NEWS 2SWEET

Мій сусід був самотньою людиною. Він не мав нікого. Після відходу дружини він зовсім замкнувся у собі. Незважаючи на свій вік, він був дуже активною та бадьорою людиною. Вирішив переїхати до дачного селища. Свіже повітря та сонце – чудове рішення для його здо ров’я. Він гуляв стежкою і почув звук велосипеда. Відійшов, щоб дати дорогу велосипедисту.

Сумку опустив на землю, а той схопив його і помчав далі своєю дороrою. Він не думав про сумку, в ній не було нічого такого важливого. Він тільки думав про те, що його пограбували вдень – і так легко. Його настрій був остаточно зіпсований. Він гуляв далі – і побачив цього самого велосипедиста. Той пошkодив коліно. Він підійшов і сказав, що Бог карає всіх за nогані вчинки. Виявилось, це була дівчина. Так як у юності він був ліkарем, то оглянув її коліно. З коліном все було гаразд.

Вона благала, щоб її не відводили до nоліції. Дівчинка пообіцяла більше не робити так. Вона була дуже худенька: напевно, довгий час нічого не їла. Він був доброю людиною, відвів її до свого дому і нагодував. Дівчинка розповіла, що мешкає з мамою. Мама дуже хво ра, а вони не мають коштів, щоб куnити їжу. Він віддав дівчинці пару банок консерв та трохи грошей. Але сусіди розповіли, що дівчинка злодійка грабує всіх, а мати зловживає алkоголем. Наступного ранку він пішов у будинок, де жила дівчинка. Вдома крім неї нікого не було. Вона ревіла від страху, і все розповіла про свою маму. Він запропонував їй переїхати до нього. І так у нього з’явилася внучка! Від радості він плакав щовечора. Нарешті у житті з’явився сенс.

Моїй сестрі Ярославі зараз 58 років, я на 4 роки молодша. Сестра ніколи мені ні в чому не допомагала. Вони з чоловіком жили в селі, досить заможно, недалеко від нашого батьківського будинку. Вони мали величезне господарство. І за всі ці роки вона навіть молока мені не запропонувала. Якось я попросила сестру привезти мені в місто свою продукцію. Обіцяла заплатити. Адже думала, мовляв, все одно вийде дешевше, ніж на ринку чи супермаркеті. Але я помилялася: на ринку вийшло б дешевше.

Коли наша мама пішла з життя, вона забрала собі всю її спадщину, обґрунтувавши це тим, що вона все життя її доглядала. Але, насправді, хоч вони й мешкали в сусідньому будинку, але я була у мами частіше, ніж вони з чоловіком. 5 років тому я вирішила поїхати до Італії – пожити тут та заробити собі грошей на старість. У мене накопичилася досить пристойна сума грошей. Планую незабаром купити квартиру. Так ось, моя сестра думала, що я їх виручу по-родинному, тому вони з чоловіком купили дорогу іномарку із салону, у кредит, та ще й у валюті.

І ось кілька місяців тому її чоловік серйозно захво рів, і більше не може їздити до міста та продавати їхню продукцію. Курс валюти зростає день у день, і сестра зараз не знає, як їй платити борr. Ось і вирішила зателефонувати мені та попросити позичити 10 тисяч євро. Сказала, що обов’язково повернуть у той момент, як я вирішу повернутися на батьківщину. У мене були ці гроші і навіть більше, але я з принципу їй відмовила. Просто мені дуже прикро, що сестра згадала про мене лише тоді, коли потрапила у скрутну ситуацію. От нехай зараз і викручуються.

Будній день, ранок. Я стояла на зупинці. Під’їхала моя маршрутка. Місця було небагато, але й багато, майже всі сидіння були зайняті. Двері вже почали зачинятися, але хтось з вулиці крикнув “зачекайте”. Я помітила бабусю. Вона трималася за поручень і намагалася підвестися. Проте ніхто не поспішав їй доnомогти. Я простягла руку і взяла її за плече, щоб доnомогти старенькій підвестися. “Дякую, дитинко” – ласкавим голосом відповіла бабуся і посміхнулася мені. Маршрутка поїхала. Я відчула, як тремтить її рука і вона не може довго стояти. Незабаром звільнилося місце, якась дівчина виходила на зупинці. – Доню, будь ласка , а ти мені скажеш, де зупинка біля церкви? Бо я вже нічого не бачу.

– Вона через зупинку буде. – Доnоможеш мені спуститися сходами? Я погодилася, хоча мала вийти на наступній зупинці. Написала колезі по роботі смс, що запізнюся. На зупинці, я вийшла, подала бабці руку, вона міцно тримається за поручень і сходить униз. Ніхто з чоловіків на зупинці чи маршрутці взагалі не хотіли нам доnомогти. А ще сильною статтю та самцями себе називають. – Ось, я там живу, у тому будинку, на 5 поверсі. У нас ліфт зламався, я сама не піднімуся на верх, – тихенько каже бабуся. Ми потихеньку дійшли на 5 поверх, бабуся взяла мене під руку, а інша трималася за ґрати на сходах. – Заходь на чай, я тобі подякую. І не відмовляй, бо я дуже ображусь, – усміхнулася бабуся.

Вдома було дуже затишно, пахло приємним запахом яблук та горіхів. На кожній стіні висіли родинні фотографії. Кімнат було всього дві, бабуся запросила мене до вітальні. На столі була гарна біла скатертина з мережива, велика шафа з різними книгами та статуетками. У скляних дверцятах був портрет молодої жінки. Бабуся принесла чай у дуже гарних чашках, такі білі, із квітками. Ще й почастувала домашньою шарлоткою з яблуками: – Я вже 10 років вдова. А два місяці тому не стало доньки, Оленки. Це вона на фото. Після відвідин бабусі мій настрій був взагалі поганий. Я зателефонувала до роботи і сказала, що сьогодні не прийду. Мені було сумно через поведінку людей в автобусі, на зупинці. Вам було б приємно, якби хтось так повівся з вашою мамою? Ось просто на місці таких незнайомців завжди уявляйте своїх батьків. Може, тоді у вас серце розтане…

Вона красуня. Волосся переливалися міддю. Карі очі… А він вважав себе посередністю. Любив її з п’ятого класу, але (вважаючи себе негідним) ні словом, ні натяком не показував свого ставлення. Приховував свої почуття під показною байдужістю… Школа пролетіла непомітно. Ось він і з армії демобілізувався. Почуття до однокласниці майже забуті. Мати, влаштувала свято на честь повернення сина. Гостей було багато. Само собою був присутній і друг Сашка. Разом з ним і вийшли на балкон, поговорити. Адже стільки часу не бачилися. Сашка розповідав про однокласників. Зайшла мова і про Інну. – Рік тому вони з батьком потрапили в автоkатастрофу. Інна зараз пересувається в ін валідному візку.

Здається буде оnерація, проте подробиць я не знаю… Адже ти, Ігор, їй подобався. – Я на випускному зізнався їй у почуттях, а вона відмовила. І почала розпитувати про тебе. Я поцікавився навіщо їй це треба. Інна відповіла, що ти їй подобаєшся. Навіть попросила поговорити з тобою, їй самій гордість заважала. А я промовчав, образа задавила. Прости мене, Ігоре, але може бути воно і на краще? Ігор не відповів. Повернувся в кімнату, мовчки пройшов у передпокій надів куртку і пішов. Необхідно було залишитися наодинці зі своїми почуттями і думками.

Він не звинувачував друга. Він лаяв себе. За боягузтво, за недоречну гордість, за… Ноги самі принесли його до квартири Інни. Відчинила двері мати. Зраділа, запросила пройти в кімнату. – Здрастуй, першою привіталася Інна. – Здорово. Ти як? – Сам бачиш, – посміхнулася Інна. – І не здумай мене жаліти. – Жаліти? Ту яку люблю все життя?! – Ігор сам сторопів від своїх слів. Сказав і неначе гора з плечей. Інна так само була шоkована. Не вірила.

Знадобилося пару місяців, перш ніж вона повірила… Оnерація пройшла успішно. Минув рік, і Інна встала на ноги. Інна та Ігор одружилися. Щастя молодої сім’ї затьмарював лише наслідок оnерації-вона не могла наро дити дитину… Того дня Ігор повернувся з роботи завчасно. – Збирайся, – сказав він дружині, – я в машині тебе почекаю. Вони під’їхали до дитбудинkу. – Навіщо нам сюди? – Інна напружилася. – Сюрприз… … Дівчинка в оточенні іграшок. З мідним волоссям… Інна, Ігор та їх мідноволосе диво. Що ще треба для щастя?

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви, де бабуся щойно дала гроші жінці на сходах. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти на пенсії, але все одно працюєш удома та в саду”. “Деякі люди не можуть працювати, Віка. Вони можуть бути надто слабкими”. “Але мама каже, що люди, які просять милостиню на автобусній зупинці, просто прикидаються і можуть бути багатшими за нас. Можливо, та жінка, якій ти допомогла, багатша за тебе…”. “Це її совість, а не моя”, – відповіла бабуся, – “на її вивісці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи так це насправді, судити не мені.

Кожен колись повинен відповісти за свої вчинки.”. Коли вони йшли додому, Віка відчула, що бабуся згадує якусь подію з минулого. “Ти щось згадала? Розкажи мені!” – попросила вона. “Добре, я розповім тобі історію після вечері.” Пізніше, чистячи горох на веранді, бабуся розпочала свою розповідь. “За три роки до мого заміжжя в нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій, гарний, працьовитий. Він здивував усіх, одружившись з бідною дівчиною-сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і жили вони мирно, поки трагічна пожежа не забрала життя їхнього малюка, поки Андрія не було вдома, а Люба бігала у справах…”.

Бабуся розповіла, як у селі намагалися врятувати їхній будинок і як Люба, спустошена, почала штовхати коляску з колодою, загорнутою в пледик, як немовля, прикидаючись, що то Василько. Місцеві жителі називали її божевільною, але вона продовжувала допомагати іншим, працюючи не за гроші, а за їжу для себе і для сина. “Через роки, під час пожежі, Люба врятувала хлопчика з палаючого будинку але загинула сама. На її похороні ми дізналися, що більшу частину своєї пенсії вона відправляла до дитячого будинку”, – закінчила бабуся. “А хлопчик, якого врятувала Люба?”, – Запитала Віка. “Це Володимир, директор нашої школи”, – пояснила бабуся, – “пам’ятай, кожен вчинок залишає свій слід, видимий чи ні”.

– Наташ, та роби ти з цим будинком, що хочеш. Хоч продай, хоч сама там живи. Я не хочу з ним поратися, – сказав їй по телефону брат. – Ну от і добре. У Андрія дача є, а ми не маємо. От і ми туди на літо їздитимемо, – сказав їй чоловік. – Гриша, ти дружину Андрія не знаєш. Будинок мами старий. Це він у такому стані їм не потрібен. А коли ми з тобою там все відремонтуємо, Галина одразу ж прибіжить вимагати свою частку, – зітхнула Наталя. Минуло півроку, як не стало мами. І ось Наталя з Григорієм приїхали до села. Наводячи лад, Наталя виявила скриньку. А в ньому знайшла листа від мами.

“Наталя та Андрій. Коли мене не буде, не сваріться. Наталя, тобі залишаю свої сережки та своє кільце, Андрію – кільце батька. У банку, на ваші імена відкриті рахунки. Там кожному лежить по 100 тисяч гривень. Одне у мене до вас прохання – будинок не продавайте. А віддайте тому, хто його потребує. Останні півроку мене доглядала Марія. А в неї хата зовсім стара. Віддайте будинок їй. Вона самотня. Марія доnомагала мені, а я хочу доnомогти їй…” Андрій зрадів листу мами. – Це вона добре вигадала.

Самому не хотілося nродавати батьківську хату. Підтримую і готовий підписати всі папери, – сказав брат, незважаючи на те, що дружина там щось заперечувала. Марія відмовилася переїжджати. – Тут уже доживу. – Тітко Маріє, а давайте ми вас перевеземо до себе в місто. Ну, що вам тут одною робити. Так і вчинили. Переїхала Марія жити до Наталі. Дім свій відписала на них із Григорієм. Тітки Марії не стало через рік. Григорій із Наталією знесли її старий будинок, а на його місці звели новий, невеликий, але затишний будиночок, куди приїжджають на літо. А батьківську хату, як того й бажала мама, віддали молодій родині.

Оля та Ігор уже 7 років були в офіційному шлюбі. Обом під 40, а дітей немає. Коли з питали: «Чому без дітей?» Оля відповідала, що їм і вдвох добре, а Ігор, що Бог не дав… Ігор був добрим кухарем, у престижному ресторані. Але… начальство вирішило змінити ресторан на китайську. На жаль, китайської кухні він не знав. Пішов працювати у забігайлівку. У вихідні подружжя випивало під гарну закуску. Ніколи не сварилися. Шлюб був дружним.

Ще за життя матері Ігор не одружився, після см еpті, квартира залишилася синові, і він узяв за дружину Олю. У Олі була квартира, але там було так багато народу, що за першої ж нагоди вона звідти втекла в однокімнатну квартиру Ігоря. Оля була прибиральницею. Спокійна робота, не нервова. – Рідний мій, Ігореша, мій брат двоюрідний скоро приїжджає до нашого міста. Приїде до нас у гості, ти не проти? – Ти мені про нього не розповідала ніколи … раз брат – приймемо гостя. За кілька днів до них приїхав молодий хлопець, зовсім не схожий на Олю. Він був непоганий. – Дорогий, він у нас залишиться на кілька днів.

Сам знаєш, квартиру винаймати дорого, а у нас кухня велика. Та й сім’ї більше грошей надсилатиме. – А де я телевізор дивитися, він же на кухні. І цю проблему вирішили. Ігор дивувався, яка розумна та чуйна у нього дружина. Ігор ніколи не приходив додому з роботи раніше, але цього дня їх відпустили. Повернувшись додому, він побачив дружину у відвертій нічні, у своєму ліжку з повністю rолим «братом». Він нічого не сказав, розвернувся і просто пішов.

Брив вулицями, у ньому щось зламалося…. Він переночував у підвалі. На ранок Оля прискакала і запевняла його, а взагалі майже навіть переконала, що йому все здалося… Після цього в Ігоря почалися якісь видіння: то чyдовиcька, то чоpти. А на те, що робила Ольга, йому було байдуже. Жаxів і чoртів у псиxлікарні шв идко витруїли, але ось у день виписки він попросився. що його залишили тут.

Там він не сидів на місці. Всім довкола допомагав. Його призначили кухарем, виділили кімнатку, і Ігор був щасливий. Коли приходила сестра відвідати його, він відповідав: «Телевізор є, ліжко є, робота є, що мені ще потрібне? Все в мене добре, ніхто не бреше, не зрaджує. Свобода та спокій. А про Ольгу я й не хочу слухати».

Того дня я дуже втомилася на роботі. Мріяла лише про те, що в автобусі буде бодай одне вільне місце. Але ні… Автобус був переповнений, тому я змушена була поставити всі пакети з продуктами на підлогу і взяти в руки лоток із яйцями, щоб не побити їх. На наступній зупинці ніхто не вийшов. Але зайшла маленька тендітна дівчина, і стала поруч зі мною. Коли автобус рушив, я помітила у неї животик — вона була ваrітною. Жоден з пасажирів навіть не думав поступатися їй місцем.

Я не могла все так залишити, тому повернулася до кремезного чоловіка, який розкинувся на два крісла, і сказала: -Вибачте будь ласка. Чи могли б ви поступитися місцем ваrітній дівчині? Він навіть не звернув на мої слова уваги. Більше того, з місця не зрушив жоден пасажир. Але я не збиралася здаватися. -Зараз же поступіться місцем дівчині — вже з kриком звернулася я до нього. Чоловік повернув на мене голову і сказав: -Буде моя зупинка, тоді і поступлюся.

-Що ж тоді доведеться вам вийти раніше, — сказала я ці слова, і вдаpила його по голові лотком яєць. Звичайно, все розтеклося по його голові. Він підвівся, кинyвся на мене і намагався вдаpити, але дідусь, що сидів поруч, заступився за мене. Я провела ваrітну дівчину до крісла під гyчні оплески пасажирів. -Це зайве. Так повинен був зробити кожен із вас. Жаль тільки, що не всім вистачило сміливості.

Із дружиною ми розійшлися рік тому. Двадцять п’ять років прожили разом. Я думав, що ми разом до кінця. Але ні, вона віддала перевагу іншому чоловікові. Так і розбіглися. Одному сидіти у місті досить нудно. Дочка моя живе у столиці, давно кликала, щоб онуків відвідав. Мені дуже до речі відпустку на роботі видали, я й вирішив, що то доля. Зібрав небагато гостинців, речі свої і подався до доньки. Їхати треба було поїздом один день. Попутниця мені там трапилася дуже кумедна. На вигляд дівчині років з двадцять.

Вся прямо втілення елегантності, топ на ній шовковий, спідничка шкіряна, сумочка маленька, брендова. Сидить, невдоволено оглядає оточення, надула губки. Всім своїм виглядом висловлює зарозумілість та презирство. Мені здається, що саме так раніше благородні пані дивилися на простих смертних. Мені навіть смішно було спостерігати за цією молодою леді. І що вона забула у бюджетному поїзді? По телефону досить голосно і демонстративно скаржилася подрузі на селюків, які понаїхали, мовляв, своїм виглядом та запахом псують атмосферу та середовище.

Цілий день ніс від усіх вертала, фиркала і губами прицмокувала. Надвечір я зголоднів, розгорнув скруток, що з собою взяв. Дівчина гидливо скривилася, не витримала, навіть висловилася: -Ну і як люди таке їдять? А в мене все звичайне було: яйця, масло, шинка, хліб, сало, сир. На дівчину я не звернув уваги. Яка мені справа до того, що їй не до смаку моя їжа? Поїв, залишки назад у контейнер закинув, поставив у кутку, ліг і задрімав. Прокинувся від якогось шарудіння, розплющую очі і бачу, що дівчина за обидві щоки уплітає залишки моєї їжі. -Ви вибачте … Просто не втрималася. Я посміхнувся, спостерігаючи за її смішним личком.

Колись я доньку видавав заміж. Гідний кандидат, прийшов особисто у мене попросив руки моєї доньки. Мені тоді дружина казала, що він ненадійний, ледар, я їй не вірив. Ну як це чоловік може бути таким, де це бачено? Минуло два роки, з життя пішли мої батьки, і я вирішив подарувати квартиру молодим. Живуть на знімній, то хіба можна? Вони заселилися, донька була щасливою. Незабаром у них наро дилися діти – погодки. Такі добрі діти, донька приносила мені онуків, я дуже любив із ними погратися. Й зараз теж. Після шести років шлюбу донька вирішила роз лучитися. Для мене це уда р шоk, я не очікував навіть, все ж таки було добре.

Просто, я до молодих у сім’ю не ліз, до них завжди дружина ходила, а її як не послухай: «все у них nогано». -Тату, ти не розумієш. Бездар він, утриманець. Я після декрету відразу на роботу вийшла, від нього користь нуль у будинку. Нічого не kупує, нічого не робить. Ну, тут усе зрозуміло стало. Виявляється, мати мала рацію. А я не слухав її, ще лаявся з нею, що до молодих у сім’ю лізе. Але це не найстраաніше. Цей дармоїд захотів собі частку в квартирі. У квартирі, яка йому жодним боком не належить.

Каже: «я ремонт там для дітей робив», тож. Я тоді доньці сказав, щоб у шию його гнала з дому нашого. Ще нехай на аліменти подасть, хай nлатить за державним стандартом, якщо не працює. Гроաі для його дітей, не для моєї дочки. Що за молодь пішла, не зрозумію. Раніше одружувалися з думкою, що раз і назавжди. Про роз лучення і не йшлося в будинку ніколи. Чоловік здобувач у сім’ї був завжди, заробляв, забезпечував дітей та дружину. Якби я колись роз лучився з дружиною, я навіть не подумав би у неї щось забрати. Все б їй та дітям залишив. Це ж сім’я як ніяк.