NEWS 2SWEET

З Артуром я познайомилася неочікувано, коли одного пізно ввечері він допоміг мені зі спущеним колесом. Батьки подарували мені на 25-річчя старенький джип, але зрештою я не виправдала їхніх очікувань, переїхавши зі столиці, де я навчалася, на роботу бухгалтером у рідному місті. Мама сподівалася, що я вийду заміж за сина їхнього багатого друга, але я знала, що він не заслуговує на довіру, і противилася такому сватанню.

Артур, батько-одинак з мого села, мав спокійний характер і виховував двох дочок від попереднього шлюбу. Незважаючи на 14-річну різницю у віці, ми почали таємно зустрічатися, побоюючись несхвалення моїх батьків. Зрештою, вони довідалися про все і стали жорстко критикувати наші стосунки. Не в змозі змиритися з їхнім неприйняттям, я вирішила переїхати до Артура, коли він зробив мені пропозицію. Через 8 років, коли у нас з’явився спільний син, а дочки Артура вважали мене рідною матір’ю, ми вже непогано влаштувалися в місті.

Якось, дізнавшись про те, що моя мама серйозно хвора, я відчула, що настав час для примирення. Ми з чоловіком відвідали батьківську хату, де мама слізно вибачилася за свою минулу поведінку та висловила бажання спілкуватися з онуком та моїми падчерицями. Незважаючи на холодний прийом з боку батька, нам дозволили повернутись у сім’ю, що стало важливим кроком до відновлення наших натягнутих стосунків.

Після закінчення медичного коледжу, я влаштувалася на роботу і орендувала квартиру, живучи одна і обходячись без позик завдяки дбайливому витрачанню коштів. Моя сестра також вирішила переїхати до столиці. Вона знайшла роботу, але зарплата у неї маленька, і вона не могла дозволити собі власне житло, тож попросилася пожити зі мною.

Хоча я ціную свій особистий простір і не люблю ділити його навіть з рідною сестрою, я не змогла відмовити Дарині, яка обіцяла переїхати, як тільки стане на ноги. Однак через два роки Дарина так і не почала платити за оренду, думаючи, що може жити за мій рахунок, враховуючи мої доходи. Вона також не бере участі у домашніх справах та витратах на продукти, покладаючись на допомогу батьків, яку вважає достатньою.

Сестра не вміє розпоряджатися грошима, витрачає зарплату на одяг та кафе, а потім просить у мене гроші на проїзд, не повертаючи їх. Коли я намагаюся пояснити їй необхідність економії, вона відповідає, що не може обходитися без нового одягу. Заклики купити продукти зустрічаються лише мовчанням та виправданнями про брак коштів. Я втомилася від такої ситуації, але вагаюся говорити про це Дарині, щоб не образити її та батьків, які вважають, що я маю допомагати молодшій сестрі.

Ми з Петром були разом уже три роки, і наші стосунки були засновані на любові та взаємній повазі. Друзі часто заздрили нашому зв’язку. Коли Петро зробив мені пропозицію, моя мама запросила нас на обід, щоб краще дізнатися його і обговорити наше майбутнє – яке тепер включало в себе дитину, хоча Петро ще не знав про це. Однак зустріч набула несподіваного оберту. Без жодних пояснень, мама не пустила Петра і різко заявила, що весілля не буде.

Збита з пантелику і скривджена, я вийшла слідом за розгубленим Петром на вулицю. Ми домовилися зустрітись пізніше, тому що мені потрібно було зрозуміти раптову ворожість моєї матері. Після довгих умовлянь мама розповіла про свій минулий негативний досвід спілкування з батьками Петра, з якими вона працювала на одному заводі. Вона наполягала на тому, що сімейне походження Петра вкрай проблематичне, і що воно вплине на наше майбутнє, в тому числі і на наших майбутніх дітей.

Незважаючи на мою любов до Петра, який був зовсім не схожий на своїх батьків, слова мами та підтвердження думки моєї хресної залишили мене в роздумах та невпевненості. Тепер я стою перед болісною дилемою, опинившись між своєю любов’ю до Петра і різкою незгодою з ним моєї родини. Як мені зараз вчинити?

Як тільки мені виповнилося 18, я дізналася, що чекаю на дитину. Ми з Олегом зустрічалися вже кілька років. Батьки знали про наші стосунки, але на новину про вагітність відреагували несподівано. – Твоя дитина – твої проблеми! Ти ще не готова народжувати! – заявила мати, ніби ножем у серце вдарила. Свекруха була тієї ж думки, сказавши, що допомагати не стане, і що ми самі повинні розбиратися з наслідками своїх вчинків. Я була в розпачі і не могла повірити, що близькі люди відвернулися у такий важливий момент. Єдиною підтримкою залишався мій коханий. Але на п’ятому місяці його забрали до армії, і я залишилася одна зі своїми проблемами. На щастя, у моєї матері була тітка, яка погодилася дати мені притулок, поки Олег не повернеться зі служби.

Пологи пройшли успішно, і перші місяці тітка була моєю єдиною підтримкою. Вона допомагала мені чим могла. Коли дочці виповнилося півтора роки, Олег повернувся з армії. Він одразу почав шукати роботу і влаштувався автослюсарем до знайомого, що дозволяло заробляти непогані гроші. Ми крутилися як могли. Про якусь допомогу від батьків не йшлося, навіть дзвінки від них були рідкістю. За півроку я віддала дочку в ясла і вийшла на роботу. Ми, нарешті, змогли повністю забезпечувати себе. Завдяки тітці нам не потрібно було платити за житло, тільки за комунальні послуги. Так минуло кілька років. Але нічого не буває вічним: тітка була змушена переїхати в інше місто, і перед нами постало питання про житло. Ми знайшли недорогу кімнату у гуртожитку.

Через рік у нас народився син. Ми постійно заощаджували, щоб вистачало на найнеобхідніше. За весь цей час мама та свекруха бачили онуків лічені рази. Вони рідко цікавилися нашими справами, і ми звикли розраховувати лише на себе. З появою другої дитини ми всерйоз задумалися про своє житло. Приблизно в цей же час померла бабуся Олега. Ми звернулися до свекрухи з проханням не продавати її квартиру та дозволити нам там жити, оплачуючи оренду. Але вона категорично відмовилася. На виручені гроші вона зробила ремонт у своєму будинку та купила нові меблі. Моя мати теж залишилася одна в трикімнатній квартирі, бо батько її покинув. Але вона заявила: – Для тебе та твоїх дітей у мене місця немає. Моєму чоловікові довелося виїхати на заробітки, щоб накопичити гроші на перший внесок за квартиру. Діти пішли до школи. За кілька років ми виплатили повну вартість квартири.

На роботі справи пішли у гору, ми почали добре заробляти. Стали возити дітей на море, купили машину. На жаль, стосунки з батьками так і не вдалося налагодити. Теплі стосунки залишилися тільки з тіткою, яка завжди була поряд. Нещодавно чоловікові зателефонувала свекруха. – Сину, допоможеш грошима? – З благанням у голосі попросила вона. Виявилося, що після ремонту в неї залишилися гроші, але вона звикла жити на широку ногу і швидко витратила все на дрібниці. Тепер вона залишилася з шикарною квартирою, але порожніми кишенями. Чоловік відмовився їй допомагати, вчинивши так само, як вона колись з ним. Схожа доля спіткала і мою матір. Її звільнили з роботи, до пенсії залишався рік, але її розміру не вистачило б для забезпечення себе. Вона теж просила позичити гроші, але я відмовила. Тоді я подумала: – Як добре, що ми нікому нічого не винні! Я вдячна батькам за ситуацію, що склалася, тому що вона дозволила нам всього домогтися самостійно. Але мені все ж таки прикро, що вони не прийняли своїх онуків. Я не тримаю зла, але, дивлячись на них, впевнена в одному – все повертається бумерангом. Як ви вважаєте, ми вчинили неправильно? Чи варто було допомогти нашим матерям?

До дядька Льоні прийшла племінниця — бідна сирота. Вона несміливо попросила: – Дядю Льоню, я заміж виходжу, а одягнутися нема на що. Допоможеш? Дядько не роздумував. Купив усе необхідне, сплатив весілля і на урочистості сидів на почесному місці, замінюючи батька. Життя йшло своєю чергою. Згодом племінниця знову звернулася: – Дядю Льоню, у нас не вистачає на перший внесок за квартиру. Дуже хочеться своє житло. Ми все повернемо, але зараз це термінова річ. Леонід знову допоміг. Молода сім’я оформила іпотеку, виплатила її, зробила ремонт. На новосілля дядька запросили і посадили на найпочесніше місце.

Через рік народився хлопчик, якого назвали Льонею на честь дядька. Леонід став хрещеним батьком малюка. Сам Льоня жив один. Колись він був одружений. Три роки щастя закінчилися, коли дружина захопилася іншим та пішла. Вона неодноразово приїжджала за речами, холодно нагадуючи: – Ніщо не вічне, ти звикнеш жити без мене. Йому було б легше, якби вона зовсім не приходила. Залишившись один, Леонід зосередився на роботі. Жінки бачили в ньому гідного чоловіка, але він не шукав нового кохання. Якось племінниця знову звернулася: – Дядю Льоню, моєму чоловікові потрібна машина, щоб їздити на роботу. Ми беремо кредит, але краще взяти менше. Чи можеш допомогти? Леонід знову допоміг.

На святі з нагоди покупки машини він мовчав, але в думках уже готовий був виплачувати кредит, якщо племінниця вирішить народити другу дитину. Через кілька місяців він помітив, що вона чекає на дитину. Вирішивши допомогти, Леонід приніс гроші, поклав їх на стіл і сказав: – Це щоби закрити кредит за машину. Племінниця розплакалася, її чоловік міцно потис дядьку руку. – Ви найкраща людина на світі! Минули роки. Леонід допоміг старшому синові племінниці з квартирою. Але робота виснажила його, і він вийшов на пенсію. Якось племінниця прийшла у гості. Леонід подумав, що вона знову по допомогу. Але вона, переодягнувшись у халат, почала мити вікна і прибиратися: – Дядю Льоню, відпочивай. Я все зроблю. Так у його житті з’явилася повноцінна родина, з дітьми та онуками. Добро, яке він щедро дарував, повернулося сторицею.

Нещодавно я помітила зміни у поведінці свого чоловіка Олексія: він став повертатися додому пізно і поводився замкнуто. Наша зустріч відбулася на роботі, де він був найзавиднішим нареченим, а я – дочкою генерального директора. Олексій знав про моє походження та вирішив самостійно заробити на квартиру перед весіллям.

Ми довго зустрічалися, і він довів свою компетентність, ставши заступником мого батька. Коли його поведінка змінилася, я вирішила з’ясувати причину, припускаючи, що він може мати іншу жінку. Однак у розмові Олексій зізнався, що приховував від мене серйозну проблему: його виховувала тітка Жанна, сирота, яка зараз тяжко хворіє.

Він боявся мого ставлення до його фінансового стану, але я запевнила його у своєму коханні і запропонувала допомогти доглядати за тіткою. Разом ми забрали її до нас, підтвердивши, що справжні стосунки ґрунтуються на підтримці та довірі, а не на матеріальних цінностях.

Їду потягом «Ужгород-Львів». Півшляху їхала одна в купе. На черговій зупинці двері відчиняються, і заходить дівчина з дитиною. Вона одразу невдоволено оглядає мене, ніби обурена тим, що тут уже хтось є. Починає розкладати візок, повністю перекриваючи мені доступ до моєї сумки. Я вирішила допомогти, притримати коляску, щоб їй було зручніше, і запитала: – Скажіть, де ви виходите? Може, сумку переставити, щоб вам було зручніше? Вона кинула на мене зарозумілий погляд і відповіла: – Я вам не зобов’язана нічого відповідати! Я подивилася на неї, спокійно відпустила коляску і дала їй можливість справлятися самій.

За кілька секунд вона кинула: – Допоможіть опустити сидіння. Я: – А як ви думаєте, у мене є право відповісти вам у вашій манері? Ну, про «не зобов’язана»? Вона, з викликом: – Ну, відповідайте! Помовчала трохи, опустила погляд і додала: – Допоможіть, будь ласка. Я допомогла. Вона навіть не вибачилася, але чомусь мені стало її шкода. Така злість і роздратованість не з’являються на порожньому місці. Попросила провідницю зафіксувати коляску, допомогла покласти її на другу полицю. Тепер вона дивилася на мене з-під лоба і намагалася заговорити. Шкода її стало. Upd: Вечір стає все цікавішим. Наші «діалоги» (переважно її монологи): – На малого не дивіться. Він все одно спати не буде. – Ми до Почаєва їдемо, до монастиря. Батюшка сказав, що у штанах тільки не нормальної поведінки ходять, тож я собі спідницю купила.

А ви, бачу, у штанях? – Вона кинула погляд на мій спортивний костюм. – Андрійко вашу пляшечку примітив. Може, ви ще маєте? Вона дорога? Скільки коштує? – А навіщо ви на ліжко гроші витратили? Ми не купували. Ці гроші можна й на інше витратити. – А у Львові далеко живете? Як поїдете? На таксі? А скільки це коштує? А автобуси до вас не ходять? То навіщо вам таксі? Пройшло всього 40 хвилин нашої спільної подорожі. Цікаво, вона думає, що я зобов’язана їй здавати звіти? Upd2: Наприкінці поїздки вона залишила використаний памперс на підлозі, поскаржилася, що її чоловік не встиг сплатити за електрику, і їм її відключили на кілька днів. Тепер начебто повернули. Вона вийшла з купе та з мого життя. Шкода її, звичайно, але тепер уже якось інакше…

Після десяти років роботи в Італії я повернулася додому, де мене зустріли несподівані вимоги дочки. Весь цей час я доглядала літню жінку за кордоном, щоб забезпечити собі гідну старість, тому що моє життя було непростим – чоловік «пішов у всі тяжкі» і виніс майже все з дому, а моя дочка чекала, що я допоможу їй фінансово. Моя донька та її сім’я чекали, що я допоможу їм купити квартиру, хоча я й так кожну копійку рахувала та жертвувала своїм добробутом, працюючи на пенсії.

Коли я пояснила, що маю намір утеплити і переобладнати свій будинок, вони приїхали і вперше прямо попросили «позичити» гроші на купівлю квартири для них. Відмовивши, я зіткнулася з неприємною сценою та звинуваченнями в тому, що я не люблю свою єдину дитину. Моя дочка дорікнула мені в тому, що я думаю тільки про себе, але я все життя працювала, щоб забезпечити собі старість і не бути нікому тягарем.

Тепер я хочу прожити роки, що залишилися, у спокої і радості, що викликає невдоволення у дочки. Так ситуація поставила мене перед вибором: підтримувати доньку фінансово на шкоду власному благополуччю чи жити так, як я вважаю за потрібне, але можливо, втратити сімейні зв’язки. Що б ви порадили у такій ситуації?

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час, бо шкодував сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною.

Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків. До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє.

Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись. Друзі дивувалися.

– Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе.

– А хто з нас янгол?

Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися. Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала.

– Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії. Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш.

– Купимо й ми телевізор. Хоча наш цілком непоганий.

– Та замовкни вже. Один сором.

Найбільше мене дратувало, коли Світлана починала скаржитися на мене друзям, а іноді навіть глузувала, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла.

Так і пройшло наше сімейне життя. Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті.

І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину. Вона лікар, відмінна господиня, спокійна та дбайлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів Світлані.

– Хочу розлучитися. Діти вже дорослі. А з тобою я нещасний.

– Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий.

– У мене інша жінка.

– Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне.

– Це ми ще подивимося…

– Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся!

Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов. Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав:

– У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний.

– Знаєш, у мене ідея. Давай поїдемо жити на дачу. Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося.

Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать.

А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Чи вважаєте, що це правильно?

Я в магазин влаштувалася нещодавно. Все мені подобалося. Покупці у мене завжди постійні, майже всих знаю в обличчя. Сусіди ми як-не-як. Був у мене один дідок. Щоранку приходив він до мене в магазин. У нього завжди був той самий список: одна морква, один буряк, капан капусти, загалом, весь список на борщ. Я навіть поцікавилася одного разу, чому б не взяти більше і приготувати на кілька днів. -Моя дружина, просто, любить завжди їсти свіжий борщ. Ось ми й розла днали обов’язки. Я у магазин, а вона на кухні. Дружину я його й справді ніколи не бачила. Востаннє, коли дідусь заходив у магазин, він сkаржився на біль у колінах. Наступні два дні я його не бачила.

Я вирішила дізнатися у сусідів, де мешкає старий. Я зібрала йому продукти та вирішила піти. Двері мені ніхто не відчинив спочатку, а потім я зрозуміла, що двері не зачинені. Я увійшла і голосно сказала: -Діду Сьома, це я, Христина. Я вам принесла продуктів. -Заходь, онуче. Я в кімнаті лежу. Вдома не було й натяку, що у ньому живе жінка. Пил зібрався, ніби роками ніхто не протирав. Плюс до всього жахливий запах гнилі. Я вирішила провітрити будинок. Відкрила балкон, а там продукти, які дідусь Сема весь цей час купував. Ніхто борщ із них не варив. Тоді я прибралася в будинку, не розбудивши тим самим дідуся.

Приготувала йому борщ, і він прокинувся. -Валю, це ти? Ти прийшла? -Ні, Дідусю. Це я, Христина. Я вам обід приготувала. Ви поїжте. Тоді дідусь почав виба чатися переді мною за те, що весь цей час обма нював мене. -Валя давно вже пішла із життя. Я не можу прийняти це. Я звик до неї за 65 років. А тепер її нема. І мені складно. Я купую продукти, сподіваючись, що вона колись прийде. Приготує борщ, як завжди робила. Ні, я не боже вільний, я знаю, що вона не прийде. Від усвідомлення цього бо ляче у грудях. Я почала допомагати дідусеві. Приходила, готувала йому обід. Він більше не брав кожен день перелік продуктів, як раніше. Зараз із ним все добре, я його не залишила.