NEWS 2SWEET

Запах випічки раніше долинав через відкрите кухонне вікно, привертаючи увагу хлопчаків, які грають у футбол. Вітя підійшов до вікна і увійшов з іншого боку будинку, поставив ящик, що лежав у бур’яні, і подивився на Світлану. – Я зараз пироги принесу, бабуся спекла, – сказала Світлана. – Смачно – вже за п’ять хвилин Вітя жував з апетитом, – ви займалися математикою? – Так, я вже все зробила. – А ти мені покажеш? – Запитав Вітя Світлана охоче віддала блокнот. У восьмому класі Вітя вперше поніс портфель Світлани. А в дев’ятому класі він «закохався» в тендітну карооку Соню, тоді як Світлана думала, що все пройде. Вітя дивився на Соню у вікно, а вона ставила на підвіконня чашку з чаєм, що димився, прихопивши печива, якщо не було пиріжків. Після школи всі троє вступили до різних вишів.

Вітя невідступно йшов за Сонею. Час від часу він поглядав на Світлану, думаючи, як усе склалося б інакше. – Вітю, мій день народження у суботу. Я тебе запрошую. Ти прийдеш? – Запитала якось Світлана. – В суботу? Так, взагалі можна. Так я прийду. А хто ще буде? – спитав Вітя. – Батьки, бабуся, Віра та Вадим, Оля – ну ви їх знаєте, всі ми, найрідніші, – усміхнулася Світлана. – Ну от і все, чудово, – сказав Вітя, – гаразд, я побіг! Вітя не прийшов у суботу. Він з’явився за тиждень, засмучений, пригнічений. – Вітю, що трапилося? На тобі немає обличчя, – хвилювалася Світлана. Він поскаржився, що Соня пішла на тренування і навіть не повідомила про свій відхід.

Минули роки, і після народження доньки Світлана знайшла робочий телефон Віктора та зателефонувала, сказавши лише одну фразу: – Вітю, у нас з тобою є дочка. Коли дочці, Олені, виповнилося півтора роки, батьки оголосили, що переїжджають до нової квартири. Двокімнатна квартира була у повному розпорядженні Світлани. Маленька Олена, сміючись, човгала ніжками, намагаючись зробити свої перші кроки. Через роки Віктор несподівано прийшов до квартири Світлани. Він глянув на неї і сказав: – Ти просто як Мадонна. Світлана мовчала, а Віктор відчував, що в цьому будинку на нього не чекають. Він підвівся, одягнув куртку і пішов, сказавши наостанок, мовляв, іншого разу, сподівається, приймуть його більш доброзичливо. Зачинивши за Віктором двері, Світлана тихо сказала: – Іншого разу не буде, тут більше чай не подають. І каву теж…

Віття був єдиним сином у Марії Петрівни. Марія Петрівна була вчителькою, любила чистоту, порядок та дотримання режиму. Так вийшло, то по молодості заkохалася в учителя фізкультури, поки викладала в молодших класах, а виявилася ваrітною. Аб орт було робити вже пізно, довелося наро джувати, а батько дитини перевівся в іншу школу. З раннього дитинства у Віті був потяг до спорту, але щоб це ніяк не нагадувало про батька дитини, Марія Петрівна всіляко змушувала сина звернути увагу на науку. Вітя, наставинами мами, закінчив університет і зараз працював. Особисте життя у хлопця не складалося.

Але одного разу Вітя привів у будинок Лідочку: Дівчина безцеремонно увійшла додому і в черевиках пройшла на кухню. -Ну, по-перше, привіт, мене звуть Марія Петрівна. -Ага, чула … вчителька-аристократка. -Лідочко, щось пити хочеш, – запитав Вітя. -Зелений чай з вершками, та швидше. Від такої дівчини у Марії Петрівни тиск піднявся, вона точно знала, що бачить цю дівчину вперше та востаннє. -Мам, ми з Лідою заяву подали. Тепер разом житимемо. Просто Ліду з університету вигнали, отже, з гуртожитку теж. -І Де ж ви будете жити? -Ну Як де, у вас. Точніше у Віті, це його квартира, – заявила Ліда, відпиваючи свій чай. Молоді пішли до кімнати Віті. А наступного дня на дверях кімнати з’явився замок. Ліда зачиняла кімнату тоді, навіть коли на 5 хвилин йшла у ванну.

Увечері син заявив: -Мамо, у нас з Лідою скоро дитина буде. Ну, ти сама розумієш, місця в квартирі мало. Може ти поки до тітки Свєти в село поїдеш. Просто нам потрібно дитячу облаштовувати. -Тобто ви мене з моєї ж квартири виганяєте? Синку, від тебе такого не чекала. Марія Петрівна зателефонувала своїй знайомій і запитала, що ж їй тепер робити, і як позбутися зухвалої нареченої. Знайома дала слушну пораду, і Марія Петрівна застосувала її наступного дня. Вранці вона зібралася, взяла велику папку із документами.

Ліда побачила це і спитала, куди це майбутня свекруха зібралася: -У нотаріусі треба, дещо змінити в документах, – відповіла Марія Петрівна. Увечері син і Ліда чекали на Марію Петрівну на кухні за столом. -Мамо, а де ти була, що трапилося? -Нічого синку. Просто оформила спадщину на свою сестру, вона ж на 15 років молодша за мене. -Отже, у тебе немає квартири, ти злидень! – закричала Ліда на Вітю та побігла збирати свої речі. -Лідо, стривай, ну куди ти … а як же наша дитина? -Так ти не тільки жебрак, так ще й тупий. Немає жодної дитини, я все вигадала. Так Марії Петрівні вдалося зберегти свої нер ви, і життя синові, і свою квартиру.

Одного разу, повертаючись додому після роботи, я опинився у дворі нашого будинку, де мою увагу привернула маленька дівчинка, яка здавалася зовсім втраченою. Вона сиділа на лавці, вдивляючись у проходячих повз людей з деяким занепокоєнням в очах. “Все в порядку?” – Запитав я, підходячи до неї. Дівчинка різко підняла на мене очі, а потім, на мій подив, схопила жменю землі з клумби поруч і кинула мені в обличчя.

Перш ніж я встиг щось сказати, вона схопилася з місця і кинулась навтьоки. “Що за…?” — тільки й зміг вимовити я, витираючи бруд із обличчя. У цей момент поряд зі мною опинилася моя сусідка, Таїсія Петрівна, вчителька місцевої школи. Вона спостерігала за тим, що відбувається зі свого балкона. “Це Ганна, одна з моїх учениць”, – сказала вона. “Вона нова в місті і, здається, заблукала.” “Я намагався допомогти, але чому вона так злякалася?” — спитав я, все ще приголомшений її реакцією. “Ганна пережила непрості часи”, – пояснила Таїсія Петрівна.

“Вона погано почувається поруч з незнайомцями, а ти ще й такий великий. Мабуть, це налякало її ще більше.” Ми обидва подивились у бік, куди втекла дівчинка. Відчуваючи провину та жаль, я запитав у Таїсії: “Може, нам варто піти і пошукати її? Переконатися, що з нею все гаразд?” “Так, це гарна ідея,” – погодилася вона. “Я допоможу їй дістатися додому. Ганна знає мене, тож я зможу заспокоїти її.” Ми разом вирушили на пошуки Ганни. Знайшовши її в невеликому сквері, Таїсія м’яко поговорила з нею, і дівчинка заспокоїлася. Бачачи, як вони йдуть у далечінь, я зрозумів важливість терпіння та розуміння у спілкуванні з людьми, особливо з тими, хто пережив труднощі. Цей день навчив мене цінувати силу доброти та неминущої емпатії.

Нещодавно дочка зібрала нас за святковим столом: хорошу новину хотіла повідомити, навіть дві. Ми в квартирі живемо вп’ятьох: я, чоловік мій, дочка, зять і онук. Квартира у нас хоч і трикімнатна, але жити двома сім’ями, як показала практика – нестерпно. Вони побралися, коли в доньки пузо вже мало не на лоб лізло. Зіграли весілля нашвидкуруч, і одразу до нас переїхали.

Ми їм тоді казали, що найкращим рішенням буде накопичувати на квартиру – на перший внесок іnотеки. Але, певне, нас ніхто не слухав. Ми сиділи за столом, дочка розпливалася усмішкою. На мить навіть здалося, що вони нарешті нас почули: -Мамо, тату, ми вагітні. Так, ми куnили машину. Але довелося взяти kредит. Я не знала, як мені реагувати. Плаkати чи радіти? Всі наші настанови про те, щоб вони збирали – коту під хвіст.

Ніхто з них не має прав, щоб їздити за кермом. Знаєте чому вони вирішили куnити машину? Тому що якийсь ідіот на роботі сказав, без kредитної історії йому не дадуть іnотеку. Ми з батьком просто в люті. Адже ця людина ніколи не зміниться. Він уже сформований дурень, і дочку мою таку ж робить. Вони ще образилися, що ми за них не раділи. Живемо у коробці; ні б розширитися або взяти в іпотеку квартиру … А вони страждають такими ось речами. Другого народжують. Батько із зятем зранку поговорив, виставив його з дому. Адже він за ці п’ять років нічого в житті не досяг. І не досягне.

Прекрасного весняного ранку, коли я йшов на роботу, я натрапив на 12-річного хлопчика з рюкзаком, який плакав під час прогулянки. Я помітив, що люди довкола або ігнорували його, або просто дивилися на нього з побоюванням, але ніхто не хотів до нього підійти. Будучи трохи стурбованим, я вирішив підійти до хлопчика і спитати, в чому річ. – Чому ж ви плачете, юначе? – спитав я з усмішкою і спокійним голосом.

Хлопчик глянув на мене заnлаканими очима і сказав: – Я сьогодні рано пішов до школи, але вона закрита, і заняття скасували. Я нічого не чув про це, і мені довелося рано встати просто так. Мої мама та тато на роботі, а ключі я залишив удома. Я не можу їм зателефонувати, бо мій телефон розрядився. – Не хвилюйся, ми в усьому розберемося. Тобі не варто так плакати. Ти ж уже дорослий, – сказав я, намагаючись його втішити, – ти пам’ятаєш номер телефону своїх батьків? – Не пам’ятаю, – відповів він. – Може, він у тебе десь записаний? – припустив я. Хлопчик похитав головою, і його очі знову почали сповнюватися сльозами. Я спробував його заспокоїти, сказавши, що ми вирішимо цю ситуацію.

Я сказав йому, що працюю недалеко і ми можемо піти туди, щоб зарядити його телефон. Він погодився і ми пішли до мене на роботу. На щастя, я мав зарядний пристрій, що підходить для його телефону, і я відразу ж підключив його. Я подзвонив його батькам, які були здивовані моїм дзвінком, і вони подякували мені за допомогу. За півгодини приїхав батько хлопчика і забрав його додому. На роботі ми з колегами довго обговорювали цю ситуацію, жартома називали мене нянькою. Але це коштувало того, щоб знову побачити посмішку цього хлопчика. Жа ль тільки, що до мене ніхто не здогадувався йому доnомогти.

Надя була на п’ятому місяці вагітності, коли Микола оголосив, що має іншу жінку. Надя вирішила піти від нього та з’їхати з квартири. Їй потрібні були гроші на ненароджену дитину, але допомогти їй не було кому. Надя згадала про дачу, яка дісталася їй у спадок від батька, а також про його стару машину. Вона вирішила переїхати на дачу та добиратися звідти на роботу машиною. Її брат теж нічим не допоміг, тому що зник після продажу квартири, яка дісталася йому від батьків.

Надя переїхала на дачу і потихеньку почала її ремонтувати. Вона згадала, що все попереднє літо провела там із Миколою. Вона працювала в місцевому магазині і брала додатковий підробіток, особливо після того, як дізналася про вагітність. Якось уночі Надю розбудив стукіт у вікно. Чоловік років тридцяти спитав, чи не може вона допомогти йому відвезти сина до лікарні. Надя погодилася, і вони поспішили з хворою дитиною до міста. Поки лікарі лікували сина чоловіка, Михайла, він розповів Наді свою історію. Михайло мав щасливу родину з дружиною та сином Олегом, поки його дружина не пішла з життя.

На річницю смерті до них переїхала мати покійної дружини, що спричинило значні незручності Михайлу та його синові. Надя відчула симпатію до Михайла, і вони потоваришували. Михайло та Олег часто відвідували Надю, і дві родини згодом зблизилися. Коли Надя народила дитину, Михайло допоміг їй, відвіз до лікарні та подбав про будинок. Якось Микола з’явився на дачі, маючи намір помиритися з Надею. Він заявив, що хоче побачити свою дитину, але втрутився Михайло, заявивши, що дитина його, а Надя – його дружина. Микола здався без бою. Незабаром після цього Михайло зробив Наді пропозицію, і вони пов’язали себе узами шлюбу. Михайло всиновив дитину Наді, Івана, а потім у них народилася спільна дочка.

Моя свекруха так і не прийняла мене, образившись на мене за те, що я “відібрала” у неї сина – її гордість і радість. Наша взаємодія завжди була непростою, тим більше, що ми з чоловіком жили в квартирі, що дісталася йому у спадок, і виховували там наших дітей. Після передчасної смерті чоловіка на мене впав фінансовий тягар, але я залишалася сильною, справляючись і з горем, і з боргами. Справжнє випробування прийшло, коли після довгих років вдівства я знову здобула любов з добрим колегою, старшим хірургом.

Ми запланували скромне весілля, маючи намір об’єднати наші життя та ресурси заради світлого майбутнього. Але коли я повідомила про це свекруху, сподіваючись на її благословення або хоча б байдужість, вона вибухнула, вимагаючи половини вартості успадкованої квартири. Її реакція показала її справжні очікування: вона віддала перевагу тому, щоб я назавжди залишився пов’язаною з пам’яттю про її сина, позбавивши себе шансу на щастя. Це одкровення загострило її стосунки і з онуками, які підтримували мене, будучи свідками її критичного та нав’язливого характеру протягом усього їхнього життя.

Незважаючи на всі переживання, я вирішила не обтяжувати свого нареченого цією драмою, зосередившись на майбутньому весіллі та новому спільному житті. Підтримка дітей зміцнила мою рішучість виключити свекруху з числа гостей на весілля, позбавивши нас її негативу. У цьому новому етапі я поставила в основу наше благополуччя і відкрила для себе майбутнє, наповнене любов’ю і взаємною повагою, вільне від минулих образ.

Сергій був роз лучений та жив один. Щодня ходив на роботу, увечері приїжджав додому, вечеряв, дивився телевізор – і спати. І так кожного дня. Навпроти його квартири жила жінка середнього віку, її звали Людою. Вона теж була в роз лученні, але у неї був син семи років. Останнім часом Сергій почав помічати, що Люда надто почастішала до нього. Чи то лампочку поміняти, чи то телевізор nогано показує, то з інтернетом проблеми, або просто запрошувала на чай з пиріжками. І сусіди вже все жар тують. “Та одружуйся ти з нею – і справа з кінцем”.

Навіщо йому це, думав Сергій. По-перше, Люда йому зовсім не подобається, тим паче зовні. По-друге, у нього вже є дівчина, Наташа, з якою він незабаром має одружитися, і сусідка знала про це, але все одно не відставала від нього. Якось Сергій вийшов за хлібом. Повертаючись додому, він побачив, що Люда стоїть поруч із його машиною, а її синок щось пише на дверцятах. Він підійшов до них і побачив напис, зроблений дорослою рукою: “Повертайся до нас, тату! Ми тебе дуже любимо”. Сергій уже не знав, що йому робити, як позбутися цієї настирливої жінки.

Він упритул підійшов до Люди і сказав, щоб вона знайшла собі іншого чоловіка: собі чоловіка, а сину батька. Але потім стало ще гірше. Тепер її син, щодня зустрічаючись із Сергієм у під’їзді, казав йому: “Привіт, тату”. І навіть сусідам уже було не до жартів. Все це Сергію набридло. Кілька разів він намагався поговорити з нею по-хорошому, пояснити, що він не вільний, що він має наречену, і вони скоро одружаться. Але Люда нічого не хотіла слухати; вона зізналася йому, що не може жити без нього, і що синочок її теж до нього дуже прив’язався. Вона поставила його в raлухий кут; що робити, хоч квартиру міняй…

Ми з Сергієм одружилися п’ятнадцять років тому. Я відразу ж зрозуміла, що добрих стосунків у нас зі свекрухою ніколи не буде. Довгий час у нас із Сергієм не було дітей. На щастя, він був бізнесменом, працював директором успішної компанії, тому ми пройшли обстеження, вилікувалися, і незабаром життя нагородило нас сином та донькою. Я ростила дітей, а чоловік працював. Нас така схема влаштовувала. Моя мама жила в іншій країні, тож я не чекала від неї доnомоги. А ось свекруха просто не хотіла доnомагати.

Вона недолюблювала мене, а онуків ігнорувала. Ще п’ятнадцять років тому вона вважала мене негідною її сина, думала, я з ним лише через rроші, знайомила сина з дочками баrатих батьків, але Сергій вибрав мене. Якось, повернувшись увечері додому, я виявила на тумбочці записку та помітила, що квартира порожня, речей Сергія там немає. Він покинув мене та дітей. На папірці було написано: У мене є інша. Ти сильна жінка, впораєшся. Якщо зможеш, вибач мені. Не шукай мене>>. Я зателефонувала йому, телефон було відключено. Він пішов, лишивши мене ні з чим. Я не помічала у його поведінці якихось змін.

Про те, що має іншу, я навіть не здогадувалася. Вирішила зателефонувати свекрусі. – Усьому виною лише ти! Я ж спочатку здогадувалась, що все так і закінчиться, тому була проти. У чому я винна, я так і не зрозуміла. Очевидно одне, що я залишилася ні з чим – і з дітьми. Чим годуватиму, на що житимемо – без поняття! Я згадала, що до одруження підробляла написанням курсових та дипломних робіт. Зайнялася цим… А за кілька місяців зателефонували у двері. Відкрила, там свекруха, nлаче, каже нова обраниця чоловіка обвела їх довкола пальців, обікрала та зникла, залишила їх ні з чим, як і вони мене тоді. Свекруха просила пустити її на якийсь час. І тепер я не знаю: вчинити так само, як вона зі мною колись, чи простити?

З першої нашої зустрічі мама мого майбутнього чоловіка вела себе досить вороже, попереджаючи, що я його обманюватиму, незважаючи на нашу щиру любов один до одного. У 27 років я вийшла заміж за Веню, якому було 35, без благословення та присутності його матері на нашому весіллі. Наша радість з приводу очікування дитини була оголошена на урочистості, але вона не знала про це, доки не дізналася від інших.

Після мирного післясвяткового відпочинку ми прокинулися від її обурених дзвінків, відчуваючи докір відчуження. Всю вагітність я трималася на відстані, прагнучи миру, а не конфлікту. Однак у пологовому будинку свекруха уважно вивчала зовнішність нашого новонародженого, сумніваючись у батьківстві через колір очей та волосся, викликаючи пошепки та приниження.

Минули місяці, а її скептицизм не вщухав, отруюючи довіру Вені до нашої родини. Незважаючи на непередбачуваність генетики, вона підігрівала сумніви, змушуючи його сумніватися в батьківстві нашої дитини, повторюючи її безпідставні звинувачення. У результаті я вирішила розійтися, віддавши перевагу гідності, а не стосункам, затьмареним недовірою. Після розлучення Веня підтвердив своє батьківство за допомогою тесту ДНК і почав вимагати примирення. Тепер, розриваючись між образою та практичністю спільного виховання, я розмірковую про можливість повернути його в наше життя, борючись з почуттям прощення та бажанням, щоб у моєї дитини був батько.