NEWS 2SWEET

Мені було 25, коли я одружився. Лейлі, моїй дружині, тоді було 23. У шлюбі ми вже чотири роки, дітей ми не маємо. У цьому, власне, і наша проблема. Я дуже хочу дітей, дуже люблю їх, а моя дружина – проти. Мовляв, я мало заробляю, і ми не зможемо утримувати дитину. Але я так не думаю. Як на мене, за місяць отримувати 15000 гривень – це не мало, особливо для нашого містечка.

Та й плюс дружина отримує близько восьми тисяч. Цілком би вистачило. Але ні. Вона думає, що якщо залишиться в деkреті, моїх зароблених rрошей не вистачить на дитину. Але я так не вважаю.

Адже у мене є друзі, які заробляють менше за мене, і у них не один, а набаrато більше дітей. Нормально встигають. Але цими прикладами я не можу переконати її. Вона вважає, що дитина у наш час – недозволена розкіш. Потрібно відповідально підійти до цього питання. Але ж я цілком серйозно налаштований.

Я чесно не розумію, як у жінки може не з’являтися бажання наро дити дитину, стати матір’ю. Через цю історію я всерйоз почав думати про роз лучення. Знайду собі таку жінку, яка захоче дітей та буде рада стати матір’ю. Якщо слухатиму дружину, то нам треба почекати ще три роки.

Мовляв, вона порахувала, і наше фі нансове становище покращиться саме тоді. Але не хочу я в 32 стати батьком лише першої дитини. Я хочу двох дітей: доньку та сину. Хочу гуляти разом із ними, як це роблять мої друзі. Та й будь-який нормальний чоловік хоче продовження свого роду. Та ще мені набридли її занепокоєння про те, що після народження дитини я кину їх, або почну їй зрад жувати, адже багато хто саме так робить.

Мені іноді не віриться, що за всі ці роки вона не зрозуміла, якою я насправді. Що я не »всі». У мене є свої пріоритети. Зараз не знаю як вчинити, як їй переконати у протилежному. Чи, може, не варто? Просто знайду ту, яка зрозуміє та підтримає мене?

Люди нарешті звертали б увагу на тих, хто потребує допомоги, набагато частіше. Саме так і вчинив Борiс 52-річний водій шкільного автобуса. Одного разу зимовим і холодним ранком Борiс віз дітей до школи, коли помітив маленького хлопчика, що плакав, він був засмучений тим, що у нього не було ні шапки, ні рукавичок.

Взимку важливо, щоб батьки стежили за тим, як одягнена дитина. Потрібно одягати теплі куртки, шапки і шарфи. Однак, на превеликий жаль, не всі сім’ї можуть собі дозволити купувати якісний і теплий зимовий одяг.

Борiс почув, як хлопчик плаче, а коли подивився на нього побачив замерзлу дитину, з червоними вухами і руками, у якої по щоках текли сльози.Он вирішив, що зобов’язаний допомогти. Він підсів до нього і віддав свої рукавички, паралельно заспокоюючи його. Але Борiс розумів, що цього недостатньо. Йому хотілося зробити щось більше, ніж просто віддати свої рукавиці.

Небайдужий водій автобуса вигадав, як допомогти хлопчику. Після того, як він висадив дітей у школи, Борiс відправився в магазин, де купив 10 шапок і 10 пар рукавиць. Потім він повернувся назад в школу і передав куплені речі для хлопчика і деяких інших дітей, чиї родини не могли собі дозволити одяг Діти не повинні мерзнути взимку і Борiс знав це, як ніхто інший. «Знаєте, у мене у самого діти і внуки.

Ніхто не захоче, щоб їх дитина мерзла», — каже благородний водій. Вчинок Борiс здивував батьків хлопчика і керівництво школи. Вони вирішили, що зобов’язані висловити свою повагу до нього і написали пост на сторінці школи в Facebook. Тож не дивно, що цей пост розлетівся по всьому інтернету. Близько 18 000 людей поставили лайки, написали коментарі і репостнули запис. Борiс Борiсовiчь людина, яка своїми вчинками робить наш світ теплішим і добрішим.

Йому не варто було це великих зусиль або витрат. Він просто хотів допомогти. Натомість Борiс відчув любов тисячі людей, які оцінили його вчинок. Він проявив людяність і не залишився байдужим по відношенню до людини, якій потрібна допомога. Діліться цим записом зі своїми друзями, давайте робити світ кращим разом!

Мої дорогі діти! Завтра ви приїдете до мене в гості, тому що у мене ювілей. Ви побачите, що я старію. Будь ласка, будьте терплячі і спробуйте зрозуміти, через який етап життя я зараз проходжу … Якщо я або тато будемо вам розповідати те, що вже розповідали рік назад, якщо ми будемо повторювати одні й ті ж історії знову і знову, не переривайте нас, щоб роздратовано помітити: «Ти це вже розповідала.

Пару хвилин тому»… Просто вислухайте. Будь ласка. Постарайтеся згадати ті часи, коли ви були маленькими, і я читала вам одну і ту ж казку знову і знову, поки ви не засипали. Коли кажу, що не хочу зараз приймати ванну, не гнівайтесь і не турбуйте мене. Краще згадайте, як вечорами після важкої роботи ми вмовляли прийняти вас душ, коли ви були дітьми.

Адже ви не дуже любили його, чи не так? Коли ви бачите, наскільки я неосвічена в тому, що стосується нових технологій, просто дайте мені час навчитися. І не дивіться на мене так! .. Пам’ятаєте, як я терпляче вчила вас робити щось нове? Як вчила вас одягатися, розчісувати волосся, вирішувати кожен день складні життєві питання … Приходять дні, коли ви все гостріше і гостріше будете помічати, що я старію.

Прошу вас, будьте терплячі. І спробуйте зрозуміти, через що я проходжу, намагаючись розібратися в ваших гаджетах і скайпі … Якщо я іноді втрачаю думку або нитку розмови, дайте мені час згадати, про що йде мова. Чи не нервуйте. Не проявляйте нетерпіння і зарозумілість. Просто знайте: найголовніше для мене-бути поруч з вами. Ви завжди будете займати головне місце в моєму серці …

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку.

Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати.

Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель.

-Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Після весілля ми з чоловіком жили разом з його матір’ю. Свекруха мене не любила і не приховувала цього. Я намагалася не попадатися їй на очі дуже часто. Однак, моїх дочок, своїх онучок, Лілія Дмитрівна просто обожнювала і допомогла мені виростити.

У нашій родині склалася дивна традиція: всіх вітали з днем народження та дарували подарунки, тільки я завжди залишалася поза увагою. Чоловік та свекруха щороку отримували привітання та презенти.

Дітям влаштовували свята з гостями та частуваннями. А ось для мене завжди звучало те саме: — Навіщо тобі квіти? Чого тобі ще бракує? У тебе все є. Звісно, мені було прикро. Згодом я поїхала на заробітки до Німеччини. Усі гроші відправляла додому.

Цього року у вересні мені виповнилося 60, і я вирішила відсвяткувати цю дату як слід. Замовила ресторан, запросила рідних, привела себе до ладу, купила вбрання. Адже за останні два роки я тільки працювала, і тепер вперше за довгий час хотіла влаштувати собі справжнє свято.

Як і завжди, мені ніхто не подарував нічого, окрім сватів, які дали по 1000 гривень. Мабуть, усі думали, що мені, як заробітчанці, нічого не потрібно. Але я не образилася, бо сама собі зробила подарунок — запланувала відпустку за кордоном та купила гарну газонокосарку.

Моє рішення всіх шокувало. Діти чекали, що я віддам гроші сім’ї. Дочки пішли, не попрощавшись, а чоловік тепер не розмовляє зі мною. Але я не шкодую про свій вибір і готуюся до відпустки. Як думаєте, я вчинила правильно?

Я вже десять років працюю за кордоном, і, чесно кажучи, просто мрію повернутися додому. Але, на жаль, мої діти, заради яких я поїхала, цього не розуміють. Все, що я заробляла за ці роки, відправляла їм. Але нещодавно, коли я вперше заїкнулася, що хочу завершити цю роботу і повернутися, їхня реакція мене сильно розчарувала.

Звичайно, в Італію я вирушила не від хорошого життя. Після раптової смерті чоловіка вся відповідальність за сім’ю лягла на мої плечі. У мене було двоє синів, які тоді закінчували школу. Спочатку я справлялася, але потім потрібно було допомогти з їхніми весіллями. Дві невістки під одним дахом — це не так просто. Старший син, пожалівши мене, переїхав до батьків дружини, хоч там йому було нелегко — п’ять чоловік у двокімнатній квартирі.

Молодша невістка постійно скаржилася на стан будинку. Її турбувало, що треба зробити ремонт до народження дітей, бо потім, мовляв, не буде на що. Діти запропонували мені поїхати на заробітки. Вони знайшли потрібні зв’язки та допомогли влаштуватися в Італії. Я не мала іншого виходу, тож погодилася. Планувала попрацювати там два-три роки, але все затяглося.

Минуло вже 10 років. Діти звикли до грошей, а їхні запити лише зростали. Я доглядала літню жінку, а всі зароблені гроші відправляла додому, залишаючи собі лише трохи на їжу. Старший син зміг купити квартиру, щоправда, у кредит, а молодший зробив той довгоочікуваний ремонт у будинку. Нещодавно у мене був день народження — вже десятий, який я зустрічаю в Італії.

Діти подзвонили, привітали, і в розмові я згадала, що хочу повернутись додому. Але їхня реакція мене шокувала. Старший син сказав: — Мамо, тобі поки що рано повертатися, у мене ж ще кредит! Як я його виплачуватиму? Я відчула, що на мене ніхто не чекає вдома. Мені 60 років, сили вже немає, а працювати доводиться як у молодості. Через кілька днів померла жінка похилого віку, за якою я доглядала, і я залишилася без роботи. Подруги обіцяли допомогти знайти щось нове, але я почуваюся самотньою.

Мене ранить ставлення моїх дітей. Я бачила своїх онуків лише через екран. Тепер я гадаю: що робити далі? Здається, я зробила для своїх дітей все, що могла, але тепер їхня черга піклуватися про мене. Однак, я знаю, що вони почнуть маніпулювати мною. А псувати стосунки з дітьми не хочеться, як-не-як, вони рідні.

Цей досвід навчив мене, що заробітки за кордоном — це важка праця, і ніхто не кидає гроші з неба. Цінуйте тих, хто заради вас жертвує своїм часом, здоров’ям та життям. Ці люди варті поваги. Я ж тільки зараз розумію, скільки грошей мої діти витратили, а тепер заявляють, що цього мало. Що ви думаєте про цю ситуацію? Як мені краще вчинити?

У день весілля, наречена, Ганна, стояла біля вівтаря у своїй дивовижній весільній сукні, її серце билося від хвилювання та очікування. З цього дня вона стане дружиною Віктора – людини, яку любить найбільше у світі. Але був один аспект, який завжди турбував Ганну – її майбутня свекруха, Ольга. Ольга, вимоглива та неоднозначна жінка, ніколи не визнавала Ганну найкращим вибором для її сина. Вона часто подавала ознаки несхвалення, критикувала і навіть не допускала Ганну до сімейних подій. З кожним днем ця ворожість додавала тривоги та нервозності Ганні, і вона навіть боялася уявити, що може статися на весіллі.

Якоїсь миті свекруха Ольга взяла мікрофон у свої руки: гості на весіллі затримали подих. Серце Ганни стискалося в очікуванні неприємних слів чи критики. Вона зблідла, намагаючись приховати свої емоції, але її душа була готова до будь-яких випробувань. Ольга втримала паузу, наче задумавшись. Гості теж нервували і чекали на наступні слова.

І тут, замість очікуваних докорів чи різких коментарів, Ольга почала говорити ласкаво та зворушливо: “Дорога моя Ганно. Мені потрібно зізнатися, що я була дурною і несправедливою.

Я занадто сильно захопилася своїм уявленням про досконалу невістку, що не помітила, якою чудовою ти є насправді. Ти даруєш щастя моєму сину, і за це я тобі вдячна. Я знаю, що моя роль в твоїй сім’ї підтримувати вас обох. Я хочу відпустити свої забобони і почати все заново. Прошу вибачення за все, що було.

Я бажаю вам любові, щастя та процвітання.” Ганна подивилася на свою свекруху з подивом та сльозами радості в очах. Це були несподівані слова, але щирі та добрі. Вона тихо кивнула і прошепотіла: “Дякую, Ольга Петрівно. Я теж хочу забути непорозуміння і почати нову сторінку нашої сімейної історії.”

Цей момент став поворотним для стосунків між Ганною та Ольгою. Свекруха поступово розкривала своє серце невістці, і вони стали ближчими, будуючи дружні стосунки, ділячись радощами та смутками. Вона навіть навчила Ганну деяким сімейним рецептам, які їй передавалися поколіннями. З роками свекруха та невістка стали сімейною командою, яка завжди підтримувала один одного. Вони зрозуміли, що прощення і відкрите серце можуть перетворити навіть неприязнь на дорогоцінний зв’язок.

За Анатолія я вийшла заміж шість років тому. Він розлучений, має двох дітей від попереднього шлюбу. Своїм синам він допомагає постійно, віддаючи половину зарплати колишній дружині. Мені подобається, що він дбає про близьких, і я люблю його дітей, але нам дуже важко фінансово. Так вийшло, що я досі не маю дітей.

Зараз проходжу лікування, бо незважаючи на мої 37 років, я дуже хочу стати матір’ю. Раніше ми винаймали квартиру, але грошей катастрофічно не вистачало. У підсумку Толик запропонував: – Переїдемо до моїх батьків. Я погодилася, але ми домовилися, що з часом все одно з’їдемо. Будинок дійсно просторий, тільки санвузол потрібно добудовувати – я не звикла до зручностей на вулиці.

Нещодавно мені зателефонувала тітка і повідомила сумну новину: – Твій батько помер. Приїжджай! Я відразу вирушила в дорогу. Тато розлучився з мамою, коли я була ще дитиною, але так більше й не одружився. У нас з ним завжди були теплі та добрі стосунки. Тому він залишив мені, своїй єдиній дочці, квартиру. Повернувшись додому, я одразу запропонувала чоловікові: – Давай переїдемо у квартиру тата. Нарешті житимемо окремо. – І як ти це уявляєш? Хто батьків доглядатиме? – Але вони в тебе ще досить молоді та здорові. Ми зможемо їх відвідувати.

– Я батьків не кину. Та й у будинку краще – є своє подвір’я. Краще продати квартиру, зробити хороший ремонт тут, а гроші, що залишилися, відкласти для дітей. Його пропозиція мене здивувала. Продати квартиру та витратити гроші дуже просто. Але тоді ми вже не матимемо шансу на своє житло. До того ж я не хочу витрачати гроші на його дітей. Адже у них є мати! А якщо ми раптом розлучимося? З чим я залишусь? Але з кожним днем Анатолій наполягав все сильніше.

Нещодавно він заявив, що якщо я не продам квартиру та не віддам гроші на ремонт, то він мене покине. Мені дуже важко. Я вже не молода і навряд чи зможу знову вийти заміж. Крім того, з кожним роком мої шанси стати матір’ю зменшуються. Я не знаю, що робити. Мені потрібна ваша допомога та порада. Як ви вважаєте, чи варто погоджуватися на умови Анатолія чи краще не поступатися?

Поліна та Сергій відсвяткували весілля, на якому були присутні всі родичі Сергія, включаючи його мачуху Єлизавету Максимівну та батька Руслана Дмитровича. На весіллі також були дві зведені сестри Сергія, обидві вагітні та незадоволені тим, що не могли повноцінно розважатися через своє становище. Після весілля молодята вирушили у невелику весільну подорож.

Повернувшись, вони виявили, що у їхній квартирі, отриманій від бабусі Поліни, хтось є. Виявилося, що це Руслан Дмитрович, котрий після сварки з Єлизаветою шукав притулок у них. Руслан розповів, що його дочка Маша народила раніше за термін і дізналася про невірність свого чоловіка. Єлизавета вимагала від Руслана грошей на покупки для онука, тоді як Руслан уже витратив усі кошти.

Після довгих роздумів та сварок Руслан вирішив розлучитися з Єлизаветою, оскільки вона намагалася контролювати його фінанси та життя. Єлизавета хотіла, щоб Сергій віддав їй свою частку у квартирі, але Сергій відмовився, заявивши, що квартира належить йому у спадок від матері. У результаті після численних сімейних перипетій Руслан і Єлизавета розлучилися. Сергій та Поліна у результаті переїхали у свою власну квартиру, куплену в кредит.

Я працюю акушеркою у пологовому будинку. Завжди любила свою роботу, хоча через неї часто не ночувала вдома. Чоловік ніколи не скаржився на мої чергування, справлявся з дітьми, а коли вони виросли, стало ще простіше. Але одного разу на чергуванні мені стало погано. Боячись заразити пацієнток, я викликала підміну і вирушила додому.

Увійшовши тихенько, щоб не розбудити чоловіка, біля дверей я помітила жіночі туфлі. А потім побачила їхню хозяйку в нашому подружньому ліжку. Вона швидко одяглася і втекла, а чоловік, замість вибачень, почав звинувачувати мене. – Це все твоя робота та постійні чергування!

Сама винна. – Іди! – Зажадала я. – Чому я мушу йти? Це моя квартира! Посеред ночі я пішла до сусідки. Вона, на мій подив, зовсім не здивувалася. – Ми все думали, що з віком він схаменеться, але ні, — сказала вона. – Що ви маєте на увазі? – Запитала я, розгублено. – Та твій Василь завжди водив коханок, як тільки була вільна хвилина.

Усі це знали. – Чому ж ніхто мені нічого не сказав? – А навіщо лізти в чуже життя? До того ж, зараз усі зраджують. Наступного дня я поїхала до дочки. Вона була шокована, страшенно злилася на батька. А потім запропонувала: – Мамо, я купила тобі путівку до Трускавця. Візьми відпустку, відпочинь. – Та не хочу я нічого, – відмахнулась я. – А ти через «не хочу»! Потрібно і все! Зрештою, вона вмовила мене. Я поїхала, і це виявилося правильним рішенням. Перші дні я ні з ким не спілкувалася, але одного разу в їдальні до мене підсів чоловік. – Ви тут одна?

– Запитав він. – Так. – Розлучена? – Не знаю… – Я не намагаюся залицятися, просто хочеться поговорити. Виявилося, що Аркадій – вдівець. Його дружина померла всього у 45 років від ковіда, а діти щороку відправляють його до санаторію. З того дня ми стали спілкуватися кожен день. Аркадій виявився цікавим та розумним чоловіком.

Перед тим, як поїхати, він запропонував: – Ваш чоловік – погана людина. А я ніколи не зраджував, навіщо це потрібно. Я відчуваю, що між нам щось є. Поїхали зі мною до Львова? Я розгубилася. Як залишити все? Обіцяла подумати. Але вдома на мене чекав сюрприз. Василь сидів у дочки на кухні з букетом квітів. – Повертайся додому.

Пробач мені, присягаюся, це більше не повториться! – Я не хочу. Я вигнала його, але дочка почала вмовляти: – Навіщо ти так? Він щиро кається! Я йому вірю! Дай йому другий шанс. Ми ж сім’я! Тепер я не знаю, як вчинити. Можливо, я пробачила б, якби це була поодинока помилка. Але ж це відбувалося регулярно. Що ви думаєте, як мені бути?