NEWS 2SWEET

— Дуже мені хочеться кільки, синку. Купиш?- А навіщо? Ось же ціла тарілка з пиріжками. Чому ти їх не їси?- У мене вже зуби не ті, щоб їсти пиріжки. Хочу кільки. Хоча б найдешевшою. Будь ласка.- У мене немає часу. Їж те, що дають.Віктор тепер постійно замислювався про те, що дружина права. Його тата треба відправити на нове місце проживання -в будинок для людей похилого віку.І це незважаючи на те, що коли батько продав будинок, щоб виручити свого сина. У того грошей на покупку квартири не вистачало. Пропозицію про продаж син і висунув. Мовляв, батькові ж нескладно, а стільки користі!- Ти будинок продай, а я тебе у себе в наметах. І нудьгувати не будеш на самоті.Батько дуже не хотів розлучатися зі своїм житлом. Але, подумавши, вирішив вчинити так, як буде краще для улюбленого сина.Так він і переїхав. Спочатку все було добре, але поступово сім’я сина перестала його приймати. Внучка не хотіла мати з дідом нічого спільного, а дружина Сергія злилася з будь-якого приводу і лаяла старого за все підряд.В результаті дід просто сидів у виділеному йому кутку і намагався нікому не потрапляти на очі. — У нашої доньки скоро весілля. А ти повинен будеш перебратися в будинок для людей похилого віку. Ми вибрали найкращий, там про тебе будуть добре дбати. Твоя кімната потрібна для молодої сім’ї, вони якийсь час тут поживуть.Всі ми тут не помістимося.Старий сторопів і заплакав.

Він не міг знайти слів, щоб висловити свої почуття. — Я завжди йшов назустріч твоїм потребам. Навіть будинок продав. Мені дуже цього не хотілося, у мене було стільки спогадів, пов’язаних з тією землею. Я хотів там померти. Але я зробив це заради тебе. А тепер ти мене в будинок престарілих відправляєш?- Заспокойся, тато. Нам уже потрібно їхати. Ти не залишишся один, ми ж будемо приїжджати.- Я дуже розчарований. Не таким ти повинен був вирости. Я хотів би вірити, що твоя мама зараз, після смерті, не бачить, яким ти став. — Ти надто драматізіруешь.Син не став затримуватися надовго, коли вони доїхали до місця. Старий залишився на самоті. Якийсь час він дуже переживав і навіть відмовлявся від їжі. Але поступово дід змирився зі своїм становищем і навіть звик до нового будинку.Через півроку чоловік помер. Син жодного разу не відвідав його, незважаючи на обіцянки. Старий залишив після пристойну суму грошей, яку збирав усе життя. Він заповів ці гроші одній дівчині.Вона доглядала за ним в будинку для літніх людей. Такою була помста цього діда.Віктор же дивувався, не знайшовши свого імені в заповіті. Адвокат передав йому записку від батька. Там було написано наступне:»Я просто хотів спокійно дожити роки, які мені відведено. А ти вчинив зі мною дуже жорстоко. Саме тому я віддав всі гроші тієї, хто розділила зі мною мої страждання. Ця дівчина дуже хороша людина. У порівнянні з тобою. Прости

— Папа, на українському на післязавтра нам потрібно написати твір про роботу одного з батьків. Я про тебе напишу, бо ти — учитель. А що про маму писати? Вона ходить протягом всього дня по тролейбусу, квитки продає. Хіба це робота? Що було далі, Оксана не чула. Вона тихенько відпустила дверну ручку і пішла в свою кімнату. Ніяк не могла збагнути тільки що почутого. Вона ж так старається для них, для своєї сім’ї, яку любить понад усе. У вікнах її кімнати світло завжди горить ще задовго до того, як «прокидається» містечко. Щоранку вона готує сніданок чоловікові і донечці. Поки вони ще сплять, одягається і йде на роботу. А потім за весь день знаходиться по тролейбусу, наслухається брудних, лайливих слів від п’яних і невихованих пасажирів. Увечері вдома її чекає гора немитого посуду і брудного одягу. І так кожен день крутиться, як білка в колесі. Вона ж для них, найдорожчих, старається. А тут дочка-чотирикласниця заявляє, що мама на роботі нічого не робить. Оксані до болю і крику було прикро.Жінка лягла спати, не вечеряла. Їй ніяк не виходили з голови слова дочки.

Вона не звинувалувала Софійку, вона себе картала. Тому що дійсно, з дипломом про вищу педагогічну освіту Оксана працює кондуктором в тролейбусі. Можливо, помилку зробила тоді, коли поступилася вільною в відділі освіти вакантною посадою вчителя своєму чоловікові. Думала, так буде краще. Оскільки Софійці на той час було майже три рочки, Оксана продовжила декретну відпустку по догляду за дочкою до шести років.А коли дочка пішла в перший клас, виявилася в списках безробітних. Ось і запропонували їй роботу кондуктора, поки щось за фахом підшукають. Думала, через місяць-два піде в школу вчити учнів. Але ось уже чотири роки вона не може вирватися з цього замкнутого кола.Може, дочка і права, кажучи про непристойності маминої професії? Але чому так гірко у Оксани на душі ?!Вранці здивувалася, коли в порозі побачила сонну дочка і чоловіка. Оксана зробила вигляд, як це не було важко, що не чула і нічого не знає про вчорашній неприємну розмові, і запитала: — Чому ти так рано прокинулася, ще рано в школу?

– Вона не йде сьогодні на уроки, — випередив дочка тато. — Софійка йде з тобою на роботу, тому що повинна написати про твою професію твір.Оксана була зворушена вчинком чоловіка. Вона здогадалася, що вчорашня його розмова з дочкою не завершилася на почутом нею, а була довгою і непростою.Протягом усього дня Софійка уважно стежила за мамою, допомагала їй роздавати квитки пасажирам. Повернулася дівчинка додому втомлена, але допомогла мамі приготувати вечерю і, помивши посуд, відразу ж взялася за написання твору з української мови.Твір Софійки, особливо його кінцівку, вчителька визнала найкращим серед усіх інших. І зачитала уривок з нього: «Моя матуся багато працює. Поки ми з татом ще дивимося кольорові сни, вона готує нам сніданок і поспішає на роботу. Раніше я вважала мамину роботу нудною і нецікавою, поки не провела з нею весь робочий день. Тільки одного не розумію: де стільки сил і енергії бере мама, незважаючи на свою щоденну втому ?! Мабуть, секрет в маминій безкорисливої і щирої любові, яка нічого не вимагає натомість.Я так люблю свою матусю, адже бути хорошою мамою — найбільш гідна професія! »

— Що ж ви весь час галасуйте! — на порозі стояла сердита сусідка і не тільки словом, а й усім своїм виглядом вимагала припинити це «неподобство». Розгублений Микола зі скуйовдженим волоссям, просто дивився на Оксану. — Гей, ви мене чуєте? Я приходжу додому і починається: шум, гам, я господареві вашому подзвоню на рахунок вас, неможливо ж так жити. — Я буду намагатися, — сказав тихо Микола і закрив перед Оксаною двері. Через півгодини тиші все повернулося до того самого: щось ляснуло, почалася метушня, почулися дитячі голоси, плач. Оксана розсердилася, і знову піднялася на поверх вище, наполегливо подзвонила в ту ж квартиру над нею. Двері відчинив хлопчик, років дванадцяти. — Батько де? — запитала Оксана, звівши брови козирком. — Олежик на кухні каструлю з киселем перевернув, — весело сказав хлопчик, — тато прибирає. Оксана помітно змінилася в обличчі, побачивши ще кілька уважних пар очей, що визирають з кімнати. — А мама де? Хлопчик на кілька секунд задумався, опустивши очі, і сказав. — Ми з татом живемо одні … тепер.

— А скільки діточок? — поцікавилася Оксана. -Шість… — Запитай у тата, чи можу я зайти? — Заходьте, що ж вже, ви ж під нами живете, я бачив. Оксана трохи пом’ялася на килимку біля дверей, але потім впевнено пройшла на кухню. На кухні чоловік збирав серветками кисіль з підлоги. — Вибачте, що шумимо, у нас тут ось … -Здравствуйте, ще раз, — сказала Оксана. — Так, — вона обернулася і звернулася до старшого хлопчика. — Як тебе звати? — Славік. -Славік, неси швабру, відро, тут помити треба. Після того, як хлопчик приніс все, вона посміхнулася йому і сказала. -Літературу задали? — Так, — відповів Славик. — Тоді бери підручник і саджай всіх слухати в кімнаті. Хто не слухає, даси олівці і папір, нехай малюють. Ті, хто не малює, нехай показують жестами те, про що ти читаєш, — зрозуміло? -Так, — весело підхопив точні рекомендації хлопчик і зник в іншій кімнаті. Часу відмити кухню від залишків киселю знадобилося багато. Але діти не заважали, були зайняті і Микола з Оксаною все встигли. Прибирання кухні плавно перейшла в приготуванні вечері.

— Вечеря готова! — покликала вона дітей на кухню. Розсадила і нагодувала. Мити посуд призначила Славіка, поки вечеряв батько. Саме тоді Микола зрозумів, що ця жінка не просто так з’явилася в його житті. Оксана почала часто заходити до Миколи з сім’єю, допомагала. А майже через рік в її двері подзвонили. На порозі стояли діти, з букетом квітів і великим тортом. -Оксаночко, будь моєю дружиною, — робив пропозицію Микола, відкриваючи коробочку з обручкою. — А нам мамою! — хором кричали діти. Очі Оксани, здавалося, ось-ось наповняться сльозами. -У мене умова, — вона підняла палець вгору, — тільки якщо ви згодні на ще одного братика або сестричку. — Чи згодні! — хором відповіли діти. Є ті, хто засуджує чоловіка за те, що він зіпхнув турботи зі своїми дітьми на цю жінку. Вони не розуміють, як Оксана зважилася на сьому дитину. Вважають, що вони повинні справлятися самі, раз прийняли таке рішення. Але вона щаслива, і може в цьому і було її призначення — бути мамою одразу сімох дітей і вийти заміж за людину, з яким їй хочеться жити і будувати світле і щасливе майбутнє. А діти — діти скоро виростуть, і стане легше, правда?

Я потрапила в притулок, а моя п’ятимісячна сестра — в будинок малятка. Поки через місяць за нами не приїхала вона — єдина родичка, яка через суд домоглася права опіки над нами обома. Це була двоюрідна сестра вітчима. 20-річна дівчина, студентка, забрала нас і відвезла в місто, в якому вчилася; так ми опинилися у Львові. Вона привезла нас в комуналку, в якій орендувала кімнату; сусіди доглядали за нами, коли вона бігала на навчання і на роботу. Якимось чином влаштувала мене в гарну гімназію, сестричку іноді брала з собою на пари і в офіс, де на півставки працювала секретарем, якщо вдома не було кому доглядати за нею. Я не пам’ятаю навіть, щоб вона спала; ми завжди були одягнені, взуті, ситі і навіть розпещені.

Вона віддала мене на купу гуртків і ніколи не пропускала ні моїх концертів, ні змагань, шила нам з сестрою новорічні костюми, які завжди були найкрасивішими і дуже яскравими. Я злилася, коли сестричка називала її мамою; ми псували все її відносини з юнаками, але вона була красунею: через нас вона не давала нікому шансу. Але врешті-решт її життя почало складатися: вона побудувала відмінну кар’єру в тій організації, в якій починала секретарем, зустріла відмінного чоловіка, який замінив нам з сестрою батька, забезпечила нас. Я вчилася в одному з кращих університетів Фінляндії, маю перспективну роботу; сестра надійшла в кращий медичний вуз України, і ми за все дякуємо її. Я плакала на її весіллі та плакала, вперше тримаючи на руках її сина, а пізніше і дочки. Нещодавно вона померла. Вони з чоловіком поверталися від гостей — і не доїхали. І я лечу на батьківщину, щоб повернути свій борг.

Микола Бойко жив у мирі та злагоді зі своєю дружиною Галиною цілих 20 років. За всі роки їхнього спільного життя він не мав звички дарувати їй подарунки. З Галею вони одружилися швидко, через місяць зустрічей. Та й побачення були швидкими і без подарунків. Кілька разів сходили в клуб на танці. Микола наважився поцілувати її лише після сватання. Після весілля почався побут, турботи, народилися діти, було теж не до подарунків. Микола почав розвивати господарство, купував худобу, техніку, працював агрономом. Галина займалася дітьми, працювала на городі, працювала бібліотекарем в сільській бібліотеці. Діти росли — росли і турботи. Свята відзначали стандартно — застіллями. Життя текло спокійним, тихим руслом. Одного разу, Микола поїхав на базар продавати картоплю, моркву, кілька курочок домашніх, як раз перед 8 березня. Торг йшов добре, продовольство швидко розкупили. -Хороші гроші заробив, Галка зрадіє, — подумав Микола. Склавши мішки в сусідську машину, Микола пішов по магазинах. Галина написала список продуктів. Спершу Микола відправився в місцеву забігайлівку, купив 100 грам і два біляші. У хорошому настрої Коля вийшов з кафе і пішов по магазинах. Розглядав вітрини, перехожих. Погляд зачепився за молоду пару. Поруч з молодим хлопцем стояла також юна симпатична дівчинка, і щось йому невгамовно щебетала на вушко. — Юлька, підемо далі, чого ти дивишся на ці сукні, нам вони зараз не по кишені. — Тоша, дивись, яке гарне плаття у квіточки. Ну просто як на мене шите. — Юля, у нас грошей мало, купимо плаття, а зуби покладемо на цілий місяць на поличку.

У кращому випадку будемо їсти картоплю і квашену капусту. — Уже рік як ми одружилися, а ти мені ще жодного разу не робив подарунка на свято, навіть на Новий рік. — Тоша, ну, будь ласка. Юля почала цілувати чоловіка і силою тягнула за руку в магазин. Незабаром молоде подружжя вийшли з магазину, Юля пищала від радості. Антон все-таки купив їй плаття. Микола задумався. Постояв, розглядав плаття у вітрині. І справді гарна сукня, в дрібні квіточки. У схожому сукню Галка приходила до мене на побачення. Щось приємне защеміло у нього в серці. -А я їй ніколи не робив подарунків, подумав Микола. Підглянувши чуже щастя, Микола зайшов в магазин і купив щось гарне плаття з вітрини. — О, це останній писк моди, пошите в ретро стилі, чистий шовк. Вашої дочки сподобається, — загомоніла продавщиця. -Це я для дружини беру, — перебив її Микола. — О, як я рада за неї, — защебетала дівчина. — Скільки з мене? Продавщиця назвала ціну, Микола почервонів. Це ж які гроші! Я краще комбікорми купив би худобі на місяць. — А чого так дорого? — сварливо поцікавився він. -Якість і краса! Микола задумався. Грошей було шкода. Але подумав, як зрадіє дружина, і вирішив брати. — Купую, — відрахував купюри і вийшов з пакетом з магазину. Тут і сусід підійшов. Той їхав за кермом і розхвалює, який був хороший торг. Все до копійки везу додому. — А ти як? Багато взяв з торгівлі? — поцікавився сусід. — А тобі яке діло до чужих грошей? — розгнівався Микола. -Да ладно, охолонь. Приїхали в село. Галя ще не повернулася з роботи. Микола нагодував худобу, гній почистив, поросятам пити дав, курям насипав пшениці. Робота в руках горіла, а на душі було тяжко. Добру справу зробив, подарунок купив, а що ж так свербить на душі?

Микола пошкандибав в будинок, налив собі чарку, потім другу, на душі стало легше. Галя повернула з роботи похмура. -Як торгівля, Колю? Покупки привіз, що я замовляла? -Нормально. Ось гроші.- Галя порахувала. — Щось замало. -Ну, я купив тобі подарунок. Ось там в пакеті. Галя не повірила своїм вухам. — Це кому? Мені? Очі Галини заграли блискітками. Вона недовірливо взяла плаття з пакета. Пішла приміряти плаття в іншу кімнату. Поралася там хвилин 15, а потім вийшла вся заплакана. — Чи не налазить … товста я стала. — Так як, же так, — здивувався Микола, — таке ж плаття було на тобі, коли ми ходили на побачення в клуб. -Дурачок, скільки ж років пройшло, я трьох дітей тобі народила. — Знаєш, коли я побачив цю сукню, згадав нашу молодість, як добре було тоді сидіти — Так, Коля, твоя правда. Добре було колись … молодість-завжди добре … Вони сиділи на лавці біля будинку, Галина міцно притулилася до чоловіка. Вони згадували минуле, сміялися. Додому почали сходитися діти. — Мама і тато, ви чого тут так сидите? — поцікавилася дочка Аня. Батьки тільки засміялися у відповідь. Дочка, тут батько тобі подарунок на 8 березня привіз. — Таточку, я тебе люблю, — дочка чмокнула батька в щоку і побігла приміряти подарунок. Вибігла щаслива, паморочилося в новій сукні як модель. Молодшим синам Ніколай привіз конструктор і солодощі. Вранці Галина розбудила Миколу, погладила по голові, запросила на сніданок. Галя дивилася на чоловіка таким закоханим поглядом, що він трохи в ньому не тонув. — Вже ранок? Тоді зі святом тебе, дружина. — Ти мені вчора свято зробив, спасибі тобі. — Ну скажеш теж … Так давно Галя і Микола не сиділи душевно, як того ранку. Попереду їх чекало ще багато таких щирих добрих днів …

Свою матір Єва не пам’ятала. Вона померла під час пологів. Батько Іван залишився один з маленькою донькою, адже нікого з рідних у них не було. Дещо — хто радив віддати дівчинку в притулок, але Іван і слухати про таке не хотів: Єва — єдина рідна кровинка. Кожен день заходила до них їхня сусідка Марія, вдова, яка виховувала 13-річного сина. І вечеря принесе, і малу Єву спокутує, нагодує, на руках носила, коли вона плакала. Дивлячись блакитними оченятами на Марію, Евочка вимовила перше слово «мама». Марія знітилася. Струмінь дивного відчуття пронизав кожну її клітинку, а з Іванових очей горошинами покотилися сльози. «Ти чуєш, Марія? Дочка мамою тебе назвала. Так будь нею ». Він тепло глянув їй в очі, чекаючи відповіді.» Ще встигнемо поговорити. Давай спершу повечеряємо », — сказала Марія, почервонівши. Вона була на десять років старша за Івана. Але не тільки це насторожувало Марію. Вона не знала, як сприйме таку новину її син Степанко. Однак син розсудив по-дорослому: «ми і так вже давно сім’я ». Вони об’єднали в одне свої подвір’я, обгородивши його. Разом обробляли город, возилися на господарстві, виховували детей.С любов’ю і повагою ставилися один до одного. Щасливими іскорками світилися очі Марії: і не скажеш, що була старша за чоловіка. Однак таким короткочасним було їх тихе сімейне щастя. Якось Іван коня напувають, розчісувала його густу гриву. І не встиг отямитися, як впав від удару копита.

Різкий біль в животі вирвав сильний крик з його грудей. На крик вибігла з дому перелякана Марія і побачила, як Іван корчився від болю. Викликала «швидку». Три доби лікарі боролися за життя Івана, але врятувати його не вдалося … У неповних сорок Марія вдруге овдовіла. Степанко вступив до профтехучилища на будівельника. Там і гуртожиток дали, і харчуванням забезпечили, що було тепер для них важливо, адже н руках Марії була мала Єва. Степан зі стипендії купував дівчинці якийсь подаруночок. Єва бігла ще здалеку, коли він з’являвся у дворі. Одного разу Степан привіз дівчинці ляльку. Єва, сівши у нього на колінах, сказала: «Спасибі, татусю». Щось обірвалося Марії всередині, коли побачила збентеження сина. «Не звертай уваги. Єва перед тим розглядала альбом з фотографіями свого тата. Питала, де він. Я сказала, що поїхав далеко. Мабуть, якась схожість знайшло з тобою. Нічого, забуде … » Але Єва і надалі кликала Степана татом. Всі вже звикли до цього і не звертали уваги. Після закінчення училища Степан відслужив в армії і повернувся додому змужнілим, підтягнутим, красивим. Марія чекала, що призведе до хати невістку, але проходив рік за роком, а Степан ніби не помічав дівчат. У клуб не ходив. З роботи — додому. Завжди щось майстрував, переробляв, оновлював. «Для Єви намагаюся. Он, яка красуня підростає! Скоро старости в хату прийдуть», — говорив. Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, як несподівано втратила свідомість.

Посилалася на втому, але на наступний день не могла звестися з ліжка. Її нудило, крутилося в голові, не слухалися ноги. Степан повіз її в обласну поліклініку. Діагноз, який поставили його матері, приголомшив: у Марії пухлина мозку. Світ зупинився для Степана. Що робити, як діяти? «Я б порадив забрати матір додому. Нехай вмирає в рідних стінах », — сумно сказав лікар. Марія чахнула на очах. Всі дні і довгі безсонні ночі не відходила від неї Єва. Ховала заплакані очі, не увляла, як буде жити без своєї доброї, лагідної мами. Перед смертю Марія попросила Єву залишити її наодинці зі Степаном. «Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? І з ніким їй не буде так добре, як з тобою. А тобі — з нею …», — мовила ледь чутним голосом. Після похорону Степан все частіше згадував слова матері, вникав в їх сенс, і тільки потім зрозумів — Марія просила його одружитися з Євою. Але хіба таке можливо? Адже був для неї і братом, і татом. А тепер чоловіком ще має бути? О, ні, він не зможе виконати мамину останнє прохання. Степан оселився в своєму будинку і вже в ньому став переставляти все по-своєму. Єва не розуміла його. Чим завинила перед ним, що Степан став її уникати? Їй бракувало його голосу, веселого сміху, дружніх бесід. Мало не зомліла, коли одного разу, прийшовши з роботи, побачила, що він відгородився від неї.

Якось голова радгоспу, де Єва працювала бухгалтером, надав їй премію. Вона купила шампанське, торт і пішла до Степана. Стала на порозі. Така красива, сяюча. «Відзначимо мою першу премію, Степанка?» — сказала. Її щоки запашналі рум’янцем, серце сильніше забилося в грудях. Степан ніби скам’янів. Зачаровано дивився на Єву і не міг вимовити й слова. Він уже не сумнівався, що закохався в неї. Виходить, мати відчула це перед смертю? Напружена тиша повисла в повітрі. Виручила Єва. Переплітаючи слова з тягучими паузами, вона говорила про те, що може, це неправильно, осудливо, гріховно, але вона любить його. І крім Степана їй ніхто не потрібен. У неділю Єва пішла до сповіді. Священик, уважно вислухавши її, дав згоду на вінчання, адже по крові вони зі Степаном — чужі. Так Степан, якого називала вона і братом, і татом, став її чоловіком. Тридцять років пройшло з тих пір. Степан з Євою виховали двох синів, радіють чотирма онуками. Люди всяке говорили, але вони впевнені, якщо в серці живе любов, потрібно набратися терпіння і переступити через людські пересуди, вміти зберегти свої почуття. Щоб вони не згасли з роками. А ще Степан з Євою тепер точно знають: так вже закладено Господом, що материнське серце ніколи не помиляється, благословляючи дитини на світлу долю …

Аню поклали в пологовий будинок задовго до пологів: вагітність на останніх термінах протікала важко, і лікарі ризикувати не хотіли, до того ж до появи на світло готувався не один малюк, а відразу двоє. Майбутній матусі пропонували плановий кесарів розтин, але вона дуже хотіла народити сама, тому лікарі вирішили спробувати — в операційну забрати завжди встигнуть.

Крім того, у Анни з чоловіком був контракт на партнерські пологи, а хірурги дуже не люблять сторонніх в операційній. Пологи у Ані почалися пізно ввечері; відразу ж було повідомлено чоловіка, який приїхав буквально через двадцять хвилин — і ми перевели їх в передродову палату. Так як народжувала Аня вже не в перший раз, вона знала, що від неї вимагається, вела себе стримано і розумно, і о четвертій ранку на світ з’явилася перша дитина.

Малятко закричало відразу ж, акушерка привітала з народженням першої доньки. Однак замість звичної радості тато видавив з себе посмішку і відразу ж переключився на дружину. Ще через десять хвилин на світ народилася друга дівчинка. Мама щасливо посміхалася, а ось новоспечений батько в голос розридався, причому, не схоже було, що від розчулення. Ми, звичайно, сполошилися, але мама тільки рукою махнула й сказала:

» Не звертайте уваги, через годину прийде в себе. Це наші п’яті двійнята і знову дівчинки. Він дуже хотів хоча б одного хлопчика, але не судилося, ось і засмутився. Але він обожнює дочок, так що все буде добре ». І дійсно: спостерігаючи на наступний день під вікном пологового будинку натовп чарівних дівчаток на чолі з татом, які прив’язували повітряні кульки і кричали мамі, що люблять її, ми зрозуміли, що у цій сім’ї дійсно все добре. Але тата шкода.

Світлана йшла по дорозі. Від сліз вона не бачила куди йде. Сьогодні підтвердився дiaгноз її дочки Віти. Онк-0логі. Скільки надій було на швидке одужання. Але немає, надії марні. Лікар повідомив, що потрібні гроші. Є один онкол0г, який може вилікувати Віту. Але у нього чергу, потрапити нереально. А записатися, то лише десь через півроку вони зможуть потрапити до нього. Така перспектива не підходила для Світлани. Поруч з дорогою стояла церква. Дівчина несміливо ступила на поріг. Вона не знала, як себе вести там. Тому стояла, дивилася на інших. Вони щось шепотіли, дивлячись на святі ікони. Світлана почала пошепки благати бога, щоб допоміг їй вилікувати дочку. Адже вона маленька, їй ще тільки п’ять років. Від того, що побула в церкві, чи можливо щось інше, але Світлана йшла додому з упевненістю, що з Вітою все буде в порядку. На наступний день вона йшла в лікарню. Поруч з нею дівчинка побігла на дорогу за м’ячем. Світлана ледь встигла схопити дівчинку за руку, як поруч промчала машина на великій швидкості. М’яч лежав роздавлений. З дівчинкою все гаразд. Тільки вони удвох не втрималися на ногах і впали. Добре, що Світлана міцно тримала маленьку, і вона впала на неї.

Дівчинка заплакала, а до них наближався чоловік. Він допоміг піднятися обом, взяв дочку на руки, почав заспокоювати. Казав: зробить все, що їй потрібно. Дівчина невесело усміхнулася. — Навряд чи допоможете. І пішла в лікарню до Віті. Назустріч їй йшла медсестра, яка працює на тому поверсі, де лежить дочка Світлани. У вікно вона бачила все, що відбулося за лічені хвилини. Наташа зупинила дівчину і запитала, про що вони говорили. Потім повідомила, що це і є той лікар, який їм потрібен. Медсестра наполягала, щоб Світлана йшла до нього і просила подивитися її дочку. Це той єдиний шанс, який дається раз в житті. Світлана вже знала, як звуть лікаря, тому покликала його, як тільки побачила в коридорі. Віталій Петрович дізнався її, підійшов з щирою посмішкою і знову дякував за порятунок його дочки. — Врятуйте мою дочку, — прошепотіла Світлана. Згодом, коли всі труднощі були позаду, дівчина думала. Є, все-таки, Бог на світі. Вона просила допомоги. І він дав її як раз в ту хвилину, щоб врятувати дочку Віталія Петровича. А він врятував її Віту. Дівчинка одужала. Вони ще довго будуть ходити, здавати аналізи. Але страшне позаду. Попереду їх чекає світле майбутнє. Зараз Світлана часто заходить до церкви. Дякує Богові, що допоміг їй.

Марія Йосипівна давно жила одна. Батьків не стало, і вона залишилася жити в їхньому будинку на березі річки, в мальовничому західноукраїнському селі. Працювала Марія в колгоспі змолоду. Освіти не отримала, була дояркою. Заміж теж не вийшла — не було після женихів в ті часи багато. Батьків не стало один за одним за два роки, Марія Йосипівна дуже сумувала за ним. Довго звикала до самотнього життя, все не могла готувати на себе одну. Зварить борщу каструлю, поїсть, та й несе сусідів пригощати … В молитвах Марія Йосипівна просила собі добрих людей по життю, завжди мріяла про сім’ю, але не збулося. Була у неї двоюрідна сестра по батькові, під Києвом жила в маленькому містечку. Ось тільки бачилися вони дуже рідко. До свят отримувала Марія Йосипівна від сестри листівки, рідше — листи. Раділа до сліз. Писала відповідь корявим почерком, старанно виводячи букви. Руки від фізичної роботи були грубими, неслухняними, немов дерев’яними. Але ось одного разу прислали в їх колгосп дівчину-практикантку педагогічного училища в дитячий сад. Поселили Інну на квартиру до Марії Йосипівни. Голова колгоспу обіцяв дівчині сусідню порожню хату відремонтувати і дати, якщо вона залишиться працювати. А поки Марія Йосипівна раділа, що буде їй веселіше жити. Таку красуню Бог послав. Жінка підбадьорилася, відвела Інні найзатишнішу і світлу кімнату.

Дівчина планувала попрацювати на практиці, придивитися, як і що. Потім їй треба було захистити диплом, іспити і початок трудового життя. — Поспішати ж мені все одно нікуди, — говорила Інна Марії Йосипівні. — Нема в мене нікого. Кімнатка є у мене в райцентрі, але я ж там одна буду … — Ось і я тут одна. Ні рідні, нікого. Не квапся, Інночка, посидиш у нас. Люди тут хороші, роботи багато. Хоч в дитсадку, хоч в клубі, хоч на фермі або льонозаводі. Подумай, раптом сподобається. А жити можеш у мене скільки хочеш, я рада буду. Бачу, що характер у тебе поступливий, добра ти. Інна посміхалася і йшла на роботу. А Марія Йосипівна пекла пироги або млинці, чекаючи свою квартирантку. Так пройшов місяць. Одного разу прийшов лист від двоюрідної сестри. Вона писала, що не стало її чоловіка і хоче приїхати до Марії Йосипівни на тиждень, щоб відволіктися, а заодно побачитися. Марія Йосипівна дякувала Богові у ікон, журилася про сестру і в той же час раділа майбутній зустрічі — не бачилися кілька років. Коли через тиждень до будинку під’їхала машина, Марія Йосипівна вийшла зустрічати свою сестру, поспішаючи і охаючи. Обидві жінки обнялися і заплакали. З машини вийшов молодий чоловік і теж підійшов до Йосипівні. — Ти ж, напевно, Ванечка? Це ти? Такий дорослий, не впізнати. Останній раз я тебе бачила ще хлопчиськом…

Оля, який же він тепер чоловік став! Марія Йосипівна обняла сина сестри. Тепер уже жінки посміхалися крізь сльози, дивлячись на Іванка — хлопця спортивної статури, високого і русявого. -Вилитий батько, — витираючи сльози сказала Марія Йосипівна, обіймаючи Івана. — Як час летить! Так що ж ми стоїмо, давайте речі і пішли в будинок. Гості, підхопивши валізу і сумки, пішли до дому, де на ганку стояла Інна. Вона привіталася і взяла сумку з рук Ольги Петрівни. В кімнаті вже був накритий стіл. Інна познайомилися з Іванком. А сестри не могли надивитися один на одного, наговоритися. — погостювати ви у мене довше, — вмовляла сестру Марія Йосипівна. — Сто років не бачилися. У нас так добре. У ліс походимо разом, на річку. — Я то погостювати, спасибі. Так ось Іванка умовити не можу, у нього все справи в місті якісь … — Та ні, особливих справ, взагалі то немає, — почервонів Іван, — залишуся, звичайно, якщо не буду заважати і всім місця вистачить. — У мене всім місця вистачить. Он будинок який. На веранді тебе оселю окремо. Там — краса. Марія Йосипівна помолодшала за останні дні. Вона раніше вставала, намагаючись пригостити рідних смачним сніданком, наспівувала потихеньку біля печі, говорили з Ольгою Петрівною про своє життя, про життя в місті. Іванко допомагав тітці по господарству як міг. Він полагодив хвіртку і паркан, покрив новим шифером сарай. Але щовечора хлопець з нетерпінням чекав з роботи Інну. Він закохався. З першого погляду.

Інна відчувала це, але не могла повірити, що такий красень приділяє їй знаки уваги. Вона спочатку списувала це на його вихованість, ввічливість і просто тому, що вони виявилися волею долі в цьому будинку — під крилом у Марії Йосипівни. Сестри проводили майже весь час разом, ходили в ліс, працювали на городі, ходили в гості до сусідів, згадували батьків. А Інна з Іванком ходили вечорами на річку, рибалили, купалися, гуляли по лугах. Минуло кілька днів. Івану потрібно було повертатися в місто, його відпустка закінчувався. Його мати вмовила залишитися до кінця літа. А Іван повинен був за неї повернутися. Інні було сумно. Вона не могла уявити собі, що з Іванком, таким веселим, дотепним, уважним, вони ось так розлучаться. Іван теж був серйозним. Він не посміхався, як раніше, здавалося, був задумливий, навіть неуважний. Його провели до зупинки автобуса. Інна подала йому свою руку на прощання і кивнувши, не дивлячись у очі, відвернулася. Дівчина не хотіла, щоб Іванко бачив її відчай. Ваня затримав її руку в своїй і пообіцяв, що вони обов’язково ще побачаться. Пройшов місяць. Ваня написав Інні два ніжних листи, згадуючи їх знайомство і прогулянки. Писав, що багато працює, втомлюється, а ще затіяв ремонт, поки матері немає вдома. Інна відповідала йому в листах, що сумує за їх веселим проведенням часу, що в селі її радує тільки робота і тепла компанія Йосипівни та його матері.

Іванко обіцяв приїхати за матір’ю і залишитися на кілька днів, які він заробив, працюючи по суботах. Інна чекала Івана, але в призначений термін він не приїхав, пославшись на те, що його терміново відправили у відрядження замість одного співробітника. Інна засмутилася так, що не могла це приховати від Йосипівни та Ольги Петрівни. -Влюбилась, напевно, дівка, — шепотілися жінки, сидячи на ганку ввечері. — А він? Він же? Сам не свій їхав, — підтверджувала мати Івана. — Щось з цього буде? Ольга Петрівна поїхала на автобусі до станції, обіцяючи писати всі новини, обнявши на прощання і Марію Йосипівну, і Інну. Залишившись самі, Марія Йосипівна і Інна засумували. Інна вже не знала, що й думати про їх з Іванком відносинах. Вона картала себе за наївність і довірливість. Раптом хлопець просто хотів розважитися і весело провів час в селі, а вона закохалася? Він же нічого не обіцяв, просто гуляли разом, жили під одним дахом — і все … А вона вже розмріялася. Фантазерка. Марія Йосипівна, бачачи, як дівчина стоїть біля вікна в очікуванні пошти, підходила і обіймала її, гладячи по голові. — Краще не чекай нічого. Я ось все життя прочекав. Молилася про сім’ю і щастя. А не вийшло. І нічого. Ось живу і радію. Радію людям. Тобі. Сестрі, хоч і їздить раз на кілька років … Ех, що вже там. Все буде гаразд. Може, це і не твоя доля. Інна кивала, дякувала Марії Йосипівні, і вони сідали пити чай.

Незабаром до них завітав голова колгоспу. — Ну, що, молоді кадри? Залишаєтеся у нас хоч на рік-два попрацювати? Мені ж треба знати. Я тоді хату сусідню скажу щоб відремонтували. Піч до зими перебрати, дров привезти. Так як? Інна згідно кивнула. Вона не могла і уявити собі, що поїде звідси назавжди. І справа пішла. З кожним днем дівчина ставала все радісніше. Вона з’їздила в місто, склала іспити і захистила диплом. А потім повернулася і влаштувалася на постійну роботу. Після повернення на неї чекали Ваніно листи. У них він писав, що відрядження скоро закінчується, і він має намір приїхати з матір’ю знову до тітки в гості. Писав, що нудьгує. І більше ні слова … Ремонт в будинку для Інни добігав кінця. Вона з радістю наводила порядок: розвішувала нові штори, стелила скатертини, прибирала. Марія Йосипівна принесла їй килимки та постільна. — Тепер ми з тобою найближчі сусідки, — раділа жінка. — Хоч відпускати мені тебе і не хочеться зовсім. Вони наводили порядок на кухні, коли раптом побачили у вікно, яке виходило на ганок Івана. — Є хто вдома? У Йосипівни-нікого. А тут? Інна вибігла на ганок. Коли Марія Йосипівна вийшла слідом за нею, то молоді вже кружляли в обнімку у дворі.

Марія Йосипівна полегшено зітхнула. На ганку її будинку сиділа з сумками Ольга Петрівна. — Адже і мене привіз. Не хотіла їхати. Будинок після ремонту, стільки прибирання! — відразу заговорила вона, як тільки обнялась з сестрою. — Набридли ми тобі вже, мабуть. — Бачу, бачу, навіщо ви тепер завітали, — шепнула їй на вухо Марія Йосипівна. — Та ще й не подзвонили, коли приїдете. — Так це все він. Хотів так — сюрприз. — засміялася Ольга Петрівна. — Ось такі у нас справи. Розумієш? Жінки, підморгнувши один одному пішли в будинок, а Інна і Ваня сіли на сходинки ганку, не розтуляючи рук. Обидва були зворушені зустріччю. У них не залишилося сумніву в своїх почуттях. Вони сиділи поруч, пліч-о-пліч і боялися порушити мовчання. У будинок їх не кликали. На них чекали на кухні річні сестри, розливаючи чай, посміхаючись і кажучи тихо, наче щоб не порушити то таїнство, яке зараз відбувалося на ганку їх рідного дому … А Іванко з Інною цілувалися. Вони розуміли вже, що не розлучаться більше, що люблять, що щастя, яке вони знайшли тут, потрібно тримати міцно, не випускаючи з рук, притискаючи його до самого серця, щоб було ось так тепло і радісно, як зараз на ганку цього будинку — завжди …

Школяр 2 кілометри тягнув на собі пораненого друга – чим і врятував йому життя!Відважний школяр Сергій Савелов отримав нагороду «Гаряче серце». Він сам, з гіпсом на руці, притягнув пораненого друга в травмпункт, чим врятував йому життя.А все сталося в лютому минулого року. Хлопчик з друзями вирішили покататися на крижаній гірці, яка знаходиться поруч з переправою.

Сергію мама заборонила це робити, так як у нього був зламаний палець на руці і було накладено гіпс. Але хлопчик не послухався.Вони з хлопцями по разу скотилися з гірки, але так як вона була з вибоїнами, а Сергій був з гіпсом, хлопчаки знайшли більш рівну гірку, але там були дерева. Всі каталися, все було добре.

«Я з’їхав першим і сказав: Все, більше не поїду. Там дерева навколо, можна вдаритися. Так і залишився стояти знизу. Митя поїхав, у нього ватрушка підстрибнула, як на трампліні, і він з усього маху врізався в дерево, сильно вдарився прямо головою ».

Митя спочатку нічого не зрозумів: він спробував встати, але відразу ж упав. Хлопці змогли покласти його на дві ватрушки, але третій друг, який був з Дмитром і Сергієм, злякався і втік. До будинку було цілих 2 кілометри, телефону ні в одного, ні в іншого не було. По дорозі Сергій намагався гальмувати попутні машини, але, можливо, люди думали, що підлітки так розважаються, тому ніхто не зупинявся. Так Сергій і тягнув 2 кілометри свого друга …