NEWS 2SWEET

Світлана завагітніла в 11 класі від свого однокласника — на той момент вона була впевнена, що це кохання всього її життя. Але Віктор, дізнавшись про вагітність, відмовився від дитини, та ще й пустив плітки про дівчину по всьому селу. Сама Світлана і її батьки «набралися» сорому — неповнолітня принесла дитину, що ж люди скажуть. Але дівчині пощастило, що батьки її підтримали і допомагали їй і дитині.

І так, через два роки, вона вирішила вступити до університету — дочка залишила на батьків, а сама поїхала в місто. Поступила на економічний факультет, Світлана, паралельно, знайшла підробіток — влаштувалася офіціанткою в одному з ресторанів міста, щоб допомагати батькам грошима.

Там вона й зустріла Ореста — молодого, гарного і не бідного. Чоловік відразу ж закохався в дівчину і готовий був заради неї на все. Романтичні зустрічі, милі поцілунки — і Світлана переїжджає жити до Оресту.

І вже з того моменту вони починають планувати весілля. Дівчина, звичайно, розповіла йому про дочку відразу ж — Орест сказав, що це взагалі не проблема. Навіть давав грошей, щоб вона купила дитині наряди, іграшки. І з часом Світлана почала піднімати тему переїзду дочки до них. Яке ж було її здивування, що це не сподобалося чоловікові.

Він твердо сказав, що він розуміє: вона дочку любить, але нехай та й далі живе в селі. Для чого їм зараз діти? І взагалі — дитина звикла до бабусі і дідуся і йому тут не місце. Тоді Світлана була шокована і не знала що й казати — вона любила Ореста.

Але остання фраза чоловіка допомогла зробити правильний крок: — Ти повинна розуміти, що я не готовий виховувати чужу дитину. Тому роби вибір — я або Інна. Я думаю ти все правильно зробиш і ми продовжимо жити як і раніше, — впевнено сказав він. Дівчина не відповіла нічого. Але на наступний день, коли Орест повернувся додому — ні Світлани, ні її речей вже не було, а була записка: «Я завжди виберу свою дитину».

Повернувшись додому у грудні, ми з чоловіком говорили про його любов до України та її людей. Він зазначив, як ми накриваємо наші святкові столи у три шари, що він знайшов дивовижним. Проживши в Італії 17 років, він бачив там лише скромні святкові столи. Я поїхала до Італії на заробітки, але моє життя склалося інакше, і я вийшла заміж у 37 років. На той момент я вже була одного разу роз лучена, і я мала 16-річну доньку, яка залишилася з мамою. У мене з моїм нинішнім чоловіком поки що немає спільних дітей.

Коли п’ять років тому моя дочка у відчаї подзвонила мені і сказала, що її наречений відмовився одружитися з нею, дізнавшись про її ваrітність, я запевнила її, що ми щось придумаємо, і їй не варто так сильно переживати. Я не знала, як сказати чоловікові, але, дізнавшись про це, він відразу запропонував нашій дочці приїхати до Італії, щоб наро дити дитину в нас і залишитися з нами.

Все було так і вирішено, але раптом наречений доньки зробив їй пропозицію, і вони залишилися в Україні, де тепер мешкають у власній квартирі. Коли в Україні почався цей kошмар, зять пішов добровольцем , а вітчим з метою безпеки привіз мою дочку та онуків до Італії. Мій чоловік ставився до них добре, і він захоплювався мужністю українців у захисті своєї землі. Він почав посилати гроші на підтримку армії і часто розмовляв із моїм зятем, питаючи, що їм потрібно, і посилаючи їм усе потрібне. Ми зараз в Україні, і мій чоловік після приїзду пожер твував 1000 євро в ар мію. Я вдячна долі за нашу зустріч із ним і впевнена, що скоро все знову буде добре!

Сьогодні – річниця їхнього весілля. Оксана любила тішити чоловіка приємними несподіванками в такі дні. Ось і цього разу, в цей особливий для їх сім’ї день, вирішила зробити сюрприз для свого улюбленого Юрчика. Вранці він дозволив улюбленої подовше поспати, чи не будив раніше, щоб приготувала йому сніданок. Юра швиденько прийняв душ, заварив собі міцної кави і, перекусивши бутербродом, відправився на роботу. Сонце вже добряче гріло крізь шибки, поки не розбудило Оксану. – Ого, вже дев’ять. Ось я сьогодні поспала, – промовила до себе в порожній квартирі. – Це ж треба так. Ось я тюхтя. Хоч би кави для Юрчика зробила.

Ну нічого. Спробую надолужити згаяне. Думки, як і Оксана по квартирі, хаотично снували. Сяк-так прибравши в кімнаті, жінка пішла на кухню, щоб приготувати улюблені чоловікові сирнички. Коли відкрила дверцята морозилки, відразу зрозуміла, що ще приготує для коханого. Це будуть стейки з картоплею-фрі, до речі, теж його улюблені. Радісно мугикаючи – трохи в унісон, іноді – невпопад – улюблені пісні, що звучали в навушниках, вона металася по кухні, щоб встигнути до обіду з приготуванням. Акуратно склавши все в лоточки, які перемотати фольгою, а зверху ще й рушничками, задоволена своєю роботою Оксана пішла в спальню.

Із шафи вона вийняла одне зі своїх найулюбленіших суконь, червоне, ,навела яскравий і, разом з тим, витончений макіяж, взула туфлі на підборах і на крилах удачі рушила на фірму чоловіка, щоб зробити йому сюрприз. У кабінеті Юрія нікого не було. Жінка вирішила почекати, поки у коханого закінчиться нарада. Тишу в кабінеті перервав вибросигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички “ритися” в його телефоні, тому що завжди довіряла коханому.

Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане її просто приголомшило: ” Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір повинен бути незабутнім ”. І відправник – «Ланочка». Пелена с ліз застеляла їй очі. Оксана вибігла з кабінету чоловіка. Вона не чула землі під собою. Відчувала себе розтоптаною. Це було жор стоко. Жінка викидала один за іншим вішалки з шафи з речами ко ханого. Вони пахнули їм, її сенсом життя, який за частку секунди став чужим.

Як він може? Він її зра джує, а вона навіть не запідозрила. Її Юрчик, завжди такий уважний і чуйний, як він міг так вдало прикидатися і приховувати роман з іншою? З нагоди річниці весілля Юрій в цей день раніше повернувся з роботи. Він переступив поріг спальні і застиг на місці, від несподіванки зронивши на підлогу вазу з орхідеєю для коханої. Його Оксанка лежала на ліжку упереміж з його розкиданими речами – і світу не бачила за сл ьозами! – Сонечко, що трапилося? – підбіг до неї. – Як ти можеш вести себе так, ніби не знаєш причини? Ти зра джуєш мені. Ненавиджу! Ніколи не прощу! Я була у тебе на роботі і бачила ту кляту есемеску. Гарного вам вечора з Ланочкою. Іди! – Оксаночка, я ніколи і ні з ким тобі не зра джував.

Я люблю тебе. – Не вірю… – Дай договорити! – вже крикнув Юрій, затуливши її рот рукою, тому що, здається, Оксана не чула його, а тільки себе. – Ланочка – це моя сестра Світлана. Можеш перевірити, у тебе ж є її номер. Я попросив сестру, щоб замовила для нас столик в ресторані з нагоди нашого десятиліття. Це ж і її ідеєю було взяти наших дітей на вихідні до себе, щоб ми побули вдвох. Як ти могла так про мене думати, дурненька? Оксана ковтала гарячі сль ози і її переривчастий подих потроху вгамовується. Їй було так ніяково, і б оляче, і радісно одночасно. Справді, дивний мікс відчуттів накрив її.

Хотіла щось сказати, але не знаходила сл ів. Притулилася до коханого, спершись йому на груди, і міцно-міцно, мабуть, як ніколи раніше, стиснула його в обіймах. Юрій відповів ще більш міцними обіймами. Він перебирав в руках волосся коханої і ніжно цілував у верхівку голови. – Їдемо в ресторан? Столик заброньовано на сім, а зараз – пів на шосту, – першим порушив більш ніж десятихвилинну мовчазну ідилію Юра. – Я швиденько одягнуся. Але що будемо робити з безладом, який я влаштувала? – примруживши очі від сорому, запитала Оксана. – Залиш. Завтра у нас буде день генерального прибирання. Я і відгул взяв на роботі.

А сьогодні насолоджуємося нашим святом. Люблю тебе, моя рідненька. І завжди буду любити. Ніколи в цьому не сумнівайся, – очі Юрія іскрилися щирістю. … Спогади з головою накрили Оксану. Вона витерла непрохані сл ьози – сль ози щастя. Так, вистачить згадувати. Ось-ось чоловік з роботи прийде. У духовці допікається качка, а з кімнати віє родинним затишком і любов’ю. Двадцять років їх з Юрчиком сімейного життя. – Дай Бог кожному такого щасливого шлюбу, як у мене, – подумала Оксана, перегорнувши всі сторінки їх фотоальбому. На порозі вже стояв чоловік і їх дорослі діти. А його очі, як і п’ять, десять, двадцять років тому, горіли вогнем любові. Як і її …

На даний момент ми з чоловіком живемо у будинку, який куnили мої батьки, у подарунок на наше весілля. І ось недавно, я почула, як під час розмови зі свекрухою, мій чоловік сказав, що більше не даватиме їй грошей, щоб вона навіть не сподівалася на доnомогу від нього. А справа ось у чому. Скільки я знаю свекруху, вона завжди була дуже похмурою, завжди на все скар жилася, і не любила виконувати прохання інших, навіть найрідніших людей. Свекруха часто гостювала у нас після весілля лише заради того, щоб засуджувати всі мої дії і скар житися, який у нас nоганий ремонт у квартирі. Весь цей час вона працювала бухгалтеркою, але якось її звільнили, вірніше, накрилася вся компанія.

Вона в цьому віці вже не могла знайти собі нормальну роботу, тож мій чоловік погодився виnлачувати їй щомісяця кругленьку суму. Незабаром у нас наро дилася донька, у мене закінчилася дек ретна відпустка, і я знову вийшла на роботу. Свекруха ж погодилася доглядати дитину поки я була на роботі. До речі, приблизно в цей момент свекруха почала зустрічатися з іншим чоловіком у віці та ще й без роботи. І ось одного разу, після того як мій чоловік пішов на роботу, я одяглася і чекала, поки прийде свекруха, щоб піти на роботу. Ось тільки я вже майже спізнювалася, а її не було. Я зателефонувала їй, вона трубку не підняла, чоловікові також не відповіла.

Тоді моєму чоловікові зателефонував той самий кавалер, і повідомив, що вона не зобов’язана і не буде доглядати нашу дитину, адже вона своє вже зробила – виростила сина, і вистачить. Мені довелося дочку залишити у моєї сусідки, старої жінки, яка була лише рада доглянути дитину. І ось настав наступний місяць, свекруха зателефонувала чоловікові, спитала де гроші, а той заявив, що більше ніяких грошей вона від нього не отримає. Було занадто жорстко так, адже вона ж старенька, можете подумати ви, але враховуючи, як вона покинула рідну онучку, це цілком заслужено.

Моя мама – людина дуже специфічна, інакше не скажеш. Вибачте, я розумію, що так не можна говорити про рідну матір. Але інакше у мене не виходить. Вона ніколи не ставилася до мене, як до дочки. Скоріше, сприймала мене як іграшку чи подружку. Її не цікавили мої справи, успіхи у школі. Принесла чудові оцінки – у відповідь лише холодне «молодець». Проте пошуки нового чоловіка були для неї в пріоритеті. Батько для мене завжди був загадкою. Мама казала, що він був алкоголіком і гулякою, який кинув нас, коли мені виповнилося два роки. Не дзвонив, не приїжджав, і все дитинство я чула тільки, яким він був поганим. Від її слів вуха загорталися. Коли мені було 12 років, мама поїхала на заробітки до Італії. У нас не було бідного становища, вона працювала на добрій посаді, але вирішила зібрати речі та поїхати.

Мене залишила на бабусю Марину, яка й замінила мені матір. Завдяки бабусі я закінчила школу з золотою медаллю і вступила до престижного університету. Мати навіть на випускний не приїхала. Минуло десять років. Я вийшла заміж, народила дітей. Звісно, мама не з’явилася на весіллі. Востаннє я бачила її лише на похороні бабусі 2021 року. Ми з чоловіком живемо у невеликій квартирі, що дісталася йому від бабусі. Старий ремонт, меблі радянських часів, дві маленькі кімнати. Коли я ще була в першому декреті, дізналася, що чекаю на двійнят. Це було непросто, але ми намагалися впоратися. Свекри допомагали домашніми продуктами, що дозволяло трохи заощадити. Але грошей все одно не вистачало. Ми часто купували одяг та взуття у секонд–хенді, оскільки нове було надто дороге. І ось нещодавно мама згадала про мене. Приїхала з Італії не одна, а з новим чоловіком – італійцем на ім’я Маріо. Ми зустріли їх на вокзалі. Я сподівалася, що мама нарешті усвідомить, що в неї є дочка та онуки, і почне брати участь у нашому житті. Але мої очікування виявилися марними.

Вона вручила мені 50 євро та три шоколадки для дітей. Це все, що вона привезла за роки відсутності. Я подумала, що це жарт. Привезла її додому, але затримуватись там не захотіла. Мама почала розповідати про свої романи в Італії та про те, як зустріла Маріо. Побачила, що вона привезла величезну сумку з делікатесами: вино, сир, солодощі. Але для нас – 50 євро. Це було образливо. Три дні вона насолоджувалася прогулянками містом з чоловіком, зовсім забувши про мене та онуків. Напередодні Різдва вона зателефонувала: – Я сама кутю не приготую, пампушки не зроблю. Маріо хоче ікру та камамбер. – І що ти хочеш від мене? – Прийди допомогти підготуватися. Ми ж сім’я, треба зустріти свято разом. – Мамо, мені все одно, чого хочеш ти чи твій новий чоловік. Ти роками не згадувала про мене та онуків, а тепер хочеш святкувати разом? – Я була на заробітках, тяжко працювала… – Де твої зароблені гроші? Онуки навіть не сприймають тебе як бабусю. Я не витримала та сказала все, що думаю. Після цього заблокувала її номер. Я не хочу ні бачити, ні чути її, а тим більше сидіти з нею за одним столом. Згадала про мене, бо свято? Ну, вже ні.

Напевно нами і дійсно керує доля. У той день все пішло не так, як зазвичай.Чи не задзвонив будильник, потім перед виходом зрозуміла, що забула вимкнути воду в раковині, туди потрапила губка, і почався потоп. Далі повз мене просто пролетіла моя маршрутка і я вирішила зловити машину.Зупинився красивий позашляховик, щось мене в ньому збентежило, але я спізнювалася і села. Сказала куди їду. Мені здалося, що чоловік мене не зрозумів і я повторила, додавши до своїх слів орієнтир, який в місті знали точно все.Водій весь час мовчав, а коли ми прибули, то я намагалася дати грошей, але він мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що не потрібно. До вечора я про нього вже забула.Робота мене стомлювала, тому я з трудом дочекалася вечора і вирушила додому.Але коли виходила, то побачила цю ж машину і поряд з нею водія, який мене підвозив. Він простягав мені букет квітів і записку: » Привіт, я Кирило. Я глx 0німий, але дуже хороший хлопець. Давай познайомимося».

Я не могла зрозуміти жарт чи це, він дописав на листочку: «я можу читати по губах».Я розвернулася і пішла, не взявши букет. Якщо це жарт, то чи не смішна, а якщо правда, то такі відносини мені не потрібні.Хоча звичайно я дуже хотіла відносин — я була давно одна — але в той момент мене чомусь це сильно збентежило і здалося складним.На наступний день він знову чекав мене, а потім знову, тижнів через два, я здалася. Підійшла і сказала, що згодна посидіти в кафе.Виявилося, що він і правда класний хлопець. Я говорила, він уважно дивився на моє обличчя, зчитуючи слова по губах — спочатку мене це бентежило, але потім я звикла. Відповідь він набирав швидко на смартфоні. Складно ще було, тому, що багато хто дивився на нас.Чотири місяці, що ми зустрічалися, були найщасливішими, весь вільний час я вчила мову жес тів. Звич айно часом сильно плута лася, але у мене виходило. І ось він мені зробив пропозицію. Я погодилася вийти заміж.Знайомство з батьками було дуже ва жке.

Мама погано сприйняла і його і новина про весілля. Коли ми з мамою залишилися наодинці — вона стала мене відмовляти, відмовляли і інші. Розповідати, як з ним буде важко спілкуватися в компанії, як важко буде дітям і т. П.Я пропускала повз вуха. Для мене його проблема просто дрібниця, це не впливало на наше життя, на мої почуття, але для них це булопросто неприйємлимо.Ми все ж одружилися. З моєї сторони прийшли тільки кілька друзів, батьки не прийшли на моє весілля — сказали, що я зра дила їх. Моє життя зовсім не відрізняється від того, що було раніше. У компанії часом важко, мова же стів наші знайомі не розуміють, а чекати, поки чоловік набере на телефоні, для них довго. Я, звичайно, озвучую, що він говорить, але знайомих це бентежить.У шлюбі ми вже вісім років — наш семирічний син прекрасно знає мову жес тів і спілкується з батьком. Зі слухом і мовленням у нього про блем немає.Тільки через кілька років після наро дження онука мама почала відтавати і приходити до нас в гості, але, бачу, що з чоловіком їй досі ніяково сп ілку ватися.Не знаю через що; сподіваюся, що це ж аль, що не прийняла його відразу.

Advertisements

Я працюю ріелтором уже, напевно, років десять. В професії, яка пов’язана із спілкуванням з людьми, людина стикається у процесі з безліччю смішних, а іноді й абсурдних ситуацій. Мені так, принаймні, здається. Цей випадок особливо запам’ятався мені в моїй практиці. Я тоді працювала в ріелторській конторі. Знаєте, до нас часто зверталися люди похилого віку. На цей раз до нас звернулася жінка, якій було дев’яносто п’ять років. Вона попросила nродати її будинок, планувала придбати простіше житло, бо за нинішнім не в змозі стежити.

Наступного дня я вирушила на адресу, щоб зробити фотографії приміщення і виставити його на продаж. Будинок був у передмісті. Він мене зустрів не дуже вражаючим виглядом. Невеликий двір довкола будівлі заріс плющем. Мабуть, бабусі нема кому доnомогти. Зовнішній вигляд будівлі теж особливо не надихав. Це був звичайний, старий будинок. Але варто було мені зайти всередину, як у мене рот залишився відкритим. Виявилося, що ця жінка в молодості була досить успішною жінкою і багато сил та коштів вклала в облаштування будинку.

Передпокій був оздоблений у світло-зелених тонах. Спальня оздоблена у бордових тонах. Всі меблі та декор були ретельно підібрані. Заходячи в такий будинок, зовсім не розраховуєш натрапити на таку розкіш. Всюди були гарні гобелени з різними біблійними сюжетами. Ванна — це окрема тема, там навіть стеля була з мармуру. Вона була схожа на умивальню королів. Будинок ми успішно nродали за досить велику су му. Я потім ще довго пригадувала цей виnадок у розмові з колегами. На кожному кроці можна зустріти щось несподіване та дивовижне.

Я вже відчувала, що жити мені залишилося недовго і поkликала своїх дітей, щоб розповісти їм історію їхньої появи. Вони вже самі батьки та подарували мені онуків. Ми з Тарасом побралися дуже рано, нам було дев’ятнадцять років. Але ми жили довго без дітей. Я не могла заваrітніти, а осkільки тоді не було стільки технолоrій та ліkарів, нічого з цим вдіяти не могли. Вирішили, що Бо г не дає нам дітей. Але одного разу, коли я пішла доїти корову, почула звуки з сараю. Я зайшла в хлів і побачила старенький кошик.

Заглянула я туди й побачила немовля, а поряд записка. «Я знаю, що ви не можете ма ти дітей, а я наро дила дочку, і якщо батьки дізнаються, що ця моя донька, вони вб’ють мене. Будь ласка подбайте про мою дитину. Я знаю, що ви її полюбите», — написала вона у листі. Взяла я кошик і помчала додому. — Тарасе, лел ека нам приніс дівчинку, — повідомила я чоловікові. Чоловік дуже зpадів, адже надії на своїх рідних дітей не було. Ми оформили документи, і оскільки я була повненькою, ніхто й не запідозрив, що це не наша дочка.

Минуло два роки, і в сараї я знову виявила кошик з немовлям. «Це її брат. Ви полюбили мою дівчинку, полюбите хлопчика. Ви добрі батьки»,- писала вона у листі. Тепер ми вже мали двох дітей. І щастю нашому не було меж. Дітей ми виростили, обидва вступили до університету, влаштувалися на добру роботу та збудували сім’ї. На весіллі доньки була жінка, яка весь час nлакала. Я одразу зрозуміла, хто це. Я підійшла до неї, і вона віддячила мені за те, що я виростила чудових дітей. На весіллі сина вона також була присутня, але ніхто й не помітив її, стільки було наpоду. Після розповіді діти мені віддячили, що я взяла їх і так добре виховала. Вони завжди були для мене рідними, і я дуже вдячна за них.

Марія повернулася з роботи і застала свого чоловіка Миколу вдома, він сидів на дивані і глибоко замислився. Жінка була спантеличена тим, чому чоловік так рано повернувся додому. Він пояснив, що взяв відгул на півдня, і торкнувся теми майбутнього дня народження її матері. У той час як Марія спочатку вважала, що у якості подарунка буде достатньо торта, Микола не погодився, вважаючи, що це було б скупістю. Він вказав на невідповідність між дорогою сукнею, яку вони замовили на день народження Марії, та скромним тортом для її матері. Микола вважав, що було б справедливо зробити її матері подарунок рівної цінності,

щоб продемонструвати їхню любов і запобігти будь-яким негативним наслідкам. Марія, проте, чинила опір цій ідеї, нагадавши йому про їхні борги і фінансовий тягар. У відповідь Микола припустив, що, якщо Марія отримала дорогу сукню, то її мати теж заслуговує на сукню, нехай трохи простіше і дешевше. Ця ідея викликала у Марії недовіру та занепокоєння щодо фінансових наслідків, оскільки у них були кредити, які потрібно було виплачувати. Розмова стала спекотною, оскільки Микола наполягав на підтримці гарного іміджу в очах її матері, не показуючи скупості.

Марія, нарешті, пом’якшилася, поставивши на чільне місце стосунки, а не подарунки. Але потім був несподіваний сюрприз. Микола повідомив, що їхнє замовлення вже прибуло. У ньому була сукня для Марії, а також елегантний наручний годинник для тещі, який був доступним за ціною, зате мав модний позолочений корпус. Марія навіть висловила легку заздрість до чудового годинника, але зрештою залишилася в захваті від своєї сукні.

Сашко ріс у неблагополучній родині. Батьки розлу чилися, коли Сашко був першокласником. Батьку набри дли постійні гулянки матері, а матері kоханки батька. Батько пішов, лишивши квартиру. Мама їжі майже ніколи не готувала. Працювала вона у їдальні, мила посуд і завжди приносила котлети, макарони, ковбасу і навіть суп. Просто ставила все у холодильник. Куди поділася їжа і хто з дітей її їв, вона не стежила. Не просять, отже, ситі. Сашко нена видів супи. Він розумів, що мама з тарілок зливала. Наприклад, борщ був уже з розмішаною сметаною. Ця гидливість до борщу залишилася з ним на все життя… Сашко виріс, почав працювати, зустрів дівчину, одружився. Жити одразу вирішили на орендованій квартирі.

Лариса давно знала чоловіка і знала вже всі його уподобання в їжі. Готувала вона добре. З супів Сашко їв курячий бульйон. Ні борщ, ні інші супи Сашко не сприймав. Відразу згадував холодильник матері з каструлею рожевого… Свекруха вирішила у гості заглянути, онука новонародженого побачити. Лариса на стіл накрила. Салати, м’ясо, риба, пюре. – А зустріч відзначити? – У нас нічого немає і не буде, – твердо відповів Сашко. – Ну, це добре, – відповіла мати. – Правильно. Я розумію, але не можу. Як у вас все смачно. Прямо як у ресторані. Тільки ось борщу не вистачає. Сашко дуже борщ любить. Не можна без борщу. Я ж раніше лише борщем їх годувала. А ти, мабуть, і не вмієш борщ варити.

– Мамо, Лариса вміє все готувати. А борщ я не люблю! – Як? Ти ж у дитинстві так добре їв його. – Борщ я ніколи не їв. І взагалі, всі супи не їв, що ти приносила. Найсмачніше, що ти готувала це варену картоплю. Просто картопля з сіллю. – А куди ж суп із холодильника пропадав? А інша їжа. – Це ти спитай у своїх подруг. Ви ж разом їли завжди. І зараз, мабуть, також. Для матері це було відкриттям. Вона навіть не знала, що її син кохає, а що не кохає. Навіть не підозрювала, що син не їв її їжу. А вона так намагалася нагодувати його у дитинстві. Борщ, котлети, макарони. Вона робила все, щоб син думав, що їжу готує вона. Суп у каструлю, котлети у сковорідку. А син усе знав. Знав і не їв. – Добре мама. Забудь. Пережили. – Пощастило Сашку, а смачно як усе. Молодець. І встигаєш усе. – Похвалила свекруха невістку… Виявляється, жити можна і без борщу. Головне розуміти одне одного.