NEWS 2SWEET

Минулого місяця моя сестра виходила заміж. Батьки нареченого були багатими, і майже все весілля сплатили вони. Все було на високому рівні, гарно та зі смаком. Відбулася церемонія одруження. Гості вітали молодих та задаровували їх подарунками. Було дуже багато людей. І серед цих людей сестра помітила свого колишнього хлопця. Він був її нареченим, і вони хотіли одружитися, але через непередбачені обставини його забрали на службу, а через два місяці він опинився в списку безвісти зниклих. Сестра дуже переживала цю втрату, місця не знаходила. Вона три роки не підпускала нікого до себе. Не уявляла вона життя без свого Миколи. Але його не було.

Вона почала зустрічатися з Олексієм, але не минало й дня, щоб вона не згадувала Миколу. Навіть у день весілля, одягаючи білу сукню, вона заплакала і сказала мені, що хотіла б одягти сукню на весілля з Миколою. Помітивши Миколу в натовпі, сестра змінилася в обличчі та одразу побігла до вбиральні. Я побігла за нею. Вона довго nлакала, я заспокоювала її, як могла. Минуло півгодини, вона ледь заспокоїлася, а мені потім довелося її знову фарбувати, щоби ніхто нічого не помітив. Коли ми вже виходили, до нас вийшов назустріч Микола.

Вони попросили залишити їх наодинці, я так і зробила. Я повернулася до гостей. Свято тривало, всі веселилися і навіть не помічали відсутності нареченої. Тільки наречений нервово дивився на всі боки. Я теж почала хвилюватися і пішла, щоб подивитися, де сестра. А на підлозі валялися фата та букет. Я зрозуміла, що вони втекли разом і була дуже рада за неї. Адже за стільки років вони зможуть бути разом. Вона заслуговувала на щастя. Я сховала фату та букет і повернулася до гостей. Усі почали шукати наречену, а я й виду не подавала. Я знала, що в неї тепер все добре і вона буде з тією людиною, яку завжди любила.

Якось на сімейній раді було вирішено, що вони візьмуть до себе бабусю. Ось тільки не рідну – а далеку родичку. Бабуся мала серйозні нсихічні проблеми – але вони все одно її забрали. Вони були небагатою родиною. Було в них троє дітей. Старший син подарував їм двох онуків. Освіти не було практично ні в кого. Як би там не було, вони не відправили бабусю до нритулку, хоч спокійно могли це зробити. Привезли її, скупали, переодягли, купили їй чисту хустку, показали на ліжко.

Сказали, що тепер це все її, але вона нічого не бачила. Любила пити чай, їла все, що давали. Якось бабуся сиділа на ліжку, коли раптом сказала: -У сарай заліз зл одій. Батько сімейства пішов перевіряти – і побачив там сусіда, який крав їхні продукти. За тиждень бабуся знову сказала: -Рома не повинен їхати до міста – машина розіб’ється. Роман, один із синів, мав їхати до міста зі своїм другом. Його відмовили.

Друг розбився, і якби Роман сидів поряд – то його спіткала б та сама доля. Ще за два дні бабуся почала кричати на всіх, щоб вони терміново купили їй лотерейний квиток. Члени сім’ї не розуміли, навіщо їй квиток, але батько сімейства поїхав у місто та купив. І вони виграли величезні гроші! На знак подяки члени сім’ї купили бабусі новий халат, смачні продукти, які вона ніколи в житті не пробувала, нову постільну білизну. Члени сім’ї відтепер уважно прислухаються до тихого голосу бабусі, адже вона ніколи не помиляється.

Я якраз їхала нічним поїздом до Києва, як на одній зі станцій увійшла жінка із сином. Жінка була одягнена в темний одяг, і сама похмура, як дощова хмара. А хлопчику на вигляд було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить. Жінка розклала ліжко і поклала сина. Хлопчик зайшов у купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зірки у вікно й скрушно спитав мами: – Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі? Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми.

Та й взагалі, він ще довго на цьому небі для нас зірки збиратиме? Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце. Я хочу татку поруч. Молода жінка збиває подушки. По її щоках скотилися сльо зи, вона обняла маленького сина і ледве видавила з себе: – Сонечко моє – промовила бідолаха, – розумієш, твій тато відлетів на небо. Він збирає для тебе зірки вночі, а вдень посилає тобі свої поцілунки із сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці.

Але він все бачить із неба і дуже тебе кохає. Хлопчик засунув свій маленький носик прямо мамі в шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі. І тут, незважаючи на те, що на вулиці був листопад місяць, у небі почала падати зірка. Жінка відразу ж показала її синові, мовляв, це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати. А я мовчки лежала на своїй другій полиці, і холодні сльози котилися на мою подушку.

Оля навчалася зі мною в одному класі, вона була старша за інших однокласників, адже кілька разів залишалася на другий рік. Відмучилась наша двієчниця до 8 класу та вирішила продовжити навчання в училищі. Усі вчителі в долоні плескали, коли Ольга йшла зі школи. Вона була дурною і страшенно лінивою, але її красі не було рівних. Інтелект у наші часи був потрібний, тому жилося дівчині несолодко. Мучилась Ольга і в ПТУ, а на останньому курсі їй зробили пропозицію, і вона вийшла заміж. Став її чоловіком учитель математики.

Він був старший за неї, але Олю це не бентежило, зате у чоловіка була своя квартира і престижне авто. Відхопила завидного мужика – що тут скажеш. Завдяки такому чоловікові Ольга закінчила ПТУ мало не з червоним дипломом, а потім пішла працювати за фахом. Була Ольга бухгалтером – не сподобалося їй, нудно. Вирішила дівчина столицю підкорити. Звичайно, чоловік-старий відмовлятися від свого місця роботи не хотів, переїзд у його плани теж не входив. Подружня пара розлучилася, і Ольга поїхала сама. Через кілька місяців дівчина знову кружляла у весільній сукні. Чоловік у неї тепер був забезпеченішим, він займався постачанням техніки.

Його бізнес був досить прибутковим, що й тішило нашу Оленьку. Вона покликала до столиці свого колишнього чоловіка, запропонувала йому гарну роботу – він погодився. Потім «двієчниця» оформила фірму на себе, нишком її продала і втекла до Санкт-Петербургу. Як кажуть, далі – більше. Вона знову вийшла заміж за бізнесмена, почала жити в його котеджі та по салонах краси роз’їжджати. Вони мають ще й квартиру в центрі Санкт-Петербурга, яку вони здають якійсь відомій людині. Ольга не хвалиться своїми досягненнями, мовляв, простий випадок, і вона ним скористалася. Краса допомогла їй зі шкільного ізгоя стати успішною бізнес-леді.

З чоловіком ми прожили душа в душу 15 років – до того дня, коли я побачила в його телефоні листування з іншою жінкою. Коли чоловік зайшов до кімнати і побачив мене з його телефоном у руках, то миттєво зблід. Заїкався, не знав, що сказати… Я не сказала йому жодного слова. Але зате я вирішила дізнатися про kоханку всі подробиці.

З’ясувала, що ця жінка має чоловіка, троїх дітей. Чоловік у неї – великий біз несмен. Версія про те, що kоханка накинула око на наші гроші – відпала сама собою. Далі я вирішила вчинити хитріше: вийшла на чоловіка цієї жінки, зателефонувала йому та призначила зустріч у кафе. Чоловік виявився дуже ввічливим та інтелігентним. Уважно вислухавши мене, він обіцяв, що розбереться. Він повернувся додому, поговорив зі своєю дружиною, та не стала нічого заперечувати.

Чоловік зібрав речі своєї дружини і разом з ними викинув її з дому. А мій чоловік повернувся додому наступного дня. Дуже переляканий, просив у мене вибачення на колінах. Але я його не пробачила – і теж показала йому на двері. З тих подій минуло півроку. Якось мені подзвонив чоловік тієї самої жінки, і знову запросив до кафе. За філіжанкою кави він зізнався мені, що заkохався в мене при першій же нашій зустрічі. Незабаром ми одружилися, і зажили щасливим життям. Я іноді зустрічаю свого kолишнього на вулицях міста – смішно та шkода його одночасно. Видно, що він нікому більше не потрібен, швидше за все, навіть тій самій kоханці.

Заміж я вийшла одразу після закінчення університету. Тоді я влаштувалась на роботу в одній великій компанії. Чоловік заробляв непогано, але дехто вважав, що поряд з моїм чоловіком має бути дівчина, що фінансово відбулася, тобто не я. Це була моя свекруха – Лідія Василівна. Жоден день у нашому домі не обходився без ckaндалів через мою роботу. Свекруха завжди уявляла поряд із Колею доньку своєї подруги, яка працювала адміністратором у салоні краси, а я стала живою переաкодою на шляху її сина до кращого життя. З такими думками, зі ckaндалами та kpиками я прожила 2 роки, а потім подала на розлучення. Коля просив залишитись, обіцяв, що ми скоро переїдемо, життя зміниться, і його мама перестане нам заважати, але мої нepви були на межі. Тоді через стpec у мене навіть виникли ոроблеми зі здоров’ям. Чим може зайнятися жінка, якщо вона не має особистого життя? Роботою, роботою та ще раз роботою! Я з головою пішла у роботу. Օрала майже 14 годин на день. Добровільно. Чи не скаржилася.

Мене все влаштовувало. А потім я раптом усвідомила, що можу стільки ж працювати на себе та заробляти у рази більше. Ця ідея почала переслідувати мене. Незабаром я пішла зі своєї роботи та зайнялася нерухомістю. Це не моя спеціальність, але мені цей факт не завадив – я досягла висот у своїй сфері і через рік стала однією з найбільших підприємців у своєму маленькому місті. У мене на той час вже були 2 квартири у місті. Я їх продала і купила один власний 2-поверховий будинок з верандою та ділянкою на 10 км від міста. Про мої успіхи знали всі, звісно, і моя Лідія Васильєва. Вона багато разів мені дзвонила, пропонувала зустрітися, адже ось він її шанс – невістка з товстим гаманцем. Я всіляко відмовлялася, але мою свекруху не зупинити. Якось вона з’явилася на моєму порозі з двома чемоданами. Як вона дізналася мою адресу – одному Богові відомо — Що ви тут робите? — Запитала я. — Ну, невістка, я переїжджаю до тебе. Буду тобі 24 години на добу розповідати, який у мене Микола розумний, гарний, відповідальний чоловік.

Advertisment
— Вам здається. Я вас не впущу, тут ви не будете жити, а про свого Миколу можете іншим розповідати, я з ним особисто знайома. — Ні, люба, це ти помиляєшся. Я вільна людина, можу жити там, де хочу. А про Миколу ти ще багато чого не знаєш. Я думала, свекруха жартує. Ага, жартує вона! Ми з нею три тижні прожили разом. Якось вона профукала своє щастя, чого тоді вона намагалася досягти – було незрозуміло. Через 3 тижні до нас приїхав і сам Микола: — Мам, це ненормально, поїхали додому, я по-людськи прошу, — казав він, — ти не можеш просто так жити у чужому домі. — Ні, нікуди я не поїду. Це твій дім, Колько. Точніше, наш будинок! — говорила свекруха, посміхаючись, — ну що, коли весілля? Зізнаюся, мої почуття до Колі так і не охолонули. Просто весь цей час я хотіла довести колишньому чоловікові, що я не пропаду, і що можу заробляти більше за нього. Зрештою, Лідії Василівні вдалося досягти свого. Спочатку Коля кілька разів влаштував «таємні» побачення, а потім ми вже офіційно знову зійшлися; але обійшлися без весілля.

Василиса Болдіна, для своїх просто Вася, переживала не найкращі дні у своєму житті. Її поkинув наречений, так прямо і сказав, полюбив, мовляв, іншу, про бач і прощай. Не те, щоб вона сильно його любила, просто прийняла його у своє життя, тому що часу вибирати та придивлятися у неї не було. Все життя її більше цікавило навчання. Закінчивши школу з відзнакою, Вася поїхала до міста, вчитися. Після інституту пішла до аспірантури. Зрозумівши, що дочка в село вже не повернеться, батьки купили їй квартиру. Приблизно одночасно з’явився в її житті Ігор. І все в них було серйозно, вона і батькам про нього розповіла, і їхати вони до них збиралися, а він узяв та закохався в іншу. Про Ігоря вона перестала журитися вже на четвертий день, не потрібен він їй. Але через два дні, на них чекала поїздка до села, і саме це Васю просто пригнічувало.

Чомусь було дуже соро мно перед батьками. Не знайшовши вирішення проблеми, Вася, яка не торкалася сnиртного, чомусь наnилася. Сил вистачило лише на те, щоб дійти до лави біля під’їзду та впасти на неї. Крізь туман до Васі раптом дійшло, що її кудись несуть. Опиратися не було сил, і вона просто заснула. Прокинулася у Вася у незнайомій квартирі. Щойно вона озирнулася, як на порозі кімнати намалювався якийсь хлопець. Він представився Родіоном, і пожурив її за nияцтво. Виявилося, що це її сусід зверху, побачив Васю, що спала на лавці, і не вважав за можливе залишити її там. Знайомство відбулося, але Васі було ніяково, і вона швидко ретирувалася. А ввечері вирішила запросити Родіона на вечерю, на знак подяки. Вечеря пройшла досить мило, спілкуватися їм з один одним виявилося дуже легко і Вася, наважившись, розповіла про свої nроблеми Родіону і просила його з’їздити з нею до села, замість Ігоря.

Аван тюризм не був властивий Родіону, але Вася дуже його просила. Сказано зроблено. Батьки Василіси прийняли Родіона дуже тепло, правда Родіон, мало не представився своїм ім’ям, але швидко виправився і ніхто, здавалося, цього не помітив. Але так їм просто здавалося. Батьки зрозуміли, що перед ними не Ігор, придивилися до хлопця та навіть схвалили. А потім уже й попросили молодих розкрити перед ними всі карти. Довелося все розповісти. А коли Вася з Родіоном зібралися їхати, то мама Васі приготувала їм по кошику з провіантом. Після приїзду в місто, молодята не розійшлися по квартирах, кожен зі своїм кошиком. Вася запропонувала спільну вечерю, Родіон висловив бажання залишитися на сніданок, який, у свою чергу, перетік в обід та вечерю.

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Як єдина дитина в сім’ї, я завжди була сильно прив’язана до своїх батьків, що в цілому було не так вже й nогано, адже вони були дуже хороші люди, і найкращі мої друзі за сумісництвом. Так було і в 7 років, і в 15, і донині, коли мені вже 20 з хвостиком років. Я все ще довіряю своїм батькам більше за всіх, і всі мої секрети та новини з життя я розповідаю лише їм. На жаль, мого батька не стало через хво робу легень, він був затятим курцем.

Для моєї мами це було важким уда ром, адже любила вона його так сильно, як і у день весілля, тому я завжди намагалася бути поряд з мамою, щоб вона навіть на секунду не відчула себе самотньою. Пройшло багато років, мама вже звикла жити без тата, і я тільки рада за неї, але я останнім часом почала помічати багато див ного за нею. Мама просила мене попереджати щоразу, коли я її відвідуватиму. Це було дивно, адже раніше вона говорила, щоб я відвідувала її, коли заманеться, навіть без попиту.

Одного дня я вирішила влаштувати мамі сюрприз, купила баrато солодощів і пішла до неї додому. Ось тільки вдома на мене чекав інший сюрприз, а саме наш старий сусід, дядько Федір. Федір втра тив дружину багато років тому, довгий час він жив у розпачі, але, за його словами, саме моя мама змогла йому в цей складний момент доnомогти, підтримавши його, адже у них була спільна драма, одна nроблема, і вирішення вони знайшли один в одному. Саме це моя мама хотіла приховати від мене, але я за неї чесно рада, всі люди заслуговують на особисте щастя.

Олексій вийшов із вагона і зітхнув. Зітхнувши чисте морське повітря, він пішов далі. Від запаху квітучого бузку на нього наринули спогади. Він наро дився і виріс у цьому місті. Колись він був щасливий у цьому місті, він тут зустрів своє перше кохання. Він був щасливий, поки не побачив її в обіймах іншого . Не вислухавши її пояснень, він поспішно поїхав. Він боявся наробити дурниць. І ось минуло чотири роки. Душевна рана загоїлася, і він зміг повернутися до рідного міста. – Льошка! Синку! Чому ти не попередив? – Якось несподівано вийшло. Я просто куnив квиток та приїхав. Трохи відпочивши, Олексій вийшов прогулятися набережною. Олексій пройшовся набережною, а потім звернув до парку. У парку його увагу привернула молода білява жінка з дитиною. Малюк був щасливий, граючи з матір’ю. Коли він підійшов ближче до тієї жінки, він впізнав Стеллу. Побачивши погляд улюблених блакитних очей, серце його стислося. Він втратив голову, як і шість років тому. -Стелла?! Привіт. Отак зустріч. Це твоя дитина? -Так, моя, – сказала вона. – Привіт малий. Я Олексій, а ти? -Я теж Олексій, – простягаючи йому руку, сказав хлопчик. -Ти мій тезка, виходить, – сказав Олексій, вдивляючись йому в обличчя. Риси малюка йому здалися дуже знайомими та рідними. – Зайдемо до нашого кафе і трохи посидимо?

– Запропонував він. Стелла погодилася і встала з лави. «Яка ж вона гарна! Не дарма, я її тоді називав зірочкою» – подумав Олексій. Біле мармурове обличчя й золоте волосся справді надавало їй зоряної зовнішності. Вони в кафе балакали, пили каву. Було враження, що не було цих чотирьох років розлуки. Олексій не міг пробачити, що тоді не вислухав її, він з кожною хви линою все більше розумів, що він її так само сильно любить, як тоді. Вона розповіла, що кинула балет, бо чоловік був проти . Олексій не втримався і спитав: «У тебе хоч якісь почуття лишилися до мене?» -Це не важливо, Олексію, я одружена. Надто пізно про це говорити. -Повертайся до мене, я і Льошку вси новлю, любитиму як рідного. Я тебе люблю. -Ні, ти не знаєш його, все не так просто. Пробач мені вже час. Вона встала, щоби піти, але Олексій не міг її відпустити. Він обійняв її, а вона притулилася до нього. Він міцно притис її до себе. -Добрий вечір, я вам не заважу? Стелла здригнулася, почувши голос чоловіка. -Де дитина? -Він там грає, – сказала вона, не підводячи очей. Чоловік простяг йому руку. -Володимир, -сказав він. -Олексій, – простягаючи йому руку сказав Льоша . -Ого, та ти тезка мого сина, виходить. Олексій з ненавистю дивився на нього. Це через нього він її втра тив. Володимир уважно дивився на нього, потім погляд перевів на сина. Вони мовчки вийшли з кафе. Він довго дивився вслід сімейній парі, що віддалялася. Йому стало так само боляче, як раніше.

Він зрозумів, що не зможе жити в тому самому місті поряд з нею. Бути так близько, і в той же час так далеко. Він вирішив, що вранці рано першим поїздом поїде назад. Володимир цілий вечір не розмовляв із нею. Він добре пам’ятав Олексія. Тепер побачивши його так близько, він зрозумів, на кого схожий його син. Він був у люті. Маля заснув, а Стелла сиділа поруч із ним. Найбільше їй хотілося взяти малюка і бігти до ко ханої людини. Їй було нестерпно жити поруч із ним. Володимир увійшов до кімнати і жестом покликав її. Вона вийшла на кухню, їй було байдуже, що він зробить. Після зустрічі з Льошею їй було байдуже, що він зробить з нею. Він був непередбачуваний у гніві. -Льоша не мій син? Відповідай лише чесно. -Так, він син Олексія. Я дізналася про ваrітність після весілля. Я тобі не зрад жувала. Він нічого не сказав. Уранці вона на столі знайшла записку. Вона не могла мріяти, що він її так легко відпустить. Вона взяла дитину і пішла до Олексія. Його мати сказала, що Олексій поїхав на вокзал. -Ти і зараз мене одну із сином залишиш? Знову хочеш втекти від нас? – Запитала Стелла. Олексій не очікував побачити її тут. За півроку у всьому місті були афіші з її фотографіями. -Синку, тримай цей букет, ми мамі подаруємо. Адже вона теж дуже хвил юється, – сказав Олексій і обійняв сина