NEWS 2SWEET

Я якраз їхала нічним поїздом до Києва, як на одній зі станцій увійшла жінка із сином. Жінка була одягнена в темний одяг, і сама похмура, як дощова хмара. А хлопчику на вигляд було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить. Жінка розклала ліжко і поклала сина. Хлопчик зайшов у купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зірки у вікно й скрушно спитав мами: — Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі? Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми.

Та й взагалі, він ще довго на цьому небі для нас зірки збиратиме? Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце. Я хочу татку поруч. Молода жінка збиває подушки. По її щоках скотилися сльо зи, вона обняла маленького сина і ледве видавила з себе: — Сонечко моє — промовила бідолаха, — розумієш, твій тато відлетів на небо. Він збирає для тебе зірки вночі, а вдень посилає тобі свої поцілунки із сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці.

Але він все бачить із неба і дуже тебе кохає. Хлопчик засунув свій маленький носик прямо мамі в шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі. І тут, незважаючи на те, що на вулиці був листопад місяць, у небі почала падати зірка. Жінка відразу ж показала її синові, мовляв, це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати. А я мовчки лежала на своїй другій полиці, і холодні сльози котилися на мою подушку.

Марія завжди вважала, що вийде заміж тільки за людину, яку поkохає всім серцем незважаючи на те, що батьки завжди казали, що вона має вийти заміж за забезпечену людину, адже самі вони жили дуже бід но. І так вийшло, що до Марії став свататися баrатий хлопець з іншого села, вони мали малий біз нес, але дівчина розуміла, що не любить його і навряд чи зможе полюбити його з грошима, тому відмовила йому. Насправді, в серці дівчини був інший хлопець, який був із дуже бідної родини, але вона не подивилася на його статки і прийняла його пропозицію вийти за нього заміж.

Усі в селі засуджували її, казали, що вона не буде щаслива з ним і все одно зрештою роз лучиться з ним, коли зрозуміє, що він не зможе забезпечити її та дітей. Так і вийшло, що у Ігоря не було роботи, не знав, як прогодувати дружину та дітей, і Марія почала вже думати, що батьки мали рацію – треба було вийти заміж за забезпечену людину. Марія постійно відганяла ці думки, адже вона дуже любила свого чоловіка, вважала, що незабаром і їм посміхнеться успіх, і вони стануть на ноги.

Для того, щоб виправити матеріальне становище в сім’ї, чоловік вирішив поїхати на заробітки, дружина ж заприсяглася бути вірною і чекати на його якнайшвидше повернення. Дружина дотримала свого слова, чоловік повернувся з грошима, і вони потихеньку влаштували своє сімейне гніздечко. Так уже вийшло, що дідусь Ігоря залишив усю спадщину йому і одного дня вони стали реально багатими, відкрили свій власний біз нес, а родина стала ще міцнішою. Марія зрозуміла, що вона зробила правильний вибір, коли послухала своє серце і розум, адже зараз вони нічого не потребують, та й люблять одне одного. Батьки Марії дивляться на них і радіють, незважаючи на те, що дочка їх не послухала, вона все одно щаслива – і це головне.

Леся Володимирівна давно збиралася провідати своїх внучат в столиці. Дні тікали швидко, а вона ніяк не могла зважитися. Дорога була не близька. Та й місто вона особливо не любила. Від шуму у жінки відразу почала крутитися голова.Але все ж вибралася з дому. Відклала деяку копієчку з пенсії, сіла на поїзд – і вже в столиці. Шумно тут і занадто людно.Стоїть на пероні, чекає дітей. В руках нехитрий багаж. Ось і син наспів, разом з дружиною. Приємно жінці; така зустріч. На серці потеплішало. Сіли в машину, під’їхали під багатоповерхівку.-Он там я живу – поверх сьомий, – задер голову, Микола вказував рукою на балкон з розкішними квітами.У Лесі від самого вигляду будинку в голові закрутилося.- Як там жити можна, так високо? – про себе подумала жінка. У дверях квартири її зустріли двоє онуків – братик і сестричка. Бабуся привезла їм яблука з власного саду. Діти взяли гостинц і і попрямували в свою кімнату.

На столі чекала смачна вечеря. Посадили Лесю Володимирівну на почесне місце. Нагадували, напоїли, все прохаючи, щоб все спробувала.А потім її чекала ванна з морською сіллю. Це була справжня розкіш для втомленого дорогою тіла. Вона раділа за сина, що зумів так добре влаштуватися в житті.Так пройшли вихідні. Леся Володимирівна відпочила від сільської роботи. За цей час встигла розгледіти всі куточки в квартирі, з якими її ретельно ознайомив син.- Ось тут дитяча кімната. Все обставлено роботами дітей. Люблять малювати і ліпити фігурки з пластиліну. Он наша спальна – і син відчинив двері в кімнату, де все було в кремово-білих тонах.- А це вітальня – красива і простора кімната. А ще одна – мій робочий кабінет, – хвалився син.

Звичайно, раділо материнське серце за сина.На наступний день жінка вийшла все-таки на вулицю. Скрізь бруківкою викладені доріжки і клумби з квітами, які вже відцвітали. І люди вигулювали своїх чотириногих улюбленців.Леся Володимирівна якось не звикла до такого життя. Все їй було таким дивним і незвичним. Повернулась додому. Роздяглася в коридорі. Уже зовсім вечоріло. Дітей укладали спати. Син сказав йти відпочивати в свою кімнату, бо у нього з дружиною ще є робота до ночі.Жінка спати ще не хотіла. Сіла тихенько на дивані і думала. Через деякий час почула розмову невістки з сином, яка запитувала у нього, скільки часу ще затримається мама, тому що їй набридло вже готувати. Вона все чула, і сльози горохом покотилися з очей.

Не спала майже всю ніч. Потім тихенько встала, поцілувала уві сні внучат і вийшла за двері квартири. Якось за допомогою чужих людей дісталася до вокзалу і там дочекалася поїзда. Перед тим купила гостинців для сусідів, а то будуть питати, як там в столиці син живе.Хвилювалася, щоб тільки не померти в поїзді, бо відчувала, як тисне в грудях. Так і доїхала до свого села. З вокзалу майже до будинку підвіз її родич Микола, який зустрічав внучку з навчання.А після обіду до неї навідалися сусідки, що, як сороки, любили про все дізнатися-поговорити.Леся Володимирівна дістала для них заздалегідь придбані подарунки і хвалилася, що син і невістка дуже щасливі. А внучата – справжні янголята.-Чому так швидко повернулася додому?- Так, в гостях добре, а вдома – краще, – пожартувала жінка.

У мене на роботі є жінка на ім’я Любов. Дітям сказала, що вийшла на nенсію, але сама взяла оnлачувану відпустку і ще за свій рахунок пару тижнів. Їй хотілося провчити синів. У жінки четверо дітей. Дочка і молодший син добре забезпечені, живуть зі своїми сім’ями окремо. А інші два сидять на шиї у матері. Живуть разом з Любов’ю, у кожного своя кімната. Незважаючи на те, що у них теж є своя житлоплоща. Батько подбав про майбутнє кожного. Обидва хлопці не працюють вже цілий рік, всі ви трати лежать на матері. Прям як з дітьми. Обід приготує, нагодує, в ліжечко укладе. Кожен день обіцяли мамі, що скоро вийдуть на роботу.

Виправдовувалися тим, що зараз складні часи і знайти дуже складно. Кажуть, що їй все одно краще і веселіше з ними. Любов Іванівна вже другий день була вдома. Тоді син підійшов і запитав: «Мам, а ти чого на роботу не йдеш? Зах воріла?». А вона і повідомила,що вже вік прийшов, на nенсію пора. Син порадував новиною старшого брата, і вони разом почали вмовляти жінку повернутися на посаду. Адже вона ще зовсім молода, всі в цьому віці працюють. А nенсія буде дуже маленькою, не вистачить ні на що. Ще й ображалися на те, що мама ради не запитала у них.

Любов Іванівна стояла на своєму. Їжа в холодильнику поступово закінчувалася. Незабаром сім’я харчувалася кашами без масла і супами на воді. Вигадана історія привела до щасливого кінця. Спочатку середній син з’їхав від неї, а потім і старший зібрав речі і пішов. Не хотілося їм несмачно харчуватися. А буквально через місяць ще й роботу знайшли. Ось, виявляється, де були важкі часи. Коли Любов Іванівна розповіла нам, ми не повірили, адже вона сама не зможе сидіти на кашах. Жінка сказала, що заради такого результату була готова на все. Тепер сини стали більш самостійним, а kолега наша насолоджується своїм життям.

Шістнадцять років тому я дізналася про роман чоловіка з моєю найкращою подругою Лесею. Я пам’ятаю це, начебто це було вчора. Я забула вдома якісь важливі документи, а коли повернулася, то застала Лесю з чоловіком разом. Це було жа хливо. – Чому ти це зробив зі мною? – недовірливо запитала я. На обличчі мого чоловіка відбилося полегшення, коли він відповів: – Тепер ти все знаєш. Я люблю Лесю, і ми маємо спільну дитину. Я не могла повірити, що почула. Моя найкраща подруга і мій чоловік зрадили мене, і це було жахливо.

Я знав тоді, що я повинна була піти з нашого міста, щоб заспокоїтися і не збо жеволіти від останніх подій. – Я їду до Греції, – сказала я, і мій чоловік і Леся, ясна річ, не спробували мене зупинити. Отже, я зібрала свої сумки та залишила все позаду. Я почала нове життя в Греції, далеко від болю та зра ди минулого. Минали роки, а я нічого не чула ні від колишнього чоловіка, ні від Лесі. Але одного разу мені подзвонила «подруга» і попросила моєї допомоги.

– Ти можеш позичити мені 4 тисячі євро, щоби відновити мій бізнес? Мого чоловіка не ста ло, і я відчуваю фінансові труднощі, – благала вона. Я не наважувалася їй допомогти, але вона нагадала мені, що я хрещена дочки. – Колись ми були найкращими подругами, – ви нно нагадала вона. Я почула її, але зрештою відмовилася допомогти. – Вибач, Лесю, але я не можу тобі допомогти. Я не хочу спілкуватися із такими, як ти. Мені, шкода, але шукай допомогу в особі іншої людини. Правда, я можу пробачити все, але не можу забути пережите. Іноді краще залишити минуле…

Мені 44 роки. Я живу одна, дітей не маю, заміжня я ніколи не була Зараз мені 44. Я живу одна, у мене немає дітей, та й заміжньою я ніколи не була. Якось не склалося. А мої батьки живуть в іншому місті. Я їм дзвоню раз в тиждень і їжджу до них один або два рази на рік. Рідних сестер і братів у мене немає. Друзів і подруг теж. Я працюю, а потім відразу ж їду додому. Так я прожила багато років. І мене таке життя цілком влаштовувала. Я нікого не любила, дітей я теж ніколи не любила. Так і жила: будинок-робота. Якось раз я вирішила помити холодильник, розморозила його. Там у мене в морозилці було багато старих напівфабрикатів: пельменів, котлет, млинців. Купувала, а не з’їла. Вирішила викинути все це. Склала в коробку. Пішла викидати. А по дорозі зустріла хлопчика. Він жив на два поверхи вище, але в якій квартирі, я не знала. Хлопчику було років сім-вісім.

Я його бачила кілька разів, він йшов зі своєю мамою. Ми привіталися, і я пішла до сміттєвого бака. Я тут цей хлопчик запитує у мене: «а можна я це заберу?» І дивиться на мою коробку. Я відповіла, що там не дуже свіжі напівфабрикати, а він так жалібно подивився на мене і мою коробку і знову боязко запитав: «Можна я все одно все заберу? » Я дозволила. Хлопчик акуратно все забрав, а я просто стояла поруч і дивилася. Потім я у нього запитала про маму. Хлопчик сказав, що його мама дуже захворіла. І молодша сестричка теж. Мама навіть не встає з ліжка. Хлопчик сказав мені спасибі і пішов, дбайливо притискаючи до себе, продукти, які я тільки що викинула. Я теж пішла додому. Стала готувати собі вечерю. А думки не давали мені спокою: ніяк не могла забути цього маленького хлопчика. Я ніколи не була дуже доброю і ніколи нікому не допомагала.

А тут не втрималася, відкрила дверцята холодильника, почала складати в пакет продукти: ковбасу, цибулю, сир, молоко, картоплю, м’ясо, печиво. Я стала підніматися по сходах і тут зрозуміла, що я навіть не знаю, куди мені йти: номера квартири я ж не знала. Постояла кілька хвилин в нерішучості. Потім навмання подзвонила у двері. Мені відразу ж пощастило: двері відкрив саме той хлопчик. Я попросила його впустити мене в квартиру. Хлопчик дозволив мені зайти. У квартирі було чисто, але все було дуже бідне і старе. На ліжку лежала молода жінка, а поруч з нею лежала на ліжку маленька дівчинка. Я зрозуміла, що і молода жінка, і дівчинка дуже хворі. Я їх погодувала і викликала швидку. Лікар швидкої допомоги приїхав, оглянув їх і виписав їм ліки. Я сходила в аптеку і все купила. Малятку я купила дитяче харчування і невеликого плюшевого ведмедика.

Ночувала я у Олени. Саме так звали молоду жінку. Вона сама з Подольська, але коли її батько трагічно загинув, а мати запила, то її забрала до себе бабуся в Москву. Бабуся була дуже суворою і Олену ніколи не балувала. Потім бабуся померла і Олена залишилася зовсім одна. Мати померла ще раніше, ніж бабуся: згоріла від горілки. Олена працювала продавцем в магазині і жила собі спокійно. Потім вона познайомилася з Сашею, закохалася в нього. Мріяла, що вони одружаться і будуть дуже щасливі. Але Саша зробив їй дитину і кинув. Так Олена в 19 років стала матір’ю-одиначкою. Вона залишала Єгорку одного і мила під’їзди. Коли Єгор підріс, Лена повернулася працювати в магазин, в якому працювала раніше. Спочатку все було нормально. А потім її згвалтував господар магазину. Після зґвалтування Олена завагітніла. Коли про це дізнався власник магазину, він вигнав Олену на вулицю. Після наро дження дочки Олена перебивалася випадковими заробітками.

Ледве зводила кінці з кінцями. Але дітей не кидала і горілку не пила. Лена дякувала мені і сказала, що коли одужає, то буде прибирати у мене в квартирі і відпрацює всі гроші. Я сказала їй, що цього робити не треба. В ту ніч я спала дуже погано. Я все думала: а для чого я живу? Чому я так живу? Я мало дбаю про своїх батьків, нікого не люблю, гроші заробляю, а витрачати їх не на кого. Через пару днів Єгорка приніс мені вранці цілу тарілку гарячих оладок. Ці гарячі і дуже смачні оладки розтопили лід у моїй душі. Я взяла на роботі відгул і поїхала в торговий центр. Там я купила багато одягу для Егорки і його маленької сестрички.

Я зрозуміла, що робити добро так приємно і дуже приємно, коли тебе чекають і ти потрібен іншим. Пройшло два тижні. За цей час ми дуже здружилися з Оленою і її дітьми. Тепер з роботи я просто біжу додому: адже мене чекають ті люди, яким я так потрібна. Мені було так приємно, коли під час прогулянки Єгор обійняв мене і сказав: » Яка ж Ви гарна і добра, тітка Катя! » Я зрозуміла, що раніше я жила неправильно. Зате тепер у моєму житті з’явився сенс. А в вашому житті є сенс? Навіщо живете ви?

Колись у моєму житті склалася дуже непроста історія. Багато хто думає, що свекруха — це моя мама. У принципі, я сама досить давно називаю її мамою. Саме ця жінка подбала про мене, коли я найбільше потребувала участі. На другому курсі технікуму я почала зустрічатися з хлопцем на ім’я Іван.

Через два роки він сказав мені, що поїде на заробітки, щоб заробити грошей на весілля. Після цього я не бачила його. На той час не было мобільних телефонів, у нас зовсім обірвався контакт. Після його від’їзду з’ясувалося, що я ваrітна. Батьки дуже розлютилася і вигнали мене з дому, мовляв, їм соромно перед сусідами.

Я не знала, що робити. Саме в період цієї розгубленості мені простягла руку Марія Петрівна . Вона дала притулок і ставилася до мене як до рідної дочки. Іван з’явився лише за два роки з великою сумою грошей. Ми з ним за підсумком одружилися. З батьками своїми я не розмовляю, а в самої у мене чудова родина.

Я з Іллею ніколи не була щасливою. Справа в тому, що він не цінував мене і сприймав усе як даність. Наше спільне життя було випробуванням на міцність, оскільки я вічно заплющувала очі на байдуже ставлення. Коли він покликав мене заміж, я була неймовірно щасливою. Я тоді була рада, що вибралася з батьківського гнізда, адже росла у багатодітній родині. Збоку все здавалося ідеальним, оскільки незабаром у нас з’явилася дитина. Однак мені довелося поєднувати роботу з декретом. Ілля мені ні копійки не давав. Він жив тільки на своє задоволення. Зі свекрухою я порозумілася, але вона нічим не могла мені допомогти. Родичка часто хворіла, тому сама потребувала догляду.

Мені доводилося ще й її доглядати і виконувати всі домашні справи. Коли я намагалася щось сказати Іллі, він одразу мене приструняв: – Ти взагалі повинна мені ноги цілувати за те, що я витягнув тебе з бідності. Знайду собі гарну бабу та й кину тебе. Ти думаєш на твоє місце охочих не знайдеться? Та ціла черга вже вишикувалася! Мені було дуже неприємно чути подібне на свою адресу. Ілля розумів, що мені нема куди йти, ось і користувався цим. Я продовжувала мовчати та терпіти, адже іншого виходу не було. Однак нахабство та хамство чоловіка лише збільшувалися. Коли син виріс, а свекруха померла, я зрозуміла, що настав час ставити крапку.

Мене вже нічого не тримало поряд з ним. – Я їду на заробітки, — сказала я чоловікові. – Якщо поїдеш, я подам на розлучення, – спробувала мене залякати Ілля. – Добре. Ілля одразу ж подав на розлучення, а я поїхала за кордон. І зараз він вважає себе завидним холостяком: гарний, успішний, розлучений і з квартирою. Я хотіла насамперед допомогти синові купити житло, але він у мене хлопець пробивний — за рік сам вирішив житлове запитання. Син відмовився від моєї фінансової допомоги і сказав, щоб я думала про себе. За кілька років роботи я накопичила на власний будинок і зробила в ньому шикарний ремонт. Коли Іллі про це розповіли знайомі, він одразу мені зателефонував:

– Ти маєш повернутися до мене і доглядати мене на старості років. Якщо ти забула, то саме я тебе витяг з безодні. – Ні звідки ти мене не витягав. І взагалі, нічого я тобі не винна. Я з тобою жила як у пеклі, а ти чомусь себе вважаєш благодійником. Не дзвони мені більше, будь ласка, адже ми давно вже стали чужими. Ілля був у шоці. Він не міг повірити, що я змогла сама чогось досягти у житті.

А найбільше вразило його те, що я його прогнала. Колишній, мабуть, розраховував, що я так скучила, що кинуся до нього в обійми. Він досі один. Ніхто не збирається терпіти його нестерпний характер навіть заради квартири. Так божився, що знайде краще за мене, а в результаті веде холостяцький спосіб життя. А в мене, на щастя, все чудово. Я насолоджуюся життям та будую плани на майбутнє. Мені більше не доводиться нікого терпіти. А ще я вийшла заміж за кохану людину, поряд з якою почуваюся жінкою, а не конем. Я рада, що все-таки пішла від Іллі. Любі чоловіки, не забувайте, що терпіння у жінок не вічне. Як тільки воно лусне, вашому шлюбу прийде кінець. Кожна жінка знайде вихід, а ви потім лікті кусатимете. Думайте про наслідки, доки не пізно.

Увечері я сидів зі своєю дружиною Алісою, ми дивилися телевізор. Я був злий того дня, бо мама з себе вивела. Вона вирішила поїхати до лі карні, хоч у неї нічого не боліло. Але сказала, що просто заради профілактики. Я її відвіз, потім забрав і ми поїхали додому. При чому я її запитав, чи потрібно якісь лі ки куnити. Але мама відповіла, що вона цілком здо рова, тож нічого не треба. А я просто витратив увесь свій день на ці роз’їзди. І тут знову пролунав дзвінок від мами.

Я взяв трубку, але, щоб не сва ритися з нею у присутності дружини, вийшов на кухню. Аліса дивилася на мене див но. -Щось трапилося? -Так, ця жінка просто знущається з мене … -Щось не так? -Вона просить, щоб я терміново поїхав в аптеку і куnив їй лі ки, але я ж вдень ще питав потрібно щось чи ні… на ніч дивлячись їй різко знадобилися пігулки. -Хочеш, я поїду і відвезу їй все, ти й так удень сильно втомився, – запропонувала дружина.

Я не став відмовлятися від такої пропозиції. Тож сів за телевізор, а Аліса вийшла з дому. Минуло кілька годин, я зателефонував дружині, але її телефон був вимкнений. І тут я почав хвилю ватись. Можливо, у неї телефон розрядився, отже, і таксі викликати не зможе. Але на автобус ще встигне, не запізниться. Але минула ще одна година, а звісток від дружини так і не було. Тоді подолавши гордість, я зателефонував мамі. -Ну І навіщо ти мені дзвониш? Ти бачив час, я вже спати лягла.

-Мамо, Коли від тебе Аліса вийшла? -Чого? Вона в мене й не була. -Як це не була. Тут я почав сильно хвилю ватися, зателефонував до nоліції, але мені сказали, щоби пройшло мінімум 3 доби. Тоді я став обдзвонювати всіх подруг Аліси, але ніхто про неї не чув того вечора. Я вибіг на подвір’я і почав її шукати – все марно. Під ранок я добіг до квартири мами, почав її розпитувати, але вона не бачила Алісу того дня. Потім уже приїхала поліція, ми почали шукати мою дружину.

Все було марно, Аліса просто зникла. Я не вірив мамі, не могло статися так, що людина, як під землю, провалилася. Я більше не хотів спілкуватися з матір’ю, адже саме через її марні таблетки в мене зникла дружина. Минуло ще кілька місяців, про Алісу не було нічого відомо. Тоді я переїхав до іншого сусіднього міста, щоб почати жити наново. Минуло 3 роки. І раптом, виходячи з офісу роботи, я побачив знайомий силует. Я підійшов ближче, і мене осінило, це була Аліса.

Я підбіг до неї, але мене відразу відштовхнув якийсь чоловік. Я не розумів, що відбувається, що сталося з нею і де вона пропадала три роки. І тут Аліса мені все розповіла. Виявляється, коли вона вийшла з дому, то на вулиці випадково зустріла своє перше ко хання. Він запропонував їй переїхати в той же момент, і вона не замислюючись погодилася, тепер вони одружені. Я три роки звинувачував у всьому свою матір, а виявилось, що моя улюблена жінка просто пішла до іншого. Я тієї ж хвилини поїхати до мами, просити її прощення.

Даша з дитинства любила дітей і завжди мріяла про велику родину. Вона уявляла, як піклуватиметься про своїх малюків, облаштовуватиме затишний будинок і ділитиме радість материнства з люблячим чоловіком. Доля, здавалося, усміхнулася їй: Даша дізналася, що чекає на двійнят – двох чарівних дівчаток. Проте разом з цією радісною новиною у її життя прийшли випробування. Як тільки вона повідомила про свою вагітністьм хлопцю, він зник. Без пояснень, без жалю. Спроби додзвонитися йому не закінчилися успіхом: слухавку ніхто не піднімав. Даша шукала його через знайомих, але й це на дало результатів. Усвідомивши марність своїх зусиль, дівчина взяла себе в руки.

«Я не булу принижуватися» – вирішила вона. У невеликому місті чутки поширюються миттєво, і історія про майбутню матір-одиначку стала предметом обговорень. У їхніх стосунках з хлопцем все починалося як у звичайної молодої пари. Вони вирішили спробувати прожити разом, відкладаючи узаконення стосунків на потім. Але доля внесла свої корективи. Дізнавшись про вагітність, Даша не поспішала ділитися цим з хлопцем, сумніваючись у його реакції. Однак приховати живіт, що росте, виявилося неможливо. А коли лікар повідомив, що вона чекає на двійнят, радість змішалася з тривогою. Даша сподівалася, що новина про дітей змінить хлопця. Але замість підтримки він покинув її. Цей удар виявився важким, але дівчина не дозволила собі зламатися.

Істотну допомогу надала мама, яка, будучи на пенсії, допомагала доглядати дівчаток. Незважаючи на всі труднощі, Даша спромоглася повернутися на роботу, щоб забезпечити дочок усім необхідним. Роки минали. Даша вперто працювала і поступово піднімалася кар’єрними сходами. Її зусилля були помічені, і одного разу вона обійняла посаду заступника керівника компанії. Життя налагодилося. Однак доля знову зробила їй сюрприз. На співбесіду до неї прийшов її колишній хлопець. Він був вражений, побачивши перед собою впевнену, успішну жінку.

У діловому костюмі та на підборах Даша виглядала зовсім не тією дівчиною, яку він колись залишив. А ще більшим шоком стало те, що саме від Даші тепер залежить його працевлаштування. Микита, її колишній, почав благати про прощення і просити про роботу. Даша стримувала посмішку, дивлячись на цю людину, яка колись кинула її в найскладніший момент. Вона холодно вислухала його та викликала охорону, щоб його вивели. Співбесіда на цьому закінчилася. Даша згадувала цю сцену з посмішкою. Колись їй здавалося, що доля несправедлива: вона залишилася одна з двома дітьми. Але тепер вона зрозуміла, що отримала значно більше, ніж втратила. Дві чудові дочки стали її головною радістю, а відсутність у її житті цього «невдахи» — справжнім благословенням.