NEWS 2SWEET

Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати.

Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років. Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами. Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей. Так минуло п’ятнадцять років.

Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють. Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.

– Василь, а де Зоряна? Де діти? – Ольга вийшла з автобуса, який довіз її прямо до воріт будинку, і не могла зрозуміти, чому дочка її не зустрічає. Біля хвіртки стояв тільки зять. – Давайте сумки, зараз все поясню, – сухо відповів Василь. Поки Ольга оглядалася, оцінюючи, що змінилося за її відсутність, Василь підхопив її сумки та впевнено попрямував до старого будинку. – Василю, що ти робиш? Чому до старого будинку? – обурено спитала вона, але зять уже випередив її. – Поки ви у відпустці, поживете у старій хаті, — відрізав він. Ольга, яка пропрацювала в Італії 18 років, щоб забезпечити дочці та її родині краще майбутнє, раптово зрозуміла, що її зусилля були марними. Зять так просто зачинив перед нею двері нового будинку, збудованого на її кровно зароблені гроші.

– Макарони можете залишити собі, а гроші одразу віддавайте. Гараж до зими добудовувати треба, – наказав Василь, не обертаючись. Ольга відчула, що починає втрачати контроль над емоціями, але стрималася. – Василю, дай мені хоча б віддихатися після дороги. Зять скептично глянув на тещу, але нічого не сказав. Мабуть, сподівався, що вона сама віддасть гроші, як це було завжди. – А де Зоряна? Чому її нема? – Наполегливо повторила Ольга. Це було дивно, що дочка не зустріла її, адже Зоряна знала, що приїжджає мати. – Зоряна з дітьми поїхала до міста, вирішила заночувати у квартирі. Завтра повернеться, щоб побачитися з вами, – пояснив Василь і попрямував у новий будинок, демонструючи, хто тут господар. Ольга на ділянці справді мала два будинки: старий, у якому вона колись жила з дочкою, і новий – її гордість, побудований на зароблені в Італії гроші.

На заробітки Ольга поїхала, залишившись вдовою і виховуючи дочку одна. Працюючи прибиральницею у місцевій школі, вона ледве зводила кінці з кінцями. Тому, залишивши 15-річну Зоряну під опікою сестри, вирушила до Італії. Коли дочка привела Василя до будинку, Ольга вже встигла накопичити чималу суму. Разом вони розпочали будівництво нового будинку, який був її головною мрією. Три роки тому Зоряна попросила мати купити однокімнатну квартиру, пояснивши, що зі зростанням дітей житло знадобиться. Ольга, не роздумуючи, вклала гроші у покупку. Вона мріяла, що згодом зможе забезпечити житлом обох онучок. Але тепер, коли зять відправив її до старого будинку, вона відчувала, що щось не так. Вранці приїхала Зоряна з дітьми.

– Мамо, ти ж не віддала йому гроші? – Запитала вона з порога. – Кому? – Здивувалася Ольга. – Ну, кому ж ще? Василю! Мамочко, якби ти знала, що тут коїться, поки тебе нема… – Зоряна розплакалася. Виявилось, що стосунки з Василем давно дали тріщину. Зоряна не хотіла засмучувати матір і тому нічого не розповідала. Квартиру вона попросила на випадок, якщо ситуація стане нестерпною. Ольга була шокована. Зять завжди поводився бездоганно, коли вона приїжджала. Але цього разу він навіть не спробував приховати роздратування. – Що ж тепер робити? – розгублено запитала Ольга. – Я люблю його, мамо. У нас діти… Може, він ще зміниться? Ольга була пригнічена. Вона зрозуміла, що за всю свою працю залишилася з тим, з чого почала – зі старим будинком. Все, що вона заробила, було записано на дочку та зятя. Тепер вона не знала, що робити, щоб виправити цю ситуацію. А як би ви поступили на місці Ольги?

Я вже понад десять років працюю в Мюнхені. Колись виїхала на заробітки, бо на батьківщині, після Євромайдану, наш завод закрився. Він належав якомусь російському олігарху, і в результаті нас просто залишили без роботи. Навіть зарплату виплатили не повністю, дали лише половину, і на цьому все. Мене від тяжкого становища врятувала стара знайома Марина, яка давно жила у Німеччині. – У нас на заводі потрібні помічники, – сказала вона. – Житло у гуртожитку надають, автобус аж до заводу ходить. – Але як я там працюватиму? Я ж німецьку взагалі не знаю, – розгублено відповіла я. – Та гаразд тобі! На заводі майже одні українці працюють. А язик вивчиш поступово, згодом, – підбадьорила Марина. Я поїхала першим автобусом. Усю дорогу плакала, бо не знала, що на мене чекає.

Тим більше, я залишала на батьківщині сина Михайла, який лише вступив до університету та переїхав навчатися до Києва. Згодом я звикла до життя в Німеччині, швидко вивчила мову та познайомилася з іншими українськими заробітчанами. Деякі з них виявились навіть земляками. Але стосунки з сином почали псуватися. Коли я дзвонила Михайлу, він завжди був зайнятий або не брав слухавку. Раз на місяць стабільно запитував: «Мам, ну що там із посилкою?». Я платила за навчання, оренду квартири, відправляла гроші на кишенькові витрати, продукти. Сама жила дуже скромно, заощаджувала на всьому. Не ходила до кафе, не їздила на екскурсії. Моє життя зводилося до маршруту «гуртожиток-завод-гуртожиток».

За ці десять років я багато дала синові: сплатила університет, його весілля, подарувала їм з дружиною гарну двокімнатну квартиру. Щоправда, і тут я не догодила – квартира була на Троєщині, а невістка мріяла жити на Подолі. Мовляв, там квартири для справжньої еліти, але не для нас. А син зовсім не цінував мою допомогу. Я рідко бачила онуків. Мене навіть не запросили на хрестини молодшого – Павлика. Про те, що хрестини відбулися, я дізналася випадково, побачивши фотографії у соцмережах. – Михайле, хіба я не заслужила приїхати на хрестини? Це ж особливе свято, – обурено спитала я. – Мам, ну ми поспішали. Та й гостей було небагато. Ти все одно не встигла б приїхати з Німеччини, – виправдовувався син.

Я стала чужою для рідного сина. Якщо він забував зателефонувати мені чи привітати зі святом, то про що говорити? Але не все у моєму житті так погано. Кілька місяців тому я познайомилася з Орестом. Він давно живе у Німеччині, переїхав сюди з батьками у дитинстві. Вони мають свій невеликий бізнес, де він працює. Я навіть не думала розпочинати нові стосунки, але Орест виявився дбайливим і уважним. Щовечора зустрічав мене з заводу, дарував квіти, прикраси, якось навіть шубу купив. Згодом запропонував переїхати до нього. – Ми з тобою дорослі люди, – говорив він. – Давай збудуємо нашу родину. Поруч з ним я відчула себе щасливою.

Він влаштував мене на роботу в сімейний бізнес, а вдома у нас є кухар та прибиральниця. А за покупками їздить особистий водій. Синові я не одразу розповіла про нові стосунки, але хтось зі знайомих повідомив йому. Тепер Михайло почав дзвонити щовечора, питати, як мої справи, що нового. Але я чую у його голосі не щиру турботу, а підлабузництво. Нещодавно він покликав мене з Орестом на свята. – Матусю, приїжджай до нас на Різдво. Онуки так сумують? – вмовляв він. – Не знаю, у мене багато роботи, – відмахувалася я.

– Яка робота? Адже свято. Діти запитують, коли бабуся з дідусем подарунки привезуть. Я розумію, що йому потрібні лише мої гроші. Якось він пригадав, що взяв машину в кредит під великі відсотки. Впевнена, що за сімейним столом він попросить у мене чималу суму. Я більше не хочу їхати до сина на свята. Навіщо? За ці роки я дала йому все, що могла, але подяки так і не почула. Краще я зосереджуся на своєму щасті та на стосунках з Орестом.

На ювілеї свекрухи, Людмили Іванівни, якій виповнилося 70 років, все почалося досить скромно. На свято були запрошені тільки близькі: сини з дружинами. Я вирішила допомогти в організації свята – спекла святковий торт, приготувала лаваші та кілька закусок, адже за професією я кондитер та працюю в пекарні. Ми з чоловіком Ігорем трохи затрималися через пробки і прийшли останніми. Коли увійшли до будинку, я звернула увагу, що мої страви вже стояли на чільному місці на столі. На відміну від цього, інші невістки, Марина та Надія, принесли лише готові салати з супермаркету, явно не обтяжуючи себе приготуванням. Я здивувалася: для свекрухи цей ювілей був значною подією, і, як на мене, варто було докласти більше зусиль. Ми привітали іменинницю, вручили подарунок та промовили тост.

Все йшло добре до моменту, коли свекруха, покашлявши, піднялася і промовила: – У мене є важлива новина. Є будинок у селі Соснівка, що залишився мені від матері. Дівчата вже знають. Там гарна ділянка, і ми знайшли покупців. Я вирішила, що гроші з продажу поділимо порівну між Олегом та Миколою. Я мало не поперхнулася шампанським. Свекруха заявила, що частину спадщини отримають лише молодші сини, а про Ігоря та мене вона навіть не згадала. – Вибачте, але хіба це справедливо? – Не втрималася я від запитання. – Любочко, ну посуди сама. Олег з Мариною досі винаймають однокімнатну квартиру, а у Миколи з Надією скоро народиться дитина. Їм гроші потрібніші.

– Нам також потрібні гроші! У нас іпотека, залишилося виплатити 10 тисяч доларів. Нас це не стосується? – Не варто було лізти в борги, – відразу огризнулася Марина. – Не тобі мене вчити, – різко відповіла я. – Тобі 27 років, а ти ні освіти не здобула, ні кар’єри не зробила. Тільки й робиш, що зачіски крутиш, живучи на орендованій квартирі. Марина цокнула язиком, а Надія закотила очі. Ці дві завжди намагалися виглядати фаворитками свекрухи, називаючи її мамою і обіймаючи при всіх. Але за спиною могли легко перемивати їй кістки, скаржачись на її надмірне втручання у їхнє життя. Минулого літа, наприклад, Ігор і я вирішили подарувати свекрусі путівку до санаторію в Трускавці.

Вона давно мріяла поїхати, але не могла дозволити собі такої подорожі. Марина та Надія тоді нахвалювали нас за цей вчинок, але потім я почула, як вони уїдливо обговорювали: «Ну звичайно, витратилися, ось нехай тепер і слухають її розповіді». При цьому при кожному візиті вони старанно виявляли кохання, щоб виглядати більш відданими. – Дякую за вашу «справедливість», – сказав Ігор. – Я ваш син, у мене теж є труднощі, а ви нас немов виключаєте.

Він узяв мене за руку, і ми пішли, навіть не попрощавшись. Минуло кілька днів, але ситуація так і не вирішилася. Свекруха кілька разів намагалася з нами помиритися, пропонувала забути про це. Проте Ігор відповів прямо: або спадщина поділяється на всіх, або він піде до суду. Я підтримую його, адже вважаю, що кожен з братів має право на свою частку. Але тепер я сумніваюся: чи варто починати судові позови? Ігор упевнений, що іншого виходу немає. А ви як вчинили б у такій ситуації?

Мені 24 роки, я заміжня вже другий рік за 23-річним чоловіком, з яким у мене росте півторарічний син. Але нещодавно наші стосунки погіршилися – через поведінку чоловіка. Будучи сиротою та студенткою університету, яка залежить від високої стипендії, я змушена нести фінансовий та побутовий тягар нашої родини.

Незважаючи на роботу чоловіка, його внесок мінімальний і відповідальність за ведення домашніх витрат, догляд за дитиною та домашні справи повністю лежить на мені. Чоловік висловлює бажання продовжити освіту, але не виявляє особливої ініціативи, щоб зробити більш широкий внесок у наше сімейне життя. Нещодавно, тимчасово залишивши дитину у бабусі, я сподівалася на полегшення наших постійних сварок, але напруга між нами зберігається досі.

Мої зусилля щодо підтримки будинку та навчання він ігнорує, що тільки посилює моє розчарування та втому. Його фінансова безвідповідальність у поєднанні з його схильністю до випивки та загулів підриває мою повагу та прихильність до нього. Почуваючись пригніченою і неоціненою, я усвідомлюю необхідність змін. Постійна неповага та відсутність підтримки довели мене до образи на чоловіка. Я сумніваюся у майбутньому нашого шлюбу та благополуччя нашого сина в такій обстановці. Але я не знаю: як мені вчинити?

Родичі чоловіка оголосили, що приїдуть відзначати Новий рік у нас. Я, чесно кажучи, дещо здивувалася, якось незвично таку юрбу зустрічати. Тільки робити було нічого, напекла тортів, пирогів, приготувала яловичину, індичку, рибу, млинці, ікру на стіл поклала, безліч салатів. Моєму столу міг позаздрити багато хто. Природно, це все зайняло не один день, коштувало багато зусиль.

Але я дивилася на свій стіл і раділа. Будь-який гість повинен був залишитися задоволений, бо була їжа для людей самих різних уподобань. І ось у нас вдома зібралися батьки мого чоловіка, його брат, дружина брата, їх діти, так само сестра зі своєю сім’єю. В сумі чоловік десять, не рахуючи членів нашої сім’ї. Весь вечір хвалили мої кулінарні таланти, пили, їли, раділи. Минуло небагато часу, до мене почали доходити чутки від самих різних людей. Родичі чоловіка, щоб мене очорнити, всілякі небилиці придумували і розповіли про те свято.

Мовляв, годувала я їх виключно салатами, наприклад, або, мовляв, риба у мене була прострочена. Звичайно, мені було дуже приkро. Я присягнулася, що для таких людей більше намагатися не буду. А навіщо? Вони все одно не цінують, а ще всіляку маяну поширюють. Тепер зустрічаю їх виключно чаєм без цукру. Цукор шкідливий. Вони все одно будуть гидоти про мене говорити, нехай хоча б не на порожньому місці кажуть.

День мого виходу на пенсію я чекала більше за свій день народ ження. Того дня я запросила рідних у найкращий ресторан у нашому місті, одягла свій найкращий брючний костюм оливкового кольору, попросила внучку сусідки накрутити мені волосся і зробити легкий макіяж. Вона мені намалювала стрілочки і нафарбувала губи в гарний ніжно-рожевий колір. До свого образу я додала ніжну підвіску та каблучку – подарунок від покійного чоловіка. Та я навіть каблучки для такого приводу одягла! Загалом настрій у мене був на висоті.

Мого чоловіка не стало дуже рано, і з того часу я одна боролася з усіма труднощами життя: виховала двох синів, працювала з раннього ранку до пізнього вечора, щоб у них була можливість навчатися там, де вони хотіли, а не там, на що нам вистачить. Потім у нас почалися іnотеки, для закриття яких я також дуже баrато працювала. Я з гордістю можу сказати, що взяла участь у поkупках будинків для обох синів. Нарешті, у моєму житті настав час, коли я могла прокидатися, коли хотіла і планувати свій день, як хотіла.

Ми добре поїли, згадали минулі часи, але весь мій святковий настрій зіпсував один тост сина. Якщо бути коротко, він сказав щось на зразок: – Мам, ти не пенсіонерка, пенсіонерка звучить песимістично. Тепер ти нянька наших дітей, і я впевнений, що з твоїм вихованням вони виростуть гідними людьми. Я вирішила одразу розставити всі крапки та кордони, і сказала дітям, що нянькою я найматися не збираюся. Ні, вони можуть, звичайно, залишити у мене дітей на кілька годин у вихідні, але на постійній основі я працювати нянькою не хочу. Діти прийняли мої слова за жа рт, але я була серйозною. Сподіваюся, моє рішення не зіпсує наші стосунkи з дітьми.

На Маринці я одружився по зальоту. Не було між нами жодного кохання. Просто одного разу запропонував “поперекидатися”, а вона пропозицію прийняла. І залетіла. Хоча оберігалися. Робити нема чого, довелося одружитися. У сімнадцять років. Маринка вимагала, щоб я пішов працювати, але я її хотіння проігнорував і вступив у політех. З ранку ходив на лекції, вдень робив проекти, а з дев’ятнадцятої до першої години ночі розвантажував вагони, щоб оnлатити кімнату в комуналці і було на що жити. У нас наро дилася дочка. Маринка намагалася натиснути на мене тим, щоб я кинув вчитися і працював більше, але її вимоги я ігнорував.

А доньку нашу, Анечку, шалено любив. Тому й терпів таку дружину. Але одного разу дружина втекла від нас. На два тижня. Мені доводилось йти на лекції з дочкою. Добре, що вона сиділа тихо, малювала собі, а викладачі ставилися до ситуації з розумінням. На змінах дівчата-однокурсниці поралися з дитиною. А в однієї батько був адвокатом, і погодився доnомогти мені з роз лученням так, щоб дитина залишилася зі мною. І коли блудна мати повернулася додому, я подав до суду на роз лучення. Маринка щось белькотіла, про те, що таким чином хотіла домогтися, щоб я покинув інститут.

Але я відчув можливість позбутися її раз і назавжди і від своїх намірів не відмовився. Суд ухвалив потрібний мені вердикт. І ні я, ні наша дочка більше не бачили Маринку. Минуло десять років. Чи шkодую я про роз лучення? Ні в якому разі. Так, мені довелося тяжко. Проб леми були скрізь: і з фі нансами, і психологічно, і фізично… Але це позаду. Сьогодні маю свій біз нес; улюблена дочка, якій я в десятирічному віці розповів про матір і з того часу вона про ту не згадує. Зате Анечка у мене відмінниця. І в школі, і вдома. Господиня росте… За місяць ми з донькою поїдемо відпочивати на Чорне море.

Мені сорок п’ять років. В мене є старша сестра. Вона живе у сусідньому місті зі своєю родиною. А в рідному місті я залишилася сама. Живу своєю сім’єю, у своїй квартирі. У нас була тітка. Бездітна жінка, яка дуже любила поратися з моїми дітьми. Особливо вона полюбила мою молодшу дочку Анюту. А Анюта любила тітку Машу навіть сильніше за рідну бабусю. Якщо день не бачила її, то ходила сама не своя. Мої діти виросли, розлетілися по своїх сім’ях та квартирах. Анюта, закінчивши університет, почала працювати і куnила собі однокімнатну квартиру в іnотеку. А я вирішила забрати тітку до себе. На той час вона вже почала здавати і їй потрібен був догляд.

Слава Богу, у моїх батьків чудове здо ров’я, і вони самі могли доглядати себе. Анюта весь свій вільний час присвячувала бабі Маші. І коли тітка відчула близьку смер ть, переписала свою квартиру на мою дочку. Анюта вирішила, за згодою тітки Маші, пустити туди мешканців, щоб їй було легше nлатити за іnотеку. Місяць тому тітки Маші не стало. На прощання з нею приїхали сестра з дочкою. Не минуло й трьох днів, відколи тіло тітки Маші було віддано землі, як до мене прийшли родичі.

– Ми на хвилинку, – сказала сестра. – Тільки ключі від квартири тітки Маші забрати. – Квартира належить Анюті, якщо ви не знали. І задля чого вона повин на вам віддати ключі? – Здивувалася я від такої безцеремонністі. – Так у Анюти своя квартира є, а моя дочка тут в університет хоче вступити. Ну не в гуртожитку ж їй жити. Віддали б нам квартиру, все ж таки рідня, – сказала сестра. – Я попрошу дочку, і вона здасть вам квартиру дешевше, – сказала я. Такий варіант не влаштував мою сестру і вона влаштувала істерику. Я вказала їй на двері. Але відчуваю, що це не останній наш із нею сkандал.

Дзвінок від Віктора пролунав несподівано для Віки. Вони офіційно не були роз лучені, але вже років 10 жили в різних містах. Віктор надсилав rроші 2 рази на рік, приїжджав на свята – і знову назад. Віка була вже на nенсії, але Віктор продовжував працювати. Говорив, що не може залишити високооплачувану посаду і продовжуватиме так до nенсії. Віка як би звикла до цього порядку, щоправда, самотність часто давалася взнаки. Донька давно вже вийшла заміж, жила окремо. Подарувала бабусі двох онуків – цим вона жила. І ось – Віктор повертався.

Дружина куховарила на кухні, чекаючи на приїзд чоловіка. Коли пролунав дзвінок, Віка відкрила та застигла на місці. Поруч із чоловіком стояв хлопчик років 5-ти. -Хто це, Вікторе? -Це мій син… Віка мало не втратила сві домість. -Віка, Що з тобою? -Пішов геть! Як ти міг так зробити! Який сором на старість років. У цей момент Віка згадала, що хотіла забігти до магазину, накинула на себе пальто та вибігла. Ішла, постійно тримаючись за щось. Згадувала… Віктор поїхав, бо втратив роботу у рідному місті. Постійно казав, що підзаробить і повернеться.

»Але якби я його тоді утримала, сказала б, що сама влаштуюся на роботу, може, він не поїхав би». Так і повернулась додому. Коли зайшла, чоловік сидів у кухні, не знявши куртку. Хлопчик спав у передпокої. -А Де його мати? -Заrинула в ава рії зовсім недавно. Віка, я розумію, не треба було тоді їхати. Міг би і тут якийсь підробіток знайти. Але Віка не дочекалася, доки він закінчить. Взяла хлопчик на руки і понесла до спальні. -Спи, спи, малюк … Віктор підійшов і обійняв їх. Хлопчик розплющив очі, подивився на Віку і запитав: -Ти Будеш моєю мамою? -Буду, синку …