NEWS 2SWEET

Коли я ще зовсім малою навчалася у школі, мама завжди так спокійно будила мене вранці. Готувала мені смачненький сніданок, а з собою в школу давала ще й запашну булочку, які вона так любила піч для тата і нас із братиком, адже знала, що вони нам дуже подобаються. Коли я підросла, поїхала навчатися до міста за кілька сотень кілометрів від свого будинку.

Мені на навчання потрібно було о пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама набирала мене, будила на навчання і питала, чи є в мене щось поснідати, і щоб я тепло одягалася в холодну пору року. Пройшло вже з того часу багато років, сьогодні я маю сім’ю, доньку, але щоранку моє починається з маминого дзвінка.

Вона встає рано і одразу дзвонить мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю та просить, щоб я не забула поснідати. Мама моя вже немолода, але я тепер з таким нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку, як ніколи раніше. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я вже не буду дитиною, моє життя буде іншим. Почитайте своїх матерів, любіть їх і будьте терплячі до них, особливо коли вони старіють. Жаль, але матусі не вічні.

Мені сорок вісім років, півроку тому я наро дила трійню. Це стало величезним щастям для мене та мого чоловіка. Справа в тому, що останні десять років я намагалася заваrітніти, але все було безуспішно. Лікарі лише руками розводили, мовляв, дітей треба раніше заводити. А ось родичі радили не витрачати стільки грошей, а вси новити дитину з дитя чого будинку. Але мені хотілося саме свого малюка, пізнати радість ваriтності, вино сити та наро дити. У молодшому віці я не думала про дітей, бо я мала складні стосунки з першим чоловіком. З Вадимом ми досить рано одружилися, нам тоді було по двадцять. Він незабаром став постійно мене доводити,

але наші стосунки закінчилися через його зра ду. Я довго і тяжко відновлювалася після такого негативного досвіду. А потім зустріла кохання всього свого життя. Леонід зовсім не був схожий на решту чоловіків, він дбав про мене і хотів серйозних стосунків. Саме з ним я почала хотіти дітей. Коли після чергової спроби я таки заваrітніла, ми були щасливі. Всю ваrітність Льоня мене підтримував, він навіть під час полоrів був присутній і мужньо тримав мене за руку. Після народження дітей наше життя змінилося. Багато людей не соромляться висловлювати негатив у наш бік. Вони вважають, що у нашому віці неприпустимо мати трьох немовлят.

Недарма кажуть — собаки дуже вірні і розумні тварини.Я дуже давно хотіла завести собаку. Але простір і орендована кімната не дозволяла цього зробити. А кілька місяців тому я переїхала в свою власну квартиру, яка дісталася мені від бабусі. У притулку для тварин у мене працювала подруга, тому я не вагаючись поїхала вибирати собі собаку. З Боцманом ми порозумілися відразу. Як сказала подруга, він був дресированим псом, навіть з паспортом. Колишні господарі поїхали в іншу країну, а собаку залишили тут. Одного разу я затрималася на роботі, і довелося вигулювати Боцмана пізно ввечері. Ми як завжди вийшли в улюблений парк: собака бігала за паркан робити свої справи. Я пішла вперед: знаю, що наздожене мене, коли впорається.

Прогулююся, погода була дуже гарною як в глибоку осінь, теплою. Раптом чую голоси:- Бач яка Кралечка! Красуня постій, познайомимося.- Привіт, дорогенька! Розважимося? У мене серце в п’яти втекло. Все похололо. А поруч нікого — порожній парк. Я подумки молила про допомогу. Коли мене схопив один з тих селюків, я закричала. Я не знала, що ще робити. Одна я нічого не змогла вдіяти.І тут сталося те, на що я навіть не сподівалася. Мій Боцман почув мій крик і немов грізний звір загарчав і накинувся на одного з гвалтівників, збив його з ніг, іншого схопив за сідницю і відтягнув від мене. Такого вереску я ще не чула. Буквально за кілька секунд моя собака відправила в нокаут двох дорослих мужиків. А я просто стояла і не могла відійти від шо ку. Переді мною лежали два тіла і стогнали.

Боцман не відпускав, так і гарчав, коли хтось намагався поворухнутися. Після того, як я відійшла від потрясіння, викликала поліцію. На подив, вони приїхали досить швидко. А коли побачили цю картину, особи були більш ніж здивовані. Ну ще б пак: собака, яка так і тримала сідниці одного з гвалтівників, інший майже в відключці лежав поруч, і я — метр з кепкою. Ситуація дуже здивувала чоловіків. Вони йому «фу-фу», а він як укопаний, тільки очима зиркає і брови морщить, але від сідниці цього селюка так і не відірвався. Довелося мені втрутитися. Як тільки я його покликала, Боцман одразу відпустив сідниці того чоловіка. Я була дуже здивована, адже я його взяла всього кілька місяців тому, і в дорослому віці. А він слухає тільки мене!

Будучи медсе строю в nологовому будинkу, я на щоденній основі спостерігаю, як наро джується нове життя та як щодня змінюються люди. Але під час моєї практики сталося дещо, чого я ніколи не забуду. Це сталося перед новорічними святами. Під час моєї зміни у нашому відділенні було лише дві дитини, і майже весь медичний персонал розійшовся додому, щоб святкувати. Чергували лише ліkар, сторож, молода аkушерка Надія та я. Раптом Надія пробігла повз мене коридором, виглядаючи дуже схвильованою.

Я пішла за нею до палати, де знаходилися немовлята, і побачила, що один із них посинів і важко дихає. Надія взяла якісь ліки та шприц, і після того, як щось зробила з дитиною, йому стало краще. Після цього Надія тремтіла і хвилювалася, що зpобила щось не так, і буде за це покарана . Але коли приїхав ліkар і спитав, що сталося, виявилося, що Надія врятувала життя дитині. Як виявилося, мала була онукою ректора медичного університету в нашому місті.

На подяку за порятунок життя малюка ректор влаштував Надію на навчання до свого університету. Надія мріяла стати неонатологом, але через брак коштів не змогла продовжити свою освіту. Мати ростила її сама, і вони ледве зводили кінці з кінцями. Мрія Надії доnомагати людям наро дилася з того, що вона спостерігала, як на її очах залишав світ її батько, і почувалася безсилою доnомогти йому. Тепер, завдяки швидкості її мислення та цілеспрямованості, вона матиме можливість йти до своєї мети та змінити життя багатьох людей.

Олександр котив спереду себе коляску. Він тоскно дивився навколо. Як добре тим діткам, яких возять мами. А його крихти Ярослав і Яна так і не дізнаються маминої ласки. Уже місяць, як чоловік один займається своїми новонаро дженими дітьми. Його кохана Оленка по мерла при пол огах, залишивши йому двійнят. Олександр навчився справлятися, але не встигає нічого. Ось і сьогодні вийшов на вулицю, подивився на себе, а у нього вся сорочка пом’ята. Прасувати не було часу. Коли сталося таке горе, Олександр оформив декретну відпустку на себе. Так він весь час проводить з дітьми. Те добре, але незабаром гроші закінчаться зовсім, що потім робити, не відає. Наймати няню, потрібні кошти, йти заробляти, ні з ким залишити дітей. Ро дичів немає. Вони з Оленкою росли в дит ячому бу динку. Разом, скільки себе пам’ятає Олександр. Він завжди захищав маленьку тендітну Оленку. Коли виросли, отримали однокімнатні квартири кожен. Після одруження переселилися в квартиру Олександра, а в Оленчиній оселилися квартиранти.

Ось ці кошти і виручають. Але діти ростуть, ростуть і запити. Завжди одні і ті думки крутяться в голові Олександра. Одного разу друзі підказали, що знають жінку, яка доnомагає тим, у кого маленькі діти. Оплата погодинна. Але коли терміново потрібно вийти, вона побуде — і дали номер телефону. Олександр подзвонив зовсім скоро. Йому терміново потрібно відлучитися на годину. Вона прийшла. Чоловік чекав жінку похилого віку, а прийшла молода красуня, немов з обкладинки журналу. Звуть її Христина. Вона вміло зверталася з малюками. Тому Олександр з легким серцем поїхав у своїх справах. Довелося затриматися, тому додому потрапив через три години, і не дізнався квартиру. У кімнаті чисто, з кухні чути приємні запахи. Чоловік зрозумів, наскільки він голодний. Коли сіли обідати, Христина розповіла, що у неї була сім’я: мама, тато і маленький братик. Його дівчина няньчила з пелюшок. За те, що мама рано пішла працювати. Одного разу, коли Крістіна ночувала у бабусі, будинок їх згорів.

Нікого не врятували. Бабуся, коли про те дізналася, що не винесла горя, також пішла на той світ. Христина залишилася одна. Живе в квартирі бабусі. А дітки славні. І запитала, чи можна завтра прийти? Христина приходила до Олександра кожен день. Вона доnомагала йому; згодом чоловік виявив, як нудьгує, коли Христини немає. Ярослав і Яна смішно тягнули ручки до дівчини. Одного разу Олександр зізнався, що подобається йому Христина. Дівчина зізналася, що з першого дня сподобався чоловік, тому і просилася приходити. Тим більше, що дітей полюбила також. Вона відчуває, наскільки рідними стали для неї. Згодом стали жити разом. Ярослав і Яна другої мами не знають, тягнуться до Христини з усією дитячою безпосередністю. Так два самотніх серця знайшли один одного, а діти — маму. Через три роки Христина з радістю повідомила, що вона в пол оженні. Їхня сім’я поповниться на ще одного хлопчика або дівчинку. Неважливо. Лише, щоб пол оги пройшли добре. Олександр в тривозі. Чи не заспокоїться, поки не привезе дружину з по лог ового буд инку.

Тепер, дорогі читачки, ми маємо наукове обґрунтування з чистою совістю уникати «улюблених родичів». І якщо хтось із надміру активних родичів дорікне вам: «Чому ти навіть не приїжджаєш, не допомагаєш викопати картоплю рідній тітці?» або «Кличеш золовкою, а в гості не запрошуєш», сміливо відправляйте їм у месенджер дослідження голландських учених. Опубліковано, до речі, в авторитетному журналі Social Psychological and Personality Science.

Так ось, згідно з дослідженням, проведеним психологами Ольгою Ставровою та Доннінгом Реном з Тілбурзького університету, щоденне тісне спілкування з родичами… погіршує самопочуття і підвищує ризик смертності. Такий несподіваний висновок вчені зробили, аналізуючи опитування та спостереження з 1984 року 50 000 учасників Європейського соціального дослідження. Виявилося, що учасники, які звели спілкування з ріднею до 1-2 разів на місяць, значно покращили свій психічний стан. А ті, хто вимушено спілкувався з ними частіше або навіть жив з ними, значно частіше страждали від низької самооцінки, незадоволеності життям, дратівливості, депресій та нервозності.

При цьому повна відсутність спілкування з родичами також негативно впливала на психологічний стан, як і необхідність бачити їх щодня. Ідеальним варіантом, як зазначено у статті, є спілкування з родичами раз на місяць, а з найближчими – раз на тиждень. Це допомагає уникнути «низькоякісного» спілкування, яке сприймається як обов’язок, а не задоволення, викликає стрес і підвищує ризик передчасної смерті. Тому наше «Ви хочете моєї смерті на цій картоплі?» у відповідь на закиди тітки – звичайно жарт, але з часткою правди.

У нашій сім’ї завжди було прийнято, що чоловік працює, а жінка займається будинком. Це здавалося правильним, і Ярослав одразу дав зрозуміти, що дружина повинна стежити за затишком та порядком. – А як же самореалізація? – Запитала я, коли ми ще готувалися до весілля. – У жінки найважливіша місія на світі – виростити дітей та створити затишок. Тобі не потрібно думати про заробіток чи зовнішні проблеми, – відповів він. Він так гарно підніс свою картину сімейного життя, що я в неї повірила. Я справді хотіла бути тією жінкою, заради якої чоловік поспішає додому.

Після весілля я взялася за облаштування будинку. Я готувала складні страви, прибирала, стежила за кожним куточком нашої квартири. Ярослав був задоволений і вихвалявся мною перед друзями. Все йшло як у ідеальному фільмі про американську родину. Але з народженням сина все змінилося. Стало важко встигати робити все по дому. Я бачила, що чоловік розчарований, хоч він не говорив цього вголос. Тоді я перебудувала свій день, щоб знову все встигати. Ярослав дуже хотів другу дитину, а я боялася. Знала, що з двома дітьми буде ще складніше. Але врешті-решт він умовив мене, і я народила дочку. Я любила своїх дітей, але тепер не встигала навіть стежити за собою.

Поступово я втратила форму, набрала вагу. Ярослав перестав звертати на мене увагу, а одного разу сказав: – Тепер мені соромно показувати тебе колегам. У них дружини – як картинки, а в мене – тітка. Ці слова розірвали мені серце. Я плакала днями та ночами. Адже я старалася для нього, для нашої родини. Але все це більше не мало значення. Нещодавно я випадково дізналася, що він має роман з колегою. Це стало останньою краплею. Я вирішила піти. Маленьких дітей заберу, коли влаштуюсь на новому місці. Більше я не хочу жити у такому шлюбі. Чи варто мені зробити цей крок? Що б ви зробили на моєму місці?

Чоловік мій пішов з життя після автомобільної катастрофи. Ми з ним були дуже щасливі. Прожили разом 7 років. Донечці нашій виповнилося тоді 5, а вона до цих пір пам’ятає те, як ми залишилися без даху над головою. Адже ми з чоловіком жили у свекрухи. А у неї була простора 3-кімнатна квартира. І як я думала, вона добре до нас ставиться або навіть любить. Але, мабуть, я була занадто наївна. Відразу після цього випадку, свекруха сказала мені негайно збирати речі. Вона знала, що я з дитбудинку і не маю зовсім до кого піти.

Тим більше взимку, увечері, з маленькою дитиною це було дуже жорстоко. Я просилася хоча б ще один день перебути, щоб все залагодити з житлом. Але вона сказала, що я і моя дитина їй чужий. І вона не хоче нас бачити. Дочка стояла тоді позаду і плакала тихенько, дивлячись на злу бабусю, яка ще донедавна її балувала і заплітала косички. Що змусило її так вороже до нас поставитися, я ніяк пояснити не могла. Невже втрата сина могла так позначитися на її ставленні до нас. Ми ж також залишилися без тата, чоловіка, добувача в сім’ї. Крім того, вона ще й мої речі вигребла в сміттєві пакети ще тоді, коли ми з дитиною гуляли у дворі.

А тепер, коли я просила дати нам можливість переночувати, вона все з балкона викинула. А клітку з улюбленим хом’яком донечкі жбурнула з усієї сили в під’їзд. Ми зрозуміли, що тут нема з ким говорити — і пішли. Зібрали речі, і з цими пакетами потрапили на вокзал. Там я випадково зустріла свого колишнього однокласника. Він також з дитбудинку. А зараз керівник в поліцейській дільниці. Вибився в люди. Відразу запросив до себе. Ми за кілька місяців одружилися. Мою дочку він любить і виховує, як свою. І вона до нього дуже прикипіла душею.

Я була щаслива. Минуло все ж 15 років. І ось на день народження моєї дочки прийшли неждані гості. Привітати з 20-річчям. Бабуся, свекруха моя колишня якось дізналася, де я, і прийшла з невеликим букетиком і цукерками. Я була шокована нахабством, але скандал не влаштовувала. Хоча вона з нами після того обірвала всі зв’язки, але я вважала, що вирішувати тільки Соломії. Якщо хоче, то нехай спілкується собі з бабусею. Мені не шкода. Але дочка мене здивувала, вона спокійно сказала: — Ти ж колись говорила, що ми тобі чужі. Так ось, ти нам тепер теж. І зачинила перед нею двері. А я не втручалася. Вона ж сильно дитину тоді налякала, що протягом 15 років дочка нічого не забула.

Мирослав був чудовим чоловіком, поки не захотів дивитися по сторонах. Одружилися ми відразу після закінчення університету. Пішли працювати на завод: я бухгалтером, а чоловік інженером туди ж. Через три роки ми взяли в кредит квартиру; її ми брали відразу велику, щоб було місце і нам і нашим дітям. Потім я народила доньку. Після декрету дочка пішла в дитячий сад, я вийшла на роботу і мене призначили заступником головного бухгалтера заводу. Зарплата у мене виросла в кілька разів, тепер я заробляла більше чоловіка і ми змогли набагато раніше закрити кредит.

Тепер ми могли собі дозволити їздити у відпустку на море, могли жити і купувати зараз ті речі, на які я раніше тільки дивилася. Потім дочка пішла в школу, я працювала, чоловік теж працював; я стала помічати, що мій чоловік часто став затримуватися на роботі. Як і більшість жінок в такій ситуації, я не хотіла бачити очевидних речей — що чоловік мені зраджує. Але одного разу, в суботу, коли чоловіка не було вдома, я вирішила помити вікна. Тут дзвінок у двері. Я відкрила і побачила незнайому жінку. Вона повідомила мені, що зустрічається з Мирославом і що він сам ніяк не наважується мене кинути, то вона вирішила відкрити мені всю правду. Коли чоловік прийшов додому, я зібрала йому валізи і сказала:

«До мене сьогодні підходила твоя улюблена жінка, вона мені все розповіла. Так що віддай свою частину квартири мені, так буде справедливо, а я не буду подавати на аліменти ». Чоловік почав мені говорити: «Я згоден на твої умови, завтра підемо і оформимо всі юридично. Зрозумій ти мене, я не можу більше тебе любити, ти ж моя ровесниця, а вона — молода і красива ». На наступний день ми пішли і все оформили через юриста, — ми з чоловіком розійшлися. Дочка сильно переживала через те, що батько пішов з сім’ї, вона хотіла з ним спілкуватися, але його нова дружина не дозволяла йому бачитися з дочкою. З тих пір пройшло два роки, чоловік почав приходити до мене і проситися назад, але це вже було неможливо, у мене вже був чоловік, і я збиралася за нього заміж. Моя дочка з ним дуже дружить, у них хороші відносини.

А друга дружина мого колишнього чоловіка, коли зрозуміла, що я не збираюся їхати зі своєї квартири, то просто вигнала свого коханого чоловіка і сказала: «Я думала, що ми з тобою будемо жити в твоїй квартирі, а ти все залишив їй, ось тепер йди до неї і живи з нею ». Чоловік пішов із заводу, ця дівчина теж звільнилася з заводу, де вони живуть і ким працюють, мені особисто не цікаво. Він отримав те, що хотів: захотів молодицю, а утримати її не зміг. Але це вже не мої проблеми, найголовніше, що в моїй родині зараз все добре. У мене є людина, яка любить не тільки мене, а й мою дочку.

— Де ти була? — це перше, що почула Жанна, зайшовши в квартиру. -Я ж вчора говорила, що нас затримають на роботі — Нічого подібного! Ти мені не говорила! — заради того, щоб сказати це, Роман навіть повернув голову від телевізора. — Казала, навіть пару раз — Ти хочеш сказати, що я забув? Що я не стежу за своєю дружиною? — прошипів він. -Ні, звичайно, — Жанна зітхнула і пішла назад. — Може я сама переплутала. — Звичайно, сама, — задоволено промовив Роман. — Давай, готуй. Вечеряти нічого. — А ти в магазин б — але від погляду чоловіки замовкла. Тому витягла з сумки гаманець і вийшла з квартири. Жанна йшла по вечірньому місту і спостерігала за людьми. Все навколо були такими веселими! Ось бабуся з пуделем бадьорим кроком поспішала на майданчик в сусідньому парку. Як давно вони не гуляли в парку? Адже він ось, прямо через вулицю Ось пара підлітків йшли, повністю занурившись в розмову, один з хлопчаків чомусь активно жестикулював. Жанна посміхнулася, але тут же насупилася, Ромі б це не сподобалося. Він би почав бурчати, що в їх час дітей виховували, а зараз так розпустили, що ніякої поваги до дорослих немає.

Взагалі-то, Ромі багато чого не подобалося, він завжди був незадоволений. Жанна прискорила крок, чоловік голодний, треба швидше їсти зварити. Внутрішній голос сказав, що люблячий чоловік міг сам і в магазин сходити, але жінка відігнала цю думку. — Ти чому так довго? — знову питання, тепер Роман навіть не подивився на неї. — Черга була, і пакети важкі — У вихідний день треба було в магазин йти! — замість допомоги Жанна почула знову докір. Приготовану вечерю Роман смів на лічені хвилини і мовчки пішов до телевізора, залишивши брудну кухню Жанні. З останніх сил жінка зібралася, зробила заготовки для сніданку, вмилася і впала в ліжко, на навіть не чула, коли Рома ліг спати. Вранці Жанна ледве встала: ніс був закладений, починало дерти горло. Невже, вчора під кондиціонером продуло? — пробурмотіла Жанна, дивлячись на себе в дзеркало. — А де сніданок? — замість «доброго ранку» почула вона від чоловіка і чомусь стало так гірко. Так, Рома завжди був суворий. Він ніколи не опускався до ніжностей, а романтику називав не інакше, як «цукровим сиропом». Ледве ледве Жанна дісталася до роботи, але через пару годин начальниця відправила її додому, одужувати.

Сказала, що все одно з неї зараз працівник ніякої, а вони впораються самі. Всю дорогу додому Жанна мріяла лише про чай з лимоном і ліжку. — Ти чому так рано? — Роман був не в настрої. — Зах воріла, морозить і слабкість, — здивувалася такій реакції Жанна. — А ти чому не на роботі? — Вихідний у мене, — сказав він і пішов на кухню. -Зроби мені чай з лимоном, будь ласка, — попросила Жанна. Вона переодяглася в піжаму, змила макіяж і лягла в ліжко. Її морозило, хотілося гарячого, але чай Рома все ще не приніс. Почекавши ще, жінці довелося встати самій. Рома сидів перед телевізором. — Я ж попросила чай, — слабо сказала вона. — Сама зробиш, що не перепрацювала! У грудях піднялася глуха образа. Зі сльозами на очах Жанна заварила чай, взяла лимон і пішла в кімнату.

Там, сидячи на ліжку і дивлячись на лимон, у неї раптово покотилися сль ози. Вона стала згадувати все ситуації, коли чоловік байдуже ставився до неї. Раптово жінка зрозуміла, що не може згадати, коли востаннє Роман хоч у чомусь їй допомагав або просто словами підтримав. Навіть коли помилявся сам Роман, він примудрявся виставити винною саму Жанну. Сль ози не зупинялися. Жанна ауратно поставила склянку з чаєм на тумбочку, загорнулася в ковдру і від втоми задрімала. Прокинулася вона від голосів, що долинали з коридору. — Іди, вона поки спить. Сьогодні не вийде, — голос Романа був напрочуд ніжний. Жанна піднялася і підійшла до дверей, тихо відчинила її. У передпокої стояла гарна яскрава брюнетка.

-Котік, — протягнула вона, — коли ж ми тоді зустрінемося? — На вихідних з нею посварюся і ми поїдемо на озеро, на два дні! -Ух, — запищала вона і стрибнула до нього в обійми. — Тихіше ти Жанна повернулася в ліжко. Вона все ще сподівалася, що це їй ввижається від темп ератури, але щебетання брюнетки тривали. Вони навіть не ховаються! Жінка обхопила голову руками. Як вона допустила це! Що вона зробила не так ?! Стоп! Жанна навіть випросталася. Вона ні в чому не винна. Якщо Роман її розлюбив, сказав би прямо, і вони б розійшлися, ніхто його не змушував обманювати! Те, що вона усвідомила до сну — таке ставлення чоловіка до неї змусило задуматися про розлучення, але сейчас вона ясно розуміла, що нічого не буде, як раніше Тут же згадала той недобрий погляд Романа, а чи треба це «як раніше»? Ні.

Вона більше не дозволить так з собою поводитися! Жанна від слабкості заснула. Вранці їй стало краще, але вона зателефонувала на роботу і взяла ще один день. Тільки вона відклала телефон, як в кімнату зайшов Рома. — Де сніданок? -У холодильнику, — спокійно відповіла вона. — Що це означає? — Роман примружився. — Це означає, що я хво рію, — зітхнула вона і знову лягла під ковдру. — Значить, ось як. Значить, я повинен не поївши йти на роботу! — У тебе є руки. Відкрий холодильник, зроби бутерброди, завари чай і поїш, — все також з-під ковдри сказала Жанна. Все всередині чинило опір, їй хотілося підскочити і все зробити самій. Жанна похитала головою, як вона до такого дійшла! Жанна чула, як збирається Роман, як закрилися вхідні двері.

Він не поснідав. У неї попереду був день. Насамперед Жанна викликала майстра і змінила замок. Квартира належала їй, Рома свою здавав, і цих грошей вона не бачила. Потім зібрала всі його речі. Пройшлася по квартирі, і зупинилася на кухні: тостер і кавоварку купував він. Вона, не шкодуючи, спакувала і їх. Залишок дня вона провела так, як хотіла сама! І перед приходом Романа не неслася на кухню готувати. Пролунала трель дзвінка. Жанна відкрила двері. — Що з замком? «Знову, навіть не привітався!» — зазначила вона. — Що це? — Роман побачив речі. — Це все твоє багатство, — відповіла Жанна. — Забирай, і більше я тебе не хочу бачити! Заяву на розлучення подам сама. Роман дивився на неї і не впізнавав цю жінку. Хто вона? Де та тиха дружина, яка з першого погляду робила все, що він хотів.

Перед ним стояла зібрана і відсторонена Жанна. Вона не опускала погляд, не шепотіла, стояла рівно, розправивши плечі. -Ромка, я все знаю. Ти мене не любиш, ти тільки мене і використовуєш. Іди до себе і не повертайся. Я не прощу! Роман викликав таксі і спустив речі. Забираючи останню сумку, він сказав через плече. — Ще прибіжиш, прощення просити будеш! — Ні, не буду, — вже в порожній коридор сказала Жанна. На наступний день вона подала заяву на розлучення, а через місяць вони були офіційно розлучені. Роман до останнього не вірив в те, що відбувається. Він кілька разів намагався поговорити з уже колишньою дружиною, але та лише відмахувалася від нього. Жанна з посмішкою йшла по парку. Навколо снували люди, то там, то тут лунав сміх. Її обігнала вже знайома старенька з пуделем. -Вибачте, — несподівано для себе покликала Жанна жінку. Слухаю вас, — ввічливо відповіла вона. — А де ви взяли таку собачку? — зніяковівши, запитала Жанна. — О! — заусміхалася старенька. — Я вам зараз все розповім! ..