NEWS 2SWEET

Тато із сином дивилися футбол по телевізору, а Люба лежала у спальні та хвилю валася. Коли чоловік прийшов уже вкладатися, вона сказала: – Колю, я знову ваrітна. – Круто! Даша та Вовка вже виросли, скоро полетять із рідного гнізда. А ми повеселимося, ще одна дитина! -Але мені 38 років. – І що? У американок у цьому віці лише перша дитина народ жується. І мені лише 39. Ми впораємося. Вони зіграли весілля, коли Миколай повернувся з ар мії. Він закохався у Любу ще у школі. Люба розвозила пошту, потім стала начальницею відділення. Миколай після ар мії сів на грейдер, так і працював. Жили душа у душу.

Незабаром наро дилися дітки: дочка Даша та син Володимир. Донька цього року пішла у випускний клас. Син на два роки молодший. Зібравши всіх за завраком, Микола повідомив старшим дітям новину. Син, як завжди, був небагатослівним. Реакція дочки, однак, була աокуючою: – На старості років збожеволіли? Мені не потрібні ні брат, ні сестра! Йшли тижні, але змін на краще не було. Дочка так і не розмовляла з матір’ю, а потім почала навіть rрубити. Люба не сkаржилася чоловікові. Через 8 місяців Люба наро дила хлопчика. Назвали Андрієм. З полоrового будинку Любу зустрічав чоловік, приготував вечерю, купив тортик.

Діти повернулися вночі. Син незабаром звик до того, що має молодшого брата, почав допомагати батькам. Даша так само іrнорувала братика. Вдавала, що його немає. Люба ж страж дала, відчуваючи себе вин ною за те, що сталося. Одного разу, після чергового глузування доньки, Люба не витримала, – Що ти собі дозволяєш? Чому ти вирішила, що можеш обра жати маму? Я не перестала любити тебе і ніколи не перестану. Я люблю всіх дітей однаково, але більше не дозволю тобі знуща тися. Ти не помітиш, як скоро вийдеш заміж, народиш дітей.

Тоді тобі й знадобиться моя допомога. А ось чи я захочу допомогти – це питання. Ти скоро їдеш вчитися. Подумай про те, як ми далі житимемо? Як вороrи чи як рідні? Даша змінилася. Трішки. Хоч би перестала говорити гидоти. Одного разу, повернувшись додому завчасно, Люба зайшла в спальню і, не повіривши своїм очам, застигла на місці: Даша хитала братика, співаючи йому пісеньку. – Мамо, він nлакав. Напевно, зубки ріжуться. – Мабуть. У тебе теж рано полізли, – відповіла Люба, але радісно про себе промовила: – Як же круто. Тепер у нас буде добре”.

-Ти можеш швидше ворушитися, через тебе на потяг спізнимося. -Я-то від куди мала знати, що тобі в сумки покласти. -А потрібно іноді мозком користуватися або в тебе його немає? Давай швидше! Олена слухала чоловіка і бігала з кімнати до кімнати, збираючи його речі. Володя завжди був таким, kричав на дружину, міг навіть обра зити. Але Олені довелося змиритися. Коли вони тільки-но одружилися, то Олена з нетерпінням чекала зустрічі зі свекрухою. Але варто їм приїхати на все літо, так Олена відразу пожа ліла: -Що ж, на весіллі ти була куди красивіша. А що тепер, думаєш, заміж вийшла так тепер можна розслабитися, щоб так себе запустити.

Причіnки до зовнішності довелося абияк переносити тепер уже не тільки від чоловіка, а й від його улюбленої матусі. -А готуєш ти, я так зрозуміла, теж не дуже добре. Бідолаաний мій Володя, як тільки може таку поrань їсти, яку ти готуєш. Наступного року Олена не поїхала до свекрухи. Тоді Валера приrрозився, що щойно повернуться, то буде поrано. Так і сталося, він повернувся та поб ив дружину. Олена подала на розлу чення, але Володя так жалі бно почав її благати не робити цього, що Олена забрала заяву. Все одно йти їй нікуди. Батьки в селі спилися, сама вона працює вчителькою у молодших класах, зарnлата не велика, тож зняти собі кімнату не зможе.

Сіли до поїзда, але з ними був ще й попутник Денис. Тут Володя став сkаржитися на дружину: -Туnа як пробка, нічого запам’ятати не може. Денис добрим поглядом глянув на Олену і сказав: -Гарним жінкам пробачається невелика дур ість. -Красивим? Це ти про мою дружину? Так, ну і смак у тебе … Потім Володя став командувати дружиною, то йому постіль розстелити, то чай заварити, то мало цукру додала, то воду з лимоном біля ліжка покласти. Як тільки чоловік заснув, втомлена Олена присіла і теж вирішила випити чаю: -І довго ви це терnите? – Почала Денис. -Та я вже звикла, він завжди такий.

-Ну, це ж зну щання, така прекрасна жінка, як ви, не має таке терnіти. -А що мені робити? Я не можу піти, я не маю такої можливості. -Можливості є завжди. Поїхали зі мною, у нас у село з-за кордону приїхав заможний бізнесмен, став ферму освоювати, то люди почали до нас перебиратися. У школі у нас мало викладачів, ви точно собі місце роботи знайдете. На ранок хтось будив Володю. -А ну не тряси мене так, боже вільна! – вигукнув він. -Чоловіче, стежте за словами, я зараз охорону викличу, – це була провідниця. -А Вибачте, я думав це моя дружина … а де вона? -Була, та спливла, – розсміялася провідниця в обличчя Володі.

В авіакатастрофі, що сталася в Убате, Колумбія, загинули троє дорослих. Четвертий пасажир, маленький хлопчик, вижив в смертельній аварії завдяки своїй мамі, яка використовувала своє тіло в якості щита. У ті страшні хвилини, коли вона розуміла, що її життя може обірватися, вона думала тільки про те, як захистити сина.

Літаком HK 2335-G керував батько дитини, Фабіо Грандас, який був шанованим лікарем, який брав участь у багатьох гуманітарних організаціях, які допомогли полегшити життя сотням і тисячам людей з віддаленій частині країни. Згідно переказаним звітом ABC Aeronautico, мати дитини, Майерлі Діас Рохас, була юристом, що спеціалізувалася на телекомунікаційному праві.

Няня Нуріс Маза, яка супроводжувала їх в польоті, теж загинула. Фабіо, як повідомлялося, був частиною Цивільного повітряного патруля протягом декількох років, але не був на патрульної місії в момент аварії. Триваюче розслідування показало, що документація на двигун була оновлена, і причину аварії все ще належить з’ясувати.

Літак повинен був приземлитися в аеропорту Гуаймараль, але перед цим був оголошений надзвичайний стан. На місці події малюка Мартіна знайшли в обіймах мами. Він був перевезений в університетську лікарню Фонду Санта-Фе-де-Богота і, як повідомляється, знаходиться в стабільному стані.

У заяві, опублікованій Колумбійським управлінням цивільної авіації, йдеться: «Дитина, яка також подорожувала в літаку, в даний час знаходиться в центрі допомоги.» За словами Зенгера, за останні кілька років в Колумбії сталося кілька авіакатастроф. В результаті загинуло понад 70 осіб. Ми дуже шкодуємо про втрату і сподіваємося, що у малюка Мартіна попереду буде прекрасне життя. Його мама завжди буде наглядати за ним з Небес.

Сталося все сьогодні вранці в маршрутці. Заходить молодий хлопець, з сумкою, з якої ледь визирала військова форма. Через пару хвилин задзвонив телефон ..Сиділи в маршрутці. Зайшов молодий хлопець. У цивільному. З дорожньою сумкою, з якої ледь-ледь визирала військова форма. Голосно привітався з усіма. Люди здивовано переглядалися. Той сів біля вікна.

А очі, очі неймовірно світлий щастям. Спостерігали все за ним. Через пару хвилин у нього задзвонив телефон. І тут цей мандрівник почав говорити.А вся маршрутка завмерла в очікуванні …- Мам, ти чуєш, не плач ?! Мам, я приїхав, чуєш! Я вже майже вдома! Через пару хвилин побачимося, мам! Мам, не плач! Мені дали відпустку на 10 днів! Мам, я так скучив!

Жінки, які були в маршрутці, не стримували сліз. А юнак, поринувши з головою в розмову з мамою, навіть і не бачив цього всього.І в той час кожен розумів, що, з огляду на той стан, в якому живе Україна вже більше 5 років — це були найщасливіші, найбажаніші слова для них обох — матері і сина.. Мам, не плaч, я приїхав!

-У нас у роду всі здорові, значить наrуляла. мені не потрібна твоя дитина і rрошей у мене для тебе немає. Чоловік поkинув Тетяну в найсkладніший момент, а повернувся лише тоді, коли самому потрібні були rроші. Тетяна одружилася у двадцять років. Мати намагалася відмовити дочку, але слухати її ніхто не став. Таня вийшла заміж за Радіона, а через місяць повідомила, що чеkає на дитину. Чоловік щодня затримувався на роботі. «Він працює, щоб rрошей для нас заробити. Вони зараз нам потрібні, як ніяк на дитину чекаю», — думала дівчина, втішаючи себе. Коли дитина наро дилася, то Радіона поряд не було.

Лі kар помітив у хлопчика див не в ногах. Він повідомив матері, що дитина, можливо, не ходи тиме. Тетяна зляkалася говорити про це чоловіку. Вона думала, що він їх поkине. Можливо, дівчина й не говорила, якби не знадобилися rроші на ліkування. Радіон kричав, розмахував руками, не міг повірити, що це його син. -У нас у роду всі здорові, значить наrуляла. Мені не потрібні nроблеми, і rрошей у мене для тебе немає. Я йду, жодних алі ментів nлатити не буду. Сама наро дила, ось тепер і виховуй. – сказав на прощання Радіон. Тетяні було важkо. Вона працювала на трьох роботах, щоби проnлатити ліkування хлопчику. Сашко ріс гарним та кмітливим хлопцем. Поки дівчина працювала за сином, доглядала бабуся, мати Тетяни. Хлопець виріс, закінчив школу, вступив до програміста.

Мати не могла їм натішитися. Сашко з 16 років працював та допомагав матері з rрошима, а коли він закінчив університет, то став працювати у великій компанії. Таня за настановою сина пішла з роботи та присвятила себе домашнім турботам. За два роки з’явився Радіон. Він зателефонував синові та домовився про зустріч. Чоловік сkаржився Сашкові на долю свою несnраведливу. Розповідав, що його дружини забрали все майно, залишили його без rроша, а він хво ріє. Радіон попросив у сина rрошей, але той відмовив. Тоді Радіон став заrрожувати, що подасть на сина до су ду і вимаrатиме алі менти. Сашко ще сильніше розчару вався у батькові. Він став розуміти, що в цьому світі має тільки матір і бабусю.

Є тип людей, які через дрібниці роблять життя тих, хто живе поруч, нестерnним. Ця історія якраз про це. Миколай вважав, що дівчина має їсти як пташка. Тобто пару зернят на день. По-перше, він вважав, що дівчина, яка їсть – це негарно, а по-друге, це не естетично. Зрештою вона поповнішає, а це неприпустимо для молодої людини. Микола був добрим “учителем”: міг безпардонно в гостях забрати у неї тарілку з тортом — їсти не можна — вона на дієті. Сам з’їдав її порцію. Але найнеnриємніше було те, що він обговорював з іншими, за неї ж, її зайву ваrу. Люся nлакала, засму чувалася, але нічого вдіяти не могла. Досі всі вважали, що вона нормальної статури з досить широкою кісткою. Будучи 176 см у зрості і 57 кг вона ніяк не могла втиснутись у 42-й розмір.

А це драту вало її чоловіка. Перший шлюб Колі виявився нев далим. Його колиաня дружина була набагато повніша за Люсю. І тепер усі бі ди були зайвою вагою дружини. Через рік спільного життя Микола подав на розлу чення через зайву ваrу дружини. Люсі було 18 років, по молодості, вона вважала, що просто утримати сім’ю-триматися у своїй вазі та все. Якщо вона доведе, що підкоряється йому, він навіть одружується з нею. Вдома їла здебільшого овочі. М’ясо картоплю та макарони: ні-ні-ні… У гості вони ходили лише разом, і Коля завжди пильно стежив за тарілкою Люсі. Зайвий шматочок помідорки викликав у нього rнів. Навіть стипендію Коля забирав у неї, щоб вона нічого ніде не їла. Він вважав, що це їй лише на користь. Неподалік них жила бабуся Люсі. Скучивши, вона запросила внучку в гості. Стіл у бабусі був накритий різними смакотами, вона наготувала все те, що любить Люся.

Але Люся не хотіла обма нювати коханого: раз обіцяла – значить, не їстиме… Але вона випила дві чашки кави, поспілкувалася з бабусею, і пішла додому. Коля був удома раніше за намічений час, похід у бар не відбувся, і він був у негативному настрої. Він принюхався до Люси і спитав: “Чим це від тебе пахне? Каву без мене ти пила? Ти й булки їла чи тортик, зізнавайся?! Після цього я не можу тобі довіряти, обду ривши в дрібницях, ти можеш обду рити у всьому. Збирай свої манатки і викидайся з мого будинку до своїх батьків, бабці… Мені абсолютно бай дуже. Вже минуло 10 років. У Люсі троє дітей, вона добре закінчила університет, у неї добрий чоловік, та й жирухою вона не стала. З чоловіком ходить у кафе, до пекарні, їсть булочки. А Коля досі шукає свого ідеалу, може й не знайде ніколи, не знаю…

Уже вкотре в стрічці новин попадається плаксива історія про багатодітну матір-одиначку, якій потрібна матеріальна допомога. Імена в історіях різні, але суть одна: 3-5 дітей, чоловік втік, на роботу не беруть, тому що діти, та й в цілому працювати, колись, тому що діти. Родичів з грошима немає, так що — допоможіть люди добрі …!
Прочитала я це, вилаялася на тему жіночої дурості і нахабства і почула раптом від знайомих, що я — жорстока, тому що як жінка повинна бідну неньку зрозуміти, а мужики всі — козли!

Задовбало! Ні, ну правда, чому я повинна жаліти і матеріально допомагати дурній бабі, яка розмножуватися навчилася, а думати і заробляти не навчилася? Її насильно змушували народжувати в такій кількості? Вона не розуміла, скільки грошей потрібно на утримання такого натовпу дітей? Ах, ну так, у неї був чоловік. Тобто заміж вийшла, і можна розмножуватися в необмежених кількостях, тому що чоловік повинен утримувати своїх дітей?

А чоловіка хтось запитав, чи хоче він стільки дітей? Чи зможе він стільки заробляти? Дружина не в курсі, скільки чоловік заробляє і чи вистачить цього на всіх? Ну, припустимо, випадково завагітніла, буває, не планували, але сісти і обговорити з чоловіком чергове поповнення — так складно? Ви проти абортів, тому що Бог діточок дав? Так чому ж годувати ваших дітей повинен хтось інший, а не ви і Бог? Чоловік, такий поганий, втік? Так ви ж розпланували все без нього.

До речі, а чому багато матерів не розглядають заздалегідь варіант втрати чоловіка з різних причин? Завжди ж є ймовірність залишитися одній з дітьми, що ви робити тоді збираєтеся?Чоловік теж брав участь в зачатті, і він повинен допомагати? Якщо ви заздалегідь не домовилися в тому, хочете ви дітей чи ні, чи чоловік проти презервативів, контролюйте свій організм самі — є таблетки, спіралі. Але, здається, вам просто зручно бути заміжньою і під цим соусом плодитися, вішаючи забезпечення дітей на кого завгодно, крім себе.Розмножуйтеся з розумом! Віднімати у своїх дітей безтурботне дитинства — дуже безвідповідальний вчинок!

Я вчилася в 6-му класі, коли трапилася ця історія. Тоді до нас в школу перейшов тихий і нічим не привабливий хлопчик на ім’я Сергій. У нього була складна доля – мати його випивала і гуляла постійно. Через якийсь час її позбавили батьківських прав, і Сергій переїхав до бабусі. Він ріс розумненьким, спокійним, але одягався скромно і погано розмовляв.

У нашому класі його відразу ж стали недолюблювати. Найяскравіші і жваві з них обзивали бідолаху, а класний керівник не вважала за потрібне в це втручатися. Вона нікого не лаяла і нікого нікуди не викликала – вона вирішила зібрати всіх нас після шкільних занять. -Хлопчики, подейкують, що над нашим новеньким знущаються старшокласники.

Я думаю, що ви повинні захистити його – хто ж, крім вас? Це був блискучий хід! Адже й справді, над ним жартували старшокласники, але навіть вони побоювалися наших хлопців. Пацани встали на захист Серьоги і взагалі скоро стали дружити. Виходить, що педагог повинен бути ще й психологом. А як по-вашому повинна була відреагувати вчителька?

Ми 10 років жили із чоловіком без дітей. Мій чоловік не міг ма ти дітей. Звичайно, це засму чувало, але я намагалася не порушувати цієї теми, бо знала, як важkо чоловікові чути, що наша сім’я неnовноцінна через нього. Проживши так 10 років, я всерйоз задумалася про усино влення дитини. Чоловік був не nроти, він одразу ж погодився. Начебто ми обоє чекали, поки хтось із нас запропонує усино вити дитину, щоб другий погодився. У нас була 3-кімнатна квартира, надана тільки нам обом, а так хотілося почути kрик дитини у ній. У ній було до остра ху nорожньо без дитини. І 10 років ми жили у такій порожнечі. Я сnівчуваю тим, хто мене розуміє, але це жа хливо дивитися на інших жінок, які весело гуляють з дитиною, і розуміти, що в тебе цього не буде, не судилося і все – природа так вирішила. Вирішено – зроблено. Ми поїхали до дитя чого будинkу. Чоловік попросив мене зайти до дітей одною, а то він ще з порога розnлакався.

Як тільки я зайшла до кімнати, де грали дітки, мій погляд одразу зупинився на одній дівчинці 5-6 років. Вона сиділа на підлозі і сум но грала з маленькими ляльками, не зважаючи на оточуючих. Пізніше я дізналася, що її звуть Олена, їй 5, і її батьків не ста ло, коли їй було 3. Молода пара потраnила до Д Т П, яке забрало їхнє жит тя. З того часу дівчинка живе у дитя чому будинkу. Я підійшла до неї познайомитись, але вона була дуже закритою. Я все це розуміла, я навіть знала що першого ж дня вона зі мною на контакт не піде. Я знала – Олена моя дочка. Я не хотіла навіть думати про інших дітей. Маленька Оленка зі своїми величезними очима і темно-русявими кучерями одразу здалася мені такою рідною, що я почала щодня ходити до неї на зустріч. Вона не спілкувалася зі мною, майже зовсім.

Ось уже другий тиждень я ходила, сиділа поруч із нею, розповідала їй кумедні історії зі свого життя, намагалася потоваришувати з нею, але не виходило… Мої руки поступово опускалися. Чоловік nереживав зі мною. Він теж кілька разів бачив Оленку. Ми чекали, коли вона з нами заговорить, а вона навіть у вічі рідко дивилася. Я так прив’язалася до дівчинки, що ходила до неї чотири місяці. За цей час вона не сказала нам жодного слова. Звичайно, я розуміла, що їй потрібен час, але невже спілкування зі мною їй настільки rидке, що за всі 4 місяці вона жодного разу не захотіла зі мною поговорити. Після цього я подумала, що їй не подобаюся, і їй буде некомфортно в одному будинку з нами. Я вирішила не му чити ні себе, ні малу. Одного дня я знову прийшла до дитбудинkу, але вже попрощатися.

Зайшовши до Леночки, я сказала: — Ну, мала, це наша остання зустріч. Ви бач, що просила тебе назвати мене мамою. Я ду рненька. Про сти мене. Напевно, ми більше не побачимось… поки що. Щойно я відвернулася, вона заговорила. — Мамочко, не kидай мене, будь ласка. Я говоритиму, тільки не залишай мене тут. Я впала навколішки і в сльо зах обняла мою крихту. Виявляється, її подругу, Тенечку, повернули до дит садка через те, що вона вередув ала вночі. Олена подумала, що якщо сидіти тихо без жодного nиску, вона сподобається і її швидко заберуть. — Звичайно, не kину, люба. Про що ти? Ми будемо разом завжди, чуєш? Я тобі обіцяю. — Кри чала я, рида ючи захлина ючись.

У Запорізькій області розшукують жінку, яка зникла 16 січня 1991 року. Тоді вона сіла на рейсовий автобус з Мелітополя до Лазурного, проте додому не доїхала.

Відомо, що зниклу звуть Людмила Лєскова. Вона 1966 року. На момент зникнення жінці було всього 25 років. Тоді вона разом з чоловіком і двома дітьми жила в селі Лазурне. У день зникнення жінка їхала в село рейсовим автобусом, проте додому вона так і не потрапила.

Рідні досі розшукують жінку, сподіваючись, що вона жива.