Мене звуть Артем, я батько трьох чудових дітей. Але моя історія далека від казки, незважаючи на такий багатообіцяючий вступний акорд. З Анею ми познайомились в університеті. Вона була молодша за мене на три роки, струнка, гарна і дуже приваблива. Її посмішка одразу підкорила моє серце. Наші стосунки розвивалися повільно, але я точно знав: хочу прожити з нею все життя. Через чотири місяці після початку зустрічей я запропонував їй жити разом і вона погодилася. А ще за кілька місяців ми подали заяву до РАГСу. Все складалося як у найкращих романах. Через рік після весілля ми дізналися, що чекаємо на дитину. Вагітність для Ані виявилася важким випробуванням. Вона страждала від сильного токсикозу, і її організм не витримував такого навантаження.
Вона народила раніше терміну, ледь встигнувши доїхати до лікарні. Коли лікар вийшов з палати, він повідомив мені дивовижну новину. – У вас трійня! Дві дівчинки та хлопчик! – Сказав він з усмішкою. Я був на сьомому небі від щастя і одразу подався додому по речі, які попросила принести медсестра. Але, повернувшись до лікарні, я опинився на межі божевілля. Ані не було. Вона просто пішла, не попередивши нікого. Я подзвонив її батькам. Вони приїхали одразу, але самі не знаходили слів. Мені довелося брати на себе турботу про дітей. На щастя, моя мама та сестра допомагали мені у важкі моменти. Коли діти пішли до дитячого садка, стало трохи легше. Я зміг працювати повний день. Потім школа, університет — мої пташенята виросли і розлетілися хто куди. Я так і не одружився знову, бо більше не довіряв жінкам. Мої сорок років ми святкували з дітьми у родинному колі. На суботу я планував запросити родичів.
Ми сиділи у вітальні, як раптом пролунав дзвінок у двері. Син пішов відчинити. За хвилину у дверях з’явилася жінка. Я відразу впізнав її – це була Аня. Її зовнішність сильно змінилася: жодного сліду від тієї молодості та краси. – Я не маю виправдань. Я прийшла вибачатися, — почала вона прямо з порога. Я дивився на неї і не вірив своїм очам. Але в серці нічого не тьохнуло. Усі мої почуття тепер належали лише дітям. Аня продовжувала говорити, пояснюючи, навіщо вона прийшла. Вона зізналася, що давно без роботи та не може оплачувати житло. Просила прийняти її назад у сім’ю та почати все заново. Вона стверджувала, що тоді була молодою і не усвідомлювала, що робить. Діти стояли мовчки, приголомшені її словами. Вони знали, що сталося у минулому, але ніколи не спілкувалися з нею. Тепер вони дивилися на цю жінку з жалем і зневагою. Я провів її до дверей, сказавши: – Вибач, але ми не можемо тобі допомогти. Багато років тому ти зробила свій вибір. З того часу вона більше не з’являлася у нашому житті. А як би ви вчинили на моєму місці?
