NEWS 2SWEET

У 18 років я вийшла заміж, щоб уникнути життя з бабусею та знайти своє власне щастя з чоловіком, який прийняв мене без посагу. Однак моя майбутня свекруха відразу ж дала зрозуміти, що не схвалює мене, а наша відмова від пишного весілля через фінансові труднощі лише посилила її невдоволення. Мій чоловік, який був старший за мене на 6 років, був самодостатній, і спочатку ми непогано справлялися з фінансами. Але все змінилося після народження нашої доньки Анюти. Моя свекруха відкрито виявляла зневагу до своєї онучки і налаштувала мого чоловіка проти мене.

Коли його звільнили, він став розбірливим у пошуку нової роботи, відкидаючи всі можливості, які я пропонувала. Його мати, Галина Петрівна, підтримувала такий підхід, а наші заощадження танули в міру того, як він все частіше відвідував її. Живучи на мізерну допомогу, я жертвувала предметами першої необхідності, включаючи підгузки для Анюти, і економила на їжі для себе, що призвело до втрати молока. Байдужість моєї свекрухи досягла піку, коли вона почала приносити їжу тільки для мого чоловіка, явно виключаючи мене. Це було болісне усвідомлення того, що наш шлюб розпадається під її впливом. Почуваючись зрадженою, я того ж вечора пішла погостювати до подруги, а за кілька днів подала на розлучення.

Мій тепер уже колишній чоловік платив мінімальні аліменти на дитину і не виявляв жодного інтересу до життя нашої дочки. Підтримка моєї бабусі була вирішальною в цей час. Зрештою, життя прийняло позитивний оборот: я знову вийшла заміж, закінчила свою освіту та здобула престижну роботу у сфері соціального захисту. За іронією долі, через роки моя колишня свекруха, яку я спершу не впізнала, звернулася за допомогою до притулку, оскільки її син став алкоголіком і жорстокою людиною. Я допомогла їй, не розкриваючи своєї особистості, виявивши співчуття, якого їй бракувало. Колишній чоловік, тепер уже чужа мені людина, більше не грав жодної ролі в цьому житті.

Нещодавно випадково зустріла знайому кошатницю і розговорилися з приводу харчування кішок. Коли тема майже була вичерпана, вона сказала, що ми котам купуємо елітні корми, а в неї в селі є багатодітна родина, де діти не знають, що таке м’ясо, їдять тільки найдешевші субпродукти. Коли я чую подібні історії, то не відчуваю жалю та бажання допомогти. По-перше, як можна жити у селі та не знати, що таке м’ясо? Можна завести худобу, своє господарство і буде відмінна своя справа або хоч би завжди домашнє м’ясо на столі.

Не хочуть заводити господарство? Чому? Так, треба буде багато працювати. А ми не хочемо чи не вміємо, тим більше, що нам усі винні, тому діти харчуватимуться незрозуміло чим і в цьому винні всі довкола разом з державою, а ми бідні нещасні! По-друге, як можна планувати дітей, знаючи, що не вистачає грошей навіть на їжу. Хоча планування тут неправильне слово. Я не говорю про інші потреби, а лише про найголовнішу. Я працюю на двох роботах, щоб мати змогу купити своїм котикам якісне м’ясо, хороші корми та регулярно обстежувати їх у ветеринара. То чому таким багатодітним мамам, а особливо татам, теж не знайти собі роботу? Як можна дітей годувати абияк? Це потрібно зробити кримінальною справою! Як можна настільки економити на дітях? А дехто хоче ще, щоб ми допомагали цим людям, у яких немає сердець.

Поки ми допомагаємо матеріально таким асоціальним елементам, вони прийматимуть усе як належне. Зверніть увагу, що більшість з них навіть не збираються йти працювати, вони звикли до подачок. Цілими днями сидять у багнюці і чекають. Вони навіть лінуються прибратися вдома та випрати речі. Я не проти того, щоб допомагати людям. Але я краще куплю подарунки, книги, допоможу тим, хто намагається, заробляє та піклується про своїх дітей. Є велика кількість багатодітних сімей, не сильно забезпечених, але заробляючих, де діти завжди нагодовані та охайно виглядають, де батьки намагаються з усіх сил забезпечити і поставити на ноги своїх дітей. Таким сім’ям я готова допомагати. А ось неробам раджу почати працювати. Звісно, шкода дітей з таких сімей. Але нехай цим опікується служба опіки.

Минув лише місяць після того, як у нас сталася трагедія – не стало нашого батька. Йому було 68 років, останні дванадцять років він тяжко хворів, а останні три роки вже не міг вставати з ліжка. Мама дбала про нього, навіть з роботи звільнилася. Їй доводилося дуже важко. Ми з братом допомагали як могли, але в нас свої сім’ї, діти, турботи. На початку 2022 року Артур і зовсім виїхав до Бельгії. Ми розуміли, що хвороба тата невиліковна, і це лише питання часу, але втрата все одно виявилася дуже важкою. І уявіть мій шок, коли всього через 40 днів я побачила маму в парку.

Вона була в яскравому одязі, в короткій спідниці, сяяла і весело розмовляла з незнайомим чоловіком. — Мамо, куди це ти так вирядилася? – Запитала я. — Ми з Василем ідемо до кіно! — радісно відповіла вона. — Хто це такий? – Здивувалася я. — Мій друг. Потім усе поясню. Однак пояснювати вже не потрібно. В голові в мене не вкладалося, як вона могла так швидко почати нове життя. За кілька днів мама прийшла до мене додому, я не хотіла розмовляти, але вона сама почала: — Чому ти на мене сердишся? Ти ж знаєш, яким було моє останнє десятиліття! — А хто в цьому винен? Ти що, думаєш, тато хотів захворіти? — Ти навіть не знаєш, що до хвороби ми збиралися розлучатися.

Твій батько мав коханку, а я тоді познайомилася з Василем. Але коли тато захворів, його Алла одразу втекла, він їй став не потрібен. А я не могла його покинути. Василь чекав на мене всі ці роки. — Він чекав на батькову смерть? — Він чекав на мене! Він благав мене піти, але розумів ситуацію і ніколи не влаштовував сцен. Я навіть мріяти не могла про таку людину. — Якщо він стільки років чекав, навіщо тоді поспішати зараз? — Тому що я вже не молода і не хочу втрачати жодного дня! Я не могла прийняти мамину поведінку. Ми посварилися, і я сказала їй, що ніколи не прийму Василя і не хочу його бачити. Вона ж у відповідь заявила, що якщо я не хочу бачити його, то її теж. Скажіть, хіба це нормаль

28 років я прожила з Олегом. Хоча скоріше прожила у муках. У молодості я закохалася в нього – що сказати, він був цікавим хлопцем з доброї родини. Ми одружилися, спочатку жили з його батьками, а згодом отримали власну квартиру. Вже тоді я зрозуміла, що мій чоловік зовсім не такий простий. Він постійно чіплявся до всього, але сам нічого робити не хотів. Десять років я вмовляла його зробити ремонт – не дочекалася, зрештою сама клеїла шпалери. Потім він критикував, що вийшло криво та неякісно. Але у нас були двоє дітей, і, щиро кажучи, я навіть не думала про розлучення. Хоча у шлюбі я почувала себе нещасною. Я багато працювала, займалася дітьми, але підтримки Олега мені гостро не вистачало. Його взагалі не хвилювало, як навчаються діти, куди вони вступатимуть.

Він заробляв копійки і не прагнув більшого. А варто було мені поскаржитися на наше фінансове становище, він тут же влаштовував скандал: – Це через тебе все так! Ти мене ніколи не підтримувала! Тільки дарма витрачаєш гроші! Це остаточно вивело мене з себе. Діти вже були дорослими, і я вирішила: – Усе вистачить з мене, відтепер кожен сам за себе. Кожен купує собі їжу за власний кошт. – А як щодо комунальних? – Ділимо порівну. Пізніше офіційно розлучимося. Він сприйняв це досить бадьоро. Мабуть, думав, що за кілька днів я почну просити його про примирення. Але мені було гаразд. Я готувала лише для себе прості страви, а він щодня варив собі макарони. Потім моя сестра запросила мене до Італії, вона вже 20 років. Я довго не думала та погодилася. В Італії було нелегко, але, чесно кажучи, я почувала себе щасливіше. Вдень я багато працювала, але повноцінно відпочивала. Могла дозволити собі смачну їжу та якісний одяг.

Мені здавалося, що я знову стала молодою. До речі, я мала багато шанувальників, але я тримала всіх на відстані. Минуло шість років, і мій син вирішив одружитися. Я повернулася додому, зайшла до квартири і не могла повірити своїм очам. Скрізь був безлад, бруд, здавалося, що за всі ці роки там жодного разу не прибирали. Потім вийшов Олег. Його було не впізнати – якийсь старий, неголений, недоглянутий. Побачивши мене, він дуже зрадів. Я відразу ж почала наводити лад. Мій колишній радісно повторював: – Нарешті ти повернулася! Ти така гарна!

Прошу, не їдь більше. Ми з твоїми грошима таку красу тут наведемо і ще машину купимо! – До чого тут мої гроші? – Ну, ми ж сім’я! Ти для мене рідна людина! Не руйнуй наш шлюб, прошу! Я засміялася йому в обличчя. А потім сказала: – Ти ж казав, що я псую тобі життя! Що в тебе нічого не виходить через мене! – Я так помилявся! Вибач! Тільки не їдь більше! – Ти серйозно? Е, ні, не дочекаєшся! Треба було раніше думати головою та старатися для сім’ї! Він ще не раз повертався до цієї теми, просив, обіцяв, що тепер усе буде інакше. Але я не повірила йому. Після весілля сина я поїхала назад. Тепер Олег щодня дзвонить і пише, благає повернутися. Каже, що без мене помре. А ви як вважаєте, чи можна вірити такому чоловікові? Думаєте, він справді зміниться?

Михайлу, 45-річному чоловікові, довелося серйозно підійти до вибору третьої дружини після невдач у попередніх шлюбах. Перший шлюб виявився поспішним: він одружився з дівчиною, яка привабила його обіцянкою завжди готувати борщ, але в результаті наповнила їхнє життя дітьми, яких треба було утримувати. Другий шлюб з кар’єристкою виявився ще холоднішим і складнішим: вона звинувачувала його в тому, що він «занадто багато їсть» і не приділяє їй уваги. Михайло не погодився з цим, адже вважав, що його апетити цілком нормальні для чоловіка, і п’є він теж помірно — лише п’ять-шість чарок міцної настоянки ввечері. Тепер, будучи вільним, Михайло вирішив, що заслуговує на краще життя. Він вирішив не лише знайти нову дружину, а й переглянути своє життя.

Він вирішив, що більше не хоче працювати на старій роботі, яка йому давно набридла, і почав шукати жінку з власним житлом, щоб одразу переїхати до неї та заощадити на оренді. Це дозволило б йому жити на накопичені гроші, поки він шукає нову роботу. Однак такі плани накладали обмеження на вік нареченої. Михайло розумів, що молоді двадцятирічні дівчата рідко володіють нерухомістю, але не хотів зв’язуватися з ровесницями. Йому потрібна була жінка віком понад 30 років, без дітей, не захоплена кар’єрою, можливо, трохи повна і з комплексами — така, яка побачить у ньому свій останній шанс на щастя. І ось, знайшовся слушний варіант в іншому місті. Михайло, зібравши речі, вирушив до нареченої. Але реальність виявилася далекою від очікувань.

Зовні 35-річна жінка зовсім не була схожа на ту, кого він представляв. Вона була впевнена в собі, сміялася відкрито і зовсім не вважала себе старою дівою. Михайло був здивований її впевненістю та активністю, але вирішив залишитися та подивитися, що з цього вийде. Виявилося, що жінка не тільки не була кар’єристкою, а й зовсім не працювала. Вона вважала, що гроші заробляти – це чоловічий обов’язок. Михайло відчув себе незатишно, особливо коли на сцені з’явився батько. Батько, всупереч очікуванням Михайла, виявився досить суворим і одразу заявив, що у планах сім’ї ремонт у квартирі. Михайло опинився у складній ситуації:

він допомагав з ремонтом під суворим наглядом батька, але незабаром почалися питання про те, коли він збирається почати працювати та забезпечувати свою майбутню дружину. Не витримавши такого тиску, Михайло вирішив повернутися додому, розмірковуючи про те, де саме він припустився помилки. Йому здавалося, що він все врахував, але реальність виявилася складнішою. Жінка виявилася зовсім не такою, як він очікував: впевнена в собі, з сильною підтримкою батька, а сам батько замість того, щоб підтримувати зятя, лише ускладнював йому життя. Ця історія викликає питання: чому чоловіки, які очікують, що батько майбутньої дружини буде на їхньому боці, вважають це само собою зрозумілим? Хіба не очевидно, що батько захищатиме інтереси своєї дочки?

Моє життя перетворилося на справжній кошмар, я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Мені вкрай потрібна допомога та порада. Я живу зі своїм сином Артуром. Йому вже 32, а мені 54 роки. Колись мій хлопчик був добрим та чесним. Ми з чоловіком робили все, щоб забезпечити йому хороше майбутнє. Син закінчив школу і вступив до університету. Але продовжував жити з нами. Згодом він познайомився з дівчиною на ім’я Діана. Вона переїхала до нас, вони планували одружитися. Але після закінчення навчання Артур не поспішав шукати роботу.

Він цілими днями сидів удома і грав у комп’ютерні ігри з ранку до ночі. Не дивно, що Діана не витримала та пішла. За півроку вона зустріла іншого чоловіка. Зараз у неї двоє дітей, міцний шлюб та двоповерховий будинок у престижному районі. Я сподівалася, що після цього Артур візьметься за розум. — Сину, адже ти вже дорослий. Ти розумієш, чому Діана пішла? — Звісно. Їй потрібні були лише гроші. Усі жінки однакові! — Що ти таке кажеш? Нікому не сподобається хлопець, який цілими днями грає в ігри, як дитина! — Не лізь, це не твоя справа.

Ці події тяжко відбилися на моєму чоловікові. Він постійно сварився з сином, а одного разу навіть вигнав його з дому. Але нерви не витримали. Якось я прийшла додому і побачила, що чоловік лежить на підлозі, а син, сидячи в іншій кімнаті в навушниках, грав і нічого не чув. Лікарі сказали, що якби швидку викликали вчасно, чоловік міг би вижити. Смерть чоловіка розбила мені серце. А Артур не відчував жодної провини. Йому було все одно. Він продовжував грати. Згодом я дізналася, що син почав захоплюватися онлайн-казино.

Він почав вимагати в мене гроші, а одного разу підійшов до мене з вимогою: — Ти маєш поїхати на заробітки! — Чому це? — Усі батьки купують своїм дітям квартири, а ви що мені дали? — Ти живеш у нашому домі, їж мою їжу! Хіба мало цього? — Мало. Тітка Валя дочці допомогла збудувати будинок! — Я нікуди не поїду. Краще ти знайди роботу! З того часу син почав мене тероризувати щодня. — Якщо не поїдеш на заробітки, я не доглядатиму тебе на старості! Я не знаю, що робити. Друзі радять вигнати сина. Але як це зробити? Адже це моя дитина! А що якщо він дійсно відмовиться від мене, коли я постарію?

Мені 50 років, і я все ще не одружений. Нещодавно вирішив зареєструватися на сайті знайомств, щоб нарешті знайти гарну жінку. Увагу одразу привернула одна – Олеся. Я подумав, що все піде чудово, і одразу запросив її на побачення. Навіть купив гарний букет квітів, щоб справити гарне враження. Однак, як тільки вона увійшла до ресторану, я втратив мову. І не від замилування, а від розчарування! Я вирішив зареєструватися на сайті знайомств за порадою друга. Він запевняв мене, що це чудовий спосіб познайомитися з гарними жінками. – Там стільки привабливих дам, що навіть вибирати не встигаєш. Вони самі пишуть першими, звуть на побачення! Уяви, за один вечір отримав 10 повідомлень, – розповідав він мені з захопленням. Мене це зацікавило, і я вирішив спробувати. Створив анкету, і невдовзі мені написала Олеся. Ми почали спілкуватися, і вона здалася мені цікавою жінкою – життєрадісною та харизматичною.

Щоправда, фотографій у неї було небагато, лише одна, але тоді це мене не насторожило. Ми листувалися близько тижня. Олеся розповідала, що працює вчителем малювання, що вона не має дітей. Вона навіть надсилала фотографії своїх картин, які малювала з учнями. Спілкування складалося легко, і я відчув симпатію. Тому запросив її до кафе – вибрав гарний ресторан з живою музикою у центрі Львова, хоч і розумів, що це буде не надто дешево. Я хотів справити враження: одяг костюм, випрасував сорочку, відполірував туфлі. Навіть купив букет квітів. Олеся попередила, що трохи запізниться, і я почав трохи хвилюватися, наче школяр перед першим побаченням. І ось вона увійшла. Але замість очікуваного захоплення, я зазнав шоку. На фотографії Олеся здавалася стрункою та привабливою, а наяву вона виглядала зовсім інакше. Вона була така велика, що мені здавалося, що просто слів немає.

Я думав: коли вона сяде мені на коліна, мої ноги точно не витримають. – Вибач за запізнення, в маршрутці в годину пік просто не проштовхнутися, – сказала вона, сідаючи за стіл. Я важко утримався від саркастичної думки, що їй і в маршрутці, напевно, важко поміститися. Олеся почала вивчати меню: – Я візьму паштет, салат, суп … О, пасту з креветками! І на десерт – морозиво. Чи є ще шоколадні тортики? Я почав нервувати, прикидаючи, чи вистачить у мене грошей сплатити весь цей «бенкет». Тоді я вирішив піти. Сказавши, що мені треба вийти поговорити телефоном, я швидко одягнув куртку і втік. Дорогою заблокував її номер та видалив сторінку на сайті знайомств. Через кілька днів я видалив свою анкету. Таких пригод мені вистачило з головою. Можливо, хтось засудить мене за цей вчинок, але мої очікування не збіглися з дійсністю. Я хочу звернутися до жінок: будь ласка, перестаньте вводити нас в оману! І краще стежте за собою – ходіть до спортзалу, відвідуйте салони краси. Ми, чоловіки, теж хочемо бачити перед собою доглянутих та привабливих жінок.

Близько 8 років тому моя сестра вийшла заміж після того, як зустрічалася зі своїм хлопцем протягом року, і незабаром у них народилася дочка. На той момент моїй сестрі було 20, мені 13, і ми жили з батьками. Після пологів сестри мої батьки, особливо мама, постійно перебували з нею в її будинку, допомагаючи по господарству та доглядаючи дитину. Спочатку це було зрозуміло, адже сестра та її чоловік були недосвідчені. Але коли за 3 роки народився мій племінник, нічого не змінилося. Мама так само проводила більшу частину часу в їхньому будинку, а діти залишалися з нами щовихідних.

У день, коли я закінчувала школу, ніхто не прийшов на мій випускний. Через місяць після цього я переїхала за 300 км, вступила до університету, і за три з гаком року мати відвідала мене всього кілька разів, батько – жодного разу. Вони завжди більше турбувалися про дітей моєї сестри… Більше того, батьки постійно підтримують сестру матеріально, аж до того, що батько думає продати їхню квартиру, щоб допомогти їй з боргами. Але найдивніше те, що моя мати, яка має проблеми зі здоров’ям, і батько, який все життя багато працював, не отримують жодної подяки від сім’ї моєї сестри.

Незважаючи на любов до сестри та племінників, мені важко спостерігати за цією ситуацією. Сестра та її чоловік без сорому користуються щедрістю моїх батьків, не виявляючи ні вдячності, ні поваги. Мої розмови з сестрою призводять до сварок, а наша мати наполегливо не бажає припиняти свою допомогу, вважаючи це за свій обов’язок. Тепер я відвідую їх рідше, почуваючись незатишно в рідній хаті, де все крутиться навколо сестри та племінників. Перебування там схоже тепер на життя в божевільні…

Нещодавно моя дочка несподівано розлучилася з чоловіком і переїхала до моєї квартири зі своєю маленькою дитиною. Зараз вона перебуває у декретній відпустці. Хоча її колишній чоловік платить аліменти – вони мінімальні. В результаті, на мою зарплату нам доводиться оплачувати витрати на квартиру, продукти, одяг для онука та особисті витрати доньки.

Оскільки за час шлюбу моя дочка звикла до комфортного способу життя, їй важко було перебудуватися на нові витрати. Її колишня робота була легкою, більше пов’язаною із зовнішнім виглядом, ніж з доходом, і вона сильно залежала від фінансової підтримки чоловіка. А я попереджала її про можливі наслідки її способу життя, але вона ігнорувала мої побоювання. Тепер, коли ми живемо разом, фінансовий тягар став нестерпним. Її уявлення про покупки – це розкіш: вибір найдорожчих товарів.

Навіть такі прості прохання як приготування їжі призводять до того, що вона замовляє дорогі страви замість того, щоб самій щось готувати. Не здатність моєї дочки пристосуватися до скромнішого способу життя і відмова відповідально розпоряджатися фінансами вже виснажили моє терпіння. Вона постійно скаржиться на свої скрутні обставини, але не робить жодних зусиль, щоб змінитись. Її поведінка тепер пояснює всю ту напругу в її шлюбі, і я не здивована, що він закінчився розлученням. Я вже на межі і подумую про такі радикальні заходи, як просто попросити її піти, насамперед заради мого онука. Моє терпіння виснажується з кожним днем…

Мій сусід – сорокарічний чоловік. Він живе разом зі своєю матір’ю у її квартирі. Мати для нього готує, пере, обходжує. Забезпечує такий догляд, немов він немовля чи недієздатна людина. Він завжди нагодований, одягнений, взутий. Вдома на нього чекають мамині пиріжки, компоти та борщі. Працює він фрілансером, не виходячи з дому, на людях майже не з’являється. Він жодного разу не одружувався, але не втрачає надію знайти супутницю життя і побудувати серйозні стосунки. Пошуками займається вже довгий час. Ми близько шістнадцяти років є сусідами по під’їзду і весь цей час він шукає собі наречену. Наскільки мені відомо за весь час життя, жодна жінка не затрималася з ним навіть на місяць. Та й усі «наречені» в основному були в режимі онлайн.

Чому в нього все так складається, це питання філософське. Можливо, вся річ у його вимогах до майбутньої обраниці, а вони полягають у наступному: Його супутниця не повинна мати дітей. Вона повинна мати гарні зовнішні дані, гарне обличчя і точену фігуру. Вік відповідної кандидатури – трохи більше 35 років. Бажано, щоб вона була з інтелігентної сім’ї та з вищою освітою. У майбутньої дружини має бути своє житло. Вона повинна бути ідеальною господинею, дотримуватись у квартирі порядку та вміти готувати багато смачних страв. Вона має бути самодостатньою жінкою зі своїм статком. Зарплата у неї не повинна бути меншою, ніж у нього.

А краще якщо буде більше. Майбутня дружина обов’язково має любити і поважати його матір. Сусід нерідко скаржиться на своє життя та розповідає історії про жінок з якими він познайомився на спеціальних сайтах. Найчастіше, йому трапляються панночки з одним або декількома дітьми, а це для нього не варіант. Він не хоче вкладатися у забезпечення та утримання чужих дітей. Сусід каже, що вони ніколи не стануть рідними. Майже всі жінки з сайтів знайомств мають дохід нижчий, ніж у нього. Він сам заробляє трохи більше сорока тисяч рублів.

Також у дамочок немає своєї квартири, а приводити до себе додому він нікого не бажає, адже молода пара має жити окремо. Також, у сусіда є претензії щодо зовнішнього вигляду жінок. Вони або дуже повні або просто не на його смак. Жінки, які подобаються моєму сусідові (освічені, самодостатні, з житлом і без дітей, гарні) ним не цікавляться. Вони перестають відповідати на його повідомлення відразу, коли він розповідає інформацію про себе. Про особисті зустрічі взагалі говорити не варто. Отак і минають роки життя мого бідного сусіда, у квартирі зі старенькою мамою, без супутниці життя.