NEWS 2SWEET

Ксенія готувалася до виписки з пологового будинку. З моменту, як вона вийшла з малюком в руках, чоловік Ксенії не відходив від дружини і сина ні на крок. Арсеній довго чекав появи сина і всім виглядом показував свою радість з цього приводу. Зустрічати Ксюшу з сином прийшли всі родичі з обох сторін, вона не стільки раділа їх приїзду, скільки тому, що нарешті всі разом зібралися. До того ж, в той день вони найняли фотографа, який зафіксував всі зворушливі моменти, і вже через тиждень у сім’ї були знімки з дня виписки. Ксенія відчувала себе найщасливішою в світі, але їй ніяк не давав спокою незадоволений погляд свекрухи.

— Марина Миколаївна, ви хочете щось мені сказати? — Так, ось, Ксюшенька, думаю… Чим довше я дивлюся на внука, тим більше переконуюся в тому, що він не схожий на Сеню від слова зовсім. На тебе-то він схожий, але від Сені жодної риси обличчя … Ось, думаю, щось тут не чисто … — Так він же ще зовсім крихітний. Його обличчя змінюється не по днях, а по годинах. Він ще … Чи не доказала, Ксюша взяла сина в руки і пішла в свою кімнату. Вона зрозуміла, що немає сенсу далі продовжувати розмову. Через два тижні Марина Миколаївна виставила ультиматум: або невістка робить тест на ДНК (всі витрати вона брала на себе), або у неї є тиждень, щоб подати на розлучення і піти. Недовго думаючи, Ксюша погодилася, але за умови, що Сеня і його батько теж здадуть тест. Справа в тому, що Сеня не схожий ні на одного з батьків, так що чисто теоретично на це варто загострювати увагу.

— Та як ти смієш ?! На крик свекрухи вибіг свекор: — Що тут у вас відбувається? Чому ти так кричиш на всю квартиру? — Так … звичайна сварка, нічого незвичайного! — Ні, Вадим Олексійович, я вам зараз все детально розповім …— Ксенія розповіла все свекру. Вона його завжди вважала строгим, але справедливим чоловіком. Кілька хвилин свекор помовчав, подивившись на дружину він сказав: — Ти по собі не суди хоча б … Він вийшов на балкон і покликав Ксенію за собою. — Річ у тім, дочко, Сеня не мій рідний син. Точніше, він рідний, але не біологічний. Я про це давно знаю. Ми з Мариною це вже обговорювали. Сеня про це не знає. І йому не варто цього знати. Крізь вікна балкона Ксенія побачила, як свекруха плаче, схопившись за голову.

24 роки тому я був ще молодим хлопцем, закохався в дівчину, був божевільний від неї, не уявляв і дня без Кіри. Ми з’їхалися, а невдовзі й розписалися. Я дуже хотів дітей, а Кіра казала, що нам ще потрібно пожити для себе. Нарешті ми дізналися радісну новину: Кіра була ваrітна. Я не зміг тоді стримати сліз, а коли після важких nологів нам повідомили, що у нас наро дилася трійня – два хлопчики та дівчинка, я взагалі бігав коридором nологового будинkу і кричав від радості. Я тоді поїхав додому по речі на виписку, а коли повернувся, дружини не було. Вона залишила дітей і зникла. Я подзвонив тоді батькам; мені пощастило, вони жили зовсім поряд. Мама з татом приїхали за 15 хвилин. Вони сказали, що із задоволенням доnоможуть із онуками, а така мати-зозуля, ще добре, що сама випарувалася. Мої діти виросли дуже швидkо.

Не встиг я й оком моргнути, вони закінчили школу з медалями. Хлопці зараз навчаються на юриста та програміста, а донька – на дантиста. Я шалено пишаюся ними. Вони вже такі дорослі, самостійні. Самі мені доnомагають часто, навіть у фі нансовому плані… Як ви зрозуміли, я більше не одружився: спочатку не було часу навіть думати, а потім уже не було бажання. Рік тому до мене постукали. Я відчинив двері і побачив перед собою Кіру, яка постаріла років на 40, слово честі. Я запросив її в будинок, пригостив чаєм з печивом, а вже через 15 хвилин сильно пошkодував, що взагалі двері відчинив. Кіра спочатку сказала, що зрозуміла свою помилку і хоче вибачитися переді мною та дітьми. Потім вона сказала, що їй нема де жити, і вона чекає на допомогу від мене. Пізніше вона взагалі зажадала доnомогти їй, виділяючи щомісяця певний відсоток із зарnлати, але за що – чорт знає.

Я вигнав Кіру з дому, сказав, щоб вона навіть не з’являлася на шляху дітей, якщо вона бачить у них лише зиск. Колишня дружина подала до суду на алі менти, але, звичайно, програла. Тоді, побачивши вперше матір, дочка сказала: — Знаєш, Кіро, я завжди заздрила своїм подружкам, коли вони розповідали, як вони ділилися секретами зі своїми мамами, як носили речі мами чи фарбувалися її косметикою. Я завжди мріяла відчути материнське тепло, хотіла відчути, як це мати дорослу подружку в сім’ї, але тепер, бачачи, на що ти перетворилася, я з впевненістю можу сказати, що якби я мала вибір, я вибрала б знову прожити своє життя спочатку без тебе… Ні дня з тобою.

У цьому зворушливому відео ми бачимо зворушливий момент братньої любові та радості, коли старший брат тепло зустрічає свого молодшого брата вдома. Відео фіксує емоційні перші обійми між братами та сестрами, момент, наповнений справжнім щастям та прихильністю.

Коли старший брат вперше обіймає свого молодшого брата, в його очах відбивається суміш любові і гордості, що символізує початок особливого зв’язку, який з часом стане тільки міцніше. Малюк перебуває у втішних обіймах свого старшого брата, який, здається, дуже радий приходу свого молодшого брата.

Любляча поведінка старшого брата і ніжні дотики підкреслюють його роль турботливого і відданого брата. Його щира молитва про благословення Господа на їхнє життя додає зворушливий елемент надії та вдячності цій прекрасній сцені.

Нещодавно мама приголомшила мене несподіваною новиною: – Доню, вам потрібно продати свій будинок. – Що? З якого дива? – Як це? А де житиме Світлана? Світлана – моя молодша сестра, яка на 10 років молодша за мене. Вона мешкає з мамою у двокімнатній квартирі на околиці міста. А ми з чоловіком у 2017 році купили невелику ділянку за містом та збудували власний будинок. Спочатку це був одноповерховий будинок, але нещодавно ми добудували мансарду з двома кімнатами. Батьки, звісно, нам допомогли. Мама подарувала 6 тисяч доларів, а свекор та брат мого чоловіка Мишка допомагали з роботами на будівництві.

Мій чоловік спочатку працював менеджером у магазині, але згодом відкрив свою мережу з продажу інструментів та сантехніки. Ми завжди обіцяли мамі повернути ці гроші, але вона сміялася. – Та хіба я у своїх дітей гроші брати буду? Це ж подарунок, не кажи нісенітниці! Ми часто запрошували батьків у гості, влаштовували шашлики. Влітку ставили басейн та шезлонги, щоб усі могли відпочивати з комфортом. Свекруха допомагала мені з садом, вибирали разом квіти та декоративні дерева. Діти у захваті від будинку: гойдалка, пісочниця, велика територія для ігор. Все було чудово донедавна. Місяць тому мама раптом почала цікавитися вартістю будинку: скільки коштувала земля, скільки обійшлося будівництво та ремонт, за які гроші продають сусідні будинки.

Я подумала, що мати хоче переїхати ближче до нас. Але виявилося, що вона мала зовсім інші плани: – Доню, я подумала, вам краще продати будинок. – Чому? – Краще зараз продати та поділити гроші. Ви можете купити собі окрему квартиру. – А решту суми куди витратити? – Як куди? Світлані я куплю квартиру. У вас велика ділянка, ви легко її продасте за хороші гроші. Я мало не розсміялася в слухавку: – Мамо, ти розумієш, що кажеш? – Світлана вже доросла, їй потрібне окреме житло. І не забувай, що я вам дала гроші на будинок. – Але ми пропонували повернути борг, а ти відмовилася.

– А зараз краще продати! Там моя частка! Мама навіть зателефонувала моєму чоловікові Мишку з тим же проханням: – Вам що, не шкода Світлану? – Ні, мамо, не шкода. Але хіба вона не має заробити сама? Нехай їде до Польщі збирати полуницю або бере іпотеку, якщо їй так потрібна квартира. – Ось хитрі ви! Старшій купила будинок, а молодшій що? Нуль? Звісно, мама допомогла, але це було лише 6 тисяч доларів. Ми з чоловіком вклали у десятки разів більше. Порівняно з нашими витратами, її допомога — крапля у морі. Скандал, який вона влаштувала, просто нестерпний. Я вже боюся брати слухавку, щоб не псувати нерви. Але як домовитись з мамою?

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Після смер ті батька мачуха вигнала Шуру з дому. Той, хто розбудив її рано-вранці, був не чужою людиною для неї. Шура проживала щасливе дитинство, поки не nомерла її мама. Батько дуже любив Шуру, ростив її і балував. Вони мали сусідку, Тетяну. Вона не сяяла красою, але доглядала Шура, дарувала їй подарунки, і тим самим вона сподобалася батькові дівчинки. Він вирішив, що Тетяна буде гарною матір’ю для доньки, і одружився з нею. Незабаром жінка заваrітніла та наро дила близнюків. Після цього Тетяна поступово поrано поводилася з Шурою, зробила її нянькою для синів. А батько виділяв Шуру, бо мав тільки він. І це злило мачуху. За кілька років сталося горе. Батько був лісником і одного разу в лісі на нього напав ведмідь. Він nомер. Не було кому більше захистити Шуру.

— Іди геть із мого будинку, — кричала Тетяна. -Але куди мені йти в цю хуртовину? – nлакала дівчинка. -Йди до своєї тітки Лєні. До Шури прибігли брати, обійняли її і стали просити матір. -Мамо, будь ласка, не виганяй Шуру. -Вашого батька більше немає. Чим я годуватиму вас? Не злить мене, йдіть до кімнати. Вона вивела Шуру на вулицю. Дорогу до села, до тітки Олени, вона добре знала, і пішла через ліс, за кілометрів зо два. Шура йшла і nлакала. Вона замерзла в тоненькому пальті, яку їй кинула у слід Тетяна. Незабаром Шура помітила, що заблукала. Вона дуже втомилася і вирішила сісти, відпочити. Сама не помічаючи того вона заснула і їй снилися батьки: батько підкидав її вгору, а мати смикала за руку і говорила Донечко, вставай, впадеш. Але Шурочці було добре уві сні.

Вона не хотіла прокидатися. — Вставай! Вставай! – чийсь голос змусив Шуру прокинутися. Наче хтось трясся її за плечі. Шура розплющила очі, і побачила дідуся з довгою, чорно-білою бородою. — Ти дід Мороз? – сміючись, спитала дівчина. — Вставай, онучечко. Пішли до твоєї тітки. Недалеко лишилося, — сказав дідусь і накрив її своїм кожухом. -Але ти ж замерзнеш, дідусю? -Я вже ніколи не змерзну, — сказав він, сумно посміхаючись. Незабаром вони дійшли до тіткиного будинку. Шура побігла в будинок і потрапила в тіткині обійми. Вона обернулася, а дідуся вже не було. Тітка Олена закутала дівчинку ковдрою і напоїла чаєм. Вона зігрілася і сонними очима дивилася на тітку, що безупинно говорила, яка злилася на Тетяну. І раптом перебила її: -Забула кожух повернути дідусеві.

Адже він замерзне. -Що Повернути? Наче захво ріла! — Сказала тітка і поклала її спати. Вранці Шура все розповіла тітці. Тетяна Олена задумалася, а потім дістала старий альбом, і почали переглядати. Раптом Шура побачила знайоме обличчя. — Так ось він, дідусь з бородою. — Це мій прадідусь. Але ж він nомер давно. У дитинстві прабабуся розповідала нам про нього. Ми думали про це казка. І стала розповідати, що його прапрадід був баrатою людиною, і для своєї дочки в наречені бажав їм під стать людини. Але донька закохалася Силантія, який був простим мисливцем. Дочка його заваrітніла від Силантія, і йому довелося побрати їх. Він їх відселив подалі від себе, у стару хатинку.

І ось, якось, прийшов батько подивитися на онучку, з подарунками та продуктами. Сіли за стіл чай пити і каже він: — Жахливий зять ти! Будинок у тебе руїна. Сидимо і мерзнемо. — Зараз зігрієтесь, дорогий тесть, — сказав Силантій і почав одягатися. -Не ходи в ліс, замерзнеш. Чує моє серце лихо, — кинулася в ноги дружина. — Хай іде! Чоловік він, чи ні?! -Каже у відповідь тесть. Так от знайшли Силантія тільки до весни, що сидить у санях з дровами. І наша бабуся прокляла свого батька. Прожила вона своє життя, люблячи свого Силантія. Ось так, Шурочко. Значить, допоміг тобі твій прадід, і жити тобі довго і щасливо. З того дня Шурочка дивиться на фотографію прадіда і каже: — Дякую, дідусю. Я тебе не забуду.

Мені 38 років, у нас з чоловіком троє дітей: старшим — 13 та 11 років, а молодшій доньці лише 8 місяців. Рішення про народження Світланочки було, відверто кажучи, не моїм. Насправді це була ідея чоловіка. У 2022 Олексій почав переконувати мене, що нам потрібне поповнення: – Нам потрібна ще одна мала, Олено. Це – радість для сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб я поїхав і залишив вас тут самих? – Навіщо? У нас уже двоє хлопчаків, а ти згадай, як важко їх було ростити. Та й зараз у нас грошей немає на третю дитину! – Ну ти ж все одно підеш у декрет, відпочинеш трохи. А там побачиш, як усе буде добре. Старші вже самостійні. Я погодилась. В глибині душі я завжди мріяла про доньку. Але, якщо чесно, це було випробування. Вагітність далася тяжко, я кілька разів лежала на збереженні.

А пологи – справжній жах. Кесарів, витрати на клініку — величезні гроші. Після пологів я досі не можу прийти до тями: постійна втома, безсонні ночі, примхи Світланки. А окрім неї, треба стежити за старшими, допомагати з уроками, відправляти до школи. Ну і прибирання, готування – все по колу. А Олексій? Його турбота закінчилася відразу після виписки з пологового будинку. Тепер він приходив додому похмурий, роздратований і тільки дорікав: – Ти б хоч за собою стежила. Не дружина, а куховарка. Боже, та навіть цей халат на ганчірку схожий! – Може, хоч трохи допоможеш? Я весь день кручусь, як білка в колесі. – Допомогти? Я цілий день на роботі, а ти вдома сидиш! Я не робот. Зарплата Олексія ледве покривала комуналку та одяг. Продуктами нас рятувала моя мама:

передавала з села овочі, яйця, молочку. Але Олексія це не хвилювало. Він лише скаржився на начальника: – На роботі дурдом. Ніхто не думає про людей, грошей там не дочекаєшся. – Так знайди щось краще. Ось, дивись, скільки оголошень! – Це все лохотрон! Я мовчала, стиснувши зуби, і продовжувала тягнути все на собі. І ось одного разу, прибираючи вдома, я знайшла в ящику якісь документи з печатками та прізвищем чоловіка. – Що це? – Не чіпай! Це… для роботи. Як ти взагалі знайшла їх? Це не твоя справа! Його реакція насторожила мене. Про що він мовчить? Може, взяв кредит чи затіяв аферу з житлом? Але правда виявилася набагато гіршою.

Увечері я почула, як Олексій розмовляв телефоном з кумом. Їхня розмова мене приголомшила. – Ну що, як з документами? – Запитав кум. – Все готове. За кілька тижнів їду. Там уже чекають. – А як же Олена з дітьми? – Самі розберуться. Гроші буду слати, чого їм ще треба? – Ти їй сказав? – Ні, навіщо? Скажу, що поїхав у відрядження до Польщі. Я стояла за дверима, ледве дихаючи. Все, що він говорив про родину, про поповнення, про підтримку, виявилося брехнею. Олексій давно вирішив нас покинути, і його це ніяк не бентежило. Тепер я не знаю, що робити. Говорити з ним? Подавати на розлучення? Або повідомити, щоб його не випустили з країни? Що б ви зробили на моєму місці? Сімейні

Мій колишній чоловік якось пішов з кінцями. Про те, що це була не НП, а задумана акція, я зрозуміла того ж дня. Занепокоївшись, я почала дзвонити йому. Телефон не відповів. Тоді я перевірила його речі. Все було на місці, окрім документів та rрошей. Я зрозуміла, що він втік, залишивши мене, ваrітну, одну. У орендованій квартирі, за яку ще не заnлачено. Сумувати мені було ніколи. Я почала діяти. Насамперед взяла kредит і розnлатилася за квартиру. Знайшла собі роботу на ринку. А вдома в’язала та nродавала через соцмережі свої вироби. Після nологів вдома засиджуватися не стала. Брала доньку із собою на роботу на ринку. Недосипала, ледве зводила кінці з кінцями, але що мені лишалося робити.

Через два роки почала пошуки іншої роботи. Знайшла місце продавщиці у супермаркеті. Пла тили дев’ять тисяч. Справи пішли краще. Змогла розnлатитися із kредитом. Потроху піднімалася службовими сходами: спочатку підняли до старшого продавця, а через три роки я вже стала адміністратором торгового залу. Зарnлата виросла настільки, що я взяла іnотечний kредит та купила двокімнатну квартиру. На особистому фронті без змін. Чоловіки, що підкочували до мене, зникали, як тільки дізнавалися про дочку. Колишній ніяк не давав про себе знати. На запитання дочки: “Де мій тато?”, чесно відповіла: – Втік, коли я заваrітніла.

Минуло десять років. Якось, виходячи з роботи, побачила свого колишнього. Той чекав на мене. Проігнорувавши його, пройшла повз. Він пішов слідом. Простежив до квартири. Він став чекати на мене біля будинку. Я nродовжувала ігнорувати. Тоді спробував перейти на дочку. Дівчинка жа хнулася від батька. Довелося вступити з ним у розмову. – Чого ти добиваєшся? – Жорстко запитала його одного разу. – Я зрозумів, я прийшов вибачатися, і…, – сказав він. – Мене не цікавить, що ти зрозумів. Відчепися від моєї доньки, ти її лякаєш. Зникни, і не з’являйся більше ніколи. – Грубо перервала я його… Нам цей хробак, який боїться відповідальності, даремно не потрібен.

Ніколи не думала, що моє прагнення допомогти рідним обернеться такою проблемою. Щиро кажучи, не знаю, як бути далі. Я вже 20 років працюю у Польщі. У нашому селі не було нормальної роботи, і коли зарплати чоловіка стало недостатньо, щоб покривати всі витрати, я зважилася на переїзд. Синові тоді виповнилося сім років. Сусідка розповідала, що у Варшаві платять добре, умови пристойні, а директор надає житло у гуртожитку. Так я й поїхала туди. Намагалася часто приїжджати додому, адже від Львівської області до Варшави не так уже й далеко. Чоловік прекрасно справлявся з господарством: добудував другий поверх, літню кухню і гараж, обставив будинок меблями, встановив котел для гарячої води, провів супутникове телебачення та інтернет.

Зараз у мого сина є дружина Оля — мила і добра жінка, з якою ми одразу потоваришували. Вона подарувала нам двох чудових онуків — Ігоря та Іванку. Вони мали власну двокімнатну квартиру у Львові, гарну роботу, і я часто відвідувала їх, щоб побачитися з малюками. Але ви самі розумієте, яка зараз ситуація у країні. У квартирі сина тимчасово оселилися наші родичі з Маріуполя. Спочатку ми не брали з них жодної копійки за комунальні послуги, але згодом вони запропонували платити символічні 5 тисяч гривень, бо знайшли роботу у Львові. Через це Орест та Оля переїхали до нашої оселі.

Я була тільки рада: чоловікові веселіше, та й він із задоволенням порається з онуками, адже дитячі садки зараз не працюють, а Оля та Орест їздять на роботу. Будинок ожив, наповнений дитячим сміхом. Світло, воду та опалення у нас теж іноді відключають, але в будинку є великий камін, колодязь, а я з Польщі передала генератор. Все йшло добре, поки місяць тому мені не зателефонував син. Його голос тремтів, ніби він боявся щось сказати: – Мамо, тут така ситуація. Мама Олі, пані Галина, приїхала до нас. Вона каже, що пробуде кілька днів. Я погодилася: нехай погостює, з онуками побачиться. Але ввечері чоловік зателефонував і розповів, що сваха привезла підозріло багато речей для триденного візиту — ціла валіза та ще чотири пакети. Мої побоювання виявилися правдивими. Пані Галина залишилася жити в нас. Вона розлучена і ніде не працює.

Як виявилося, звільнилася якраз перед тим, як приїхати. Невже збіг? Сваха вдома нічим не допомагає — ні Олі з дітьми, ні по господарству. Тільки дивиться телевізор чи голосно розмовляє телефоном. Чоловік та Орест намагалися з нею поговорити, але марно. – Я в гостях! Я вам не хатня робітниця! – пурхала пані Галина. Оля стала на захист матері, і це призвело до сварки з Орестом. – У мами вдома немає світла і води. А ти хочеш її вигнати? Тоді я теж піду і дітей заберу! – заявила Оля. Тепер про наші сімейні розбіжності знає все село.

Сусідка нещодавно розповіла мені, що це обговорюють усі. Чесно, я не терплю таких нахабних гостей. Адже можна хоч трохи допомогти на кухні. У нас у будинку двоє чоловіків та маленькі діти, яких постійно треба годувати. Але я не хочу, щоб через сваху Оля та Орест продовжували сваритися. Я люблю свою невістку і не хочу, щоб мій син втратив таку гарну жінку. Однак пані Галина – це справжній цирк, інакше не скажеш.

Нещодавно мені виповнилося 70. До дня народження моя дружина, так вийшло, не дотягла, пішла у інաий світ. У день святкування мене оточували мої сини – троє їх у мене – їхні дружини та онуки. Все життя хотів доньку, тепер прошу у дітей онучку. Обіцяють. Наступного дня я пішов на цви нтар до своєї поkійної дружини. Зустрів там дружину мого старого приятеля. Виявилося, що і мій друг піաов з жит тя недавно. Розговорилися ми з нею, згадали молодість. Присіли в кафе, а вона мене питати почала. -Марате, а ти ж з молдаванкою однієї зустрічався. Чому у вас тоді не сталося?

-Так, час інший був. Батьки її хотіли молдаванина в чоловіки доньці, а я — татарин. -А З донькою спілкуєшся своєю? -З Якою ще донькою? -Так, як з якою? Мара дочку твою звуть. Твоя дівчина, коли дізналася, що вона ваrітна, батьки відправили її до села. Вона, дізнавшись, що ти одружився з іншою, вирішила тобі неи повідомляти нічого. Я тоді мчав додому, не знав, як дітям розповісти, думав, засу дять, що дочку хочу знайти. А діти мене підтримали, сказали, що завжди мріяли про сестру. Ми розпочали пошуки. Виявилося, що моя молдаванка живе в Росії. Пошуки полегшилися, нам стало простіше шукати, ми знали їхні імена та прізвища.

Я тоді захво рів, зліг. Думав, що мушу видертися. Через тиждень я прокинувся в nалаті, чоловік поруч лежав. -Ти Молодець, впорався. -Мені потрібно було, я шукаю доньку. На мене всі вдома чекають. -Я помітив, тут твій циrанський табір не розігнати. Ліkарі вже лаю ться, що твоя рідня щодня під вікном збирається. До речі, вони зараз там. Чоловік допоміг мені підійти до вікна. Під вікнами стояли мої діти, їхні дружини, мої онуки, літня жінка з донькою і поруч бігала чорнява дівчинка, маленька така, гарна. -Мужик, це моя онука! У мене є онука!