NEWS 2SWEET

Надя з явним небажанням натягувала на сина куртку, подумки намагаючись придумати причину, щоб не їхати в гості. Але варіантів не було — від зустрічі зі свекрухою їй не відвернутися. Відносини між ними від початку не склалися, і з роками ситуація не змінилася. Любов Костянтинівна з першого дня знайомства скептично ставилося до молодої дружини свого сина. Різниця у п’ятнадцять років здавалася їй занадто великою, і свекруха твердо вірила, що Володимир має право на кращу жінку. — Нади, ну що ти знову дуєшся? — роздратовано спитав Володимир, помітивши її кисле обличчя. — Ти знову не хочеш їхати? — Якщо сам знаєш відповідь, навіщо питаєш? — невдоволено зітхнула Надя. — Як завжди, вона чіплятиметься до мене: то я дитину не так виховую, то готую погано, то тебе не варта. Тільки забуває, що я працюю з ранку до вечора, годую вас обох і оплачую більшу частину наших витрат.

— Ти ж удома сидиш! — парирував чоловік, начебто не помічаючи суті претензії. — Я працюю віддалено. Це не рахується? — примружившись, відповіла Надя. — Ти хоч розумієш, що це приносить мені більше прибутку, ніж твоя робота? — Я не винен, що мені мало платять, — буркнув Володимир, відчувши укол у свій бік. Надя, справді, заробляла в рази більше за чоловіка. Вона була талановитим дизайнером та працювала з дому, але, схоже, для Володимира це досі не мало значення. — Може, ти сам поїдеш? — з надією запропонувала Надя, зупинившись посеред коридору. — Сьогодні 8 Березня! Можна хоча б у свята відвідати маму? Я ж твою не ігнорую! — Моя хоча б тебе не принижує… — Ти просто надто сприйнятлива, — відмахнувся Володимир. Надя зрозуміла, що відмовлятися безглуздо. Подумки змирившись, вона продовжила одягати сина. За годину вони стояли на порозі квартири свекрухи. З вітальні долинали голоси, мабуть, уже зібралися гості. Надя скривилася. Тут була Олена — онука свекрухи, з якою у неї теж не склалися стосунки. Любов Костянтинівна душі в ній не мала, явно віддаючи перевагу їй, на відміну від маленького Артема. Вся увага припадала Олені, і Надя давно перестала сподіватися, що бабуся однаково любитиме обох онуків.

Увійшовши до вітальні, жінка побачила за столом кількох літніх родичок та парубка Олени. — А ми почали вечеряти без вас, — з посмішкою сказала свекруха, дивлячись на невістку. — Вовчик, ти де там? Володимир з оберемком квітів увійшов слідом. — Ось ти мій золотий! — розчулено сплеснула руками Любов Костянтинівна і кинулася до сина. Наді вона не сказала навіть простого «дякую». Через деякий час свекруха завела за столом розмову про свою трикімнатну квартиру. — Вирішила оформити на Оленку, — гордо оголосила вона, дивлячись на онучку. — Вов, тобі й так є де жити. Надя спохмурніла. Володимир мовчки кивнув, навіть не спробувавши заперечити. Вона подумки замислилася. А якщо їхній шлюб одного разу дасть тріщину? Чоловік залишиться без житла. Свекруха незабаром оформила квартиру на онучку, уклавши договір, що та зможе вселитися туди лише після її смерті.

Але життя внесло свої корективи. Любов Костянтинівна раптово перенесла інсульт і виявилася прикутою до ліжка. — Нам треба переїхати до мами, — оголосив Володимир, ніби не припускаючи іншого варіанта. Надя розуміла, що буде важко, але сперечатися не стала, не бажаючи виглядати черствою. Незабаром їй довелося звалити на себе не лише роботу та турботу про сина, а й повний догляд за свекрухою. Щодня вона годувала її, перевертала, мила, доглядала. — Вов, — одного разу спитала Надя, — а чому Олена не може доглядати свою бабусю? Адже квартира на неї переписана. — Їй ніколи. Вона вчиться, у неї хлопець. Не буде ж вона хлопця до бабусі наводити, — роздратовано відповів чоловік. — Мені важко. Все на мені! — Я зрозумів, до чого ти хилиш, — посміхнувся Володимир. — Просто не хочеш доглядати маму? — Я працюю, виховую Артема, господарюю, а тепер ще й цілодобовий догляд за твоєю матір’ю! — Не витримала Надя. — Давай наймемо доглядальницю. — Ти за неї заплатиш? — Ні, з пенсії твоєї мами. — Тоді ні! — твердо заявив чоловік. — Розумію… А навіщо я тобі тоді? — стомлено посміхнулася Надя. — Щоб бути безкоштовною доглядальницею? — Моя мати — твоя свекруха! Ти її просто зобов’язана доглядати! Не я ж її митиму, — чоловік аж зморщився тільки від думки, як представив усю цю процедуру. Надя, дивлячись на чоловіка, раптом зрозуміла, що він її використовує.

Він живе за її рахунок, не допомагає, але вимагає, щоб вона тягла все на собі. Олена жодного разу не відвідала бабусю. Мабуть, просто чекала, коли та піде, щоби нарешті зайняти квартиру. Усю ніч Надя міркувала про майбутнє. А наступного ранку, коли Володимир пішов на роботу, вона зібрала речі, взяла сина за руку і повернулася до своєї квартири. Перед відходом вона надіслала чоловікові повідомлення: «Я більше не збираюся бути безкоштовною доглядальницею. Розбирайся сам». Телефон вимкнувся. Надвечір Володимир прийшов до неї, злий і незадоволений. — Повертайся, інакше розлучення! — Розлучення, — спокійно відповіла Надя. — Пошкодуєш! Я можу передумати, а ти потім не повернешся! — Не хвилюйся, я точно не передумаю. Дякую за сина — єдине, за що я тобі вдячна. Завтра подаю заяву до РАГСу. За місяць вони офіційно розлучилися. Володимир не намагався повернути дружину – образа не дозволяла. А Надя більше не хотіла витрачати своє життя на чоловіка, який бачив у ній лише зручну прислугу. Через півроку вона дізналася, що свекрухи не стало. А невдовзі Олена продала квартиру і залишила дядька без даху над головою.

Ось уже 14 років я заміжня за Костею. Він чудовий чоловік: надійний, дбайливий, завжди був поруч у важкі моменти. Одним з найважчих був день мого першого весілля. До Кості я полягала в серйозних стосунках з Назаром і була закохана в нього по вуха. Ми зустрічалися два роки та будували плани на майбутнє. Назар зробив мені пропозицію, і я одразу погодилася. Ми розповіли друзям і всі нас вітали. Усі, крім Кості. Він був найкращим другом Назара. Якось Костя підійшов до мене і сказав: — Не виходь за нього! Він тебе не вартий! — Чому? — Тому що він егоїст, дбає лише про себе і використовує інших. — Ти перебрав зайвого, — відповіла я, не надавши значення його словам. Я була закохана і продовжувала готуватися до весілля. Купила сукню, туфлі, прикраси. Все йшло за планом, поки не настав день урочистостей.

У день весілля я чекала Назара вдома, адже ми мали традицію, що наречений повинен приїхати і забрати наречену після символічного викупу. Але година минала за годиною, а він не приїжджав. Замість Назара прийшов Костя. — Де Назар? — Запитала я. — Він передумав! — відповів Костя. Можете собі уявити, що я тоді відчувала. Я весь день плакала, переживаючи страшне приниження. Назар навіть не подзвонив. Наступного дня я дізналася, що він поїхав до іншого міста до батька. Минув рік, і я вийшла заміж за Костю. Ні дня про це не пошкодувала, навіть подумки дякувала Назару за те, що він втік. У нас з Костею двоє дітей та свій затишний будинок, а чоловік побудував успішний бізнес. Нещодавно ми поїхали до рідного міста відвідати могили родичів. І ось, просто біля цвинтаря, я несподівано зустріла Назара. — Ну що, щаслива з Костею? — спитав він з явним сарказмом.

— Про що ти кажеш? То був не мій вибір. Ти втік, залишивши мене в ганьбі! — Так, тому що Костя мені все розповів. Зізнався! — Про що? — Про ваші стосунки та твої зради. — Я ніколи тобі не зраджувала, і з Костею у мене все почалося набагато пізніше! Я повернулася додому, голова йшла кругом. Костя помітив мій стан: — Чому ти така бліда? — Я зустріла Назара … Він сказав правду? Це ти у всьому винен? Костя зізнався: — Зрозумій, я завжди любив тебе і знав, що ти будеш щаслива тільки зі мною. Тепер я не знаю, як це можна пробачити і як жити далі з Костею. Наш шлюб завжди здавався мені ідеальним. Але як довіряти людині, яка здатна на таку підлість?

Моя мама дві квартири записала на старшого брата, залишивши мене без нічого. А зараз брат хоче, щоб в старості маму я доглядала. Коли я відмовилася — брат перестав зі мною спілкуватися Все для сина, а мені — нічого. Кажуть, що батьки люблять всіх своїх дітей однаково, але у мене протилежна ситуація. Я була у батьків молодшою дочкою.

На 8 років раніше за мене з’явився на світ мій старший брат Ігор. Батьки брата просто обожнювали: — Наша гордість, спадкоємець, — з гордістю повторювала мама. -А тебе наро дили, щоб в старості було кому склянку води подати, — говорила мама вже мені, — дівчатка повинні доглянути на старість батьків. На Ігоря чекають великі справи, а ти з нами залишишся вдома. Коли я була ще маленькою, я не розуміла суті подібних перспектив. Але з роками ставало все образливіше. Четвірка з фізики брата сприймалася мало не як Нобелівська премія, а мій щоденник в одній п’ятірці — як само собою зрозуміле. -Дівчата і повинні отримувати п’ятірки, — таку відповідь давали батьки.

Ігор в інститут на бюджетне місце не надійшов, батьки стиснулися в усьому, але дали первістку освіту за гроші. Папа влаштувався таксувати вечорами і на вихідних. На цій роботі він і надірвався. Просто ввечері ліг спати, а вранці не прокинувся. -Добре, що останній семестр оплатили, — все, що сказала мама. А потім у Ігоря були проблеми з працевлаштуванням, брат працював по 3-4 місяці і його просили на вихід, «за власним бажанням». Значить знайшлися бажаючі по блату на місце мого синочка, — резюмувала мама. Я закінчила школу і вступила до інституту на бюджет, а через півроку брат одружився. Радості мами не було меж: тепер улюблений син забезпечить її онуками. -Ніночка, дочка, поспи довше, я сама все зроблю, — примовляла мама, адже молоді жили у нас. А мені довелося перебратися на кухню. Огидно було спостерігати, як мама розстеляється перед невісткою, виконуючи її примхи: -Я не хочу уславитися злісної свекрухою, — твердила мама, — якщо Ніночка буде на мене ображатися, то і Ігор теж буде жити погано. Він же її любить. Вони ж сім’я. А ще через рік не стало татової мами. Вгадайте, кому за заповітом вона залишила свою однокімнатну квартиру? Правильно, онук!

Він же гордість р одини і спадкоємець. Але молоді в квартиру жити не втекли. -Ми з тобою підемо в однушку, а Ігорю з Ніночкою я залишу нашу двокімнатну, — заявила мені мама, наказавши збирати речі, — у них же діти підуть, як вони з дітьми в однокімнатній будуть жити? Після закінчення інституту я зібралася заміж. Жити з моїм чоловіком, який не мав свого кутка в столиці, нам треба було на зйомці. З дитиною ми вирішили почекати. А у Ігоря підростав син, названий Ігорем, в честь батька. Ніна сиділа в декреті, а мама норовила у нас з чоловіком зайняти грошей: -Ігоря важко, Ніночка не працює, а він заробляє мало, треба Ігоречка-молодшого ростити, а з моєї пенсії не розженешся. А з наших зарплат, які йдуть на оплату знімання розженешся? Але мама Ниночке обіцяла допомагати, а то ж кине вона Ігоря і синочок буде страждати. Мій чоловік часом давав грошей тещі, але вже і Ігорка-молодшому стукнуло 5 років, а Ніночка все не поспішала виходити на роботу і чоловік сказав: -Теща не говорила нічого на рахунок того, що тебе нар одили, щоб забезпечувати життя старшого брата? Ні? Ну і чудово. Припиняємо спонсорувати Ігоря. Будемо збирати на своє житло. На перший іпотечний внесок.

За цей демарш мама з нами не спілкувалася 3 роки. За цей час ми взяли квартиру в іпотеку, а я нар одила доньку. Коли дівчинці було пів року подзвонив брат: -Мама невдало впала, зараз вона в лі карні, а коли її випишуть, за нею потрібен догляд. Ти в декреті сидиш, ось і переїжджай до мами знову, доглядай. Не вистачало ще, щоб моя Ніночка з-під свекрухи підгузники змінювала. Ти дочка, ти і повинна це робити. З дитиною від чоловіка переїжджати в однокімнатну квартиру? Маячня. Ми з чоловіком вирішили взяти маму до нас. При цьому мама через місяць у відкриту сказала, що в лік арню Ігор привозив нотаріуса для оформлення заповіту: — Я сама просила, я злякалася, коли зі мною це сталося. Звичайно, двокімнатну я залишила синові, а як інакше? Він же спадкоємець, та й Ніночка могла образитися. Не переживай, у тебе є чоловік, він запрацює. А Ігор обіцяв з тобою поділитися. У нього ж ще однокімнатна в власності. Мама повільно, а

Через 8 місяців вона сказала, що хоче переїхати додому, а я зможу кілька разів на тиждень приїжджати і допомагати їй. Але виявилося, що переїжджати їй нікуди. -Це моя квартира була, — заявив брат, — я її продав, мама все одно з тобою жила! На виручені гроші братик купив дві машини: собі і Ніночка, а ще шубку дружині. Решту суми просто витратили. І тут я психанув: — Мама, ти повертаєшся в свою двокімнатну квартиру. Так, ту саму, де живе брат з сім’єю. Заповіт — НЕ дарча, тобі є, де жити. Ні, у мене ти жити не будеш. ти сама розпорядилася своєю власністю, дай і мені з чоловіком розпорядитися своєю. -Але Ігор з Ніночкою образяться, — мама була в подиві, — Ніна звикла жити одна. Все було, як завжди. Мої бажання маму не цікавили. Але я була непохитна. Маму ми перевезли в її квартиру. Ніна зустріла нас шипінням: доводилося перекладати з дитячої Ігоря-молодшого в батьківську спальню. А брат висловився: -Тебе наро джували, щоб ти доглядала в старості за батьками, чому мама повинна жити у мене? — Чи не в тебе, — відповіла я, — а у себе.

Ти сам все для цього зробив. Продав однокімнатну квартиру, яку тобі залишила бабуся, грошей хотілося. Досить будувати щастя за мій рахунок. Мені з спадщини ні копійки не дістанеться, а таке ставлення до себе, я більше не потерплю. Мама іноді дзвонила і скаржилася на Ніночку. Але вона сама отримала те, що хотіла. Чоловік порадив тещі: — А ви змініть заповіт, порвіть на їхніх очах, дивись і лагідніше стануть. Так мама і зробила, тепер Ніна з Ігорем стали знову до неї ставитися по-людськи, а мені туди хід закритий: я причина всіх нещасть, як же, не виправдала мети появи на світло. От і добре. Я ні від кого нічого не чекала. Все, що є-заробляємо самі. Ми впораємося, добре, що хоч мені Бог дав хорошого чоловіка. А мама-Бог їй су ддя: як можна робити таку велику різницю між дітьми?

Життя сповнене несподіваних поворотів. Поки людина осмислює одну подію, доля вже підкидає нову — ще дивовижніше. Іноді потрібно лише один раз подивитися на себе збоку, щоб побачити, чого насправді варте твоє життя. Ціна ідеальної дружини Лідія обережно протерла кришталеву вазу — весільний подарунок від свекрухи. За п’ятнадцять років шлюбу ваза зблікла, як і почуття у її сім’ї. На дні залишилася ледь помітна тріщина після того пам’ятного вечора, коли Андрій вперше підвищив голос. Тоді вона мовчки підняла розбиту тарілку, не промовивши жодного слова. Напередодні важливої вечері Лідія випадково почула телефонну розмову чоловіка. Андрій говорив про ділову зустріч, партнерів, новий контракт… Про неї — жодного слова. Вона була частиною цього будинку, таким же предметом інтер’єру, як ваза, що стояла на полиці. У відображенні дзеркала вона побачила себе — жінку зі стомленими очима. Колись вона викладала літературу, писала наукові статті. Тепер її світ звузився до побутових турбот та піклування про чужий успіх. — Лідо, ти не забула про завтрашню вечерю? — спитав Андрій, заходячи до кімнати. — Пам’ятаю. О котрій чекати гостей? — До сьомої. І… буде краще, якщо ти просто накриєш стіл і підеш до себе.

Це ділова зустріч. Вона завмерла. Як це піти? У своєму будинку? — Я господиня цього будинку. — Лід, не починай. Просто допоможи з вечерею та не заважай. Я мушу справити враження. Вона не відчула болю. Лише порожнечу. Андрій щось говорив про нову помічницю Вероніку про важливість моменту, але її думки вже були далеко. Увечері, розставляючи сервіз, вона згадала слова бабусі: «Життя — як шахова партія. Головне — вчасно зрозуміти, що ти не пішак». Завтра буде особливий день. День, коли Лідія перестане бути «фоном». Вдома, але не господиня Вранці Лідія готувала пиріг з лососем — його завжди хвалили гості. Руки рухалися автоматично, але у голові звучали думки: п’ятнадцять років тому вона відмовилася від роботи заради сім’ї. Тоді здавалося, що кохання — це коли поступаєшся. Тепер вона розуміла, що поступатися можна лише до певної межі. До третьої години квартира наповнилася ароматами страв, а Андрій миттю заглянув на кухню:

— Чудово справляєшся. Вероніку я посаджу поруч з Михайлом Сергійовичем — вона має гарне ділове чуття. Лідія нічого не відповіла, але всередині щось надламалося. Вероніка. 26 років, червоний диплом, впевнена усмішка, від якої чоловіки втрачають голову. Минулого тижня Лідія бачила її з Андрієм у кафе — діловий обід, звісно. О пів на сьому у двері подзвонили гості. Лідія залишилася у сусідній кімнаті, прислухаючись до голосів. — А де ж ваша дружина? — пролунав жіночий голос. — О, вона зайнята на кухні, — відповів Андрій. — Домашні справи. Вона стиснула пальці у кулаки. Домашні справи… У її голові випливли картини: наукові конференції, студенти, плани на докторську. А тепер її єдина роль — бути тінню чужого успіху. Ціна мовчання У шафі лежала чорна сукня — строга, елегантна. Та сама, в якій вона захищала кандидатську. Вона все ще сиділа ідеально, наче чекала свого часу. Вона дістала записник — 15 років вона вела облік сімейних витрат. Сьогодні ці записи набули нового сенсу. «Прибирання та готування — 40 000 на місяць. Організація прийомів — 50 000 за вечір. Догляд за гардеробом — 30 000…»

Цифри складалися у суму, від якої перехоплювало подих. З вітальні пролунав дзвінкий голос Вероніки: — У сучасному світі кожен має бути ефективним. — Абсолютно правильно, — підхопив Андрій. — У будинку теж потрібний порядок. Моя дружина… чудово справляється з господарством. Лідія посміхнулася. В університеті вона читала курс античної літератури. «Дружина — домашня рабиня», — писав Аристотель. Дві тисячі років минуло… А що змінилося? Вона подивилася на годинник — без чверті дев’ять. Час збирати каміння. Час говорити Лідія увійшла до вітальні в той момент, коли Андрій розповідав про важливу угоду. Її появу помітили не одразу. Першою замовкла Вероніка — осіклася на півслові, побачивши жінку в чорній сукні. У тиші, що настала, було чути тільки цокання годинника. — Лідо? — Андрій підвівся. — Ти щось хотіла? — Хотіла. — Вона посміхнулася. — Подати фінансовий звіт. Михайло Сергійович підняв брови. — Фінансовий? — Так. Я підрахувала вартість домашньої праці. Цифри злітали з її губ, як осіннє листя. Вартість роботи домробітниці, няні, персонального помічника, організатора заходів.

15 років, помножені на 12 місяців, на 30 днів. — Ліда, може, не зараз? — Спробував заперечити Андрій. — А коли, Андрію? Коли ти наступного разу скажеш гостям, що я просто займаюся господарством? Чи коли вирішиш, що Вероніка краще впорається з роллю твоєї дружини? Вероніка спалахнула. Дружина Михайла Сергійовича зняла з шиї перли — старовинний жест жіночої солідарності. — Знаєте, — раптом сказав Михайло Сергійович, — моя мати теж залишила роботу заради батьківської кар’єри. Вона так і не пробачила собі цього. Лідія відчула, як по щоці скотилася сльоза.

Не від образи. Від усвідомлення. — Я принесу каву, — спокійно сказала вона. — І знаєте що? Я таки залишуся. Адже це мій будинок. Після балу Гості розійшлися за північ. Михайло Сергійович поцілував Лідії руку — на знак поваги. Його дружина залишила візитку: «Зателефонуйте. Просто так». Вероніка пішла першою, опустивши очі. Андрій мовчки курив на балконі. — Я хочу повернутися до університету, — сказала Лідія. — Не на повну ставку, для початку. Він кивнув головою. У його погляді промайнуло щось нове — страх втрати? Чи проблиск розуміння? Почати спочатку Вранці на її столі лежала записка: «Пробач. Я все зрозумів. Давай почнемо спочатку?» Лідія посміхнулася. Але тепер правила будуть іншими. Вона зробила ковток кави — своєї, не для гостей — і подивилася у вікно. Тепер вона достеменно знала: мовчання — не її роль. А ви б змогли підрахувати ціну своєї любові?

Костя крокував додому після роботи, ховаючи замерзлі руки глибше в кишені. Сніг падав густими пластівцями, наче небо вирішило за одну ніч спустошити свої запаси. Він сипався безперервно, чіплявся за вії, залітав за комір, а поривчастий вітер бив в обличчя так, що щоки давно заніміли. Шарф збився набік, і Костя роздратовано спробував його виправити. — Ну і зима, щоб її… — пробурчав він, оглядаючись у пошуках хоч якогось укриття від негоди. Двір був порожній, сніг лягав товстим шаром, перетворюючи вулиці на нескінченні білі пагорби. Він уже намацав у кишені ключі від квартири, коли раптом почув слабкий, майже невиразний голос: — Допоможіть… Костя зупинився. Вітер у дворі міг грати злий жарт, але серце стиснулося від тривожного передчуття. Він повільно обернувся, вдивляючись у засніжений краєвид. Двір був порожній, тільки світло ліхтаря мерехтіло вдалині. — Допоможіть… — голос долинув знову, трохи голосніше, але, як і раніше, слабкий. Усередині все похололо. Він зробив кілька кроків у бік великої кучугури біля краю дороги і завмер. На снігу, наполовину занесена кучугурою, лежала бабуся. Її пальто було тонким, не за погодою, а шапка з’їхала набік, відкриваючи сиве волосся.

Обличчя її було блідим, губи посиніли, а руки, складені на грудях, ніби намагалися втримати залишки тепла. — Бабусю! — Костя кинувся до неї, опускаючись навколішки в сніг. — Що з вами? Як так вийшло? Жінка ледве розплющила очі. У них застигли біль і втома. — Нога… Здається, зламала… — прошепотіла вона, губи тремтіли, слова давалися насилу. Костя поспішно дістав телефон. Пальці погано слухалися, холод робив їх дерев’яними, кнопки здавалися слизькими. Він набрав номер служби порятунку. — Алло, швидка? Тут жінка похилого віку, схоже, зламала ногу, не може встати. Адреса… — швидко промовив він, кидаючи погляд на стареньку, щоб переконатися, що вона все ще у свідомості. Вітер вив, сніг продовжував падати.

Костя, не роздумуючи, стягнув куртку і накрив стареньку, намагаючись захистити її від морозу. Він сам миттю відчув холод, але відмахнувся від цього. — Тримайтеся, бабусю. Незабаром приїдуть. Все буде добре, обіцяю, — тихо говорив він, ніби намагаючись зігріти її словами. Бабуся кивнула ледве помітно, спробувала посміхнутися. За кілька хвилин двір висвітлили фари. Червоний хрест на білому кузові швидкої допомоги з’явився зі снігової завіси. Лікар, чоловік років сорока зі стомленим обличчям, швидко підійшов, опустився навколішки і почав огляд. — Перелом, — сказав він, акуратно промацуючи ногу жінки. — Забираємо до лікарні. Костя підвівся. — Я з вами! — заявив він, але лікар похитав головою.

— Ти й так молодець, хлопче. Ми впораємося. Костя глянув на стареньку. Вона вже лежала на ношах, але перед тим, як її підняли в машину, вона глянула на нього, і в цьому погляді була щира вдячність. — Все буде гаразд, бабусю, — сказав він наостанок. — Ви у надійних руках. Двері швидко зачинилися, і машина повільно рушила по засніженій вулиці, залишаючи за собою слід. Костя залишився стояти на порожньому дворі, знову відчуваючи мороз на шкірі. Але всередині було тепло. Наступного ранку, за чашкою міцної кави, Костя почув дзвінок. На екрані з’явився незнайомий номер. Він не любив таких дзвінків, але щось усередині підказувало, що варто відповісти. — Алло? — Костянтине? — пролунав у слухавці низький голос. — Це лікар з лікарні. Ви вчора допомогли літній жінці. Костя одразу згадав її. — Так. Як вона? — Стабільна. Ми подумали, що ви її онук.

Вона назвала вас «хлопчик мій» і тримала за руку, коли ми несли її в машину. Їй потрібні деякі речі. Чи могли б ви допомогти? Костя на мить замовк. Він просто зробив те, що будь-хто зробив би. Але старенька прийняла його за рідного. І тепер відступити було б неправильно. — Так, звичайно, — сказав він твердо. — Скажіть, що треба. Записавши список, він швидко одягнувся, натягнув шапку та вийшов у магазин. Купив теплий халат, шкарпетки, капці. А біля каси, вже збираючись йти, задумався і взяв упаковку печива «топлене молоко» — те, що колись любила його бабуся. Коли він увійшов до палати, старенька одразу підвела голову. Її очі розширилися від подиву. — Ти… прийшов? — голос її тремтів. Костя посміхнувся. — Звісно. Хто ж вам допоможе? Він поставив пакет на тумбочку, акуратно розклав речі. Бабуся провела долонею по м’якому халаті, потім подивилася на нього. В очах блищали сльози. — Дякую, любий… Ніхто про мене не дбає…

Костя сів поряд на стілець, відчуваючи, як усередині все стискається. Начебто бабуся йому зовсім чужа, але чомусь на серці защеміло, ніби перед ним рідна людина. — А діти? Онуки є? — обережно спитав він, не знаючи, чи варто торкатися цієї теми. Бабуся важко зітхнула, повільно опускаючи погляд на свої натруджені руки, які смикали край ковдри. — Діти є… — голос її став тихим, якимось млявим, ніби всі сили вже пішли разом із цими спогадами. — Але щойно відмовилася підписувати документи на квартиру, одразу зникли. Адже вони хотіли все оформити на себе, поки я ще жива. А я… я не змогла. Ну, як так? Ще жива, а вже майно ділять. Ось і залишилася одна… Костя відчув, як щось неприємно стиснуло груди. Він не знав, що сказати, але мовчати теж не міг. — Тепер ви не одна, — нарешті промовив він, кладучи руку їй на плече. — Я вас відвідуватиму. Не переживайте. Бабуся підвела на нього очі, в яких стояла подяка, змішана з глибоким сумом.

У цих очах було так багато болю, але водночас і легка надія — ніби вона все ще вірить, що у світі є добрі люди. — Дякую, любий… — прошепотіла вона, стиснувши його долоню своїми теплими, тремтячими пальцями. І в цей момент Костя зрозумів: іноді доля зводить людей не просто так. З того часу він приходив до бабусі Ліди щодня. Щойно закінчував зміну, незважаючи на втому, незважаючи на бажання просто прийти додому та звалитися на ліжко, він заходив до лікарні. Надворі вже звично завивав зимовий вітер, сніг продовжував засипати двори, але в лікарняній палаті завжди було тепло. — Ну що, бабусю, як самопочуття? — бадьоро питав Костя, заходячи до палати з незмінною усмішкою. Бабуся Ліда, як він тепер її кликав, сиділа на ліжку, сховавшись до пояса під ковдрою. Окуляри з’їхали на кінчик носа, в руках старенький кнопковий телефон, а в кутку палати гудів телевізор, показуючи старий чорно-білий фільм. — Та все по-старому, любий, — усміхалася вона, прибираючи телефон убік. — А тебе на роботі не лають, що ти щодня до бабусі бігаєш? — Звичайно лають, — сміявся Костя, сідаючи на стілець.

— Кажуть: «Ти, Костю, нову бабусю завів?». А я їм: «Ага, та ще й яку!» Бабуся хихотіла, прикриваючи рота долонею, ніби боялася, що хтось почує. Вони могли проговорити годинами. Костя й сам не помічав, як летів час. Бабуся розповідала, як у молодості пекла пироги, як тягала з ринку важкі авоськи з молоком та картоплею. Згадувала, як з чоловіком ходили на танці і як улітку на дачі збирали найсолодшу малину. — От пам’ятаю, йшла з роботи взимку, руки так мерзли, що ключа в двері вставити не могла, — хитала головою вона. — А зараз що? Тільки лежу та дивлюся на стелю. Костя ділився своїми турботами. Говорив про начальника, який завжди був незадоволений, про сусіда, який вирішив стати барабанщиком і зводив усіх з розуму. — Живу один, вдома тиша… Тільки холодильник гуде, — якось поскаржився він. — То приходь до мене, — підморгнула бабуся.

— У мене завжди будинком пахне. Іноді вона пригощала його карамельками, а він привозив їй мандарини — ті з дитинства, що пахнуть Новим роком. — Ти мені як рідний став, — якось сказала вона, стискаючи його долоню. У її голосі звучала щира ніжність. — А що? Рідний і є, — усміхнувся Костя. Минуло кілька тижнів, і настав день виписки. Костя збирався приїхати, але раптово завалився на роботі. Дзвінки, звіти, начальник з новими завданнями. Він глянув на годинник — уже вечір, час відвідин закінчився. Пізно ввечері, коли він нарешті дістався додому, телефон завібрував. Костя взяв його, дивлячись на незнайомий номер. Повідомлення. «Дякую тобі, Костю, за турботу та увагу. Ти повернув мені віру в людей. Чекатиму тебе в гості, як рідного. Твоя бабуся Ліда». Він довго дивився на екран, перечитуючи повідомлення знову і знову. Потім усміхнувся. — Обов’язково зайду, бабусю, — тихо сказав він, ніби вона могла його почути. І знав — ця дружба не закінчиться. Адже іноді доля сама підкидає нам тих, хто нам потрібний.

Наш будинок був побудований на дві половини, так колись задумав дідусь. Він сам його збудував: в одній частині жили вони з бабусею, а в другій мої батьки. Коли дідусі та бабусі не стало, їхню половину будинку віддали моїй старшій сестрі, а мені сказали, що я залишусь жити з батьками. Сестра незабаром вийшла заміж, і вони з чоловіком одразу заявили: – У нас свій побут, у вас – свій, і ніхто не має втручатися. Мені було вісімнадцять, і я через недосвідченість закохалася в хлопця, який виявився нікчемним. Дізнавшись про мою вагітність, він зник. Я вирішила залишити дитину і стала самотньою матір’ю. Сестра постійно мені цим докоряла. Були часи, коли я навіть грошей на дитяче харчування не мала. Доводилося просити допомоги у батьків, але сестра лише кричала: – Сама народила – сама і годуй! Ніхто твого спиногриза утримувати не повинен! Але час минав, і багато що змінилося. Син підріс, я знайшла гарну роботу, хоч і в сусідньому селі.

Зараз я маю власну машину, і добиратися стало простіше. Мені 28 років, але заміж я поки що не поспішаю. Я не знайшла того чоловіка, з яким хотіла провести все життя. На жаль, нашого батька не стало, і тепер я живу з мамою та сином. За десять років сестра народила трьох дітей та оселилася у своїй половині будинку. Роботи в селі небагато, але мені здається, сестра з чоловіком і не надто її шукають. Я щодня їжджу на роботу, а вдома буваю лише ввечері. Син навчається у школі або проводить час з друзями. Мама займається невеликим городом, який ми ділимо на дві частини. Сестра не хоче садити разом з нами, воліє окремо, і, чесно кажучи, це мене влаштовує. Я не бачу причин працювати на сім’ю сестри. Ми з мамою навесні засаджуємо ділянку, мама потихеньку її доглядає, а восени ми разом збираємо врожай. Цього року я взяла відпустку.

Думала, нарешті відпочину і висплюсь як слід. Але одного ранку мене розбудив шум у будинку. Я одразу зрозуміла, що прийшли племінники. Я люблю дітей сестри, ніколи їх не виганяю і завжди чимось пригощаю. Напередодні я закупила продукти та склала їх у холодильник. Але коли вранці я відкрила холодильник, він виявився практично порожнім. – Мамо, ти віддала продукти дітям? – Запитала я. – Вони взяли самі, – відповіла мама. Я промовчала, не стала нічого говорити. Наступного дня я знову почула розмову сестри з мамою: – Ви що, навіть їжі не купили? Мені нема чим дітей годувати! – Там є крупа та фарш, бери, – відповіла мама.

Після цих слів я вийшла з кімнати і спитала сестру: – Чому ти приходиш до мами по їжу для своїх дітей? Адже у них є здорові батьки, які можуть піти на роботу і заробити! Мама розплакалася: – Шкода мені і сестру твою, і онуків. Що вони, голодуватимуть? – Мені теж шкода племінників, але я не винна, що в них такі недолугі батьки. Я не збираюся їх годувати. Тепер усе обернулося інакше. Я сама можу утримувати свого сина, себе та маму. А сестра, незважаючи на те, що має і руки, і ноги, і здорового чоловіка, просить у мене грошей і їжі. Мені все одно, що кажуть люди, але я не маю наміру допомагати тим, хто колись відвернувся від мене. Я попередила маму, що тепер контролюватиму все, що є в холодильнику. Якщо потрібно, я поставлю на нього замок.

У моєї найкращої подруги було весілля. Я, напевно, більше на неї чекала цього дня. Я і сукню гарну собі знайшла, все найкраще одягла, зачіску зробила, манікюр під колір сукні. Все було розкішно. Я прийшла до будинку нареченої у призн ачений час і тут її мати відводить мене на кухню. На столі я помітила шматок олії, банку та батон. -Ти Поки зроби бутерброди, маслом намаж, а зверху ікру червону поклади. Отак і вийшло, прийшла я на свято, а мене роботою наван тажили. Ну робити було нічого, довелося розбиратися з бутербродами. Я зняла свої кільця, браслет, годинник, щоб не забруднити.

Тільки от масло виявилося замороженим, ніби не в холодильнику, а в морозилці було. Батон був свіжий, сьогоднішній. Так сильно кришився, я його ледь нарізала. Поки різала, поставила олію на батарею, може допомогти розтанути. І все боя лася, що сукню не замазати. Масло все одно нарізалося шматочками, та й гаразд, зверху красиво замаскувала ікрою – начебто їстівно вийшло. Потім прийшла друга подруга Катя. Мама нареченої та її завела на кухню і дала вказівку: -Ось маслини, ось ананаси, ось зубочистки. Шпажки готуватимеш.

Катя, після відходу мами, почала обу рюватися: -Я що, куховарка чи… ми на свято прийшли, а не на кухні стояти. Але зробити все довелося, встигли до прибуття нареченого. Потім розпочалися конкурси, веселощі. Гості миттю з’їли те, що приготували, і всім сподобалося. А загалом, така манера мами нашої подруги була завжди. Коли ми в աколі навчалися, то приходили до неї у гості. Сидимо в залі, розмовляємо… потім забігає мама, ставить перед нами тазик із яблуками і каже, щоб ми заразом вшанували, їй для варення треба. Або картопля… Так вона одні пострілом двох зайців убивала, це дратувало. Але, з іншого боку, завдяки цим тренуванням тепер вміємо швидко чистити картоплю і все робити на кухні.

Коли я зустріла Андрія, не могла повірити своєму щастю. Саме про такого чоловіка я завжди мріяла – добрий, врівноважений, чуйний. Він мав гарну роботу, і він мріяв відкрити власну справу, що мені особливо подобалося. Ми почали зустрічатися, а потім побралися. Родина Андрія була чудовою, і зі свекрами у мене склалися теплі стосунки. Єдиним винятком була його сестра Оля – з нею я ніяк не могла порозумітися. Вона молодша за Андрія на десять років, і він завжди дбав про неї, адже батьки багато працювали і не приділяли дітям достатньо уваги. Коли ми з чоловіком переїхали в квартиру, що залишилася від бабусі, Оля почала часто приходити до нас. Спершу одна, потім разом зі своїм хлопцем. Коли я спробувала поговорити про це з Андрієм, він лише захищав сестру:

– Зрозумій, Олі важко, їй складно вдома з батьками. Я не можу її покинути. Минули роки, Оля стала дорослою, але звичка регулярно приходити до нас лишилася. А потім я завагітніла. У мене був сильний токсикоз, але я продовжувала працювати. І одного разу, повернувшись додому, я виявила, що на кухні йде галаслива вечірка. Там сиділа Оля з Мишком та ще якісь молоді люди. – Що тут відбувається? – Запитала я. – Ой, ти ж не проти, я запросила друзів. – А Андрій про це знає? – Так, він дозволив, сказав, що сам до нас приєднається. Мене знудило від токсикозу, і я пішла у ванну. Почувши це, вони почали голосно сміятися. Коли Андрій повернувся додому, я попросила його вигнати їх, але він лише відмахнувся. – Чому ти така зануда? Нехай молодь розважається.

Після цього він пішов на кухню і до другої години ночі сидів з ними. Мені було дуже прикро. А наступного дня, у суботу, Оля знову з’явилася на порозі. Я не витримала: – Щоб я тебе більше тут не бачила. Більше не приходь без запрошення і не приводь нікого. – Але Андрій дозволив! – відповіла вона. – Це моя квартира! Він не може вирішувати мене. Звичайно, вона все розповіла Андрію, та ще й прибрехала. Сказала, що я кричала на неї і принижала. Чоловік сильно образився: – Значить, я не у себе вдома? І не можу запрошувати когось, бо це твоя квартира? Тепер ми майже постійно сваримося. Мені вкрай неприємна ситуація, що склалася, і я не знаю, як вчинити. Що робити? Як налагодити стосунки з чоловіком та розібратися з його сестрою?

Як тільки мені виповнилося 18, я дізналася, що чекаю на дитину. Ми з Олегом зустрічалися вже кілька років. Батьки знали про наші стосунки, але на новину про вагітність відреагували несподівано. – Твоя дитина – твої проблеми! Ти ще не готова народжувати! – заявила мати, ніби ножем у серце вдарила. Свекруха була тієї ж думки, сказавши, що допомагати не стане, і що ми самі повинні розбиратися з наслідками своїх вчинків. Я була в розпачі і не могла повірити, що близькі люди відвернулися у такий важливий момент. Єдиною підтримкою залишався мій коханий.

Але на п’ятому місяці його забрали до армії, і я залишилася одна зі своїми проблемами. На щастя, у моєї матері була тітка, яка погодилася дати мені притулок, поки Олег не повернеться зі служби. Пологи пройшли успішно, і перші місяці тітка була моєю єдиною підтримкою. Вона допомагала мені чим могла. Коли дочці виповнилося півтора роки, Олег повернувся з армії. Він одразу почав шукати роботу і влаштувався автослюсарем до знайомого, що дозволяло заробляти непогані гроші.

Ми крутилися як могли. Про якусь допомогу від батьків не йшлося, навіть дзвінки від них були рідкістю. За півроку я віддала дочку в ясла і вийшла на роботу. Ми, нарешті, змогли повністю забезпечувати себе. Завдяки тітці нам не потрібно було платити за житло, тільки за комунальні послуги. Так минуло кілька років. Але нічого не буває вічним: тітка була змушена переїхати в інше місто, і перед нами постало питання про житло. Ми знайшли недорогу кімнату у гуртожитку. Через рік у нас народився син. Ми постійно заощаджували, щоб вистачало на найнеобхідніше. За весь цей час мама та свекруха бачили онуків лічені рази.

Вони рідко цікавилися нашими справами, і ми звикли розраховувати лише на себе. З появою другої дитини ми всерйоз задумалися про своє житло. Приблизно в цей же час померла бабуся Олега. Ми звернулися до свекрухи з проханням не продавати її квартиру та дозволити нам там жити, оплачуючи оренду. Але вона категорично відмовилася. На виручені гроші вона зробила ремонт у своєму будинку та купила нові меблі. Моя мати теж залишилася одна в трикімнатній квартирі, бо батько її покинув. Але вона заявила: – Для тебе та твоїх дітей у мене місця немає. Моєму чоловікові довелося виїхати на заробітки, щоб накопичити гроші на перший внесок за квартиру. Діти пішли до школи. За кілька років ми виплатили повну вартість квартири. На роботі справи пішли у гору, ми почали добре заробляти.

Стали возити дітей на море, купили машину. На жаль, стосунки з батьками так і не вдалося налагодити. Теплі стосунки залишилися тільки з тіткою, яка завжди була поряд. Нещодавно чоловікові зателефонувала свекруха. – Сину, допоможеш грошима? – З благанням у голосі попросила вона. Виявилося, що після ремонту в неї залишилися гроші, але вона звикла жити на широку ногу і швидко витратила все на дрібниці. Тепер вона залишилася з шикарною квартирою, але порожніми кишенями. Чоловік відмовився їй допомагати, вчинивши так само, як вона колись з ним. Схожа доля спіткала і мою матір.

Її звільнили з роботи, до пенсії залишався рік, але її розміру не вистачило б для забезпечення себе. Вона теж просила позичити гроші, але я відмовила. Тоді я подумала: – Як добре, що ми нікому нічого не винні! Я вдячна батькам за ситуацію, що склалася, тому що вона дозволила нам всього домогтися самостійно. Але мені все ж таки прикро, що вони не прийняли своїх онуків. Я не тримаю зла, але, дивлячись на них, впевнена в одному – все повертається бумерангом. Як ви вважаєте, ми вчинили неправильно? Чи варто було допомогти нашим матерям?

Коли Олена приїхала до матері, Надія зраділа, побачивши дочку. Проте її слова про візит здивували жінку. – Мамо, мені потрібні гроші. Можете повертати частинами як вам зручніше, – спокійно сказала Олена. – Які гроші? – розгублено спитала Надія. – Ті, що я дала вам на операцію, – пояснила дочка. Руки Надії затремтіли, вона мовчки пішла до шафи і дістала невеликі заощадження, накопичені з пенсії. Простягнувши їх Олені, вона важко сказала: – Забирай, доню. – Ось, бачите? А ви кажете, що грошей немає, – з усмішкою відповіла Олена. – До осені зачекайте, все повернете. Нам зараз гроші потрібні: ремонт хочемо зробити, одягтися пристойно.

Це вам не село, де ніхто на одяг не звертає уваги, а місто. Тут зовсім інша річ. Розумієте? – Розумію, – простогнала Надія. За тиждень її відвідала молодша дочка Соломія. – Ти теж за грошима, доню? – обережно запитала мати. – Що ви, мамо? З чого ви це взяли? Тоді Надія не стрималася, її очі сповнилися сльозами, і вона розповіла про розмову з Оленою. – Ліки дорожчають, я не знаю, що робити… – скаржилася вона. – Мамо, не переживайте, я сама розберуся з сестрою, – заспокоїла її Соломія. За кілька днів Соломія передала Олені потрібну суму. Та, беручи гроші, холодно кинула: – Скільки ж мати ще жити збирається? Їй би давно вже накопичити. Після цього Олена більше не приїжджала до матері.

Навіть онуку Надії не показувала. А коли здоров’я жінки погіршилося, Соломія забрала її до себе. Одинадцять років Надія жила у турботі та любові поруч із Соломією та її дітьми. Вона не відчувала самотності і насолоджувалася спокоєм. Але настав час, і Господь покликав її до себе. Після похорону сестри вирушили до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину. Там на них чекала несподіванка: все майно Надія залишила Соломії. До документів було додано лист, написаний матір’ю: «Оленко, будь щаслива і не поминай мене поганим словом. Я вдячна Богові, що йду, нікому нічого не заборгувавши».