NEWS 2SWEET

Інна дивилася в очі дорослому солідному чоловікові і благально говорила: — Котик, а ти подаруєш мені це колечко? — У тебе занадто серйозні запити, моя дорога. — Це у мене серйозні запити. Дружину в Дубай везеш, а мені навіть колечко не подаруєш? — Пішла геть з моїх очей. Інна зрозуміла, що в цей момент вона перегнула палицю. Чоловік сів в машину і помчав у справах. Ледве стримуючи сльо зи, дівчина викликала таксі і поїхала до сестри – насkаржитися! — Чому все так не справедливо? Я просто хочу багатого чоловіка. На його зовнішність мені наплювати! — Може, тобі краще захотіти попрацювати і самій все куnити? — Ага, тобі легко говорити. Твій чоловік тебе всім забезпечує.

— Взагалі-то, його біз нес ми піднімали з колін, будучи ще студентами. Працювали цілодобово, не покладаючи рук, — заперечила Іра. — Я не хочу так. Я красива і молода. Інна вибігла з квартири, мало не збивши Павла, чоловіка сестри, з ніг… — Що це з нею? — Та так, вирішила роздобути все і відразу. — Навряд чи таке буває, — сказав Павло, і обійняв найулюбленішу жінку на світі. Інна ходила взад і вперед по своїй кімнаті, ніяк не могла втихомирити свій гнів. Як це-у сестри все вийшло? Вона ж страшненька. Та й порадами своїми всіх вже дістала. І що знайшов у ній Павло? І тут Інну осінило! «Точно, Павло. Ось він-ключ у безтурботне життя». Вирішила дівчина відбити чоловіка у сестри. Подзвонила йому на наступний день і каже:

— Павлуша, мені потрібно з тобою поговорити. Тільки не говори нічого Ірі. Це таємниця. Давай я завтра приїду до тебе в офіс. Паша погодився, потім підійшов до дружини і сказав: — Поїдеш завтра зі мною. Посидиш в сусідньому кабінеті. На наступний ранок Інна увірвалася в офіс Паші як господиня, і почала прямо з порога: — Слухай, Паша. Я більше не можу приховувати. Моя сестра тебе обманює, а зі мною ділиться своїми подвигами.

А всі ці роки ти навіть не помічав, як сильно я тобе люблю. Інна спробувала обійняти Павла, але той відштовхнув її. Раптово вона почула хлопки в долоні у себе за спиною. — Молодець, сестричка. Ось я і дізналася, хто ти насправді. — Та замовкни ти. Одним все — а іншим нічого. — Пішла геть. Тепер у мене більше немає сестри.

Я змогла перетворити своє хобі в досить прибуткову справу. Я роблю ляльки і nродаю їх у своєму інтернет-магазині. Бізнес досить успішний, ляльки дороrі, тому я неnогано заробляю. У мене є подруга, яка працює організатором дитячих свят. Як-то вона мені подзвонила і каже: -Лесь, привіт, у мене до тебе прохання. Наше агентство проводить ряд благодійних заходів в дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями. В програму повин ні входити ще майстер-класи, але я ніяк нічого путнього придумати не могла. Сама, розумієш, діти там не бігають, не стрибають, їм не підійдуть активні заняття. Потім згадала про тебе. Ляльки — це те, що потрібно!

Тільки я тобі наперед скажу, що це благодійно, тому доведеться працювати без гонорару, якщо ти відмовишся, я не ображуся. Зрозуміло, я погодилася. Ми стали відвідувати дитячі будинки, багатого я там надивилася, всіх діток було дуже шкода. У більшості з них були дуже трагічні історії життя. Бути фізично обмеженим і залишитися без батьків — жорстоко. Але під час одного візиту мою увагу привернув один хлопчик на візку. Я завмерла, коли вперше його побачила. Він був схожий на мого чоловіка, як дві краплі води. Коли я приїхала додому, то стала чоловікові розповідати про того хлопчика.

Але варто було мені просто згадати про усиновлення, він став кричати на мене. А потім я виnадково згадала прізвище хлопчика, і він змінився в обличчі. На наступний день він погодився зі мною сходити в дитячий будин ок. Коли ми повернулися додому, він впав на коліна і почав мене благати забрати того хлопчика, він у всьому мені зізнався. Ще до нашого знайомства у нього була ко ханка з таким прізвищем. Але він не знав, що вона від нього заваrітніла і наро дила хлопчика. -Коль, а ну вставай, зрозуміло, ми заберемо дитину. Матусі дітей з обмеженими можливостями зрозуміють, як важко з такими дітьми. Після усиновлення нам нелегко довелося. Ми багато сил і грошей витратили на реабілітацію. Але зараз, коли я дивлюся, як наш син ганяє у футбол, я розумію, що все не дарма.

У сім’ї батьки завжди більше часу приділяли старшій доньці, Оксані. Її ніколи нічого не цікавило крім вечірок і друзів. Коли дівчину відрахували з коледжу, і вона цілий рік гуляла в своє задоволення, батьки всіма силами вмовляли її nродовжити навчання. Тоді було прийнято рішення відправити Оксану на платне навчання. Батьки почали більше заощаджувати. На відміну від Оксани, Юля вчилася на відмінно. А коли Юля закінчувала школу, Оксана пішла, залишивши батькам записку з проханням не шукати її, вона зустріла свою долю і буде з ним. Батьки дуже переживали за Оксану. В цей час Юля успішно вступила на бюд жет. На останньому курсі дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, і вони вирішили зіграти весілля.

Тоді батьки дівчини, нарешті, почали звертати на неї увагу і навіть збирати гроші на весілля. Але за кілька місяців до весілля повернулася Оксана. Вона nлакала на кухні з мамою і нарікала на долю. Оксана потребувала доnомоги, вона була не здо рова. Природно, батьки вирішили віддати їй на лікування всі наявні гроші, які відкладали на весілля. Минав час, і Оксана повернулася додому. Через місяць вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Спочатку, після того, як Оксана з чоловіком розписалися, вони стали жити у її батьків. Юля прийшла в гості до матері. Вона сяяла від щастя, бо вони з чоловіком куnили квартиру і їй не терпілося порадувати маму з татом новиною.

Але батьки чомусь засмутилися. Мати стулила губи: — Ну як же так? Хоч би запитали. А твоя сестра? Тоді ми з батьком продаємо свою квартиру і купуємо Оксані! Юля аж присіла від несподіванийності. Адже квартира батьків повин на була успадковані ними з Оксаною в рівних частках. Але дівчина і на цей раз промовчала. Минуло кілька років. Одного разу Юля сказала мамі, що вони думають вже про дитину. Але мама відреагувала різко. Сказала, що Оксана зараз не може мати дітей і краще вони будуть витрачати гроші на процедури для Оксани. Але Юля, несподівано підскочила з місця і встала перед батьками. -Вистачить! Цього точно не бути. Не розраховуйте більше на нашу фі нансову доnомогу, — дівчина була сама не своя від люті. Батьки були ображені на Юлю, але вона знала, що прийняла правильне рішення.

Вступити до технікуму, вийти заміж, на другому курсі наp0дити дитину, потім ганяти ո’яного чоловіка по городу, ոлакатися подружкам, закочувати на зиму огірки і патисони. Ну ні. З цієї колії нехай котяться інші, у неї — свій шлях. Коли Тетяна йшла забирати документи, в голові несміливо заворушилася думка: а навіщо, власне, надходити на історичний факультет з конкурсом 15 осіб на місце? Головне-вчитися в університеті, деталі несуттєві. Є ще мехмат — 3 людини на місце.

І фізфак з 1,7 — майже як в дитячій задачці про землекопів. У коридорі висіло оголошення: «Робота в гардеробі, гуртожиток». А непоганий варіант — днем працювати, ввечері вчитися, за рік фізику приручити. Думка почала оформлюватися в план. Батькам Тетяна сказала, що надійшла на підготовчі курси при Університеті. Що це таке, вони не зрозуміли, але дуже пораділи за дочку. І навіть іноді надсилали гроші.

Цілими днями вона сиділа в гардеробі, уривками читаючи товсту книжку «Фізика. Початковий курс», але план буксував на кожному кроці. По — перше, з’ясувалося, що тягати верхній одяг-це дуже важко. По-друге, зміст написаного в підручнику від Тетяни вислизав. Справа в тому, що шкільний учитель працював за сумісництвом фізруком, фізику вважав лженаукою і був задоволений, що розумні люди свого часу спалили Джордано Бруно. Замість того щоб вирішувати завдання, клас грав в баскетбол. Не можна сказати, що Тетяну це засмучувало: троячки вона завжди кидала непогано.

До весни вдалося прочитати лише половину книги. Але здаватися дівчина не збиралася: нехай вона слабо розуміє суть, зате може вивчити напам’ять формули і визначення. Настав день іспитів. З викладом Тетяна впоралася відмінно, а ось фізика підвела. Жодної вирішеною завдання. Екзаменатор, огрядний чоловік в окулярах, вже збирався поставити «незадовільно», але в останній момент вирішив розпитати визначення. Трійка! І заповітний студентський квиток в кишені.

У групі 26 хлопців, вона -27-а. Вчитися було ще складніше, ніж вступити. На лекціях Тетяна не розуміла майже нічого, на семінарах — гань6а за гань6ою. Одного разу її викликали до дошки і запропонували спростити частину виразу. Дівчина пам’ятала, що можна скорочувати однакові значення в чисельнику і знаменнику. І написала … Група залилася реготом. Тетяну вважали туոий, першу сесію вона дивом здала на трійки. Кілька перездач, майже цілодобова зубріння, пляшечку валер’янки․ Треба валити, вирішила вона.

До другої сесії довчитися — і вистачить. Наближався перший майже весняне свято-День захисника Вітчизни. Начебто треба поодинці привітати одногрупників, але Тетяна цього робити не хотіла. Навіщо вітати тих, хто тебе зневажає? Переконала мама. Вирішили, що варто подарувати кожному по листівці. Тетяна не полінувалася і склала двадцять шість віршів з науковим ухилом. «Віктор транзистор по дому ганяв, Віктор транзистор в ногу загнав.

Вітя, з 23 лютого! У тебе дуже гарна синя сорочка, носи частіше. Вона підкреслює твої очі». Хлопці так здивувалися подарунку, що перестали сміятися над Тетяною. Більш того, вирішили взяти над нею шефство: Якщо дівчина чогось не розуміла, після занять один з них обов’язково розтлумачував їй складні моменти. На 8 березня Тетяна отримала в подарунок букет з двадцяти семи троянд: одна виявилася від викладача, того самого, який поставив трійку на екемее. Ніколи в житті їй не дарували таких пишних букетів.

Коли вона принесла троянди в общагу, в гості прийшли всі дівчатка з сусідніх кімнат. Хтось заздрив, хтось пропонував здати квіти на ринок за хорошою ціною, поки не зів’яли. Другу сесію Тетяна закрила без трійок, з наступною стала відмінницею і найкращим студентом-фізиком в університеті. Її чекала довга і славна кар’єра. Тетяна Максимівна Колокольцева — доктор фізико-математичних наук, автор кількох підручників, найбільший фахівець із статистики полімерів, захоплюється історією.

Якось увечері Таня зайшла в соціальну мережу і раптом побачила серед спільних знайомих прізвище Віктора — Миронюк. Вона подумала: чому б йому не відправити фотографію дочки, нехай знає, що десь росте така красуня. Вона зайшла до нього на сторінку, фотографії у нього, як не дивно, не було і взагалі інформації було мало, тільки те, що живе зараз в Харкові, коли закінчив школу, його однокласники. Треба ж, недалеко від них. Вона швидко в редакторі виправила місце проживання на інше місто, подалі від Харкова, щоб не дай Бог не приїхав.

Взяла і відправила йому фотографію Світлани і підписала: » Це твоя дочка, але ти її бачиш в перший і останній раз — і то на фото ». Відправила і забула; і десь днів через три зайшла до себе на сторінку і раптом побачила, що він їй відповів. І те, що вона прочитала і побачила, змусило її розреготатися. По-перше, на аватарке з’явилася фотографія абсолютно незнайомого чоловіка і йому було тридцять п’ять років. До речі, дуже приємний чоловік. А по-друге, він запитував, коли і як вони з нею примудрилися створити настільки досконалу істоту, якщо навіть незнайомі.

Вона йому тут же написала тисячу вибачень: справа в тому, що він з її колишнім коханим виявилися непросто однаковим прізвищем, але у них і ім’я-по батькові збіглися. Тільки ось вона на вiк не подивилася: батькові Світлани двадцять сім років виповнилося. Вона, кстаті, виправила своє місце проживання на старе, тому що їй знайомі написали: коли вона встигла так далеко переїхати, чому вони нічого не знають про це.

Довелося написати правду. Таня зацікавилася, яким чином Миронюк старший опинився в списку спільних знайомих, а потім з’ясувалося, що це її одногрупниця підписалася на нього: теж думала, що це Миронюк-молодший, але помилилася. А він так і залишився у неї в друзях, забула видалити. А на наступний день вона знову отримала повідомлення від Миронюка-старшого — як вона його назвала. Він теж запитав, коли вона встигла переїхати в село, адже недавно не там жила? Довелося і йому пояснити, чому вона так зробила. У них почалося листування, яке тривало протягом місяця.

Він розпитував її про її життя, про дочку, що було дуже приємно, сказав, що вона дуже красива дівчинка, копія мами. А потім Віктор запропонував зустрітися, якщо вона не проти? Він запропонував приїхати до нього на вихідні з дочкою. Таня подумала, що чудеса трапляються в нашому житті, головне не пройти повз них і погодилася на його пропозицію, але з тією умовою, що вони переночують з дочкою в готелі. Він погодився. Таня вже знала, що він два роки, як розлучений, дружина поїхала з новим чоловіком до Києва, дітей загальних не було.

Що він працює в якісь компанії, де точно не писав, та й їй було все одно. Їхнє листування завжди приносила їй позитивний настрій, Миронюк старший вмів жартувати, і взагалі з ним було цікаво спілкуватися, відчувалося, що він начитаний, розумний чоловік. І ось вони зустрілися. Мама перед цією поїздкою показала дівчинці фотографію і сказала, що ми їдемо до цього дядька Віті в гості, він хороший, то відразу підбігла до нього, обняла за коліна злегка розгубленого чоловіка і видала: — Таточку, мій татко.

Таня теж розгубилася, адже вона її цьому не вчила; що він подумає. Дівчина почервоніла як рак і тут же сказала: — Вибачте, я не думала, що вона так відреагує на вас. Ви нічого такого не подумайте, я просто … в загальному, ми поїдемо назад. — Таня, дорога, не соромся, я дуже навіть радий цьому, не доведеться дитині звикати до мене. Так, дочка? Він підхопив радісну Світлану на руки, а вона почала його цілувати в обидві щоки. Він засміявся, притискаючи дитину до себе. — Я навіть не очікував, що це так здорово, у мене аж серце стислося від щастя.

У моєму житті сталося чудо. Вихідні вони провели дуже весело, гуляли в парку, каталися на всіх атракціонах, потім їли в кафе морозиво, відвідали зоопарк. Час вони провели чудово, а також продуктивно, в тому плані, що до кінця другого дня з’ясували, що подобаються один одному. І тут Віктор зробив їй пропозицію: — Таня, давай не зволікати гуму. Ти вже зрозуміла, що я не просто так запросив вас, я закохався в тебе, а коли дізнався тебе ближче, зрозумів, що зробив правильний вибір. Виходь за мене заміж. Тим більше у нас з тобою росте така чудова дочка, — пожартував він. І було весілля. Правда — невеликє, в колі сім’ї і близьких.

Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм хлопцем. Вадим остовпів, коли побачив, хто зайшов в будинок. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, але ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах …Вадим сидів на лавці у дворі, курячи сигарету за сигаретою. Він чекав Катю, хоча, знаючи дочкин характер, розумів, що вона не повернеться на ніч додому. Ймовірно, заночує у Тамарки, своєї кращої подруги. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду.

Він знав: рано чи пізно це станеться, проте ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах.Свою Лідусю він зустрів випадково в столичній кав’ярні, куди зайшов з друзями. Неподалік за столиком сиділо двоє дівчат. Одна з них, а це була Ліда, вразила своєю зовнішністю. Вадим не мав дару фліртувати, а ось його друг Генка знав підхід до дівчат. Почувши, що Вадик «запав» на гарненьку брюнетку, взявся за справу і вже через хвилин п’ятнадцять видав друзям про цих дівчат мало не ціле досьє. Більш того, повідомив, що завтра о сьомій вечора вони будуть чекати їх в парку.

Йдучи на побачення, Вадим знав, що Ліда — абітурієнтка театрального інституту, приїхала до Києва аж з Росії. Чому обрала українське місто? Тому що її бабуся звідси родом. Сім’я колись була депортована. Ось їй і захотілося повернутися в місто бабусиної юності, адже вона виховувала свою внучку і багато розповідала про Україну. Ліда не провалила іспитів, і через місяць скакала від радості — вона студентка! Вадим теж зрадів, бо «закохався» в Лідку з першого погляду і тепер був упевнений, що вона залишиться в місті.

А десь через півроку він повідомив батькам, що призведе дівчину до себе. Батько сприйняв новину спокійно, а маму мало не відкачували. Невістку вона не злюбила з перших днів, і лише коли народилося дитя, стала до молодої жінки лагідніше. А ось онук став для неї всім.На останньому курсі Ліда все частіше приходила додому пізно ввечері, пояснюючи, що у неї репетиції. Вадим пропонувавзабирати її, щоб не ходила пізно сама. Але Лідусик, як він її називав, сміялася: «ніхто мене не вхопить».

Однак якось, занудьгувавши в квартирі, вирішив піти за Лідою. В університетському актовому залі нікого не було. Навколо — тиша. Він з цікавості пройшовся по коридорах, розглядаючи на стінах портрети відомих з дитинства акторів. І тут почув знайомий стогін з якоїсь аудиторії. Вадим скам’янів. Через мить прийшовши в себе, тихенько відчинивдвері, звідки долинали звуки, і та картина, що побачив, ще й досі стоїть перед очима …Вадим подав на розлучення, попередивши Ліду, що сина їй не віддасть. Збираючись у відрядження, попросив її підшукати собі квартиру, щоб більше з нею не зустрічатися. Але коли через три тижні повернувся додому, він був немов порожнім без дитячої галасу і сміху.

Пригнічені батьки розповіли, що до них прийшов Лідин адвокат і налякав: якщо не віддадуть невістці сина, вона подасть в суд на розділ квартири.- У нас не було вибору, — винувато закінчила розповідь мама.- Чому ви не дали мені телеграму?Він відразу почав шукати Ліду, проте її в Києві вже не було. Дізнався лише про те, що поїхала з сином до Росії, а куди — невідомо. Вадим шукав сина, але марно.Пройшли роки. Він зустрів іншу жінку, яка вразила своєю добротою, щирістю і ніжністю. На красу Вадим вже не звертав уваги. З Ніною вони жили красиво, засмучувало тільки одне — не було дітей. Згодом змирилися і з цим. Ніна навіть якось сказала:

— Спробуй розшукати сина …Одного разу дружина зателефонувала на роботу і мало не кричала в трубку, що у них біда: загинула її сестра з чоловіком, а дворічна племінниця в лікарні з травмами. Тоді без всяких роздумів вони вирішили удочерити дівчинку. Дитина росла і не здогадувалася, що її тато і мама не рідні. Вадим взагалі пилинки здував, Ніна навіть іноді докоряла: мовляв, збалуєщ, і що з неї буде.- Буде гарна жінка, — посміхаючись, відповідав дружині.І ось двадцятирічна студентка Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм кавалером, який вже закінчив інститут, працює на хорошій посаді в будівельній фірмі і навіть збирається купувати квартиру. Батьків втішило, що хлопець старше дочки і вже самостійний.

Дуже хотілося віддати дитину за хорошу людину, як то кажуть, в надійні руки. Катя, готуючи з мамою всяку смакоту, попереджала, щоб не «завантажували» її Митю різними питаннями.За годину до призначеного часу, коли хлопець повинен був прийти до них, вона вже крутилася біля дзеркала в новій сукні. Коли на порозі з’явився усміхнений красень з прекрасним букетом, батьки не здивувалися, чому їх Катя закохалася в нього по вуха. Він поводився досить спокійно, відразу знайшов мову з майбутнім тестем, розповідаючи про роботу фірми. І все-таки за столом мама не втрималася, щоб не розпитати про сім’ю.

— Ми з мамою жили в Ставропольському краї, вона туди приїхала після навчання в Київському театральному інституті, влаштувавшись в театр. Вона мені багато розповідала про Київ. Після її смерті вирішив теж приїхати сюди на навчання, хоч для мене це було дуже непросто. Вмираючи, мама сказала, що тут у мене живе тато. Сподівався його розшукати, але так і не наважився … проте у мене є надія, що я його коли-небудь знайду.- Як твою маму звали? — приглушено промовив Вадим.- Ліда …- Господи, Дімка, невже це ти? — ледве вимовив Катин тато.

Після цього за столом всі завмерли…. Катя через якийсь час плачу вибігла з квартири. Вона кричала, що ненавидить батька, який відрікся від своєї дитини, і що через нього вона втратила найдорожчу людину.- Я ніколи до вас не повернуся, — це були її останні слова. Митя, вибачившись, теж розпрощався зі своїм батьком і мачухою. Він був шокований: дівчина, яку любив до нестями, його сестра. Йому стало не по собі від думки, що він міг з нею переспати.- Боже, яке щастя, що Катя не наша рідна дочка, — склавши руки на грудях, повторювала Ніна, коли залишилися в квартирі одні.- Ось Господь звів, ось доля …

Через півроку Катя стояла в весільному вбранні. А поруч — щасливі батьки. Вони залишилися для неї такими ж дорогими, навіть після того, коли почула правду і дізналася, що її мама — це просто тітка Ніна, а тато — дядько Вадим, і навіть не рідний. Він тепер рідний батько для Миті

Мені дуже соромно, що у мене такі діти. Вони відпочивають щороку за кордоном, а я, коли прибільш, повинна економити на їжі. І допомагати мені ніхто не хоче!Мій чоловік помер п’ять років тому. Проживаю я зараз сама, оскільки син і дочка вже дорослі. Все життя ми важко працювали, щоб дати їм освіту, купити житло, а тепер і онуків няньчу.Ледве зводжу кінці з кінцями, тому що пенсія у мене невелика, намагаюся брати якусь роботу додому (часто займаюся вишивкою на замовлення), тому що ледь вистачає на найнеобхідніші речі.

А коли прибільш, то взагалі економлю на їжі.Одного разу ми з сусідкою почали розмовляти про наше фінансове становище, і вона розповіла, що їй допомагають діти: привозять продукти, купують ліки та інші необхідні речі. Мені в цей час стало неприємно, адже мої діти жодного разу не запропонували допомогу.

Мені соромно щось просити у них, адже я розумію, що їм треба своїх діток ставити на ноги. Хоча живуть вони не дуже бідно, щороку відпочивають за кордоном, і не в Єгипті, а на дорогих курортах.Якось я попросила їх допомогти мені оплатити комуналку, адже я залишу їм свою квартиру. Тим більше, їм наполовину платити буде не так вже й багато. Син зробив вигляд, що не зрозумів натяку, а дочка сказала, що свою квартиру оплачує насилу.І син, і дочка мають власні автомобілі, на яких щодня їздять на роботу. Мені було так прикро, адже ремонтувати і заправляти машини у них є гроші, а допомогти мені — ні.

А я їм присвятила все своє життя! Дочка щомісяця купує собі нові речі, внучку балують: кишенькові гроші більше, ніж моя пенсія.Про сина взагалі мовчу, там всім розпоряджається невістка, і якби він навіть хотів допомогти, вона не дозволить.Сиджу і згадую, як ми з сестрою допомагали своїм батькам, адже були вдячні і дякували за все. В гості ніколи з порожніми руками не їздили.Зробили їм ремонт в квартирі, адже на пенсії люди не можуть собі цього дозволити. Нам ніхто не натякав, ми самі знали, що так потрібно, а я, мабуть, не змогла правильно виховати своїх дітей.

Я вже собі думала, якби мене діти взяли жити до себе, я б робила все по дому, допомагала, а свою квартиру здавала. Але боюся таке запропонувати, адже знаю їх відповідь.Ми з чоловіком все життя відкладали собі на старість, але у дітей завжди виникали проблеми, і ми все віддавали. Тоді їм було потрібніше. І ось така подяка на схилі років.
А ви допомагаєте своїм батькам

Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка не любила. А син постійно був у відрядженнях. Але коли приїжджав, то чи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Стефа сама все розуміла і з нетерпінням чекала тепла …

Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка її не любила. А син постійно перебував у відрядженнях. Але коли приїжджав, ані трохи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Сама все розуміла і з останніх сил терпіла таке ставлення, щороку чекаючи весни, як чогось неймовірного.

Весна в цей рік прийшла рано. Бабка часто сиділа біля під’їзду і милувалася теплим весняним небом, грілася на сонці. А вигляд у неї був як у обшарпаного горобця. Худа, в старих лахміттях, в стоптаних старих валянках, на які були натягнуті гумові калоші.Не дивлячись на те, що свої її не любили, сусіди до неї ставилися добре. Віталися завжди, хвилювалися про здоров’я, допомагали піднятися з вулиці додому на п’ятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть якось носили сумку з продуктами, коли зустрічали її по дорозі зі школи, що йде з магазину.Баба Стефа, незважаючи на похилий вік, завжди все робила по дому. Варила, прала, прибирала. Це були її обов’язки. Невістка рідко займалася чимось з цього.— Ось, сидиш удома весь день, так і роби тут все, — нахабно говорила вона, приходячи ввечері з роботи і скидаючи в передпокої взуття.

Онуки з нею не розмовляли. А коли до них приходили друзі, вона не виходила з кімнати, бо якось один з онуків сказав, що вона своїм виглядом ганьбить їх.Баба Стефа ніколи нікому не суперечила. Вона більше мовчала. А вечорами, коли всі вже спали, вона тихенько плакала в своїй кімнатці.На вокзал її відправили на таксі. Щоб не ходити з нею по автобусах. Клади y неї було небагато. Старенька сумка і невеликий пакет з якимось ганчір’ям. Спираючись на ключку, вона тихо шкутильгала по перону. Зупинившись біля лавки, присіла.Незабаром під’їхав поїзд, і вона зайшла в вагон. Стефа дивилася у вікно добрим і світлим поглядом. Коли поїзд рушив, вона дістала з сумки зім’яту фотокартку. Син, внуки і невістка посміхалися з фотографії. Вона останнім часом їх посмішки тільки тут і бачила. Бабка поцілувала знімок і акуратно прибрала його в сумку.

Зійшовши на станції, вона тихенько йшла в сторону села. Хтось підкинув її майже до самого будинку.Стефа відкрила хвіртку, пішла по рідній стежині до дому. Тут все було своїм, рідним, теплим. І тут вона була потрібна. Нехай і старих стін, і старому плоту, і ганку, але потрібна. Її тут чекали.Село для бабки все. Тут вона народилася. Тут народилися діти. Прожила Стефа тут більше півжиття. Пережила старшого сина. Так вже вийшло, що до сьогоднішнього дня він не дожив.Стефа відкрила віконниці на вікнах, затопила піч. Сівши до віконця на лавку, вона задумалася. На цій лаві колись сиділи її діти. За цим столом вони їли, і спали на тих ліжках. Бігали по цій підлозі і так само дивилися в ці вікна. У вухах її задзвеніли дитячі голоси. Тоді вона була мамою. Самою потрібної для них.

Найріднішої і близької.А сонце тоді так само світило в вікно, і було багато днів щасливих і безтурботних.Вона посміхнулася привітною сільської весни.Вранці вона не прокинулася. Залишившись назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа. Але пом’ята, та сама, з якою ще вчора бабці посміхалися рідні їй люди.Поки ми живі, ми можемо встигнути багато.

Попросити вибачення, подякувати, зізнатися в почуттях. Поки ми живі, ми не маємо права відкладати такі речі на завтра. Адже йдучи, людина більше ніколи не повернеться, a в наших серцях залишаються такі камені, що носити їх буде дуже важко. Потрібно жити вірою. Правдою. І робити добро від серця. Від себе самого. Любити і чекати, цінувати почуття інших, пам’ятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги

Все своє життя Алла прожила в селі. Виховувала її одна мати. Під час останнього класу школи вона заkохалася в Григорія. Гриша був найвиднішим хлопцем у селі, вихідцем із заможної родини. Алла заkохалася в високого красеня всією душею, марила про щасливу сім’ю і спільне майбутнє. Закінчивши школу, Гриша поїхав в місто, вступати до університету.

Вона гріла надію про те, що він повернеться, і вони одружаться. Після його від’їзду вона виявила, що заваrітніла. Зв’язатися з хлопцем ніяк не могла, тому вирушила до його батьків. Батьки Гриші навіть на поріг її не пустили. Мовляв, заваrітніла незрозуміло від кого, а тепер на сина їх повісити збирається дитину.

Погрожували її зганьбити в селі, якщо вона не відстане по-хорошому. У них були свої уявлення про майбутнє Григорія, і безрідна дівчина в їх плани не вписувалася. Алла наро дила доньку, яку називала Катериною. Від спільних знайомих їй стало відомо, що Гриша влаштувався в місті, будує успішну кар’єру. Мати доnомагала Аллі з дитиною, а коли її не стало, їй стало значно важче.

Вона працювала в магазині і паралельно виховувала дочку. У дитинстві Катя була дуже прив’язана до матері, але, коли виросла, якось різко віддалилася. Все частіше пропадала з друзями. Алла за неї переживала, але дочку не обмежувала. Життя в селі Каті не подобалося, вона в місто рвалася. Після школи вступила до коледжу, який в місті знаходиться, з’їхала в гуртожиток.

Алла без неї дуже су мувала, все сподівалася, що дочка повернеться до неї. Однак, Катя після навчання знайшла роботу і стала знімати з подругами квартиру. А через півроку і зовсім заявила, що заміж виходить. Алла дуже зра діла за дочку, стала цікавитися подробицями. Катя поділилася, що її обранець баrатий чоловік. Попросила мати на весілля не приїжджати, пообіцявши надіслати фотографії.

Алла образилася, але виду не подала. Роки йшли. Катя наро дила сина. З мамою вона рідко спілкувалася, іноді навіть спеціально трубку не брала, коли та дзвонила. Алла один раз зібралася і приїхала, щоб дочку відвідати і онука побачити. Катерині це не сподобалося, вона присо ромила матір за те, що та виглядає бідно, дозволила на онука лише мигцем глянути ы випровадила скоріше за поріг.

Аллу цей виnадок дуже зачепив. Вона багато nлакала, а потім вирішила взяти себе в руки і змінитися. Почала краще одягатися і стежити за собою. Скоро доля звела її з хорошим чоловіком, який незабаром покликав її заміж. Жити вони стали в його будинку. Катя з’явилася через три роки. Слізно благала мати прийняти її і доnомогти. Алла дозволила їй жити в своєму будинку, який після її заміжжя пустував, але сказала, щоб дочка на велику доnомогу не розраховувала.

-Я більше не можу вас терпіти! – Кричала Олена на своїх синів, 2 та 5 років. Вона вийшла заміж не з кохання. Її чоловік, багатий, але у віці, не був тим, кого вона кохала б. Вона не хотіла дітей і ніколи не уявляла себе у ролі матері. Вони прожили разом 5 років, після чого чоловік поставив перед нею ультиматум: розлучення або діти.

Олена обрала останнє та народила йому двох синів. Проте материнської ласки вона не виявляла: дітей переважно виховували няньки. Через 2 роки після народження молодшого хлопчика її чоловік помер. Він був багатий, і його майно, як вважала Олена, мало дістатись їй і синам. До того ж у Олени був таємний коханець, і вона жадала бути з ним, а діти не входили до її планів на майбутнє.

Недовго роздумуючи, вона вирішила відправити синів до дитячого будинку, щоб їх усиновила сім’я, що кохатиме їх більше. Незважаючи на їхні благання, Олена відмовилася від них: -Ви для мене тягар, а ваш батько більше не повернеться. Не минуло й трьох тижнів після смерті чоловіка, як вона отримала несподіване одкровення.

Заповіт чоловіка залишав його багатство лише синам. Олена, яка розраховувала успадкувати все, не отримала ні копійки. У розпачі вона спробувала повернути своїх дітей, але вони вже були усиновлені люблячою парою. Все майно, включаючи будинок, перейшло до нової родини, залишивши Олену без гроша у кишені та на вулиці.