NEWS 2SWEET

Наталя вийшла заміж за Івана і була просто щаслива, вона ніколи в житті не бачила ласки, уваги і турботи, так як вона була з дитб удинку. Жили вони окремо від батьків чоловіка, але, коли не ста ло свекра Наташі,

Іван привіз маму до себе додому, щоб та не була одна Свекруха Зінаїда Михайлівна не хотіла обтяжувати своєю присутністю невістку й сина, тому вона часто намагалася не з’являтися у них на виду. Натомість свекруха допомагала з господарством, доглядала за онуком, поки Наталя і син працювали.

Наталя часто сва рила свекруху, що вона не так готувала, не наглядала за сином, але бабуся Зіна весь час виправдовувалася, говорила, що ноrи її ледве ходять, тому вона і не може за онуком доглянути, о чі поrано бачать.

Свекруха ж намагалася в усьому догодити своїй невістці, але ніяк не могла і ось одного разу, Іван сильно захв орів, і йому потрібно було термінове ліkування. Поки чоловік лежав у ліkарні, Наталія бігала до нього в ліkарню, готувала йому їжу і наkазувала свекрусі доглянути за сином.

Один раз вона прийшла додому, побачила, що в сина черевики брудні, вил аяла бабу Зіну за те, що вона пустила його гуляти. Але одного разу вночі, думка Наталії про свекруху змінилося, коли вона випадково почула, як її свекруха молиться про здо ров’я сина, невістки та онуки,

а ще бабуся просила у Бога забрати її до чоловіка скоріше. Вранці, Наталія обняла свекруху, вперше назвала мамою і попросила вибачення за все, що вона зробила і наговорила, але бабуся Зіна не була на неї в об разі, вона все простила, і ось, незабаром після цього Івана виписали і вони всі разом прожили довго і щасливо.

Вадим був молодшою дитиною в сім’ї. У нього все в житті складалося відмінно — з навчанням, особистим життям, пізніше і з роботою. Старшому братові, Антону, пощастило менше. Він не особливо фанатів від навчального процесу, на особистому фронті – одні поразки, а з роботою… Антон не любив працювати.

Він був маминим улюбленцем, батьки вирішували все за нього. У нього не було друзів, а дівчата цуралися від нього, як від монстра. Вадим був одружений на Афіні, дівчині із забезпеченої сім’ї, яка про сільське життя чула тільки за розповідями. Пара жила в місті, залишивши батьків Вадима в селі. Антон тихо радів, що у брата вже 3 роки не було дітей.

— Будь вона моєю нареченою, у нас би вже було б 4 дітей, — говорив він братові. Сталося диво. Афіна повідомила чоловікові про ваrітність. Щастю Вадима не було меж. А коли пара дізналася, що у них буде двійня, так їх радість подвоїлася. Коли діткам було вже рік, молода сім’я приїхала в село на тиждень.

Одного разу, коли Афіна сиділа на ґанку, до неї підійшов Антон. — Ну що, поріднимося? — сказав він невістці і затягнув її за будинок, прикривши її рот рукою. Там Антон притиснув Афіну до стіни. Страшно і уявити, що могло статися, не будь сусідки, яка, побачивши це, крикнула:

— Антон, ти що твориш?А ну-ка відійди від неї. На крики сусідки вийшли Вадим з мамою. Бідну Афіну звинуватили в розгульному способі життя. Головним аргументом Антона було те, що його племінники були несхожі на Вадима, до того ж у них в роду не було ніколи близнюків, а те, що дід Афіни – близнюк, нікого не бентежило.

Афіна, ображена і принижена, завела машину і повернулася до батьків з двома дітьми в руках. Найбільше дівчину зачепила реакція Вадима, який не став на захист дружини, а повірив братові і звинуватив Афіну в невірності. Через місяць Вадим приповз до Афіни.

Aле дівчина послала вже колишнього чоловіка куди подалі.Хлопчики росли не по днях, а по роках. У 7-му класі вони вже були вище мами. Вони обидва стали хокеїстами, а один з братів був кращим бомбардиром в молодіжній команді. Ні Афіна, ні Вадим так і не зважилися на другий шлюб.

Вадим займався власною справою, Афіна теж працювала, але більшу частину часу вона проводила з синами на зборах, на змаганнях, водила на тренування і так далі. Якось Вадим дізнався, що його компанія спонсорує змагання, де братиме участь команда хлопчиків.

Він був упевнений в перемозі синів, і вирішив не упустити момент, запросити хлопчиків куди-небудь під час нагородження. Перед матчем він зустрів дружину в коридорі. — Вони і мої діти. Я маю намір відновити наше спілкування. Мені їх моторошно не вистачає. — Їм 17, Вадиме, вони знають про нас все і вже зробили висновки.

Не можна просто так вриватися в їхнє життя, просто тому що ти їх батько. Я тобі не забороняю, ти маєш право з ними спілкуватися. Але чи впевнений ти, що вони цього хочуть? Як і слід було очікувати, команда хлопчиків посіла перше місце під час нагородження були представники компанії Вадима, але його ніде не було.

У досить пізньому віці я усвідомила, що у свої 68 я живу сама, не спілкуюся зі своїми дітьми вже 20 років, а онуки й зовсім не здогадуються про моє існування. Я намагалася зрозуміти, як докотилася до такого. Тільки у такому віці я зрозуміла, що прожила своє життя неправильно, але нічого не могла вдіяти, адже час не повернути назад. Я завжди засуджувала своїх дітей за кожну провину. Коли в них щось не виходило, я гострила на цьому увагу своєю коронною “я так і знала, що так буде; а треба було мене послухати”.

Я ніколи не думала про те, чого хочуть мої діти, а не я. Я завжди тицяла свій ніс у особисте життя дітей, не залишала їм особистого простору. Я вважала, що без мене вони пропадуть. Я могла голосно нагрубити своїх уже дорослих дітей при гостях чи людних місцях. Згодом мої діти почали віддалятися від мене. Зараз ми навіть у свята не телефонуємо. Про народження онуків я дізнаюся із соцмереж.

Я спробувала повернути тепло до наших відносин, але в мене це погано виходило. — Навіщо тобі з нами спілкуватися, якщо ми тобі нічого крім клопоту не дамо? Знайди собі гідніше оточення, де не потрібно буде постійно контролювати. Тільки нещодавно я зрозуміла: зі своїми дітьми треба спілкуватися як із рівними. Вони відбулися особистості.

Їх треба поважати, годувати смачно, вислуховувати їхню думку. Не можна постійно тримати під своїм контролем. Вони живуть своїм життям та мають право на власні помилки. Я зараз одна. Скажіть, що я отримала натомість на свої крики та скандали? Що толку в тому, що я “знаю щось краще за них”? Цінуйте своїх дітей, поважайте їхній вибір, станьте їх найкращими друзями, а не тиранами.

Того вечора я готувала вечерю на кухні. Раптом у двері подзвонили. Всі були вдома, чоловік сидів біля комп’ютера, діти грали в своїй кімнаті, гостей ми не чекали. Я пішла відкривати двері. На порозі стояла молода жінка, вона вручила мені згорток з новонарод женою дитиною і сказала, що це дочка мого чоловіка,

мовляв, він нагуляв і кинув її, сказавши, що любить дружину і не збирається з нею роз лучатися. Потім додала, що дитина їй не потрібна — і пішла. Сказати, що я була в шоці-нічого не сказати. Я увійшла в кімнату, чоловік злякано дивився на мене своїми величезними очима.

Мій дев’ятирічний син запитав, що це за малятко, я відповіла, що лелека приніс нам сестричку. Молодший син здивовано подивився на мене і сказав: «Виявляється, лелека дійсно приносить дітей». Я всю ніч не спала, з чоловіком у нас була складна розмова. Він зізнався, що зустрічався з цією жінкою, але її він не любив, не збирався кидати мене.

Я твердо вирішила залишити дитину: не могла кинути беззахисного малюка напризволяще; до того ж, завжди хотіла дочку. Після цього відносини з чоловіком стали натягнутими. Він попросив прощення і дякував мені за те, що я не відмовилася від його дочки. Пройшли роки. Діти виросли стали дорослими. Біологічна мати моєї дочки не давала про себе знати.

За всі ці роки я жодного разу не пошкодувала, що вирішила виховати дочку чоловіка і піклуватися про неї. Вона у мене красуня, до того ж-дуже хороша, життєрадісна. Нещодавно їй виповнилося 17 років. У день її народження подзвонили у двері. Вона пішла відкривати. На порозі стояла незнайома жінка; вона подивилася на мою дочку і сказала, що є її біологічною матір’ю: 17 років тому вона залишила тут свою дитину.

А тепер прийшла за нею. Моя дочка подивилася на неї з презирством і сказала, що у неї є мати, яка виростила її — і закрила двері. Вона знала, як опинилася в нашій родині, я сама їй розповіла. Дочка обняла мене і сказала: «Спасибі тобі, мамо, за все: за твою любов, ніжність і ласку».

Тетяна працювала в квітковому магазині. Йшов сніг, було дуже холодно. Вона була дуже втомленою і поспішала додому. Перед нею стояв чоловік. Жінка хотіла обійти його, але той зупинив. — Вибачте, ви не могли б мені допомогти? Потім чоловік почав розповідати, що його речі вкрали. А коли вийшов з поїзда, щоб зловити зло дія, поїзд поїхав.

Тетяна не повірила йому. Вона, звичайно ж, подумала, що це черговий бо мж, під враженням реклам бойовиkів. — І ви туди ж. Господи, чому мені ніхто не вірить? — похитав чоловік головою. Потім він підняв голову і сумним поглядом подивився в небо. Тетяні стало шкода його. Вона зважилася впустити його до себе.

Михайло пішов у душ, а Тетяна почала шукати йому одяг. У шафі були старі речі брата, їх вона і взяла. Жінка розігріла суп для гостя. В цей час повинна була прийти її мама, вона сподівалася, що та запізниться, інакше побачить чоловіка і все не так зрозуміє. Надії не виправдалися. Через хвилину мама вже відкривала двері.

Вона не розуміла, що тут відбувається, почався допит. Незабаром на кухню увійшов Михайло. Він привітався трохи збентежено і винувато. Тетяна зрозуміла, що він почув їхню розмову. Чоловік сів за стіл. Попросив телефон, щоб подзвонити дочці і сказати, що не вийде потрапити на весілля, проте колега Михайла, з яким у нього був бізнес, відправив машину, скоро за ним повинні були заїхати.

Тетяні не хотілося відпускати чоловіка, він став для неї рідним за ці пару годин. Мамі теж він сподобався, вона давно хоче видати дочку заміж. Минуло три тижні. Тетяна працювала тридцять першого грудня. На вулиці, стояв Дід Мороз і розмовляв з директором магазину. Голос був дуже знайомий Тетяні.

Нарешті Дід Мороз підійшов до неї. — Я знав, що ви працюєте, ось і вирішив здивувати вас, підняти настрій. Вийшло? — Михайло з надією подивився на Тетяну. — Вийшло — Тетяна засміялася. Через місяць вона поїхала з Михайлом в інше місто. Мати була дуже рада за свою дочку. Молодята теж були шалено щасливі.

Мені було 25, коли я одружився. Лейлі, моїй дружині, тоді було 23. У шлюбі ми вже чотири роки, дітей ми не маємо. У цьому, власне, і наша проблема. Я дуже хочу дітей, дуже люблю їх, а моя дружина – проти. Мовляв, я мало заробляю, і ми не зможемо утримувати дитину. Але я так не думаю. Як на мене, за місяць отримувати 15000 гривень – це не мало, особливо для нашого містечка.

Та й плюс дружина отримує близько восьми тисяч. Цілком би вистачило. Але ні. Вона думає, що якщо залишиться в деkреті, моїх зароблених rрошей не вистачить на дитину. Але я так не вважаю.

Адже у мене є друзі, які заробляють менше за мене, і у них не один, а набаrато більше дітей. Нормально встигають. Але цими прикладами я не можу переконати її. Вона вважає, що дитина у наш час – недозволена розкіш. Потрібно відповідально підійти до цього питання. Але ж я цілком серйозно налаштований.

Я чесно не розумію, як у жінки може не з’являтися бажання наро дити дитину, стати матір’ю. Через цю історію я всерйоз почав думати про роз лучення. Знайду собі таку жінку, яка захоче дітей та буде рада стати матір’ю. Якщо слухатиму дружину, то нам треба почекати ще три роки.

Мовляв, вона порахувала, і наше фі нансове становище покращиться саме тоді. Але не хочу я в 32 стати батьком лише першої дитини. Я хочу двох дітей: доньку та сину. Хочу гуляти разом із ними, як це роблять мої друзі. Та й будь-який нормальний чоловік хоче продовження свого роду. Та ще мені набридли її занепокоєння про те, що після народження дитини я кину їх, або почну їй зрад жувати, адже багато хто саме так робить.

Мені іноді не віриться, що за всі ці роки вона не зрозуміла, якою я насправді. Що я не »всі». У мене є свої пріоритети. Зараз не знаю як вчинити, як їй переконати у протилежному. Чи, може, не варто? Просто знайду ту, яка зрозуміє та підтримає мене?

Люди нарешті звертали б увагу на тих, хто потребує допомоги, набагато частіше. Саме так і вчинив Борiс 52-річний водій шкільного автобуса. Одного разу зимовим і холодним ранком Борiс віз дітей до школи, коли помітив маленького хлопчика, що плакав, він був засмучений тим, що у нього не було ні шапки, ні рукавичок.

Взимку важливо, щоб батьки стежили за тим, як одягнена дитина. Потрібно одягати теплі куртки, шапки і шарфи. Однак, на превеликий жаль, не всі сім’ї можуть собі дозволити купувати якісний і теплий зимовий одяг.

Борiс почув, як хлопчик плаче, а коли подивився на нього побачив замерзлу дитину, з червоними вухами і руками, у якої по щоках текли сльози.Он вирішив, що зобов’язаний допомогти. Він підсів до нього і віддав свої рукавички, паралельно заспокоюючи його. Але Борiс розумів, що цього недостатньо. Йому хотілося зробити щось більше, ніж просто віддати свої рукавиці.

Небайдужий водій автобуса вигадав, як допомогти хлопчику. Після того, як він висадив дітей у школи, Борiс відправився в магазин, де купив 10 шапок і 10 пар рукавиць. Потім він повернувся назад в школу і передав куплені речі для хлопчика і деяких інших дітей, чиї родини не могли собі дозволити одяг Діти не повинні мерзнути взимку і Борiс знав це, як ніхто інший. «Знаєте, у мене у самого діти і внуки.

Ніхто не захоче, щоб їх дитина мерзла», — каже благородний водій. Вчинок Борiс здивував батьків хлопчика і керівництво школи. Вони вирішили, що зобов’язані висловити свою повагу до нього і написали пост на сторінці школи в Facebook. Тож не дивно, що цей пост розлетівся по всьому інтернету. Близько 18 000 людей поставили лайки, написали коментарі і репостнули запис. Борiс Борiсовiчь людина, яка своїми вчинками робить наш світ теплішим і добрішим.

Йому не варто було це великих зусиль або витрат. Він просто хотів допомогти. Натомість Борiс відчув любов тисячі людей, які оцінили його вчинок. Він проявив людяність і не залишився байдужим по відношенню до людини, якій потрібна допомога. Діліться цим записом зі своїми друзями, давайте робити світ кращим разом!

Мої дорогі діти! Завтра ви приїдете до мене в гості, тому що у мене ювілей. Ви побачите, що я старію. Будь ласка, будьте терплячі і спробуйте зрозуміти, через який етап життя я зараз проходжу … Якщо я або тато будемо вам розповідати те, що вже розповідали рік назад, якщо ми будемо повторювати одні й ті ж історії знову і знову, не переривайте нас, щоб роздратовано помітити: «Ти це вже розповідала.

Пару хвилин тому»… Просто вислухайте. Будь ласка. Постарайтеся згадати ті часи, коли ви були маленькими, і я читала вам одну і ту ж казку знову і знову, поки ви не засипали. Коли кажу, що не хочу зараз приймати ванну, не гнівайтесь і не турбуйте мене. Краще згадайте, як вечорами після важкої роботи ми вмовляли прийняти вас душ, коли ви були дітьми.

Адже ви не дуже любили його, чи не так? Коли ви бачите, наскільки я неосвічена в тому, що стосується нових технологій, просто дайте мені час навчитися. І не дивіться на мене так! .. Пам’ятаєте, як я терпляче вчила вас робити щось нове? Як вчила вас одягатися, розчісувати волосся, вирішувати кожен день складні життєві питання … Приходять дні, коли ви все гостріше і гостріше будете помічати, що я старію.

Прошу вас, будьте терплячі. І спробуйте зрозуміти, через що я проходжу, намагаючись розібратися в ваших гаджетах і скайпі … Якщо я іноді втрачаю думку або нитку розмови, дайте мені час згадати, про що йде мова. Чи не нервуйте. Не проявляйте нетерпіння і зарозумілість. Просто знайте: найголовніше для мене-бути поруч з вами. Ви завжди будете займати головне місце в моєму серці …

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку.

Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати.

Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель.

-Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Після весілля ми з чоловіком жили разом з його матір’ю. Свекруха мене не любила і не приховувала цього. Я намагалася не попадатися їй на очі дуже часто. Однак, моїх дочок, своїх онучок, Лілія Дмитрівна просто обожнювала і допомогла мені виростити.

У нашій родині склалася дивна традиція: всіх вітали з днем народження та дарували подарунки, тільки я завжди залишалася поза увагою. Чоловік та свекруха щороку отримували привітання та презенти.

Дітям влаштовували свята з гостями та частуваннями. А ось для мене завжди звучало те саме: — Навіщо тобі квіти? Чого тобі ще бракує? У тебе все є. Звісно, мені було прикро. Згодом я поїхала на заробітки до Німеччини. Усі гроші відправляла додому.

Цього року у вересні мені виповнилося 60, і я вирішила відсвяткувати цю дату як слід. Замовила ресторан, запросила рідних, привела себе до ладу, купила вбрання. Адже за останні два роки я тільки працювала, і тепер вперше за довгий час хотіла влаштувати собі справжнє свято.

Як і завжди, мені ніхто не подарував нічого, окрім сватів, які дали по 1000 гривень. Мабуть, усі думали, що мені, як заробітчанці, нічого не потрібно. Але я не образилася, бо сама собі зробила подарунок — запланувала відпустку за кордоном та купила гарну газонокосарку.

Моє рішення всіх шокувало. Діти чекали, що я віддам гроші сім’ї. Дочки пішли, не попрощавшись, а чоловік тепер не розмовляє зі мною. Але я не шкодую про свій вибір і готуюся до відпустки. Як думаєте, я вчинила правильно?