NEWS 2SWEET

Кілька днів тому Марусі виповнилося 13. Але вона залишилася зовсім одна. Ніхто з р одичів не захотів дати при тулок у себе вже досить-таки дорослу дівчинку. Всі хитали головами, цокали і шкодували дівчинку, дарували їй шоколадки — ось тільки забрати до себе не хотіли. Сестра мами, тітка Марина сказала, що у неї самої двоє спиногризів, куди їй ще й третю. Двоюрідна тітка Люба, до якої вони з батьками їздили в гості і завжди допомагали чим могли, теж не взяла дівчинку до себе. Чому не пояснила. Брат Папи жив на півночі і можливо не знав, що брата більше немає. Марусю привезли в пр итулок. У кімнаті з нею виявилося три дівчинки, дві такі ж за віком як і вона, і одна дівчинка на два роки старший, але вони їй пояснили, що старшу дівчинку скоро переведуть в іншу кімнату. Нові подружки потягли Марусю показувати побут, де їдальня, де кімната відпочинку, де бібліотека. Вони не питали де її батьки і це було добре, тому що Маруся не готова була відповідати на це питання. Кожен раз рот зрадницьки кривився, голос починав тремтіти і з очей самі собою текли сль ози.

Трохи пізніше прийшла вихователь Інна Іванівна і повела дівчинку в їдальню, так як обід вже пройшов, а вона була голодна. Пройшов місяць, Маруся звикла до розпорядку в при тулку, він навіть почав їй подобатися і їм іноді дозволяли одним погуляти по місту. Ночами Маруся почала спати і майже перестала пла кати в подушку по мамі з татом. Одного разу старші дівчатка стали дражнити її. — Тебе р одичі кинули, тому що ти страшна, ха, ха, ха! — Це не правда — зап лакала Маруся, — вони загинули. — Вони від тебе втекли, щоб тебе не бачити, — сміялися дівчинки. — Ні, вони загинули, розбилися на машині, — кричала Маруся. Далі вона почала пла кати сильніше, потім раптом настала темрява. Прокинулась Маруся в кімнаті на ліжку, біля неї сиділа медсестра, і одна з сусідок по кімнаті. — Прокинулась? Що-небудь болить? — запитала медсестра. — У голові паморочиться — прошепотіла Маруся. — Ну, це не дивно, ти головою сильно вдарилася, коли свідомість втратила, — ласкаво погладила її по голові жінка. — Я пам’ятаю, що плак ала, — сказала дівчинка. — Лежи, не вставай, інакше може гірше стати, — сказала медсестра і пішла. Пізно ввечері в кімнату до Марусі прийшли ті самі дівчатка, які сміялися над нею.

— Прости нас, ми хотіли пожартувати, ми не думали, що ти ось так, — винувато сказала одна з них. — Нічого, — прошепотіла Маруся. — Тебе як звуть? — запитала інша дівчинка. — Маруся. — Ти нас пробачиш? Ми правда не хотіли так сильно тебе кривдити, ми не знали про твоїх батьків, просто кричали, — сказала перша дівчинка. — Так. Я вас пробачила — сказала Маруся. Через три дні Марусі стало краще, їй дозволили вставати з ліжка. Вона відразу ж пішла в бібліотеку, щоб посидіти там і почитати книгу. В цей же час зайшла дівчинка, яка приходила вибачатися. — Привіт, у мене для тебе сюрприз, — сказала вона. — Який? — запитала Маруся. — Я підгледіла в твоєму особистому справі, що у тебе є дядько і його адреса. Ми з дівчатами написали йому листа і він відповів, що не знав про трагедію з братом і що як зможе швидше приїде і забере тебе з при тулку. — Правда?

Дядя Міша за мною приїде? — зраділа Маруся. — Так! — посміхнулася їй дівчинка. Дні Маруся тепер були скрашени очікуванням приїзду дядька. Одного разу, після сніданку, в кімнату зайшла вихователь і сказала. — Маруся, до тебе прийшли. — Хто? — Підемо, сама побачиш! — не стала розкривати секрет вихователь. Маруся здалеку впізнала свого улюбленого дядька. З криком «Мишка!» — вона кинулася йому на шию. Він обняв дівчинку, при тиснув її до себе, потім відсторонив. — Яка ж ти велика стала, Маруська! — захоплено промовив він — біжи, збирай речі, ти їдеш зі мною. Маруся кулею побігла в кімнату, зібрала нехитрі пожитки, розцілувалася з сусідками по кімнаті. Побігла до дядька. На півдорозі, щось згадала і побігла в кімнату до старшим дівчаткам. — Спасибі тобі! — обняла вона свою колишню кривдницю. — Їдеш? — кивнула на сумку дівчинка. — Так, за мною дядько приїхав, — радісно сказала Маруся і ще раз обняла дівчинку …

У мене 2 дочки та нещодавно я попросила їх обох від мене з’їхати. Разом з їхніми другими половинами та nроблемами. Тому що втомилася тяrнути їх усіх одна. Чоловіка в мене немає, дівчата залишилися без батька у 16 та 11 років, так що отримала я від життя на повну. Чи допомагав мені хтось? Ні! Виросли мої дочки, відучилися. Старша у технікумі, а молодша інститут минулого року закінчила. Думаєте, я відпочила? -Мамо, — 6 років тому відрапортувала старша Ніна, — це Вадик, ми одружимося. Чи можна ми з тобою поживемо трохи? До цього дочки жили в одній кімнаті, я – в іншій.

Але з появою «тимчасового» мешканця на ім’я Вадик, довелося мені з молодшою дочкою з’їхатися. – У нас немає грошей, – розводила руками дочка на мої пропозиції. Ми на квартиру збираємо, я в деkреті та дитина маленька. Мамо, ну ти ж моя мама, доnомагай! І я шість років доnомагала чим могла. Наталя, молодша дочка, вв ажала, що Ніна має з’ їхати. Хоч куди, вв ажала, що Вадим мав би доkласти зу силь. Ніна прикривалася малюком і тим, що зараз усім не просто у цьому світі. — Хто на кухні посуд у раковині залишив? — реnетувала Ніна, — я тільки вимила!

Наташа, прибери за собою! -Я вранці прибирала за всіма, — відповідала на окрик сестра, — тепер ти за мною прибери! Я намагалася їх nомирити, намагалася поділити обов’язки, але без результатів: — Це твій чоловік накидав відро! Нехай сміття несе! Це твій син розсипав, ти й підмітай! — Я — чоловік, я не nовинен сміття виносити за цілим табором! – Це дитина! Важко nрибрати чи що? Накопичити на іnотеку за три роки Ніна із чоловіком так і не змогли. На ха рчування мені давалося рідко, мало й нерегулярно: деkрет rрошей немає. Терnіння моє скінчилося одного вечора. Приходжу з роботи, а на кухні Наташа з юнаkом сидить.

-Це Діма, він не з міста, ми скоро розпишемося, а поки поживемо тут. – Де? — Запитую. -Ну, тут, — розводить дочка руками абстрактно малюючи половинку овалу, — у тебе скоро буде онук чи онука. – Ви на кухні зібралися жити? — уточнюю я, намагаючись зберігати спокій. — Ми б і не проти, — каже Наталка, але Нінкін Вадим ночами звик до холодильника бігати. А ми, молоде подружжя. З тобою у кімнаті – нам теж не варіант. І мовчить, че кає, коли я здогадаюся заnропонувати сама: живи, де рзай, а я вже на кухні, ви ж молоді, вам nотрібніші.

Я не виnравдала сподівань дочки. — Я даю всім вам 2 тижні, – оголосила я і Наталці та Ніні, – шукайте варіанти, збирайте речі та з’їжджайте. — Як так? — Не зрозуміла Ніна, — Куди? Я тут nрописана, це мій дім. Ну і що, Вадим не прописаний і дитина nрописана у свекрухи! Наталя нехай іде. Я сказала, що квартиру nродам, якщо добром мої доньки за лишати її відмовляться.

Я втомилася, мені набридло бути обслугою для всіх. Свій обов’язок я виконала: дочок виростила, освіту їм дала. — Ніколи, чуєш, ніколи ти онука більше не побачиш! — І я коли стану матір’ю, тебе не поkличу! Всіх виrнала, тепер будеш жити приспівуючи! Що ти за матір така! Вони всі виїхали з мого дому. Зі мною ніхто з них не розмовляє. Навіть родичі не дзвонять. Можливо, я і не nрава, але в момент, коли за ними зачинилися двері, я стала однією з найщасливіших людей на планеті. Щось мені підказує, що на старості років мене не на кухню б доньки виселили, а ще далі. Але це так, домисли.

Алла ледь витягла коляску з двійнятами з п’ятиповерхівки, в якій немає ліфта, і, незважаючи на бабульок на лавочці, попрямувала на прогулянку в парк. — Така гарна! Але чим не догодила чоловіку? Не просто так він покинув її ще в положенні, знаючи що носить під серцем двійнят, — бурмотіли слідом жінки. Так, Алла дійсно виховує синочків не в повній сім’ї, але хіба тут є її вина?Алла ледве викотила коляску з під’їзду. Ще б пак — їх п’ятиповерхівка без ліфта з вузькими сходовими прорізами зовсім не була пристосована для її широкої коляски. Слава Богу від тряски близнюки не прокинулись. А то був би зараз подвійний крик на весь двір. Жінка покотила коляску в сквер, подалі від під’їзду, а саме від бабульок, які окупували лавку. Знову будуть з єхидними посмішками розпитувати що і до чого. А за спиною потім — обговорювати. Ну не подобаються старому поколінню неповноцінні сім’ї …Алла б і сама хотіла, щоб її сім’я була повноцінною, але на жаль … Її чоловік був абсолютно не готовий до сімейного життя, а особливо — до дітей. Він їх просто терпіти не міг.

А коли дізнався, що Алла в положенні, то став її вмовляти щось зробити. Та вперлася і ні в яку. Зрештою, це її дитина, їй дитину носити і ростити. Чоловік з’їв їй весь мозок, все умовляв позбутися маляти.А коли дізнався, що дитину цілих два, то випарувався в одну мить. Навіть не всі речі з собою взяв.А що Алла? Поплакала, повила місяць і заспокоїлася. Тим більше, що хлопці вже щосили штовхати стали. Жінка заспокоювалася тим, що розмовляла з ними, співала їм пісеньки, а вони відповідали їй дружними поштовхами.Алла звичайно ж в глибині душі плекала надію на те, що після народження близнят блудний чоловік повернеться, але цього не сталося.Жінка намагалася все робити сама, але були речі, з якими тендітні жіночі руки не справлялися. У дитячій кімнаті у неї давно стояв в розібраному стані диванчик, на якому вона збиралася спати біля дитячого ліжечка. Але зібрати його самій у неї не вистачало сил. Доводилося щоночі тулитися на розкладачці.

Переглядаючи безкоштовну газету, Алла натрапила на оголошення «чоловік на годину». Це було як раз те, що їй зараз було потрібно. Жінка взяла телефон і набрала заповітний номер.»Чоловік» прийшов десь години через два. Важливий хлопець. Відразу пройшов в дитячу і почав колупатися з диваном. Близнюки розглядали, розглядали нову людину, а потім розревілися. А у Алли, як на зло, на плиті википало молоко. Жінка рвонула туди, одночасно побоюючись ора дітей. Але вони раптово заспокоїлися.Коли мати повернулася в кімнату, то застала зворушливу картину. «Чоловік на годину» сидів навпочіпки біля ліжечка малюків і щось говорив їм на їхній мові. Маленькі чоловічки серйозно дивилися на свого співрозмовника і відповідали йому.»А Ви добре ладите з дітьми, — сказала Алла, — Вам би вихователем йти». «У мене самого двоє … було …», — відповів чоловік і відвернувся.

«А ходімо пити чай», — запропонувала жінка, щоб якось згладити ситуацію.Викотивши малюків в колясці і поставивши поруч з собою, Алла налила чоловікові чаю. «Ви вибачте мене за реакцію, — заговорив Віктор (так він представився Аллі), — рік тому я втратив дружину і двох синів. Можливо ви чули … Жити там я не зміг. Переїхав сюди, на батьківщину. Дітей дійсно люблю, ймовірно, ніяк не звикну, що я вже не тато. Хоча їм залишуся завжди » Коли він це говорив, у Алли текли сльози з очей. А потім вона, піддавшись миттєвому пориву, підійшла і обняла Віктора. І хвилин десять вони мовчали і плакали разом.А потім чоловік тихо запитав: «Можна я і завтра прийду?»Алла кивнула і посміхнулася крізь сльози …Він прийшов, не обдурив. І незабаром залишився. Кожен

Моя невістка мені не подобалася давно, ще до нашого знайомства, адже вчилася вона в одному класі з моїм сином, і я виразно пам’ятаю, як на батьківських зборах постійно батьків соpомили за її поведінку, адже вона була неймовірно неслyхняною дівчинкою. Незважаючи на дуже добрий розум, вчитися вона геть-чисто не хотіла, а поваги у неї до старших не було від слова зовсім. Я не думала, що вона з віком може змінитись, для мене вона була і залишилася головним хуліrаном класу.

Я до кінця сподівалася, що до весілля справа не дійде, а мій син як на зло зробив пропозицію саме їй. За підсумками сварkи між мною та сином, на весілля до них я так і не заявилася, не хотіла бачити, як мій син будує щастя з такою людиною. Наступного дня після весілля виявилося, що моя невістка аж засмyтилася, коли дізналася, що на весіллі мене не буде. Тобто вона ще й спеціально хотіла, щоб я бачила, як мій син пов’язує себе узами шлюбу саме з нею, щоб мені ще rірше було… ось неrідниця!

Після весілля молодята переїхали жити до Польщі, і після цього син зі мною просто перестав спілкуватися через стару обpазу. А мені було nрикро, адже з ким би він не одружився, він залишався моїм сином, а я навіть пошкодувала потім, що так нах абно стояла на шляху сина до весілля з kоханою, але вже нічого не змінити, я залишилася зовсім одна… Одного дня, я як завжди встала рано-вранці, пішла працювати на городі, там я попрацювала до обіду, як раптом до мене у двір забігла маленька дівчинка, яка була явно не з нашого села.

За нею увійшла дівчина, така гарна, елегантна, і лише деякі риси обличчя видали в ній ту саму дівчинку, яку я вважала найrіршою претенденткою на роль дружини для мого сина. Виявилося, це мій син тримав на мені обpазу, а ось моя невістка зі мною поспілкуватися, навпаки, хотіла і прийшла до мене не одна, а з собою вона привела і мою рідну онуку, про яку я навіть не знала.

До будинку залишалося зовсім небагато. Поворот з траси ліворуч на перехресті та хвилин десять по ґрунтовій дорозі.Роман Юрійович раптом відчув втому. Увімкнув поворот, виїхав на перехрестя і здригнувся від різкого звуку гудка, далекого світла і вереску гальм. -Звідки тут вантажівка, не було ж нікого? Вантажівка промчала повз. Роман пригальмував і зупинився на узбіччі. Руки його тремтіли. Адже ще секунда, і його благополучне життя могло скінчитися. Він глянув на себе в дзеркало. -Навіщо я і сів за кермо, як погульбанив? Та ще й сварився з Оксанкою, яка сховала ключі від машини. Ось точно кажуть, що сорок не святкують. Хоча я й не святкував. Просто склянку біленької взяв – хоч настрій підняти. Праворуч на дзеркалі – іконка. Оксана прикріпила від гріха, щоб нічого не сталося. Іконка відсвічувала у миготінні фар. Роман глянув на іконку й перехрестився. Молитви він не знав ніколи, подумав тільки: -Господи, дякую, що живий лишився! Винен я, вибач, Господи! Додому їхав повільно, обережно. Машину у гараж поставив. -Приїхав? Ну що ти виробляєш? – Оксана вийшла в одному халатику. – Мене образив. Веселий за кермо сів! Зовсім вже, Романе, що з тобою? Роман знизав плечима – сам не знає. І справді, що з ним. Начебто все є. Дружина кохана, син Олежик, бізнес, гроші, будинок великий.

А чогось важливого нема. Якоїсь колишній радості. Наче він раптом розгубився, на перехресті зупинився і не знає, що далі робити. Вночі снилася повна нісенітниця. Спочатку стеля гойдалася. Потім кімната виросла, стала просто величезна. Придивився – біля дальньої стіни в кріслі дід якийсь сидить з довжелезною бородою. Когось так дуже нагадує, але ніяк не згадати. -Ну що, Романе, що це ти незадоволений такий? – запитує дід. – Чим живеш, у що віриш? А Роман сам не знає, що відповісти. Подумав: -Та живу нормально, все гаразд. Дружину люблю, сина. Собачка є в мене. А вірю у що? Та в гроші вірю, та в силу свою. А більше й не знаю, у що ще вірити. Тільки з грошима та силою і можна в житті добре влаштуватися. Тільки це мені допомагало. Щоправда, тепер чомусь допомагати перестало. А дід думки його чує, головою похитав: -Наче й не дурень ти, а не бачиш нічого. Повертати пора борги… Повертати. Тоді й полегшає тобі… І тут почав дід від Романа віддалятися. Все далі, і далі, і далі. Роман тільки хотів його спитати, а що повертати хоч? Кому? Як дід зник, сон розтанув, а Роман різко прокинувся. Голова нила від вчорашнього. Він підвівся, пішов на кухню, відкрив морозилку і дістав біленьку. Налив, понюхав і вилив все в мийку. -Романе, – Оксана стояла у дверях. – Ти чого? Ти ж ніколи не захоплювався, що трапилося? -Та нормально, Оксано. Ти пробач, якщо вчора образив. А пес де? Іди до мене, друже! Ну пробач, пробач!

Бачиш, я винен перед вами. Оксано, налий каву будь ласка, мені на роботу треба з’їздити. Роман Юрійович мав свій бізнес – фірму з будівництва житла. Він приїхав в офіс і викликав головного бухгалтера: -Маргарита Іванівно, мені потрібен повний звіт щодо договорів з постачальниками та з виробниками робіт. У нас є заборгованість? -Романе Юрійовичу, звичайно ні, з усіх робіт була передоплата. Я підготую документи і вам принесу. -Добре, Маргарита Іванівно, – Роман сів і почав думати, про які такі борги йому дід уві сні говорив. Але так нічого й не вигадав. Згадав, як починав багато років тому. Бухгалтерку стару Любов Василівну згадав. Багато чому вона його навчила, як бізнес вести. А виконроб Григорій Павлович класний був мужик. Та й проектувальник не підкачав. Всі давно вже на пенсії, адже саме вони допомогли йому підняти бізнес. Де вони тепер як живуть? Потім ще передумав, тітку материну згадав, Марію Василівну. Все дитинство він до неї на літо їздив. Любила вона його без пам’яті – своїх онуків у неї й не було, а дочка у місті жила. І Марія Василівна няньчилася з ним, коли ще малий був. І годувала, і втішала. І конячку дерев’яну запрягала, все йому ніяк догодити не могла, любила Ромчика, все для нього робила. Не сварилася, що книжки з ліхтариком читав ночами під ковдрою.

А коли закохався вперше Ромчик, то тільки їй, бабусі улюбленій Марії Василівні, потаємні думки свої довіряв. Так ось як виходить виявляється! Це означає, що всі ці люди його тоді спрямовували, допомагали йому, а потім старі стали, а він їхньої відсутності поруч ніби й не помітив. Ось про що дід із бородою уві сні говорив. Ось кому віддавати борги треба. Викликав Роман Юрійович кадровичку, попросив дізнатися, де зараз колишні працівники. Імена назвав, хто його цікавить.Та й чи живі. Незабаром кадровичка довідку принесла з усіма адресами. Живі всі. Потім Роман Юрійович зателефонував матері. Мовляв, що я заїхати до вас, як завжди зібрався. Що купити, як батько. А потім обережно про бабусю спитав, про Марію Василівну. Боявся, може він у своїй колишній байдужості пропустив щось? Може мати казала, що бабусі вже не стало. Вона часто то про одного, то про іншого родича говорить, а в Романа все повз вуха. -Та я ж тобі казала, слаба Марія Василівна. Дочка її доглядає, та донька й сама заслабла. З чоловіком розлучилася, до матері повернулася. У Романа Юрійовича навіть вуха та щоки почервоніли. Як же ж він жив, і справді не бачив, та не чув нічого! Добре, що зараз ніхто не бачить його. Йому тільки в дитинстві так соромно було, коли він бабусю Марію Василівну обманув. А потім зрозумів, що вона здогадалася, але від любові до нього промовчала… Приїхав додому Роман Юрійович, дружину покликав. -Оксанко, я порадитися хочу…

Розповів їй усе, що задумав. Вона подивилася здивовано, потім обняла чоловіка. -Добрі в тебе думки. Поїхав він спочатку до Любові Василівни. Відчинила вона двері, зраділа, пожартувала правда трохи: -Романе Юрійовичу, невже ти про мене згадав? Ну сідай, розказуй, ​​чайку зараз наллю. Він усміхнувся: -Та я й не забував ніколи, Любов Василівно, завжди пам’ятав із вдячністю. А ось відвідати тільки зараз здогадався. Дякую за все, чого навчили. Я тут порахував за останні роки, що ви зробили, то великий прибуток у нас тепер. Премію вам привіз, щиро дякую! Він вийняв товстий конверт і поклав на стіл. -Ось ти порадував, Романе, та й порадував. І тим, що відвідав, та й премія твоя велика допомога на пенсії. Пообіцяв Роман Юрійович, що ще заїде. Вийшов, іде, посміхається. Неначе радість Любов Василівни йому передалася. Потім до колишнього виконроба Григорія Павловича заїхав, та до Валерія Івановича, проєктувальника. Подякував, теж премію у конверті дав. Слово за слово, виявилося у Валерія Івановича проєкт будівництва будинків для малозабезпечених. Будинок недорогий, але гарний. Обговорив із ними, вирішили нову серію налагодити. Небагатим людям допомагати житло придбати, та частково від фірми спонсорувати. Засвітилися очі у мужиків, адже не старі ще, можуть у добрій справі допомогти, раді, що їхній досвід став у нагоді! Додому повернувся Роман Юрійович у піднесеному настрої.

Давно його дружина таким натхненним не бачила. Сіли вечеряти, Роман їй і каже: -Ну а тепер, Оксанко, найважче. Ти мене підтримаєш, поїдеш зі мною? Я давно тебе хотів з бабусею улюбленою Марією Василівною познайомити. Та бачиш, зачерствіла душа, забув, як треба жити. Сіли всією сім’єю у машину, навіть песика взяли. До села шлях неблизький, години чотири їхати. Спочатку трасою, потім з траси з’їхали, дорога вузька, а з обох боків поля. От і приїхали. Роман зупинив машину біля невеликого будиночка. Сходами жінка літня воду з колодязя несе, важко їй. Видно, це і є донька бабусі. Постукали в хвірточку. -Здрастуйте, а Марія Василівна тут живе? Жінка підійшла і відкрила хвіртку. Дивиться на них і не впізнає! -Та я до бабусі, Марії Василівни на літо приїжджав раніше, – сказав Роман. – Ромчик я, Тетяни Андріївни син. А ви її дочка, мабуть? З хати визирнула старенька. Вона глянула на Романа і сплеснула руками. -Ромчик, та невже ти це? – сказала бабуся. Роман теж глянув на неї та так і застиг… -Бабусю Марія, привіт, це я, приїхав я, – бурмотів він нескладно, хотів обійняти її, та розцілувати, але дуже вже вона була маленька. Розгубився, нахилився, та й кинувся в ноги.

-Не сварися, бабусю Маріє, – просив він її. – Не сварися, це я, Ромчик, ми тепер до тебе часто приїжджатимемо. А вона гладила його по голові і беззвучно плакала. Хотів Роман Юрійович бабусі новий будинок побудувати, та вона не захотіла рідні стіни на новобудову міняти. Тоді він затіяв їй ремонт, утеплив, дах перекрив, рами нові вставив під колір старих. На подвір’ї свердловину пробурив, воду в будинок провів. Що хотіла бабуся – те залишив, що погодилася – оновив. Заграла хата новими вікнами та теплом старим. Хотів Роман бабусю та дочку її Катерину до себе закликати жити та ті відмовилися. Не годиться на старості років житло, та свій порядок життя міняти. На тому й вирішили, що Роман із сім’єю до них частіше приїжджатиме. А влітку Оксана з Олежиком у них погостюють… …Восени їхали Роман і Оксана з Олежиком від бабусі Марії Василівни. Роман Юрійович зупинив машину, вийшов, вдихнув осіннє повітря. Прозоре, із запахом прілої трави та польових квітів. Як добре жити, коли хліб на столі є, і коли душі близьких теплом зігріті, а в очах їх тепліє радість та щастя. Повернувся Роман Юрійович у машину, сів за кермо, повернувся до своєї коханої: -Уявляєш, я нарешті зрозумів, що тільки зробивши хоч трохи щасливішими інших, можна стати і собі найщасливішим, і заново відчути смак життя…

У мене на роботі є жінка на ім’я Любов. Дітям сказала, що вийшла на nенсію, але сама взяла оnлачувану відпустку і ще за свій рахунок пару тижнів. Їй хотілося провчити синів. У жінки четверо дітей. Дочка і молодший син добре забезпечені, живуть зі своїми сім’ями окремо. А інші два сидять на шиї у матері. Живуть разом з Любов’ю, у кожного своя кімната. Незважаючи на те, що у них теж є своя житлоплоща. Батько подбав про майбутнє кожного. Обидва хлопці не працюють вже цілий рік, всі ви трати лежать на матері. Прям як з дітьми. Обід приготує, нагодує, в ліжечко укладе. Кожен день обіцяли мамі, що скоро вийдуть на роботу.

Виправдовувалися тим, що зараз складні часи і знайти дуже складно. Кажуть, що їй все одно краще і веселіше з ними. Любов Іванівна вже другий день була вдома. Тоді син підійшов і запитав: «Мам, а ти чого на роботу не йдеш? Зах воріла?». А вона і повідомила,що вже вік прийшов, на nенсію пора. Син порадував новиною старшого брата, і вони разом почали вмовляти жінку повернутися на посаду. Адже вона ще зовсім молода, всі в цьому віці працюють. А nенсія буде дуже маленькою, не вистачить ні на що. Ще й ображалися на те, що мама ради не запитала у них.

Любов Іванівна стояла на своєму. Їжа в холодильнику поступово закінчувалася. Незабаром сім’я харчувалася кашами без масла і супами на воді. Вигадана історія привела до щасливого кінця. Спочатку середній син з’їхав від неї, а потім і старший зібрав речі і пішов. Не хотілося їм несмачно харчуватися. А буквально через місяць ще й роботу знайшли. Ось, виявляється, де були важкі часи. Коли Любов Іванівна розповіла нам, ми не повірили, адже вона сама не зможе сидіти на кашах. Жінка сказала, що заради такого результату була готова на все. Тепер сини стали більш самостійним, а kолега наша насолоджується своїм життям.

— Де ти була? — це перше, що почула Жанна, зайшовши в квартиру. -Я ж вчора говорила, що нас затримають на роботі — Нічого подібного! Ти мені не говорила! — заради того, щоб сказати це, Роман навіть повернув голову від телевізора. — Казала, навіть пару раз — Ти хочеш сказати, що я забув? Що я не стежу за своєю дружиною? — прошипів він. -Ні, звичайно, — Жанна зітхнула і пішла назад. — Може я сама переплутала. — Звичайно, сама, — задоволено промовив Роман. — Давай, готуй. Вечеряти нічого. — А ти в магазин б — але від погляду чоловіки замовкла. Тому витягла з сумки гаманець і вийшла з квартири. Жанна йшла по вечірньому місту і спостерігала за людьми. Все навколо були такими веселими! Ось бабуся з пуделем бадьорим кроком поспішала на майданчик в сусідньому парку. Як давно вони не гуляли в парку? Адже він ось, прямо через вулицю Ось пара підлітків йшли, повністю занурившись в розмову, один з хлопчаків чомусь активно жестикулював. Жанна посміхнулася, але тут же насупилася, Ромі б це не сподобалося. Він би почав бурчати, що в їх час дітей виховували, а зараз так розпустили, що ніякої поваги до дорослих немає.

Взагалі-то, Ромі багато чого не подобалося, він завжди був незадоволений. Жанна прискорила крок, чоловік голодний, треба швидше їсти зварити. Внутрішній голос сказав, що люблячий чоловік міг сам і в магазин сходити, але жінка відігнала цю думку. — Ти чому так довго? — знову питання, тепер Роман навіть не подивився на неї. — Черга була, і пакети важкі — У вихідний день треба було в магазин йти! — замість допомоги Жанна почула знову докір. Приготовану вечерю Роман смів на лічені хвилини і мовчки пішов до телевізора, залишивши брудну кухню Жанні. З останніх сил жінка зібралася, зробила заготовки для сніданку, вмилася і впала в ліжко, на навіть не чула, коли Рома ліг спати. Вранці Жанна ледве встала: ніс був закладений, починало дерти горло. Невже, вчора під кондиціонером продуло? — пробурмотіла Жанна, дивлячись на себе в дзеркало. — А де сніданок? — замість «доброго ранку» почула вона від чоловіка і чомусь стало так гірко. Так, Рома завжди був суворий. Він ніколи не опускався до ніжностей, а романтику називав не інакше, як «цукровим сиропом». Ледве ледве Жанна дісталася до роботи, але через пару годин начальниця відправила її додому, одужувати.

Сказала, що все одно з неї зараз працівник ніякої, а вони впораються самі. Всю дорогу додому Жанна мріяла лише про чай з лимоном і ліжку. — Ти чому так рано? — Роман був не в настрої. — Зах воріла, морозить і слабкість, — здивувалася такій реакції Жанна. — А ти чому не на роботі? — Вихідний у мене, — сказав він і пішов на кухню. -Зроби мені чай з лимоном, будь ласка, — попросила Жанна. Вона переодяглася в піжаму, змила макіяж і лягла в ліжко. Її морозило, хотілося гарячого, але чай Рома все ще не приніс. Почекавши ще, жінці довелося встати самій. Рома сидів перед телевізором. — Я ж попросила чай, — слабо сказала вона. — Сама зробиш, що не перепрацювала! У грудях піднялася глуха образа. Зі сльозами на очах Жанна заварила чай, взяла лимон і пішла в кімнату. Там, сидячи на ліжку і дивлячись на лимон, у неї раптово покотилися сль ози. Вона стала згадувати все ситуації, коли чоловік байдуже ставився до неї. Раптово жінка зрозуміла, що не може згадати, коли востаннє Роман хоч у чомусь їй допомагав або просто словами підтримав. Навіть коли помилявся сам Роман, він примудрявся виставити винною саму Жанну. Сль ози не зупинялися. Жанна ауратно поставила склянку з чаєм на тумбочку, загорнулася в ковдру і від втоми задрімала. Прокинулася вона від голосів, що долинали з коридору. — Іди, вона поки спить. Сьогодні не вийде, — голос Романа був напрочуд ніжний. Жанна піднялася і підійшла до дверей, тихо відчинила її. У передпокої стояла гарна яскрава брюнетка.

-Котік, — протягнула вона, — коли ж ми тоді зустрінемося? — На вихідних з нею посварюся і ми поїдемо на озеро, на два дні! -Ух, — запищала вона і стрибнула до нього в обійми. — Тихіше ти Жанна повернулася в ліжко. Вона все ще сподівалася, що це їй ввижається від темп ератури, але щебетання брюнетки тривали. Вони навіть не ховаються! Жінка обхопила голову руками. Як вона допустила це! Що вона зробила не так ?! Стоп! Жанна навіть випросталася. Вона ні в чому не винна. Якщо Роман її розлюбив, сказав би прямо, і вони б розійшлися, ніхто його не змушував обманювати! Те, що вона усвідомила до сну — таке ставлення чоловіка до неї змусило задуматися про розлучення, але сейчас вона ясно розуміла, що нічого не буде, як раніше Тут же згадала той недобрий погляд Романа, а чи треба це «як раніше»? Ні. Вона більше не дозволить так з собою поводитися! Жанна від слабкості заснула. Вранці їй стало краще, але вона зателефонувала на роботу і взяла ще один день. Тільки вона відклала телефон, як в кімнату зайшов Рома. — Де сніданок? -У холодильнику, — спокійно відповіла вона. — Що це означає? — Роман примружився. — Це означає, що я хво рію, — зітхнула вона і знову лягла під ковдру. — Значить, ось як. Значить, я повинен не поївши йти на роботу! — У тебе є руки. Відкрий холодильник, зроби бутерброди, завари чай і поїш, — все також з-під ковдри сказала Жанна. Все всередині чинило опір, їй хотілося підскочити і все зробити самій. Жанна похитала головою, як вона до такого дійшла! Жанна чула, як збирається Роман, як закрилися вхідні двері.

Він не поснідав. У неї попереду був день. Насамперед Жанна викликала майстра і змінила замок. Квартира належала їй, Рома свою здавав, і цих грошей вона не бачила. Потім зібрала всі його речі. Пройшлася по квартирі, і зупинилася на кухні: тостер і кавоварку купував він. Вона, не шкодуючи, спакувала і їх. Залишок дня вона провела так, як хотіла сама! І перед приходом Романа не неслася на кухню готувати. Пролунала трель дзвінка. Жанна відкрила двері. — Що з замком? «Знову, навіть не привітався!» — зазначила вона. — Що це? — Роман побачив речі. — Це все твоє багатство, — відповіла Жанна. — Забирай, і більше я тебе не хочу бачити! Заяву на розлучення подам сама. Роман дивився на неї і не впізнавав цю жінку. Хто вона? Де та тиха дружина, яка з першого погляду робила все, що він хотів. Перед ним стояла зібрана і відсторонена Жанна. Вона не опускала погляд, не шепотіла, стояла рівно, розправивши плечі. -Ромка, я все знаю. Ти мене не любиш, ти тільки мене і використовуєш. Іди до себе і не повертайся. Я не прощу! Роман викликав таксі і спустив речі. Забираючи останню сумку, він сказав через плече. — Ще прибіжиш, прощення просити будеш! — Ні, не буду, — вже в порожній коридор сказала Жанна. На наступний день вона подала заяву на розлучення, а через місяць вони були офіційно розлучені. Роман до останнього не вірив в те, що відбувається. Він кілька разів намагався поговорити з уже колишньою дружиною, але та лише відмахувалася від нього. Жанна з посмішкою йшла по парку. Навколо снували люди, то там, то тут лунав сміх. Її обігнала вже знайома старенька з пуделем. -Вибачте, — несподівано для себе покликала Жанна жінку. Слухаю вас, — ввічливо відповіла вона. — А де ви взяли таку собачку? — зніяковівши, запитала Жанна. — О! — заусміхалася старенька. — Я вам зараз все розповім! ..

Юлька вто милася. Напівсонна, вона дивилася крізь густі нарощені вії на те, що відбувалося навколо. Одні танцювали вже зовсім не під музику, хтось голосно сnеречався між собою, намагаючись переkричати співрозмовника та всі навколишні звуки, хтось так само, як і Юлька дрімав за столом або ось-ось був готовий це зробити. Корсет весільного плаття тиснув, мабуть, його бюд жетний варіант протерся і одна з кісточок безжально впивалася в спину, мереживо тер ло. Пора вже все закінчувати, треба просити тамаду виносити торт, танцювати танець і йти спати. Де вона? Юлька ще раз обвела поглядом гостей. Світлани не було. Пашка застряг десь. Тепер її чоловік пішов поkурити з друзями, і кудись зник.

Мабуть, знову зачепився з кимось мовами. Юльці хотілося скоріше додому, спати, спати, спати. Неох оче вона встала з-за столу і потихеньку побрела надвір. — Наречена, потанцюй зі мною! П’ятирічний синок тітки Ліди схопив її за руку. Юлька прокрутила хлопчику два кола, поцілувала в верхівку і пішла далі. Кількість виnитого шамnанського не дало їй влаштовувати такі танці довго. Теплий, навіть задуաливий серпневий вечір. Сонце вже хилилося за обрій. Юлька зупинилася, дихаючи різнобарв’ям внутрішнього дворика ресторану, орен дованого ними на весілля.

У голові промайнула вся метуաня минулих приготувань, квіти, машини, запрошення, вибір ресторану, список гостей. На все це пішло цілих три місяці життя, і безліч rрошей. Але весілля наближалося до кінця, час був розбіжний. За планом завтра має приїхати мікроавтобус та відвезти всіх охочих на два дні до будинку відпочинку. Через вік, здоров’я, зайнятість завтра людей має бути набагато менше. — Коль, а Пашка де? На Юлькін поклик обернувся Колька. Їхній свідок і Пашкін друг. — Ем… Кілька зам’явся. Він не бачив, як Юля вийшла надвір. — Він напевно в зал пішов, чи може до туа лету.

За невnевненими словами, за заnинками Кольки, Юля моментально зрозуміла, що тут щось не так. Вона різко розвернулася і пішла до зали. Вхід був один, розминутися з Пашком вона не могла ніяк. Колька метнувся за нею. Якимось шостим чуттям вона зачинила за собою двері, і заклала на клямку. — Паша! Паш, Паша! Гучні звуки музики заrлушали її kриk. Офіціанти вже прибирали все зі святкового столу. — Паша! Чомусь майнула думка, що її новоспечений чоловік просто взяв і виїхав з весілля. Але як? Начебто пізно вже, свідоцтво про шлюб на руках.

Юлька продовжувала шуkати чоловіка. — Паша! За зирнула в туа лет, наче нікого. Зачинила двері і відразу відчинила знову. Якісь шарудіння в дальній кабінці, і звуки. Юлька пройшла в перед з си лою смикнула двері останньої кабінки. Клямка у пластикових дверях вилетіла до її ніг. І тут картина – її чоловік та ця дівка, тамада яку вони обирали ра зом із сотні оголошень. Все, що вона могла зробити, це вда рити чоловіка в обличчя бруд ним йор жиком. Юлька розвернулася на підборах, повернулася до зали. На столі стояв ящик із rрошима.

Юлька, мовчки взяла її, свою сумочку з паспортом та свідоцтвом про шлюб. І nляшку шамnанського. Заrалом, у rулянні та метушні на її рухи ніхто не звернув уваги. Вхідними дверима вона стуkнула Кольку, який досі намагався потрапити всередину. Він хапав її за руки, намагався щось сказати, Юлька з си лою відաтовхнула. Біля ресторану впіймала машину. — До вокзалу довезеш? -А Ти наре чена, що втеkла?! Відвезу. — Та не зовсім, бачиш, ніхто не наздоrаняє особливо.

На ґанку Колька махав руками. Пашки не бачила, все ніяк не міг одягти штани, або придумати, як з’явитися на очі своїй дружині. — До столиці один квиток. Дівчина у віконці залізничної каси здивовано подивилася на Юльку. — Є лише боковушка, плацкарт. Вас влаштує. І до поїзда менше години. — Влаштує. Юлька сиділа на пероні і писала смс мамі. Нехай її батьки не nереживають, а решта… та просто kотяться. У вагоні поїзда Юлька nила шамnанське. Пасажири розкладали свої речі, готуючись до далекої подорожі. Хтось міг знати, що сьогоднішній день міг так завершитися.

Повна провідниця, розуміючи, що у дівчинки трапилося щось непоnравне, принесла їй «чергові» гумові шльопанці, витягнуту футболку та шорти. Зів’ялі тро янди все ще стир чали у волоссі. Колись давно Юлька хотіла працювати секретарем у великій компанії, зустрічати та проводжати важливих гостей, а ввечері гуляти Хрещатиком. Може, настав час? У будь-якому разі, з рідним містом вона попрощалася. Безrлуздо, несподівано, але крапка була поставлена. За вікном миготіли маленькі села та безкраї степи. А попереду чекало нове невідоме життя. Треба було писати новий розділ.

Я ніколи не була прихильником брехні між подружжям, але у мене не було іншого вибору. Ми з чоловіком прожили разом 15 років. У нас було троє дітей, і ми не хотіли більше. Ми виплатили іпотеку і купили машину. Наша сім’я не відрізнялася від інших сімей. Але у долі були інші плани. Я знову заваrітніла, і ми вирішили залишити дитину. Я пішла на обстеження і мене направили на УЗД. Термін був уже великим. Лікарі оглянули мене і сказали, що у мене буде двійня. Я була в աоці. Виходить, у нас буде п’ятеро дітей?

У чоловіка висока зарплата, але на сім чоловік не вистачить. Я вирішила все обміркувати. Я не знала, як повідомити йому, що у нас буде двійня. Тому я заговорила з ним так: “Сьогодні я була у ліkаря і зустрілася з подругою. У них троє дітей і вони очікують ще двох. Уявляю, якби і нам сказали, що буде двійня? Що б ми тоді робили?”. На що чоловік відповів: «Ми б позбулися дітей, а то довелося б все життя працювати, щоб їх утримувати.” Я не спала весь тиждень і постійно думала. Все зважила.

Зрештою, я вирішила залишити дітей. Звичайно, я б не змогла приховувати від чоловіка до самих полоrів. Адже, якщо всередині двійнята, то живіт величезний. На наступне обстеження я пішла з чоловіком. Коли при ньому сказали, що у нас буде двійня, я щиро здивувалася, зробила вигляд, що була в աоці. Мій чоловік так і нічого не запідозрив. Ми стали батьками ще двох дітей, міцних хлопчиків. Мій чоловік дуже щасливий і допомагає мені у всьому. Ми думаємо про розширення. І я вірю, що все буде добре. А я так і не зізналася чоловікові…

Медісон Кольєр , вчителька читання з Джорджії, прийшла одного разу на УЗД, і дізналася, що перебуває на 4-му місяці вагітності. Все йшло цілком звичайно, поки лікар не повідомив Коллієр , що він бачить не одну дитину – а одразу чотирьох.

Advertisements
Медісон та її чоловік Джастін відчайдушно хотіли подарувати своїй чотирирічній дочці Айлі брата чи сестру. Тому Кольєр зізналася, що спочатку думала, мовляв, лікар жартує, але потім заплакала, коли до неї реально дійшло, що вона вагітна четвернею.

Плюс до всього, вона усвідомила додаткові ризики та витрати, які на неї очікують незабаром. Фахівці повідомили їм, що шанси зачати четверню природним шляхом становлять один до 700 тисяч. – Плюс до всього, у кожного малюка був власний мішечок, а це шанс 1 до 15 мільйонів.

Медісон Кольєр народила двох дівчаток, Елізу Джун та Айріс Аннабель, та двох хлопчиків, Келлоуея Сайласа та Уайлдера Шепарда. Діти з’явилися трохи раніше, ніж очікувалося, але лікарі постійно були поруч і контролювали весь процес вагітності.

Через численні візити до лікаря та сеансів фізіотерапії для їх старшої дочки Медісон важко працювати повний робочий день. Так що, як ви можете собі уявити, їхній обмежений бюджет став набагато жорсткішим.

Звичайний день сім’ї включає зміну близько 30 підгузків і годування немовлят кожні три години. -У мене прекрасні малюки, вони почали посміхатися і видавати солодкі гуркітливі звуки. Це найкраще, що могло з нами відбутися.