NEWS 2SWEET

Мені 27 років, і нещодавно я стала мамою прекрасної донечки. Мій чоловік ледве стримав сльози, коли вперше взяв малу на руки, поки мене зашивали в палаті. У пологовому будинку я провела три дні, а потім ми поїхали додому.

Ім’я для дочки ми вибирали дуже ретельно. Перебрали безліч варіантів — від Матрони та Стефанії до Елоїзи та Кароліни, але так нічого й не подобалося. Лише за місяць до пологів знайшли ідеальне ім’я. Ми вирішили зберегти інтригу і не називали його нікому до народження дочки.

Минулого тижня запросили рідних на зустріч. Приїхали мої батьки, брат з дружиною, свекри, двоюрідні сестри Олексія, його бабуся та тітка. Ми накрили гарний стіл, але всіх цікавило ім’я нашої дівчинки.
— Дейнеріс. На честь головної героїні серіалу Гра Престолів.
— Як, як?

Усі були шоковані від нашого вибору.

— Може, ви мали на увазі Дарину? Дарусю?

— Ні, бабусю, саме Дей-не-ріс, — твердо промовив Олексій.

Ми вирішили так назвати доньку, бо обоє обожнюємо цей серіал. Коли я була вагітна, ми переглядали його та відчули, що це ім’я звучить велично та красиво. До того ж ми обидва світловолосі, і у доньки буде таке ж волосся, як у героїні.

Свекри почали наполягати, щоб ми вибрали інше ім’я, адже вони хотіли, щоб онучку назвали Євгенією на честь дідуся Олексія. Мої батьки вважали, що Оля звучить набагато краще. Бабуся запропонувала назвати маля Юстиною, а двоюрідна сестра Вероніка мріяла, щоб дочка стала її тезкою.

Замість того, щоб радіти народженню доньки, розгорілася суперечка:

— Та з таким ім’ям її ніхто хрестити не стане! Навіть до церкви не візьмуть!

— Уявляєш, як її дражнитимуть у школі?

— Хіба мало гарних імен? Це смішно!

— Це кличка для кішки, а не для дитини.

Терпіння мого чоловіка закінчилося:

— Якщо ви не згодні, то краще йдіть додому. Моя дружина виношувала цю дівчинку дев’ять місяців, терпіла перейми та пологи. Вона має повне право надати дочці будь-яке ім’я!

З того часу свекри до нас не заходять і не дзвонять. Бабуся образилася на Олексія і погрожувала, що перепише квартиру на іншого онука. Мої батьки теж намагаються переконати нас, що Дейнеріс — невдалий вибір, і вмовляють:

— Дарина звучить краще, нормальне ім’я. Не називайте, будь ласка, так.

Тепер я багато разів пошкодувала, що вибрала таке ім’я. Єдиний, хто мене підтримує, це чоловік. Він запевняє, що ім’я гарне, унікальне та незвичайне. Коли дочка була в животі, ми вже називали її Дейнеріс, і вона ніби відгукувалася.

Мені дуже прикро, що через ім’я нашої доньки всі посварилися. Якщо їм так хочеться когось назвати Дариною, Євгенією чи Юстиною, нехай самі народжують та виховують. Я ж мама, а не вони.

Як ви вважаєте, це відповідне ім’я для дитини? На чиєму ви боці?

Виховуючись в академічній сім’ї, я завжди вважалася відмінницею з перспективним майбутнім у науці. Однак моє життя прийняло несподіваний оборот, коли я зустріла хлопця, який зробив мені пропозицію через місяць після того, як ми почали зустрічатися.Мої батьки відкинули пропозицію Тимура і вигнали його з нашого будинку, але я була глибоко закохана і пішла за ним у його рідне місто, де ми одружилися через 6 місяців. На той час мені було лише 18 років, а йому – 24.Однак незабаром наш шлюб розладнався через невірність Тимура, і до 26 років я була розлученою матір’ю двох маленьких синів, Андрія і Жені. Продовження читайте у коментарях

Тож я намагалася поєднувати роботу та сімейне життя. Проблеми посилилися, коли я виявила, що несподівано вагітна від Тимура третьою дитиною – дочкою Мартою. І лише випадкова зустріч з незнайомою жінкою біля клініки, яка чекає на п’яту дитину, справила глибокий вплив на моє рішення залишити дитину, незважаючи на складні обставини.

Через роки я знову спробувала знайти спілкування та познайомилася з Віталіком на сайті знайомств. Однак спілкування з ним викликало у моїх дітей шквал емоцій: вони відкинули його, а мої спроби виправити ситуацію призвели до хворобливого відчуження від синів.

Зрештою, у нас з Віталіком народилися близнюки, але наші стосунки не тривали довго, і я тепер пристосувалася до життя матері-одиначки п’ятьох дітей.

Згодом моя сім’я почала примирятися. Мій син Андрій познайомив мене зі своєю нареченою, що ознаменувало новий розділ у нашому житті.

Розмірковуючи про свій шлях, я зрозуміла, наскільки важливо приймати рішення з ясною головою, а не керуватися емоціями – і цей урок я сподіваюся передати іншим людям, які опинилися в схожій ситуації.

Мені дуже соромно в цьому зізнатися – але я заздрю своїй матері та її багатству. Моє розчарування зростало в міру того, як ми зазнавали фінансових труднощів, коли вона розкішно відремонтувала свою квартиру і придбала ще одну.

Незважаючи на її запрошення на свята, я не могла зустрітися з нею, розмірковуючи про її явну зневагу до мене та моїх дітей.

Мої дитячі спогади дуже приємні, здебільшого – завдяки моєму батькові, який був головним годувальником та добрим майстром вдома, незважаючи на свої недоліки і зрештою алкоголізм.

Моя мати, завжди більше орієнтована на кар’єру, почала поступово віддалятися від сім’ї. Після смерті батька вона поступово перебудувала своє життя і навіть досягла успіху за кордоном.

Тим часом я жонглювала роботою та сім’єю, так і не домігшись житла чи фінансової стабільності.

Повернувшись, вона виставляла напоказ своє багатство, не пропонуючи жодної підтримки, і ставлячи власний комфорт вище за наші потреби.

Усвідомлення її егоїзму, що контрастує з моєю довічною незалежністю та незадоволеними сімейними очікуваннями, лише посилювало мою образу, особливо, коли вона почала відкрито вкладати гроші в нерухомість для себе – а не для нас.

Чи має вона право поступати так? Невже я не заслужила хоча б мінімальної допомоги?

Близько 8 років тому моя сестра вийшла заміж після того, як зустрічалася зі своїм хлопцем протягом року, і незабаром у них народилася дочка. На той момент моїй сестрі було 20, мені 13, і ми жили з батьками. Після пологів сестри мої батьки, особливо мама, постійно перебували з нею в її будинку, допомагаючи по господарству та доглядаючи дитину.

Спочатку це було зрозуміло, адже сестра та її чоловік були недосвідчені. Але коли за 3 роки народився мій племінник, нічого не змінилося. Мама так само проводила більшу частину часу в їхньому будинку, а діти залишалися з нами щовихідних.

У день, коли я закінчувала школу, ніхто не прийшов на мій випускний. Через місяць після цього я переїхала за 300 км, вступила до університету, і за три з гаком року мати відвідала мене всього кілька разів, батько – жодного разу. Вони завжди більше турбувалися про дітей моєї сестри…

Більше того, батьки постійно підтримують сестру матеріально, аж до того, що батько думає продати їхню квартиру, щоб допомогти їй з боргами. Але найдивніше те, що моя мати, яка має проблеми зі здоров’ям, і батько, який все життя багато працював, не отримують жодної подяки від сім’ї моєї сестри.

Незважаючи на любов до сестри та племінників, мені важко спостерігати за цією ситуацією. Сестра та її чоловік без сорому користуються щедрістю моїх батьків, не виявляючи ні вдячності, ні поваги. Мої розмови з сестрою призводять до сварок, а наша мати наполегливо не бажає припиняти свою допомогу, вважаючи це за свій обов’язок.

Тепер я відвідую їх рідше, почуваючись незатишно в рідній хаті, де все крутиться навколо сестри та племінників. Перебування там схоже тепер на життя в божевільні…

Виходячи заміж за Тимура, я не уявляла собі такого життя. Наші візити до села до його батьків були нечастими, але приємними, наповненими теплом та любов’ю. Однак після того, як 5 років тому не стало мого свекра, все різко змінилося. Ми жили у моїй двокімнатній квартирі у місті, і після року самотнього життя свекрухи ми вирішили перевезти її до себе. Спочатку все було добре, але народження нашого сина стало поштовхом до змін.

Свекруха стала надто владною, критикувала кожен мій крок, пов’язаний з дитиною, і постійно нависала на мене з будь-якого приводу. Одного разу, коли свекруха наполягала на тому, щоб одягнути на дитину чергову шапку в 30-градусну погоду, я попросила її вийти з кімнати і не втручатися не у свої справи. Мій чоловік, вставши на бік матері, зібрав свої речі і поїхав, наполягаючи на тому, щоб я поважала його матір, інакше він піде назавжди.

Хоча спочатку я була засмучена, невдовзі зрозуміла, наскільки спокійним виявилося життя без його постійного контролю. Я більше не турбувалася про її реакцію і почувала себе у своїй тарілці. Моя мама не раз переконувала мене помиритись, але чоловік вимагав, щоб я спочатку вибачилася перед його матір’ю. Тепер я змирилася з тим, що у світі може бути на одну самотню матір більше – але і на одну щасливу людину більше!

Advertisements

З Катериною Сергіївною, своєю свекрухою, я зустрічалася лише кілька разів. Вона приїжджала на пару свят на зразок весілля та народження онуків. Після розлучення вона поїхала далеко, повернувшись до рідного міста. Ігор, мій чоловік, багато в чому був схожий на свою матір: високий, худий, з прямим каштановим волоссям і вольовим підборіддям. Іноді здавалося, що вона створила його за принципом та схожістю з собою, тільки чоловіком. Зараз Катерина Сергіївна виглядала інакше – м’якше, очі вологі, посмішка невпевнена, немов приховує вразливість. «Ми вирішили зробити тобі сюрприз, мамо. Ми приїхали на ніч після короткого перебування у санаторії», – оголосив Ігор. «І це чудово! Я така рада!» – відповіла вона, обіймаючи трирічного онука і крадькома поглядаючи на мене.

Я була занадто виснажена 24-годинним доглядом з нашим сином, який часто хворів, і поїздкою до санаторію, щоб звертати на це увагу. «Давайте вип’ємо чаю, я швидко щось приготую», – сказала вона, накриваючи на стіл. Чашка, яку вона простягла мені, була брудною, всередині виднілися кільця від старого чаю. Навіть банка з медом була липкою. Занепокоївшись, я почала витирати чашки. «Що трапилося? Сиди, я сама розберуся», – наполягала вона, коли я виявила у своїй чашці волосинку. Вона швидко дістала з чашки волосся пальцем і поводилася, як ні в чому не бувало. «Ігорю, ти можеш допомогти з млинцями?» – Раптом запитала вона, метушившись навколо. «Звичайно, мамо», – посміхнувся він. Тарілки теж були брудними, але млинці пахли просто чарівно.

Після третього млинця мене вже не хвилювали плями. Після того як ми поїли, я зголосилася забратися. «Ви краще залишайтеся з хлопчиками. Я сама з усім розберуся», – запропонувала я і почала відтирати посуд. Увечері я пошепки запитала Ігоря в ліжку: «Як зір у твоєї мами? У неї весь посуд брудний». «Це просто її манера», – знизав він плечима. «Ми з часто татом допомагали їй». Наступного ранку Катерина Сергіївна була вже зайнята на кухні. «Я готую сніданок», – радісно повідомила вона, зупинившись, – «вибач за вчорашній посуд.

У мене було важке дитинство, і миття посуду стало хворою темою для мене», – звернулася вона до мене. «Все гаразд», – заспокоїла я її, більше розуміючи її минуле. Коли ми виїжджали, я сказала Ігорю: «Давай купимо твоїй мамі на день народження посудомийну машину. Це їй дуже допоможе». «Чудова ідея», – погодився він. Пізніше ми спостерігали реакцію Катерини Сергіївни, коли Ігор встановлював нову посудомийну машину. «Це чудово», – нарешті сказала вона з полегшенням та зі сльозами на очах. «Ми раді, що вам подобається», – обняла її я, відчуваючи глибший зв’язок між нами.

Моя подруга вчинила дуже підло, незважаючи на наші багаторічні дружні стосунки та все, що я для неї зробила. Олеся моя давня подруга. Ми разом ще зі шкільних років, ділили всі радощі та прикрощі. Коли її шлюб не склався, і Олеся вирішила їхати на заробітки до Чехії, вона попросила мене доглядати її сина, оскільки її батьків давно вже не було, а колишній чоловік зовсім не цікавився долею сина. — Ти ж розумієш, я не маю іншого виходу. На що я годуватиму дитину? Як його одягати? Ця квартира вже давно потребує ремонту, — казала вона мені.

Я погодилась. Олеся платила мені 4000 гривень на місяць за послуги няньки. Однак я робила набагато більше, ніж це передбачала домовленість. Я не лише займалася Дімою, а й готувала, прибирала, робила з ним уроки, відводила його до школи та забирала звідти. Але я не просила більше грошей, адже вважала Олесю майже сестрою. Олеся приїжджала вкрай рідко — один-два рази на рік, переважно на Різдво та Великдень. А коли через 8 років вона остаточно повернулася до України, її син, якому вже виповнилося 15 років, називав мене мама. Це її дуже розлютило. — Ти що, налаштовувала мого сина проти мене? Чому він називає тебе мамою?

– Почала вона обурюватися. — Я не знаю, я його про це не просила, — намагалася я порозумітися. — Ти брала з мене гроші за догляд за дитиною, а тепер ще й сина вирішила забрати у мене? Я від тебе такого не чекала! – продовжувала вона звинувачувати мене. — Олесю, заспокойся! Я просто допомагала тобі, як ти просила, — спробувала я їй відповісти, але вона мене навіть не стала слухати. Забрала Діму та пішла. Нещодавно в мене сталося нещастя — свекруха серйозно захворіла, і їй потрібна була операція в райцентрі. На той момент мені затримали зарплату, а заощаджень чоловіка не вистачало на лікування. Я звернулася за допомогою до Олесі, бо вважала, що вона допоможе.

Тим більше, як кажуть, вона мала «борг». Однак подруга не просто відмовила, а й сильно мене образила: — Я усі ці роки платила тобі гроші. Тобі цього мало? Я не збираюся фінансувати твої забаганки! Це твої проблеми та твоя свекруха, — відрізала вона. На щастя, ми змогли взяти кредит у банку та сплатили лікування свекрухи. Але через місяць Олеся знову несподівано прийшла до мене і повідомила, що їй треба знову виїхати до Чехії, щоб сплатити за навчання синові і накопичити йому на квартиру. Вона попросила мене знову доглянути її сина. Я відмовилася, хоча люблю Діму як свою дитину. Мені було надто прикро за те, як Олеся вчинила. Тепер нехай вона сама вирішує свої проблеми. Як би ви вчинили на моєму місці? Хто з нас неправий?

Настя завжди була зразковою дружиною та домогосподаркою, славилася порядком у домі та своєю красою. Тому й незрозуміло, чому її чоловік Гнат був незадоволений. У їхньому будинку завжди було чисто, а Настя була добра та господарська. Однак тепер Гнат шкодував про свій вибір, адже він ділив свій час між двома сім’ями.

Настя вийшла заміж у 30 років, за Гната, який був удівцем у свої 32 роки. Через кілька років у них народився син, і вони жили дружно, доки Настя не побачила Гната з іншою жінкою. Чоловік зізнався у зраді, зібрав речі та поїхав, бо інша жінка була вагітна від нього. Тільки заради сина Настя зазнавала душевного болю, дозволяючи Гнату регулярно відвідувати їх. Зрештою, вона змирилася з ситуацією та підписала документи про розлучення.

Згодом візити Гната почастішали, і Настя виявила, що знову бажає його товариства, але не шлюбу. Нова дружина Гната дізналася про його поновлений роман, що призвело до звинувачень і конфронтації. Настя, зі свого боку, тримала помірну дистанцію, не бажаючи руйнувати нову родину Гната та завдавати болю їхній дитині. Незважаючи на суперечливі почуття, Настя досі тримається за Гната заради себе та свого сина, знаходячи втіху в частих візитах, цінуючи власне щастя та щастя своєї дитини.

Аню поклали в пoлоговий будинок задовго до пoлогів: вагітність на останніх термінах протікала вaжко, і лikapi pизикувати не хотіли, до того ж до появи на світло готувався не один малюк, а відразу двоє. Майбутній матусі пропонували плановий кеcapів розтин, але вона дуже хотіла нapoдити сама, тому лікарі вирішили спробувати — в операційну забрати завжди встигнуть.

Крім того, у Анни з чоловіком був контракт на партнерські пoлоги, а xipурги дуже не люблять сторонніх в опepaційній. Полoги у Ані почалися пізно ввечері; відразу ж було повідомлено чоловіка, який приїхав буквально через двадцять хвилин — і ми перевели їх в передродову палату. Так як нapoжувала Аня вже не в перший раз, вона знала, що від неї вимагається, вела себе стримано і розумно, і о четвертій ранку на світ з’явилася перша дитина.

Малятко закричало відразу ж, акушерка привітала з нapoдженням першої доньки. Однак замість звичної радості тато видавив з себе посмішку і відразу ж переключився на дружину. Ще через десять хвилин на світ нapoдилася друга дівчинка. Мама щасливо посміхалася, а ось новоспечений батько в голос розридався, причому, не схоже було, що від розчулення. Ми, звичайно, сполошилися, але мама тільки рукою махнула й сказала:

«Не звертайте уваги, через годину прийде в себе. Це наші п’яті двійнята і знову дівчинки. Він дуже хотів хоча б одного хлопчика, але не судилося, ось і засмутився. Але він обожнює дочок, так що все буде добре ». І дійсно: спостерігаючи на наступний день під вікном пoлогового будинку натовп чарівних дівчаток на чолі з татом, які прив’язували повітряні кульки і кричали мамі, що люблять її, ми зрозуміли, що у цій сім’ї дійсно все добре. Але тата шкода.

У нашому маленькому містечку ми з моєю дружиною Танею та трьома маленькими синами у віці 5, 3 та 2 роки займалися повсякденними справами: я працював будівельником, а вона займалася будинком та фермою. Якось увечері, втомлений, я увійшов до будинку і побачив, що все в ідеальному стані – вечеря готова, діти веселі. Коли я подався до дивана, підійшла Таня. «Юра, ти не міг би вкласти сина? У мене спина та руки болять. Він ніби щодня стає важчим!» – Поскаржилася вона.

«Таня, правда? Я весь день цеглу тягаю. Ледве ложку піднімаю», – відповіла я, відчуваючи себе не менш виснаженим. Через тиждень Тані довелося виїхати з міста, щоб улагодити справи покійної бабусі. Подумавши, що без неї буде легше, я швидко переконався у протилежному. Перший день наодинці з хлопчиками був важким, але цілком переборним. Справжній хаос розпочався наступного дня. Приготування їжі стало катастрофою: молоко пригоріло, а каша перелилася через край. Вирішивши спростити завдання, я замочив булочки у молоці. Одягання хлопчиків для зимової прогулянки виявилося комедією помилок: довелося жонглювати походами в туалет та скаргами на перегрів.

Спроба приготувати суп ледь не закінчилася катастрофою, коли я заснув і прокинувся від запаху горілого м’яса. Незважаючи на всі ці казуси, я впорався. До третього ранку в хаті панував безлад, а у молодшого зникла пустушка, необхідна для сну. У розпачі я позичив у старшого пожовану запасну. Того ранку Таня повернулася додому і застала мене у цьому хаосі. «Всі живі?» – усміхнулася вона, заходячи до будинку. «Я врятований», – зітхнув я з полегшенням, переказуючи успіх свого перебуванням вдома, – «давай заведемо няню. Мені потрібний душевний спокій». Того дня я оголосив, що бути будівельником – найлегша робота у світі, і подякував Тані за її щоденні зусилля по дому.