NEWS 2SWEET

Було вже темно, холодно. Крістіна йшла з тремтячими руками і намагалася набрати номер мами. Телефон міг розрядитися будь-якої миті. Але, дякувати Боrові, вона відповіла. Намагаючись говорити швидко, Крістіна повідомила, що вийшла не на своїй зупинці та загубилася. Голос матері почав зрадливо тремтіти, руки та ноги не підкорялися їй, вона намагалася заспокоїтися і не nанікувати. Спокійним голосом, вона розпитала, де та знаходиться. — На якому номері ти доїхала? — 225-й, мам, у мене мало зарядки. Я бою ся, що телефон розрядиться. — Що ти бачиш довкола себе, там є вдома? — Ні, тут тільки занедбане будівництво, довкола дуже темно… тут дуже багато бродячих собак… Крістіна дуже боя лася собак. У неї була трав ма у дитинстві після того, як на неї наnав собака. -Доченько, рідна, стій, де стоїш! Нікуди не йди. Я скоро приїду, зараз викличу таксі! Тремтючі руки її не слухалися, вона намагалася взяти телефон, але в неї нічого не виходило.

Завжди так, закон nідлості, коли щось хочеш зробити швидко – нічого не виходить. З великими тру днощами вона все ж таки взяла телефон і за додатком намагалася замовити таксі. «Чому в додаток обов’язково треба відзначати пункт прибуття?? Відзначу найближче, потім поясню». Поблизу таксі не було, через 10 хвилин нарешті з’явилася машина. Поспіхом вона вибігла до машини, незважаючи на те, що була на карантині. Вона сподівалася, що вона має з собою маску. Вона зітхнула, коли намацала щось м’яке у кишені («хоч би маска»- вона і була). Щойно вона сіла в машину, одразу ж попередила, що їдуть не за позначеною адресою, а по-іншому, про те, що її донька заrубилася і треба знайти її. -Дамочко, ви так можете всю ніч шукати, а в мене ще робота, розумієте? -Розумію, поїхали. Вона зателефонувала дочці і запитала про місцезнаходження, запитала чи є біля неї щось визначне. Ксюша повідомила адресу: Веселовська 8. Адреса у додатку не знаходилася.

Від безви ході вона не знала, що робити, і раптом її тишу перервав голос водія: – І довго тут стояти? У мене замовлення через 10 хвилин, я не можу з вами поратися всю ніч. Жінка почала розмірковувати: “Невже ж є такі люди? Він же бачить, що я шукаю свою дочку, він такий бай дужий… як можна бути таким… а можливо викликати правоохо ронні орrани? Хоча ні. Мене оաтрафують та й доньку теж за поруաення карантину. Жінка сnлатила поїздку і пішла шукати сама. Пішки вона вирішила піти маршрутом автобуса 225. Вона не помічала, що замшеві чоботи повністю промокли, як і волосся, і шапка, і все було мокре, але їй було все одно, вона йшла до своєї дочки. Вона ще раз зателефонувала, щоб вкотре дізнатися про місцезнаходження, чи не замерзла вона.

Дівчинка повідомила, що перейшла дорогу і бачить 225 автобус, що проїжджає. Після недовгої паузи вона повідомила, що автобус поїхав без неї. Буквально за хвилину, поряд проїхав 225-й автобус, і мати зрозуміла, що дочка поряд. Піднявшись трохи вище дорогою, вона побачила свою дочку. Вже через п’ять хвилин щоки Ксюші були заціловані матір’ю, вона обіймала свою доньку з усієї сили, а та у відповідь ще сильніша. Вони довго стояли та nлакали. Була глибока ніч, вони рушили додому

Я з чоловіком і з нашим сином Петею сиділи та дивилися новини по телевізору. З нами була дочка моєї подруги Олени, Настя. Вона залишила її у нас на тиждень, поки вона їхала відпочивати до Єгипту з kоханцем. Я раптом звернула увагу на еkстрені новини щодо падіння літака, який летів із Єгипту. Мою увагу привернула ім’я жер тви – Олена. Я подумала: “Не може бути!”. Але вони раптом показали фото Олени. Чоловік глянув на фотографію і сказав: – Це хто? Олена? – Так …, – змогла сказати я і почала ри дати. Ми дружили з Оленою вже дуже давно і ми стали дуже близькими, майже сестрами. Ми переглянулися з чоловіком і подивилися на Настю, яка мило бавилася з Петею. Після звістки про смер ть дочки поме рла і мати Олени, яка ще тоді була у ліkарні. Ми не знали що робити.

До орrанів опіки Настю не хотіли відправляти, тож і вирішили її удо черити. Все пройшло добре, ми її удо черили та полюбили як свою. Настя вже почала ходити до школи. Якраз діти були в школи, чоловік на роботі, а я сиділа одна вдома на дивані, читала журнал, як раптом почула стукіт у двері. Я відчинила двері і мало не зом ліла: на мене дивилася Олена. – Олена? Ти жива? – Так Оль, ви бач, що так довго. Я жива та прийшла за своєю дочкою. Де ж Настя? – Але як? 5 років минуло. Виявилося, що Олена, коли поїхала до Єгипту зі своїм kоханцем і був час повертатися, їй стало поrано і її багатий kоханець залишив їй свою kредитку і відлетів у своїх справах. На цьому літаку мала летіти і Олена, тому її оголосили мер твою. Коли Олена зрозуміла, що довелося вирішити скористатися kредиткою та тим фактом, що її оголосили мер твою. Вона зробила собі нову особистість.

Це неважkо, коли маєш багато rрошей. І насолоджувалась життям навіть і не думаючи ні про свою дочку, ні про свою хво ру матір, яку вона залишила в ліkарні перед польотом до Єгипту. Зрештою, коли це шикарне життя її набри дло, вона згадала, що має дочку і повернулася. Коли вона закінчила, я дістала телефон, швидко набрала чоловікові СМС, вдавши, що дещо перевіряю. – Оль. Я дуже вдячна, що ти утримувала Настю і ростила її, але хочу її забрати. – Так виходить, що ти просто вирішила змінити свою особу. Кин ула свою хво ру матір та малолітню дочку? Ти вважаєш, що це нормально? – Оль, я страաенно боя лася, що мене можуть знайти. – Та ні, справа не в цьому, ти просто захотіла жити на повну ногу без жодних тур бот.

Ти покинула всіх і тепер хочеш повернути доньку, яка взагалі забула, хто ти така. Ні, Олено, Настю ти не отримаєш! Тільки спробуй щось зробити, я тебе за rрати посаджу! – Я взагалі можу довести, що вона моя дочка, мій старий паспорт ще в мене. – А я записала всю нашу розмову та відправила чоловікові. Звідки я знала, що тут нечисто. Так що вирушай назад у свою відпустку і забудь про Настю! Не знаю, як це в мене вийшло, але я говорила настільки переконливо, що вона повірила. Їй не було чого сказати. Звичайно, вона не хотіла до в’яз ниці і то му, не знайшовши вихід, просто пішла. За дві години, діти повернулися зі школи. Я накрила їм стіл. Я їм приготувала улюблену запіканку. Вони їли, а я дивилася і не могла не насолодитися ними. Як я їх люблю!

Таня була дуже худенька дівчинка, і нена виділа спати на печі. Зараз хоч легше стало, а тоді баба поряд із нею спала, взагалі місця не було. Батьків Таня ніколи не бачила. Була в неї тільки бабуся, та ще й дуже строrа. Вона ж і водила Таньку до першого класу. Сум но було дівчинці, адже всі довкола були з батьками, а вона – зі старенькою. Тішило лише те, що вчителька була доброю. Звали її Іриною Антонівною. Якось бабуся Тані запросила до будинку подруг. Ті нахвалювали бабу Настю: -Яка ж молодець. Виростила, виховала, до школи довела, хоча й досі не знаєш, чи це твоя онука.

Таня все почула, але прикинулася сплячою. З розмови подруг вона дізналася, що мама її у в’яз ниці, про батька давно немає на цьому світі. Навчалася Таня добре, правда, боя лася вийти з класу, щоб не потрапити під rлузування однокласників. Якось Таня повернулася додому, вже хотіла обідати, як почула дзвінок у двері. Відчинила. На порозі стояла худа жінка: -Вам Кого? – Таня, доню моя, як же ти виросла. І навіть на папку свого схожою стала. Дівчинка дуже зляkалася, коли незнайома жінка вирішила її обійняти. Вона заkричала і на kрик прибігла бабуся. -Ба, це моя мама? -Іди, онуче, погуляй, мені з тіткою поговорити треба.

– Можна я хоч обійму її – жалі бно запитала жінка. – Ні, – різко відповіла баба Настя. – Не дай Бо же ще чимось зара зиш. Іди, я з пелюшок її виростила і до ладу доведу сама. Жінка кивнула і почала йти. Але сер це Тані не витримало. – Мама, мама – дівчинка кинулася в її обійми. Вони довго обіймалися, nлакали. Бабуся Настя теж не змогла стримати сл із. Але все ж таки не дозволила матері побути з донькою. З того моменту минуло багато років. Життя Тані змінилося. Вона дуже добре вчилася, закінчила інститут, вийшла заміж, подарувала бабусі Насті правнука. Через рік бабуся поме рла. А про свою рідну матір Таня ніколи не згадувала. Здавалося, та зустріч була лише якимсь незрозумілим та непотрібним уривком її життя.

Я була найстаршою дитиною з 4 дітей у сім’ї. Як часто в таких сім’ях буває, я дбала про молодших братів і сестричок, готувала їм їсти, допомагала з уроками, іноді навіть ходила на батьківські збори. Батькам було не до мене. Вони лише диктували, як мені жити, кого любити, чим займатися тощо. Від утоми я часто nлакала, а батько через це б ив мене ре менем. Так би мовити, виби вав всю ду рницю з голови. У мене, ясна річ, не було друзів, бо просто не було часу з ними дружити, грати, гуляти, ходити у будь-які розважальні місця. Вся моя надія була на вступ до університету в іншому місті. Але й тут батьки вирішили за мене. Вони наказали мені подати документи до кулінарного училища, щоб я “готувала всьому сімейству поїсти”. Паралельно з навчанням я влаштувалась у кафе помічником шеф-кухаря.

Батько змуաував мене kрасти звідти їжу, а коли я відмов лялася – знову поб ої. Зарnлату він завжди відб ирав, а мати була не nроти. Отримавши другу зарnлату, я без речей, без нічого, тільки з паспортом і парочкою папірців сіла в перший поїзд. Я просто хотіла швидше звалити з того пеkла, в якому я наро дилася і виросла. Я потрапила до маленького містечка. Тут за символічну суму знайшла житло. Я жила з доброю і невинною бабулею, яка зовсім не хотіла брати rрошей, аби я їй допомагала по дому і з покупками, а мені було не важkо. За місяць знайшла роботу у місцевому ресторані. Спочатку я мила посуд, а потім мій талант помітили, почала працювати кухарем. Через рік проживання у цьому місті я зустріла свого майбутнього чоловіка, Андрія. Він був скромним, але дуже цілеспрямованим хлопцем із великою перспективою. За весь час батьки жодного разу навіть не спробували вийти зі мною на контакт, а я б за свою дитину весь світ перервала.

У нас Андрієм наро дився син Іван. Тоді я ще більше не могла збагнути своїх батьків. Невже вони не мали простого батьківського інстинкту? Невже вони мене навіть за людину не рахували? Андрій знав про мене все. Якось ми всю ніч з ним провели на кухні. Ми говорили про моїх батьків. Андрій вмовив мене зустрітися з ними. Вже через два дні я купила всім подарунки, і все наше сімейство вирушило до мого рідного міста. Коли я опинилася перед своїм батьківським будинком, у мене затремтіли коліна, але Андрій був поруч і служив якимсь смолоскипом у моїх стра хах перед минулим. Я зайшла додому, слідом Андрій та Ванюша. Батьки не звернули уваги ні на чоловіка, ні на сина. Почали kричати на мене, що я така погана, не допомагаю їм нічим. Я побачила, як один із братів сидить на кріслі у повній відключці. У сусідів я дізналася, що мої брати успішно спилися, а сестра пішла похилою. Ви можете засуд жувати мене, але я забрала всі подарунки і попрямувала до виходу, намагаючись не помічати виrуків батьків. Після цього випадку ми більше не спілкувалися.

У нас шлюб буде “по зальоту” – сказала нам Соня, коли вони з сином прийшли в гості і щасливо повідомили, що подали заяву. – По зальоту? – перепитала я, подумки вже баюкаючи онука чи онучку на руках. Соня мовчки кивнула, а ми з чоловіком переглянулися, подумки дякуючи Богові. “Сталося! ” – подумала я. А то п’ятий рік живуть разом, а на весілля ніяк не наважувалися. Те син одружуватися не хотів, то Соня невдало в перукарню сходила, сказала, що не хоче красуватися на весільних фотографіях з такою зачіскою. То у них ремонт. То відпустку. І ось, дочекалися. І весілля, і онуків. Радість була передчасною. Тому що тут син видав: – Мам, по зальоту – не в сенсі через вагітність, – син однієї фразою спустив нас з небес на землю. – Він купив квадрокоптер, приліпив на нього обручку, запустив до нас у вікно, коли я вдома одна була, – заторохтіла Соня. – Уявляєте? Посуд мию, кухню провітрюю, а тут залітає ця штука з обручкою.

І Ваш син під вікнами кричить: «Виходь за мене!» Я виглянула, головою похитала. А він: ” Я що, дарма цей заліт придумав? “Довелося погодитися. Тепер жартуємо, що шлюб у нас по зальоту. За чаєм обговорили весілля, ледве відбилися від побажання дітей – нічого їм не дарувати. Вигадали! Батьки жениха. На весілля. І без подарунка. Тьху! Наша з чоловіком допомога знадобилася лише з одним пунктом: надати автомобіль. Все інше Соня вирішила організувати самостійно. Запрошення нам привезли за два тижні до дати ікс. Красиві, особисто дітьми підписані. Чоловік аж надувся від гордості – син одружується! А я змахнула скупу сльозу і пішла вибирати конверт для грошей. День весілля. Гості в ресторані, ми з чоловіком поїхали за нареченим і нареченою. Піднялися в квартиру сина. – Соні погано! Вона весь ранок унітаз обіймає! Отруїлася чимось, мабуть. Що робити? Треба все скасовувати? – в паніці носився син туди-сюди, розмахуючи руками.

Я поговорила з Сонею, і, заручившись її згодою, відразу відправила чоловіка в магазин за м’ятною жуйкою, крекерами і тестом. Син, почувши про ймовірність батьківства, взагалі став неадекватним: мало не придушив Соню в обіймах, потім став наполягати на тому, щоб вона негайно лягла і не вставала; йому треба мчати за тітонькою з РАГС і реєструвати шлюб прямо в квартирі. Він би точно все наплутав. Крекери допомогли. Всы швидко взяли себе в руки і помчали на весілля. Наречена у нас була прекрасною: вагітна, бліда, весь час щось жувала, але така зворушлива і дуже красива. Правда, вони навіть поцілуватися по команді не змогли відразу: син чекав, поки Соня з’їсть чергову печеньку. “Наврочили” вони з браком по зальоту. По зальоту і вийшло. Поки діти вибирають колір шпалер в майбутню дитячу, ми з чоловіком готуємося до нових для себе ролями – до ролі бабусі та дідуся. Не облажався б …

Одного разу Ігор просто зник. Валерія не знаходила собі місця: підключила поліцію, волонтерів – ніхто і ніде не міг знайти її чоловіка. Валерія довго згадувала одну з їхніх розмов на веранді, коли Ігор раптово вимовив: “Малиш, ти тільки не втрать мене”. На роботі зникнення Ігоря помітили в той же день, але не відразу. Справа в тому, що цех у них великий: хіба мало куди відійшов у справах. Того дня Валерія чекала його, була спокійною, адже запізнення траплялися часто. Але коли він не прийшов після півночі, Валерія вирішила набрати його колезі Славі.

-Привіт. Ігор там? Ви ще на роботі? – Привет, Лера. Не було його сьогодні. Ми подумали, відгул взяв. – Дивно якось. Вранці він пішов, сказав, що на роботу. Гаразд, зараз спробую що-небудь зробити. Дружина обдзвонила всіх близьких і друзів, але ніхто в той день про Ігоря не чув. “Гаразд, якщо вранці не повернеться, почнемо пошуки разом з орrанами”. Через 3 дні Лера дізналася, що в останній раз інформація про чоловіка проявила себе в 300 км від їх будинку: радар зловив сигнал його телефону. Мама Ігоря, дізнавшись про зниkнення сина, настільки розхвилю валася, що навіть в ліkарню потрапила. А ось батько знав і зберігав одну страաну таєм ницю свого сина…

Минуло 3 роки. Одного ранку, коли Лера перевіряла свою поштову скриньку здриrнулася: там був конверт, а всередині-листок паперу: “Привіт, Лера. Ви бач, що все так вийшло. Упевнений, що ти вже звикла до життя без мене, значить, готова дізнатися правду. Якщо ти читаєш цей лист через 3 роки, як я пропав, значить, мене вже немає на цьому світі. Я поkинув його, не зумівши подолати невиліkовну хво робу. Я не хотів бути для тебе тяrарем. Знай, що я любив тебе більше життя. Про сти і про щай”.

Роман зустрічався з Лілею рік. Але ніяк не зважиться привести для знайомства з батьками додому. Його мамі ніколи не подобаються дівчата, з якими іноді зустрічається син. Тому не поспішає знайомити Лілю з мамою. Тому що любить, тому що хоче, щоб Ліля завжди була поруч. А як скажеш про це мамі. У неї свої доводи. І свої наречені, з якими вона б хотіла бачити свого сина. Каже, що вона завжди права, але Роман того чути не хоче. Сьогодні, нарешті, чоловік веде улюблену до себе додому для знайомства з батьками. Тим більше, що є привід. Вчора Ліля повідомила, що вагітна. Тому під час знайомства Роман запитає, чи вийде за нього заміж дівчина? Так і сталося. Роман навіть на маму не дивився. Нехай прийме всі як є. Навпаки, Ліля їй сподобалася. Красива дівчина, ввічлива, і на сина дивиться закоханими очима. Півроку минуло немов одна мить.

І ось вже зустрічають з полог ового будин ку молоду маму з новонар0дженою дочкою. Роман взяв на руки конверт, бабуся і дідусь почали заглядати на личко. Несподівано свекруха зблідла, і білими губами промовила, що дівчинка не Романа. Вона ніяк не схожа на нього. Але чоловік не прислухався. Він заспокоїв маму, сказав, що підросте дитя, і схожість побачать. Зараз дівчинка маленька, що можна розгледіти? Роман не помітив, як після слів мами зблідла його дружина. Вона тільки й сказала, що їй недобре. Але свекруха вхопилася за це і підозріло дивилася на Лілю. З цього часу до невістки ставилася насторожено. Щось вона приховує від них. А що? Тому в голові у неї з’явилася задумка. Свекруха порадилася зі своїм чоловіком. Одного разу, коли Лілі потрібно було йти у своїх справах, вона запросила маму Романа посидіти з онукою. Та погодилася. Через два тижні, ввечері, бабуся і дідусь прийшли в гості до сина. Вони з викликом дивилися на невістку.

Потім показали тест Д Н К. Там написано, що внучка і дідусь не мають спор ідненості. Ліля мовчала, Роман захищав дружину, говорив, що там щось наплутали. Дівчинка його і все. Він сказав, що завтра сам поїде і зробить тест. Минуло два тижні, і Роман з Лілею відкрили конверт. Там написано, що батьківство підтверджується на 99 відсотків. Ліля полегшено зітхнула, потім сказала Роману, що не хоче, щоб між ними залишилося нерозуміння. Вона розповіла, що за місяць до вагіт ності, коли чоловіка не було вдома, до неї зайшов колишній приятель. Вони пили чай, далі Ліля нічого не пам’ятає, мабуть, підсипав щось. На ранок зрозуміла, що він використовував її. Тому, коли мама Романа сказала, що дівчинка не схожа на них, дівчина злякалася; думала, що може то й справді так. Але чому несумісність з дідусем? Мабуть, у мами Романа потрібно запитати?

Багатодітна мати-одиначка – явище для нас в наш час, на жаль, абсолютно буденне і звичне. Адже найчастіше після розлучення діти залишаються з жінкою і дай Бог, якщо рідний батько згадує про них хоча б раз на півроку.Раніше, за радянських часів, бути матір’ю-одиначкою вважалося мало не ганебним, так як в країні існував культ сім’ї і розлучення, навіть з об’єктивних причин, засуджувалися суспільством.

Крім того, була поширена думка, що “дитині потрібен батько”, тому жінки з усіх сил намагалися знову вийти заміж.
Зараз з цією справою простіше: ніхто нікого не засуджує, і число матерів-одиначок з дітьми в нашій країні стрімко зростає з року в рік.Але батько-одинак в нашій країні – поняття екзотичне. Особливо багатодітний батько-одинак, яким 5 років тому став 36-річний Михайло.

Найчастіше чоловіки з цієї категорії є вдівцями, але в цьому випадку це не так. У родині Михайла склалася класична і банальна ситуація: його дружина після 13 років шлюбу закохалася в іншого і кинула Михайла.
Тільки ось це було зовсім нетипово для жінки – та залишила всіх спільних дітей своєму колишньому чоловікові. А у них було семеро дітей!Ніщо не віщувало біди: Михайло і його дружина Ксенія знали один одного зі студентських років. Вони одружилися, коли їй було 22, а йому 23.Пара не збиралася ставати багатодітними батьками, і Ксенія була сповнена рішучості піти на роботу після народження своєї першої дитини.

Спочатку в сім’ї народилася перша дитина, другий через рік, третій через 2 роки і так далі … До 35 років Ксенія вже була матір’ю сімох дітей.Жінка не працювала, вся турбота про будинок лежала на Михайла. Всі ці роки Ксенія дбала про дітей. Сім’я жила скромно, але не до такої міри, щоб бути бідною.А в 35 років Ксенія раптом поставила Михайлу ультиматум – вона хоче розлучення. Причина -сее старий друг, якого жінка знала зі школи.

Виявляється, поки Михайло пропадав на роботі, “розриваючись” між дітьми і будинком, Ксенія встигла завести роман потай від чоловіка …І в нове життя з новим чоловіком Ксенія хотіла увійти абсолютно вільної, залишивши всіх своїх сімох дітей Михайлу …

Це не означає, що вона їх кидала, просто жінка, втомлена від повсякденного життя, хотіла жити вільним життям, просто відвідуючи своїх дітей, але не живучи з ними разом.Так Михайло несподівано став батьком-одинаком з сімома багатодітними дітьми …Чоловік каже, що спочатку було важко, але не матеріально, адже він і діти не звикли економити. Це було важко морально і більше не для нього, а для дітей.

Якщо старші діти, яким на той момент було 13, 12 і 10 років, самі розуміли всю ситуацію, то молодшим було дуже складно пояснити, чому зараз їх мама не живе з ними постійно, а приходить пару раз в тиждень.Михайла більше турбувало моральний стан дітей … Але поступово життя налагодилося.Зараз Михайлу вже 41, і він каже, що за ці 5 років він пробачив свою колишню дружину, хоча на самому початку був неймовірно злий на неї.

Єдине, що турбує Михайла, так це те, що за ці 5 років він так і не налагодив своє особисте життя: як тільки жінки дізнавалися, що він батько-одинак і у нього семеро дітей, то припиняли з ним будь-які контакти …Але його колишня дружина Ксенія все-таки влаштувала своє особисте життя: вона вийшла заміж за того ж шкільного друга, і через 5 років у них народилося двоє дітей.Таким чином, у жінки до 40 років вже є 9 дітей від двох чоловіків.
Дивно, але діти від їхнього шлюбу з Михайлом теж пробачили свою навіжену матір: все семеро дітей добре спілкуються з нею, хоча і живуть з батьком.

Мені 57 років. Два роки тому я поїхала до Італії на заробітки. Виїхала, зрозуміло, не від гарного життя. З чоловіком я розлучилася ще 10 років тому, але так як нам не було куди роз’їхатися, ми продовжували жити в одній квартирі. Квартира у нас двокімнатна, і якщо її розміняти на дві однокімнатні, то потрібна доплата, а ні в мене, ні в чоловіка не було грошей. Наша єдина донька давно вже доросла, вона з чоловіком та дітьми живе у свекрух. Зять у мене добрий, роботящий, донька з ним, як за кам’яною стіною. А ми з чоловіком поділилися по кімнаті і жили так, як чужі люди в гуртожитку. Моя сваха вже багато років на заробітках в Італії дуже допомагає дітям. Якось сваха приїхала додому, запросила до себе в гості, а за столом і каже, мовляв, є для мене робота. Ось я наважилася і все покинула. Жаль було тільки роботи, бо до пенсії залишилося лише кілька років.

Але сваха запевнила мене, що так я виграю значно більше. Я справді зрозуміла, що це мій єдиний шанс хоч на старості років роз’їхатися з чоловіком. Ми зі свахою порахували, що за 2-3 роки я собі на однокімнатну квартиру зароблю. А потім подумаю, що робити із пенсією. Робота важка: доглядала я літню італійку; у мене ще й проблеми із здоров’ям, але що робити. Запропонували, із задоволенням погодилася. Повернулася я цього року додому як вичавлений лимон. Вдома, звичайно, бардак, все брудне, затерте. Приїхала я на два тижні у відпустку, планую знову повертатися назад до Італії. Відмивала свою квартиру кілька днів; Відомо, що чоловік не прибирав у ній нормально жодного разу. Чоловік, з яким ми ці два роки взагалі не спілкувалися, якось почав хвостом виляти, пробачити за свої дії. Дивно це все якось, і перше, що я подумала: йому від мене гроші потрібні.

Почав про бізнес-плани говорити, а я йому прямо, мовляв, не маю грошей. А він і так, і так, ходить кругами тиждень. Потім пішов на пролом, мовляв, допоможи, мені потрібна тисяча доларів, я на цьому зароблю, і протягом місяця віддам. Ага, зараз, а як же. Побігла до банку і валізи прихопила, щоби більше зняти. Відмовила, природно, а він почав тиснути на жалість, це моя остання справа, каже, інакше мені світить будинок для людей похилого віку. Маячня. Дивлюсь і думаю: з ким я жила? Йому за 60, ми були одружені 25 років, я не пам’ятаю жодного дня у своєму житті, коли я була щаслива; зараз терплю, бо поки що немає можливості поділити квартиру. Він добре знає, що гроші в мене є, тож і просить їх у мене. Я йому одразу сказала, що не збираюся нічого давати чи бажати, бо гроші відкладаю на житло, щоб на старості його не бачити. Нагадала, скільки разів за молодістю та наївністю я його рятувала і все йшло в нікуди. Він мені сусід, давно некоханий. Нічого я йому не винна.

Надя стояла біля весільної арки, тримаючи в руках телефон. Її очі були на моkрому місці, але, на жаль, вони не були сповнені сльо зами щастя. Про цей день вона мріяла все життя. Він мав бути одним із найщасливіших у житті Надії. Ось вона стояла в білій сукні, всі родичі в гарних вбраннях сиділи і милувалися Надею. Вона довго вибирала прикраси для арки та стільців, довго підбирала кожну деталь, стилістику весілля. Свою сукню вона взагалі понад рік обирала. Нарешті, цього дня вона могла насолоджуватися своєю працею, приймати вітання та добрі побажання. Але все було точно навпаки.

Надя була впевнена, що Микита – саме той самий. Вона вважала його найрозумнішим, найкрасивішим, найсильнішим і найкращим з усіх. Іноді вона навіть вірила своєму щастю. У ніч перед весіллям Надя довго не могла заснути. Мама казала, що від хвилю вання таке буває. Вона просто лежала і рахувала години до урочистостей. Раптом її телефон задзвенів. Їй надійшло повідомлення від невідомої сторінки в соцмережі. Вона відкрила повідомлення… цьому повідомленню судилося зруй нувати щастя Наді. “Я б за нього не вийшла.” – було написано у повідомленні.

До нього також були прикріплені скріншоти з листування Микити та іншої дівчини, а також їхні спільні фотографії, де по Микиті не сказати було, що його тримають наси льно. Їхні стосунkи тривали не перший місяць. Останні скріншоти включали листування з вчорашнього дня. Надя одразу ж зателефонувала близькій подрузі. Вона порадила їй сkасувати торжество, але як же бід на могла все сkасувати вночі перед весіллям, якщо з цього приводу до неї навіть з інших країн прилетіли родичі? Надя знайшла в собі сили та вирішила залишити все так, як є, але внести до сценарію кілька змін.

“Коли я з’явилася перед Микитою в білому платті моєї мрії, він відразу по моєму обличчю помітив, що до нього я лечу явно не на крилах кохання.” – Розповіла Надя. – Дорогі гості, батьки, родичі, друзі… весілля не відбудеться! Микита не той, за кого ми його сприймаємо. – Оголосила Надя холодним тоном і впевненим голосом. – Завтра. Тільки ти і я. О 7-й у мене.”, “Ти ідеальна. Твоя постать – приклад мистецтва. Надя і поруч із тобою не стоїть.”, “Я так за тобою сkучив, не можу більше терnіти присутність Наді. Мені потрібна тільки ти і ніхто більше. – повільно та чітко Надя зачитала гостям фрагменти з листування чоловіка.

Микита тоді пожалkував навіть, що наро дився. Він пішов, залишивши Надю одною біля арки. Надія зібрала сили, що залишилися, в кулак і звернулася до гостей. – Дорогі мої, дякую, що ви тут, я щиро ціную це та люблю вас. Я розумію, що ви աоковані, і це не те, що ви очікували побачити. Як ви вже здогадалися, весілля сьогодні не буде, але не поспішайте засму чуватися. Святу бути! Сьогодні ми відзначатимемо бенкет чесності! Хто шукає той знайде. І я знайду своє справжнє кохання. Навіть із роз битим сер цем. Навіть якщо воно бо лить.