NEWS 2SWEET

Чи можна назвати чоловіка зрадником, якщо він залишив сім’ю? Життя мінливе, і не завжди все так однозначно. Іноді навіть найміцніший шлюб може розвалитися, як картковий будиночок. Але як поступати в таких випадках — вирішує кожен для себе.

У мене є подруга, і її життя довгий час було предметом заздрощів для оточуючих. Вона красуня, у неї чоловік — успішний, не п’є, не палить, займається спортом. У них є доросла дочка, яка навчається в одному з найкращих університетів. Довгі роки вони збирали гроші на квартиру для доньки, щоб вона могла розпочати своє доросле життя з власного житла.

Здавалося б, все складалося чудово. Відносини з чоловіком були стабільними, вони пройшли багато через що разом. І ось настав час пожити для себе. Але щось пішло не так.

Чоловік потай почав спілкуватися з жінкою, яка була на 20 років молодша за нього. Йому здавалося, що з цією незнайомкою у них несподівано багато спільного. Вона ніколи не переставала захоплюватися ним, хвалила за успіхи, питала про його плани на майбутнє. Для нього це було як ковток свіжого повітря серед звичної рутини. Як тут не піддатися спокусі?

Спочатку він намагався чинити опір. Думав, що це неправильно щодо дружини, з якою прожив 20 років. Почуття до неї давно згасли, але почуття обов’язку все ще було сильним.

Однак увага з боку молодої жінки закрутила йому голову. Він намагався контролювати свої емоції, роблячи «маленькі ковтки» цього нового захоплення. Але що більше вони спілкувалися, то сильніше це затуманювало його свідомість. Він намагався забути її, зникав на кілька тижнів, але потім знову не витримував і писав просте «Привіт». А вона завжди була рада його бачити, продовжуючи листуватися до пізньої ночі.

— Може, це скоро пройде? — думали обидва. Але це не минало.

Вони навіть не планували зустрітись. Але одного разу випадково зіткнулися в парку, в обідній час. Обидва одразу впізнали одне одного. За мить уже йшли, обнявшись, наче старі друзі.

— Це доля чи випадковість? — кокетливо спитала вона.

Так минуло півроку і чоловік більше не витримав. Одного вечора він підійшов до мене на кухні і розповів про все.

Він сказав, що збирається переїхати до квартири, на яку ми збирали всі ці роки. Поки доньці вона не потрібна, вона ще вчиться. А раптом у неї з’явиться багатий чоловік, котрий забере її до себе? Тоді квартира їй і зовсім не знадобиться.

Квартира, на яку ми витратили стільки сил та грошей. Наші найкращі роки були вкладені у цю мрію.

Чи мав він право так вчинити? Якщо квартира оформлена на нього, може, так. З якого боку не подивишся, ситуація неоднозначна.

Все життя він забезпечував мене, я нічого не потребувала. Він був дбайливим, оточуючі захоплювалися нашою родиною. Для дочки він завжди був готовий на все. Здавалося, у нас було ідеальне життя.

Тож чи має він зараз терпіти осуд? Хіба не заслужив права на щастя, адже життя коротке?

Але є й інший бік — мій. Звісно, я відчуваю образу. Чоловік йде у квартиру, з якою планував наше спільне майбутнє, але з молодою коханкою. Куди тепер подіти ці 20 років шлюбу? Навіщо були всі ці зусилля? Хто тепер мене оцінить? Подруги радять відпустити та знайти когось, щоб не бути самотньою. Але нащо мені хтось? Щоб знову пережити зраду?

Що ви думаєте про цю ситуацію?

Дозвольте розповісти вам про чарівний будиночок у Фінляндії, де проживає пара пенсіонерів, Сейя та Ярмо. Цей милий червоний будинок, оточений засніженим лісом, зберігає душевну історію, починаючи з 1963 року.Колись його придбали батьки Ярмо, а потім будинок перейшов у володіння Ярмо та його дружини. Тут вони проживали разом з дітьми, а тепер насолоджуються спокійним життям удвох, у компанії двох котів.

Будинок, розташований у містечку Коккола на узбережжі Ботнічної затоки, є не лише житлом, а й символом сімейних засад і традицій.Усередині будинку затишно і тепло, як і має бути в будинку з багатою історією.

Сейя і Ярмо пройшли через багато ремонтів і перепланування, щоб перетворити свій будинок на сучасне та зручне місце для життя.
Вони замінили старі підлоги та вікна, пофарбували фасад і навіть трохи розширили будівлю.Усередині будинку вони створили простір, що відображає їхню особистість і переваги, зберігши при цьому затишок і тепло.

Будинок пенсіонерів наповнений цікавими деталями, кожна з яких має свою історію.Наприклад, старовинний годинник, який, за чутками, належав колись меру міста, або стара скриня, що тепер служить шафою для одягу та постільної білизни.Сейя та Ярмо люблять свій будинок і піклуються про нього, створюючи теплу та приємну атмосферу.

Їхня історія та будинок — це приклад того, як важливо цінувати та зберігати сімейні традиції та історію, навіть просто живучи у своєму будинку.Це місце, де будь-яка річ може розповісти свою історію, а кожна кімната зберігає спогади про минуле.Такі історії надихають і нагадують про те, що справжнє щастя часто перебуває у простих речах та затишку власного будинку.Вам сподобався будинок?

Моя дочка з сім’єю приїхала до нас на дачу на травневі свята. Я була рада зустрічі, адже останнім часом ми рідко бачимося.

Вдень я з чоловіком працювали на городі, адже дачний сезон тільки-но розпочався і було багато роботи з посадки розсади. Сніданки я готувала тільки для нас з чоловіком, бо ми вставали о шостій ранку і з семи вже були на городі. Я пояснила дочці, що в холодильнику багато продуктів і вони можуть готувати собі самі.

Але дочка не поспішала годувати свою родину. За два дні вони знищили всі запаси ковбаси та сардельок.

Я кілька разів ненав’язливо пропонувала дочці допомогти нам на ділянці з огляду на те, що ми регулярно ділимося з ними врожаєм з нашого городу. Було прикро бачити відсутність ініціативи з їхнього боку. Вони сиділи на веранді, пили чай і дивилися в телефони.

Онуки допомагали нам — навіть незважаючи на свій юний вік, вони подавали горщики з розсадою і допомагали поливати рослини. До батьків дівчата майже не підходили. Коли молодша Аліна впала і поранилася, ніхто з батьків не допоміг їй – мені довелося зайнятися обробкою рани.

Увечері, коли я висловила дочці своє розчарування, вона відповіла, що вони приїхали в гості і ми мали більше займатися онуками.

Це мене здивувало, адже коли дочка дзвонила з пропозицією приїхати, я одразу сказала, що ми з батьком будемо зайняті на ділянці. Дочка казала, що дітям добре побігати на свіжому повітрі.

На травневі свята зять вирішив смажити шашлики. Ми планували того дня посадку квітів. Чоловік пояснив зятю, де взяти дрова та сокиру, але в результаті все приготування шашлику лягло на плечі чоловіка.

Хоча нас запросили до столу, було неприємно бачити таке ставлення дітей. Ми вже не молоді, і настав час не чекати від нас допомоги, а допомагати нам. У свої роки я сама дбала про будинок та дітей, не розраховуючи на допомогу матері.

Коли ми проводжали їх, ми ввічливо запросили їх у гості ще раз, хоча плануємо залишатися на дачі до середини травня. Дочка ж різко відреагувала, сказавши, що вони приїхали відпочивати, а не працювати.

Я не розумію, що вона мала на увазі. Я лише просила її самостійно готувати для сім’ї. Вони відпочивали і не допомагали по дому. Я лише відмовилася сидіти з онуками, коли дочка хотіла поїхати до міста.

Я завжди виховувала дочку в дусі поваги до праці. Не можу зрозуміти, чому вона так поводиться. Вона скаржиться на дітей, хоч сама не працює. Багато жінок мріють про материнство, і скарги у її становищі здаються недоречними.

Може, я щось зробила не так і образила дочку? Будь ласка, вкажіть мені на помилки.

У нашому маленькому містечку ми з моєю дружиною Танею та трьома маленькими синами у віці 5, 3 та 2 роки займалися повсякденними справами: я працював будівельником, а вона займалася будинком та фермою. Якось увечері, втомлений, я увійшов до будинку і побачив, що все в ідеальному стані – вечеря готова, діти веселі. Коли я подався до дивана, підійшла Таня. «Юра, ти не міг би вкласти сина? У мене спина та руки болять. Він ніби щодня стає важчим!» – Поскаржилася вона.

«Таня, правда? Я весь день цеглу тягаю. Ледве ложку піднімаю», – відповіла я, відчуваючи себе не менш виснаженим. Через тиждень Тані довелося виїхати з міста, щоб улагодити справи покійної бабусі. Подумавши, що без неї буде легше, я швидко переконався у протилежному. Перший день наодинці з хлопчиками був важким, але цілком переборним. Справжній хаос розпочався наступного дня. Приготування їжі стало катастрофою: молоко пригоріло, а каша перелилася через край. Вирішивши спростити завдання, я замочив булочки у молоці. Одягання хлопчиків для зимової прогулянки виявилося комедією помилок: довелося жонглювати походами в туалет та скаргами на перегрів.

Спроба приготувати суп ледь не закінчилася катастрофою, коли я заснув і прокинувся від запаху горілого м’яса. Незважаючи на всі ці казуси, я впорався. До третього ранку в хаті панував безлад, а у молодшого зникла пустушка, необхідна для сну. У розпачі я позичив у старшого пожовану запасну. Того ранку Таня повернулася додому і застала мене у цьому хаосі. «Всі живі?» – усміхнулася вона, заходячи до будинку. «Я врятований», – зітхнув я з полегшенням, переказуючи успіх свого перебуванням вдома, – «давай заведемо няню. Мені потрібний душевний спокій». Того дня я оголосив, що бути будівельником – найлегша робота у світі, і подякував Тані за її щоденні зусилля по дому.

Союз Ірини та Дмитра схвалили не багато. Воно і було зрозуміло чому, Іра на 12 років старша за чоловіка, у неї вже є дитина від першого шлюбу, вона успішна кар’єристка і досягла всього у своєму житті. Дмитро поки що на початку цього шляху, працює в пекарні, грошей не так уже й багато, квартири немає, машини теж. Батьки Іри добре прийняли нареченого, але ось батьки Діми-не зовсім. -Навіщо тобі така у віці? З роками це буде впадати у вічі. Ти ж молодий хлопець, то знайди собі дівчину за віком, — обурювалася мама Діми. -Ні, я тільки Іру люблю. Вона не така як усі, вона зовсім інша. Подруги Іри теж розійшлися на два табори: -Він же альфонс. У самого ні гроша за спиною, а твоїм бізнесом буде користуватися. Тим більше ти вже за квартири, машина своя. Навіщо тобі такий шмаркач, знайди нормально мужика, навіть краще, якщо буде трохи старшого віку, — говорили подруги. -А все-таки добре, що ви разом. Він від тебе вчиться мудрості, а ти з ним стаєш молодшим, — підтримувала близька подруга.

Спочатку Діму трохи бентежило, що більшість проблем у сім’ї вирішує дружина. Все-таки вона мала досвід від першого шлюбу, але Діма відчував себе ущемлено. Він висловлював свою думку, Іра уважно вислуховувала і все одно робила по-своєму. Але потім Діма зрозумів, що дружина справді має рацію, і спокійно передав їй право вирішувати все в сім’ї. З дитиною він швидко порозумівся, вони грали в комп’ютер, каталися на велосипеді, ходили в парк-було весело. Іру часто дратувало від того, що Діма був неохайний. То шкарпетки розкидає, то посуд за собою не помиє. Але вона не робила йому зауважень, інакше це виглядало б як доросла тітка робить зауваження маленькому хлопчику. Тому сама все прибирала за ним. Минали роки, Дімі було вже 40, йому дуже йшла сивина на скронях. Іра, щоб підтримувати свій вигляд, ходила на масажі проти старіння, до СПА салонів, до косметолога, часто була у перукарні.

Син уже закінчував університет. Раптом Діма заявив: -Іра, я хочу дитину. Я розумію, що тепер це неможливо. Але давай візьмемо із дитячого будинку, дуже тебе прошу. -Ну немає. Коли він піде у перший клас, Іра виглядатиме як бабуся, а коли закінчить школу, то зовсім буде старенькою. Це буде дуже безглуздо. Так пара й розпалася. Син поїхав продовжувати навчання за кордон, а Іра залишилася сама. Вона перестала стежити за своїм зовнішнім виглядом, навіть на роботу виходила через силу. Подруги казали: -От ми так і знали. Вік вам би точно рано чи пізно завадив. Через спільних знайомих Іра дізналася, що Діма одружився, і скоро у них буде дитина. Але минув рік, як Діма зателефонував і запропонував зустрітись у кафе. -Я все зрозумів. Я люблю тільки тебе, піти від моєї дорогої дружини була величезна помилка. Я маю доньку, я її дуже люблю, але й без тебе не можу. Іра та Діма вирішили знову бути разом. Так, спочатку їй було важко бачити його маленьку доньку, вона шкодувала, що не змогла б народити сама. Але вони пройшли випробування часом і знову разом.

Сьогодні хочу розповісти про одну мою знайому, працюючу пенсіонерку. Вона живе у маленькій квартирі зі своїми двома дорослими дітьми. На такій житлоплощі одному жити тісно, а тут ціла родина. Їй 65 років, синові – 35, а дочці 30. Усі здорові працюючі люди з середньою зарплатою. Готує кожен сам собі окремо, тому кожен має свою полицю в холодильнику. Син живе в тій кімнаті, що менша, а в другій – подруга з дочкою. Але спить подруга на матраці на кухні. Навіть не уявляю, як вона там поміщається, але по-іншому не виходить.

Кілька років тому її дочка народила дитину від приїжджого роботяги, який іноді приходить до них додому. Так, як вони, не мешкає ніхто з моїх знайомих. Усі намагаються проживати окремо від дітей, розмінюють при цьому квартиру, наприклад, або оформляють іпотеку. Тому що на відстані любов до родичів набагато міцніша, і всі щасливі. Я не раз пропонувала їй розміняти їхню квартиру, додати трохи грошей з кожного і купити всім по однокімнатній квартирі. У кожного з’явилася б можливість жити в нормальних і комфортних умовах. Але знайома нарікає на нестачу грошей. Мені не зрозуміти, як вони можуть разом жити на такій маленькій квартирі з ненавистю один до одного.

А грошей у них немає, бо вони живуть у вигаданому світі. Її син купив у кредит дорогий автомобіль, щоб здаватися крутим і багатим. А живе він при цьому разом з матір’ю у маленькій квартирі. А сама знайома, кілька разів на рік їздить відпочивати до Туреччини. Обов’язково має бути п’ятизірковий готель та програма «все включено». А відпочиває вона там за кредитні гроші, які потім виплачує упродовж двох місяців. І так по колу. Виходить, що 20 днів вона живе немов у раю, а решту часу ділить свою маленьку квартиру зі своїми дітьми. Переконати приятельку неможливо. Деякі люди купують дорогі авто, речі, прикраси, не маючи за душею нічого. Вони хочуть здаватися іншими людьми, не такими, якими вони є насправді. Моя думка, перше, чим необхідно себе забезпечити, так це хорошим житлом. Жити треба у реальному світі, а не вигаданому.

Моя 84-річна мати мешкає самостійно. Я відвідую її двічі на тиждень, щоб допомогти з покупками продуктів та господарюванням. Під час одного з візитів вона попросила мене перевірити її одяг на пошкодження міллю, що було звичайною справою кожні три місяці. Незважаючи на мої запевнення, що все було гаразд і пахло лавандою, мама наполягла на тому, щоб додати до шафи ще кілька кульок нафталіну.

Іншим разом я застала маму надзвичайно засмученою. Вона розповіла, що їй наснився мій батько, який помер багато років тому: він скаржився на її блискучу чорну сукню, яка, за його словами, завжди дратувала його очі. Я здивувалася, розсміялася, але мати була серйозна. У тому ж сні тато запропонував їй надіти вишиванку. Незважаючи на пов’язані з цим витрати, моя мати вирішила почати вишивати сорочку для себе, сподіваючись справити враження на мого батька у своїх снах. Після кількох місяців шиття мама нарешті повісила нову сорочку в шафу.

Коли я прийшла до неї за кілька днів, мама була весела і сказала, що вона знову бачила батька уві сні: він схвалив сорочку і порадив особливий спосіб носіння шарфа. Ця історія надихнула мене задуматися про свою зовнішність. Я зрозуміла, що ніколи не звертала уваги на те, як я виглядаю вдома: завжди носила той самий старий халат. Того вечора я переодягнулась у щось приємніше, причесалася і з усмішкою привітала свого чоловіка. Його вдячний погляд став нагадуванням про те, як важливо цінувати моменти, проведені разом, особливо з огляду на те, що тривалість життя не для кого не визначена.

Тепер, дорогі читачки, ми маємо наукове обґрунтування з чистою совістю уникати «улюблених родичів». І якщо хтось із надміру активних родичів дорікне вам: «Чому ти навіть не приїжджаєш, не допомагаєш викопати картоплю рідній тітці?» або «Кличеш золовкою, а в гості не запрошуєш», сміливо відправляйте їм у месенджер дослідження голландських учених. Опубліковано, до речі, в авторитетному журналі Social Psychological and Personality Science.

Так ось, згідно з дослідженням, проведеним психологами Ольгою Ставровою та Доннінгом Реном з Тілбурзького університету, щоденне тісне спілкування з родичами… погіршує самопочуття і підвищує ризик смертності. Такий несподіваний висновок вчені зробили, аналізуючи опитування та спостереження з 1984 року 50 000 учасників Європейського соціального дослідження. Виявилося, що учасники, які звели спілкування з ріднею до 1-2 разів на місяць, значно покращили свій психічний стан. А ті, хто вимушено спілкувався з ними частіше або навіть жив з ними, значно частіше страждали від низької самооцінки, незадоволеності життям, дратівливості, депресій та нервозності.

При цьому повна відсутність спілкування з родичами також негативно впливала на психологічний стан, як і необхідність бачити їх щодня. Ідеальним варіантом, як зазначено у статті, є спілкування з родичами раз на місяць, а з найближчими – раз на тиждень. Це допомагає уникнути «низькоякісного» спілкування, яке сприймається як обов’язок, а не задоволення, викликає стрес і підвищує ризик передчасної смерті. Тому наше «Ви хочете моєї смерті на цій картоплі?» у відповідь на закиди тітки – звичайно жарт, але з часткою правди.

Наші відносини змінилися останніми роками, особливо після початку війни. Я знаходжусь у декреті, а чоловік працює віддалено. З ранку до вечора я займаюся будинком, доглядаю нашу дочку, готую, прибираю. Чоловік, здається, вважає своїми основними завданнями спати, їсти й зрідка відповідати на дзвінки. Ще він часто навідується до своєї внучки від першого шлюбу і потім розповідає мені про неї: яке перше слово вона сказала, як вчиться розрізняти кольори. Таке відчуття, що він вважає внучку вундеркіндом, а на нашу дочку майже не звертає уваги.

Мене дратує його поведінка, він став таким нудним. Крім телевізора, дивана та куріння на балконі, він не має інших інтересів. Розмови його тепер нагадують старі, і навіть особистої гігієни приділяє все менше уваги. Натякнула йому на це нещодавно, він образився і відповів, що мені треба було шукати когось молодшого. А потім сказав, що мені й радіти треба, що він зі мною одружився, раз у 30 років я нікому не була потрібна. Тепер ми майже не розмовляємо і я боюся, що він взагалі не захоче повернутися до активного життя. Нестерпно стає все це терпіти.

Чому я раніше не помічала, що він виглядає і поводиться як літня людина? Навіть мій батько, який старший за нього на 10 років, набагато бадьоріший. Я все частіше думаю про розлучення, але шкода дочку. Іноді навіть заздрю його колишній дружині — вона живе одна в їхній квартирі, дочці від першого шлюбу він купив житло, а на мене та нашу дочку грошей шкодує. На домашні потреби щось виділяє, але все інше доводиться випрошувати. А якщо батьки переведуть мені якусь суму, то він вимагає звіту, куди я її витратила. Відчуваю, далі може бути лише гірше. Може, мені варто розлучитися зараз, поки я молода і дочка ще не все розуміє?

Вероніка та Владислав познайомилися один з одним 3 роки тому. Заміж вона особливо не прагнула тому що вже встигла побувати заміжньою, але чомусь не склалося. Занадто він правильний був для неї. Владислав, навпаки. Влаштовував романтичні побачення, квіти, подарунки дарував.

А за рік зробив їй пропозицію. Вероніка подумала, чому б ні. У Владиславі їй все влаштовує. Він дбайливий, у нього є своя квартира, машина, постійно у коханні зізнається і тим більше батьки Владислава дуже хороші. Вона прийняла пропозицію Владислава, і вони готувалися до весілля. За два тижні до весілля Владислав запросив її до кафе. Подарував величезний букет чудових лілій, замовив солодощі. Він почав свою розмову з висловлювань своєї думки та своїх вимог, яким вона має відповідати.

До вимоr входили: Готовка тричі на день, бути завжди у формі і обов’язково наро дити здорову дитину, щоб вона не тягалася з нею по ліkарнях. Вероніка спокійно слухала побажання свого майбутнього чоловіка і просто сказала: – Щоб я змогла відповідати всім твоїм вимоrам та бажанням, ти маєш заробляти щонайменше п’ятсот тисяч на місяць. Владислав відповів, що подумає над її пропозицією та намагатиметься здійснити. Минуло два роки, Вероніка вийшла заміж за іншу людину, а Владислав досі думає.