NEWS 2SWEET

Моєму сину 43 роки. Він розлучився з першою дружиною, щоб одружитися з молодою. Я не читала йому нотації. Чи не маленький вже. На мене, головне, що він сам щасливий. Те, що молода вийшла заміж чисто через гроші сина, не викликало сумніву ні в кого зі знайомих. Щоб не випустити з рук такого завидного чоловіка і міцніше прив’язати того до себе, невістка одразу ж заваrітніла. Одного разу мій син упав до нас радісним. Сяючий як нова монета. Причиною його радості стало УЗД дружини. За результатами обстеження ліkарі сказали, що народиться хлопчик. Адже він завжди мріяв про спадкоємця свого бізнесу.

Мій чоловік зрадів цій новині не менше, ніж син. У нього теж була своя мрія – щоб онук носив його ім’я. Фрол – старовинне, рідкісне ім’я. Незабаром ми з чоловіком вирішили відвідати сина з невісткою та поговорити про ім’я онука. Мій син командує компанією, а вдома командує дружина. Тому й питання, яке нас турбує, задала невістці. — Як вирішила назвати сина? — Не замислювалася над цим, — відповіла вона байдуже. — Як щодо того, щоб назвати сина ім’ям діда? У відповідь невістка засміялася. Вона подумала про свого тата, якого ніколи не бачила.

А по-батькові, Сергіївна, придумала їй мати. Коли вона зрозуміла, що я мала на увазі зовсім не її батька, то сказав: — Ні. З таким ім’ям його дражнитимуть у школі. Навіть говорити про це не хочу, – відмахнулася від нас невістка. Мій син навіть слова не пікнув проти дружини. А у мій чоловік навіть зб лід. Щойно дочекався онука, був поруч із виконанням мрії і тут таке розчарування. Чому така неповага невістки до свекру? Адже не просто відмовила, а ще й піднесла свою відповідь із наха бним виглядом. Пробувала вмовити сина – той не хоче сва ритися із дружиною. А мій чоловік після демаршу невістки його більше бачити не хоче.

Я Олеся, чоловіка звати Володимир, зустрічалися, закохалися, одружилися і вирішили, що нам потрібна квартира, навіщо ми будемо платити за оренду дядькові, якщо ми можемо купити квартиру в іпотеку і платити вже за своє житло. Так ми і зробили, але нам не вистачало на перший внесок, і тоді ми вирішили звернутися до батьків, мої дали грошей, скільки могли, а Світлана Петрівна, так звуть матір мого чоловіка, сказала, що продасть дачу і віддасть нам гроші, так вона і зробила.Своїми руками робили ремонт, нам в цьому допомагав мій тато, він був будівельником і коли ремонт був закінчений, ми заселилися в свою квартиру, радості у нас не було меж.Але в один із днів, мені зателефонувала свекруха і сказала, що вона зараз приїде, я подумала, що в гості, поставила качку в духовку, але не тут, то було. Моя свекруха приїхала з валізами і сказала, що вона теж має право на цю квартиру, так як продала свою дачу і дала нам гроші, і тепер вона буде жити в цій квартирі разом з нами. Нічого не поробиш, думаю, добре, нехай поживе, але я глибоко помилялася.

Я з вечора готувала вечерю на завтра, а то, прийшовши з роботи, у мене навіть сил не було щось їсти, не те, що готувати. І ось я помічаю, що повернувшись додому, я не знаходжу приготовленої їжі, починаю питати, свекруха відразу ж починає кричати, що мені шкода для неї тарілки якоїсь бурди і так це було майже кожен день.Потім я почала помічати, що вона риється в моїх особистих речах; коли я їй сказала про це, то у відповідь почула лише те, що я в такій білизні зраджую чоловікові, і що ми скоро розійдемося, і квартиру потрібно буде ділити. Більше я це терпіти не могла, чоловікові говорила, а він, що тобі шкода, дітей у нас поки немає, нехай живе.В один день я не пішла на роботу, купила заздалегідь замок, викликала майстра і сіла чекати, коли піде з дому свекруха. Тільки вона пішла, я відразу з майстром піднялася в квартиру, зібрала її речі, виставила їх за поріг, чоловікові написала смс, що якщо він хоче зі мною жити, то повинен вибирати або я або його мама.

Свекруха увійшла в під’їзд, побачила свої речі, зателефонувала своєму синові, почала його вчити життя, говорити, що я погана дружина, що нам потрібно розлучитися. Я не чула, що їй говорив її синочок, але його відповідь, їй явно не припала до душі. Чоловік мені подзвонив і сказав, що він мене любить і хоче зі мною жити, а його мама повертається в свою квартиру.Минув час, у нас тепер є синочок, свекруха з нами не спілкується, вона подала позов до суду, хоче відсудити частину квартири. Вова сказав їй, що якщо вона не забере заяву, то він взагалі з нею не буде спілкуватися, але свекруха не захотіла почути свого сина. Мої батьки, оцінивши такий стан справи, взяли кредит і дали нам ту суму, яку нам додавала свекруха, ми при свідках їй віддали ці гроші. Чоловік не спілкується зі своєю матір’ю, я теж не спілкуюся зі свекрухою. Не так давно вона сильно захворіла, нам подзвонили з диспансеру, лікар хотів поговорити з родичами хворої, але чоловік відмовився приходити, а мені її стало шкода, але я не втручаюся в їх відносини.Свекруха посіяла вітер, а тепер пожинає бурю, але найгірше, що вона так нічого і не зрозуміла, а шкода

Чоловік того дня був на роботі, я з донькою пішла по продукти. Закупилися вдосталь, повернулися додому. Я зайнялася приготуванням, дочка дивилася телевізор. Трохи пізніше пролунав дзвінок у двері. Ми відчинили двері та побачили там моїх далеких родичів: троюрідного брата – Стаса з дружиною та сином, Владом. Ми з донькою швиденько накрили на стіл усе, що було вдома. Я їм питаю, мовляв, якими долями. Виявляється, кілька днів тому дружина брата мала день народження, і чомусь вони вирішили відвідати нас. Поки гості сиділи за десертним столом, а ми були не готові до гостей, я зателефонувала до чоловіка, представила ситуацію і питаю, що робити. Він нагадав, що ми маємо трошки м’яса спеціально для шашликів. Сказав, що буде за півгодини. Виходжу до гостей, кажу, що ми не були готові до приїзду гостей, але зараз замаринуємо м’ясо, і години через 2 шашлик буде готовий. Вони ніби чекали на ці слова. Дружно кивнули і посміхнулися. Після моїх слів вони пішли до зали, завалилися на диван та крісла та ввімкнули телевізор. Я трохи (дуже багато) розгубилася. Попросила брата допомогти мені обробити м’ясо, але в нього «хвора рука, він її пошкодив», а дружина «втомилася від дороги, їй би трохи відпочити».

Ми з донькою зробили все, приготували м’ясо, накрили на стіл. Але весь цей час я була աօкована тим, що вони жодного разу не підійшли і не запропонували допомоги хоча б у сервіруванні столу. Коли чоловік повернувся, я тихо розповіла йому про все, що сталося зі мною. Він розлютився, проте ми покликали гостей і сіли разом за стіл. Сівши за стіл, брат із дружиною одразу схопили найбільші шматки м’яса і мовчки їли. Ми з чоловіком тихо дивилися. На його погляд було зрозуміло, що йому це все дуже не подобається. Коли ми встали зі столу, я запропонувала дружині чоловіка допомогти мені з миттям посуду, але вона відповіла, що має свіжий манікюр, вона не може його зіпсувати. У мого аж очей від такої відповіді засмикався. Пізніше до нас підійшов брат і пояснив, що їхати назад уже пізно. Вони вирішили залишитись у нас. А добило нас те, що брат сказав, що вони спатимуть на нашому з чоловіком ліжка, бо в нього болить спина. На цьому моменті чоловік не витримали і щосили почав кричати на них: — Ви зовсім зоборзіли? Ми тут слуги перед вами стоїмо, чи що? Зараз же зібрали свої манатки та зникли звідси! Я так здивувалася… Мій чоловік взагалі спокійний і врівноважений чоловік. А тут він так погарячкував! Я кинулася заспокоювати його і бачу, родичі бігають з боку на бік, збирають свої вже розкидані речі. Я ледве тоді втримала чоловіка, щоби той не ввалив братові.

Бабуся Люба думала вже про те, щоб відійти в інший світ. З ранку щільно поснідала і сіла біля віконця -спостерігати за тим, що відбувається.’ Галина, я помру через два дні, якраз в неділю ».Дочка Галя в цей момент якраз готувала обід. Вона застигла з каструлею в руках, на душі було неспокійно.» Що це ти удумала? »» Підійшов мій час. Життя своє прожила, як могла. Допоможи мені помитися і приготуватися. Я трохи пізніше все розповім з приводу похорону. Трохи часу ще є ».» Так давай всіх обдзвонимо, щоб встигли попрощатися ».’Звичайно всім скажи, я хочу з усіма переговорити’ ‘.

Бабуся ледве встала і з допомогою дочки пішла до ліжка. Вона була невисокого зросту, дуже худа. Зморшкувате обличчя випромінювало теплоту і доброту. Сиве волосся було добре причесане і зібране красивими шпильками. Бабуся давно вже не допомагала по господарству, але за звичкою одягала свій улюблений фартух. Вона складав акуратно руки в кишеню фартуха і довго дивилася у вікно.» Мама, мені треба на пошту послати телеграми. У тебе все добре?»

» Не хвилюйся, йди з Богом ».Коли бабуся Люба залишалася одна в квартирі, вона часто занурювалася в свої думки. Пам’ять забирала її далеко-далеко. Ось вона тільки вийшла заміж. І вони сидять з чоловіком біля теплої грубки. Свекруха не дуже її любила. Адже вона була маленька на зріст і було незрозуміло, чи буде з неї толк в селі.» Чи зможе вона народити дитину? » — питала свекруха.А Любаня була працьовитою і майстринею на всі руки. В колгоспі була перпедовицею сільського господарства. Коли з чоловіком будинок затіяли будувати, вона була першою помічницею.

Незабаром будинок побудували, і народилася дочка Галя. Коли дівчинці виповнилося чотири роки, батька забрали на фронт.Баба Люба розплакалася:» Ех, як чекала я тебе голуб мій сизий. Ну, нічого скоро побачимося ».Її важкі думи перервала дочка. Вона вже сходила на пошту і привела з собою доктора. Хороший спеціаліст, багато до нього лікуватися ходили.» Що з вами баба Люба? »» Так все начебто добре ».Доктор виміряв тиск, серцебиття і температуру. Потім покликав Галину і сказав:

» Швидше за все, її сили покидають. Всі показники в нормі. Це важко пояснити, але старі відчувають момент відходу ».У суботу Галя викупала мати і поклала на чисту постіль. Баба Люба лягла і довго дивилася в стелю.Після обіду почала з’їжджатися велика рідня. Першим з’явився Василь, лисуватий чоловік. В руках у нього були повні пакети подарунків. Трохи пізніше приїхали двійнята Руслан і Михайло.Дочка Марія приїхала рейсовим автобусом. Вона була досить повною, але дуже добра. До вечора приїхала наймолодша Милочка. Тепер вона керувала великою установою. У всіх було неспокійно на душі.

В очах блищали сльози. Ніхто не міг зрозуміти, що з мамою відбувається.» Мамуля, ну навіщо ти з нами прощаєшся. Дасть Бог ще проживеш ».» Я вже своє прожила. Завтра поговоримо. До обіду точно не помру ».Діти побажали матері добраніч і вирушили пити чай за великим столом. У кожного з них була своя доля і проблеми зі здоров’ям. Вони були дуже вдячні Галі за те, що та доглядає за матір’ю. Після чаювання, кожен зайнявся справами по господарству. Під час вечері діти баби Люби ділилися розповідями про своє життя, а вона лежала і мовчки дивилася в стелю.

Згадала вона важкі воєнні роки. Навесні ходила збирала гнилу картоплю на полі і траву, щоб дітям дерунів приготувати. У лазні знайшла масло, яким тіло мазали, зраділа. Буде дітям, на чому смажити. Запаси в погребі були заховані за сімома печатками, інакше до травня не буде що садити. А город був єдиним їхнім годувальником. Дітям одяг перешивала зі свого ганчір’я, після смерті чоловіка — з його. Харчувалися в основному тим, що природа послала .. » Потрібно було миритися з усім. Адже це життя! » — відчайдушно сказала баба Люба.Восени вона могла накрити дітям багатий стіл.

Картопля в мундирі і солоний огірок були найкращим ласощами. Іноді могли виміняти картоплю на шматочок цукру. Ось це було свято в будинку.Діти були без сил і худі. Але що поробиш. Навколо війна і голод. Після 40 років баба Люба купила козу. Точніше сказати, вона обміняла її на свій новий костюм і прикраси зі срібла. Шкода було віддавати, але іншого виходу не було.Діти сильно боліли, причому одночасно. Мишко вітрянку один раз приніс. Довелося всіх зеленкою перемазати. Ось такі жабенята вийшли у баби Люби. Хлопчики весь час собі щось могли зламати.

Ігри у них були небезпечні. То в ліс могли піти і загубитися. Після закінчення війни Васька почав курити махорку і молодших навчив. Довелося голос підвищити. Одного разу за домом зібрали хлопчиків і нагодувала гіркою махоркою, щоб знали, як займатися дорослими речами. Довго вони плакали, але з тих пір більше цигарок не брали до рота.Знову баба Люба важко зітхнула:» Адже це життя! Робити нічого!»Дні змінювали дні. Женихи до неї набивалися. Але, щоб вона сказала дітям? Вони не хотіли бачити сторонньогочоловіка в будинку. Злагоджено працювали допомагали матері по господарству.Як же їм відкритися і сказати, що важко одній і тоскно. Часом хочеться поплакатися в чоловічу жилетку і опертися на чоловіче плече.» А якщо дітей ображатиме, я собі ніколи цього не прощу ».В юності стало з дітьми ще важче. У того нерозділене кохання, а Галину любили шалено, але вона не хотіла кавалерів бачити таких. І ось спробуй зрозумій що і кому говорити.» Не треба сльози лити. Заміж за нелюба не пущу ».»Все пройде, пройде і це».Хлопчаки в армію пішли. Відразу згадала воєнні роки. Слава Богу, що повернулися цілими і неушкодженими. Незабаром розлетілися діти, як пташенята з гнізда.

Баба Люба стулила очі і під говір дітей стала засипати.Вранці після сніданку всі зібралися біля ліжка матері.» Прошу у всіх вибачення. Кого чим образила, вибачте мене. Ви повинні допомагати один одному. Мене скоро не стане ».Діти почали обурюватися, але баба Люба попросила їх помовчати:» Коли тільки почалася війна, ми з Галею грілися біля печі і розмовляли. Раптово їй здався плач немовляти. Я попрямувала до дверей, відкрила їх і побачила маленький згорток. Поруч нікого не виявилося. Я акуратно взяла дитину і внесла в будинок. Нагодували, чим були багаті. За хлопчиком так ніхто і не прийшов. Залишили у себе і назвали Васьком. Хороший такий хлопець ріс, допомагав по господарству. Через рік біля військового складу на залізниці побачила дівчину, таку як моя Галя. Сидить у ешелоні і гіркі сльози втирає.

Запитала її, що вона тут робить, а вона сказала, що батьків снарядом вбило і вона залишилася сиротою. Звали її Марією. Забрала до себе додому. Там де двоє, там і троє. Через рік привезли в село купку дітей. Німці спалили їх село, цих ледь встигли врятувати. Попросили розібрати дітей по сім’ях. А хто їх візьме, самим їсти нічого? Дивлюся я, стояли два хлопчики, двійнята піди, притиснулися один до одного і дивляться переляканими очима. Це були Руслан і Мишка. Ясочку я відвоювала у матері алкашки. Вона її жебракувати змушувала і била сильно ».

Діти замовкли і тільки дивилися один на одного.» Тепер ідіть, мені відпочити потрібно ». — сказала баба Люба.» Мама, нам нічого не було відомо! »Тепер ідіть.Баба Люба сама збентежилася. Їй було ніяково поглянути в очі своїх дітей. Діти сиділи на кухні і згадували дитинство. Намагалися відновити пазл минулого.Якщо щось не так, мати їм завжди говорила.» Не займайтеся дурницями. Ви всі для мене однакові. Всі рідні — всіх люблю! » У церкві задзвонили дзвони. Галя зайшла в кімнату матері, щоб запитати, чи не потрібно чого. Старенька лежала широко відкривши очі, а на обличчі її була посмішка. Вона тихенько пішла в інший світ

Цькування в школі — це одна з найстрашніших проблем сучасності. Діти бувають жорстокі, особливо підлітки, особливо якщо їхні батьки не бачать проблему, а вчителі ігнорують чужий біль. Батьки часто закривають на це очі, вони занадто зайняті роботою і своїми проблемами, вони вважають, що нічого страшного в проблемах в школі немає, нехай діти самі вирішать свої про блеми. Але це серйозно.

Діти на все життя можуть отримати психологічну травму і навіть каліцтво. Це історія відважної матусі, яка стане прикладом для багатьох. Наталя Цимбаленко на всю країну заявила про цькування свого сина і про методи вирішення проблеми. Вона не стала ігнорувати проблеми сина і заступилася за нього. Жінка дізналася, що її дитину принижують — і вирішила це питання. Її сина звуть Петро, в середніх класах він поміняв школу і вступив до гімназії. Хлопцеві не пощастило: в його класі виявилася групка хлопчаків, які вважають себе крутими. Вони знущалися над іншими дітьми.

Новенький відразу став для них жертвою. Мама записала сина на фехтування і рукопашний бій, щоб хлопець міг себе захистити. Це дало результат: від хлопчика поступово стали відставати, але інших дітей мучили ще більше. У них забирали особисті речі, підкидали в рюкзаки пляшки з сечею, зриває з хлопців штани, робили знімок і публікували його в мережі Кращого друга Петі, Мішу, розвели на гроші. Хлопці змусили купити вейп, тому як круті хлопці курять вейп «Коли Петя і кілька таких же хлопчаків пішли за допомогою до класного керівника, та не стала втручатися.

Максимум — проводила бесіди на тему» давайте жити дружно «, а в розмовах з батьками міркувала, що» діти не люблять стукачів «,» треба загартовувати характер «,» потрібно знаходити підхід до товаришів «. Тоді Наталя взялася за вирішення проблеми особисто. Вона зібрала батьків постраждалих дітей. Тільки троє зважилися написати заяву. Потім Наталя зібрала батьків хуліганів.

Але вони не бажали вирішувати проблему і заперечували хуліганську поведінку своїх дітей. Інші кричали: «Ви нічого не доведете!» Класний керівник впала в істерику; вона зрозуміла, що активна матуся спуску не дасть і у неї будуть проблеми. Тоді вчитель спробувала відмовитися від класного керівництва. «Я зібрала конкретні докази: листування учасників історії з вейпом і аккаунт однокласника, де було видно, що він не тільки є шанувальником в групах, які торгують вейпамі, а й сам їх продає; фотожаби на Петю і скріншоти аккаунта, де ці фотографії були розміщені » .

Але суд і прокуратура не злякали батьків; вони думали, що матуся блефує і не зайде так далеко. Але в один день усіх хуліганів відвідали співробітники відділу у справах неповнолітніх. Ситуація різко змінилася: діти і їх батьки стали вести себе тихо і мирно. Вони не думали, що за «жарти» може настати така відповідальність.

«Ніхто не очікував, що я не буду брати участь в» батьківських боях «і з’ясування, чий син повинен» краще помитися, може, тоді з ним дружити будуть «, а піду прекрасним бюрократичним шляхом листів і скарг. Все миттєво навчилися культурі: зупиняють бажаючих малювати фотожаби. Буллінг в класі мого сина припинився. чи надовго — подивимося «. Це актуальна проблема в сучасних школах. Цькування процвітає завдяки ігнору дорослих! Вчителі не бажають вирішувати конфлікти, батьки ігнорують біль своїх дітей, інші не помічають, що їхні діти болять … Цю проблему потрібно вирішувати! Будьте уважні до своїх дітей, Не важливо хто вони, жертви або агресори, обидва варіанти травмують психіку дитини і ведуть до серйозних наслідків.

Житель Нижнього Тагілу, який відпочивав на одному з диких пляжів Анапи, проплив два кілометри від берега, щоб врятувати потопаючу сім’ю.На пляжі Бугазькій коси в декількох кілометрах від Анапи матрац з мамою і семирічним хлопчиком підхопило хвилею і понесло далеко від берега. Врятувати близьких спробував батько сімейства і кілька відпочиваючих на пляжі чоловіків, але їм не вистачило сил навіть доплисти до матраца. На щастя, крики про допомогу почув 33-річний тренер-викладач олімпійської спортивної школи «Юпітер» в Нижньому Тагілі Владислав Смірнов, який відпочивав в Анапі разом зі своїм сином.

«Матрац вже перетворився в точку на горизонті. Схопив окуляри і рвонув Плив на спині, щоб орієнтуватися по берегу. Згадав весь курс порятунку потопаючих на морі. До мужиків доплив швидко. А матрац відносило далі. Там були дитина і мама. Думати часу не було. Рвонув далі ». Через сильні хвилі дістатися до потрапившу в біду сім’ю плавцеві вдалося тільки через двадцять хвилин: доводилося постійно міняти стиль плавання і зупинятися на перепочинок. Підхопивши матрац, Смірнов почав гребти назад.

Тільки в кілометрі від берега врятованих маму з сином і знесиленого батька підібрали рятувальники, але сам тренер вирішив доплисти до коси самостійно: не хотів потрапляти на очі зевакам, що чекають на березі. Пізніше з’ясувалося, що мама з сином не вміли плавати: у самого берега вони лягли на матрац, а вітер почав швидко відносити їх далі. «Ні на одному з тренувань я так не викладався. Мораль проста: не завжди поруч виявиться той, хто ризикне своїм життям (я прекрасно розумів, що, швидше за все, пливу в одну сторону). Бережіть близьких і не робіть дурних вчинків ».

Коли батько сімейства повернувся додому, він вирішив спокійно подивитися футбольний матч і не пов’язуючи себе домашніми і батьківськими зобов’язаннями. Заспокоювати кричущих дітей йому взагалі не хотілося. Однак в цей вечір всьому судилося змінитися: грюкнувши дверима, дружина пішла, втративши терпіння. Діти залишилися з батьком. Безтурботний чоловічий світ з пивом на дивані раптом перекинувся з ніг на голову. Ось що чоловік написав дружині через пару днів: «Дорога моя, Пару днів назад ми посварилися. Я прийшов додому — валився від втоми. Це було 8 вечора, і я просто хотів впасти на диван і подивитися матч. Ти була в поганому настрої і теж моторошно втомилася. Діти билися, а малюк кричав, поки ти вкладала його спати. Я зробив голосніше, щоб нічого цього не чути. «Ти ж не помреш, якщо трохи допоможеш і внесеш внесок у виховання дітей?» — запитала ти, зменшивши звук. Я роздратовано відповів: » Я цілий день пропрацював, щоб ти весь час могла залишатися вдома і грати в ляльковий будиночок

«Почалася сварка, один за іншим повалилися аргументи. Ти плакала, тому що втомилася і злилася. Я багато всього тобі наговорив. Ти кричала, що більше так не можеш. Потім ти вибігла з дому і залишила мене одного з дітьми. Довелося мені самому нагодувати їх вечерею і укласти спати. На наступний день ти не повернулася. Я взяв вихідний на роботі і залишився вдома з дітьми. Я пройшов через все сльози і скарги. Я цілий день бігав колами по дому, не маючи вільної хвилинки навіть для того, щоб прийняти ванну. Я одночасно грів молоко, одягав дітей і мив кухню. Разом.

Advertisements

Я був замкнений будинку на цілий день, не маючи можливості поговорити з людиною старше 10-річного віку. У мене не було можливості нормально сісти за стіл і насолодитися їжею — треба було весь час дивитися за дітьми. Я відчував таке виснаження, що міг би безпробудно проспати годин 20. Але це неможливо, тому що малюк прокидається і кричить кожні три години. Я прожив без тебе два дні і одну ніч. Я все зрозумів. Я зрозумів, як ти втомлюєшся. Я зрозумів: бути матір’ю — постійна жертва. Я зрозумів, що це набагато важче, ніж сидіти в офісі по 10 годин і приймати серйозні фінансові рішення.

Я зрозумів: ти пожертвувала своєю кар’єрою і матеріальної свободою заради того, щоб бути поруч з дітьми. Я зрозумів, як важко, коли твоє фінансове становище залежить не від тебе, а від твого партнера. Я зрозумів, що ти жертвуєш, коли відмовляєшся піти з друзями на вечірку або в спортивний зал. Ти просто не можеш зайнятися улюбленою справою і навіть виспатися. Я зрозумів, що ти відчуваєш, коли тебе замикають на замок з дітьми, і ти пропускаєш все, що відбувається навколо. Я зрозумів, чому ти ображаєшся, коли моя мама критикує твої методи виховання. Ніхто не розуміє дітей краще, ніж їх мати. Я зрозумів, що матері несуть найбільшу відповідальність в суспільстві. Ніхто, на жаль, цього не цінує і не звеличує. Я пишу тобі цього листа не просто для того, щоб сказати, як сумую за тобою. Я не хочу, щоб ще один твій день пройшов без цих слів: «Ти дуже смілива, ти прекрасно справляєшся, і я захоплююся тобою! » Роль дружини, матері і домогосподарки в суспільстві, будучи найважливішою, дійсно цінується найменше.

У народі мене називали старою дівою, бо мені було вже 26 років, а я досі не мала чоловіка та дітей. Я сильно за цим ніколи не гналася, завжди була зайнята роботою та іншою купою справ, чоловіки у мене довго не затримувалися, тому навіть не було з ким будувати плани на спільне майбутнє, а потім на мене впала ціла гора проблем. Почалося все вранці у гінеколога: звичайна планова перевірка закінчилася для мене сльозами, адже мені повідомили, що ніколи не зможу мати дітей. У мене форма безпліддя, яку неможливо вилікувати, скільки я грошей не вклала б, залишалося сподіватися на диво. Розбита цією новиною, я зателефонувала до мами, але слухавку взяв чоловік і повідомив, що вона зараз у лікарні у дуже поганому стані. Декілька годин поряд з мамою промайнули, як мить. На щастя, лікар повідомив, що нічого страшного не трапилося, що вже за кілька днів мою маму можна буде забрати додому, і вона зможе бігати та танцювати, тільки її цього забажає. Мені подобався гумор лікаря, але тоді я й не могла подумати, що потім він стане моїм чоловіком. Спочатку наше спілкування обмежувалося рекомендаціями щодо здоров’я мами та його жартами, а потім ми пішли на одне побачення і за тим помчало щасливе романтичне життя.

Ми якось так швидко закохалися одне в одного, що всі навколо не встигли і схаменутися, як ми стали законними чоловіком і дружиною. Мені пощастило, у мого чоловіка від першого шлюбу залишилося двоє дітей – старший син та молодша дочка. Їхня мама будувала нове особисте життя, тому їй було не до них, і ми вирішили самі їх виховувати. Я була переконана, що це Бог подарував мені шанс стати мамою, адже недарма кажуть, що не має значення, хто народив, а важливий лише той, хто виховав. Через місяць спільного життя я дізналася, що вагітна: це був наш із чоловіком загальний скарб, і ми просто могли стрибати до неба від щастя, бо тепер у нас буде троє чудових діток. Маленький новонароджений син повністю перейняв усі звички свого старшого брата, а той тільки й радий був і виховував його як справжнього розбійника, тому з ними доводилося нелегко. Добре, що хоч одна дочка, яка допомагала мені з ними впоратися, намагалася бути схожою на мене, що не могло не радувати мене. Наступні кілька років мені було непросто. Доглядати трьох дітей, постійно готувати їсти та тримати лад у будинку було не так просто, ще й із такими хуліганами.

Чоловік, на жаль, мав мало вільного часу, бо навіть приймав додаткові зміни, щоби прогодувати трьох діток і дружину. Я його ніколи не звинувачувала в тому, що він мені не допомагає, розуміла, що він і так робить все, що в його силах. Я була переконана, що всі довкола бачать, як я намагаюся, і обов’язково це оцінять, особливо діти, яким я віддавала всю себе. Коли наш старший син закінчував школу, на випускний з’явилася і його біологічна мати, яка поводилася так, ніби весь цей час була поруч із ним і ніколи не залишала його, ніби ніколи не забувала про дні його народження. Я намагалася не вдумуватися в те, що відбувається, тому що на першому місці в мене все одно стояв син і його свято. Наприкінці святкування ведучі попросили подарувати дітей букети найближчим та рідним людям. Я опустила погляд, боялася — але син підійшов саме до мене і сказав: Мама. Ніхто ніколи не займався мною так, як ви! Я вдячний вам, що зробили мене і навчили любити і жити! Я більше не могла стримувати сльози. Це було те, на що я чекала всі ці роки, і тепер я була переконана, що вся моя робота була зроблена не дарма.

Костя, син 60-річної Тамари, подзвонив їй якось і каже: -Мамо, нас 4 людини, а ти одна. Давай знімемо тобі квартиру загородом, nлатитимемо за неї самі. Кості 35, є дружина та двоє маленьких дітей. Після весілля він привів дружину до будинку, де жив із матір’ю. Так і лишилися. Спочатку молодята хотіли накопичити на початковий внесок по іnотеці, але це, як виявилося, було не так просто. Ціни підскочили, прибутки вnали. Відкладали цю справу на найкращі часи, але вони чомусь так і не наступали. І ось вони вже давно не говорили про свою квартиру. Адже начебто живуть вони у великій квартирі, тут все є, і зручний район.

-Внуки ростуть на очах, бачу я їх щодня, але іноді з ними просто нестерпно. Я розумію, що їм зі мною вже не так цікаво. Спільний побут трохи зіпсував відносини між свекрухою та невісткою. Трималися вони з останніх сил. -Єдиний вихід у цій ситуації, — каже Тамара, — це молодим піти на орендовану квартиру. Я розумію, що їм тяжко з двома дітьми. Але район у нас елітний, тут вони не знайдуть відповідного варіанту. Нехай їдуть в область, або десь на околиці. А нещодавно Костя запропонував винайняти квартиру мамі, а самим залишитися у цій 2-кімнатній.

-Навіщо тобі 2-кімнатна квартира? Тобі цілком вистачить і студії. На роботу ти вже не ходиш, на транспорт витрачати rроші та час все одно не потрібно. Якщо знімемо квартиру неподалік столиці, то там і ліс, і чисте повітря, і люди добріші. Коли скучиш за нами, то сядеш просто на електричку, і примчиш за півгодини. Я зустріну тебе на вокзалі, обіцяю. -Навіть не думай. Самі з’їжджайте та винаймайте собі квартиру. Вам свіже повітря також не завадить. Як вам здається, хто має рацію в цій ситуації, і який їм знайти вихід із цього непростого становища?

Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся в херсонське село піднімати нову ферму. Чоловіка не мала — ні вдовою була та розвідок. Поплескали люди мовами і нарешті стихли. Тому що такий трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тому укорінилася, стало їй чуже село рідним. А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона.

Хотіла, щоб вивчився, мав в місті роботу і не повертався назад у село працювати. І вимолила у Господа — її хлопець вибився в «вчені». Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо працював вже в інституті, який закінчив з відзнакою. Не знала Тоня навіть, коли і одружився. Тому що привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені. Глянула на Світлану: висока, красива! Ніби треба ж порадіти за сина. Але в серці так боляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли.

Тому у відповідь на вітання сина тільки сльоза просилася, а не слова. Стояла, як укопана, і плакала. Навіть в хату пройти не запросила. — Та що ви, мамо, розридалися, — заспокоював Іван. — Живий я, здоров. Ось вам привіз невістку. Скоро онуків мати. Радійте за мене! — Вибач, Іванко, за мої старечі сльози … то любов моя до тебе плаче. Так давно ми не бачилися. Чи не стрималася. — Ну, годі вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, — пожартував Іван, і, не чекаючи.

Поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував — і вона повеселішала. Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали? — Яке вінчання, мама? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обидва … А ще за душу взяв синів докір. — Мені і без церкви за вас дістається, — вирвалося у Івана. — Тому що, бач, батька у мене немає.

І не було ніколи … На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрусі стало зовсім погано. Накрапала їй заспокійливого в стакан і провела в кімнату. Там допомогла Іванової матері лягти на ліжко, накрила її теплою хусткою, яку привезла в подарунок. І, дочекавшись, поки жінка засне, повернулася в кухню. — Навіщо ти так? Бачиш, матері і так гірко. Чи не діставай, — різко сказала Івану. — І так все життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Чи не знати, якого я роду.

На вечір Тоня піднялася з ліжка, а гостей вже немає. І знову вмилася сльозами. Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донькою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз або два на рік. Тільки й чула відмовки на своє питання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по Баюра бити. Всі намагалася зрозуміти, сприйняти. І знову плакало її материнське серце. Року летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдалину, в вир. За цей час Тоня геть постаріла.

Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят … наближалося 90-річчя. І вирішив Іван матері зробити сюрприз — чи не вперше в житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти в гості приходили. Як завжди, в свій день народження Тоня вранці зібралася в храм. Хоч не неділя було, але знала, що священик відкриє для неї церква, висповідайся, причетний, заспіває «многії літа». Ледве пришкандибала, відкрила двері — а всередині стояла вся сім’я: син з невісткою, їх дочки з чоловіками і дітьми! Прийшли всі до єдиного.

І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого тривалого віку або що, нарешті, побачила біля себе всіх своїх найрідніших і дорогих разом? З церкви повезли мати в район в ресторан. Стара Тоня в житті не бачила таких страв, що там подавали, і не пробувала такого доброго торта, виготовленого в її честь. Забава підходила до завершення. Поважної ювілярці, здавалося, вже все сказали тости. Тут до речі знову попросився Іван: — Я вже говорив вам: спасибі, мамо, що ви у мене така є. Хоч ви так мені нічого про нього і не розповіли. Може, в такий день скажете? Мати встала, розгублено глянула навколо. На неї дивилися десятки очей.

Здавалося, кожен чекав від неї того відповіді. Зібралася з думками, перевела подих і зізналася: — А я, син, не тільки, хто твій батько не знаю, але і хто … твоя мати. І гірко розплакалася. У залі запанувала тиша. Все ніби скам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван піднявся. — Що ви таке, мама, говорите? — Правду, дитя. Якось йшла я з лісу, і чую — десь хлопчик плаче. Я озирнулася і знайшла в траві пакуночок. Так ти лежав сповитий, а навколо — нікого.

Чи не захотіла тебе мати згубити, а ростити, напевно, не могла. Раз у поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. Ось я і забрала. Документи на тебе зробила і з малим світ за очі подалася, щоб ніхто тобі ніколи правди не розповів. Кинувся Іван матері руки цілувати, прощення просити. А вона його зупинила: — Все життя боялася цього дня, що все тобі розповім — а ти мене покинеш. Бо хто я тобі … — Ви — мама моя. Іншої у мене немає. Після маминого одкровення став Іван частіше відвідувати матір. Тому що зрозумів ціну материнської жертовності!