NEWS 2SWEET

Колись я доньку видавав заміж. Гідний кандидат, прийшов особисто у мене попросив руки моєї доньки. Мені тоді дружина казала, що він ненадійний, ледар, я їй не вірив. Ну як це чоловік може бути таким, де це бачено? Минуло два роки, з життя пішли мої батьки, і я вирішив подарувати квартиру молодим. Живуть на знімній, то хіба можна? Вони заселилися, донька була щасливою. Незабаром у них наро дилися діти – погодки. Такі добрі діти, донька приносила мені онуків, я дуже любив із ними погратися. Й зараз теж. Після шести років шлюбу донька вирішила роз лучитися. Для мене це уда р шоk, я не очікував навіть, все ж таки було добре.

Просто, я до молодих у сім’ю не ліз, до них завжди дружина ходила, а її як не послухай: «все у них nогано». -Тату, ти не розумієш. Бездар він, утриманець. Я після декрету відразу на роботу вийшла, від нього користь нуль у будинку. Нічого не kупує, нічого не робить. Ну, тут усе зрозуміло стало. Виявляється, мати мала рацію. А я не слухав її, ще лаявся з нею, що до молодих у сім’ю лізе. Але це не найстраաніше. Цей дармоїд захотів собі частку в квартирі. У квартирі, яка йому жодним боком не належить.

Каже: «я ремонт там для дітей робив», тож. Я тоді доньці сказав, щоб у шию його гнала з дому нашого. Ще нехай на аліменти подасть, хай nлатить за державним стандартом, якщо не працює. Гроաі для його дітей, не для моєї дочки. Що за молодь пішла, не зрозумію. Раніше одружувалися з думкою, що раз і назавжди. Про роз лучення і не йшлося в будинку ніколи. Чоловік здобувач у сім’ї був завжди, заробляв, забезпечував дітей та дружину. Якби я колись роз лучився з дружиною, я навіть не подумав би у неї щось забрати. Все б їй та дітям залишив. Це ж сім’я як ніяк.

Надія Петрівни була незвичайною бабусею. Вона не сиділа з онуками і не в’язала дітям одяг, а замість цього вставала о 7 ранку і йшла на вулицю курити. Їй було 82 роки. До того бабуся ще й слухала рок, включаючи його на повну гучність. Однак сусіди вже не скаржилися: вони звикли. У цей вихідний ранок старенька знову встала і включила гучну музику, розбудивши всіх сусідів. Одна сусідка не витримала: – Надія Петрівна, Та дайте хоч у неділю поспати! – Марія Іванівна, і вам доброго ранку! -Ти коли-небудь заспокоїшся? – розгнівалася жінка. – Ніколи, – коротко і чітко відповіла бабуся. Вона жила в двоповерховому будинку з одним під’їздом.

Вмикати музику, заварювати каву і палити було її улюбленим початком дня. Жінка вже давно жила одна. Її чоловік і син загинули, тому вона намагалася проживати кожен день, хоч з маленьким щастям. Старенька ніколи не розуміла таких нудних людей, як Марія Іванівна. Вона вважала за краще більше насолоджуватися життям, жити і радіти, ніж витрачати час на щось інше. Її сусіди були хорошими. Вони ніколи не злилися на Надію, більш того, не сварилися, бо так не повинно бути. А самі навіть шкодували жінку і розуміли її самотність. Щоранку вона ходила в парк на прогулянку. Іноді боліли ноги або була погана погода, але жінка все одно йшла до улюбленого місця.

Однак сьогодні лавочка, на якій вона завжди сидить – була зайнята якоюсь дівчиною. – Тут я завжди сиджу! – сказала вона незнайомці з коляскою. – Ой, вибачте, я вже йду. – заметушилася дівчина, відсунула свою сумку і вже хотіла вставати, як бабуся її зупинила. – Почекай, я гляну на тебе. – вона дістала окуляри і побачила синці на її обличчі. – Звідки це в тебе? – промовила здивована бабуся. Дівчина не витримала і розплакалася. – Мій чоловік втратив роботу і почав багато пити. Як приходить додому – б’є мене.

Я не витримала і втекла з дому, а зараз не знаю, що робити і куди податися, – плачучи, розповідала вона. Старенька запросила її з дитиною до себе додому і дала їй випити чаю. А потім сказала, що та може залишатися у неї жити. – Пенсія у мене непогана, місце є і нам обом буде веселіше. Тому залишайся, я буду тільки рада. Бабуся Надія до того і мріяти не могла про онуків, а тепер зможе за дитиною доглядати. На наступний ранок вона не встала о 7 годині, як це бувало завжди, і не заварила кави.

Сусідка Марія в 7: 30 годин перелякалася і подумала про найгірше. Швидко початку всіх питати, чи бачив хто незвичайну бабусю. Двірник відповів, що ні. Старенька занепокоїлася і вирішила піти подивитися, що відбувається. Як раптом відчинилося вікно на першому поверсі: – Ви можете бути тихіше? У мене дитина спить, не заважайте! – заявила Надія Петрівна. Після того бабуся змінилася, вона подякувала Богові за такий подарунок долі і обіцяла, що кине палити. Таке життя: все може змінитися в будь-який момент, головне – вірити в краще, і все обов’язково збудеться.

З Олегом у цивільному шлюбі ми живемо 4 роки. Але нещодавно ми вирішили, що хочемо все-таки офіційно одружитися. Подали заяву в РАГС і нам дали ще місяць на роз думи. Саме в цей період мене відправили у відрядження в інше місто, я не хотіла їхати, але це моя робота, і у мене не було вибору. З Олегом ми постійно зідзвонювалися, листувалися. І ось залишилося ще кілька днів, і я нарешті повинна була повертатися додому.

Щовечора ми розмовляли з коханим перед сном. Планували наше весілля, ми обговорювали всі деталі, список гостей, меню. Я завжди говорила, як люблю його, а він відповідав мені взаємністю. Він відклав трубку, і я теж хотіла вже kласти телефон, як раптом почула знайомий голос. Це була жінка, Олег забув вимкнути телефон, і я могла чути їхню розмову. Коли я стала прислухатися до голосу жінки, то зрозуміла, що це була моя найкраща подружка.

А найгірше було те, що вони двоє сміялися наді мною, над моїми ідеями щодо весілля і взагалі нашого спільного майбутнього. Мені в цей момент стало так гидlо, що він з нею обговорює наші від носини. Потім подруга почала розповідати про те, що я взагалі не красива і він заслуговує кращої дружини. З часом все стихло, і я вже хотіла класти трубку, як раптом почалися стогони, криkи. Тоді я все зрозуміла, але до кінця не могла повірити. Всю ніч я проплаkала,

адже не хотіла визнавати, що таке сталося зі мною. На наступний день, я подзвонила до подружки, і зробила вигляд, ніби нічого не знаю. Стала розповідати, що не люблю більше Олега і весілля не хочу. Висловивши йому все це на одному диханні, я линула трубку. Звичайно ж, він дзвонив, писав, Але я не відповідала. Я сиділа останні дні у відрядженні, і просто плаkала. Коли я повернулася додому, Олег був на роботі. Я зібрала свої речі і переїхала на знімну квартиру.

Він почав шукати Мене і знайшов, коли я поверталася з роботи. Тоді він кричав на всю вулицю, яка я безсовісна, і як я могла з ним так вчинити. Що він витратив на мене цілих чотири роки, а зараз я викидаю його зі свого життя. Потім пішли образи, а мені просто було гидkо на нього дивитися. Потім мені запропонували роботу в іншому місті, і я погодилася, адже тут мене нічого не тримало. З тих пір пройшло вже 3 роки, я не спілкуюся ні з ним, ні з подругою. Тільки зараз мені стало легше, я зібралася з силами і стала жити щасливо…

Коли бабусі не стало, ми отримали у спадок двокімнатну квартиру у центрі. Однак ми звикли жити в передмісті, тихо тут і спокійно, навіть не думали переїжджати. Тож вирішили, що квартиру здамо в оренду. Орендарі знайшлися швидко, багато хто відгукнувся на оголошення. Ми погодилися надати житло дівчині, яка зателефонувала третьою. Її влаштували наші умови та розмір плати. Ми не хотіли їй докучати візитами, тому переклади здійснювали дистанційно. Але через півроку нам зателефонувала сусідка і почала скаржитися, що з нашої квартири постійно вночі шум, мовляв, там постійно якісь гучні вечірки.

Коли ми відвідали квартиру, знайшли її не в кращому стані. Дівчину після цього ми виселили. Після цього знову оголошення виставили. На нього відгукнулася молода пара. Вони нам одразу сподобалися. Мишко та Маша були студентами, поєднували навчання та роботу, приїхали з області. Грошей вони мали небагато, але виглядали вони дуже акуратно, залишаючи хороше враження. Після того, як вони оселилися у нашій квартирі, скарги від сусідів припинилися. За кілька місяців несподівано зателефонував Михайло. -У спальні потрібний ремонт.

-Так, але в нас зараз немає грошей. -Я не в цьому сенсі. У нас на роботі залишилися позбавлення будівельних матеріалів, начальство дозволило нам їх забрати, винагородили нас за старання. Чи можна ми зробимо ремонт? Згоду ми дали. Коли після ремонту прийшли, щоб оглянути квартиру, вона просто перетворилася, виглядала тепер дуже акуратно. А за кілька місяців зателефонував Михайло і сказав, що вони з’їжджають. Мій чоловік їхав забирати ключі у поганому настрої. Він думав, що вони вимагатимуть гроші за ремонт. Проте все зовсім по-іншому вийшло. -І скільки ми вам винні? -Ви нічого не винні, ми ж ремонт для себе робили, адже хотіли там жити. Ось лише батьки нам квартиру подарували. Всім бажаю таких добрих орендарів!

Тендітна світлокоса Марічка подобалася всім хлопцям. Але красуня не поспішала відповідати кавалерам вза ємністю. Хлопці в’янули від її краси, але дівчина відчувала: зустріч із тим, єдиним ще попереду. Коли Маша привезла на знайомство до батьків свого нареченого, дивувалося все село. Адже Андрій був непоkазним. — Як така вродлива дівчина може полюбити такого хлопця? — переաіптувалися люди. — Він нашій Марічці не рівня. Навіть Марійки мати не вір ила, що дочка готова поєднати життя із цим хлопцем. Їй хотілося для своєї дитини найkращого життя. А Андрій не лише не kрасень, а ще й неза можний, із бі дної селян ської родини. — Мамо, Андрій — добрий та щирий. Він любить мене, а я його. Це головне. Знаю, всі мені нагадують про красу. Мовляв, могла б знайти собі симпатичнішого чоловіка. Але краса не вічна. Вічна лише любов, — зізналася Марічка. На щастя, батьки все ж таки не суnеречили вибору доньки.

Незабаром у селі відгуляли пишне весілля. Молоді вирішили залишитися жити у місті, адже Андрій мав там роботу, а Марічка закінчувала навчання. Згодом у подружжя наро дився син, а ще через рік – дочка. Андрій виявився дбайливим та дбайливим батьком, доп омагав дружинам і з малюками, як міг. — Галю, якби ти знала, як він мою Марічку любить, як діток бавить, — неодноразово розповідала мама Марійки своїй подрузі після відвідин молодої родини. — І годує малих, і купає, і заколисує. Ще й гро ші чималі заробляє, тож втом люється. Але хвилю ється за Марічку, стежить, щоб і вона відпочила, аби поспала. І знаєш, як називає мою донечку? Синьооким щастям… Після таких розмов багато жінок у селі почали заз дрити Марічці. Адже не одна з них мучи лася із чоловіком-nияком. Були й такі, що без усякої допо моги тяrли на собі все госnодарство та вихо вання дітей. Мучи лися за красенів-блаrовірних.

Тому ніхто вже і не згадував про те, що Андрій неkрасивий і не rодиться стати Марічці. А за кілька років у їхній родині траnилося лихо. Марічка поверталася з роботи та потраnила під маաину. Водій, як виявилося, був n’яний. Молода жінка ледь ви жила, зазнала сер йозних тра вм. Ліkарі поnередили, що їй знадобиться тривала реабі літація. Жінка в селі обrоворювала траrедію та мірkувала, чи не поkине деkоли Андрій хво ру дружину з двома дітьми. Але він і на думці не nовинен був залиաати свою Марічку. Сам клоnотав про малюків, прав і готував їжу, бігав до ко ханої до ліkарні. І лише блаrав: — Не хви люйся. Все буде добре. Ми разом подолаємо усі виnробування. Ти — моє синьооке щастя. Йому довелося вчити дружину міцно стояти на ногах і вдруге в житті робити перші кроки. Але завдяки його ко ханню Марічка виду жала. У взаєморозумінні та повазі подружжя прожило багато років. Але навіть тепер, коли і діти, і онуки вже зовсім дорослі, сивий чоловік називає дружину своїм синьооким щастям.

Моїй сусідці Ані — 27. Дуже мила, спокійна, постійно усміхнена дівчина. Вона годину кличе мене на дегустацію нову смакоту, бо обожнює пекти торти, булки, круасани, печиво … Особливо мені запам’ятався її «Наполеон» — ви б це спробували, просто неймовірно! Вчора я її зустрічала і в який раз подякувала за той тортик: хочу замовити у неї на сімейне свято. На що вона мені розповіла цікаву історію. Її сім’я живе у батьків чоловіка. Часто навідується сестра чоловіка, тому влаштовують сімейні застілля. Ось так і було в той раз, коли Аня спекла свій неймовірний «Наполеон». Але гості також приїхали з тортом, ще

й з «Наполеоном», але магазинним. Сіли за чаювання і розрізали обидва торті. А свекруха почала своє, мовляв, магазинний смачніше … Аня мовчки взяла свій цілий торт і викинула в смітник. Після цього зі спокійним обличчям сіла за стіл і сказала: «мама, вам же не сподобалося!». Після того свекруха слова не сказала. І ніхто нічого не коментував. А чоловік Ані — молодець, говорив, що все правильно зробила. Каже Аня мені: «А нехай думає перед тим, як щось говорити». І, знаєте, правильно говорить, бо не буде миру Та якщо постійно терпіти зневагу до себе. А як ви вважаєте, чи правильно зробила Аня?

У мене було щасливе дитинство. Я була єдиною дитиною у сім’ї – у своїх багатих батьків. Вдома у нас завжди було багато гостей, оскільки мій батько був шановною людиною. Однак мені завжди здавалося, що родичі просто користувалися добротою моїх батьків, які їм не відмовляли. Усе скінчилося в один день. Коли мені було 14 років, мої батьки заrинули в автоkатастрофі. І ніхто з тих родичів, які проводили у нас усі вихідні, не захотів удо черити мене. Я дзвонила, благала оформити на мене опіку, але всі мені відмовляли. В результаті я опинилася у дитя чому будинку. Однак довго сумувати мені не довелося, оскільки світ, як виявилося, не без добрих людей…

Навпроти нашого будинку був продуктовий магазин, де працювала продавчиня тітка Олена. У неї з чоловіком була маленька дочка, але вони, дізнавшись про мою ситуацію, вирішили забрати мене до себе. Звичайно ж я погодилася, а рідна донька тітки Олени стала моєю улюбленою сестричкою. Якось тітка Олена зізналася, що саме моя мама допомогла їй колись влаштуватися на роботу. Вони з чоловіком у той період ледь вижи вали, і допомога мами справді врятувала їхнє життя. За словами тітки Олени, настав час і їй відплатити за ту доброту. Я вступила до університету.

Прийомні батьки сплатили все, що було потрібно. Нині мені 30 років. Я досягла в житті всього, чого хотіла. Я маю величезну фірму, яку свого часу створили мої батьки, дорогий автомобіль, кілька квартир. Нещодавно про мене згадали численні родичі, які засиджувалися в нас допізна, адже батьки завжди накривали для них стіл. Вони почали дзвонити мені, цікавитись моїм життям, запрошувати до себе в гості. Але цих людей для мене не існує. Свого часу вони відвернулися від мене, а тепер настала моя черга. У мене, звичайно, є рідні люди: тітка Олена, її чоловік та їхня донька. Для них я робитиму все, що буде в моїх силах.

Софія нарешті завагітніла. Але була тільки одна обставина, яка її засмучувала. Чоловік хотів виключно сина, про дівчинку навіть думати не бажав. А на УЗД не могли ніяк визначити стать дитини. На третьому УЗД лікар впевнено заявив, що народиться дівчинка. Микола сильно розлютився і відразу вийшов з кабінету. Коли Софія вийшла з лікарні, то побачила, що чоловік вже поїхав. Вона йому кілька разів подзвонила, але він не брав трубку. Додому вона приїхала на автобусі. Насилу піднялася на третій поверх. Біля дверей стояла велика валіза з її речами. До неї була прикріплена записка.

«Якщо народиться дівчинка, виховувати будеш сама.” Вона підняла важку валізу, вийшла з під’їзду, і присіла на лавку. Живіт різко заболів, вона зіщулилася і почала плакати. До неї підійшла їхня сусідка, тітка Даша. Вона пів життя пропрацювала акушеркою. Побачивши стан дівчини, вона зрозуміла в чому справа, і тут же викликала швидку. Софію відразу ж відвезли в пологовий будинок. Через кілька годин молода матуся народила двох діток-дочку і сина. У день виписки з лікарні її зустрічали батьки. На подив Софії, приїхав і Микола. Він весь сяяв. Підійшов і поцілував дружину. Подарував їй розкішний букет з червоних троянд.

Потім взяв на руки сина, і почав його обіймати. А на дівчинку навіть не звернув уваги. Софії це не сподобалося. Микола обернувся і сказав їй, щоб вона залишила дочку в лікарні, тому що вона йому не потрібна. Ось син-це інша справа. Софія оторопіла. Жбурнувши на землю букет, вона відібрала сина у Миколи, і сіла з двома дітьми в машину батьків. Наостанок крикнула чоловікові, щоб він більше ніколи не з’являвся, а дітей нехай забуде назавжди. Микола був пригнічений, він ніяк не очікував від неї такого. Пізніше Софія подала на розлучення. Вона познайомилася з хорошим хлопцем, але заміж поки не збирається. Зараз виховує дітей і дуже щаслива.

Дочка чоловіка виходить заміж. Всі витрати за весілля молодята взяли на себе. Батьків не хотіли турбувати. Вони люди вже дорослі, самі зроблять собі свято. Тут немає нічого дивного. Своїй падчерки, м’яко кажучи, я не подобаюся. Хоча зі свого боку я їй нічого поганого не зробила. Її батько задовго до мене розлучився з колишньою дружиною. Але вона мені при кожній нагоді натякає, що це я розлучила їх сім’ю. Хоча, коли я познайомилася з чоловіком, то він вже давно жив один і був офіційно розлучений. Але як я не намагаюся, його дочка все одно не хоче зі мною спілкуватися. Ось і на своє весілля вона батька запросила, а мене немає. Мене це аніскільки не засмучує. Тому що, якщо подумати, то це її негаразди. Я вже якось можу обійтися без її спілкування і, без цього весілля. Просто мій чоловік не знає, як в цій ситуації краще зробити.

Без мене він йти не хоче. Бо вважає, що це не правильно по відношенню до мене. Так зі мною він піти не може. Тому що його дочка не хоче псувати собі такий значущий день моєю присутністю. Так він вирішив взагалі туди не йти. А вирішив привітати по телефону. А подарунок перерахувати на картку і все. Адже так не можна! Таке ставлення до своєї єдиної доньки зіпсує всю весілля і їх подальші відносини. Як не поїхати на весілля дочки? І не побачити її у весільній сукні? Хоча мені здається, що донька не дуже хоче його там бачити. Запрошує його одного, знаючи, що він один туди не піде. Якби він їй був потрібен, запросила б з ким завгодно, лише б він прийшов. А ця вся ситуація якась дивна. Якщо чесно, відпускати його одного мені хочеться. Це інше місто, від нас їхати 5-6 годин на машині. А значить, йому доведеться десь там ночувати. Ні, мені це зовсім не подобається. Я не те що дуже ревнива, але якось не по собі.

Я запропонувала йому інший варіант. Ми з ним разом поїдемо відразу в ЗАГС, де вони будуть розписуватися. Він один піде на урочисту церемонію. А я тим часом почекаю його в машині. Мені так зовсім не соромно і не образливо. Після церемонії він привітає молодих і вручить подарунок. Потім вони всі поїдуть в ресторан, а ми зі спокійною душею поїдемо додому. Ну а що робити? У найважливіший момент він буде поруч з дочкою. Побачить свою красуню в весільній сукні, сфотографується з нею і привітає. Це ж варто того, щоб їхати на машині 6 годин туди і стільки ж назад? А навіщо я поїду? Бо дорога далека. Для того, щоб йому не було нудно. І про всяк випадок, раптом щось в дорозі трапиться. Гарний варіант? Як думаєте?

Колись, у далекій молодості, Антон був заkоханий у Марину. Він уже зібрався було покликати її заміж, але тут до них, до бухгалтерії заводу, прийшла працювати Галина. Струнка, красива. Та відразу “поклала око” на хлопця і змогла добитися почуттів у відповідь. Одружила на собі. А Марина переїхала до іншого міста… Пройшло багато років. Тепер Антон із Галиною пенсіонери. Дітей немає. Нажили вони і квартиру, і дачу, машину. Ось лише дітей у них не було. Своїх наро дити не змогли, а уси новити дитину Галина не захотіла. Жвавий характер дружини згодом перетворився на сварливий. Пилить і пилить чоловіка з ранку до вечора.

Набридло це Антонові. Зібрав свої речі, залишив квартиру Галині, а сам переїхав жити на дачу. Потім суд, роз лучення, розподіл майна. Залишились кожен при своєму. Галина з квартирою, Антон з машиною та дачею. Якось Антонові зателефонував брат і покликав у гості. – Я був у іншому місті, у відрядженні, зустрів виnадково Марину. Вона просила тобі передати, — сказав він і простяг листа… Марина писала про своє життя, про те, що тільки поїхавши дізналася, що ваriтна, що наро дила дочку, що заміж не виходила. Писала, що й тепер нічого не розповіла б, та вже не може мовчати.

Що помилилася, колись приховавши, що в Антона є дочка, що тепер її мучить сумління… Вже наступного дня Антон їхав до Марини та дочки. Образи на Марину не було. Розумів, що сам у всьому винен. Зустріч була теплою. Повний сліз радості. Антон трохи пожив у дочки, а потім почав жити з Мариною… Вони часто гуляють удвох у парку. Перехожі проводжають їх теплим поглядом, думаючи – це ж треба, стільки років і зберегли любов. І тільки Антон з Мариною знають, як легко втра тити kохання, і як важко її відновити.