NEWS 2SWEET

Їй, бачте, життя моє не подобатися! На своє подивилася б! Сидить у своїй квартирці і думає, що щастя впіймала. Ні чоловіка хорошого, ні роботи нормальної – віддалена якась на компʼютері. На що людина живе? А ще береться мене розуму вчити! Та я давно вже забула те, про що вона тільки починає думати! Остання думка підняла Ніну з крісла. Жінка пішла на кухню, поставила чайник, підійшла до вікна. Дивлячись на панораму святкового, сяючого яскравими вогниками міста, вона знову розплакалася. – Всі люди як люди, до Нового року готуються, – пробурмотіла Ніна. – І тільки в мене немає ніякого свята… Одна, як перст… Засвистів чайник.

Ніна, поринувши у спогади, навіть не помітила цього… …Їй було двадцять, коли мама у 45 років народила другу дитину. Дівчину це здивувало – навіщо, мовляв, мамі така морока? – Не хочу, щоб ти залишилася зовсім одна, – пояснила мама. – Це так чудово, коли в тебе є сестра. Ти зрозумієш. Потім. – Я і зараз розумію, – сказала тоді Ніна байдуже. – Тільки врахуй – я з нею возитися не буду. У мене своє життя. – Немає в тебе тепер свого життя, – усміхнулася мама. Ці слова виявилися пророчими… Сестричці було всього три рочки, коли мами не стало… Батька не стало ще раніше. Вся турбота про сестру лягла на Ніну, яка, по суті, замінила Наталці матір. Та років до десяти її мамою й називала. Заміж Ніна так і не вийшла. Причиною сестричка не була – просто не зустрівся той, єдиний, який зумів би підкорити її серце. Та й зустріти його було особливо ніде. Ніна нікуди не ходила, розважатися не прагнула – дім, робота, сестра, дім, робота, сестра. Миттєво подорослішавши після того, як не стало батьків, дівчина все своє життя присвятила сестрі – виховала, вивчила.

Нині Наталя вже доросла, живе самостійно. Збирається заміж. Часто буває у Ніни – сестри дуже близькі, хоча дуже відрізняються за віком, характером і поглядами на життя. Ніна, наприклад, надміру ощадлива. Її квартира давно перетворилася на склад старих, давно непотрібних речей. Якщо пошукати, то можна знайти халат, який вона носила років десять тому, коли була значно стрункішою. Або квитанції з оплати комунальних за рік так двохтисячний. На кухні у Ніни було повно тріснутих чашок, вищерблених емальованих каструль, сковорідок без ручки. Жінка давно не використовує їх за призначенням, але й не викидала – шкода ж, а раптом знадобляться? І ремонт у квартирі, навіть косметичний, вона давно не робила. І не тому, що грошей немає, а тому, що «шпалери ще цілі». Звичка економити на собі, і власному комфорті заради сестри зробила свою справу… …Наталя ж була зовсім інша – весела, легка на підйом. У неї вдома все найнеобхідніше.

Ніяких складів! Тільки те, що потрібно. Дівчина навіть правило собі завела: «Якщо річ жодного разу не знадобилася протягом року, то пора її позбуватися!» Тому в квартирі Наталки було світло, просторо, дихається аж легко… Скільки разів вона пропонувала Ніні: – Давай зробимо в тебе ремонт. Заодно речі переберемо, бо скоро тобі самій місця тут не залишиться. – Я нічого не викидатиму і нічого не хочу міняти, – відповіла Ніна. – І ніякий ремонт мені не потрібен. – Як не потрібен? Ти тільки подивися на свій коридор! Цим шпалерам – сто років вже! Заходиш, як у підвал. А нагромаджений мотлох стільки енергії забирає, ти навіть не уявляєш! Так і заслабнути можна, – вмовляла сестру Наталка. Але Ніна вкотре відмахувалася… І тоді Наталка вирішила зробити сестрі сюрприз. Вона захотіла зробити ремонт сама! Нехай побачить і відчує різницю між тим, що було і що стало. Як сюрприз вона обрала той самий коридор – там було мало меблів і зовсім небагато речей.Comfortable corridor seating

За тиждень до Нового року, коли Ніна пішла на добу на роботу, Наталя зі своїм нареченим Миколою прийшли у її квартиру. Ключі сестри давно мали від обох їхніх квартир. Наталя з Миколою зняли старі темні текстурні шпалери і поклеїли нові – гарні, салатового кольору, із золотавим малюнком. Потім вони розставили старі меблі на місця і пішли. Розпоряджатися речами сестри Наталя не наважилася… …Ніна втомлена прийшла з роботи додому. Вона відкрила двері і зайшла в свою квартиру. Жінка увімкнула в коридорі світло, озирнулася навкруги і раптом вискочила назад за двері! Ніна подумала, що щось наплутала. Вона підвела голову і подивилася номер квартири. – Все правильно… Моя… – пробурмотіла вона і зайшла назад. Вона уважно оглянула коридор і раптом усе зрозуміла. Наталка! – Та як вона посміла?! – обурилася Ніна. Ніна набрала номер сестри, відчитала її по повній програмі і кинула слухавку. Через пів години Наталка з’явилася сама. – Хто тебе просив? – зустріла сестру Ніна. – Ніночко, я ж просто сюрприз хотіла тобі зробити. Подивися, як гарно вийшло – чистенько, світло, просторо, – виправдовувалася Наталка.

– Не смій хазяйнувати в моїй хаті! – Ніна ніяк не могла зупинитися. Неприємні слова так і сипалися на адресу Наталки. Зрештою, дівчина не витримала: – Все, досить! Живи у своєму смітнику так, як ти хочеш! Ноги моєї тут більше не буде! – Що, правда не подобається?! Втікаєш? – Шкода мені тебе, – тихо відповіла Наталка й пішла… Пішла і не дзвонить уже тиждень… Ніколи сестри не сварилися так надовго. А тут ще Новий рік на носі. Невже вони зустрічатимуть його окремо? Ніна вийшла в коридор, присіла на стільчик. – А й справді, просторіше стало, – подумала вона й уявила, як Наталка з Миколою клеїли шпалери. Як вони старалися – жодної складочки немає, як уявляли здивування на її обличчі. – І чого я вчепилася? – подумала Ніна. – Так же ж і дійсно набагато краще. Світліше. І на душі радісніше. Може, сестра має рацію? Несподівано задзвонив телефон. – Ніночко, – Ніна почула, що Наталка плаче. – Пробач мені. Я не хотіла тебе образити.

Навпаки – порадувати хотіла… – Що ти, дівчинко моя, я не злюсь давно вже, – Ніна теж почала плакати. – І пробачати мені тобі нічого – ти абсолютно права і шпалери просто чудові. А після свят почнемо розбирати мій мотлох. Якщо ти не проти звісно… – Звісно, не проти! Допоможу з радістю! А сьогодні? Такий день… Я не уявляю, як зустрічатиму Новий рік без тебе… – Я теж… – Тоді збирайся, – радісно загомоніла Наталя. – У нас все готове, і ялинка, і гірлянди, й свічки. Все як ти любиш… І не метушись, я вже майже все приготувала. Бо я тебе знаю – побіжиш зараз по магазинах. Я ж до останнього вірила, що ми помиримось і разом зустрічатимемо Новий рік. Збирайся і не поспішай. Микола по тебе приїде! Ніна знову підійшла до вікна. Тепер вона дивилася на святкове місто зовсім іншими очима. Вона дивилася й думала: – Дякую тобі, матусю за сестричку…

Зі своїм першим чоловіком я розлучилася багато років тому. Він добряче вимотав мені нерви! Я довго приходила до тями після цього шлюбу. Безробітний, постійно пропивав мої гроші, навіть не соромився виносити речі з дому. А я терпіла, бо думала про сина. Але коли Петрику виповнилося 12 років, він підійшов до мене, подивився в очі й сказав:

— Мамо, навіщо ти це терпиш? Виганяй його!

Тоді ніби пелена з очей спала. Я вигнала чоловіка без сумнівів і з великим полегшенням. Радість від тієї свободи словами не передати.

Пізніше були залицяльники, але серйозних стосунків я уникала. Боялася знову опинитися в подібній ситуації. Та останні чотири роки були особливо важкими.

Мій син поїхав до Канади працювати і вирішив залишитися там назавжди. Їхати до нього я не хочу — надто пізно звикати до іншого життя. Карантин дався мені важко: ніхто не приходив, я була зовсім одна. Потім стало ще сумніше.

— Знайди хоч якогось друга, щоб було з ким поговорити! — радила мені подруга.

— Але з ким? Дивлюся на однолітків, а вони всі такі немічні й похмурі. Хіба це для мене? Вони не друга шукають, а доглядальницю.

— Так знайомся з кимось молодшим. Ти ж прекрасно виглядаєш!

Ці слова змусили мене задуматися. Якось так вийшло, що чоловік із сусіднього будинку почав до мене заходити. Його звали Іван. Щодня він вигулював собаку в нашому сквері. Розлучений, колишня дружина живе в Італії, а доросла дочка переїхала до його квартири. На вигляд — справжній красень, 49 років. Мені ж, нагадаю, 62.

Ми почали спілкуватися, і він приділяв мені багато уваги: квіти, компліменти, підтримка. Незабаром Іван переїхав до мене. Всі дивувалися, як такий цікавий чоловік звернув на мене увагу. І, не приховую, це мені лестило. Я готувала йому смачні страви, прала і прасувала речі — робила це із задоволенням. Але одного дня він сказав:

— Тобі корисно більше бувати на свіжому повітрі. Може, ти вигулюватимеш мого собаку?

— Ходімо разом, — відповіла я.

— Не думаю, що варто нам занадто часто показуватися разом, — відмахнувся він.

Мене це зачепило. “Соромиться мене?” — подумала я. З часом я зрозуміла, що перетворилася на його прислугу. Вирішила поговорити серйозно:

— Ми повинні ділити обов’язки порівну. Ти можеш і сам вигуляти собаку чи випрасувати свої речі.

— Якщо ти хотіла молодшого й красивого чоловіка, мусиш йому догоджати. Інакше який сенс?

Ці слова стали останньою краплею.

— У тебе є 30 хвилин, щоб зібрати речі й піти! — сказала я.

— Але як? У моїй квартирі дочка з хлопцем живуть!

— Ну, то живіть усі разом!

Я вигнала його без вагань, хоча на душі було сумно. Невже в моєму віці вже не можна знайти справжнє кохання? Як хочеться простої ніжності…

— Катя, — розповідала Олеся сестрі, — уявляєш, мені дочка запропонувала nродати будинок і переїхати жити з ними, щоб я та їм з дітьми доnомагала, і мені не нудно було однієї… — Дурненька, навіть не думай про це. Вони ж молода сім’я. Та й яка різниця?! Усі хочуть жити окремо, а ти лізеш у їхню родину. Вони навіть якщо й пропонують, то лише заради пристойності. Олеся трохи зніяковіла, але вона вирішила остаточно: до доньки вона переїде, адже після чоловіка їй не хочеться більше жити в цьому будинку самотужкі. «Сподіваюся, ти мене розумієш і підтримаєш моє рішення. Я не можу тут жити без тебе. Ми з тобою виховали гарну дочку. Вона точно мене не кине … »- подумки говорила Олеся з портретом чоловіка. Онуки дуже зра діли, побачивши бабусю. Вони були дуже прив’язані до неї.Сімейні пакетні тури

— Ми і казки читатимемо, і гулятимемо разом! – радісно казала Олеся онукам. Її поселили в одну кімнату з дівчиськами. На дивані Олесі було дуже зручно, а головне — спокійно, адже вона робила хорошу справу: допомагала дітям з поkупкою нового житла. Гроші від продажу свого будинку Олеся віддала дочці як початковий внесок. Щоправда, найбільше Олесю зігрівав той факт, що вона більше не житиме сама. Через кілька днів Олеся поклала дівчаток і вирішила попити чаю, як раптом почула розмову доньки та зятя з кухні. Чоловік говорив, мовляв, скоро дівчатка виростуть, і їм буде тісно в одній кімнаті з бабусею та й їм, дорослим людям, захочеться пожити одним, але з тещею це неможливо. Олеся так засмутилася… одразу побіrла до своєї кімнати. Зять поїхав у відрядження.

Олеся все чекала, коли діти наберуться сміливості, щоб виселити її зі свого будинку. Настав день Х. Зять повернувся з відрядження. Олеся сиділа в кімнаті онучок, як раптом туди зайшли дочка із чоловіком. — Мам, нам треба щось сказати… — почала дочка, але тут зять Олесі її перебив. — Давай, я скажу, мені вже нестерпно. Ми вам дуже вдячні за те, що ви вже зробили для нас і щодня робите… — Так, і в одній квартирі нам буде тісно… — дивлячись у підлогу, промимрила Олеся. — Ну може бути. Тому ми вигадали геніальне рішення. Ми куnимо дві квартири на одному сходовому майданчику. Коли вам буде нудно – зайдете до нас, а коли ми дістанемо вас – повернетеся до себе. Щоправда, ідеально? – усміхнувся зять. Олеся заплакала. Вона звинувачувала себе в тому, що подумала nогано про найрідніших їй людей. Що могло бути краще за квартиру дочки по сусідству? Про таке Олеся і мріяти не могла.

Моєму дитинству можна було позаздрити. Я був єдиним сином у люблячих батьків, які в мені “душі не чули”. Та й, до того ж, вони були дуже забезпеченими людьми, тому я ніколи нічого не потребував, як і їхні родичі, що з радістю у них постійно просили гроші, а батьки ніколи б і не подумали відмовити. Звичайно, допомагали вони їм не маленькими сумами, тому це часто било за нашим фінансовим станом. Мені було 14 років, коли я потрапив до дитячого будинку і залишився на самоті з усіма проблемами. Мої батьки розбилися в автомобільній аварії, і миттєво всі наші родичі просто зникли. Я думав, що вони обов’язково доглядають мене, але цього не сталося. Спочатку в мені ще теплилася надія, і я сам дзвонив родичам з дитячого будинку, але тільки вони чули, хто це, одразу в них виникали якісь термінові справи. Скажу чесно, що час у дитячому будинку був справжнім пеклом для мене.

Я не міг звикнути до того, що моїх батьків більше немає, та ще й зовсім нове становище та повна самота. Але, на щастя, бути мені там довелося недовго, бо з нього мене забрала наша сусідка, подруга мами. У них самих була дочка років десяти, і вони досить довго робили документи, бо, за фактом, вони мені ніхто, з родичами все було б швидше. Моя мама колись їм допомогла, і тепер вони вирішили, що хочуть їй віддячити. З сусідкою вони швидко потоваришували, тому коли моя добра мама дізналася, що у них проблеми з грошима, знайшла для її чоловіка високооплачувану роботу з хорошими умовами. Повернувшись майже до рідного дому, мені стало краще, проте я розумів, що так само не буде, оскільки моя нова сім’я бідніша, і вони не зможуть оплачувати мій приватний дорогий ліцей. Однак вони сказали, щоб я навіть про це не наважувався думати, я закінчу саме цю школу. Мені було дуже некомфортно, тому що я бачив, як багато вони працювали і намагалися вивчити мене і дати мені все найкраще, як і їхні дочки. Я довгий час намагався їх переконати, що можу вчитися і у звичайній школі, але вони цього навіть чути не хотіли. Казали, що їм краще знати, що мені потрібно, я жодного разу не натякнув їм, що мені потрібне щось нове, але вони все купували як рідній дитині.

Щоб якось їм відплатити, я допомагав їхній дочці з навчанням, забирав її зі школи, також часто прибирав будинки та мив посуд і виконував усе, що вони мене просили. Саме завдяки прийомним батькам у свої 23 роки я маю свою престижну справу, завдяки якій маю чималий прибуток. У подарунок їм я купив нову машину та дачу, але це не все; я продовжую їм допомагати, бо розумію, що вони витратили на мене набагато більше, звісно, не лише грошей. Моя молодша сестричка закінчила ту саму приватну школу, що і я, а проживаю я у квартирі своїх батьків, поряд із прийомними батьками. Ось так чужі для мене люди стали найближчими людьми, а родичі не згадували про мене до того моменту, поки я не почав заробляти гроші. Вони дзвонили та напрошувалися в гості або прямо просили про допомогу. Ось тільки мені не хочеться мати з ними нічого спільного: вони покинули мене і не згадували, коли мені така потрібна була підтримка, а тепер вони стали для мене непотрібними. Я радий, що саме вони стали моїми новими батьками, оскільки вони допомогли мені стати кращими, і я зобов’язаний їм не менше ніж рідним за те, яким я став. Я люблю їх і хочу, щоб вони знаходили нові та нові причини пишатися мною, а я зроблю для цього все можливе!

Я вже давно не навідувалася до свого батька в село. Він живе далеко, і в їхньому селі майже нікого не залишилося – лише старенькі, які доживають свої останні роки. Мій тато був одним із них. Мами вже давно немає, і батько залишився зовсім сам.

Мені завжди було боляче залишати його одного, але іншого виходу я не мала. Я живу і працюю в місті, щоб мати змогу забезпечувати його всім необхідним. З віком у тата з’явилися проблеми зі здоров’ям, тому потрібно було купувати ліки. Але він категорично відмовляється їх приймати.

Цього разу, приїхавши до нього, я відчула, як сильно він змінився. Його самотній вигляд у старенькому будинку розбивав моє серце. Він здавався таким сумним і втомленим. Я вирішила, що більше не можу залишати його одного, і запропонувала забрати його до себе в місто. Чоловік підтримав моє рішення, і я почала збирати батькові речі.

У нього їх виявилося зовсім мало. Він узяв лише найнеобхідніше і, звісно, рамку з фотографією мами – її останній подарунок.

У нашій квартирі тато поводився дуже тихо, намагався не заважати, ніби боявся бути тягарем. Його скромність і непомітність ще більше розчулювали мене. Я згадувала його молодим – сильним, впевненим, завжди готовим вирішити будь-яку проблему. Мені здавалося, що тоді він міг здолати все.

А зараз він ледве пересувався від кухні до своєї кімнати. Його ноги тремтіли, зір майже зник. Я часто годувала його з ложечки. Чим слабкішим він ставав, тим сильніше я відчувала страх. Я розуміла, що мій батько не вічний. Колись він піде, як і мама.

Останнім часом він все частіше згадує маму, говорить, що скоро її побачить. Його слова наповнюють мене тривогою і смутком. Я так не хочу втрачати його.

Тепер я намагаюся проводити з ним якомога більше часу, цінуючи кожну хвилину. Адже ніхто не знає, скільки ще часу залишилося…

Ірина, майбутня дружина мого сина, одразу не викликала у мене симпатії. Я відкрито сказала синові, що вони не підходять одне одному. Ірина була звичайною дівчиною, і мені здавалося, що її цікавлять лише гроші мого сина. Але я розуміла, що для нього це не просто короткочасне захоплення, а щось серйозне. Весілля було неминучим, і ми з чоловіком дуже хвилювалися. Ми намагалися відмовити сина, але безрезультатно. Після весілля Ірина завагітніла.

Коли настав час зустрічати її з малюком біля пологового будинку, я побачила дитину й одразу зрозуміла: онук зовсім не схожий на нашу родину. Він був світловолосим із блакитними очима, а наш син із дружиною – темноволосі. Ірина, напевно, зрозуміла, що ми щось підозрюємо, і припинила з нами спілкування. Вона лише час від часу надсилала фото дитини, і кожного разу ми з чоловіком переконувалися, що хлопчик нам не рідний.Сімейні пакетні тури

Ми вирішили діяти обережно, щоб вивести Ірину на чисту воду. Подарували молодятам путівки на море й запропонували доглянути за онуком під час їхньої поїздки. Як тільки вони поїхали, ми взяли зразки для аналізу – слину дитини та мого чоловіка – і замовили тест на спорідненість.

Результати підтвердили наші підозри: онук не був біологічно пов’язаний із нами. Ми з гордістю показали синові результати тесту, коли він повернувся. Але він нічого не відповів, лише забрав дитину. Через тиждень син прийшов до нас із новим тестом, який підтвердив, що він є біологічним батьком дитини.

У цю мить чоловік здивовано подивився на мене. Виникло запитання: якщо син – батько малюка, то хто ж тоді справжній батько нашого сина? Мене охопила паніка. Я почала вигадувати щось про дешеву лабораторію, де могли наплутати з результатами. Ледве вдалося викрутитися й не видати таємницю, яку я приховую вже понад 30 років.

У нашій родині була прабабуся-довгожителька, якій виповнилося 90 років. Вона жила у великому будинку в селі, але з віком їй ставало все важче справлятися самотужки. Постало питання — хто переїде до неї жити?

Мої батьки навіть не розглядали таку можливість. Їм було зручно жити в місті: тато працював охоронцем, мама — в офісі, який він охороняв. Їхнє спокійне міське життя влаштовувало їх повністю, і змінювати його вони не збиралися. Моя сестра на той час уже вийшла заміж і також жила в місті зі своїм чоловіком. Молодята тим більше не бажали їхати до села. Сімейні пакетні тури

На той момент у мене було двоє маленьких дітей: синові п’ять років, доньці — три. Але мені було дуже шкода бабусю — залишити її зовсім одну було б неправильно. Ми з чоловіком обговорили ситуацію і вирішили, що переїдемо до неї в село. Від бабусиного дому до роботи чоловіка було всього 40 хвилин їзди, тож це здавалося реальним.

Ми почали здавати нашу квартиру в місті в оренду, а отримані гроші вкладали в будинок бабусі. Провели газ, зробили сучасний санвузол, оновили лазню та поставили нову огорожу. Бабуся, хоч і була вже старенька, дуже допомагала мені з дітьми: гуляла з ними, водила на річку. Щовихідних ми всією родиною ходили до лісу чи на риболовлю. Життя було наповнене теплом і затишком.

Але через п’ять років бабусі не стало.

Вже на другий день після похорону чоловік моєї сестри нахабно запитав:
— Ну що, як будинок ділити будемо?

Я була приголомшена такою безцеремонністю. Ще в перший рік після нашого переїзду бабуся оформила дарчу на мене. Ми вкладали в цей будинок усі сили й кошти, і продавати його не збиралися. Нам тут добре, і ми вирішили залишитися.

Коли сестра дізналася, що будинок належить лише мені, вона влаштувала істерику. Я була шокована її реакцією. Добре, що мій чоловік втрутився і прямо сказав їм:
— Ви не маєте жодного права на цей будинок, тож можете забиратися.

Сестра з тих пір розпускає про мене плітки та поливає брудом. Мати ж наполегливо намагається умовити мене продати будинок і поділити гроші. Але я твердо вирішила — цього ніколи не станеться. Цей дім — наш, і ми будемо в ньому жити, як і планували.

Олена випадково дізналася про роман чоловіка з іншою жінкою. Одного дня Валерій, повертаючи сусідові дриль, залишив свій телефон на кухонному столі. Під час приготування вечері Олена побачила повідомлення зі словом «кішечка». Її цікавість узяла гору, і вона прочитала переписку чоловіка з його новою колегою, Анжелою.

Виявилося, що вони планували зустрітися в кафе в суботу. Розчарована й обурена, Олена вирішила помститися чоловікові, створивши ілюзію, що у неї теж є коханець. Вона довірилася своїй подрузі Олі й почала виходити з дому вечорами, одягаючись особливо вишукано. Валерію вона казала, що йде на зустріч із подругою.

Чоловік швидко почав підозрювати недобре. Його охопили ревнощі, і він почав думати, що Олена також йому зраджує. Одного суботнього вечора, прямуючи до кафе на зустріч із Анжелою, Валерій випадково побачив, як Олена виходить із того ж кафе. Вона була з молодим чоловіком, тримаючи в руках букет квітів.

Розлючений, Валерій дочекався, коли Олена повернеться додому, й почав вимагати пояснень. Він прямо запитав, чи планує вона піти від нього. Олена, зрозумівши, що її план спрацював, холодно відповіла, що поки що не зраджувала йому.

Це зіткнення змусило подружжя поглянути в обличчя проблемам, які накопичувалися в їхньому шлюбі. Валерій, відчувши на собі ті самі ревнощі й біль, які переживала Олена, вирішив припинити зустрічі з Анжелою.

Зрештою, цей хитрий хід Олени допоміг урятувати їхній шлюб. Обидва зрозуміли, що довіра й щирість – основа їхніх стосунків, і спробували почати все з чистого аркуша.

На конверті великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Не встигла… Олена повернулася з роботи, накрила на стіл, і вони з Миколою та сином Іваном сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося, що дзвонить мама. Олена байдуже вимкнула звук і відклала телефон подалі.

«Навіть повечеряти спокійно не дають», — подумала вона і продовжила їсти. Олена завжди вважала, що батьки нічого їй не дали. Усе, що вона має, — це результат її важкої праці. Її успіх у бізнесі, власна квартира в столиці — усе це було здобуте без сторонньої допомоги. Тому вона вирішила спочатку повечеряти, потім трохи відпочити і лише тоді передзвонити мамі. Але за вечерею вона зовсім забула про дзвінок.

Вночі Олені наснився батько. Він кликав її, благав про допомогу. Прокинувшись вранці, жінка відчула тривогу, щось невідворотне, і вирішила зателефонувати мамі.

— Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити, — почула вона у слухавці.
Олена пообіцяла, що приїде, але вирішила почекати два дні, щоб завершити всі справи, а на вихідних вирушити до батьків у село. Вона не була там уже майже рік — постійно робота, справи. Увесь день думки про батька не залишали її. Їхні стосунки були непростими. Батько завжди був суворим, він не схвалював її вибору чоловіка. Десять років тому він навіть приїздив до них, щоб налагодити стосунки, але Олена зустріла його холодно. Наступного дня вона вручила йому зворотний квиток і сказала:

— Повертайся додому, у нас тут і так тісно.

Вона подарувала йому мобільний телефон і додала:
— Дзвони, якщо буде потрібно.

Останнім часом батько вже й не дзвонив. Вона розуміла, що він слабшає, і щось підказувало їй: треба їхати.

Олена подзвонила на роботу, пояснила ситуацію і взяла тиждень за власний рахунок. У поїзді було спекотно й задушливо. Вона лягла на бік, закрившись простирадлом, і намагалася не думати про сусідів у купе. Завтра вона вже буде вдома.

Коли вона підійшла до рідної хвіртки, запах свіжого повітря пробудив у ній теплі спогади. Але водночас серце стискалося від передчуття чогось незворотного. Біля хвіртки її зустріла мама. Олена відразу зрозуміла, що запізнилася.

Мама простягнула їй білий конверт. Дочка кинулася до неї, обійняла і, плачучи, повторювала:
— Пробач, мамо, що не встигла. Пробач, що мене не було поруч.

Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На ньому великими літерами було написано: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Всередині був аркуш, вирваний зі шкільного зошита. Вона почала читати:

«Леночко, доню моя дорога! Можливо, я був не найкращим батьком. Я не дав тобі всього, чого ти так хотіла і заслуговувала. Але, будь ласка, не тримай на мене образи. Знай, що я завжди тебе любив і пишаюся тобою. Бережи маму. Прости мене.
Твій батько».

Ми з Олегом одружилися з великого kохання. У період стосунkів він так мило доглядав за мною, що я не сумнівалася, що з такою людиною буду найщасливішою дружиною. Мені здавалося, що нічого не зможе зруйнувати наше kохання. Ми після весілля почали жити окремо на орендованій квартирі. Мої батьки та мама Олега залишилися жити у селі. Все було чудово. У нашій сім’ї панувала цілковита гармонія. В нас з’явився син Михайло. Ми, напевно, так і жили б далі мирно та щасливо, якби не захворіла його мама.

Олег після цього вперся, що треба її забрати до нас. -Ань, вона на лежачу хвору перетворилася, за нею сусідка доглядає, нам потрібно її забрати до себе. Вона ж таки моя рідна мама. Я зовсім не хотіла, щоб Поліна Ігорівна жила з нами. У мене дитина маленька, я не можу ще дбати про лежачу хво ру! У мене ні сил, ні нервів, ні бажання. І взагалі, від хворих людей неприємно пахне. Чому я маю це терпіти? Тому я одразу сказала; -У тебе старша сестра є, нехай приїжджає та стежить за матір’ю.

Чи не набридло їй гуляти у Франції? -Ань, вона не зможе, у неї там робота … -Ми теж не можемо, у нас дитина і багато справ! Олег якийсь час мовчав, а потім видав: -Ну тоді я сам до мами поїду! Такий стан справ мене теж не влаштовує. Незрозуміло ж скільки свекруха хворітиме. Я не хочу жити без чоловіка. -Якщо підеш, знай, що можеш не повертатися. І він все одно зібрав свої речі та поїхав. Ну що ж, скатертиною доріжка! Він зробив свій вибір і покинув нас із сином.