NEWS 2SWEET

Приготуйтеся бути зачарованими найсолодшою взаємодією між дорогоцінним малюком та його мамою! Ви тільки погляньте, як ця мила дитина бере на себе завдання висловити свої думки, наповнюючи кімнату чудовою мелодією дитячого белькотіння, яку тільки мама може дійсно зрозуміти.

У цьому зворушливому відео ви побачите чисту рішучість у цих блискучих очах, коли дитина намагається передати свій світ емоцій. Булькання, воркування і крихітні жести стають мовою любові, створюючи невисловлений діалог, що виходить за межі слів.

Поки мама уважно слухає, ви будете зачаровані чистою радістю, яка випромінюється з обох боків цього чарівного діалогу.Цей ролик – свідчення чарівного зв’язку між дитиною та її матір’ю – зв’язку, побудованого на любові, розумінні та загальній радості цих дорогоцінних ранніх моментів.

Немає абсолютно ніякої нестачі у сміху та радості, коли 7-місячна дитина робить свої перші кроки у світ мовлення. Ці крихітні бовтушки, озброєні своїм чарівним лепетом, приносять нескінченні веселощі своїм сім’ям.

Ось короткий огляд веселої подорожі 7-місячної дитини у світ мовлення. У затишній дитячій він сидить у своєму стільчику, оточений м’якими іграшками і різнокольоровими звірятками. Зі своїми яскравими очима і заразливою усмішкою – він вирушає в кумедну мовну пригоду. Його вокальний репертуар включає класичні звуки “гу-гу” та “га-га”, які, на його думку, звучать як найглибший дискурс, який тільки можна уявити.

Досліджуючи захоплюючий світ мови, діти починають імітувати розмови дорослих, котрі випадково почули. Їхні крихітні ручки дико жестикулюють, а вираз обличчя різко змінюється, начебто вони переказують епічну сагу або вимовляють пристрасну промову про важливість пустушок.

Але саме спроби імітувати справжні слова по-справжньому бавлять. Коли вони намагаються вимовити “мама” або “тато”, часто виходить чарівно спотворений варіант.Що ще більш чудово, так це те, що ці юні веселуни перебувають у блаженному невіданні про свої комедійні таланти. Вони надто зайняті дослідженням інтригуючого світу звуків і складів, перетворюючи кожен белькіт у ненавмисний кульмінаційний момент.

Кімната наповнюється заразним звуком їхнього сміху та хихикання, коли вони пускаються в ці веселі лінгвістичні пригоди.Цей ролик – зворушливе нагадування про те, що найдорожчі моменти в житті часто бувають наповнені сміхом, любов’ю та чистою невинністю!

Мій чоловік мене поkинув і пішов до іншої жінки. Напевно, ви думаєте, що я nлачу. Ні, не nлачу. Моєму колиաньому чоловікові 60 років, а мені – 58. Я сиділа та думала. І зрозуміла щось важливе: за всі ці роки я жила неправильно. Мене часто питають: чи є чоловік у моєму житті. Мені не хочеться заводити нові стосунки. Моєю найбільшою nомилкою було те, що я не любила себе. Я дбала про чоловіка, про дітей, доглядала їх. Хотіла бути гарною дружиною. Я вважала, що маю приготувати, випрати, вислухати, поступитися, бути покірною. Але я nомилилася: це нікому не потрібно.

Жінка має бути трішки еrоїсткою. Потрібно вимагати, озвучувати бажання. Кажуть, що чоловік – голова сім’ї. Я не проти. Чоловік вважає себе королем, а дружину – прислугою. Але він забуває один важливий момент, що поруч із королем має бути королева. Я весь свій час присвячувала чоловікові. Забула про себе, свої інтереси. А треба завжди мати своє життя, свої хобі. І тоді було б більше поваги та стра ху мене втратити. Якщо він вирішив піти, то треба його відпускати. Немає потреби просити чи змушувати його залишитися. Не треба його благати, щоб зберегти сім’ю чи робити це заради дітей.

Не треба перейматися тим, що подумають інші. Якщо він пішов, значить – треба видихнути та насолоджуватися життям. І найголовніше, не треба його прощати, якщо повернеться і проситиме. Він не заслуговує на про щення. Він сам вирішив піти, сам і повинен нести відповідальність. Той, хто зрадив раз — зрадить і другий, третій. Я не раджу розпочинати нові стосунки, щоб не залишатися однією. Не бі йтеся самотності. Самотність має свої плюси. По-перше, ви вільні, можете робити те, що захочеться, по-друге, ви живете тільки для себе, насолоджуєтеся днем. Краще залишитись однією, ніж бути порожнім місцем або прислугою.

Я вирішила поділитися своїми сумнівами і переживаннями з вами. Мені соромно про це говорити з подругами. Мені вже 64 роки. Я живу в трикімнатній квартирі з сином, невісткою і єдиним онуком. Якщо коротко,я запропонувала зробити тест на батьківство моєму внуку в обмін на дарчу на мою квартиру.Але моя невістка проти цього.Про все по порядку.Мій син одружився вже досить-таки пізно майже в 40 років.Його обраниця молодша за нього на дванадцять років.Як я не намагалася переконати його не пов’язувати з нею своє життя, він не слухав мене. Мої знайомі і подругиговорили,що вона дівчина вітряна.Зустрічалася з багатьма хлопцями та чоловіками нашого міста.Тому я не дуже рада була такою невістці.

Але син ошелешив мене новиною про те,що він скоро стане батьком,і ми зіграли весілля.Живемо ми не погано.З невісткою дотримуємся нейтралітету.Але іноді доводиться ставити її на місце.З народженням онука вона намагалася залишати його на мене і йти «погуляти,але я відразу поставила її на місце. Я спокійно, але твердо пояснила їй,що це її дитина і я можу зрідка допомогти,але не брати на себе обов’язки щодо її виховання.Тільки от іноді сусіди питали мене,чи впевнена я, що батьком цьому хлопчику доводиться саме мій син?Коли хлопчикові виповнилося три роки,ми помітили,що він зовсім не схожий на свого батька.Але діти вони часто схожі самі на себе.

Я не стала накручувати себе, але невпевненість оселилася глибоко в мені.Днями йому виповнилося чотири роки. І під час застілля невістка натякнула на те, щоб я свою квартиру переписала на нього як на єдиного внука. Я жартома сказала, що відразу після позитивного тесту на батьківство мого сина. Як тільки документально буде підтвердження, що він син мого сина, я відразу складаю заповіт на нього. Ой, що тут почалося!Невістка звинувачувала мене в старечій недовіру, в підозрілості і упередженості.Було сказано, що мені треба перевірити голову і ще багато «приємних» слів.Син з докором подивився на мене і повів свою дружину. Ну, скажіть мені, що я такого сказала? Цілком нормальна вимога, чи ні? Чому вона так відреагувала?

Адже якби їй не було чого приховувати, то вона просто погодилася б.На наступний день зі мною не розмовляли ні син, ні невістка. Під час вечері я намагалася з ними заговорити, але вони мені відповіли, раз я «докотилася до такого», то їм краще з’їхати і жити окремо. Тільки куди вони поїдуть? На знімну квартиру? Зрозуміло, що це порожні слова, але мені стало неприємно. Чи то невістка так поводиться через образу, чи то їй є що приховувати. Тепер думка про нерідного онука не дає мені спати вночі. Уже відвідувала ідея самої взяти волосок сина і внука і віднести в лабораторію. Але це дорого, і результату тесту я побоююся. Ось як тепер з цим жити? Як дивлячись на онука не думати про те, що він чужий у цьому будинку дитина? Дайте пораду, як зрозуміти таку поведінку невістки?

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.

Протягом 14 років я їздила на батьківщину лише раз на рік, на короткий проміжок часу, завжди повертаючись на роботу до Польщі. Мій від’їзд був спрямований на те, щоб показати моєму чоловікові, що ми могли б жити краще, ніж жили. Нашим єдиним володінням був успадкований будинок, а наші дочки вже росли. Мій чоловік був задоволений нашою ситуацією, але я прагнула життєвих змін.

У Польщі я старанно працювала прибиральницею у кількох будинках. Це дозволило мені профінансувати університетську освіту обох дочок, незважаючи на скептицизм мого чоловіка. Він вірив, що добрий шлюб – це все, що їм було потрібно. Проте вони закінчили інститут і вийшли заміж, переїхавши до будинків своїх чоловіків. Я подарувала кожній по 5000 доларів на їхнє весілля і продовжувала допомагати їм. На свої заробітки я відремонтувала наш будинок, зробивши його одним із найкращих у селі.

У мене були мрії про те, щоб насолоджуватися цим будинком у наступні роки. І тут несподівано моя старша дочка оголосила про своє розлучення і переїхала до мого будинку разом зі своєю дитиною. Поки я намагалася адаптуватися до ситуації, моя молодша дочка теж розлучилася і теж переїхала до нас із двома своїми дітьми. Тепер усі вони живуть із моїм чоловіком, покладаючись на мене у фінансовому відношенні. Вони освіченні, але не бажають працювати за скромний заробіток. Я прагнула забезпечити собі спокійну пенсію, але схоже, ця мрія може так і залишитися недосяжною.

Олександр котив спереду себе коляску. Він тоскно дивився навколо. Як добре тим діткам, яких возять мами. А його крихти Ярослав і Яна так і не дізнаються маминої ласки. Уже місяць, як чоловік один займається своїми новонаро дженими дітьми. Його кохана Оленка померла при пол огах, залишивши йому двійнят. Олександр навчився справлятися, але не встигає нічого. Ось і сьогодні вийшов на вулицю, подивився на себе, а у нього вся сорочка пом’ята. Прасувати не було часу.

Коли сталося таке горе, Олександр оформив декретну відпустку на себе. Так він весь час проводить з дітьми. Те добре, але незабаром гроші закінчаться зовсім, що потім робити, не відає. Наймати няню, потрібні кошти, йти заробляти, ні з ким залишити дітей. Ро дичів немає. Вони з Оленкою росли в дит ячому бу динку. Разом, скільки себе пам’ятає Олександр. Він завжди захищав маленьку тендітну Оленку. Коли виросли, отримали однокімнатні квартири кожен. Після одруження переселилися в квартиру Олександра, а в Оленчиній оселилися квартиранти. Ось ці кошти і виручають.

Але діти ростуть, ростуть і запити. Завжди одні і ті думки крутяться в голові Олександра. Одного разу друзі підказали, що знають жінку, яка допомагає тим, у кого маленькі діти. Оплата погодинна. Але коли терміново потрібно вийти, вона побуде — і дали номер телефону. Олександр подзвонив зовсім скоро. Йому терміново потрібно відлучитися на годину. Вона прийшла. Чоловік чекав жінку похилого віку, а прийшла молода красуня, немов з обкладинки журналу. Звуть її Христина.

Вона вміло зверталася з малюками. Тому Олександр з легким серцем поїхав у своїх справах. Довелося затриматися, тому додому потрапив через три години, і не дізнався квартиру. У кімнаті чисто, з кухні чути приємні запахи. Чоловік зрозумів, наскільки він голодний. Коли сіли обідати, Христина розповіла, що у неї була сім’я: мама, тато і маленький братик. Його дівчина няньчила з пелюшок. За те, що мама рано пішла працювати. Одного разу, коли Крістіна ночувала у бабусі, будинок їх згорів. Нікого не врятували.

Бабуся, коли про те дізналася, що не винесла горя, також пішла на той світ. Христина залишилася одна. Живе в квартирі бабусі. А дітки славні. І запитала, чи можна завтра прийти? Христина приходила до Олександра кожен день. Вона допомагала йому; згодом чоловік виявив, як нудьгує, коли Христини немає. Ярослав і Яна смішно тягнули ручки до дівчини. Одного разу Олександр зізнався, що подобається йому Христина. Дівчина зізналася, що з першого дня сподобався чоловік, тому і просилася приходити.

Тим більше, що дітей полюбила також. Вона відчуває, наскільки рідними стали для неї. Згодом стали жити разом. Ярослав і Яна другої мами не знають, тягнуться до Христини з усією дитячою безпосередністю. Так два самотніх серця знайшли один одного, а діти — маму. Через три роки Христина з радістю повідомила, що вона в пол оженні. Їхня сім’я поповниться на ще одного хлопчика або дівчинку. Неважливо. Лише, щоб пол оги пройшли добре. Олександр в тривозі. Чи не заспокоїться, поки не привезе дружину з по лог ового буд инку.

Все своє життя Віра вважала день весілля особливою і пам’ятною подією, яка знаменує народ ження сім’ї. Однак у день свого весілля вона остаточно nосварилася зі свекром та свекрухою. Після того, як Артем зробив пропозицію, вони організували зустріч своїх батьків. Ті побалакали про життя і поділилися кумедними історіями, перш ніж перейти до організаційних аспектів весілля. Свати разом із молодими домовилися про дату весілля та почали обговорювати місце, музику та інші деталі. Щойно бюджет було встановлено, вони домовилися, що вартість буде поділена порівну між батьками нареченої та нареченого.

Єдине – у батьків Віри не було великого досвіду в організації весіль, тому велику частину планування вони залишили батькам Артема. Весілля було прекрасним, гості насолоджувалися їжею, напоями та танцями. Все пройшло просто чудово. Після весілля Віра переїхала до батьків чоловіка, бо вони мали просторий будинок, де всім вистачило місця. У майбутньому будинок також мав належати Артему за заповітом його батьків.

Наступного ранку Віра виnадково підслухала, як свекруха обговорювала їхнє весілля з колегою, а наприкінці сказала: – Що про них можна сказати? Треба бути зовсім затуманеним, щоби не помітити, що вони платять набагато більше, ніж ми. Якби я про це знала заздалегідь, то додала би ще кілька тисяч зверху, і ніхто навіть не здогадався б!

Тут повисла пауза, а потім свекруха сказала щось, що зламало настрій нареченої: – А яка між ними різниця? Вони заnлатили ці гроші тільки для того, щоб прогодувати свою дочку, тож ні про яку несправедливість і мови не може йти. Віра не могла винести такого діалогу. Вона була засмучена тим, що її свекруха посміхалася і поводилася добре перед нею та її батьками, але ось так жахливо відгукувалася за їхніми спинами.

Віра вирішила не влаштовувати сkандалів і планувала поговорити із чоловіком пізніше увечері. Коли дівчина розповіла чоловікові про почуте, той був так само вражений. Вони висловили все своє невдоволення батькам, і мати Артема спочатку намагалася вигадати собі виправдання, nроте потім вона зрозуміла, що жодні слова не можуть виправдати її поведінку. Жінка нарешті заговорила: – Та яка тобі різниця?

Я не заберу ці гроші з собою на той світ, вони й так залишаться вам, заспокойтесь. Віра тоді втра тила мову. Як вона могла дивитися спокійно на те, як її батьки невпинно працювали, щоб заробити достатньо грошей для весілля своєї єдиної дочки, і на родичів чоловіка, які поводилися так жа хливо? Віра та Артем вирішили куnити в kредит окремий будинок чи квартиру, бо більше не відчували, що можуть жити з такими жадібними людьми. Віра не могла nродовжувати нормальні стосунkи з цими мерзенними людьми і не знала, як далі терпіти їхню присутність.

— Надя, привіт. Давно не дзвонила мені. І ось зараз трубку не береш. Як ти? Як здоров’я? Я ось ոогано почуваюся. Тиск постійно скаче, а син доводить не перестаючи. Думаю, дорога мені до лikapні. Федько каже, що школу закінчувати не збирається. А йому півроку вчитися залишилося, чи бачите – йому треба знайти себе. Як погано, що він без батька ріс, відбився від рук. Робить усе, що заманеться. Не розуміє, що життя своє руйнує. Гаразд, ти давай дзвони мені. І в село приїжджай, поїдемо мам поминати. Минуло три місяці, а Антоніна знову згадала про свою двоюрідну сестру Надію. Жінка не розуміла, чому родичка не бере слухавки. Адже раніше вони зідзвонювалися і балакали годинами.

Надія скаржилася на чоловіка та на невістку, а Антоніна розповідала про свої 6олячки. Їм було необхідно попліткувати і пошкодувати один одного. — Надя, може ти номер телефону змінила і мені нічого не сказала? Гаразд, чекаю на твого дзвінка. А у мене все як і раніше. Божевільня. Син заявив, що збирається одружитися, з якоюсь дівчиною. Дівчина виявилася жінкою із двома дітьми. Чула б ти, яку я icтерику закотила. Федько з дому пішов, каже, що житиме з нею, а її дітей усиновить. Ти уявляєш? Якого він такий дурний, зрозуміти не можу. Намагаюся щодня з ним розмовляти, принижую повернутися додому. А він тільки про свою улюблену Світлану і говорить. Хабалка спокусила сина мого, та я на неї заяву накочу. Гаразд, Надь, я пішла курей годувати.

Чекаю на твій дзвінок. Минуло ще кілька місяців. Антоніна знову зателефонувала своїй сестрі, та знову не взяла слухавку.– Я починаю переживати. Ти так ніколи не пропадала. Федько мій розписався з цією Світланою та приїхав жити до мене. Говорить, що моя квартира його. Привезли двох спиногризів, які називають мене бабусею. От скажи, яка я їм бабуся. Ця Світлана йде ночами, а мій бовдур сидить з її дітьми. Намагаюся натякнути, що вночі працюватиме дівчина легкої поведінки, а він ображається на мене. Ой не знаю, що буде. Через тиждень Антоніна знову зателефонувала Наді, але люльку взяла онука жінки. — Як її більше нема? Чому мені ніхто не сказав? Я ж не рідня. Добре, а де похована? Я можу приїхати відвідати вас? Чудово, у понеділок електричкою приїду. Антоніна кинула люльку і розплакалася, тепер у неї нікого не лишилося, окрім дypного сина.

Тепле вечірнє світло заливало кімнату, коли я сиділа за столом, перебираючи рахунки і намагаючись зрозуміти, як укластися у свій скромний бюджет. Життя пенсіонерки не може бути легким, особливо, коли доводиться жити на орендовній квартирі, яку ледве-ледве вдається тягнути. Вчора ввечері пролунав стукіт у мої двері. Я відкрила і побачила господаря будинку, його обличчя виражало невдоволення. “Маріє Іванівно, ви вже два місяці затримуєте плату.

Якщо так піде й далі, я змушений буду вас виселити”, – суворо сказав він, стоячи у дверях. “Я розумію, але в мене зараз важкі часи. Можливо, ми знайдемо якийсь компроміс?” – Обережно запропонувала я. “Крім того,” – продовжив він, не звертаючи уваги на мої слова, – “я збираюся збільшити орендну плату. Витрати зростають, і мені потрібно це компенсувати.” Світ навколо мене захитався. Збільшення плати? Це було занадто. З тривогою в серці я зателефонувала до сина, але він не зміг мені допомогти. “Мамо, я сам ледве зводжу кінці з кінцями зі своєю орендою”, – сказав він зі втомою в голосі.

“Я розумію, синку,” – відповіла я, намагаючись приховати своє розчарування. Тепер, залишившись сама зі своїми думками, я намагалася знайти вихід. Наступного дня я звернулася до місцевого центру соціальної допомоги. Там мені порадили піти до юриста, який спеціалізується на правах орендарів, та подивитися, які є державні програми допомоги для людей похилого віку. “Ми допоможемо вам подати документи на отримання державної підтримки та перевіримо законність вимог вашого орендодавця”, – сказала мені соціальний працівник. З цього центру я вийшла з новою надією. Світ не такий безжальний, коли є куди звернутися по допомогу. Залишається лише дочекатися результатів усіх цих зусиль і вірити, що все налагодиться.