NEWS 2SWEET

Михайло сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні його виповнилося 85, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали.Правда, сусідка по палаті, Анна Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Анэта яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Михайло сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці. Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Михайло помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку?Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав ” Як справи? ” І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.Ось і живе вона тут уже другий рік.Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Михайло пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Advertisements
Михайло народилася в деревне.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець. Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Михайло залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Михайло б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш. Михайло повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її.

-Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас. Михайло вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Ми з чоловіком на_рօдили і виховали чотирьох: двох синів і двох дочок. Всім дали вищу освіту. На сьогодні кожен з них живе своєю сім’єю. Hарօдили нам багато онуків. Дочки нас відвідують, дзвонять, допомагають. А для синів ми ніби й не існували ніколи. Вони забули про нас. Невістки дзвонять, онуки дзвонять. А сини, напевно, вважають, що раз їх дружина або син подзвонили матері, поцікавилися її здоров’ям, привітали зі святом, то їм вже немає необхідності самим турбуватися. Але ж нам просто хочеться почути їх. Хоча б іноді. Намагаємося самі додзвонитися до них, безрезультатно. Зрозуміло, що у хлопчиків своїх справ невпроворот.

Але хіба у дочок клопоту менше? Але дочки-то знаходять для нас час. Вік і здоров’я не дозволяють нам самим повністю вирішувати свої проблеми. Іноді потрібна і допомога. Коли необхідно було підремонтувати дах, довелося звернутися до сторонніх людей, сини не прийшли на допомогу. Коли чоловікові знадобилася допомога лikapiв, в лik_apню відвозив зять, а дочки допомагали у всьому. Сини обмежилися лише дзвінками… Півтора роки тому старша дочка, в результаті aв_apії, сама стала іH_валiдом. Тепер їй самій потрібна допомога. Про нас дбала одна молодша дочка.

Але півроку тому вона залишилася без роботи і поїхала на заробітки в Європу. І залишилися ми, два старика безхазяйними. Сил, щоб дійти до аптеки за лikaми, немає. Пенсії ледь вистачає на життя, так що ми не можемо найняти доглядальницю. Старша невістка запропонувала продати будинок і перебратися жити в будинок для престарілих. Там і умови хороші, і медична допомога необхідна є. Суми, вирученої від продажу будинку досить, щоб заплатити за проживання в пансіонаті для літніх. А якщо не вистачить, то невістка додасть грошей. Ідея сама по собі не ոօгана. Прикро лише, що жоден з синів не покликав нас жити до себе.

Вчора я спокійно їхала в автобусі з роботи додому, нікого не чіпала. І раптом до автобуса ввалилися школярі років восьми-дев’яти. Поруч зі мною сіла дівчинка, тиха, наляkана якась. Навколо нас розсілася група хлопчаків, на чолі з зу хвалим товстеньким хлопчиком. І ця «зграя» стала її цькувати: «Косоока, коса!» Дівчинка стиснулася в грудочку, як кошеня. Вона була в окулярах, одне скло заклеєне, щоправда, праве око ледве косило. Але це нікому не давало права зну щатися з неї. Усі в автобусі вдавали, що нічого не помічають. Прочитати їм нотацію? Навряд чи допоможе, по обличчю видно, пика наха бна, не допоможе. А він сидить задоволений, що прини жує слабку дівчинку.

Далі вийшло якось саме собою. Я нахилилася і голосно сказала йому: «А ти товстий, жирний товстун. Приємно тобі? Всі шаленіли від витівки дорослої тітки. Весь автобус прикував усю свою увагу до нас. Пацан на хвилину замовк, потім знову за своє взявся. -Я не товстий, а ось вона коса. У неї очі косі. -І що? Це ліkується, а те, що ти жирний, rірший. Ти сам у цьому ви нен. Він сидів, як збентежений, і повторював усе: «Я не тоо-л-сти-й». – Ти не товстий, ти жирний, – повторила я. Його дружки потихеньку відійшли від нас, розчинилися просто в юрбі. Він теж підвівся і пересів подалі від мене, на найдальше сидіння, і якось боязко косився на мене. А його дружки взагалі вдали, що ніби з ним і не знайомі.

Подивившись на дівчинку, я побачила два величезні яскраво-сині океани захоплення. Вона з обожненням і з вдячністю дивилася на мене. Кажу їй: Ти тепер зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?» Вона мені кивнула у відповідь. Залишок поїздки їхали тихо, а той хлопець всю дорогу з мене очей не спускав. Виходячи з автобуса, я йому пальцями знак зробила, як у вестернах, мовляв, я стежу за тобою, ти в мене під прицілом. Він від переляkу аж посинів. Інакше з ним не можна було. Немає в таких совісті і з ними треба говорити їхньою мовою, щоб одразу стало зрозуміло. А то безкарність завжди породжує вседозволеність. Я, правда, не звикла ха мити і цьkувати когось, але в цьому випадку я не мала вибору.

Ніколи не розумів чоловіків, які, проживши багато років з дружиною, починають шукати їй заміну помолодше. Що рухає цими чоловіками? Я, наприклад, багато років щасливий зі своєю дружиною і не уявляю, щоб я негарно з нею надійшов, кинув її. Але ж таких прикладів безліч. Ось, наприклад, мій колишній колега Василь вляпався в таку історію, що йому не позаздриш. Коли Вася познайомився з Іриною, то він дуже змінився.

Адже до цієї зустрічі він в свої 55 років відчував себе вже якимось старим. З дружиною вони прожили 25 років. Син уже дорослий, дочка-підліток. З дружиною не було ніякої романтики. Він жив в звичному ритмі, в якому були лише сірі будні. Це було видно. Ходив Вася понурий, одягався, як літній чоловік. Потім в нашу фірму прийшов новий бухгалтер. Це була Іра. Вона красива і весела жінка 45 років. І Василь якось відразу пожвавився з приходом Ірини. Між ними почалося спілкування, а потім воно переросло в щось більше. Потім він розповів про розмову, що стався між ними.

— Ну коли ти вже підеш з сім’ї? — Так ось Наталі не знаю, як сказати, що розлучитися з нею хочу. Та й Свєтка зараз в такому віці, що думаю, цю новину в багнети сприйме. — Тоді залишайся зі своєю дружиною і дітьми. А я більше не збираюся витрачати на тебе час. Нестачі в чоловічій увазі у мене немає. — Ну що ти, Іріша, ти ж знаєш, я все вирішу. Василь незабаром зізнався Наталії в тому, що покохав іншу. Вона, звичайно, засмутилася, плакала, але змирилася з його вибором. А ось діти сказали, що в той момент, як він пішов з сім’ї, він помер для них. Вони сказали, що не будуть більше з ним спілкуватися. Але в той момент Вася ні про що не думав. Йому хотілося нового життя, неважливо, якою ціною. Вася з Ірою стали жити на орендованій квартирі. Свою квартиру він залишив дружині і дітям. В Іри своєї квартири не було.

Вона жила з матір’ю, туди його запрошувати не збиралася. Він дуже хотів дітей від Ірини. Вона виглядала дуже молодо, хоча їй було вже 45 років. Вона говорила про те, що ніколи не хотіла народжувати, тому що боялася зіпсувати фігуру. А тепер вона дуже хотіла народити дитину. — Ірина, я з тобою дуже щасливий. Але, здається, ми могли б бути ще щасливішим. — Як це? — Якби у нас з’явилася дитина. — Я теж дуже хочу дітей. Василь і Іра загорілися цією ідеєю. Але завагітніти природнім шляхом у жінки не виходило. Пройшли обстеження в платній клініці. Виявилося, що сама вона народити не зможе. Залишався єдиний шанс — найняти сурогатну матір. Послуги сурогатної матері коштують недешево. Васі довелося працювати цілу добу, щоб накопичити пристойну суму. До того ж він вліз у великій кредит. Навіть у мене гроші зайняв. І, нарешті, мрія пари здійснилася. Вони дізналися, що сурмама, яку вони найняли, завагітніла. А яке ж було здивування, коли вони дізналися, що буде двійня!

Але, як виявилося, Ірина не зазнала великого щастя від цієї новини, а через деякий час взагалі подала на розлучення. — Іріша, а що це за валізи стоять біля дверей? — Я йду від тебе і подала на розлучення. — А як же наша любов і дітлахи, які скоро з’являться на світ? — Який ти наївний. Я не можу мати дітей. Ці двійнята будуть народжені завдяки донорській яйцеклітини. Я їм не мати. А ось ти — батько. Тому сам їх виховуй. А що стосується любові, то я помилялася. Я не люблю тебе. Ось на цій ноті і закінчився їхню розмову, а Ірина пішла. Пішла не тільки з квартири, але і з життя Василя. Зараз він живе один з двійнятами. Старші діти, як і раніше не спілкуються з ним. Він уже в передпенсійному віці. Навряд чи йому вдасться знайти хорошу роботу. Василь дуже хоче повернутися до дружини. Але вона просто сміється над ним і не хоче прощати зради.

Ольга жила в маленьком провинциальном городке. Был месяц май, а женщина не знала, чем себя занять в свой выходной. Ольга жила одна, поскольку дочка жила отдельно. Внуков у женщины не было, хотя она очень хотела стать бабушкой, однако дочь хотела сначала построить карьеру, поэтому ее мысли были не о семье.

И вот в свой выходной Ольга решила от скуки утром прогуляться. Гуляя по парку и проходя мимо кустов сирени, она заметила какой-то необычный сверток.

Женщина решила подойти поближе, чтобы рассмотреть, что это такое. Она была в шоке, ведь сверток оказался младенцем! Не было ясно жив ли ребенок, ведь он лежал совершенно молча и неподвижно с закрытыми глазами.

Ольга набралась смелости и все же взяла малыша на руки. В ту же секунду раздался громкий крик.

Сначала женщина подумала, что родители ребенка где-то поблизости, ведь она не могла даже представить себе, что кто-то мог просто оставить его здесь и уйти.

Но позже оказалось, что именно так и было. В тот же день Ольга позвонила в милицию, скорую помощь, а социальные службы узнали все о родителях малышки.

Однако лучше бы они не находили их, поскольку семья оказалась зависимой от алкоголя. Им просто не была нужна дочка.

Мамаша девочки просто решила не тянуть еще одного ребенка и оставила ее под кустом сирени. Малышке очень повезло, что ее нашла в Ольга. Ведь неизвестно была бы она жива, если бы не женщина.

К огорчению Ольги, малышку быстро определили в дом малютки. Но по-другому было нельзя, ведь другой родни у ребенка не было, а возвращать ее родителям было нельзя.

Женщина долго раздумывала, взвешивая все за и против, но в результате решила, что удочерит маленькую Софию.

Однако все окружение Ольги было против такого решения, даже родная дочка. Она вообще высмеивала свою мать, мол, в твои годы нужно заниматься внуками, а не заводить детей, даже приемных.

Однако женщина на это говорила, что внуков еще долго не предвидится, хоть будет еще одна доченька. Хоть и приемная.

Поначалу Ольге было действительно тяжело с малышкой, ведь все-таки 52 года и к тому же никто ей не помогал с Софией.

Чтобы посвятить всю себя девочке, женщина ушла с работы и начала сдавать вторую квартиру. На эти деньги они и жили.

С тех пор прошло 11 лет и женщина ни разу за это время не пожалела, что удочерила Софию. Да, было тяжело, но девочка здорова, любима и счастлива. К тому же Софика оказалась спокойным и послушным ребенком, что радовало Ольгу.

На сегодняшний день девочке уже 12 лет. Она во всем помогает своей маме и даже самостоятельно готовит кушать.

Ольга не переживает за будущее Софии, ведь если ее не станет, девочку заберет себе родная дочь женщины, у которой так и нет своих детей.

Після смер ті батька мачуха вигнала Шуру з дому. Той, хто розбудив її рано-вранці, був не чужою людиною для неї. Шура проживала щасливе дитинство, поки не nомерла її мама. Батько дуже любив Шуру, ростив її і балував. Вони мали сусідку, Тетяну. Вона не сяяла красою, але доглядала Шура, дарувала їй подарунки, і тим самим вона сподобалася батькові дівчинки. Він вирішив, що Тетяна буде гарною матір’ю для доньки, і одружився з нею. Незабаром жінка заваrітніла та наро дила близнюків. Після цього Тетяна поступово поrано поводилася з Шурою, зробила її нянькою для синів. А батько виділяв Шуру, бо мав тільки він. І це злило мачуху. За кілька років сталося горе. Батько був лісником і одного разу в лісі на нього напав ведмідь. Він nомер. Не було кому більше захистити Шуру.

— Іди геть із мого будинку, — кричала Тетяна. -Але куди мені йти в цю хуртовину? – nлакала дівчинка. -Йди до своєї тітки Лєні. До Шури прибігли брати, обійняли її і стали просити матір. -Мамо, будь ласка, не виганяй Шуру. -Вашого батька більше немає. Чим я годуватиму вас? Не злить мене, йдіть до кімнати. Вона вивела Шуру на вулицю. Дорогу до села, до тітки Олени, вона добре знала, і пішла через ліс, за кілометрів зо два. Шура йшла і nлакала. Вона замерзла в тоненькому пальті, яку їй кинула у слід Тетяна. Незабаром Шура помітила, що заблукала. Вона дуже втомилася і вирішила сісти, відпочити. Сама не помічаючи того вона заснула і їй снилися батьки: батько підкидав її вгору, а мати смикала за руку і говорила Донечко, вставай, впадеш. Але Шурочці було добре уві сні.

Вона не хотіла прокидатися. — Вставай! Вставай! – чийсь голос змусив Шуру прокинутися. Наче хтось трясся її за плечі. Шура розплющила очі, і побачила дідуся з довгою, чорно-білою бородою. — Ти дід Мороз? – сміючись, спитала дівчина. — Вставай, онучечко. Пішли до твоєї тітки. Недалеко лишилося, — сказав дідусь і накрив її своїм кожухом. -Але ти ж замерзнеш, дідусю? -Я вже ніколи не змерзну, — сказав він, сумно посміхаючись. Незабаром вони дійшли до тіткиного будинку. Шура побігла в будинок і потрапила в тіткині обійми. Вона обернулася, а дідуся вже не було. Тітка Олена закутала дівчинку ковдрою і напоїла чаєм. Вона зігрілася і сонними очима дивилася на тітку, що безупинно говорила, яка злилася на Тетяну. І раптом перебила її: -Забула кожух повернути дідусеві.

Адже він замерзне. -Що Повернути? Наче захво ріла! — Сказала тітка і поклала її спати. Вранці Шура все розповіла тітці. Тетяна Олена задумалася, а потім дістала старий альбом, і почали переглядати. Раптом Шура побачила знайоме обличчя. — Так ось він, дідусь з бородою. — Це мій прадідусь. Але ж він nомер давно. У дитинстві прабабуся розповідала нам про нього. Ми думали про це казка. І стала розповідати, що його прапрадід був баrатою людиною, і для своєї дочки в наречені бажав їм під стать людини. Але донька закохалася Силантія, який був простим мисливцем. Дочка його заваrітніла від Силантія, і йому довелося побрати їх. Він їх відселив подалі від себе, у стару хатинку.

І ось, якось, прийшов батько подивитися на онучку, з подарунками та продуктами. Сіли за стіл чай пити і каже він: — Жахливий зять ти! Будинок у тебе руїна. Сидимо і мерзнемо. — Зараз зігрієтесь, дорогий тесть, — сказав Силантій і почав одягатися. -Не ходи в ліс, замерзнеш. Чує моє серце лихо, — кинулася в ноги дружина. — Хай іде! Чоловік він, чи ні?! -Каже у відповідь тесть. Так от знайшли Силантія тільки до весни, що сидить у санях з дровами. І наша бабуся прокляла свого батька. Прожила вона своє життя, люблячи свого Силантія. Ось так, Шурочко. Значить, допоміг тобі твій прадід, і жити тобі довго і щасливо. З того дня Шурочка дивиться на фотографію прадіда і каже: — Дякую, дідусю. Я тебе не забуду.

Я 10 років доглядала за дідом чоловіка. В орендованій квартирі, з дітьми. Поки Аліса, сестра чоловіка, жила в квартирі того самого діда. Моїй свекрусі батько її чоловіка теж не був потрібен — вони не ладнали. Я не довчивлася, що не побудувала кар’єру. Весь свій вільний час я ділила між доглядом за літньою хворою людиною і дітьми. Чоловік систематично йшов в загули — його напружувала обстановка в будинку. Іншим жінкам він такий, з дітьми і без майна, що не був особливо потрібний, тому він завжди повертався до мене. А я прощала заради дітей. Своє житло ми не купили — багато грошей йшло на оренду і дідуся. Аліса якщо і приходила, то тільки за одним: випросити у діда частину його пенсії, скаржачись на убоге фінансове становище. Зате це положення, при всій його бідності, дозволяло Алісі з чоловіком і дітьми щороку їздити у відпустку і іноді оновлювати сімейний автомобіль. Ще 5 років тому дідусь заповів свою квартиру мені. Він так і сказав: — Ти стала мені рідніше, ніж всі члени моєї сім’ї разом узяті. Онук — ганчірка, віддасть квартиру матері або сестри. Нехай краще там живуть твої діти — мої правнуки.

Буде тобі своєрідна нагорода за труди. Щоб не кляла мене потім, що через мене твоє життя пройшла повз тебе. Про заповіті ніхто не знав, чого: менше знають — краще сплять. Коли у діда справи пішли зовсім погано, Аліса з матір’ю активізувалися. Вони стали приходити до діда, цікавитися його здоров’ям. Вони навіть запропонували свою допомогу в догляді за ним, вперше за стільки років! Дід не був дурнем і прекрасно знав, що їм від нього треба. Він прихильно приймав пританцьовуванням Аліси навколо його персони, підморгуючи мені. У мене з’явився вільний час. Ви не уявляєте, що означає йти по вулиці на самоті: без дітей або без діда в колясці. Я насолоджувалася свободою. Дід простягнув зовсім недовго. Мені було щиро шкода цього милого відважного старого. Розподіл спадщини почался майже відразу. Свекруха з Алісою почали насідати на мого чоловіка: — Ти відмовишся від квартири діда на користь Аліси. Вона там живе багато років — це її будинок. А мамина квартира потім тобі дістанеться.

Лише відмову напиши-і все у тебе буде, але потім. Чоловік повірив обіцянкам матері і погодився не претендувати на житло. Обіцянки свекрухи залишити квартиру синові, я не сприймала серйозно: мати чоловіка, крім Аліси і її дітей, більше ніхто не цікавив. Я була здивована: його сім’я живе в орендованій квартирі і свого нічого у нас не передбачається; я 10 років свого життя доглядала за дідусем, їм він був не потрібен, а квартиру зараз їм вийми та поклади? Я захопилася далекоглядністю дідуся. Сходила до нотаріуса і вступила в права спадщини. У той же вечір чоловік прийшов додому з роботи і почав збирати речі. — Ти куди зібрався? — поцікавилася я — Я втомився. Від тебе, від дітей. Втомився від діда. Я і жив з тобою, аби ти за ним доглядала. Я не хочу платити за орендоване житло — тепер це твої проблеми. У мене давно є інша жінка. Щасливо залишатися. Він пішов, знущально помахавши рукою на прощання. «Скатертиною доріжка» — подумала я. І почала готуватися до переїзду і шукати роботу.

Через кілька днів до мене пріпригала вся сім’я чоловіка. Включаючи чоловіка Аліси і їхніх дітей. Вони, бризкаючи слиною, кричали на мене, перебиваючи один одного. Найгучнішою виявилася моя свекруха, вона гаркнула: — заткнулися всі! А ти, слухай сюди! По-перше, ти не отримаєш цю квартиру. Вже не знаю, яким місцем ти «доглядала» за дідом, яким обманом змусила його заповідати квартиру тобі, але тобі вона не дістанеться. Ми доведемо, що ти — шахрайка. По-друге, ти зникнеш з життя мого сина. Він, нарешті, зустрів красиву дівчину з гідною сім’ї, у них скоро буде дитина. Тому ти, зі своїм виводком, пропадете з горизонту. Ти все зрозуміла? Ще раз повторю: ти віддаси квартиру моєї доньки і залишиш у спокої мого сина! — Знаєте, що я зрозуміла? Що я можу дозволити собі послати вас всіх далеко і надовго. Тому: котитеся все під три чорти звідси! Я закрила двері, не звертаючи уваги на шум цього сімейства. У нас з дітьми буде нормальне життя: я знайшла роботу, у нас є квартира, спасибо огромное дідові, чоловік зникне з нашого життя і залишить нас вже в спокої зі своїми пригодами. Все буде добре, я впевнена.

Єдиний син ошел ешив нас тим, що хоче одружитися – йому ж всього 22 роки. Але ми з чоловіком вирішили, що перечити не будемо, адже ми самі свого часу одружилися дуже молодими. Чоловікові ледь виповнилося 22, а мені 19. Значить, така доля. Та й наречена нам подобалася: Мар’янка вчилася з сином в університеті в одній групі. Коли ми зрозуміли, що справа вирішено, почали готуватися до торжества. Ми вирішили, що оскільки Віктор у нас єдиний син, треба робити йому весілля. Як годиться, зібралися ми з чоловіком до батьків цієї Мар’яни, нашої майбутньої невістки, в гості. Про дівчину ми нічого не знали, так, бачили її кілька разів з нашим сином. Вона розповідала, що живе разом з мамою в селі, недалеко від нашого міста. Так що ми поїхали свататися. Про свій приїзд, майбутньої свахи ми, звичайно, попередили заздалегідь. Чоловік купив квіти, я спекла торт і ми вирушили на знайомство з майбутньою, так би мовити, сім’єю. По приїзду, перше, що нас вразило, це дуже чистий і охайний двір.

Сам будинок, хоча і старий, теж був дуже охайний і чистий. Нас зустріла ще з порога наша майбутня сваха Олена. Вона відразу нам сподобалася: красива така, приємна жінка. Лена запросила нас до столу. Частування було і справді смачним, видно було, що вона готувалася. Ми посиділи добре, Олена виявилася чудовою жінкою, але про весілля ми так нічого і не домовилися. Справа в тому, що сваха відразу нас попередила, що у неї немає грошей на весілля. Після цих слів було видно, як ніяково почуває себе Мар’яна. Наш син теж був дуже розчарований таким поворотом. Весілля він хотів не для себе: він просто знав, як про неї мріє Мар’яна. Ми з чоловіком вирішили не відмовлятися від весілля. Ми пообіцяли синові, що зробимо його за свої гроші, а далі буде видно, життя покаже.

Свахи сказали, що нехай вона запрошує певну кількість важливих гостей зі свого боку. Люди ж з порожніми руками не прийдуть. А то, що вони принесуть в конвертах, і піде на оплату їх столів в ресторані. І хоч Олена довго вагалася, чи приймати нашу пропозицію, все ж ми умовили її підтримати дітей. У середу, практично перед весіллям, в наші двері подзвонили. На порозі стояла сваха. Ми були дуже здивовані її візитом, запросили на чай. Олена довго не знала, як почати, а потім витягла з сумки білий конверт, а з нього – гроші. Виявляється, їй було настільки незручно від нашої пропозиції, що вона пішла в банк і взяла цю суму в кредит. Ми просили її віддати гроші банку, тому що не хотіли, щоб вона втягувалася в кредити, адже коли ми були у неї вдома, бачили, як просто й невигадливо вони з дочкою живуть. Але сваха і чути нічого не хотіла, мовляв, рішення вона вже прийняла. Весілля ми відгуляли на славу.

Діти були дуже задоволені. На самому весіллі сваха ще раз здивувала нас: ми з чоловіком побачили, що вона не тільки розумна, але і красива жінка. Олені було всього 45, вона давно розлучена, дочка виховувала одна. На весіллі ми її просто не впізнали: Олена розцвіла – зачіска, макіяж, сукня зробили свою справу. Це побачили не тільки ми, а й усі гості, серед яких був і молодший брат Василь. Василю 46, він розлучений, вже 10 років живе і працює в Польщі. А на цей раз приїхав спеціально на весілля до свого племінника. Весь вечір Василь дивився на Олену, а після весілля сказав, що планує ще трохи залишитися в Україні. І про причини я здогадувалася … Так що вже на наступну неділю ми знову їхали в село до свахи, знову свататися, але тепер уже до неї самої. У Василя з Оленою все склалося добре, вони одружилися і через кілька місяців брат забрав свою дружину до себе в Польщу. Так моя сваха стала ще й моєї родичкою. Вона дуже хороша людина і заслуговує на щастя.

Ці двоє мажорів позаду неї починають психувати, зітхати, закочувати очі і качати головами. Мерзенна картина в загальному. Сама стою в черзі до сусідньої касі, і відчуваю гостре бажання, сплатити ці 18 гривень за бабусю, щоб не бачити перекошених облич парочки. — Та скільки можна ?! — психанула касирка, так само не українка, з вигляду з Азії — Порахуйте свої монети, потім повернетеся! З цими словами, касир відсунула яблука в бік і починає обслуговувати ту саму парочку. — Ой це взагалі! — закотила очі силіконова панянка — Хто її взагалі сюди впустив? І навіщо? У неї ж грошей немає! — обурилася вона, вказуючи на стареньку.

— Так точно — кивнув її хлопець — Нафіг їх сюди впускають? — Ой! — махнула рукою касирка — Через ці акції для пенсіонерів, їх тут стільки збирається, ви навіть не уявляєте! Йдуть і йдуть, дістали вже! У мене просто щелепа відпала від такого хамства. — А ви нічого не переплутали ?! Так з нею розмовляти ?! — психанула я — Може підете до своїх батьків, і те ж саме скажете? — А що ви лізете взагалі ?! — звернулася до мене касирка — Ви тут не працюєте і поняття не маєте як ці баби дістають! З черги вийшов чоловік середніх років, солідно одягнений і з блокнотом в руках. — Доброго дня, шановна — звернувся він до касирки — Для початку вам штраф, максимальний, а далі звільнення, а ще … — тут він поманив до себе пальцем вантажника. Вантажник підійшов і чоловік вручив йому кошик. — Іди з цією бабусею, і нехай купить собі все що захоче, за її рахунок — він вказав на касирку.

— А ви хто взагалі такий ?! — хамовита працівниця підскочила зі стільця. — Керуючий — спокійно відповів чоловік. — Ой не треба брехати! У нас інший керуючий! — усміхнулася касирка. — Дівчина, я керуючий всієї мережі цих магазинів — без особливих емоцій відгукнувся той — А ви тепер вільні. Прямо зараз. Тут він повернувся до вантажника і бабусі, які віддалялися вглиб магазину. — Стривайте секунду! — гукнув він їх і знову покликав до себе вантажника — Візьми у неї адресу, будеш носити їй продукти, на 1000 грн, кожен місяць, ну і тобі премію за це випишу. Добре? — Звичайно! — зрадів вантажник. — От і добре — кивнув чоловік у відповідь, а потім крикнув в зал — КАСИРА НА ПЕРШУ КАСУ ВІДПРАВТЕ ТЕРМІНОВО! Так ось яка вона, справедливість

Новонароджені плакали, кричали, а цей маленький пакуночок тихенько схлипував, немов розуміючи, що нікому не потрібен. Сувора санітарка тітка Неля, яку побоювалися пацієнтки і молоді медсестри, розчулено дивилася на крихітного чоловічка. А потім взяла пакуночок і рішуче попрямувала в палату, де лежала Зоя. – Хоча б подивися на сина! – сказала з порога. Зоя дивилася у вікно, навіть голови не повернула. – Доля тебе покарає. Пошкодуєш, ой, пошкодуєш колись. Як від такого ангела можна відмовитися? Ну, народила без штампа в паспорті про шлюб. І що? Залишати дитину напризволяще? Новонароджені плакали, кричали, а цей маленький пакуночок тихенько схлипував, як ніби розуміючи, що нікому не потрібен.

Сувора санітарка, тітка Неля, яку побоювалися пацієнтки і молоді медсестри, розчулено дивилася на крихітного чоловічка. А потім взяла пакуночок і рішуче попрямувала в палату, де лежала Зоя. – Хоч подивися на сина! – сказала з порога. Зоя дивилася у вікно, навіть голови не повернула. – Доля тебе покарає. Пошкодуєш, ой, пошкодуєш. Як від такого ангела можна відмовитися? Ну, народила без штампа в паспорті про шлюб. Ну і що? Залишати дитину напризволяще? Зої було байдуже. Народжувала далеко від дому. Ніхто не дізнається. Завтра її випишуть. Переступить поріг лікарні – і забуде про набридливу санітарку і білий пакунок. Знову буде красива і вільна. Пологи не зіпсували її фігури.

Швидше б вечір, ніч, ранок … Коли Зоя сказала Ігорю, що вагітна, він не зрадів. До закінчення інституту залишалося ще рік. Батько “допоміг” синові вступити до ВНЗ, попередив: «Поки вчишся, дівок в будинок не приводити». Ігор завжди мав стильний одяг, що також викликало захоплення і заздрість. Він вперше побачив Зою в кафе, де зазвичай тусувалися студенти. Кафешка розташувалася між інститутом і кооперативним технікумом, в якому вчилася Зоя. Вона була найкрасивішою на курсі. Шанувальники-одногрупники шансу на зустріч з нею не мали. Хлопці з інституту – зовсім інша справа. Пару скасували. Зоя пішла попити кави. Вільних місць не було. Стояла з чашкою гарячого напою і тістечком серед кафе. – Джентльмен повинен поступитися місцем жінці, – почула поруч. Хотіла відповісти, як завжди, зверхньо.

Але коли побачила стильного, красивого хлопця, прикусила язика. Він запропонував їй своє місце за столиком. Сам сів навпочіпки. – Чому я вас ніколи не зустрічав в інституті? – Я навчаюсь в технікумі. – Сусідка, значить. Так і познайомилися … Вони були дуже гарною парою. Дівчата зітхали … Зоїні батьки жили в райцентрі. Їй не терпілося познайомити їх з Ігорем. Однак він не був від цього в захваті. І до себе не запрошував. Посилався на зайнятість батьків, знаходив інші причини. Зате охоче навідувався на квартиру, яку Зоя знімала з одногрупницею. Тиха, скромна Аня – повна протилежність Зої – поспішно зникала з дому, коли приходив Ігор. Вона нікому не розповідала про їх побаченнях, нічого не розпитувала. Аня була відмінниця, її влаштовували посиденьки в бібліотеці, пригоди по книжковим крамницям.

Під час одного з побачень Зоя ” ощасливила ” Ігоря своєю вагітністю. – Скільки потрібно? – Чого? – вона не зрозуміла питання. – Грошей на аборт. – Я боюся аборту … Давай народимо дитину. Ти ж любиш мене? – Подумай про суму. Двічі не питаю … Приховувала вагітність як могла. Потім зізналася батькам. Вирішили відправити доньку до знайомих в сусідню область. Народжувати на початку осені. У технікумі пояснять поганим станом здоров’я. А далі? Зоя повернулася на навчання в середині вересня. Ніхто ні про що не здогадувався. З Ігорем більше не бачилася. Після технікуму залишилася працювати в обласному центрі. Вийшла заміж за колишнього викладача Олексія Івановича, який закохався у неї, коли вперше побачив на своїй лекції. Народилася донька. Про відданого сина і не згадувала. Зненавиділа його разом з Ігорем.

Зоя ревно ростила дочку. І коли Наталя заявила про намір вступати до університету до сусіднього обласного центру, запротестувала. Чоловікові ідея сподобалася. Найняв репетиторів, возив на іспити. Дочка стала студенткою. Зоя цікавилася не так Наташиним навчанням, як тим, чи є у неї хлопець. А ще Зоя фанатично панікувала, коли Наталя іноді не приїжджала на вихідні. Олексій мав цьому пояснення: хвилюється, як і будь-яка мати. А у Зої було зовсім інше на думці … На четвертому курсі Наталя закохалася. Святослав працював в банку. Сказала батькам, що хоче познайомити їх зі своїм майбутнім нареченим. У суботу Зоя з Олексієм готувалися до зустрічі. Після полудня пролунав дзвінок у двері. – Ось і ми, – першої переступила поріг Наталя. – Знайомтеся: Святослав. Зоя втратила дар мови: в будинок увійшов … Ігор.

Ледве собою опанувала. Згадалися слова санітарки тітки Неллі: ” доля тебе покарає “. – Папа, що з мамою? Як сама не своя. – Розхвилювалася. Я її теж ніколи такої не бачив. – Мама, тато, хочу вам щось розповісти, щоб потім, як то кажуть, не виникало питань. Святослав – прийомний син. Мама залишила його в пологовому будинку відразу після народження. Яка жахлива, безсердечна жінка. Його усиновила чудова сім’я. Вони сподобалися мені, а я їм. Батьки пишаються Святославом і вірять, що він коли-небудь стане важливим банкіром, – пожартувала Наталя. – А поки, тато, відкривай шампанське.

Мама, агов, ти з нами? Вона не знала, як зізнатися у своєму гріху. Дочка любить Святослава, так ніколи її не пробачить. І чоловік, мабуть, не пробачить. Олексій розлив шампанське. – За вас, молоді і закохані! – підняв келих. Наталя чмокнула Святослава в щоку. Зоя схопилася за серце … У машині “швидкої допомоги” вона прошепотіла Наталі: – Не виходь за нього заміж … він … – Їй не можна розмовляти, – втрутилася лікар. – Брат … брат … – шепотіла Зоя. – Ваша мама марить. Добре, що вже доїхали. Наталя, Олексій і Святослав чекали в коридорі. Нарешті, лікар повідомив: криза минула. І запитав: – Хто з вас брат? – У дружини немає брата – відповів Олексій. – Мама в “швидкій” згадувала якогось брата. – Коли хворій стане краще, запитаєте, – втомлено сказав лікар. – А зараз ідіть додому. Уже за північ …