NEWS 2SWEET

Ми з Дімою одружилися і жили в моєму будинку. Квартира дісталася мені у сnадок від бабусі і дідуся. Ми жили як звичайна подружня пара, працювали, займалися господарством, гуляли і так далі. Я нещодавно повернулася з роботи стра шенно стомлена. Хотілося відразу прийняти душ, потім поїсти і спати до наступної зміни. Я пішла у ванну і побачила, що там 16-річний брат мого чоловіка. Він приїхав до нас в гості з села. Як би див но це не звучало, дівер знімав відео у нашій ванній, як ніби там хороше освітлення.

Advertisements

Він привітався зі мною, вибачився і пішов на кухню. Звичайно, я була не в захваті від візиту нашого гостя, так як ніхто мене про це заздалегідь не попередив. А потім, у мене були плани на вихідний, і я не збиралася весь день тусуватися з підлітком. Після душу я пішла на кухню і побачила, що чоловік і брат з’їли всю їжу і не залишили для мене нічого на вечерю. Я хотіла випити чаю, але виявилося, що й заварки мені теж не залишили. Звичайно, я була дуже засмучена…

Наступного дня брат мого чоловіка сказав, що хоче прогулятися по місту і піти в парк. Батьки відправили його в місто і не дали грошей навіть на транспорт. Я сказала, що це не моя nроблема, і що він може дійти до парку пішки. І я пішла на зустріч з подругою, яку давно не бачила. Коли я повернулася додому, всі родичі чоловіка були у нас вдома. Всі лаяли мене, ніби я вчинила якийсь злочин. Я всіх вигнала з дому, в тому числі і Діму. Він кричав на мене голосніше своєї матері. На наступний день Діма нібито прийшов за своїми речами. Я доnомогла їму зібратися, тому що він навіть не вибачився переді мною. Він все ще думав, що він і його родичі дуже добре вчинили зі мною, на відмінуі від мене.

Ніколи раніше у мене не було проблем із синами, поки вони не обзавелися дружинами. Першим одружився старший Дмитро. Як тільки я побачила його дружину Олю, одразу все зрозуміла. З нею легко не буде, не та людина. Вони перший рік жили у мене, хоча я одразу сказала синові, що не схвалюю цей варіант. — Мамо, у тебе трикімнатна квартира. Навіщо нам винаймати житло, якщо можна жити у тебе? — Ми з твоєю Олею не уживемося, побачиш сама. І так воно й сталося. Ми з Олею лаялися кілька разів на день. Вона намагалася встановити свої порядки, особливо у кухні. А мені тоді всього 50 років було, ще не стара, щоб терпіти таке. Прожили ми так рік, і я сказала, що їм час шукати своє житло.

Згодом Дмитро вирішив будувати будинок. Купили землю, почали будуватися. Але з’ясувалося, що будівництво — справа дорога, особливо коли народилася дитина, грошей не вистачало. Будівництво довелося заморозити. Другим одружився Сергій. Його дружина Настя була скромнішою. Вона сама сказала, що жити зі мною не буде, і вони переїхали на орендоване житло. Мене це цілком влаштовувало після невдалого досвіду з Олею. Роки йшли, діти росли, я іноді допомагала, але не надто старалася. Вважаю, що неправильно постійно жити заради дітей. Два роки тому я вийшла на пенсію.

Часто чула натяки від дітей, що їм тяжко, і підозрювала, що вони хочуть, щоб я продала квартиру. Але я не мала такого бажання. Я помічала, що невістки часто шушукаються. Оля, схоже, вплинула на Настю, і та змінила ставлення до мене. Востаннє вони приїхали привітати мене на 8 березня. І раптом Оля запитала: — А вам не самотньо у такій великій квартирі? — Зовсім ні, я люблю своє житло. — А чи не хотілося б пожити на природі? Все-таки вік уже… — Говори прямо, в чому річ? Тут у розмову втрутився мій старший син: — Мамо, нам дуже важко. У такі часи ми ніколи не зберемо на будівництво чи купівлю житла, а у нас діти. Поїхали б на заробітки, та зараз не вийде.

— І що ви пропонуєте? — Оля має дачу, всього за десять кілометрів від міста. Ти могла б жити там, на свіжому повітрі, займешся клумбами, садом. Ми приїжджатимемо щотижня, а квартиру продамо і поділимо гроші. — А якщо я захворію? Хто за мною доглядатиме? — Не хвилюйся, ми тебе не покинемо. — Ні, синку, вибач, але я не продам квартиру! Усі пішли в образі. Я відразу зрозуміла, що це справа рук моїх невісток. Сини самі б таке не придумали. І я чудово знаю, що буде далі: мене відправлять у село і залишать там одну, щоб я вмирала на самоті. За кілька днів Дмитро зателефонував: — Мамо, інші батьки їдуть до Італії, важко працюють, щоби допомогти своїм дітям. А ти егоїстка! Боляче таке чути від власного сина, погодьтеся. Як мені вчинити? Що робити?

Мені 45. Рік тому зробив одну ду рість, за що не можу пробачити себе досі. Я зустрів молоду, гарну дівчину. Закохався по вуха. Вона була пристра сна, зух вала. Поруч із нею я знову почував себе хлопчиськом. Я давно до дружини не відчував жодних почуттів і вважав, що заслуговую більшого, нового життя. На той момент я зробив усе, щоб бути поруч із нею. Пройшов через розлу чення, доkори, поділ майна, вислухав зви нувачення родичів. Я думав тільки про одне: щодня прокидатися в її обіймах. Але все також швидко закінчилося, як і починалося. Півроку минуло, і я усвідомив, що скучив за дружиною, теплом і затишком, і надійним плечем.

Зараз я татко, який годує, одягає, прибирає. Вона слідкує за фігурою, до плити не підходить, нічого не готує. Домогосподарство для неї – дика тема. Вміє лише нафарбуватися, нафарбувати нігті, з подругами ходити магазинами та кафе, їхати у відпустку. Навіть коли я приїжджаю додому, вона мене не зустрічає. Сидить у телефоні та відповідає на запитання лаконічно. Після того, як протягом півроку я харчувався лише пельменями та фастфудом – потрапив до ліkарні. Вона лише раз прийшла до мене, та й то за грошима. Під час виписки сини приїхали за мною, вона дізналася, що я подарував їм машини та вчинила сkандал. Після цього була проти моїх зустрічей із ними.

Наші стосунки стали ще rіршими. Все їй перестало влаштовувати. То я хроплю, то човгаю ногами. А вона нібито ідеал, і я їй винен. Вона виявилася корисливою. А колиաня дружина була зі мною і в горі, і в радості. Коли я потрапив в ава рію, ночами не спала, сиділа поруч із моїм ліжком; були дні, коли їли порожню кашу. Вона завжди підтримувала мене та надихала. Тільки зараз розумію, що завдяки її вірі я став таким успішним. Але вже пізно. Повернення додому стало моєю заповітною мрією. Я щодня після роботи під’їжджаю до будинку, дивлюся на вікно її спальні. Так хочеться увійти, але не наважуюсь. Вона не проба чить моєї зра ди.

Наша єдина дочка приголомшила нас новиною — вона збирається жити з чоловіком, який старший за неї на 15 років. Катя завжди була розумною дівчинкою. Минулого року вона закінчила школу і вступила до педагогічного університету, старанно навчалася. Додому приїжджала рідко, посилаючись на те, що дуже багато задають вчити. Тому ми самі її відвідували. До гуртожитку ми її не пустили, винаймали їй квартиру, регулярно привозили продукти та давали гроші на всі її потреби. І ось наша дочка приїхала і заявила:

— Мамо, тату, у мене для вас новина. У мене є наречений, і ми збираємось жити разом. — Тоді привозь його знайомитись! – Зраділа я. — Ви його знаєте, це Дмитро з нашого села. У мене мало не закрутилася голова від цих слів. — Як Дмитро, Катю? Він майже мій ровесник, — скрикнула я. — Та ще й такий ледар. — Не говори так про нього, — огризнулась Катя. — Він лише місяць тому розлучився. Дружина вигнала його за пияцтво та за те, що вдома влаштовував заворушення. У нього двоє дітей, яким він повинен платити аліменти.

Ти справді хочеш взяти це на себе? — Мамо, ти не все знаєш про його родину. На цьому Катя більше не хотіла говорити про Дмитра. Скільки я її не вмовляла, ми намагалися поговорити до душі, а вона все твердить: «кохаю», і все. Цей її наречений – людина без майбутнього, живе у батьків, нічого за душею не має. Мій чоловік теж намагався поговорити з Дмитром, але безрезультатно. Той лише відповідає: – Не заважайте вашій дочці будувати своє щастя. Наче сміється з нас. Обдурив дівчинку, і радий. Я завжди думала, що Катя бачить, яка у нас сім’я, де панують повага та любов, і знайде собі гідного чоловіка. Але ж ні. Я ніяк не можу змиритися з її вибором та прийняти такого зятя. Що робити, підкажіть? Як уберегти її від цієї помилки?

Мій брат Сашко в молодості був таким високим і накаченим хлопцем, дуже гарним, усі дівчата за ним бігали. Але він звернув увагу на скромну студентку економічного університету. Олена була маленькою, худенькою дівчиною. Сашко все залицявся до неї, після університету вони одружилися. Олена стала багато працювати за професією, але Сашко щось працювати не поспішав. Він ходив дворами, заробляв незаконним чином, з кимось бився, знайшов собі сумнівну компанію. А Олена все це терпіла.

Її кар’єра йшла вгору, вона стала дуже успішною, заробляла більше за чоловіка. Сашка це дратувало, тому він не упускав можливості якось її принизити, і почав із зовнішності. Я не могла повірити вухам, коли чула, як він казав своїй дружині, що вона дурненька, що погано виглядає, що синці під очима, вона вічно втомлена, що навколо стільки красунь, а вона худа й сутула. Олена втомилася все це терпіти і одного разу просто пішла від нього . І правильно зробила. А Сашко без освіти та грошей дружини став нікому не потрібним. Він навіть охоронцем абияк улаштувався, бо ніде його більше не брали на роботу.

То умови йому не подобаються, то начальник nоганий. Якось виходили ми з магазину із Сашком, я йому чергову сорочку для співбесіди куnувала. І тут ми зустріли Олену, вона так змінилася. Настільки погарнішала. Така струнка, красива, з ідеальним макіяжем, у дороrому одязі. – Що, Сашко, знову на роботу намагаєшся влаштуватися? – Ой, Олено, ти так добре виглядаєш. – Серйозно? Ти ж мені стільки років намагався довести протилежне. Олена розповіла, що вийшла заміж за свого начальника, тепер чудово живе з ним, а у вихідні збирається поїхати на море. Сашко дивився на неї і розумів, як багато він втратив.

Так сталося, що чоловік у Марини Володимирівної пішов у інший світ, коли їх синові було 2 роки. Чоловік був ал koголі ком, напився і сів за кермо, зрештою poзбився. Після цієї тp aге дії їй довелося працювати за двох, щоб підняти сина. Через багато років наполегливої роботи Марину підвищили на по саді і тим самим підвищили зарплату. Тепер вона могла дозволити собі багато чого, що не могла раніше. Гр ошей було достатньо, щоб навіть відкласти та побалувати сина одночасно. Тому, якби вона втратила цю роботу, у неї завжди в заначці були б гроші, на кілька місяців уперед безробітного життя

Накопичивши порядну суму, вона наважилася придбати квартиру, нехай і маленьку. Але зате як вона допомогла цим синові, йому вже було на той момент 22. Він тоді зустрів свою долю, і хотів жити окремо, з цієї нагоди вона подарувала синові цю квартиру. Минув час, синові зараз 30, він все ще живе з дітьми та дружиною в однокімнатній квартирі, яку подарувала йому рідна мати, а нещодавно він заявив їй: -Ти, це, зрозумій, у нас сім’я вже велика, ми тут вже не вміщуємося, так що давай продавай свою. -Костік, синку, я вже старенька. Ти теж мене повинен зрозуміти, що, крім пенсії, у мене нічого немає.

Якщо ви хочете побільше квартиру, давай поміняємося, переїжджай у мою двокімнатну, а я житиму у вашій. Костя був проти цієї ідеї, продавши дві квартири, зможе купити собі вже трикімнатну. Вже минув рік, а вони все ще в ою ють із матір’ю через її квартиру. Бабуся для онуків »жаліє» свою квартиру, а їм тісно в одній кімнаті з батьками. Марині Володимирівні шкода, що вона виховала такого сина. Все життя вона працювала, щоби дати йому все. А він виявився не вдячним, який хоче виставити матір надвір.

Минуло вже 15 років, як ми з Дмитром стали чоловіком та дружиною. Ці роки були сповнені радістю, сміхом, теплом, але в останні місяці щось змінилося. Здавалося, криза середнього віку глибоко проникла в наші відносини, і я відчувала, що між нами є якась невидима стіна. Одного вечора, коли Дмитро повернувся з роботи, я вирішила розпочати розмову. “Дімо,” почала я, збираючись із духом, “ти відчуваєш, що щось сталося з нами?” Він глянув на мене, трохи здивований. “Що ти маєш на увазі?” “Ми більше не спілкуємося так, як раніше.

Ми не ділимося своїми почуттями, своїми думками. Я відчуваю, що ми стали чужими людьми у власному будинку.” Дмитро зітхнув і сів поряд зі мною. “Я також це відчуваю. Але я не знаю, як це виправити.” Ми обидва сиділи в тиші, загублені у своїх думках. Потім я запропонувала: “Можливо, нам варто піти до сімейного психолога? Можливо, він зможе допомогти нам розібратися в наших почуттях.” Дмитро кивнув головою. “Я вважаю це гарна ідея.” Наступного тижня ми записалися на прийом до лікаря Ковальової.

Вона виявилася доброю та уважною жінкою, яка допомогла нам розібратися у наших почуттях та страхах. “Я помітила, що багато пар зіштовхуються з кризою середнього віку,” розповіла вона. “Але це не означає, що ви не можете повернути свої стосунки назад. Головне – це часто розмовляти один з одним і бути чесними.” З того часу ми почали відвідувати лікаря Ковальову щотижня. Ми говорили про свої почуття, страхи, мрії та бажання. І хоча це було непросто, я відчувала, що між нами знову з’явилася іскра. Минуло кілька місяців, і я могла з упевненістю сказати, що наші стосунки стали кращими. Ми знову стали ближче один до одного, і я була вдячна лікарю Ковальовій за її допомогу. “Я так рада, що ми зважилися на це,” сказала я Дмитру одного вечора. “Я люблю тебе і хочу, щоб ми завжди були разом.” Він усміхнувся і поцілував мене. “І я теж, моє кохання.”

– Танечко, дочко, твій дід залишив у сnадок будинок у селі, – сказала мені мама. – Який дід? Який дім?! Чому ти мені ніколи не казала, що в мене є дідусь? – Ображена була на нього, за те, що кинув нас із матір’ю. От і не хотіла спілкуватися з ним. До села до мого діда треба було їхати не більше півгодини. Стара хата, паркан, що завалився. Тут не ремонт потрібний. Тільки зносити та будувати новий будинок… Але на стіні мої(!) фотографії. Два роки, п’ять років, сім, фото з останнього дзвінка. Фото де я з дитиною на руках. Він знав, що став прадідом…

Потім я знайшла в ящику серванта листа : “Моїй улюбленій онучці Танечці”. “Танечко, онучко кохана! На жаль, ми з тобою ніколи не бачилися. Але в цьому я сам винен. Не склалося у нас спільне життя з бабусею, через її власну дурість і молодість. Не ображайся на матір, вона тебе дуже любить. Хоча ти і не знала мене, але в моєму серці була завжди.Ти стала сенсом мого життя.Для тебе я побудував будинок, щоб хоч щось залишилося на згадку. із зеленим дахом. Він відрізняється від сусідніх будинків, ти одразу його дізнаєшся.

Прийми цей щирий подарунок від дідуся. Я тебе дуже люблю. Прощавай, Танечко. Твій дід Андрій!”. Там же знайшовся ключ від будинку з адресою. Двоповерховий будинок з вітражними вікнами на першому поверсі. Спереду була гарна велика веранда, а позаду будинку розташувався справжній дитячий майданчик. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене та мого сина. Після церемонії прощання, я залишилася у тому селі. Ретельно оглядала всі речі й плакала, так жаліла, що не познайомилася зі своїм дідусем. Згодом ми переїхали жити у цей будинок. Я щодня дякую дідусеві за такий шикарний подарунок і дуже шkодую, що не встигла з ним познайомитися.

Ганні залишалося недовго жити, тому вона вирішила розповісти своїм дітям історію їх появи на світ. Ця історія не про те, звідки беруться діти. Син та дочка це вже давно знають, адже самі вже стали батьками. Історія, яку вона розповіла, була набагато цікавішою. Ганна з Назаром побралися, коли обом було по 18 років. Вони були дуже молодими і шалено закоханими . Мріяли, що у них буде щонайменше двоє дітей. Але роки йшли і Ганні ніяк не вдавалося завагітніти. На той час не було таких технологій, як сьогодні, тому нещастя мало лише виправдання: “Бог не дав їм дітей”.

Згодом вони змирилися з цим і почали жити собі далі. Займалися домашнім господарством, згодом стали заможними людьми. Якось Ганна ходила доїти корову і почула за сараєм якийсь галас. Як тільки вона зайшла за сарай, побачила в чагарнику великий кошик, у якому лежало немовля. Біля нього була записка: “Будь-ласка, подбайте про мою дочку”. Вона не могла залишити цю дитину. Ганна була надто молода, щоб бути матір’ю. Чоловік дуже зрадів донечці. За будовою тіла Ганна була повненька і ніхто б і не здогадався, що вона не вагітна.

Вони оформили цю дитину як рідну та стали повноцінною родиною. А через рік у тому самому місці вони знайшли ще й хлопчика. Тепер вони мали вже двох дітей. Хлопчик і дівчинка були схожі і ніхто нічого не підозрював. Дітей вони вирощували як рідних. Вони навіть не підозрювали, що Ганна та Назар не їхні справжні батьки. Назвали їх Віктор та Вікторія. Згодом вони пішли до школи, допомагали батькам у господарстві та радували своїми успіхами. Коли вони стали дорослими людьми, Ганна розповіла їм цікаву історію. Діти були здивовані, але вони й надалі любили своїх батьків. Вони подякували іх за все , що вони зробили .

Сім’я: батько, мати, і їхній п’ятирічний син Гоша сиділи за вечерею. – Мам, – раптом спитав син, – чому це я на тата не схожий? – Хто тобі таке сказав?! – різко випалила матір. – Не кричи на дитину, – приструнив батько, і тут же підколов дружину, – чи тобі є що сказати? – Ти хоч думай, перш ніж сказати! – Перенесла “вогонь” на чоловіка дружина. – Ти мене у зраді звинувачуєш?! – Якщо ти чиста, тоді чому ти нер вуєшся? – Подивилася б на тебе, якби тебе звинуватили у подібній гидоті! Задушу гадюку, яка посміла таке дитині сказати.

– Та хто тебе звинувачує? – Та хоч би ти! – Нічого такого я не казав! – Буквально не сказав, але поставив питання з підковиркою! Якщо ти в мені сумніваєшся, значить розлюбив! Чи взагалі ніколи не любив? – А може, це ти мене ніколи не любила! – почав закипати батько. Слово за слово і нависла загроза грандіозного сkандалу. Але тут знову своє “вагоме” слово сказав Гоша. – Мам, тату, а чого ви лаєтеся? Адже просто треба зробити мене схожим на тата. Батьки, відкривши роти, дивилися на сина. – Як це? – першим очухався батько.

– Дуже просто. Треба для мене куnити молоток та ножівку, – пояснив син. Батьки переглянулись і витріщилися на своє чадо. – Поясни, – нарешті зміг вимовити батько. – Я знову в садку стільчик зламав, – зітхнувши почав свою розповідь Гоша. – А Марина Петрівна сказала: “Ти, Гоша, зовсім на тата не схожий! Він приходить, лагодить нам меблі, а ти тільки ламаєш!”. Тату, ти мені куnиш молоток та ножівку? Я стільчик полагоджу, і знову буду схожим на тебе. Тут батько вибухнув таким сміхом, що затремтіли шибки. А мати вnала на стілець і уткнулася в долоні обличчям.