NEWS 2SWEET

Я вийшла за Антона з великого кохання. Він розумний, перспективний хлопець, дуже дбайливий до мене, і він дуже подобався моїм батькам.Його мама, Світлана Григорівна, теж завжди була добра до мене. Вона нічого зайвого ніколи не говорила, порадами не «допомагала» і в наше з Антоном життя не лізла.Ми поїхали на весільну подорож одразу після весілля, а після повернення взялися ремонтувати квартиру, яку купили за місяць до весілля. Все йшло чудово доти, поки в ході ремонту я не стала часто втомлюватися. Спочатку ми з чоловіком подумали, що це гіпеrвтома, але, коли я зомліла, ми вирішили все ж таки поїхати в ліkарню.Лikар швидко нас «заспокоїв». Виявилося, я вагітна. Точніше він заспокоїв чоловіка, а не мене. Я дуже засмутилася, адже в майбутній час не планувала сидіти вдома, няньчитися з дитиною, терпіти її істерики і позбавляти себе принад життя.

Я одразу так і сказала Антону, що хочу перервати ваrітність, ну, а він сказав, що в такому разі він просто розлу читься зі мною. Я дуже любила чоловіка, не хотіла з ним розлуч итися, тож залишила дитину.Що я залишила дітей, а не дитину, ми дізналися прямо перед пологами. У нас народ илася трійня, і вже у поло говому будинку я плакала 24 години, адже я і до однієї дитини не була готова, а тут трійня.Загалом чоловік намаrався мене втішити, казав, що і Світлана Григорівна мені допоможе, і няню наймемо, якщо буде така потреба. Світлана Григорівна була на пенсії. Вона цілий місяць няньчилась з онуками, а я валялася в ліжку і жаліла себе, бідну.Через місяць я зібрала речі та пішла. Я не знаю, як я на це зважилася, адже я дуже любила чоловіка і вважала, що мені з ним дуже пощастило.Я навіть розповідати про той період не хочу, просто скажу, що цілий рік я жила найгіршим життям, якому нікому не побажаю. За рік я набралася сміливості поговорити з рідними.

Вони грубими словами сказали, на що я перетворилася і розповіли, як живуть мої діти, чоловік і свекруха. Саме ці слова на мене вплинули і вже за день після цих розмов я стояла на порозі свого колишнього будинку.Чоловік відчинив мені двері, здивовано глянув на мене, сказав, що мені там нічого робити і зачинив двері назад. Мені вже втрачати нічого. Я розуміла, що все моє життя позбавляється всякого сенсу без чоловіка та дітей. Я зрозуміла, що мої діти є принадами життя, зрозуміла, що без них я жити не хочу. Я пішла та сіла на тротуар перед нашим будинком. Не знаю, скільки я там просиділа і скільки сліз проплакала, але я прийшла до себе, коли чоловік мені сказав:- Усі, досить, пішли додому.- Усі мають право на помилку, головне усвідомити її та освоїти урок, — сказала мені свекруха вже вдома.Я обійняла її, подякувала, навіть навколішки встала. Такої мудрої жінки, як Світлана Григорівна, я у житті не бачила.З того часу ми живемо у мирі та любові. Я божеволію за своїми синочками. Рідні не згадують про цей випадок, а я не можу забути

У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх не стало. Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях, так за розповідями бабусі Каті. — Тато в тебе красенем був. Він, коли в наше село приїхав, так все дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив. Її не можна було не полюбити. Вона у мене була як берізка біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її і взяв з собою в місто. Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилося на старості — ти моя внучечка, — говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку. Таня дивилася на мамині фотографії та їй неодмінно хотілося бути такою ж красивою, щоб її називали берізка. А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти Таня чекала літніх канікул. Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап. Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу. — Молодий і молода, всюди нерозрізнений! — кричали їм услід сусідські діти. На що Таня сварилася, а Остап сміявся. — Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, — говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села. Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію.

Ти ким хочеш стати, Таня? — питав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, посипаною блакитними незабудками. Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла: — Учителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток. Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо, по якому носилися ластівки, мрійливо сказав: — А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи і дивитися на світ їхніми очима. Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком. Він читав книги про авіацію і захоплювався льотчиками і їх подвигами. Остап сів, взявши Таню за руку, серйозно запитав: — А ти будеш мене чекати? Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі і тихо відповіла: — Буду. Він наблизив до неї своє обличчя і боязко поцілував в губи. Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини — несміливий і наполегливий одночасно. Таню переповнювало щемливе відчуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап.-Ти моя незабудка, — шепотів він їй, цілуючи на прощання. Літо, наповнене щасливими мріями і першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати. Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок. А потім було літо без нього. «Прости, моя мила незабудка! Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці і читаю, читаю, читаю. Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таня «, — писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок. А ще через одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту.

Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися. Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала в своє рідне село, щоб навчати дітей. Через деякий час Таня вийшла заміж за чудову людину, який душі в ній не чув. Вона відповідала йому взаємністю, але ні-ні, та й зітхала дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак. Йшли роки. Бабусі Каті не стало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав … У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли і поїхали в місто вчитися. Одного разу раптово не стало чоловіка … Ось і стала Таня такий же старої, як була її бабуся. Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі тому, що не мислила своє життя без роботи. Літніми вечорами вона часто ходила на їх з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину. — Ти будеш мене чекати? — Буду. Луною в серці відгукувалися слова двох закоханих. Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила сидячого до неї спиною старого. Його сива голова дивилася в вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок. -Остап, — прошепотіла вона. Старий повернувся і їх очі зустрілися. -Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, — сказав він, притискаючи її суху руку до своєї морщіністієї щоці. І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І канули в лету гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплою щоці. І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись один до одного і, тримаючись за руки …

В неділю на хрестинах, ім’я дитини до сих пір не виходить з голови Запросили нас з чоловіком на хрестини. Народила свою першу дитину сестра його кращого друга і нашого кума за сумісництвом. Не знаю, навіщо вона нас покликала — ми не маємо до неї ніякого відношення, але відмовити було незручно. При цьому ми з чоловіком вирішили на банкет не йти — тільки під’їхати до церкви, привітати і виїхати. Не більше. Адже з нами були двоє маленьких дітей, залишити яких з бабусями немає можливості, а зі сторонніми людьми — немає бажання. Скажу відразу, сім’я цієї дівчини живе в селі. Самі розумієте, які там звичаї. Коли я побачила біля маленького храму натовп людей, то подумала, що прийшла вся село.

Напевно, так і було. Зрозуміло, що після обряду всі ці люди пішли веселою юрбою в ресторан святкувати. А бенкет закотили винуватці торжества на весь світ. Наш кум розповідав, що будь-яке весілля відпочиває — там буде все. І поросята на столах, і цигани з ведмедями, і танці до ранку. Ось такий сільський варіант хрестин малюка, якого мені не зрозуміти. Але найбільше вразило не це, а те, як батьки назвали дівчинку. Те, що я почула, було вище мого розуміння. Я вже готова до різних Евеліна, Адель і Глорія. Але дане ім’я я чула вперше. Табіта! Як вам? Особисто я кілька разів перепитувала, так як не могла зрозуміти до кінця, як правильно воно звучить. Спочатку ми з чоловіком подумали, що це

ім’я має японські корені. Але вчора в Інтернеті я прочитала, що воно грецьке. Зрозуміло, що хрестити Табітою дівчинку православний піп відмовився. Тому вибрали їй в святцях ім’я Тетяна. Чесно скажу, не люблю засуджувати батьків за те, як вони назвали своїх дітей. Вважаю, що це їх особиста справа. І ніхто не має права нав’язувати їм свої варіанти. У даній ситуації я теж не засуджую, а просто дивуюся. Не більше. А ще дивуюся багатою батьківської фантазії. І співчуваю дівчині, яка буде все життя жити під ім’ям Кривошеєва Табіта Петрівна. Саме так звучить повне ім’я дитини. Коли моя однокласниця назвала дочку Франческою — на честь Папи Римського Франциска — я думала, що крутіше варіантів

більше не почую. А ось і ні. Життя прекрасне і завжди здатна здивувати нас більше. В даному випадку ім’я Табіта зробило мій день. Звичайно, якщо довго так називати дитину, то до імені можна звикнути. Можливо, з часом воно навіть мені не буде здаватися таким вже безглуздим для російських реалій. Матері дитини важлива думка людей — вона читає цю статтю. Днями йдуть оформляти дитину-думають: чи Табіта писати, або Тетяна (як охрестили). Батьки засумнівалися: так багато родичів були проти імені Табіта. Мені воно теж не сподобалося — і я відкрито їй про це сказала. Що стосується священика (або попа), то він пропонував Тавіфу. Але батькам не сподобався такий варіант. Дякую всім!

Заповіт, хоч і не найприємніший, але працюючий спосіб отримати гроші, або інші багатства. Деякі люди таким чином цілі будинки отримують, автомобілі, але іноді навіть найдешевший предмет, може бути для кого-то дорожче будь-яких особняків. Христині Олександрівній не стало, коли їй було 92. Померла вона в оточенні сім’ї і близьких, в любові і спокої, ось тільки їй було трохи гірко, адже її старша дочка не встигла з’явитися. Спочатку у тієї захво ріли ноги, а потім вона ще й в пробку в останній момент потрапила, і лише по телефону дізналася, що не встигла…

Христина була дитиною війни, її батько до моменту її народження був на фронті, мати працювала в медпункті військової частини. Христина дуже сильно боя лася війни, і хоч і війна закінчилася, коли їй було 17, нещастя nродовжували переслідувати її, ніби війна прокляла її відразу після народження. Заміж вона вийшла в 19, по великій любові, ось тільки в дев’яності (самі знаєте, який час тоді було) її чоловік встряв у борги, зв’язався з не найкращими людьми, через що його не стало в невідомих обставинах, але Христина-то знала, хто був насправді в цьому ви нен. Христині самостійно доводилося не просто вирощувати трьох дітей, а ще й всією сім’єю ховатися від колекторів та інших бандитів, з якими її чоловік колись і зв’язався.

Побачивши, як мамі важко, її діти з самих ранніх років доnомагали матері, і в майбутньому стали для неї найнадійнішою опорою і підтримкою. Незадовго до смерті Христина написала заповіт. Наймолодшому, синові, вона залишила гараж, той якраз тільки недавно машину куnив, просто гараж від барахла очистить, і гарне місце йому буде. Середній, дочці, вона залишила гроші, а старшій… зошит. Її діти здивувалися, коли дізналися про заповіт матері для старшої, ось тільки, та, коли отримала зошит, аж розnлакалася. А вся справа в тому, що у всіх важких ситуаціях, щоб відволікти дітей від складного життя, Христина придумувала нові рецепти, створювала нові страви, і все це оцінювали діти. Ось все ті рецепти вона і записувала в ту саму зошит.

Я збрехала чоловікові, що y нас буде хлопчик. Він пообіцяв купити мені машину, якщо я народжу сина. Коли Сергій прийшов до пологового забирати нас з немовлям, я була в шоці, побачивши його таким …Я збрехала чоловікові, що y нас буде хлопчик. Він пообіцяв купити мені машину, якщо пику сина. Коли Сергій прийшов y пологове забирати нас з немовлям, я була в шоці, побачивши його таким. Всі дівчата плакали …Три роки ми хотіли дитину і ось, ypa, все вийшло. Вагітність, токсикоз, всі інші радощі і мрійливий вираз обличчя мого Сергія, коли він говорив про те, як він хоче сина.

Він часто розмовляв з моїм животиком, розповідав про те, як вони будуть їздити на риболовлю, як він навчить його грати в футбол.А ще він на повному серйозі пообіцяв, що за народження сина подарує мені машину. Машину я давно хотіла. Мріяла не перший рік, вивчилася на права. І тут – такий шанс, отримати такий шикарний подарунок.Пішла я на У3Д, стиснувши кулаки: тільки б хлопчик.Але У3Д показало, що дівчинка. Без сумнівів і можливості трактування результатів в сторону хлопчика. Увечері Сергій приїхав з роботи – і я йому збрехала. Сказала: 100% хлопчисько буде, лікарі навіть не сумнівалися. Як же я хотіла машину, хто б знав …

Минув час, поїхала я народжувати. Все відмінно пройшло, вага 3200 г, здоровенька дівчинка.На виписку приїхав Сергій.Як побачила я його, все стала валити на У3Д, мовляв, бувають помилки, ніхто гарантії повної дати не може і все таке. А він, як дочку побачив, мало не заплакав від щастя! Взяв її на руки дбайливо, як кришталеву, і заусміхався, і такий y нього вид був щасливий – ніколи його таким не бачила.” Ти ж хлопчика хотів, але ось дочка вийшла “, – кажу я.

“Та яка різниця”, – сказав він. “Ось твої ключі від ластівки нової, будеш дочку нашу на гуртки і прогулянки возити ”. І простягнув мені ключі від ВМW. Ось так збулася моя мрія.А дочка y нас, до речі, росте «татова». Любить по деревах лазити, грає з татом в м’яч у дворі. Любить його шалено. І він її теж. Балує, іграшками задаровує, книжки читає на ніч.А син. Над сином поки ще «працюємо», коли дочку вкладаємо спати.

Мені було 20, ми з моїм чоловіком і маленьким сином у колясці ввечері гуляли парком, спілкувалися про всяке різне і тут почули жіночий крик. Чоловік, недовго думаючи, помчав у той бік; я слідом за ним. На стежці кричала притиснута до дерева дівчина, а поруч двоє мужиків – один виривав у дівчини сумку, а другий тримав її за горло і руками ліз під сукню. Чоловік з нальоту вдарив у бік того, що тримав дівчинку; той ойкнув і осел. Другий від несподіванки випустив сумку і одразу отримав у щелепу. Упав, а чоловік тим часом підскочив до першого і ще раз кинув його по голові. Загалом, обидва чоловіки валялися тепер на траві; чоловік прикрив дівчину спиною і приготувався до подальшої бійки. Але бійки не було. Другий прокинувся, закричав: – Все, мужику, все! Взяв друга і потяг його подалі. Ми підбігли до дівчини, почали її заспокоювати; я звернула увагу, що вона вагітна – живіт вже такий пристойний був. Загалом, посадили ми її на лаву, дали води, привели до тями, довели додому.

Вона нам дуже дякувала. Десь через тиждень вона з чоловіком зустріла нас у тому самому парку. Її чоловік підійшов, потис моєму руку, сердечно подякував за порятунок дружини, запросив у гості, сказав – якщо що буде потрібно, дзвони; дав номер телефону. Ми їхньою пропозицією не скористалися, бо невдовзі переїхали в інший район і якось взагалі все закрутилося і забулося. Пройшло 23 роки, у нас виріс син, почав зустрічатися з дівчиною – мила, вихована, симпатична. Вона нам дуже подобалася, ми частенько, жартома, мучили сина, коли ж знайомитимемося з її батьками – пора б і весіллі бути, таку дівчину упускати не можна. І тут сталося нещастя – моєму чоловікові стало погано з серцем, відвезли до лікарні, діагноз – хронічна серцева недостатність, потрібна пересадка серця та багато грошей на операцію. Те, що було на той час, не вистачало, почали збирати по родичах; і тут прийшов син, каже, розповів своїй дівчині про наше горе, у неї заможні батьки, запропонували допомогу. Я тоді ще подумала:

«Який страшний привід для знайомства». І ось батьки дівчини прийшли до лікарні до мого чоловіка – відвідати та поспілкуватися заодно. Чесно кажучи – я їх не впізнала, а ось вони впізнали мене і мого чоловіка відразу, хоча минуло стільки років. Щойно вони зайшли до палати, зупинилися, перезирнулися; вона заплакала, а він підійшов, потис моєму чоловікові руку і, повернувшись до мене, сказав: – Ми дамо грошей стільки, скільки потрібно. Ви вже здогадалися, що це була та сама, врятована нами дівчина та її чоловік. Ми були у такому шоці, що не передати словами. Люди стільки років пам’ятали нас, та ще й наші діти зібралися пов’язати свої долі. Неймовірно, але буває таке. Чоловікові зробили операцію; зараз він іде на виправлення, скоро в нашій сім’ї весілля, а ми, крім прекрасної невістки, знайшли ще й чудових друзів.

Женя взяла шланг і пішла поливати грядки на городі. – І навіщо я стільки посадила, – думала жінка. Раптом жінці стало погано. Женя зателефонувала синові, а той їй викликав швидку. Коли Андрій приїхав, Євгенію забирали з дому. Син поїхав разом з нею. Він всю ніч чергував на лавці біля двері в палату, а потім весь ранок матір за руку тримав. – Сину, – тихо сказала жінка. – Я хочу сказати тобі дещо. Син нахилився, мама прошепотіла йому щось на вухо. Андрій скочив, і, завмерши на місці, дивився на матір. Євгенія за звичкою наготувала їжі на двох, адже вона вже давно живе одна, та ніяк до цього не звикне… Її чоловіка не стало два роки тому, а діти від неї з’їхали ще раніше. Старший – по роботі, молодший – по навчанню.Так і жила Євгенія одна, сини були зайняті своїми справами,

їм було не до старенької. Баба Женя постійно думала, що ж не так з її синами?! Молодший-то ладно, він вчиться ще, але старший так пішов у кар’єру, що про сім’ю та дітей у думати не збирається, а старенькій хочеться хоча б кілька останніх років свого життя прожити поруч з онуками, встигнути поняньчитися з ними, поки в неї ще є можливість це робити… З цими думками Євгенія допила чай і вирішила трохи повозитися з землею, поки не стало занадто жарко. — І для кого я стільки насадила?! Мені ж однієї половини буде по горло… Ох, Женька, Женька… – говорила жінка сама з собою. Поки вона працювала, їй стало погано. Старенька розуміла, що земля потихеньку йде з-під її ніг. Першою ж справою вона схопила телефон, але так як номери швидкої згадати не змогла, зателефонувала молодшому синові і сказала, що

їй дуже погано, попросила викликати їй швидку. На це син грубим тоном відповів: — Ти бач, все зробить, щоб мене до себе принадити… заспокойся, мамо, спитай у своєї сусідки, у Людки, номер швидкої, а то знайшла, кому дзвонити. Звідки мені знати номер вашої сільської швидкої?! Син сказав ще кілька невиразних жалібних слів і повісив трубку. Бабусі з кожною секундою ставало тільки гірше. Потім вона набрала номер старшого, але не встигнувши нічого сказати, старенька впустила телефон з рук. Той відразу ж опинився поруч з мамою, а з ним приїхала і швидка. Ліkарі прийняли рішення терміново госпіталізувати Євгенію. Син не відходив від неї ні на крок, а в лікарні чергував під дверима її палати до тих пір, поки йому не дозволили зайти до мами. — Мамочко, ну ти даєш, ти чого так лякаєш-то?Я там

трохи з розуму не зійшов за цими дверима. — Сину, мені треба сказати тобі дещо, думаю, більш підходящого моменту для цього не буде, — з цими словами Євгенія взяла сина за руку, — коли я вийшла за твого батька, тобі було 2. Твоєї мами не стало за рік до нашої зустрічі… ми з батьком не знали, як тобі це сказати, шукали моменту… — Мам, я все це знаю. Ми з Серьогою бачили ці документи в твоїй шафці. Я знаю, що моя мати була доброю людиною. Так, на жаль, вона не встигла побачити мої перші кроки і почути перше слово, але мені пощастило подвійно, адже доля мені подарувала тебе. Я вдячний тобі за все, що ти для мене робила і робиш кожен день. — Милий, прости, якщо все зіпсувала. Просто я не могла тримати це в собі.Пробач, що… — Євгенія nлакала, але син не дав їй договорити. -Мама! Тобі нема за

що вибачатися. Ти мій самий рідний, самий коханий чоловічок, я тебе ніколи в образу не дам. Але давай, і ти мене не засмучуй, добре? Я збираюся тебе з майбутньою невісткою скоро познайомити. Вона на другому місяці ваrітності, скоро ми зіграємо весілля, просто хотіли якось по-особливому про це повідомити… не в таких умовах. Видужуй швидше, щоб не довелося нічого перенести. Домовилися? — Ох, синку, куди ж я подінуся? Я хоч зараз готова схопитися з місця! Що ж ти раніше мені не казав, я б взагалі сюди не потрапила, — сльози на щоках Євгенії відразу ж перетворилися в сльози радості. І справді, вже через кілька днів її виписали з лікарні, після чого вона переїхала жити до старшого сина з вагітною невісткою на постійній основі. Так і почалася нова біла смуга в житті старої жінки.

Хочу розповісти вам історію з власного життя. Ви будете вражені розвитком подій, які відбуваються в школі, де вчиться моя дитина.Моя дитина вчиться в школі в другому класі. У колективі більше 20 дітей, де сім’ї з різним матеріальним становищем. У нас є один хлопчик, сім’я якого дуже потребує допомоги.Стьопа сам по собі хороший, і мама його теж адекватна. Я знаю, що раніше вони жили нормально, а потім в один прекрасний момент тато вирішив, що він награвся батьківством і пішов. Йому не до дитини і колишньої дружини – у нього нова любов, велика і світла.Вона подала на аліменти. Отримує копійки – колишній чоловік хитрим виявився, відразу роботу поміняв, щоб був мінімальний офіційний дохід. Жінка працює, але у неї на руках хвора мати, пенсії якої ледь вистачає на її лікування.

Дитина ходить завжди чисто одягненим, але видно, що шкільна форма вже поношена. На фізкультуру, напевно, місяць ходив в шкільних туфлях – кросівок не було. Його мама ніколи не скаржилася, а про те, як їй важко, розповіла наша спільна знайома.Як і в будь-якій школі в другому класі 5-6 уроків в день, п’ять днів на тиждень. В кінці дня діти вже голодні, тому се зазвичай обідають в школі.Якось забираю доньку додому, а вона є просить. Ну, я і питаю:- А чого ти голодна? У вас же обід після 4-го уроку? Ти не їла або не годували?- Мам, я сьогодні не їла.-А що сталося? Чи не смачно було?- Не знаю, напевно, смачно.- Тоді я не розумію: що сталося? – Мам, ти мене тільки не лай. У мами Стьопи грошиків на обід немає, то він після нас доїдає.

А сьогодні всі на фізкультурі набігалися і геть усе з’їли, а я запізнилася на обід. Стьопа голодний залишився і мені його так шкода стало, що я йому віддала свою порцію.На мої очі відразу нахлинули сльози. Звичайно, мене не влаштовує, що моя дитина залишилася голодною, але я щаслива, що в мене росте таке добре дитя. Значить все-таки правильно виховую.Якось у нас в школі проводили батьківські збори, де як завжди почався черговий базар-вокзал. Одна з мам підняла питання про харчування. Сказала, що її не влаштовує, що Стьопа доїдає за дітьми, мовляв своїм виглядом дітям апетит псує і весь час щось випрошує. Хоча дочка моя розповідала, що він завжди сидить в стороні, поки діти не закінчать обідати. Слава богу, діти виявилися добрішими своїх батьків: хто яблуко суне, хто котлету віддасть.Всі дружно загули, а бідна мама Стьопи почервоніла як рак. Деякі зажадали, щоб взагалі заборонити Стьопі в їдальню заходити.

У нас в класі є багатодітна мама Оксана, у її дитини пільгове харчування. Я не знаю, чому його у Стьопи немає – абодокументи не зібрали, або в списки пільговиків не потрапили. Ось Оксана встає і каже:-Дорогі батьки, помовчіть, будь ласка, хвилину і послухайте мене. Ви себе з боку бачите? Зараз ми обговорюємо заборонити дитині заходити до їдальні, щоб він не доїдав за вашими дітьми! Якими ви плануєте виростити своїх дітей? Як ви думаєте: чи виростуть ваші діти чуйними і добрими людьми, якщо їх батьки шматком хліба докоряють дитину? На відміну від вас, ваші діти шкодують Стьопу і діляться з ним. Правду кажуть, що діти мудріші дорослих. У нас є два варіанти, щоб вирішити цей конфлікт: продовжити безглуздий базар або скинутися дитині на харчування і з чистою душею перед Богом і своїми дітьми піти додому.

Стьопа – хороший дитина. Він нікого не ображає, з ним все дружать. Він у нас один такий і від 50 грн. ніхто ще не збіднів. У цей момент мама Стьопи хотіла щось сказати, а Оксана відкрила гаманець, дістала двісті гривень і поклала на стіл вчителя. Всі замовкли і настала тиша. Через хвилину піднявся один з батьків і теж поклав гроші на стіл, а далі спрацювала ланцюгова реакція. До речі, одна заможна жінка фиркнула і вийшла.Зібрали суму, якої вистачило до кінцянавчального року.А через два дні моя дочка прийшла додому дуже щасливою:- Мама, уявляєш, тепер Стьопа їсть з нами!Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Дача у нас — з давніх-давен. Коли ми із чоловіком вийшли на nенсію, почали активно займатися нею. Відремонтували, садили дерева, квіти. Чоловік робить вино. Здебільшого тут буваємо ми з чоловіком: з весни до жовтня. Із сусідами nроблем ніколи не було. Якщо були малі kонфлікти, то вирішували розмовами. Парканів теж не ставили, а межі ділянок були умовними. Ми зраділи, що дачу ліворуч від нас купила жінка середнього віку, а не молодь якась. У них були б n’янки-гулянки. А так – тихо. Місяць нікого не було у цьому будинку. Потім у липні приїхала жінка із дитиною. Їх, ймовірно, підвіз чоловік. Він поїхав наступного ранку. Тиждень ми з ними не спілкувалися. Чи не знайомилися. Потім її чоловік знову приїхав і вирішив з нами познайомитися.

Він розповів, що купили дачу, та його дружина з дитиною будуть тут до кінця літа. Він буде приїжджати-їхати, бо має роботу. Він позичив у нас лопатки та інші інструменти, щоб займатися ділянкою. Ми радісно дали. Він увечері повернув їх і в неділю поїхав. Тоді все почалося. Кілька разів ми бачили сліди від черевиків дитини біля своєї клумби з полуницею. Але нічого не сказали, тому що доказів не мали. Потім були видерті всі мої квіти. Нас не було на дачі три дні, але полуниці теж не було. Знову нічого не робили: пізно було, хотіли спати. Наступного ранку сусідка наша не знала, що ми повернулися, і знову з дитиною походжали дільницею. Ми тоді вийшли і спитали, що вони там роблять. Вона не знала, що сказати, але потім заявила, що просто гуляють із дитиною.

У руках дитини були вирвані квіти із мого саду. Коли ми вийшли, вона кинула їх на землю. Я сказала, що не треба так із рослинами, і треба підняти їх. Тоді дівчинка почала nлакати, але я не kричала, мирно пояснювала. Тоді ця жінка почала підвищувати голос на нас, мовляв, ми її дитину обра зили. Чоловік сказав їм те, що треба. Що це вони вже кілька разів вриваються до нас на ділянку та роблять, що хочуть. Тоді жінка взяла дитину за руку, і вони пішли додому. Тиждень ми їх не бачили. Вони не виходили із дому. Ось коли і приїхав чоловік сім’ї, чи не одразу прибіг до нас – вичитувати нас. Напали ми, виявляється, на його бідну дружину. Не дали поїсти полуниці дівчинці. Ми нічого не стали говорити, доводити. Нер вів на це не було. Просто вирішили поставити паркан та не спілкуватися з ними. Ми хочемо спокійне життя на дачі, а не розбирання.

Варя стояла на мосту і дивилася на воду. На набережній гуляв народ, грала музика. Варі було дуже прикро. Сьогодні річниця весілля з Ігорем. Вона відпросилася з роботи, забігла в магазин купити йому краватку в подарунок, потім в салон краси і додому. Ось, Ігоркові сюрприз буде. Сюрприз вдався. Варя зайшла тихенько в квартиру, потім в кімнату. Спочатку вони її не помітили. Потім дівчина щось взяла, а її Ігорьок різко схопився і почав намотувати простирадло. Його обличчя і шия вкрилися червоними плямами. Він щось залепетав. Варя навіть не стала слухати. Вона просто вискочила з дому і побігла. Прокинулася вже на мосту. Вода в річці була каламутна, сіра. З берега лунала весела музика. Варя розридалася.

– Що, зібралася стрибати? – Чи не дочекаються. Сама їх викину, як кошенят. – А чим тобі кошенята не догодили? Шкода їх. Варя повернулася. Біля неї стояв симпатичний хлопець. Він якось весело їй підморгнув і заливисто зареготав. Варя здивовано глянула на нього. – Ти себе хоч бачила? Таким видом ти всіх риб сполохаєш, – хлопець простягнув їй пачку паперових серветок. Подивився заклопотано вниз, – зовсім риби немає. Варя взяла серветки, дістала з сумочки дзеркальце, глянула … На неї дивилося розпатлане, з темними, як у панди очима і розтертої помадою опудало. Варя засміялася. – Підемо, русалка, я тебе додому проведу. – Мені не можна додому, – відповіла Варя і якось захлинаючись, плутано розповіла незнайомцю все, що сталося. – Ось так, історія. А як тебе звати? – Варвара.

– Мене Андрій. Слухай, Варвара, я через дві години їду у відрядження. Квартира в твоєму розпорядженні на три тижні. Якщо повернешся додому, залиш ключі сусідці. А ні, то приїду і тоді що-небудь придумаємо. Згодна? Варя погодилася. Пройшов тиждень. Ігор не дзвонив. Вона втомилася, та й їй були потрібні її речі. Зібралася і поїхала додому. Вона не знала, що там її чекає, тому дуже хвилювалася. У дверях вже стояв новий замок. Варя зателефонувала в квартиру. Відкрила їй та сама дівчина. Виставила за двері дві валізи. – Ось твої речі. А на розлучення Ігор вже подав. Дітей немає, розлучать швидко. Не ходи сюди. Зараз я тут господиня. – А куди мені йти? – Звідки мені знати? Ігор оформив квартиру на себе. Ти тут ніхто, – відповіла дівчина і закрила двері. Варя повернулася в квартиру Андрія. Речі не розбирала. Шукала знімну квартиру.

Через два тижні повернувся Андрій. Дізнавшись всі подробиці невдалої поїздки додому, він почав докладно розпитувати Варю про квартиру. Вона розповіла все чесно. Їй батьки купили однокімнатну квартиру, потім від бабусі дісталася ще одна. Коли одружилися, вони продали ці квартири. Купили нову в шлюбі, а на решту грошей поїхали на море. – Варя, ти йому дарувала щось через нотаріуса або підписувала договір дарування? – Ні. В особових рахунках вказано, що платник мій чоловік. Значить він господар? – Ну, Варвар, ти і пустоголова. Це твоя квартира. Я тобі допоможу. Твій Ігор зі своєю дівчиною вилетять звідти. Не вішай носа. Все буде добре. Вони разом з’їздили до нотаріуса, потім в поліцію, потім подали заяву в суд. Через деякий час Варя повернулася до себе додому. Пройшов місяць. Дзвінок у двері. Варя відкрила. На порозі стояв колишній чоловік. – Варечка, прости мене. Мені без тебе погано. Можна я повернуся? – Ні. У тебе своє життя, у мене своя. Зраду і брехня я не прощаю. Варя перевернула цю сторінку свого життя. А з Андрієм вони дружать, часто дзвонять один одному і зустрічаються.