NEWS 2SWEET

Тиждень тому я відзначила ювілей – 65 років. Святкувала скромно, у кафе, без великого розмаху. Запросила лише синів з дружинами, двох подруг та брата з племінницею. Все проходило непогано, лише діти сильно затримувалися. Це було не дивно, адже наші відносини останнім часом бажали кращого. Своїх синів я дуже люблю і завжди хотіла для них лише найкращого. Коли мій старший син Святослав знайшов свою обраницю, я була неймовірно горда. Людмила – дочка заможного підприємця, свати одразу влаштували Святослава на роботу, подарували житло. Я раділа, як ніхто.

Але через півроку після весілля син перестав мене відвідувати. Весь час казав, що зайнятий, і дзвонив мало не раз на тиждень. Іноді я просила Святослава допомогти, адже він має машину. Але він завжди знаходив причину відмовити. Він змінився, навіть з братом спілкуватися перестав. Я сподівалася, що молодший син буде більш уважним. Але одного разу Ярослав зізнався, що закохався у жінку. Спочатку я раділа, але недовго. Виявилося, його обраницею стала розлучена жінка з двома дітьми. Я не змогла стримати емоцій: — Синку, ти собі життя зіпсуєш! — Не кажи дурниць. Оля добра та щира. Хіба вона винна, що їй не щастило у житті? — Ну, якби вона мала одну дитину, а тут двоє! Навіщо це тобі? Не можу благословити такий вибір! Ярослав образився, але все одно одружився з Ольгою.

Більше того, він усиновив її дітей, а потім вони завели спільну дитину. Незважаючи на всі суперечки, на ювілей я запросила всіх. Чесно кажучи, думала, що Святослав з Людмилою прийдуть, а Ярослав з Ольгою – ні. Але все вийшло навпаки. Першим приїхав молодший син із величезним букетом. Оля скромно стояла позаду. Вони вручили мені великий пакет та конверт. – Що це? – Сюрприз. Оля вибирала. Старший син не з’являвся. Я почала йому дзвонити. Зрештою Святослав прийшов. – А де Люда? – Ти знаєш, вона погано почувається. – Захворіла? – Здається, так. Але подарунок від нас обох. – Подзвони Люді. Я хочу подякувати. Святослав подзвонив, дав мені трубку, але я почула крик невістки: – Я ж сказала, що йду на масаж! Навіщо ти мене відволікаєш? Не піду я до твоєї мами! Я повернула телефон синові. Настрій був зіпсований. Ми посиділи за столом, перекусили і всі розійшлися.

Тільки Оля з Ярославом залишилися, допомогли мені зібратися, замовили таксі. Вдома я вирішила подивитись подарунки. Відкрила подарунок Святослава – там виявилася хлібопічка. Я навіть не зрозуміла, навіщо мені. Не буду ж я сама собі хліб пекти. Напевно, це був непотрібний подарунок, який просто передарували. Потім я відкрила пакет від Ярослава та Ольги. Там був милий спортивний костюм, сертифікат у магазин косметики та листівка: «Це, щоб ви вибрали те, що вам дійсно потрібно». Я приміряла костюм, і мені стало так тепло та комфортно. Подзвонила Ользі та сказала: — Пробач мені, дочко! Приїжджайте завтра з дітьми. У мене стільки їжі, посидимо трохи! Ось так завдяки подарункам я зрозуміла, хто насправді піклується про мене. Сподіваюся ще не пізно все виправити. А ви прийняли б невістку з двома дітьми?

Я працюю водієм у маршрутному таксі. Вже багато років я курсую найбільшим маршрутом у місті. Чого за цей час тільки не траплялося. Але одну історію я запам’ятав на все життя. Як завжди, вранці був переповнений автобус. Люди поспішали хто куди. Одні на роботу, студенти та школярі на навчання. Не обходиться у такий час і без сварок. Звичайно ж за правилами я, як водій повинен стежити за порядком у салоні, але той, хто придумував ці правила, напевно не помітив, що мені ще й треба крутити кермо і стежити за дорогою, де кожен поспішає.

Але цей мій ліричний відступ не стосується історії. У салоні сталося наступне. На місце спеціально призначене для людей з обмеженими можливостями і для вагітних жінок та з дітьми сів якийсь чоловік. На одній з зупинок у салон увійшла жінка. На вигляд був сьомий місяць вагітності. Як і годиться, вона попросила чоловіка звільнити їй місце. Але той хамовито відмовився і буркнув щось на кшталт «Треба було ноги тримати разом». Звичайно, весь автобус обурився на його слова. Почалася словесна суперечка. І тут, через дві зупинки, мене зупиняє патрульна машина поліції. У салон заходять хлопці у формі і йдуть прямо до того чоловіка. Жінка в цей час уже сиділа на іншому місці (хтось таки мав совість їй поступитися). Я також зайшов у салон нічого не розуміючи. – Хто викликав поліцію? — запитав старший із групи.

– Я, — почувся слабкий дитячий голос з самого заду. Виявилося, що хлопчик, побачивши таку ситуацію, відразу набрав 102 і все пояснив. Він був лише у першому класі. Оскільки інших справ не було, то хлопці швидко відреагували. Вони опитали свідків і забрали з собою того хама. Швидше за все, йому нічого не було, максимум штраф за хуліганство. Але дивувало те, що маленький хлопчик єдиний, хто звернувся до поліції. Нікому навіть на думку з дорослих не спало поставити чоловіка на місце в такий спосіб. Коли ми поїхали далі, то з салону я почув як хлопчик відповідав на запитання жінки: – У школі нас вчили викликати поліцію, коли бачиш щось погане.

Увечері я сидів зі своєю дружиною Алісою, ми дивилися телевізор. Я був злий того дня, бо мама з себе вивела. Вона вирішила поїхати до лі карні, хоч у неї нічого не боліло. Але сказала, що просто заради профілактики. Я її відвіз, потім забрав і ми поїхали додому. При чому я її запитав, чи потрібно якісь лі ки куnити. Але мама відповіла, що вона цілком здо рова, тож нічого не треба. А я просто витратив увесь свій день на ці роз’їзди. І тут знову пролунав дзвінок від мами. Я взяв трубку, але, щоб не сва ритися з нею у присутності дружини, вийшов на кухню. Аліса дивилася на мене див но. -Щось трапилося? -Так, ця жінка просто знущається з мене … -Щось не так? -Вона просить, щоб я терміново поїхав в аптеку і куnив їй лі ки, але я ж вдень ще питав потрібно щось чи ні… на ніч дивлячись їй різко знадобилися пігулки. -Хочеш, я поїду і відвезу їй все, ти й так удень сильно втомився, – запропонувала дружина.

Я не став відмовлятися від такої пропозиції. Тож сів за телевізор, а Аліса вийшла з дому. Минуло кілька годин, я зателефонував дружині, але її телефон був вимкнений. І тут я почав хвилю ватись. Можливо, у неї телефон розрядився, отже, і таксі викликати не зможе. Але на автобус ще встигне, не запізниться. Але минула ще одна година, а звісток від дружини так і не було. Тоді подолавши гордість, я зателефонував мамі. -Ну І навіщо ти мені дзвониш? Ти бачив час, я вже спати лягла. -Мамо, Коли від тебе Аліса вийшла? -Чого? Вона в мене й не була. -Як це не була. Тут я почав сильно хвилю ватися, зателефонував до nоліції, але мені сказали, щоби пройшло мінімум 3 доби. Тоді я став обдзвонювати всіх подруг Аліси, але ніхто про неї не чув того вечора. Я вибіг на подвір’я і почав її шукати – все марно. Під ранок я добіг до квартири мами, почав її розпитувати, але вона не бачила Алісу того дня. Потім уже приїхала поліція, ми почали шукати мою дружину.

Все було марно, Аліса просто зникла. Я не вірив мамі, не могло статися так, що людина, як під землю, провалилася. Я більше не хотів спілкуватися з матір’ю, адже саме через її марні таблетки в мене зникла дружина. Минуло ще кілька місяців, про Алісу не було нічого відомо. Тоді я переїхав до іншого сусіднього міста, щоб почати жити наново. Минуло 3 роки. І раптом, виходячи з офісу роботи, я побачив знайомий силует. Я підійшов ближче, і мене осінило, це була Аліса. Я підбіг до неї, але мене відразу відштовхнув якийсь чоловік. Я не розумів, що відбувається, що сталося з нею і де вона пропадала три роки. І тут Аліса мені все розповіла. Виявляється, коли вона вийшла з дому, то на вулиці випадково зустріла своє перше ко хання. Він запропонував їй переїхати в той же момент, і вона не замислюючись погодилася, тепер вони одружені. Я три роки звинувачував у всьому свою матір, а виявилось, що моя улюблена жінка просто пішла до іншого. Я тієї ж хвилини поїхати до мами, просити її прощення.

Коли чоловік одружується, дуже важливо, щоб його мама і дружина ладнали між собою, адже це дві найзначущіші жінки в його житті. Юра не міг заснути і вирішив відволіктися, щоб хоч ненадовго забути про хвилювання перед наступаючим ранком, коли він стане одруженим чоловіком. Багато чоловіків зазнають сильного хвилювання цього дня. Час йшов неймовірно повільно. Юра був занурений у свої думки. Незабаром він помітив, що настав час одягати весільний костюм і готуватися до церемонії. Одягаючи піджак, він відчув, що у внутрішній кишені щось лежить. Першою думкою було, що це якась бирка чи вкладка з магазину. Юра дістав знахідку і здивувався.

Це виявився конверт від його мами, на якому гарним акуратним почерком було написано: «Моєму синові. Прочитай, поки що не одружився». Він заметушився. Йому було страшно відкривати конверт: раптом там якась неприємна новина, здатна похитнути його рішення про весілля? Усередині виявився акуратно складений лист. Юрко відкрив його і почав читати: *«Мій син! Сьогодні ти робиш важливий крок у своєму житті. Ти створюєш нову родину! Якщо у тебе немає сумнівів, а серце чисте і повне любові, якщо ти готовий зробити все, щоб твоя майбутня дружина почувала себе коханою та щасливою, то прислухайся до моїх слів.

Віддай їй усю свою любов і турботу, стався до неї, як до королеви. Пам’ятай, у твоїх руках справжній скарб! Не засуджуй її за зовнішність, адже бувають дні, коли вона може відійти на другий план.Завжди підтримуй її у важкі моменти, навіть якщо вона цього не просить. Жінки дужі тендітні, і їм важливо відчувати себе захищеними. Ніколи не лайтеся через гроші. Не дорікай їй за витрачені кошти. Щастя – у простих речах, а не в грошах! Завжди намагайся, щоб посмішка ніколи не зникала з її обличчя. Її погляд, сповнений любові та щирості, – твоя опора. Бережи це!

Не говори грубих слів у пориві гніву, не роби вчинків, про які потім пошкодуєш. Образи ранять глибоко, і позбутися їх буде дуже складно. Не шукай розради у інших жінок – це низький вчинок. Тільки твоя дружина стане тобі рідною! У світі багато гідних і прекрасних чоловіків, але жоден з них не зрівняється з твоїм батьком та тобою! Сім’я і дім, у якому панують мир та злагода, – найбільше щастя для чоловіка. Будуй своє щастя з розумом. І ніколи не забувай про своїх рідних батьків. Ми любимо тебе! Усього найкращого, твоя мама».* Сльози навернулися на Юркові очі. Він був щасливий, що має таку дивовижну маму. Сьогодні його радість подвоїлася, адже поряд з ним тепер буде та, заради якої він готовий зробити все на світі!

– Василь, а де Зоряна? Де діти? – Ольга вийшла з автобуса, який довіз її прямо до воріт будинку, і не могла зрозуміти, чому дочка її не зустрічає. Біля хвіртки стояв тільки зять. – Давайте сумки, зараз все поясню, – сухо відповів Василь. Поки Ольга оглядалася, оцінюючи, що змінилося за її відсутність, Василь підхопив її сумки та впевнено попрямував до старого будинку. – Василю, що ти робиш? Чому до старого будинку? – обурено спитала вона, але зять уже випередив її. – Поки ви у відпустці, поживете у старій хаті, — відрізав він. Ольга, яка пропрацювала в Італії 18 років, щоб забезпечити дочці та її родині краще майбутнє, раптово зрозуміла, що її зусилля були марними. Зять так просто зачинив перед нею двері нового будинку, збудованого на її кровно зароблені гроші.

– Макарони можете залишити собі, а гроші одразу віддавайте. Гараж до зими добудовувати треба, – наказав Василь, не обертаючись. Ольга відчула, що починає втрачати контроль над емоціями, але стрималася. – Василю, дай мені хоча б віддихатися після дороги. Зять скептично глянув на тещу, але нічого не сказав. Мабуть, сподівався, що вона сама віддасть гроші, як це було завжди. – А де Зоряна? Чому її нема? – Наполегливо повторила Ольга. Це було дивно, що дочка не зустріла її, адже Зоряна знала, що приїжджає мати. – Зоряна з дітьми поїхала до міста, вирішила заночувати у квартирі. Завтра повернеться, щоб побачитися з вами, – пояснив Василь і попрямував у новий будинок, демонструючи, хто тут господар. Ольга на ділянці справді мала два будинки: старий, у якому вона колись жила з дочкою, і новий – її гордість, побудований на зароблені в Італії гроші.

На заробітки Ольга поїхала, залишившись вдовою і виховуючи дочку одна. Працюючи прибиральницею у місцевій школі, вона ледве зводила кінці з кінцями. Тому, залишивши 15-річну Зоряну під опікою сестри, вирушила до Італії. Коли дочка привела Василя до будинку, Ольга вже встигла накопичити чималу суму. Разом вони розпочали будівництво нового будинку, який був її головною мрією. Три роки тому Зоряна попросила мати купити однокімнатну квартиру, пояснивши, що зі зростанням дітей житло знадобиться. Ольга, не роздумуючи, вклала гроші у покупку. Вона мріяла, що згодом зможе забезпечити житлом обох онучок. Але тепер, коли зять відправив її до старого будинку, вона відчувала, що щось не так. Вранці приїхала Зоряна з дітьми.

– Мамо, ти ж не віддала йому гроші? – Запитала вона з порога. – Кому? – Здивувалася Ольга. – Ну, кому ж ще? Василю! Мамочко, якби ти знала, що тут коїться, поки тебе нема… – Зоряна розплакалася. Виявилось, що стосунки з Василем давно дали тріщину. Зоряна не хотіла засмучувати матір і тому нічого не розповідала. Квартиру вона попросила на випадок, якщо ситуація стане нестерпною. Ольга була шокована. Зять завжди поводився бездоганно, коли вона приїжджала. Але цього разу він навіть не спробував приховати роздратування. – Що ж тепер робити? – розгублено запитала Ольга. – Я люблю його, мамо. У нас діти… Може, він ще зміниться? Ольга була пригнічена. Вона зрозуміла, що за всю свою працю залишилася з тим, з чого почала – зі старим будинком. Все, що вона заробила, було записано на дочку та зятя. Тепер вона не знала, що робити, щоб виправити цю ситуацію. А як би ви поступили на місці Ольги?

Ніколи не думала, що моє прагнення допомогти рідним обернеться такою проблемою. Щиро кажучи, не знаю, як бути далі. Я вже 20 років працюю у Польщі. У нашому селі не було нормальної роботи, і коли зарплати чоловіка стало недостатньо, щоб покривати всі витрати, я зважилася на переїзд. Синові тоді виповнилося сім років. Сусідка розповідала, що у Варшаві платять добре, умови пристойні, а директор надає житло у гуртожитку. Так я й поїхала туди. Намагалася часто приїжджати додому, адже від Львівської області до Варшави не так уже й далеко. Чоловік прекрасно справлявся з господарством: добудував другий поверх, літню кухню і гараж, обставив будинок меблями, встановив котел для гарячої води, провів супутникове телебачення та інтернет.

Зараз у мого сина є дружина Оля — мила і добра жінка, з якою ми одразу потоваришували. Вона подарувала нам двох чудових онуків — Ігоря та Іванку. Вони мали власну двокімнатну квартиру у Львові, гарну роботу, і я часто відвідувала їх, щоб побачитися з малюками. Але ви самі розумієте, яка зараз ситуація у країні. У квартирі сина тимчасово оселилися наші родичі з Маріуполя. Спочатку ми не брали з них жодної копійки за комунальні послуги, але згодом вони запропонували платити символічні 5 тисяч гривень, бо знайшли роботу у Львові. Через це Орест та Оля переїхали до нашої оселі.

Я була тільки рада: чоловікові веселіше, та й він із задоволенням порається з онуками, адже дитячі садки зараз не працюють, а Оля та Орест їздять на роботу. Будинок ожив, наповнений дитячим сміхом. Світло, воду та опалення у нас теж іноді відключають, але в будинку є великий камін, колодязь, а я з Польщі передала генератор. Все йшло добре, поки місяць тому мені не зателефонував син. Його голос тремтів, ніби він боявся щось сказати: – Мамо, тут така ситуація. Мама Олі, пані Галина, приїхала до нас. Вона каже, що пробуде кілька днів. Я погодилася: нехай погостює, з онуками побачиться. Але ввечері чоловік зателефонував і розповів, що сваха привезла підозріло багато речей для триденного візиту — ціла валіза та ще чотири пакети. Мої побоювання виявилися правдивими. Пані Галина залишилася жити в нас. Вона розлучена і ніде не працює.

Як виявилося, звільнилася якраз перед тим, як приїхати. Невже збіг? Сваха вдома нічим не допомагає — ні Олі з дітьми, ні по господарству. Тільки дивиться телевізор чи голосно розмовляє телефоном. Чоловік та Орест намагалися з нею поговорити, але марно. – Я в гостях! Я вам не хатня робітниця! – пурхала пані Галина. Оля стала на захист матері, і це призвело до сварки з Орестом. – У мами вдома немає світла і води. А ти хочеш її вигнати? Тоді я теж піду і дітей заберу! – заявила Оля. Тепер про наші сімейні розбіжності знає все село. Сусідка нещодавно розповіла мені, що це обговорюють усі. Чесно, я не терплю таких нахабних гостей. Адже можна хоч трохи допомогти на кухні. У нас у будинку двоє чоловіків та маленькі діти, яких постійно треба годувати. Але я не хочу, щоб через сваху Оля та Орест продовжували сваритися. Я люблю свою невістку і не хочу, щоб мій син втратив таку гарну жінку. Однак пані Галина – це справжній цирк, інакше не скажеш.

На особисте життя у Аліни ніколи не вистачала часу: навчання в медичному університеті, спроби влаштуватися на першу роботу… Так і пройшла її молодість. Романтичних відносин вона не мала. Та й сказати, що вона їх потребувала, теж не можна. Можливо, саме тому Аліна не здогадувалася про свій страшний діагноз. Коли вона нарешті відвідала гінеколога, обстеження та аналізи зайняли чимало часу. Але результат виявився жахливим: безпліддя. Важко було уявити, як жити далі: ні чоловіка, ні дітей, ні перспективи… Роздуми перервав телефонний дзвінок. Аліна сподівалася, що мати зможе її підтримати. – Алло, мамо. Як я рада, що ти зателефонувала! – Доброго дня, Аліна. Ваша мама перебуває у першій лікарні. Терміново приїжджайте, – почула вона голос на іншому кінці дроту.

«Господи, за що мені це все? Чому це відбувається зі мною? Коли ж я зможу стати щасливою?» – крутилось у Аліни в голові, поки вона їхала до лікарні до мами. Як виявилось, нічого серйозного не трапилося. У мами був лише невеликий забій на нозі – якийсь хлопець на самокаті мало не збив її. Кілька днів жінка все ж таки пролежала в лікарні. Аліна провела весь цей час поряд. Але важко сказати, що саме її утримувало в стінах лікарні: турбота про маму або симпатія до лікаря… Так Аліна і вийшла заміж. Чоловік зовсім не турбувався про її діагноз, адже від першого шлюбу він уже мав двох дітей.

Аліна щосили намагалася налагодити стосунки з хлопчиками, але це не вдавалося. Вони постійно влаштовували їй дрібні неприємності і навіть не думали вибачатися. – Мабуть, мені не судилося стати мамою. Навіть прийомною мамою, – розмірковувала вголос Аліна перед шкільним святом старшого сина чоловіка. На цьому святі мала бути і колишня дружина Ярослава. Вони з Аліною ніколи одна одній не подобалися. Оксана була гордовитою, складною і грубою жінкою, яка обожнювала показувати свою перевагу. Але хлопчики любили її, якою б вона не була. І ось вони сидять усі разом в одному ряду, чекаючи на завершення шкільного свята. Атмосфера напружена. До того ж організатор оголосила «хвилину подяки» – момент, коли діти повинні вручити квіти найдорожчій людині у своєму житті.

Аліна заплющила очі, щоб не бачити, як Оксана зловтішатиметься, насолоджуючись своїм тріумфом… І раптом відчула, як у її руки ліг величезний букет. – Мамо Аліна, пробач, що ми іноді тебе кривдимо. Просто ми не знаємо, як показати своє кохання. Дякую, що ти з нами, – сказав старший син чоловіка. Аліна не змогла стримати сліз. Невже весь цей час вона даремно себе докоряла? Невже вона справді стала справжньою мамою, незважаючи на те, що ніколи не зможе народити? Невже доля нарешті посміхнулася до неї? Ця історія ґрунтується на реальних подіях, якими поділився наш читач. Будь-який збіг з реальними іменами чи місцями – випадковість. Як ви вважаєте, чи може прийомна мати замінити рідну? Поділіться своєю думкою!

Я вже десять років перебуваю за кордоном на заробітках. Повірте, я так втомилася, що можу тільки мріяти про повернення на батьківщину. Однак, мої діти, на жаль, цього не розуміють. Адже я заради них поїхала працювати за кордон. Все, що заробляла, надсилала їм. Нещодавно я заїкнулася, що хочу закінчити з цією роботою та повернутися додому. У відповідь почула лише невдоволення. В Італію я потрапила не від гарного життя. Виїхала, щоби діти могли нормально жити. Як і будь-яка мати, я хотіла дати їм все найкраще. Після раптової смерті чоловіка, якого забрала важка хвороба, я залишилася одна з синами, які ще навчалися у школі. Спочатку я справлялася, але незабаром почали накопичуватися витрати. Потрібно було збирати гроші на весілля синів. Коли в хаті з’явилися дві невістки, стало тяжко. Старший син пожалкував мене і пішов жити до батьків дружини, але й там йому було нелегко – п’ять чоловік на дві кімнати.

Молодша невістка постійно скаржилася на стан будинку: мовляв, незабаром діти підуть, а ремонт до народження потрібно встигнути зробити. Де брати гроші? Тоді діти запропонували мені ідею поїхати на заробітки. Вони мали якісь зв’язки, і вони пообіцяли влаштувати мене в Італії. Довго я не роздумувала – вибору не було. Спочатку я планувала залишитись там на 2-3 роки, але все затяглося. Зрештою я провела в Італії десять років. Що більше грошей я надсилала, то більше зростали запити дітей. А я тим часом доглядала літню жінку і майже всю зарплату пересилала додому, залишаючи собі тільки на їжу. Старший син нарешті купив квартиру, щоправда, у кредит. Я допомагала йому з виплатами. Молодший зробив цей ремонт. Я з останніх сил виконувала всі обов’язки, щоб мої діти нічого не потребували. Нещодавно я мав день народження – десятий, який я зустріла в Італії. Діти подзвонили, привітали.

У розмові я згадала, що хочу повернутись додому. Реакція була далекою від радості. Старший син заявив, що ще рано – у нього кредит, і звідки він візьме гроші, якщо я поїду? Я не могла цього чути. Мені 60 років, я вже не та молода жінка, повна сил та енергії. Мені хотілося кинути все і повернутися додому першим рейсом. Але я знала, що вдома на мене, здається, ніхто не чекає. Через кілька днів не стало літньої жінки, яку я доглядала. Тепер я, можна сказати, вільна. Але все одно змушена залишатися в Італії. Подруги обіцяли допомогти знайти нову роботу, але що буде далі – не знаю.

Мені зараз дуже самотньо та прикро через відношення дітей. У мене вже є онуки, але я бачила їх лише по відеозв’язку. Я думаю, що зробила для своїх дітей все можливе. Тепер їхня черга подбати про мене. Але я розумію, що скоро вони почнуть маніпулювати мною. З іншого боку, псувати стосунки з рідними не хочеться. Адже це мої діти, як не крути. Хочу сказати одне: робота за кордоном – це дуже важко. Гроші не падають з неба. Цінуйте своїх близьких, якщо вони роблять все, щоб вас забезпечити. Вони заслуговують на повагу. Кажу це з власного досвіду. А сама намагаюся навіть не думати про те, скільки грошей рідні витягли з мене. А тепер їм все одно мало. Що ви думаєте про мою ситуацію? Як поступити цій жінці?

Мама прийшла до мене в суботу вранці і з серйозним тоном почала розмову: – Світлана, він тобі ніхто, чужа людина. А тут йдеться про твою рідну сестру, якій просто нема де жити. Мені сорок років. Я живу одна у просторій двокімнатній квартирі покращеного планування площею майже 80 квадратних метрів. Батьки допомогли мені придбати цю квартиру, додавши приблизно 25% її вартості. Решту суми я виплатила самостійно. Щоб нагромадити на житло, я багато працювала, практично не залишаючи часу для особистого життя. Можливо, тому я досі не маю ні чоловіка, ні дітей – робота і заробітки завжди були в пріоритеті. Шість років тому моя молодша сестра Людмила вийшла заміж.

Її чоловік, наш зять, одразу заявив, що вкладатись у чужу нерухомість не збирається, і наполіг, щоб я відмовилася від своєї частки у батьківському домі, де вони збиралися жити. Не плануючи повертатися до села, я зробила так, як вони хотіли – відмовилася від своєї частини будинку на користь сестри, побажала їм щастя та продовжила жити своїм життям. Через кілька днів після цього батько приїхав до мене до міста. Тоді я жила на орендованій квартирі, активно збираючи на свою. – Світлано, скільки тобі ще не вистачає? – Запитав батько. Я назвала суму і він сказав, що сам доплатить її. Він мав накопичення, зароблені на вахтах за кордоном. Ця сума становила близько 25% вартості квартири.

Він ніби компенсував мені відмову від частки у батьківському домі. Коли про це дізналася мама, вона була в люті. На її думку, ці гроші мали дістатись Людмилі, її улюбленій дочці. Проте заперечувати батькові вона стала. Купивши квартиру, я продовжила працювати та жила самостійно, не просячи допомоги у родичів. Два роки тому я познайомилася з прекрасним чоловіком. Станіслав переїхав до нас з іншого міста після важкого розлучення. Я не лізла у його минуле, але я бачила, що йому нелегко. Ми стали друзями, а потім наші відносини переросли у щось більше. Зараз ми живемо разом у моїй квартирі. Пропозицію Станіслав поки не зробив – мабуть, все ще переживає минуле розлучення. Але я не тороплю його, адже нам і так добре разом. Про моє особисте життя родичі майже нічого не знали.

Нещодавно мама приїхала до мене в гості та, побачивши, що зі мною живе чоловік, не зраділа. У неї, як виявилось, були свої плани на моє житло. Справа в тому, що Людмила розлучилася з чоловіком, який пішов до іншої. Жити в селі сестра не хоче – там, за її словами, немає перспектив. Вона вирішила переїхати до міста, а мама вирішила, що я маю прийняти її у себе. – Мамо, у мене є чоловік, – сказала я. – Як ти собі уявляєш, що з нами житиме ще й Люда з дитиною? – Він тобі не чоловік! Де штамп у паспорті? Це чужа тобі людина, а Люда – рідна сестра. І ти готова відмовити їй заради стороннього? – Заявила мама. Мама казала мені безліч образливих слів, стверджуючи, що я зобов’язана пустити Людмилу, адже батьки вклали гроші у мою квартиру. Але я вважаю, що це моє житло, і лише я вирішую, хто тут житиме. Як ви думаєте, хто в цій ситуації неправий?

Мене звуть Людмила, мені 47 років, і все життя я прожила у невеликому селищі Ясіня на заході України. Два роки тому помер мій чоловік. Життя з ним було непросте — він сильно пив, навіть на початку нашого шлюбу. Я терпіла через маленьких дітей, а потім просто звикла. Завжди сподівалася, що він зміниться, кине пити, але цього так і не сталося, хоч би як я просила. Після його смерті я зазнала змішаних почуттів — і гіркота втрати, і полегшення. Діти вже дорослі: син живе в іншій області, дочка – у Києві. А я лишилася сама. Постійної роботи не було, тільки підробляла пекарем на місцевому заводі, який закрили ще у 22-у. Довго роздумувала, але зрештою зважилася поїхати на заробітки за кордон. Роботу знайшла через знайомих: в Італії була потрібна доглядальниця для літньої сеньйори. Так я опинилась у чужій країні, у чужому домі, серед незнайомих людей. Сеньйора Анна виявилася доброю, але суворою жінкою. Догляд за нею був непростим: стежити за харчуванням, ліками, інколи прибирати. Спочатку було важко, все здавалося чужим: мова, звичаї, нові обов’язки.

Але згодом я звикла. Думала, що нарешті налагодила своє життя. Так було доти, доки я не познайомилася з її сином. Карло, син сеньйори Анни, був старший за мене на 18 років. Розлучений, з двома дорослими дітьми, які рідко його відвідували. Спочатку він приходив до матері нечасто, але якось між нами виникло щось особливе. Іскра. Один вечір, коли сеньйора Анна вже спала, ми довго розмовляли на кухні — про його розлучення, моє життя. А потім Карло раптом обійняв мене. Так розпочалися наші таємні зустрічі. Я знову відчула себе живою, наче помолодшала. Здавалося, Карло теж небайдужий до мене. Але все це відбувалося потай, тому що я боялася засудження сеньйори Анни. Її несхвалення лякало мене до тремтіння. Тепер у мене нова, значно більша проблема. Я вагітна. Коли дізналася про це, мало не зомліла. Доглядальниця в чужій країні, вдова, та ще й вік… Що робити, просто не уявляю. Зважилася розповісти Карло.

– Карло, нам треба поговорити. – Щось трапилося, Людмило? – Я… Я вагітна. – Людмило, це неможливо. Адже нам уже не двадцять. – Але це сталося. Я перевірила і це правда. – А як мати дізнається? Що скажуть мої діти? Як ми це пояснимо? Я відчула, як земля пішла з-під ніг. Все лякає. Повернутись додому? Там мене засудять. Сусіди відразу згадають, що я вдова, почнуть пліткувати. А як на це відреагують мої діти? Спробувала поговорити з сином по телефону. Натякнула, що, може, хочу повернутись. – Мамо, ти знаєш, тут роботи немає, нічого немає. Навіщо повертатись? – відповів він. Дочка віддалилася ще більше. Сказала, що зараз має «багато своїх проблем» через нового хлопця. Що мені тепер робити? Залишатися в Італії страшно, повертатись додому ще страшніше. Сеньйора Анна, схоже, вже підозрює, що між мною та її сином щось є. Її погляд іноді стає таким… пронизливим. А якщо вона дізнається про вагітність? Не впевнена, що можу це витримати. Відчуваю себе маленькою та безпорадною.