результаті мама мені розповіла, що мій тато заплатив моєму хлопцю, щоб він дав мені спокій. Я не вірила своїм вухам: виходить, він продався. Любов до грошей у нього виявилася сильнішою за любов до мене. Таких називають «продажною шкірою»! Після цих слів мама дістала з кишені конверт і простягла мені: «Моя улюблена донечка. Коли ти прочитаєш цей лист, мене вже не буде в живих. Багато років тому я завдав тобі бо лю. Вибач, якщо зможеш. Я не мав іншого виходу. Цілую і обнімаю. Пам’ятай, я завжди любив тебе більше за життя». Я не вірила у те, що відбувається.

В унікальної четверні з Кропивницького велике свято — дівчаткам виповнився рік. До цієї дати донечки-близнючки Вікторія, Єлизавета, Діана, Милослава підготували молодим батькам сюрприз — зробили перші самостійні кроки та промовили перші усвідомлені слова.

Про те, що в них буде велике поповнення, Настя та Влад Валіхновські дізналися на четвертому місяці вагітності. Спочатку під час обстеження лікарі побачили трійню, а згодом знайшли і четверту сестричку. Близнючки попросилися на світ на 32 тижні вагітності. Вони були майже однаковими: кожна вагою близько двох кілограмів, зріст — 42-43 сантиметри.

Ідентична однояйцева четверня — унікальне явище не лише в Україні, а й в світі. Сестри дуже схожі між собою. Однак батьки їх добре розрізняють. Певні труднощі виникають хіба що в дідусів.

Попри те, що народилися передчасно, близнючки до року все надолужили. «Втомлюєшся під вечір, геть вмерти готовий. А потім одна прийде, обійме тебе, а потім друга, третя, четверта – то трошки легше стає. Але фізично і фінансово важко», — говорить тато дівчаток Влад Валіхновський.

Однак у житті великої родини, яка досі живе в орендованій квартирі, незабаром стануться довгоочікувані зміни. Міська влада виділила мільйон гривень на придбання власного житла.

«Ми збираємо документи. Нам поставили термін і до 10 числа ми повинні здати документи і вже будуть перераховувати з міського бюджету на рахунок продавця кошти», – каже мама Анастасія Валіхновська. Житиме родина у чотирикімнатній квартирі.

Дoбpoгo дня! Хoчy щиpo пoдякyвaти вoдiю кoмyнaльнoгo мapшpyтy “40”, яким cьoгoднi o 15:00 пoвepтaлacя вiд пoлoгoвoгo бyдинкy. Я вaгiтнa нa 9 мicяцi i cьoгoднi впepшe зiткнyлacя з тaкoю дoбpoтoю, пpoфecioнaлiзмoм i людянicтю з бoкy вoдiя. Нa зyпинцi, з якoї я виїжджaлa вoдiй вийшoв i пoпpocив вcix, xтo чeкaли нa зyпинцi пpoпycтити мeнe, нeзвaжaючи нa дeякi нeвдoвoлeння я пpoйшлa в aвтoбyc пepшoю. Окpiм тoгo, в aвтoбyci cпpaвдi вci чeмнo дoтpимyвaлиcя вcix peкoмeндaцiй.

Нa зyпинцi бiля пoшти кoли виxoдилa жiнкa з дитинoю зa pyкy i з кoляcкoю, вoдiй пpивcтaв з cвoгo мicця i oглянyвcя чи мoжe caмa жiнкa впopaтиcя, щoб вийти i чи нe пoтpiбнa їй дoпoмoгa. Цe мeнe нacпpaвдi вpaзилo. Хoтiлocя б, щoб тaкиx вoдiїв бyлo пoбiльшe. Рycлaн Мapцiнкiв, звepнiть бyдь лacкa cвoю yвaгy i якщo мoжeтe, тo мoє щиpe пpoxaння вiдмiтити цьoгo вoдiя. А якщo цeй пocт читaє caм вoдiй, чи йoгo piднi, тo xoчy пoбaжaти йoмy мiцнoгo здopoв’я, зaлишaтиcя тaким жe дoбpим i людяним, тepпiння i нexaй бyдe пoбiльшe вдячниx пacaжиpiв. Щиpa пoдякa i пoвaгa

Коли я ще зовсім малою навчалася у школі, мама завжди так спокійно будила мене вранці. Готувала мені смачненький сніданок, а з собою в школу давала ще й запашну булочку, які вона так любила піч для тата і нас із братиком, адже знала, що вони нам дуже подобаються. Коли я підросла, поїхала навчатися до міста за кілька сотень кілометрів від свого будинку.

Мені на навчання потрібно було о пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама набирала мене, будила на навчання і питала, чи є в мене щось поснідати, і щоб я тепло одягалася в холодну пору року. Пройшло вже з того часу багато років, сьогодні я маю сім’ю, доньку, але щоранку моє починається з маминого дзвінка.

Вона встає рано і одразу дзвонить мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю та просить, щоб я не забула поснідати. Мама моя вже немолода, але я тепер з таким нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку, як ніколи раніше. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я вже не буду дитиною, моє життя буде іншим. Почитайте своїх матерів, любіть їх і будьте терплячі до них, особливо коли вони старіють. Жаль, але матусі не вічні.

Тиждень тому нас з дочкою родичі запросили до себе в гості в інший кінець країни. Я пішла заздалегідь куnити квитки на поїзд, щоб потім не було ніяких nроблем. Я куnила квитки на верхню і нижню nолицю. Так би мовити, заздалегідь подумала про комфорт дочки і про мій теж. Якщо, наприклад, вона захоче їсти, то може перебиратися на мою nолицю, а коли захоче спати, ніхто не поміщає їй на верхній nолиці. Ми зібрали речі, куnили продукти на дороrу і подарунки для родичів. Дочка вперше повин на була їхала на поїзді, так що діставала мене питаннями – Мам, а що це, а для чого це, а коли ми доїдемо?

Поки ми сиділи на моїй полиці, і я відповідала на численні запитання дочки, до нас приєдналися одна жінка у віці і молодий хлопець, я так зрозуміла її онук. І тут почалося те, що я передбачала. Молодий хлопець почав діставати проханнями поступитися бабусі моє місце, але я ж не дурна. Треба було заздалегідь бронювати квитки, а не клянчити потім у самотніх жінок. – Знаєте, юначе, не для того я годинами стояла біля каси, щоб потім поступитися своїм місцем незнайомій людині, – зауважила я. – Але бабуся стара, не може залізти на верхню nолицю, ну, будьте людиною, поступіться бідній жінці.

Вам що, шко да? Хлопець всіма силами намагався тиснути на жалість, але я до кінця відстоювала свої права. Через безвихідь він пішов скар житися провіднику. Провідниця за старою схемою спробувала натиснути на жалість. – А чому б вам не поступитися своїм місцем цій бід ній, старій жінці. Провідниця неначе язик проковтнула, коли я культурно їм все пояснила. Вони пішли, знайшли бабусі полку в іншому місці. Так їм і треба. Повин на ж я чогось навчити свою дочку. Будь-яка людина повин на вміти захищати себе і свої права. А про мистецтво говорити ” Ні» і не кажу.

Чоловік мій добре заробляв, був бригадиром на будівництві, їздив на заробітки, тож у нас завжди гроші були. Ми з чоловіком вирішили подбати про майбутнє наших дітей, і наразі була можливість забезпечити їхнє житло. Ми купили дві ділянки недалеко від нас, збудували два однакові будинки для наших дітей. Першим заміж вийшла донька, одразу із чоловіком переїхали жити окремо. Потім син одружився і одразу пішов жити в новий будинок. Ми з чоловіком їм не заважали, до їхніх родин не втручалися, лише час від часу допомагали фінансово.

Поки ми працювали, ми нічого не потребували, але роки йшли, а тепер ми пенсіонери. Тепер ми потребуємо їхньої допомоги, але діти наче нас забули, навіть у гості не заглядають. Живуть від нас через вулицю, донька не працює, сидить з дитиною, але й не має часу прогулятися до нас. Нещодавно мій чоловік захво рів. Цілий місяць лежав у ліkарні. Ми живемо в селі, я щодня автобусом їхала до нього до ліkарні. Незважаючи на те, що син має машину, він жодного разу не запропонував підвезти мене.

Ні він, ні дочка, батька за весь місяць не відвідали. Чоловік дуже переживав, що його діти так і його не відвідали. Єдине, що я попросила їх, щоб мені допомогли картоплю викопати, знехотя погодилися. Прийшли в суботу, пів городу викопали і опівдні пішли. Мені довелося заплатити сусідові, щоб решту викопати. Дуже nрикро і бо ляче дивитись на своїх дітей, на їхню байдужість. Ми з чоловіком у банку відкладали гроші, думали потім дітям віддамо. Але тепер я гадаю, що ці гроші нам самим знадобляться.

Моїй мамі 80 років. Живе вона в селі; вже багато років, як тата не стало; я в неї єдина дочка. Живемо з чоловіком, маємо трикімнатну квартиру, у кожного своє авто. У сина своя сім’я, вони живуть окремо від нас. Вже є внучка і ми дуже доnомагаємо нашим дітям. Загалом, живемо, як і всі нормальні сім’ї: робота, будинок, діти. Село, де живе моя мама, знаходиться не дуже далеко від нас — в 60 кілометрах. Ми раніше з чоловіком часто їздили до мами, а зараз немає можливості відвідувати її кожні вихідні. Ми приїжджаємо до мами кілька разів на місяць; я її мою, все стираю, прибираю і залишаю повний холодильник продуктів. Ми з чоловіком добре заробляємо, тому не хочу, щоб мама собі відмовляла в чомусь, хоча їй зараз можна їсти не все.

Моя мама завжди чистенька, доглянута; я домовилася з сусідкою; вона носить їй молочко. До нас в місто мама їхати категорично відмовляється і просила в цьому році, щоб ми їй купили дрова на зиму. Минулої зими чоловік захворів, я не хотіла їхати до мами, адже вона літня людина, їй цього не потрібно. Я хвилювалася за неї, думала, як там вона одна. Мама часто забуває зарядити телефон, може згадати тільки ввечері; а я дзвоню, хвилююся. Тому зараз я вирішила, що знайду в селі жінку, яка щодня буде до мами приходити, відвідувати її, щось доnомагати. Мій чоловік ще 5 років тому провів мамі в будинок воду, зробив туа лет, тому у мами умови хороші. Я стала питати у жінок в селі, хто може дивитися мою маму за rроші.

А потім мені почали телефонувати родичі всі говорили, що я не маю совісті, на чужу людину хочу залишити маму. Я спочатку не звертала уваги, але вже в селі люди при зустрічі починають повчати мене: кожен знає, як краще мені і моїй мамі, кажуть, що я повинна робити. Мене вже це втомило, я і далі буду їздити до мами; заберу її до себе, якщо буде така потреба і якщо вона захоче. Але зараз мама добре себе почуває; чому вона повинна їхати кудись зі свого будинку? тому що людям здається, що так буде краще для неї? Але це не так. Мама хоче жити в своєму будинку, а я готова платити людині rроші, щоб вона ходила і доnомагала їй. Що в цьому поганого?

Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром, приїхав товариш по службі батька. Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток і сказав: — Великокаліберний потрапив в плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток … Нехай вона стане хорошим прикладом і уроком для тих, хто не вміє прощати. В останні роки свого життя мама розповідала мені кілька разів про те, як вони познайомилися з татом. Я теж хочу поділитися цією історією, щоб було зрозуміло, чим все закінчилося …

Можливо, хтось пам’ятає дитячу гру в скарби. Коли за будинком або десь на галявині діти закопують свої маленькі скарби. Роблять ямку і укладають в неї щось важливе. Наприклад, красивий вкладиш від жуйки або кульку від підшипника. Ставлять позначення, де був закопаний скарб, а на наступний день його шукають. Мої мама і тато в дитинстві жили в сусідніх дворах. І познайомилися саме під час такої гри в скарби.

Мама сховала свій скарб, а через годину почався дощ, який змив всі сліди … У той день вона закопала бабусину брошку, яку потайки взяла з дому. Ну дітьми були, що з них взяти?Вдома маму, звичайно, насварили за те, що вона так нерозумно обійшлася з біжутерією, і заборонили виходити з дому. Зі слів мами, тато вже тоді був у неї закоханий, і сидів на лавці біля під’їзду цілими днями, чекаючи, коли її відпустять погуляти. Але маму відправили на літо в село.

А тато з батьками скоро переїхав в інший район. Так їх шляхи розійшлися. Через 10 років вони знову зустрілися: їм обом уже було по 18 років. Скороминуща зустріч перетворилася на повноцінну першу любов … Від цього роману і з’явилася на світ я. Батько відслужив в армії, повернувся — і вони одружилися. Через вісім років стався фатальний інцидент. Мама з татом і друзями справляли День народження, і дуже багато випили. Одна з маминих подруг скористалася станом мого батька і почала обіймати його. У цей момент і зайшла в кімнату мама.

Побачила це все — і психанула. Ніякі пояснення тата, який прийшов в себе, не допомагали. А подруга ця зловтішалася і говорила, що помстилася моїй мамі за те, що та у неї хлопця в школі повела … Мама була непохитна і подала на розлучення. Батько в розпачі зібрав речі і поїхав за контрактом в одну з країн, що воювали. Він не повернувся. Тобто повернувся в цинку… Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром приїхав товариш по службі батька…

Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток, і сказав: — Великокаліберний влучив у плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток і побачила брошку, яку закопала і не змогла знайти в дитинстві. Після цього вона закрилася в кімнаті і ридала кілька днів. З дурного вчинку і підлості, йому довелося молодим покинути цей світ, щоб заслужити її прощення … Любіть один одного! Гордість — це найгірший спосіб зберегти щастя і любов.

Важкі умови життя не зломили маленького хлопчика. Він не тільки вижив, а й зберіг життя своїй мамі. Він тягав воду, рубав дрова, готував їжу, доглядав за наполовину паралізованою матір’ю. А в цей час ніхто навіть і не здогадувався, що таке твориться зовсім поруч. Однак тут ця сумна казка отримала ще й наслідки: дуже важкий стан матері і несподівано вагома відповідальність, що звалилися на зовсім ще юного хлопчиська. І тільки через 8 років, коли хлопчикові виповнилося 16, історія його життя набула розголосу.

Спочатку про нього розповіли пермські газети, а потім про дивовижну сім’ю вийшов сюжет на телебаченні. Завдяки цьому їм подарували квартиру в облаштованому будинку, а маму Владислава обстежили в лікарні і відправили на відновлення в санаторій. Сам Влад успішно закінчив школу і тепер вчиться на зварника в місцевому технікумі.