NEWS 2SWEET

З моїм чоловіком ми одружилися, коли нам обом було по 27. Тоді ми обоє зрозуміли, чого хочемо від життя: спокою, стабільності і впевненості у завтрашньому дні. За майже 24 рокі шлюбу у нас народилися двоє дітей: син Паша і дочка Ариша. У нас завжди була стабільна робота, вдома завжди було чисто й затишно, я вже думала, що щасливішєю я бути не можу, але виявилося, помилялася. Коли наш Пашка, а вірніше, невістка, Світла, подарувала нам нашого Олександра, я просто стрибала від щастя.

Мені всього вистачало в житті, а чоловікові, як виявилося, немає… Одного разу, повернувшись додому з магазину, чоловік сказав: — Слухай, ми не діти, я не хочу грати в ігри, скажу прямо: у мене з’явилася інша. Я хочу розлу читися і жити з нею. Тоді у мене земля з-під ніг пішла. Моя щасливе життя в мить ніби втратила фарби, але я не стала благати залишитися зі мною. Він вже зробив свій вибір на користь іншої жінки після 25 років спільного життя. Замість того, щоб забити на себе і перетворитися в стареньку раніше часу, я записалася на різні заняття, вирішила привести своє життя в порядок.

Моя вам порада: якщо не дай Бог, у вас трапиться таке, пам’ятайте прості правила: любіть і поважайте в першу чергу себе, а не чоловіка, майте свою справу (необов’язково прибуткове, але таке, щоб кожен день вдосконалюватися, не залишатися на місці), якщо чоловік вже вирішив піти – відпустіть його, не просіть йому залишитися, не шукайте швидку і неякісну заміну колишньої половинки – це дорога в нікуди. Ну, і на закінчення скажу: живіть і насолоджуйтесь життям, тому що краще за вас це ніхто не зробить.

— Взагалі, це моя квартира, — сказала Людмила Михайлівна, — я її синові віддала, щоб він там зі своєю дружиною, Ганною, жив. Людмила Михайлівна жила в однокімнатній квартирі, а свою двокімнатну віддала синові, звичайно, безkоштовно, бо молодим не було де жити спочатку після весілля. — Я хотіла, щоб син став самостійним, але для цього потрібен був час і тому я віддала їм свою квартиру, поки вони не накопичать на свою, — пояснювала Людмила Михайлівна. Син Людмили Михайлівни, Гриша, після випуску з університету відразу ж одружився з Ганною, своєю одногрупницею. Про дівчину Людмила Михайлівна нічого не знала. Ганна зі свекрухою бачилася лише 4 рази, і то один раз на весіллі.

І Ганна, і Грицько тільки починали будувати своє доросле життя. Вони обоє були не з баrатих родин. Людмила Михайлівна вважала, що це на краще, адже таким чином пара стала б на ноги разом. Гриша ніколи ні на що не претендував, він був вдячний мамі за квартиру, а про іншу доnомогу ніколи не говорив. Взимку Людмилі Михайлівні зателефонував її брат, Антон, котрий на зиму їде на обстеження в столиці. Ця зима була не виняток. Антон попросив Людмилі дати йому місце у своїй другій квартирі; він знав, що місця там вистачить усім, тим більше, що його племінник ще не мав дітей. Гриша з радістю погодився дати притулок дядькові на пару днів у себе, бо дядько Антон сам свого часу дуже часто доnомагав Гриші:

— Так, звичайно, мам, нехай приїжджає, я зустріну його за всіма правилами, — говорив Гриша Людмила Михайлівна дуже зраділа, що син не став чинити опір. Вона боялася, що синові не сподобається ідея. Пізніше виявилося, недаремно вона боялася. Вже наступного дня Грицько зателефонував і почав щось марудити. — А він наступного тижня приїде? А може, я йому гарний готель знайду? Може, йому варто йти в інше місце? – Не треба нічого робити, – відповіла Людмила Михайлівна, – я сама йому місце підшукаю. «І знайшла. Брат приїхав,» — розповідає Людмила Михайлівна, «пройшов усі обстеження, пожив у мене ці 4 дні, поїхав назад. У тісноті, та не в образі, чи знаєте.

31 грудня. Телефонує телефон, я піднімаю. Це сватья. Дзвонила на важливі свята, от і 31-го зателефонувала. Загалом, вона привітала з наступаючим, ми побалакали і наприкінці, поклавши трубку, сватья сказала: — Добре, що вони Машці дали притулок. Бідолашній зовсім нікуди було йти. Всі гуртожитки зайняті, Без Ганни та Грицька вона б на вулиці залишилася, бід на.» Все для Людмили Михайлівної стало зрозуміло: Гриша та Ганна дали притулок племінниці Ганни – Маші, яка, виявилося, живе там з осені. Образа повільно спалювала жінку зсередини. Вона віддала свою квартиру молодим, а вони не просто відмовили прийняти до себе брата Людмили, а й впустили до її будинку вже на 4 місяці чужу людину.

— Маша, кажеш? У вас є тиждень, щоб знайти квартиру та звільнити мою, – сказала Людмила Михайлівна по телефону. — Досить суворо, — відповів Грицько. — Що є, сину, довели. Відносини Грицька з мамою не зіпсувалися — він розумів, що мамі було дуже прикро від почутого. Хлопець знайшов квартиру, вони з Ганною стали жити у своїй (хоч і орендованій) квартирі. Але постає питання – чи мала рацію Людмила Михайлівна, коли виганяла дітей зі своєї квартири, адже вона дозволила подружжю там жити, отже, у них з’явилося право розпоряджатися будинком, тобто вони самі вирішували, кого впустити туди, а кого ні.

До моменту весілля ми з Толею зустрічалися вже років зо три. То був мій особистий рекорд. Перед цим я з хлопцями зустрічалася щонайбільше півроку, до кінця цукерково-букетного періоду. За Толю я вийшла, бо вибору в мене вже не було: я була ваrітна. На весіллі я була схожа більше на колобка, ніж на наречену, тому що була глибока осінь – було холоднувато. — Ось вам подаруночок, — сказала моя тітка і простягла мені два дитячі пледи. — Навіщо два, — ніяково запитала я. — Другий зайвим не буде,- сказала тітка і повернулася на своє місце.

— Ой, не подобається мені це, Толь, — сказала я чоловікові. Моя тітка славилася тим, що її слова магічним чином збувалися. Вона часто так між словом передбачала майбутнє. Про її слова я швидко забула, адже я навіть не насолоджувалась весіллям, а більше мучилася від токсикозу. Мій живіт зростав не по днях, і не по годинах, а по хвилинах. Я їла не за двох, а за сімох. — Що за слоник у нас там живе, — жартував чоловік, гладячи мій живіт, — мені треба влаштуватися на другу роботу, з таким апетитом дитини. УЗ Д показало, що в нас буде хлопчик, а я так засмутилася, адже дуже хотіла дівчинку. Ось чоловік буквально стрибав від щастя у кабінеті УЗ Д. Ні, не думайте, я і сина чекала з нетерпінням, але одна я знаю,

як сильно хотіла доньку. Але, гаразд… Настав день «Х». У мене почалися перейми. Все пройшло ідеально, і вже за півгодини ліkар закричав: — Вітаю! У вас дівчинка! Я дуже зраділа, але й здивувалася, адже ми готувалися до сина, все синє куnували, а чоловік як чекав на синочка… Раптом я розумію, що мені легше не стало, а потім бачу – живіт ще ворушиться. У мене знову почалися перейми. — Подвійне щастя! — Закричав акушер, — у вас і син наро дився. Виявляється, таке буває, коли один малюк ховається за другого та УЗ Д показує лише одного, що знаходиться спереду. Ось так ми поїхали за сином, а повернулися із сином та донькою. Ми з чоловіком щасливі. Тепер у нашому домі тихо не буває.

Кілька років тому я познайомилася з моєю дружиною. Мені було 27, їй 24. Я маю велику компанію друзів. Ми любили сходити разом на вечірки, гуляли до раннього ранку. Був період, коли ми майже щовечора ходили по клубам. І ось одного з цих днів, коли ми з друзями були на дискотеці, я побачив Катю. Вона відрізнялася від натовпу, як світло у пітьмі. Тому й привертала увагу всіх, особливо хлопців. Красива, з довгим волоссям, з ніжною усмішкою і з блакитними, як небо, очима. Я закохався у неї з першого погляду. Півроку знадобилося, щоб завоювати її. Ми зустрічалися рік, а потім побралися. Незабаром у нас народився чудовий синочок. Я дякував дружині тисячу разів, що ощасливила мене.

Я носив її на руках, і робив все, щоб ділити з нею всі труднощі материнства та післяпологової деnресії. Коли я вперше взяв сина на руки, відчув неповторні почуття. Тоді я зрозумів, що він найважливіший чоловік у моєму житті. Я намагався допомогти дружині і в побуті, незважаючи на те, що робота забирала в мене багато сил і часу. Правда, іноді мене відправляли у відрядження, і я залишав їх самих. Моя дружина мала таку особливість: вона розмовляла уві сні. Вона не говорила безглуздих, окремих слів, а вимовляла повноцінні пропозиції. Завдяки цьому я дізнався правду. Тієї ночі я почув це: — Микито, я завжди любила тебе. Чоловік ні про що не дізнається, будь спокійним.

Ці слова вселили в мене підозру, що я не біологічний батько мого сина. Ніякого Микиту я не знав; це означає, що дружина добре його приховує від мене, значить — тут щось негаразд твориться. Я не став лая тись із дружиною, бо в мене не було доказів. Але наступного ж дня я зробив тест на батьківство. Поки я чекав на результати, ледве стримував свої емоції. Дружина помітила, що зі мною щось не так, але я прикривався труднощами на роботі. У тесту негативні результати. Не я біологічний батько мого синочка. Шість років я виховував чужу дитину. І тепер я у безвиході. З одного боку, я не можу мовчати та пробачити зраду. Але, з іншого боку, я не зможу без сина, він моє життя. І дружину також дуже люблю.

Надія була дівчиною дуже… своєрідною. Вона була на голову вищою за всіх чоловіків у селі, сил у неї теж було більше, ніж у багатьох. Надя могла і на полі попрацювати, і воду з колодязя принести, і мамі допомогти з чоловічою роботою по дому, адже батька в неї не було, і дівчина змалку звикла дбати і про себе, і свою родину. Кавалерів, зі зрозумілих причин, у Наді було небагато. Багато хто навіть не думав, що колись дівчина вийде заміж. Якось подруга Наді запросила її на своє весілля як подружку нареченої. Надя не хотіла туди йти, але мати наполягла на тому, щоб дочка трохи розвіялася, вийшла в люди. На весіллі була жива музика.

Надя помітила одного з оркестра, бас-гітариста, але вона й не сподівалася, що той зверне на неї увагу, адже, будемо чесні, жіночністю від Наді й не пахло. Минуло два дні після весілля, до Наді постукали. Мати підійшла до дверей: — Хто там? — Запитала вона. — Свати, — відповіли з-за дверей, — відчиніть швидше! Надя була єдиною дитиною, тож мати дуже здивувалася таким гостям. Побачивши, хто до неї прийшов свататися, Надя здивувалася. Ні, то був не бас-гітарист, а барабанщик, низенький, худенький хлопець, Іван. За порадою матері Надя погодилася вийти за Івана, адже вона й сама розуміла, що за нею черги не вишиковуються. Весілля пройшло в будинку Наді, в колі лише найближчих людей.

У Івана з рідних були тільки мати та сестра, тож гостей було не дуже багато. Після цього в селі всі шушукалися і сміялися над парою, адже Іван і Надя виглядали дуже смішно разом: висока широкоплеча дівчина та худенький Іван. Коли у молодих народився синочок, Надя стала гарнішою. Вона стала м’якшою і жіночнішою, і всі почали їй заздрити, мовляв, Іван такий гарний чоловік: і будинок збудував з нуля, і дружина поряд з ним погарнішала. Нещодавно Іван та Надя відсвяткували діамантове весілля. З віком Надя стала майже одного зросту з чоловіком. На святі вона сказала, що спочатку вона щоночі плакала через слова і глузування односельців, але зараз розуміє, що чоловіка кращі за її Івана, немає на світі.

Мене звати Вікторія і зовсім недавно я вийшла заміж за Юру. Ми з ним ровесники, нам обом по двадцять років. Ми з чоловіком немов споріднені душі, дуже любимо один одного. Напевно, єдиний, хто юрі рідніше мене — це його брат близнюк Льоша. Вони дуже схожі один на одного, настільки, що їх іноді навіть батьки плутають. А вони користуються своєю схожістю і постійно ду рять і розіrрують всіх навколо. На подив у них однакова не тільки зовнішність, але і інтереси. Щоб ви розуміли, вони навіть однакові татую вання собі набили.

Загалом вони із задоволенням підтримують свою схожість і їх це дуже забавляє. Треба виз нати я сама їх нерідко плутаю. А чоловік завжди сміється наді мною. Мені кожен раз трохи ніяково від цього, але це треба просто прийняти як даність і жити з цим. Брати часто люблять наді мною приkольнутися. Однак, на жа ль, я не знала, що мій чоловік зовсім не знає міри і все так обернеться. Справа в тому, що одного разу Юра повернувся з роботи додому раніше, ніж зазвичай. У нього був дуже піднесений настрій.

Я хотіла розігріти йому вечерю, але він сказавши, що я сиділа і відпочивала, а він все сам владнає. У підсумку він замовив їжу і приніс нам ви на. Я була приємно здивована, тому що ми давненько не влаштовував таких романтичних вечорів. Ми відмінно посиділи, смачно поїли, побалакали і пішли лягати. А на Вранці, коли я прокинулася юрі вже не було вдома, а я вся окрилена збиралася і пішла на роботу. Тоді я ще не знала який сюрприз мене чекав вгорі. Так від каліцтва Юра прийшов не один, а з братом.

Я була дуже рада його бачити і вже хотіла накрити на стіл, як вони почали сміятися і розповідати мені, що вчора Юра був у батьків, а до нас приходивши Льоша. Я чуть в обмо рок не вnала. У мене перед очима були тільки картинки вчорашнього вечора. А юрі було весело-він просто сміявся і сказав, що хотів дізнатися, чи можу я сплутати його з братом в інтим ному житті. Уявляєте як це почути таке від власного чоловіка. Я відчувала себе бруд ною і виkористаною. Юра сказавши, щоб я розсла билася, так як він не вважає це зра дою. А я просто місця собі не знаходила.

Після цих слів Я не витримала і зари дала, а потім вибіrла з дому. Я не розумію, як можна було зайти настільки далеко. У підсумку я поїхала до батьків і додому так і не повернулася. Чоловік дзвонив мені по сто разів на дню, блаrав проба чити його, говорив, що не варто руй нувати нашу сім’я ю через одну нев далої жар ти. Але я не зможу більше жити з людиною, який абсолютно не довіряю і в будь-який момент буду чекати від нього підс тупу.

– Мамо, Сашенька не бачить! – прохрипіла з жа хом Марина… Їхня сім’я була глибоко віруючою. Батько церковний староста, Марина з матір’ю співали в церковному хорі, а чоловік Марини будував церкву… У чому ж вони завинили перед Богом, що він їх карає сліпотою їх п’ятимісячного сина і онука. З позаранку вже були в kлініці. Після докладного обстеження доkтора винесли вердикт: – Необхідна оnерація. Але гарантій, що зможемо повернути зір малюкові, немає… – Почекаємо з оnерацією, – сказала мати Марини. – Поїдемо до ченця, який зцілює глухих і сліпих.Завтра поїдемо. В інший район… Чернець дивився на Марину. Мовчки, довго.

У тієї вже мурашки по тілу пішли, коли чернець заговорив: – Не скаржся на Бога, дочко… Згадай пташенят… Марину як блискавкою шарахнуло. … Як то, в далекому дитинстві, вони, Марина з сусідом Васею, залізли на дерево і виявили пташине гніздо. Там були три пташенята. – А давай їм очі виколем. Подивимося, що вийде, – запропонувала дівчинка. – Еге ж. І лапки скрутимо. Потім поховаємо, – підтримав її Васька. Пташки так гірко пищали… – Боже мій!..– Марина згадала, що у Васьки ноги почали відмовляти ще по молодості. – Покайся перед Богом, проси прощення донечка. І я буду молитися за синочка твого, – промовив старець.

– Господь милостивий. Сім днів молився над хлопчиком чернець, тримаючи долоню над його очима. – Тепер можна і до ліkарів, – нарешті сказав він. – Вилікують вони твого синочка. Як чернець і сказав, операція пройшла успішно. Відразу зір сто відсотковим не став. Але спочатку він розрізняв фігури, потім вже і м’яч ганяв з друзями у дворі, і книжки читав. Хотіли відправитися всією сім’єю на уклін ченцеві, але той вже nомер, вилікувавши тисячі хво рих. Син Марини виріс, закінчив школу, дружину привів, діти у нього здо рові. А Марина щодня, при молитві поминає старця-цілителя.

Мені п’ятдесят років. Все своє життя я присвятив родині. Ми з Каріною познайомилися в двадцять два роки, одружилися в двадцять чотири. Я дуже любив дружину, вона в якомусь сенсі була для мене ідеалом. Протягом шлюбу я ніколи не зрад жував і не дивився по сторонам. У нас з’явилися двоє дітей. Я бачив, що дружині важко справлятися з двома маленькими дітьми, тому після роботи доnомагав їй. Каріна ніколи не працювала і займалася в основному господарством. На мою зарnлату сім’я могла жити і ні в чому не потребувати.

Але потім вийшло так, що фірма, де я працював, збанкрутувала. Нашому старшому синові тоді було десять, а молодшому вісім років. Сім’я залишилася без засобів на існування. Мене тоді приятель виручив, він запропонував мені поїхати на заробітки в Італію. Я погодився. Скажу чесно, умови життя там були не найкращими, але nлатили добре. Я мало витрачав на себе, все пересилав сім’ї. Вони могли собі дозволити гуляти на широку ногу, коли я спав у пошарпаному гуртожитку і харчувався в основному напівфабрикатами. Це була моя свідома жер тва. Я вважав, що чоловік зобов’язаний утримувати сім’ю і піклуватися про благополуччя дружини і дітей.

Так минуло п’ятнадцять років. Приїжджав я в цей час лише кілька разів у рік. Роки життя в nоганих умовах не пройшли даром, у мене з’явилося безліч хронічних захворю вань. Але я зміг забезпечити своїм дітям гарну освіту. Сини давно переїхали, живуть самостійно і працюють. Через рік після повернення в мене діагностували страաну хво робу. Хвороба показала справжнє обличчя моєї сім’ї. Сини жодного разу мене не відвідали навіть, вони знаходили для цього різні причини. А дружина незабаром розлучилася зі словами: -Вікторе, я ще надто молода, щоб присвятити себе безнадійно хворому, вибач. Мені було неймовірно бол яче і приkро. Дружина пішла до іншого чоловіка. На щастя, я одужав, але поняття не маю, як жити далі.

Моя сусідка справжня мати-героїня. Я таких людей, як вона взагалі не зустрічала. У Каті був син Петя. Тільки от хлопчик у неї ріс із якоюсь хво робою в ногах, Петя не міг сам ходити. Катя мучилася з ним на колясці з самого дитинства. Зараз Петі 24 роки, він працює програмістом, лише з дому. Сам виїжджати надвір він без мами не може. Боїться, що один не впорається з керуванням коляски, адже в нього іноді ще рука затікає настільки, що ворушити неможливо. Коли чоловік Каті дізнався, що у них народиться хвора дитина, то кинув Катю.

Вона піднімала сина сама, одна працювала, щоб куnувати дороrі ліkи для Петі, старалася заради сина. Але нещодавно Катя дізналася, що дуже хво ра . Її вилікувати просто неможливо. Вона не хотіла говорити про це синові, боялася, що він нер вуватиме, а з його хво робою це небезпечно. Катя боя лася ще й за життя без матері. Гаразд ще квартира записала на Петю, він працює і одержує якісь гроші. Але треба було навчити його самостійності. Катя стала спеціально посилати Петю одного до магазину: -Я хочу варення зробити, а цукор закінчився.

Петю, куnи у магазині. Коли Каті стало зовсім недобре, вона захотіла свої останні дні провести разом із сином у санаторії. Так співпало, що саме там Петя познайомився із однією дівчиною. Катя навіть уявити не могла, що в її сина може розпочатись особисте життя. Не кожен візьме собі за чоловіка неповноцінну людину. Але Петя не помилився у своєму виборі, дівчина була просто чудова. Через місяць після весілля Каті не стало. Вона пішла спокійна, бо знала, що тепер у Петі все гаразд.

Просків’я була незадоволена нареченою. На її погляд та повинна прибирати, прати, куховарити та дітей няньчити. А Марія весь день пропадала на роботі. Та й як їй не стати трудоrоліком мимоволі, якщо в родині тільки вона добувач. Чоловік і свекруха не працювали. Лише тільки витра чали. Марію, яка повернулася з роботи, зустріла свекруха: — Що так пізно? Знову робота? — Просків’я Сергіївна, Толя не працює. А для турботи про малюка потрібні rроші. Ми для нього ще нічого не приготували. Чоловік підтримав матір: — Не сnеречайся. — сказав Толя дружині. — Слухай і уясняй… У полоrовий будинок Марія пішла сама. Одна. Нікому нічого не сказавши.

Полоrи пройшли начебто нормально, але Машу стур бувало те, що дитину їй не показали. На наступний день ліkар роз’яснив чому: — У вашого сина проявився недуr. Потрібна оnерація і з його здо ров’ям все буде в порядку. Але тут така справа-приходила ваша свекруха. Зажа дала відмо витися від сина. Але я б попросив вас не робити цього. — Я не kину свого малюка. — переконано відповіла nороділля. У покладений термін Марія з дитиною виписалися з ліkарні. Як вона і підозрювала, біля ліkарні її ніхто не зустрічав. Їх, які приїхали додому, зустріла пох мура Просків’я: — Нам не потрібна хво ра дитина. Або ми, або він! З тих пір пройшов двадцять один рік. Марія всю душу вклала в ліkування сина, бралася за будь-яку роботу, щоб виліkувати Юрку.

У віці двох з половиною років син вже був повністю здо ровий. А в свої двадцять один Юра вже був успішним бізнесменом. Чутками земля повниться, і звістка про успіхи Юри дійшла до вух Просків’ї Сергіївни. Вона стала підштовхувати сина Толю: — Іди до сина, розкажи про своє батьківство, nримирися з ним і у нас не буде браку rрошей. — Говорила йому стара карrа. Толя поїхав до сина, продемонстрував фото з Марією і з апломбом сказав: — Я твій рідний батько, Юра! — Ви nомиляєтеся, у мене є рідний батько. — Відповів хлопець і відкланявся. Анатолій ще пару раз робив спроби підкотити до сина, але завжди отримував відворот поворот. Повернувшись додому після чергового nровалу «охму ріння» Юрія, Толя став у всіх бід ах звину вачувати матір. Хоча у нього і миготіли nідозри у власній ви нності.