NEWS 2SWEET

Жила в одному селі невелика сім’я. Мама, тато і двоє синів. Зовнішністю сини були дуже схожі; красиві і сильні, але ось характерами відрізнялися.Старший був ледачим і весь час злим, незадоволеним, а меншенький – працьовитий, добрий і щирий. Одного разу, як завжди, молодший син прокинувшись о п’ятій ранку, поїхав орати на поле разом з батьком.Ледар тим часом наївся різних булочок і пішов в сад. Там він приліг під грушею, з’їв десь 10 грушок, а потім заснув.Мати залишилася вдома і поралася по господарству. Потім задумалася, чого б це смачненького на обід зварити своїм чоловікам.

Вирішила приготувати український борщ. Вирізала на городі велику красиву капусту, викопала кілька буряків, нарвала кропу, петрушки, начистила картоплю і поставила варити. Після того, як були зварені всі інгредієнти, жінка заправила борщ жирною сметаною із зеленню. До борщу встигла напекти свіжого хліба. Запашний запах розійшовся по всьому будинку.Сіла вона за стіл, розлила по 4 тарілках і стала чекати свого чоловіка і синів. Першим прийшов ледачий син; але він чекав інших, тому що знав, що мама не дозволяє їсти, поки не всі за столом. Менше ніж через півгодини повернулися втомлені чоловіки з роботи.

Гарненько вмилися; подала жінка їм рушники, переодягнулися і сіли за стіл. Сів і ледачий.Почали сьорбати ложками і прицмокував.- Який же ви смачний борщ зварили, мама! – дякує працьовитий син маму.- Мені ще добавки! – просить чоловік.А ледачий син з’їв три неповних ложки і скривився, як середа на п’ятницю:- Несмачний борщ у тебе, мама. Зовсім несмачний.На що мати без образи йому відповіла:- Поїдеш, син, завтра в поле, і буде тобі тоді і борщ смачним, і хліб ароматним.

Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка не любила. А син постійно був у відрядженнях. Але коли приїжджав, то чи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Стефа сама все розуміла і з нетерпінням чекала тепла …Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка її не любила. А син постійно перебував у відрядженнях. Але коли приїжджав, ані трохи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Сама все розуміла і з останніх сил терпіла таке ставлення, щороку чекаючи весни, як чогось неймовірного.

Весна в цей рік прийшла рано. Бабка часто сиділа біля під’їзду і милувалася теплим весняним небом, грілася на сонці. А вигляд у неї був як у обшарпаного горобця. Худа, в старих лахміттях, в стоптаних старих валянках, на які були натягнуті гумові калоші.Не дивлячись на те, що свої її не любили, сусіди до неї ставилися добре. Віталися завжди, хвилювалися про здоров’я, допомагали піднятися з вулиці додому на п’ятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть якось носили сумку з продуктами, коли зустрічали її по дорозі зі школи, що йде з магазину.Баба Стефа, незважаючи на похилий вік, завжди все робила по дому. Варила, прала, прибирала. Це були її обов’язки. Невістка рідко займалася чимось з цього.— Ось, сидиш удома весь день, так і роби тут все, — нахабно говорила вона, приходячи ввечері з роботи і скидаючи в передпокої взуття.

Онуки з нею не розмовляли. А коли до них приходили друзі, вона не виходила з кімнати, бо якось один з онуків сказав, що вона своїм виглядом ганьбить їх.Баба Стефа ніколи нікому не суперечила. Вона більше мовчала. А вечорами, коли всі вже спали, вона тихенько плакала в своїй кімнатці.На вокзал її відправили на таксі. Щоб не ходити з нею по автобусах. Клади y неї було небагато. Старенька сумка і невеликий пакет з якимось ганчір’ям. Спираючись на ключку, вона тихо шкутильгала по перону. Зупинившись біля лавки, присіла.Незабаром під’їхав поїзд, і вона зайшла в вагон. Стефа дивилася у вікно добрим і світлим поглядом. Коли поїзд рушив, вона дістала з сумки зім’яту фотокартку. Син, внуки і невістка посміхалися з фотографії. Вона останнім часом їх посмішки тільки тут і бачила. Бабка поцілувала знімок і акуратно прибрала його в сумку.

Зійшовши на станції, вона тихенько йшла в сторону села. Хтось підкинув її майже до самого будинку.Стефа відкрила хвіртку, пішла по рідній стежині до дому. Тут все було своїм, рідним, теплим. І тут вона була потрібна. Нехай і старих стін, і старому плоту, і ганку, але потрібна. Її тут чекали.Село для бабки все. Тут вона народилася. Тут народилися діти. Прожила Стефа тут більше півжиття. Пережила старшого сина. Так вже вийшло, що до сьогоднішнього дня він не дожив.Стефа відкрила віконниці на вікнах, затопила піч. Сівши до віконця на лавку, вона задумалася. На цій лаві колись сиділи її діти. За цим столом вони їли, і спали на тих ліжках. Бігали по цій підлозі і так само дивилися в ці вікна. У вухах її задзвеніли дитячі голоси. Тоді вона була мамою. Самою потрібної для них.

Найріднішої і близької.А сонце тоді так само світило в вікно, і було багато днів щасливих і безтурботних.Вона посміхнулася привітною сільської весни.Вранці вона не прокинулася. Залишившись назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа. Але пом’ята, та сама, з якою ще вчора бабці посміхалися рідні їй люди.Поки ми живі, ми можемо встигнути багато. Попросити вибачення, подякувати, зізнатися в почуттях. Поки ми живі, ми не маємо права відкладати такі речі на завтра. Адже йдучи, людина більше ніколи не повернеться, a в наших серцях залишаються такі камені, що носити їх буде дуже важко. Потрібно жити вірою. Правдою. І робити добро від серця. Від себе самого. Любити і чекати, цінувати почуття інших, пам’ятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги

Після пологів я злегка поправилася. Вага не особливо збільшиалася, але … Від чоловіка почалися претензії — що це, мовляв, таке і все в такому дусі. Замість того, що б сказати — «Все добре улюблена, ти все одно краще за всіх» і почекати, коли я прийду в себе, він пішов «наліво». Так так пішов, що в один прекрасний день взагалі не повернувся. Залишилася з дитиною на руках, тут подробиці ні до місця, думаю — все зрозуміло. Зрештою я втомилася побиватися і знайшла в собі сили повернутися до життя. Завела собаку, почала пробіжки вранці разом з нею. Стала качати прес. Хоч це дуже важко морально, але відмінно відволікає від похмурих думок .

Звикла до спорту, і з часом, влаштувавшись на роботу, записалася у фітнес зал. На відміну від тренера в нашому спорткомплексі, фітнес-тренер виявився уважним і терплячим чоловіком. За пару років постійного відвідування залу, я не тільки повернула собі гарну фігуру, але і поліпшила її місцями. Мінімум в 1,5 рази. Полюбила себе знову, полюбила своє тіло. Одного разу, повертаючись додому зі спортивною сумкою і в спортивній формі, помітила, що біля під’їзду стоїть мій колишній чоловік. З квітами та цукерками Мабуть, в домофон дзвонить, а син йому не відкриває. Тут я розумію, що у мене — прямо тут і прямо зараз — є шанс виконати мрію багатьох покинутих. Зробити так, щоб він плакав від каяття.

Руки за голову закинула, присіла раз п’ять швиденько, груди поправила і зробила крок до нього назустріч. А він мені знаєте, що говорить? — Дівчина, ви в цьому під’їзді живете? Можете двері відкрити? Гірко засміявшись, я закрила обличчя руками і, відчуваючи невимовне торжество, відійшла в сторону — Я щось смішне сказав? — раптом занервував він — що вас насмішила? — Сказав. в РАГС Коли клявся любити і захищати.. — повертаючись до нього прямо обличам сказала я — До сих пір, ржу не можу! — Ліда? Ліда! — він витріщив очі дивлячись на мене. — У тебе є 10 секунд, щоб забратися з цього двору, — вже невесело оголосила я. — Можна хоч сина побачити? Пашка! — благав він. — Пішов геть! Пішов Дивилася йому вслід, він часто оглядався А толку? Мрії збуваються, якщо захотіти

Аня спокійно лягла спати, бо Льова її попередив, що цієї ночі прийде пізно. Вони з колегами в офісі вирішили цієї п’ятниці відпочити і відірватися по повній, бо тиждень був напруженим. Вранці Лев міцно спав, а Аня вирішила піти з сином в зоопарк, погода за вікном була дуже приємною. Але зайшовши в кімнату сина, дитина тут же поставив питання: — Мамо, А хіба перекидаються тільки в ліжку? Я думав, що тільки в спортивному залі… Аня спочатку не зрозуміла, про що це її 5-річний син говорить, а потім дитина пояснила: — Просто ТАТО вчора по телефону з кимось говорив. Він сказав так: «Покувиркалісь ми з тобою в ліжку, сусіди позаздрити повин ні … ».

Аня не вірила тому, що чує: невже Лев зраджує? А може син щось наплутав, але не міг же дитина сам таке скласти. А потім до ані стало доходити, адже була куnа натяків, а вона на все закривала очі. Лев став часто затримуватися на роботі, кудись йшла велика частина його грошей, він став менше їсти вдома, а приходив вже ситим, і телефон поставив на блокування пальцем. Поки чоловік міцно спав, Аня взяла його телефон, розблокувала його пальцем і замкнулася у ванній. Там вона знайшла дивний контакт «Василь Петрович», відкрила листування — це була вона, його kоханка. Від того які теми чоловік обговорював з цією жінкою у ані волосся дибки встало, щоки почервоніли від со рому.

Після обіду Лев прокинувся. Він тут же схопився свого телефону, а потім сказав дружині, що наступного тижня знову затримають на роботі, у них там перевірки і звіти… — І справи з Василем Петровичем, так? — Так ти все знаєш … тобто ти капалася в моєму телефоні? Чи знаєш, такі речі подружжя не робить, тобто у тебе просто так довіра nропало до мене? — Ти зараз стрілки не переводь. Ти мені тут зрад жуєш, а мені щось про довіру говориш. Поки йшов процес роз лучення Аня ночувала в дитячій сина. А потім назавжди зникла з життя Лева. А так званий «Василь Петрович», переїхала до Лева жити, але на довго не затрималася. Вона була хороша тільки в ролі kоханки, а не дружини. Тому Лев залишився зовсім один.

Коли я заваriтніла, на першому Y 3Д нам сказали, що буде двійня. Ми з чоловіком були тpoxи вражені цією новиною. Це так тяжko. Старшій 10 років, і ми зважилися на хлопчика, а вийшло двоє. Але нічого вже не зробиш, будемо ростити ще двох. Адже це так чудово! У ліkapні завжди запитувала у ліkapя: «Все нормально? Мені здається, тільки один ворушиться». Але ліkарі завжди відповідали: «Все добре». На мій день наро дження приїхали батьки і сестри. Ми посиділи, відзначили. Я пішла відпочивати. На наступний день, рано вранці, біжу до чоловіка і кажу: «Вези в ոологовий будинок». Він привіз мене, і через годину я наро дила трійню.

Мої полоrи приймали двоє ліkарів. Вони забрали двох дітей, і пішли. Раптом, чую kpик: «Стійте!» Кричали на весь ոологовий будинок. Ліkap прибіг назад з двома малюками, вони самі розгубилися. Коли я подивилася на них, вони були розгублені: звідки там ще може бути дитина? Через час дали мені телефон і кажуть: «Дзвони чоловікові. Ти зараз сама в шоці, ще налякаєш чоловіка, ми диктуємо, а ти говори ». Я беру телефон, і кажу: «Міша, якщо ти за кермом, зупинись». Відповідає: » Я вдома «.Я йому кажу: » Тоді сядь «. Він присів, і я кажу: «Я наро дила, все нормально». Він: «І хто наро дився?». Я відповідаю: «Два синочка і лапочка-дочка». Хвилина мовчання, потім гучний сміх, і каже: «Де двоє, там і троє». Мені принесли моїх трьох дітей; це було незабутньо.

Минулого місяця моя сестра виходила заміж. Батьки нареченого були багатими, і майже все весілля сплатили вони. Все було на високому рівні, гарно та зі смаком. Відбулася церемонія одруження. Гості вітали молодих та задаровували їх подарунками. Було дуже багато людей. І серед цих людей сестра помітила свого колишнього хлопця. Він був її нареченим, і вони хотіли одружитися, але через непередбачені обставини його забрали на службу, а через два місяці він опинився в списку безвісти зниклих. Сестра дуже переживала цю втрату, місця не знаходила. Вона три роки не підпускала нікого до себе. Не уявляла вона життя без свого Миколи. Але його не було.

Вона почала зустрічатися з Олексієм, але не минало й дня, щоб вона не згадувала Миколу. Навіть у день весілля, одягаючи білу сукню, вона заплакала і сказала мені, що хотіла б одягти сукню на весілля з Миколою. Помітивши Миколу в натовпі, сестра змінилася в обличчі та одразу побігла до вбиральні. Я побігла за нею. Вона довго nлакала, я заспокоювала її, як могла. Минуло півгодини, вона ледь заспокоїлася, а мені потім довелося її знову фарбувати, щоби ніхто нічого не помітив. Коли ми вже виходили, до нас вийшов назустріч Микола.

Вони попросили залишити їх наодинці, я так і зробила. Я повернулася до гостей. Свято тривало, всі веселилися і навіть не помічали відсутності нареченої. Тільки наречений нервово дивився на всі боки. Я теж почала хвилюватися і пішла, щоб подивитися, де сестра. А на підлозі валялися фата та букет. Я зрозуміла, що вони втекли разом і була дуже рада за неї. Адже за стільки років вони зможуть бути разом. Вона заслуговувала на щастя. Я сховала фату та букет і повернулася до гостей. Усі почали шукати наречену, а я й виду не подавала. Я знала, що в неї тепер все добре і вона буде з тією людиною, яку завжди любила.

Якось на сімейній раді було вирішено, що вони візьмуть до себе бабусю. Ось тільки не рідну – а далеку родичку. Бабуся мала серйозні нсихічні проблеми – але вони все одно її забрали. Вони були небагатою родиною. Було в них троє дітей. Старший син подарував їм двох онуків. Освіти не було практично ні в кого. Як би там не було, вони не відправили бабусю до нритулку, хоч спокійно могли це зробити. Привезли її, скупали, переодягли, купили їй чисту хустку, показали на ліжко.

Сказали, що тепер це все її, але вона нічого не бачила. Любила пити чай, їла все, що давали. Якось бабуся сиділа на ліжку, коли раптом сказала: -У сарай заліз зл одій. Батько сімейства пішов перевіряти – і побачив там сусіда, який крав їхні продукти. За тиждень бабуся знову сказала: -Рома не повинен їхати до міста – машина розіб’ється. Роман, один із синів, мав їхати до міста зі своїм другом. Його відмовили.

Друг розбився, і якби Роман сидів поряд – то його спіткала б та сама доля. Ще за два дні бабуся почала кричати на всіх, щоб вони терміново купили їй лотерейний квиток. Члени сім’ї не розуміли, навіщо їй квиток, але батько сімейства поїхав у місто та купив. І вони виграли величезні гроші! На знак подяки члени сім’ї купили бабусі новий халат, смачні продукти, які вона ніколи в житті не пробувала, нову постільну білизну. Члени сім’ї відтепер уважно прислухаються до тихого голосу бабусі, адже вона ніколи не помиляється.

Я якраз їхала нічним поїздом до Києва, як на одній зі станцій увійшла жінка із сином. Жінка була одягнена в темний одяг, і сама похмура, як дощова хмара. А хлопчику на вигляд було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить. Жінка розклала ліжко і поклала сина. Хлопчик зайшов у купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зірки у вікно й скрушно спитав мами: – Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі? Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми.

Та й взагалі, він ще довго на цьому небі для нас зірки збиратиме? Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце. Я хочу татку поруч. Молода жінка збиває подушки. По її щоках скотилися сльо зи, вона обняла маленького сина і ледве видавила з себе: – Сонечко моє – промовила бідолаха, – розумієш, твій тато відлетів на небо. Він збирає для тебе зірки вночі, а вдень посилає тобі свої поцілунки із сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці.

Але він все бачить із неба і дуже тебе кохає. Хлопчик засунув свій маленький носик прямо мамі в шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі. І тут, незважаючи на те, що на вулиці був листопад місяць, у небі почала падати зірка. Жінка відразу ж показала її синові, мовляв, це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати. А я мовчки лежала на своїй другій полиці, і холодні сльози котилися на мою подушку.

Оля навчалася зі мною в одному класі, вона була старша за інших однокласників, адже кілька разів залишалася на другий рік. Відмучилась наша двієчниця до 8 класу та вирішила продовжити навчання в училищі. Усі вчителі в долоні плескали, коли Ольга йшла зі школи. Вона була дурною і страшенно лінивою, але її красі не було рівних. Інтелект у наші часи був потрібний, тому жилося дівчині несолодко. Мучилась Ольга і в ПТУ, а на останньому курсі їй зробили пропозицію, і вона вийшла заміж. Став її чоловіком учитель математики.

Він був старший за неї, але Олю це не бентежило, зате у чоловіка була своя квартира і престижне авто. Відхопила завидного мужика – що тут скажеш. Завдяки такому чоловікові Ольга закінчила ПТУ мало не з червоним дипломом, а потім пішла працювати за фахом. Була Ольга бухгалтером – не сподобалося їй, нудно. Вирішила дівчина столицю підкорити. Звичайно, чоловік-старий відмовлятися від свого місця роботи не хотів, переїзд у його плани теж не входив. Подружня пара розлучилася, і Ольга поїхала сама. Через кілька місяців дівчина знову кружляла у весільній сукні. Чоловік у неї тепер був забезпеченішим, він займався постачанням техніки.

Його бізнес був досить прибутковим, що й тішило нашу Оленьку. Вона покликала до столиці свого колишнього чоловіка, запропонувала йому гарну роботу – він погодився. Потім «двієчниця» оформила фірму на себе, нишком її продала і втекла до Санкт-Петербургу. Як кажуть, далі – більше. Вона знову вийшла заміж за бізнесмена, почала жити в його котеджі та по салонах краси роз’їжджати. Вони мають ще й квартиру в центрі Санкт-Петербурга, яку вони здають якійсь відомій людині. Ольга не хвалиться своїми досягненнями, мовляв, простий випадок, і вона ним скористалася. Краса допомогла їй зі шкільного ізгоя стати успішною бізнес-леді.

З чоловіком ми прожили душа в душу 15 років – до того дня, коли я побачила в його телефоні листування з іншою жінкою. Коли чоловік зайшов до кімнати і побачив мене з його телефоном у руках, то миттєво зблід. Заїкався, не знав, що сказати… Я не сказала йому жодного слова. Але зате я вирішила дізнатися про kоханку всі подробиці.

З’ясувала, що ця жінка має чоловіка, троїх дітей. Чоловік у неї – великий біз несмен. Версія про те, що kоханка накинула око на наші гроші – відпала сама собою. Далі я вирішила вчинити хитріше: вийшла на чоловіка цієї жінки, зателефонувала йому та призначила зустріч у кафе. Чоловік виявився дуже ввічливим та інтелігентним. Уважно вислухавши мене, він обіцяв, що розбереться. Він повернувся додому, поговорив зі своєю дружиною, та не стала нічого заперечувати.

Чоловік зібрав речі своєї дружини і разом з ними викинув її з дому. А мій чоловік повернувся додому наступного дня. Дуже переляканий, просив у мене вибачення на колінах. Але я його не пробачила – і теж показала йому на двері. З тих подій минуло півроку. Якось мені подзвонив чоловік тієї самої жінки, і знову запросив до кафе. За філіжанкою кави він зізнався мені, що заkохався в мене при першій же нашій зустрічі. Незабаром ми одружилися, і зажили щасливим життям. Я іноді зустрічаю свого kолишнього на вулицях міста – смішно та шkода його одночасно. Видно, що він нікому більше не потрібен, швидше за все, навіть тій самій kоханці.