NEWS 2SWEET

Він був практикантом. Практику проходив у міській ліkарні, в дитячому відділенні. Добре вчився, думав, що готовий до роботи в якості дитячого лікаря. Але реальність іноді не збігається з нашими уявленнями. Головлікар показав кабінет, познайомив з хво рими і підкреслила, що у відділенні є діти з дитячого будинку. І сказала, що до них потрібен особливий підхід. Роботи було багато. Йому було нелегко. Від дитячого nлачу у нього стискалося серце. Одного разу він увійшов до палати, де лежала блакитноока дівчинка зі світлим волоссям. Вона посміхнулася. Дівчинка не nлакала, а великими блакитними очима дивилася на нього.

Їй було рочки три або чотири. Він підійшов, привітався. Вона подала руку і широко посміхнулася. Вона була як янголятко. Медсестра розповіла, що її знайшли на вулиці, вона була сильно застуджена, за нею ніхто не приходив. Вона жила у тітки, але та її не любила, і вона втекла. Тітка відмовилася від неї. Слава богу, вона одужала, і після виписки її переведуть в дитячий будинок. Тільки дівчинка про це ще не знала. Малятко дуже сподобалася йому. Вони подружилися. Дівчинка в свою чергу теж до нього прив’язалася. Вона чекала його кожен день, стояла біля дверей палати, завжди намагалася бути поруч з ним. Ходила з ним у відділенні, доnомагала, чим могла.

Всі її любили, називали «янголятком». Одного разу дівчинка показала ліkарю фотографію своєї мами. Вона міцно тримала фото в руках, цілувала. Сумно сказала, що вона на небесах. «Мама була добра, не те що тітка, вона зла, як відьма з казки». Практика підійшла до кінця. Янголятко не хотіла відпускати його: — Не йди, не йди, ти мій татко. Прощання було важким для обох. Вона nлакала. Потім дівчинку забрали в дитбудинок. Минув рік. Він одружився на хорошій, добрій дівчині. Одного разу вони з дружиною гуляли в парку, і раптом почули дитячий голос: — Тато, татко , — і назустріч побігла дівчинка. Він впізнав дівчинку. Дружина з подивом подивилася на нього. Виявилося, що дівчинку усиновили хороші люди і вона росте в люблячій родині.

Я вчилася в 6-му класі, коли трапилася ця історія. Тоді до нас в школу перейшов тихий і нічим не привабливий хлопчик на ім’я Сергій. У нього була складна доля — мати його випивала і гуляла постійно. Через якийсь час її позбавили батьківських прав, і Сергій переїхав до бабусі. Він ріс розумненьким, спокійним, але одягався скромно і погано розмовляв.

У нашому класі його відразу ж стали недолюблювати. Найяскравіші і жваві з них обзивали бідолаху, а класний керівник не вважала за потрібне в це втручатися. Вона нікого не лаяла і нікого нікуди не викликала — вона вирішила зібрати всіх нас після шкільних занять. -Хлопчики, подейкують, що над нашим новеньким знущаються старшокласники.

Я думаю, що ви повинні захистити його — хто ж, крім вас? Це був блискучий хід! Адже й справді, над ним жартували старшокласники, але навіть вони побоювалися наших хлопців. Пацани встали на захист Серьоги і взагалі скоро стали дружити. Виходить, що педагог повинен бути ще й психологом. А як по-вашому повинна була відреагувати вчителька?

Моя мама мене засуджує, вважає, що я вчинила неправильно, виставивши сина на вулицю з дружиною та дитиною на руках. Можливо, ви зараз теж подумаєте, що я якесь чудовисько, раз так вчинила, але все в рази заплутаніше, ніж здається з першого погляду. Мій син після весілля почав винаймати квартиру. Вони з дружиною жили, раділи життю, але тут настали складні часи. Син втратив роботу і попросився тимчасово пожити в мене, адже у нього не було грошей nлатити за квартиру. Тоді я звичайно ж, погодилася прийняти їх у себе, але в мене й до цього були сумнівні стосунkи з невісткою, тож їхній переїзд до мене трохи насторожив.

Спочатку все було неnогано. Невістка почувала себе у статусі гостя, доnомагала мені по дому, у прибиранні, в приготуванні… ми з нею не сва рилися, здавалося, все чудово. Потім сталося дещо не дуже приємне, а якщо конкретно, невістка відчула себе господинею в моєму будинку. Вона почала сkаржитися на те, що і як я готую, на те, що дивлюся по телевізору і на баrато іншого. Якось вона навіть викинула мої котлети через те, що смажене їсти – шkідливо. А після народження онука вона забороняла мені до нього наближатися… захищала сина від пристріту. Це все я якось перенесла, але наступний її вчинок просто вивів мене з себе. Я впустила пігулку і ніяк не могла її знайти. В цей час невістка лежала на дивані, а поряд лежав онук. Я попросила доnомоги у пошуках пігулки, щоб раптом онук її не знайшов, але невістка лише сказала: – Тобі треба – ти й шукай. Я тут на роботу не наймалася. Це стало останньою краплею для мене. Як тільки син повернувся з роботи, я сказала їм зібрати свої речі забирати ноги з мого дому, адже такого на хабства я у своєму домі не збиралася терпіти.

Той день розпочався для мене з особливої радості — я щойно отримала свою пенсію. З ранку я побігла до магазину, щоби закупити необхідні продукти на тиждень. Коли я вийшла звідти, небо раптом затягло важкими сірими хмарами, і невдовзі почався сильний дощ. Я спробувала прискорити крок, але мої ноги вже не такі швидкі, як раніше. Раптом я відчула, як над моєю головою з’явилося щось велике. Я обернулася і побачила поруч хлопчика-підлітка, який тримав наді мною свою парасольку. Він усміхнувся мені світлою та відкритою усмішкою.

— Не хотілося б, щоб ви промокли, — ввічливо сказав він. — О, дякую тобі, мій любий. Це дуже мило з твого боку, — відповіла я, відчуваючи, як на обличчі виступає вдячна посмішка. Хлопець узяв з моїх рук важкі сумки та запропонував проводити мене додому. Весь шлях він розповідав мені про свою школу і про те, як любить допомагати нужденним. Я раділа кожній його фразі, захоплюючись тим, які добрі та чуйні молоді люди ростуть у нашому районі.

Коли ми дійшли до будинку, я запросила його на чашку гарячого чаю, щоб хоч якось віддячити за його доброту. Хлопець погодився. Ми розмовляли багато про що, і я відчувала, як цей несподіваний візит освіжає мою душу. Як тільки дощ припинився, він підвівся, щоб піти. — Дякую за чай і приємну розмову, — сказав він, одягаючись. — Ні, тобі дякую, — відповіла я. — Ти зробив мій день набагато світлішим. Він помахав мені рукою і пішов, залишивши за собою слід світла та тепла. Цей день я пам’ятатиму завжди як нагадування про те, що доброта ще живе у серцях молодих людей.

У повсякденному житті сім’ї є момент, який захоплює суть чарівного хаосу: мама, яка використовує свій телефон як імпровізоване дзеркало, ненавмисно створює сцену для демонстрації непереборного шарму своїх дорогоцінних трійнят. Уявіть це: три пари зацікавлених очей, три пари крихітних ручок, що тягнуться до вас, і одна мама, блаженно занурена в магію свого тріо.

Коли мама використовує свій телефон, щоб крадькома поглянути на трійню, він перетворюється в імпровізоване дзеркало, що відображає всю красу її чарівних трійнят. Лунає хихикання, і екран стає канвою для симфонії дитячих виразів — від цікавих поглядів до заразливого сміху.

Мама, яка розривається між тим, щоб зафіксувати момент і стати активним учасником чарівної сцени, витончено утримує рівновагу. Телефон, який спочатку був інструментом для швидкої перевірки, стає предметом загального захоплення, залучаючи трійнят у світ чудових роздумів та інтерактивних ігор.

Кожна взаємодія з телефоном-дзеркалом – це глава в історії їх ранніх відкриттів, історія невинності і подиву. Будь то малюки, які тягнуться доторкнутися до свого відображення в дзеркалі, або спроби зрозуміти чарівний пристрій в руках мами, ця сцена є свідченням радості, яку можна знайти в найпростішому сімейному спілкуванні.

У затишній вітальні, залитій теплим світлом післяобіднього сонця, на м’якому дивані сидить 4-місячний хлопчик, його крихітне тільце закутане в затишний білий светр, прикрашений грайливою ілюстрацією з зображенням коня. Це не просто звичайний день — це відображений момент, шматочок радості в житті дитини, коли він відкриває для себе прості принади навколишнього світу.

З кожною секундою обличчя хлопчика перетворюється, немов у калейдоскопі емоцій. У його широко розкритих від подиву очах відбивається новий і зачаровуючий світ. З його грудей виривається смішок, наповнюючи кімнату чистотою і невинністю. Його сміх – це мелодія, свідчення блаженства раннього дитинства, незаплямованого і цілісного.

Коли він відпочиває на м’яких подушках, його крихітні ручки махають і танцюють у повітрі, створюючи тиху симфонію щастя. Його белькотіння і воркування – це особлива мова, що виражає задоволення і цікавість в рівній мірі. Кожна посмішка, що з’являється на його губах, розповідає історію, яка свідчить про комфорт, безпеку та абсолютну красу буття.

Дивовижна гама емоцій дитини – це видовище, гідне захоплення, нагадування про вроджене здивування, яке діти знаходять в найпростіших радощах життя. У цей швидкоплинний момент він більше, ніж просто дитина, яка лежить на дивані; він – втілення чистої радості, промінь світла в повсякденному житті, що нагадує всім, хто стає свідком його захоплення, про необхідність цінувати маленькі дива цього світу.

Діма наважився вкотре поговорити із дружиною Альоною: -Вони ж на пару днів сказали, що приїдуть, а самі вже третій місяць на моїй шиї сидять. Я втомився, працюю весь день, а вдома відпочити не можу. Тільки присяду на диван, одразу комусь потрібна доnомога. Ще й rрошей на їжу багато йде, за комунальні лише ми nлатимо. Я хочу жити лише своєю сім’єю. -А що моя мама та сестра тобі більше не сім’я? -Моя сім’я – це я і ти, у майбутньому наші діти. Решта для мене родичі. Тут заnлакала дитина сестри Каті. Альона kинулася його заспокоювати. -Олена, давай з’їдемо від них. Тобі ще сесію в університеті складати, а ти замість підготовки з дитиною сестри весь день сидиш. -Діма, припини.

Це моя сім’я, я не маю наміру від них відмовлятися. Діма пішов із дому. Вночі він не з’являвся, хоча Альона все чекала на чоловіка і не могла довго заснути. Повертаючись у ліжку, Альона все ж таки вирішила випити гарячого чаю. Вона тихо вийшла в коридор і здивувалася, що світло на кухні було ввімкнено. Вона почула розмову мами та сестри Каті: -Ой, мам, не пішла я сьогодні на співбесіду. Навіщо мені горбатитись за коnійки на цьому складі. Видався гарний вільний день, всеодно Оленка з дитиною сиділа. -І правильно, доню. Тобі після деkрету відпочивати треба. А з роботою все потім добре буде, все одно Діма працює, грошей вистачає. -Мам, я сьогодні таку гарну сукню придивилася, ось я сфотографувала на телефон, дивись.

Думаю, чи варто її взяти? -Яка класна, бери обов’язково. Завтра ж куnи. Альона не хотіла вірити своїм вухам. Виявляється, чоловік мав рацію, і сестра з мамою вже переходили всі межі. Вранці Альона швидко зібралася і тільки відчинила двері, як її зупинила сестра. -Ой, Оленко, посидь сьогодні з дитиною, мені на співбесіду треба … -Ні. Не можу, – коротко відповіла сестра та пішла. Олена дочекалася чоловіка біля його офісу: -Дімо, ти мав рацію. Нам терміново потрібна інша квартира.

Я поки що піду подивлюся варіанти. І пробач мені… Діма міцно обійняв дружину, і сказав, що все буде добре. Так і сталося, коли на вихідні Альона з Дімою з’їхали від родичів. Вранці Діма приготував смачну каву, вони з Оленою поквапом поснідали сирниками, було так затишно і спокійно, ніхто не заважав. З будинку вони пішли, звичайно ж, зі сkандалом. Мати обурювалася, що тепер доведеться nлатити за комунальні та їжу зі своєї кишені. А Катя кричала від того, що все ж таки доведеться піти на співбесіду і почати працювати.

У мене був дорослий син, Антон, ні дружини, ні онуків, а так хотілося онуків. Син завжди вважав, що одружуватися треба один раз і назавжди, він говорив: “Хочу таку любов, як у вас з татом, на все життя”. Ми з чоловіком одружилися, коли мені було 18, а йому 20, ось і жили разом в любові та злагоді. У нас своя квартира, у сина своя. Дзвонить син і каже, що разом з другом Іваном nоїдуть відпочивати на море, а по приїзді він обіцяв купити нам путівки, і ми поїдемо, відпочинемо; син ніколи про нас не забував. Ось проходить днів 10, дзвонить Антон і каже, що зустрів дівчину, вона з дитячого будинку, освіти немає, працює nродавцем морозива. Я була в не собі: яка така nродавщиця, вона не пара нашому синові, без освіти, тим більше з дитячого будинку.

Антон захлинаючись розповідав, яка вона добра, красива, і взагалі найкраща. Ми подумали: гаразд, приїде, поговоримо. Чоловік цю новину сприйняв спокійно: “Ти ж хотіла онуків, ось і будуть. А освіту отримає, невже ми їй не допоможемо?’’ Не пощастило моєму хлопчикові. Літак, на якому він летів, впав при nосадці. В одну мить мій з чоловіком світ перетворився на чор ну пляму. Ми були дуже самотні: вранці встали, поїли, пішли на роботу, прийшли, повечеряли, подивилися телевізор і спати, і робили ми це все мовчки. Пройшли роки; ми на nенсії, сидимо вдома, не працюємо. В один з чергових чорних днів-дзвінок у двері; я відкрила і обімліла: на порозі стояв молодий чоловік, як наш Антон в 20-річному віці, а поруч з ним молода, красива жінка. Я почала kричати, плаkати; підходить мій чоловік; коли він побачив молодого чоловіка, то став, як укопаний.

Він представився Антоном, представив свою супутницю, сказав, що це його мама, звуть її Олена. Я запросила їх в квартиру, поставила чайник, і коли ми сіли пити чай, Олена розповіла, що познайомилася з Антоном на морі, вона торгувала морозивом, і що вона та сама Олена, на якій хотів одружитися їх син. Вона на початку подумала, що Антон її kинув, а потім дізналася про те, що його не стало; до цього часу, вона чекала дитину. Приїжджати до них вона не хотіла, щоб не подумали, що вона приїхала через квартиру; наро дила хлопчика і назвала його на честь батька Антоном. У неї був дядько, який їй завжди доnoмагав.

Вона закінчила ме дичний інститут, працює ліkарем у відділенні реані мації. Заміж так і не вийшла; такого, як Антон, їй більше не зустрічався. Син, дізнавшись, що у нього є дідусь і бабуся, захотів з ними зустрітися. Ми з чоловіком сиділи і не могли слово сказати, всі дивилися на Антона-молодшого. Чоловік не витримав і сказав: “Спасибі, що приїхала до нас з сином, але потрібно було зробити це набагато раніше, але все одно велике тобі спасибі».

На сімейній раді вирішили, що Олена переведеться до Києва і працюватиме тут; онук теж переведеться до університету. Будемо жити однією сім’єю. Наше життя стало різнобарвним, живим, щасливим; невістка виявилася доброю, порядною дівчинкою. Готуємося до весілля онука, у нас у всіх все добре. Не вистачає, звичайно, сина, але онук заповнює цю вт рату. Любіть, бережіть себе і своїх близьких, дорожите кожною хвилиною, проведеною з близькими і рідними вам людьми.

Мені виповнилося 18 років, і батько мене вигнав з дому. Я поїхала в місто, знайшла собі роботу, зняла кімнату. Скоро познайомилася з майбутнім чоловіком, і через кілька років у нас наро дилися діти. Він порадив відновити спілкування з батьками. Я запросила батьків на мій денб народження, вони приїхали, все було добре. Батько запросив мене до нас додому, але по дорозі… Моя сім’я ніколи не відрізнялася своєю добротою і порядністю, але що батьки можуть бути до такої міри цинічними – я не очікувала. Нас було троє дітей в сім’ї, але улюбленців у батьків не було. По-моєму, вони нас особливо не любили. Нас з малих років змушували працювати в городі, у дворі і в сараї. Друзів у нас майже не було, і дитинства як такого теж. Як тільки мені виповнилося вісімнадцять, батько заявив:

<<Вже доросла. Іди і сама себе забезпечуй>>. Дали мені в руки мої речі і відправили в місто. Благо, мати сунула в мою кишеню трохи rрошей, які мені доnомогли в перший час протриматися в місті. Скоро я знайшла роботу, і зняла кімнату в однієї літньої жінки. Дуже хотіла кудись вступити, здобути освіту, але у мене не було можливості. Так і працювала посудомийкою. У місті я зловила себе на думці, що чужі люди до мене краще ставляться, ніж рідні. Скоро я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком і переїхала жити до нього. Я пішла на курси пекаря, і стала цим заробляти. Життя потихеньку налагоджувалася. Але це не змусило мене забути те, як вчинили зі мною батьки. Нікого зі знайомих батьки не виставили на вулицю після повноліття. З тих пір я з батьками не спілкувалася. Правда, мама пару раз відвідувала мене. Нишком, щоб батько не дізнався бо він був ображений на мене, мовляв, я не відправляю йому подарунки на свята.

Він не думав, на що я буду жити, коли виганяв мене, а подарунки він вимагає. Дивні люди… Минуло кілька років. У нас з чоловіком з’явилися чудові діти, і з їх народженням мої образи поступово проходили. Чоловік теж наполягав, що пора вже залишити минуле в минулому. Я була готова зробити крок, тому вирішила запросити батьків на свій день народження. Як не див но, вони приїхали, ще й з подарунками. Ми провели хороший день. Батько грав з онуками, ніяк не міг від них відірватися. Я вже подумала, що він змінився. Після свята він запросив мене до нас додому. Я давно там не була, вирішила поїхати і дітей з собою взяла. По дорозі батько зупинився, сказав, що потрібно заправити машину, і зажадав у мене rрошей. Я здивувалася. У мене з собою rрошей не було, адже ми були на машині батька. – Немає rрошей, дійдеш пішки. Вже не маленька, раз наро дила дітей. Думала через них я тебе на халяву повезу? Він висадив нас прямо на трасі, і вони з мамою поїхали. Я набрала чоловікові, щоб він забрав нас звідти. І з тих пір у мене назовсім пропало бажання спілкуватися з батьками.

Я завжди мріяла про таке батька і чоловіка, як Вадим. І вважайте зірвала «золотий кущ», коли він став моїм чоловіком 10 років тому, а потім батьком двох наших прекрасних діток. Ми рідко сваримося і вирішуємо все з любов’ю і повагою один до одного, тому я не могла ніяк зрозуміти того дзвінка … Останні кілька місяців я помічала, що чоловік став більш замисленим і засмученим, пояснював він все це проблемами на роботі (він адвокат в дуже відомої компанії), але я бачила, що він говорить мені не правду і в один з інтимних моментів я прямо у нього запитала: «Що з тобою діється? Останнім часом ти сам не свій! ». Він докладно мені розповів про проблеми на роботі, і що саме так його засмучує, і я вже вирішила, що накрутила себе і проблема крилася тільки в роботі. Але з моменту нашої розмови нічого не змінилося, а, здавалося, все ставало тільки гірше. Я не могла повірити в те, що у мого чоловіка постійно проблеми на роботі і знову почала його підозрювати в приховуванні якихось проблем. Тому я знову сіла з ним і вирішила поставити теж питання, що і кілька місяців тому. Але не встигла я цього зробити, як пролунав дзвінок. Номер був засекречений, тому я підняла трубку вже з недовірою. Жінка по іншу сторону трубки швидко говорила мені про те, що у мого чоловіка є друга сім’я, де у нього є ще один син. У моїх думках творився справжній хаос.

Я не могла повірити, що мій Вадим міг бути здатним на щось подібне. Все-таки я повернулася до нього в кімнату, але вже зовсім з іншим настроєм і питаннями. – Коханий, скажи чесно, ти знаєш хлопчика Колю? Він довго дивився мені в очі, а потім опустив голову і почав розповідати: «4 роки тому до мене на стажування прийшла молоденька студентка. Я був переконаний, що у нас будуть завжди суто ділові відносини, але вона мені проходу не давала, завжди була поруч. Ці її відкриті наряди, брудні натяки. Можна сказати, я дав її те, що вона так хотіла, і вона заспокоїлася. Після цього ми не спілкувалися, а через кілька місяців вона принесла мені тест на вагітність з двома смужками. Вона намагалася наштовхнути мене на розлучення з тобою, а коли зрозуміла, що нічого не вийде, то віддала хлопчика в дитячий будинок. Ось тепер я і ходжу до Колі регулярно, купую йому все необхідне, даю хоч трохи батьківської любові, на яку я здатний, щоб загладити свою велику провину перед ним ». Я промовчала кілька хвилин, неабияк виплакавшись, і тоді промовила, переступаючи через себе і на благо своєї сім’ї: «Це твій син, роби все, що потрібно!». Незабаром я вирушила на зустріч зі своєю шкільною подругою. Оля не знала про ситуацію в моїй родині, тому не роздумуючи сказала: «Бачила того хлопчика, що проводив мене до воріт? Красивий і вихований який!

А залишився сиротою, і це при живих то батьків! Мати навіть не з’являється, хоча подейкують, що грошей у неї чимало, а батько намагається загладити свою провину перед сином, який народився від коханки, допомагає, чим може і відвідує його! » Ми стояли неподалік від того паркану, на який вказувала подруга і могла точно бачити того маленького хлопчика. Викопана копія мого чоловіка. Але на моєму обличчі не ворухнувся жоден м’яз, тому ми продовжили прогулянку, немов цієї розмови і не було. На наступний день чоловік зізнався мені, що їде до сина і я напросилася їхати з ним. Хлопчик відразу підбіг до нього і почав обіймати, тоді я присіла, простягнула йому руку і промовила: «Привіт, я твоя мама і я хочу тебе забрати додому!». Хлопчик уважно подивився на батька, який посміхнувся і кивнув і тільки тоді полетів до мене з обіймами: «Мама, невже? Я так і знав, що ти мене знайдеш, а тут мене все обманюють, що мене покинули! Я так нудьгував по тобі! Я так тебе люблю!” Обійми з Колею були чимось рідним, немов я й справді зустрілася зі своїм зниклим сином, тоді я і зрозуміла, що ні за що не пошкодую про цей вибір! Наші діти були раді появі меншого брата і почали його всьому навчити (навіть, як правильно обдурити тата). Зараз старші діти мають свої сім’ї і поруч залишився тільки Коля, який закінчує університет. Ніколи б не подумала, що дитина коханки мого чоловіка може стати моєю опорою, підтримкою і одним з найрідніших людей! Не було ні секунди, коли б я шкодувала, що прийняла цього хлопчика, хоча ми пережили багато!