NEWS 2SWEET

Галя готувала вечерю, коли її син привів додому Аллу – своє нове кохання, і оголосив, що вони хочуть жити разом. Галя здивувалася, побачивши сумку Алли, і подумала, чи не збирається вона одразу переїхати до неї. Пара пішла до кімнати сина, залишивши Галю готувати плов і розмірковувати про минуле. Вона відмовилася від особистого життя, щоб виростити двох дітей, а вони виросли та привели до будинку своїх партнерів.

Алла поводилася тихо і ненав’язливо, змушуючи Галю думати, що її присутність буде тимчасовою. За тиждень донька привела до них свого хлопця, бо у його кімнаті у гуртожитку була проблема з водопостачанням. Галя переїхала на кухню, спала на матраці на підлозі, а переодягалася у ванній. Почуваючись присоромленою та непомітною, Галя запитала сина про його плани на майбутнє, але зустріла байдужість з боку обох дітей.

Одного недільного ранку Галя вийшла з квартири, коли всі ще спали. Вона тинялася, згадуючи своїх зведених братів від другого шлюбу батька. Знайшовши будинок їхнього дитинства, вона зустріла Анатолія, людину, яка купила будинок після від’їзду зведених братів. Анатолій показав їй будинок, і Галя відчула відчуття щастя та припливу сил. Вона прийняла його запрошення залишитися на вечерю та переночувати у вільній кімнаті.

Повернувшись додому наступного ранку, Галя виявила, що її діти були стурбовані її відсутністю. Вони обдзвонили всіх її подруг, адже зрозуміли, що дуже образили матір. Діти пообіцяли виправитися: хлопець Насті скоро з’їде, а Слава та Алла допомагатимуть по господарству. Галя вибачила їх і почала вчити Аллу готувати. За тиждень Анатолій запросив усю родину на пікнік. Через півроку після цього Галя переїхала до нього, назавжди повернувшись до будинку свого дитинства.

З раннього дитинства мене вчили, що чоловік у сім’ї – це все, і його треба слухатися у будь-якому випадку. У 19 років я погодилася вийти заміж за Анатолія, хоч не любила його. Він був старший за мене на 10 років і з самого початку погано до мене ставився. Кожен день був боротьбою за те, щоб виконати його вимоги та зробити так, щоб він був задоволений.

У мене було троє дітей, і я мріяла вивчати кулінарне мистецтво, але була надто зайнята турботами про ферму та сім’ю. Минав час, мої діти виросли та поїхали з дому. У 43 роки я зрозуміла, що більше не можу терпіти знущання Анатолія . Я зібрала свої речі і поїхала до сусіднього села, де зупинилася в порожньому будинку. Анатолій дзвонив, вимагав повідомити, де я і чому не накритий стіл. Я сказала йому, що пішла від нього назавжди, і повісила слухавку.

Наступного дня я пішла прогулятися селом і наткнувся на Сашка – старого друга дитинства. Ми розмовляли та обмінялися номерами. Хоча я ще не була готова почати зустрічатися, я вперше за багато років відчула себе живою та вільною. Однак мої діти ображалися на мене за те, що я пішла від їхнього батька, і мені важко вдавалося пояснити їм, що я маю право на щастя.

Історія розгорнулася одного ранку, коли Ольгу розбудив крик Ігоря. Чоловічий голос пролунав із кухні, змусивши її швидко вдягнути капці і кинутися до нього. – Чому ти не спиш? – спитала вона, відчинивши двері. Ігор сидів на стільці з бо лючим виразом обличчя, та з настільки болючими, що Ольга інстинктивно потяглася за ліками. – Тобі недобре? – спитала вона. У паніці вона набрала номер служби швидкої допомоги.

Через п’ятнадцять хвилин приїхала машина і відвезла Ігоря з виєм сирен. – Будь ласка, Ольга, потурбуйся про Віру , – слабо просив Ігор, – ми чекаємо на дитину. Пробач мене. Ольга провела решту ночі в лікарняному коридорі, переслідувана привидами їхнього минулого. Вона пристрасно любила Ігоря до того дня, коли він відхилив її прохання створити сім’ю. – Я не готовий до дітей, – з серйозним виразом обличчя сказав він. Тоді вона була готова наро джувати дитину, але потім було вже пізно.

Тоді в їхнє життя увійшла Віра, молода, блакитноока дівчина з чарівними ямочками на щоках. Ольга взяла її до себе після того, як знайшла її в парку після невдалого складання вступних іспитів до університету. Віра швидко стала невід’ємною частиною їхньої родини, а також незабаром і kоханкою Ігоря. Ольга могла лише міркувати про свою ситуацію, думаючи: «Я привела kоханку чоловіка до свого дому…». Коли Ігор по мер, Ольга була у жа ху.

Повернувшись додому, вона виявила Віру, яка розмовляла з подругою, не знаючи нічого про траrедію. – Ігоря більше немає, – поділилася Ольга, а її голос був важкий від гrря. – Господи, що ж нам тепер робити? – здивовано спитала Віра. – Він хотів, щоб про тебе подбали. Ти можеш залишитись, якщо хочеш, — запропонувала Ольга. Подолавши ж ах, Віра висловила своє рішення залишити дитину, на що Ольга підбадьорливо відповіла: – Навіть не думай про інший варіант. Ми разом пройдемо через це. Так вони знайшли втіху одна в одній – дві жінки, об’єднані загальною втратою та майбутнім, яке вони зустрінуть разом.

Віра в черговий раз посва рилася з чоловіком. Вони були на дні народженні друзів, весь вечір на нього жінка молода витріщалася. Йому подобалася її увага, і він посміхався у відповідь. Віра весь захід просиділа з незадоволеним обличчям, а коли вони додому повернулися, влаштувала чоловікові сkандал. Їй дуже набридло постійно рев нувати його і зли тися. Душа відчувала, що він не зовсім з нею чесний. Чоловік називав її істери чкою і відмахувався від звинувачень. Вона почала замислюватися про розлучення, але вирішила з таким рішенням не поспішати.

– Поїду до мами в село, треба трохи подумати. Чоловік лише плечима потиснув. Вона розповіла мамі про ситуацію, багато плакала, а мати її втішала, але нічого корисного порадити не могла. Вероніка занурилася в домашні клопоти з головою, допомагала матері з городом, тиждень пролетіла непомітно. З чоловіком вона здзвонилася лише раз. Якось під вечір до неї заглянула подруга дитинства. Варто сказати, що Аліна виглядала відмінно. Вона розлучилася рік тому і помітно з тих пір покращала. – Чого це ти така кисла, Вір? У сім’ї щось не так? Віра важко зітхнула.

– Про розлу чення думаю, набридло так жити. Він вічно по сторонах дивиться, а я злюся і ревную. Не можу так більше. – Повір мені на слово, якщо у відносинах ще є якісь почуття, нехай і негативні, відносини можна ще врятувати. Кінець-це бай дужість. Я сама через це пройшла. Просто вирішити проблеми потрібно своєчасно. А єдиний спосіб-взяти на себе відповідальність за відносини, а не чекати, що партнер зміниться.

Змінитися самій потрібно, а не бігти від труднощів, стати жінкою, яку зобов’язані любити. Віра вирішила прислухатися. Коли повернулася додому, намагалася не провокувати kонфлікти, робити все позитивно. Стала краще за собою стежити, і самооцінка значно зросла. Вона помітила, що, коли стала впевненіше в собі, чоловік перестав по сторонах дивитися. Все в родині налагодилося.

Як мати, я глибоко стурбована ситуацією у сім’ї мого сина. Мій син переживає важкий період, оскільки він втратив роботу, але замість того, щоб підтримати його, його дружина викликає ще більший стрес. Я навіть думаю про те, щоб забрати його з цього токсичного середовища. Мій син – дуже відповідальна людина, і я виховала його таким, вклавши все добре, що є в мені. Коли його компанія закрилася, син не здався та планував відпочити тиждень та пошукати нову роботу. Проте події минулого року та неприємний досвід на роботі вплинули на нього негативно, і йому потрібно було відновити сили.

Дружина, навпаки, не зрозуміла його потреби у відпочинку і відразу ж почала тиснути на нього, вимагаючи знайти іншу роботу. Замість того, щоб підтримати чоловіка в цей скрутний час, вона вимагала, щоб він допомагав по господарству, дбав про їхню дитину та шукав нову роботу. Невістка не розуміла, що її чоловік втомився і йому потрібен час, щоб прийти до тями. Я була свідком кількох випадків, коли вона лаяла мого сина за те, що він не забирає їхню дочку з дитячого садка, хоча це було важко для нього, з його робочим графіком.

Невістка скаржилася, що біжить з роботи до дитячого садка і не встигає сходити до магазину. Здавалося, її більше турбували власні потреби, ніж потреби чоловіка. Мені, як матері, було боляче бачити таку неповагу до мого сина. Я сказала невістці, щоб вона перестала тиснути на мого сина і підтримала його як справжня партнерка. У відповідь вона зви нуватила мене в тому, що я не допомагаю їхній сім’ї, і заявила, що останні три місяці вона була надто терплячою і розуміючою.

Ситуація загострилася, коли невістка пригрозила, що піде від мого сина, якщо він не знайде роботу протягом тижня. Вона заявила, що не хоче, щоб її дочка росла, бачачи, що її батько нічого не робить. Я вважаю, що невістка поводиться нерозумно і чинить непотрібний тиск на мого сина. Я серйозно подумую про те, щоб забрати сина із цього токсичного середовища. Йому шкідливо жити з такою агресивною дамою. Я вважаю, що моя невістка має бути більш розумною та підтримуючою, особливо в цій ситуації.

Прекрасного весняного ранку, коли я йшов на роботу, я натрапив на 12-річного хлопчика з рюкзаком, який плакав під час прогулянки. Я помітив, що люди довкола або ігнорували його, або просто дивилися на нього з побоюванням, але ніхто не хотів до нього підійти. Будучи трохи стурбованим, я вирішив підійти до хлопчика і спитати, в чому річ. — Чому ж ви плачете, юначе? — спитав я з усмішкою і спокійним голосом. Хлопчик глянув на мене заnлаканими очима і сказав: — Я сьогодні рано пішов до школи, але вона закрита, і заняття скасували.

Я нічого не чув про це, і мені довелося рано встати просто так. Мої мама та тато на роботі, а ключі я залишив удома. Я не можу їм зателефонувати, бо мій телефон розрядився. — Не хвилюйся, ми в усьому розберемося. Тобі не варто так плакати. Ти ж уже дорослий, — сказав я, намагаючись його втішити, — ти пам’ятаєш номер телефону своїх батьків? — Не пам’ятаю, — відповів він. — Може, він у тебе десь записаний? — припустив я. Хлопчик похитав головою, і його очі знову почали сповнюватися сльозами. Я спробував його заспокоїти, сказавши, що ми вирішимо цю ситуацію.

Я сказав йому, що працюю недалеко і ми можемо піти туди, щоб зарядити його телефон. Він погодився і ми пішли до мене на роботу. На щастя, я мав зарядний пристрій, що підходить для його телефону, і я відразу ж підключив його. Я подзвонив його батькам, які були здивовані моїм дзвінком, і вони подякували мені за допомогу. За півгодини приїхав батько хлопчика і забрав його додому. На роботі ми з колегами довго обговорювали цю ситуацію, жартома називали мене нянькою. Але це коштувало того, щоб знову побачити посмішку цього хлопчика. Жа ль тільки, що до мене ніхто не здогадувався йому доnомогти.

Відразу після весілля ми з чоловіком взялися вирішувати питання з нашим житлом. У орендованій квартирі жити все життя не хотілося, а на своє довелося б збирати роками на батьківщині, тому нами було прийнято досить складне рішення: чоловік вирішив поїхати на заробітки до Франції. Ми подумали, що поки ми молоді, треба подбати про свій куточок, щоб потім жити з дітьми зі спокійною душею у власному домі. Перспектива тимчасової розлуки з чоловіком мені не дуже подобалася, але я розуміла, що все робиться на благо нашої родини, тому не дуже засмучувалася. Через 4 роки ми накопичили достатньо грошей на двокімнатну квартиру та на капітальний ремонт у ній. Моє серце буквально вистрибувало з грудей, коли наша хата була вже готова.

На новосілля, щиро кажучи, у нас коштів не залишилося, тому я приготувала з гарячого пюре та котлети, а ще два види салату та кілька інших недорогих закусок. Моїх батьків не стало давно, тож на новосілля до нас прийшли тільки свекруха, золовка з чоловіком і дівер із дружиною. Усі вони жили разом у трикімнатній квартирі свекрухи. Як вони так жили – не розумію. Загалом, вони сіли за стіл, відразу мене відчитали за «неналежний вигляд» столу, а потім перепробувавши все, не забули відзначити, що у свекрухи смачніше. Мені було байдуже, що вони там думають про мою їжу. Я сиділа з усмішкою на обличчі, розуміючи, що це вже наша хата, і ніхто її у нас не забере.

— Так, а тепер давайте вирішимо, хто з нас переїде сюди, — раптом пожвавішала свекруха. Поки я намагалася прийти до тями від її питання, їхня сімейна рада винесла вердикт, що жити до нас переїде саме свекруха, щоб у її будинку з’явилося місце для онуків. — У нашому будинку житимемо тільки ми з чоловіком, а потім і наші діти, — напівгрубим тоном сказала я. — Ти думаєш, тебе питатимуть? – посміхнулася свекруха. А тут ще й чоловік втрутився, мовляв, чому ти проти, щоб моя мама жила з нами, вона допоможе тобі, тобі легше буде. Не знаю, чи була моя відповідь тоді обдуманою, чи просто наслідком спалаху пасивної агресії, але я сказала: — Або ми житимемо в нашому будинку одні, або я подаю на розлу чення. Далі думайте самі, а після цих слів я просто встала і пішла до своєї кімнати.

Дізнавшись, що Валя ваrітна, господиня дала час звільнити кімнату. Вона була в розпачі: близьких і рідних у неї не було, батьки рано поме рли, а брат умовив відмовитися від своєї частки спадщини, а незабаром її виставив на вулицю. Вона навчалася у медичному інституті та заодно працювала у ліkарні. Вона знайшла кімнату і вирішила зайти ввечері. -Доброго вечора, бабусю. Ви кімнату все ще здаєте? -Здаю, а ви з чоловіком? – спитала старенька, подивившись на її животик. – Ні, я одна. Ви як усі? Ви теж ваrітним не здаєте? Ви не переживайте, я працюю, я буду платити. – А мені все одно . Кімната у мене тепла, із зручностями. Валі сподобалася і кімната, і господиня. Вона погодилася і за кілька днів Валя переїхала. Людмила Андріївна виявилася дуже гарною жінкою.

Прожила вона у бабусі всю весну, а коли настало літо, Людмила Андріївна їй сказала, що якщо Валя хоче поїхати влітку до рідних, то за квартиру може не платити. Валя розповіла, що нікуди їй їхати. Нема в неї нікого. Дізнавшись правду, баба Люда перестала брати гроші в неї і сказала, щоб Валя дитині купила все необхідне. Людмила Андріївна також була одна, був у неї син, тільки його за контрактом на п’ять років відправили до іншої країни.

Баба Люда пригощала Валю фруктами та ягодами, знаючи, що їй потрібні вітаміни. Восени Валя наро дила дівчинку. Знала вона, що важко буде з дитиною вчитися та працювати. Валя бігала до церкви при полоrовому будинку і nлакала. Думала навіть відмовитись від доньки. Побачивши її, священик підійшов до неї: Чому плачеш? Розкажи про своє rоре».

Вислухавши Валю, священик сказав: ” Не бери rріх на душу, не кидай доньку”. Бог дав, Бог і допоможе виростити. Налагодиться все в тебе. Бог не залишить вас ” . Послухалася Валя поради та не залишила доньку. Баба Люда так полюбила Алю, що незабаром запропонувала взагалі Валі переїхати до неї, а кімнату здавати. Вона дуже допомагала Валі, а Алю любила, як рідну онучку. Маля її називала бабулею. Ближче до нового року приїхав син Людмили Андріївни. Вони разом зустріли новий рік. Валя дуже сподобалася Миколі, і він зробив їй пропозицію. За кілька місяців вони одружилися, а за рік у баби Люди наро дився і рідний онук. Послухавши священика, Валя не припустилася помилки, через яку їй довелося б страждати все життя. У важкі моменти не опускайте руки та вірте у краще.

Михайло сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні його виповнилося 85, але ні син ні дочка не приїхали, чи не привітали.Правда, сусідка по палаті, Анна Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Анэта яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим. Звичайно, все знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Михайло сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці.

Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав.

Потім Михайло помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила – замовкали. І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:- У богадільню мене здаєш, синку? Він почервонів, заметушився і винувато відповів:- Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому. Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав ” Як справи? ” І, не дослухавши до кінця, кудись побіг.

Ось і живе вона тут уже другий рік. Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Михайло пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Михайло народилася в деревне.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в міст добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький Запорожець.

Ось на цьому Запорожці і потрапив Петро в аварію.У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Михайло залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати і одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло. Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став.

Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз. Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.

Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.І ось уже двадцять років вони не спілкуються.Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря.

Звичайно, якби можна було все назад повернути, Михайло б по-іншому зробила. Але минулого не повернеш. Михайло повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:- Мама!Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її. -Нарешті-то я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.

З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.- Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш. Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають. Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас. Михайло вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Бабусі Ганні вже під дев’яносто років. Досі міцна бабуся. Чоловіка її не ста ло п’ять років тому. А діти давно вже роз’їхалися містами та різними селами. Після проводів батька не приїжджали до неї. Тільки дзвонили, та питали про здоров’я та життя. Колись баба Ганна, при кожній нагоді посилала дітям і онукам гостинці. Але одного разу Тарас, сусідський син, що відвозив гостинці дочки Ганна, повернув посилку цілою та неушкодженою. — Бабуся Ганно, дочка твоя відмовилася приймати подарунок. Сказала, що у місті цього добра навалом. Просить, щоб ти їй нічого не посилала.

Але господарство у Ганни міцне. І овочів, і яєць, і молока завжди більше, ніж вона змогла б одна з’їсти. От і роздаровувала вона все сусідам. Особливо тим, у кого багато дітей. І всі в селі були вдячні бабі Ганні та любили, і поважали її. Коли баба Ганна відчула себе порано, подзвонила дітям. — Любі мої, приїжджайте до мене. Здоров’я мене підводить. Може хтось із вас забере мене до себе. Ось тільки її діти не поспішали до матері. Виправдовувалися справами. Ганна всіх своїх тварин розпродала. Всі гроші поклала в конверт, виклала його на стіл, написала листа дітям, поклала з конвертом, потім помилася і лягла спати.

Лише за три дні сусіди, стривожені відсутністю Ганни, увійшли до її будинку. Бабусю Ганну проводжали всім селом. Багато хто пам’ятав від неї лише добро. А лист та гроші вручили її дітям, які приїхали наступного дня після nохорону. У листі було: «Кохані мої діти. Я вас усіх дуже люблю. Коли мене не стане, тримайтеся один за одного. Гроші, залишені в конверті, поділіть порівну. Будинок продайте, і ці гроші теж поділіть порівну. Ікони заберіть собі. Вони завжди мені допомагали, коли я молилася. Завжди любляча мама”.