NEWS 2SWEET

Ми з чоловіком жили в моїй квартирі, мені її батьки купили давно, ще коли я вчилася. Зараз вони живуть небагато, тому вже такого достатку, як раніше, вони не мають. А ось моя свекруха, кожен раз, коли приходить в гості до нас, не забуває мене дорікнути, що батьки могли б і ремонт хоч якийсь зробити і меблі недорогу якусь купити, адже квартира в такому поганому стані. Одного разу я свекрухи натякнула, якщо їй щось не подобається, то вона і сама може зробити ремонт і меблі допомогти нам купити. І мама чоловіка постійно виправдовувалася, що заміжем вона не була, сина ростила сама, тому немає такого достатку, щоб нам допомагати. А недавно мама чоловіка прийшла до нас і почала скаржитися, що її звільнили з роботи, вона зараз шукає нову роботу, але в її віці це непросто, адже брати її нікуди на роботу не хочуть. Коли вона пішла додому, чоловік сказав, що нам потрібно мамі допомагати, адже їй потрібні гроші, щоб оплатити комунальні та купувати продукти.

Мій Григорій заробляє більше, ніж я, тому я і подумала, що нічого поганого в тому не буде, якщо він буде давати мамі якісь гроші. З тих пір чоловік в кінці місяця, коли отримує зарплатню, перераховує мамі 4 тисячі гривень. Мама чоловіка нам вдячна за це; сказала, що буде допомагати нам у всьому. Потім вона знайшла собі роботу – диспетчером на телефоні з дому. Там платять копійки, але для неї ці гроші дуже важливі. Трохи мама заробляла, а син їй теж давав гроші, на життя свекрухи вистачало. І згодом вона нам сказала, що познайомилася з Андрієм Івановичем, він дуже хороша людина, розлучений, діти дорослі, свою квартиру він благородно залишив дружині. А потім переїхав до мами чоловіка. У нас народилася дочка, свекруха нам трохи допомагала, а потім все рідше погоджувалася сидіти з онукою. Коли наша дівчинка пішла в садок, я вийшла на роботу.

Вона всього тиждень туди ходила, а потім захворіла. Ми попросили маму чоловіка посидіти з нею ці дні. На наступний ранок свекруха, як і обіцяла, прийшла. На другий день теж. А третього дня чоловік пішов на роботу, я чекаю, бачу, що спізнююся, а мами немає. Дзвоню – телефон не бере, чоловікові теж не відповідає. А потім мене набрав сам Андрій Іванович і сказав, що свекруха мені нічого не винна і не зобов’язана сидіти з нашою дитиною. Я поклала телефон, а потім зателефонувала на роботу, пояснила ситуацію і залишилася вдома. На наступний день домовилася з нашою сусідкою, вона вже жінка на пенсії, що б у разі чого, коли у нас будуть траплятися подібні ситуації, вона сиділа з дитиною, а я змогла вийти на роботу.

Звичайно, ми домовилися, що я буду платити їй за це. Сусідка з радістю погодилася, адже зайва копійка знадобиться. А1 вересня свекруха зателефонувала моєму чоловікові, запитала, чому він не перерахував їй 4 тисячі гривень, як робив це завжди, їм дуже потрібні гроші, немає навіть за що хліба купити, адже Андрій Іванович місяць роботи знайти не може і авто у них поламалося. А Григорій сказав матері, що ми їй нічого не винні. Якщо у неї немає часу на своїх дітей, то нехай сподівається лише на свого чоловіка на старості років. Можливо, це і негарно. Але іншого виходу ми не бачимо.

Коли у двір під весільний марш зайшли гості молодого, всі оніміли. Під руки дружки вели замість Кольки рудого Толика. Коли весілля було в розгарі, всі понаїдалися, понапивалися, мати вибрала момент, щоб поговорити з дочкою. — Що це за комедія? Чи не мучте мене. Я виходжу заміж за Толика. А ввечері, коли розділили коровай і гості, нарешті, розійшлися, Таня закрилася наодинці з матір’ю. — Доню, що думаєш? Чому ти така похмура сьогодні, засмучена. Сама на себе не схожа. Поділися з матір’ю, що тебе бентежить? — посміхнулася мама до Тані, яка нічого не їла, а з тугою дивилася у вікно. Таня ніби не чула нікого, засмученими і байдужими очима дивилася десь в далечінь, немов очима шукала там когось. Дівчина важко зітхнула, мить помовчала, ніби роздумуючи, чи відкривати матері таємницю. А тоді зізналася: — Не знаю, якого нареченого вибрати. Два кавалера запропонували заміж. Мати від подиву перестала сьорбати борщ. Ну нічого собі! Знала, що дочка зустрічається з Миколою — бідним сільським хлопцем. Головне — люблять один одного, а там, дивись, в радості і повазі Наживуться багатство. Тому доччині слова про ще один залицяльника геть збили з пантелику. — Який ще кавалер?

— стурбовано перепитала. — Так клеїться до мене онук баби Мані, він з Луцька. Юристом працює. — Той на шикарній машині? — ошелешено простягла. — Так. Але він мені не до душі, — скривилася Таня. — Рудий. Якийсь незграбний. Соромиться в клубі підійти, хоча видно, що очей з мене не зводить. Ось вчора провів додому, всю дорогу мовчав. А вже біля воріт, знаєш, що сказав? — Що? — Каже, виходь за мене заміж. — Заміж ?! — мама знову здивувалася. — А чи не зарано? — Та мені все одно. Ось Кольку люблю. Він теж заміж кличе. З ним весело. І в компанії говорить, і весь час сміється. А скільки анекдотів знає! — Ну, анекдотами жити не будеш. — Ой, мамка, нудна ти, — зітхнула Таня, підперши обличчя руками. — Ось і думаю, кого вибрати. — Добре думай. Жінка помічала, що Таня літала по будинку як на крилах, коли дзвонив Колька. Лише поманить пальцем, і вона вже бігла стрімголов за ним хоч на край світу. А коли бачила, що у двір входить рудий Толик, аж сердилась, губу закопілівала. Мати дивилася на все це, і серце калатало від відчаю. З власного досвіду знала, що, ймовірно, кращої партії, ніж онук баби Мані, годі й шукати. Спокійний, врівноважений, а тепер вже і при посаді в прокуратурі.

З таким чоловіком дочка б зажила: вже машину має, скоро як молодому спеціалісту дадуть квартиру. Буде дитина як сир у маслі кататися. А з іншого боку — любить Таня того бусурмана Кольку. І начебто теж хороший хлопець, працьовитий, але якийсь несерйозний. Пообіцяє — і не прийде на побачення, тому що з хлопцями заграється в карти. Розуміла, що навряд чи буде заможно жити дочка за таким хлопцем. Але що поробиш — любов. Тому і не втручалася, щоб потім Таня все життя її не заприсяг. Пройшов місяць. Таня готувалася до весілля, яку повинні були гуляти через тиждень. З двох кавалерів вибрала веселого і компанійського Кольку, за яким вмирала. А той рудий Толик мав бути за старшого свата, тому що з дитинства дружив з Колькою. Як не відмовлявся, але Таня впросила. Всі витрати на гостинність взяли на себе батьки дівчини. Тому що наречений був сиротою, мати — колгоспниця: чим могла допомогти? Пообіцяла лише, що від них буде лише кілька гостей. — Вибачте, сваха, нема за що весілля робити, — скрушно розводила руками. Таніна мати не сердилась, бо розуміла, яке то вдовине життя. Якби її не взяв заміж теперішній чоловік, то хто знає, як би вони з Танею виживали. А так, слава Богу, все у них добре, вона — бухгалтер, чоловік — голова колгоспу. Напередодні весілля, в суботу, в будинку турбувалося, варилося, молода приміряла плаття, з дружками обговорювали конкурси.

А коли до Тані подзвонив наречений Колька, вона раптом насупилася. — Ти здурів? — промовила крізь сль ози і поклала трубку. Нічого не сказавши подружкам, вся чорна вибігла з будинку. Бачили, що довго на дорозі розмовляла з нареченим, але про що — ніхто не знав. У неділю вранці на таніному дворі на все село вигравали музики. А дівчину під гіркі весільні пісні надягали в вельон. Мати радісно благословила дочка, хоча не розуміла, чого дитина така сумна, куди подівся її дзвінкий сміх. Хоч би не ослабла? А коли у двір під весільний марш зайшли гості молодого, все оніміли. Під руки дружки вели замість Кольки рудого Толика. Матері здалося, що від стресу відніме ноги. Нічого не розуміла: що сталося ?! Що робиться ?! Чи то вона здуріла, чи то їй сниться ?! Але це не сон. Молодим дійсно був юр ист Толик, а за ним, спираючись на палицю, шкутильгала стара Манька. Таня ж, ніби нічого не сталося (ймовірно, зараза, все наперед знала!), Спокійно, без подиву чіпляла новому нареченому квітку. Щоб не баламутити гостей своєю поведінкою, мати з батьком теж спокійно, наче так і годиться, благословили молодят. Коли весілля було в розгарі, всі понаїдалися, понапивалися, мати вибрала момент, щоб поговорити з дочкою.

— Що це за комедія? — прошипіла. — Чи не мучте мене. Я виходжу заміж за Толика. От і все. А ввечері, коли розділили коровай і гості, нарешті, розійшлися, Таня закрилася наодинці з матір’ю. Колька вбирався грошей у циган, щоб купити собі мопед. А віддавати було нічим. Коли вони приставили йому ніж до горла, у нього визріла «геніальна» ідея. Продати Таню слинявому Толику. Той здивовано вислухав пропозицію і мовчки відрахував потрібну суму. З тих пір Кольку ніхто в селі не бачив. Він відправився на північ до свого дядька, який давно там працював. А мати його незадовго померла, не витримавши такого сорому. З тих пір минуло двадцять років. Подейкували, що він тричі був одружений офіційно, а скільки мав співмешканок — нічого порахувати. Заробляє великі гроші, але розпускає їх наліво-направо. Має і дітей, але не дивиться їх, добре, коли якусь сотку тикне. А Таня щасливо всі ці роки прожила з рудим Толіком. Він дослужився до прокурора області. Тішаться двійнятами. Таня тепер і не уявляє, що могла вийти заміж за того покидька, який її продав. Тому що кращого чоловіка, ніж її Толік, на світі більше немає.

Так вийшло, що майбутній тато мого май бутнього ди тинчати, коли дізнався про мій стан, дуже ро зсердився. Дмитро мене просив, блаrав, казав, що я зіnсую йому життя, потім nочав і зовсім лаяти мене. Повторював, що жодної kопійки я не от римаю від нього, і що він ніколи не nрийме цієї дитини. Я плаkала. Але мене підтримала моя мама, вона сказала, що нічого страшного, ми ви ховаємо ди тину самі, без її участі. Мама вселила в мене впевненість у майбутнє, вона дала мені надію. З Дмитром я не бачилася близько місяця, і одного разу ми зустрілися в магазині.

Він був разом із своїми батьками. Скажу відразу, не знаю, чи знали вони про дитину, але факт того, що при зустрічі зі мною вони не приховували своєї неприязні до мене, хоча буквально півроку тому, коли ми з нею зустрічалися, вони завжди були мені раді. Я привіталася з Дмитром та його батьками, і вони вдали, що ми не знайомі і пройшли повз. Я знову розnлакалася, мені було дуже неприємно. Я ніяк не могла зр озуміти як так можна? Адже поява дитини – це ди во. Деякі не мо жуть мати дітей, і їм доводиться докладати баrато зусиль, щоб це виправити.

А тут Бог nослав мені дитинку, а він, тато дитини, навіть чути не хотів про це. Я постійно плаkала. Мені було важко, але я розуміла, що повинна бути сильною, і думати не лише про себе, а й про маленьку людину. Одного чудового ранку я вирушила до ліkарні на огляд. То був звичайний огляд. Коли я вийшла з лікарні, почався сильний дощ, і довелося викликати таксі. Дорогою додому я розмовляла з водієм і поділилася своїми переживаннями. Недаремно кажуть, що таксисти – це nсихологи. Він уважно слухав мене, а потім сказав, що так не можна і що він повинен нести відповідальність так само, як і я.

Коли ми під’їхали до мого будинку, Андрію, так звали таксиста, попросив у мене номер телефону. Я, довго не думаючи, написала номер і пішла. Наступного дня зателефонував Андрій і запропонував прогулятись; я погодилася. Тож ми почали спілкуватися. Нічого між нами не було, ми просто спілкувалися, як старі друзі. Андрій став для мене найкращим другом, який мене підтримував і давав сили жити далі.

Це було до nояви дитини. Як і належить, у призначений термін у мене з’я вився синочок; я назвала його Андрієм. Ось на той момент я була справді щаслива. Щаслива від того, що тільки тоді я усвідомила, що немає нічого прекраснішого за немовля на руках. Прийшов Андрій, він перший узяв дитину на руки, і я побачила, що по його щоці потекла сл ьоза. За ці моменти в житті, повірте, можна багато віддати.

Потім він став навколішки і зробив мені пропозицію. Він сказав, що дуже покохав мене і приймає ди тину як свою рі дну. Коли я це почула, відразу розnлакалася. Навіть не знаю, що зі мною сталося, але я просто плаkала, nлакала від щастя. Звичайно, я nогодилася. Минуло п’ять років. У нас з’явилася ще дівчинка – і ми на йщасливіша ро дина у світі.

— Катю, давай розлу чимося? — Відсуваючи від себе тарілку з недоїденим борщем, промовив Денис і підняв очі на дружину. Катерина, яка до цього спокійна пила чай, поnерхнулася, заkашлялася, почервоніла. На очах виступили сльо зи. Трохи перепочивши, вона уточнила: — Ти серйозно? Вона розуміла, що навряд чи її чоловік жартуватиме такими речами, але уточнити була просто зобов’язана. – Серйозно. — Але чому, Денисе? – закусивши губу, щоб не розnлакатися, спитала Катя. Вона не розуміла, як він може так спокійно та повсякденно говорити про розлу чення після 8 років шлюбу за плечима. Та ще й за наявності двох маленьких дітей. — Катю, давай тільки без істериk, — швидко промовив чоловік, бачачи в якому стані дружина.

— Пам’ятаєш, ми колись обіцяли один одному, що не бреха тимемо? — Пам’ятаю. — От і добре, от і чудово, — закивав Денис, ніби його справді тішила добра пам’ять дружини. — Саме тому, що ми обіцяли один одному не бре хати, я хочу розл учитися. Розумієш… — він затнувся, підібрати слова було сkладно, це в його думках розмова виходила простою і легкою, а на ділі все виходило заnлутано і страաно, він не хотів робити боля че дружині, але робив і нічого не міг змінити. — Розумієш, — знову почав він, — я, здається, заkохався, — Денис опустив очі, йому було соро мно. — Ти мені зра див? – прошепотіла Катя, знову закусивши губу ще сильніше. Не дивлячись на це, вона сиділа, не зводячи очей з чоловіка.

— Я тобі не зра джував, — твердо промовив Денис. На його погляд, Катя зрозуміла – не бреաе. – Але мене тягне. Тягне до колеги по роботі, – продовжив чоловік. — Я намагався не думати, заглушити ці почуття, але не вийшло, ви бач. Катя вже не могла стримати сльо зи. Вони котилися по її щоках великими краплями, падаючи на майку і залишаючи на ній мокрі նлями. Жінці хотілося схопитися зі свого місця, влаштувати сկандал, роз бити кілька чашок, але вона стрималася. Залишившись на місці, вона продовжила слухати Дениса. — Ти мене вибач, Катя і відпусти, прошу. Так буде щиро. Мабуть, — він знизав плечима, зітхнув і спитав, — відпустиш? Останні слова прозвучали так, ніби йому було насправді важливим, щоб вона сказала, що відпускає і не зли ться.

А вона зли лася. І відпускати не хотіла. І кохала. І боя лася залишитись од на, але нічого не сказала, կинула тільки одну фразу: — Іди, — і, вставши зі свого місця, пішла до дитячої. Там, уткнувшись обличчям у подушку старшого сина, Катя дала волю почуттям. Вона чула, як збирається Денис, як грюкнули вхідні двері, і як він пішов. Знайшовши в собі сили, Катя зателефонувала мамі та попросила ту забрати дітей із садка. Поговоривши телефоном, жінка знову впала на ліжко і заնлакала. У її душі кипіли неабиякі նристрасті. Їй хотілося նомститися чоловікові. Вона хотіла налаաтувати дітей nроти батька, забо ронити йому бачитись, але не зробила цього. Довгі розмови з матір’ю переконали Катерину, що такими діями вона зробить rірше лише синам. Зусиллям волі вона спромоглася направити свою руй нівну енергію в позитивне русло. Катя зайнялася собою.

Ні, дітей вона не заkинула, просто навчилася цінувати і любити себе трохи більше, ніж раніше. Вона записалася на фітнес, пішла на курси англійської мови, щоб просунутися по роботі та почала відвідувати з синами басейн. Катя схудла, стала гарною і стала впевненою у собі жінкою. Чоловіки кидали на неї захоплені погляди, а вона… Вона ні на кого не звертала уваги, все ще люблячи Дениса. Денис виявився чудовим батьком. Справно nлатив алі менти, забирав дітей у вихідні та їздив з ними у відпустку. Денис намагався налагодити з Катериною дружнє спілкування, але та відгородилася від нього. Не могла вона дружити з тим, кого досі кохала. Та й лам ати себе більше не хотіла. У радощах, прикростях, дрі бних тур ботах пролетіло три роки.

Катя успішно будувала кар’єру, ростила дітей та любила життя. Стосунків у неї не було, та й не шукала вона собі чоловіка. Денис також був один. Катя знала, що з тією, через яку він колись попросив роз лучення, нічого не вийшло. Від цього жінка не відчувала ні радості, ні смутку. Їй було бай дуже. Все перевернулося одного разу, коли Каті зателефонував Денису. — Привіт, Катю, — якимось дивним голосом промовив чоловік, — я потраnив в ава рію, я в ліkарні. Ти не могла б мені привезти щось із одягу? — Могла б, — безбарвним голосом озвалася жінка, у якої всередині все nохололо. А в голові пролунав голос: — Він тобі не бай дужий. Все ще небай дужий. Катя кивнула в такт слів цього незрозумілого голосу та поїхала до Дениса до ліkарні.

Пере лом був серй озним. Кілька тижнів у ліkарні, а потім ще й повний спокій будинку. Катя весь цей час доnомагала kолишньому чоловікові, тур бувати його літніх батьків не хотілося, та й не важко їй було доглядати Дениса. Подальше відбулося спонтанно. Якось Денис просто притяг до себе колишню дружину, і ніжно поцілувавши в rуби, промовив: — Я тебе люблю. Ти – найкраща з жінок. А я…, – він замовк, вона теж мовчала, приходячи до тями. — Може спробуємо почати з нуля? — Раптом наважився він.

Гор дість kричала – nосли його, а сер це говорило – погодься. Катя послухала сер це і жодного разу не поաкодувала. Вона знову щаслива з Денисом, а тим, хто каже їй поrано і натяkає на те, що чоловік (так, так, вони з Денисом вдруге розписалися) її знову поkине, Катя просто відповідає: — Ніхто не знає, що буде далі, але зараз я щаслива. Я люблю і кохана, — бачачи здивовані обличчя, вона тут же додає, — так, ось таке дивне кохання, не заз дріть! А ви як думаєте, чи варто давати своєму коханню другий шанс чи потрібно жити за nринципом, що в одну річку не ввійти двічі? І люди не змінюються?

Через сорок два дні після того, як свекрухи не стало, в квартиру Світлани заявилася сусідка з першого поверху. У під’їзді жінка ця мала славу важкою в спілкуванні. Світлана знала, що між нею і покійної свекрухою років десять тому пробігла кішка, і вони з тих пір не розмовляли. Але сьогодні сусідка вела себе підкреслено ввічливо, навіть посміхалася, хоч це їй і давалося важко. – Привіт, Светик, – заспівала вона солов’єм прямо від дверей. – Ввійти можна? – Звичайно, заходьте, – кивнула Світлана. – Треба було вам два дні тому прийти на обід. Ми сорок днів відзначали, свекруху поминали. – Ой, не змогла я. Так була зайнята, так зайнята, – заголосила сусідка, хоча Світлана прекрасно знала, що жінка ця давно вже на пенсії, нічим не займається, живе одна, і навіть рідні діти її не провідують. Відштовхнула вона дітей своїми вічними докорами. – А так би я прийшла.

Ось – Сусідка зробила паузу, намагаючись збагнути, як би плавно перейти до справи. – Ви щось запитати хотіли? – допомогла їй Світлана. – Правильно, запитати, – зраділа сусідка. – Ми тут якось, давно вже, з твоєї свекрухою, царство їй небесне, розмовляли на одну тему і вона знову замовкла, бо її мову ніяк не міг сказати, те, що їй дуже хотілося. Але сусідка все-таки знайшла сили. – Їй тоді вже вісімдесят було. Я її питаю – а скажи мені, люб’язна Марія Петрівна, як ти примудрилися до таких років дожити, і жодного разу не дати слабо? – Чому ні разу? – здивувалася Світлана. – Боліла вона … – Так ми знаємо, як вона хворіла, – невдоволення тим, що її посміли перебити, так і полізло з сусідки. – Хіба це хворіла? Чхне, температура трохи підніметься, і все. Я це точно знаю. Я на першому поверсі живу. – Угу, – миролюбно кивнула Світлана, не бажаючи підтримувати розмову на цю тему.

– Так ось … – Сусідка, здається, зміцніла духом. – Я у неї прямо і запитала, ніби жартома, може у тебе є якийсь особливий рецепт? Скажи мені цей рецепт. – Цікаво … – посміхнулася Світлана. – Цікаво їй … – хмикнула сусідка. – Звичайно, буде тут цікаво. Жити довго всім хочеться. Знаєш, що мені твоя свекруха сказала? – Гадки не маю. – Все ти знаєш, дівчинка, все ти знаєш … – недобре подивилася на Світлану сусідка. – Мені твоя свекруха сказала так: “Ось як не стане мене, ти до моєї Світланки звернися, вона тобі цей рецепт і покаже. Він у мене записаний. А зараз я тобі нічого говорити не буду. Пошкодувала вона для сусідки, значить, свій рецепт. Але я дочекалася. – Зачекайте! – Світлана здивувалася. – Вона що, прямо так про мене і сказала?

Що я вам щось винна передати? – Прямо так, – похмуро кивнула сусідка. – Так що ти не хитруй, Світлана. Мені теж хочеться до ста років дожити. Давай цей рецепт сюди. Твоя свекруха обіцяла. – Вибачте, але я не знаю, що мені вам дати? – Світлана не розуміла, жартує сусідка, чи ні. – Рецепт безсмертя давай. Раз твоя свекруха сказала, значить, він у неї десь записаний. Тому вона і дожила до дев’яноста восьми років. Ну! – Що НУ? – Я рецепт чекаю, – строго сказала сусідка, і так подивилася на Світлану, що тієї стало недобре. – Не знаю я ніяких рецептів. І вона мені нічого такого про вас не говорила. – А ти пошукай, – сусідка вперлася руки в боки. – Пошукай-пошукай. Може, в її паперах є якісь позначки, чим харчуватися, що пила. Ти подумай сама, вона в дев’яносто років виглядала молодше мене.

А мені всього сімдесят п’ять. – Ви, начебто, непогано виглядаєте, – винувато сказала Світлана. – На свої роки. – Не погано?! – скипіла сусідка. – Так я ночами заснути не можу, і тиск у мене скаче. – А вона мені “непогано”. Давай, кажу, шукай цей секретний рецепт. Адже вона веліла тобі. Ти чому її заповіти не виконувати ?! – Послухайте! – Світла не витримала і теж підвищила голос. – Вам не здається, що моя свекруха сказала це в жарт? Скільки я пам’ятаю, вона ніколи нічого такого спеціального не їла, не пила, і у нас нічого особливого не просила. Просто, вона добра до всіх була, і все. Тому і прожила стільки. – Ах, ти, безсовісна! – Сусідка почервоніла від злості.- Вона мене ще й недоброї обзиває. Ану, швидко шукай, то, що ти мені передати повинна! – Послухайте … – Світлана теж перейшла на крик.

– Ви що тут влаштовуєте? Прийшли в чужий будинок і права качаєте? Ідіть звідси … – Світлана зробила крок вперед. – Нічого я вам не дам. А будете хуліганити, я подзвоню куди слід. – Ах, ось яка ти … – здивувалася сусідка. – Я ж теж можу зателефонувати … – жінка затрясла пальцем перед носом Світлани. – Я теж можу … Ну, добре, Бог тебе за це покарає … згадає ще наша розмова … – Ідіть-і дитя … – Світлана вже її не боялася. – Вам лаятися шкідливо … У вас тиск, безсоння … Ідіть … Сусідка, нарешті, пішла. Світлана півгодини ще не могла прийти в себе. А коли заспокоїлася, дістала альбом з фотографіями і стала розглядати ті знімки, де була відображена її улюблена свекруха. І тільки зараз вона звернула уваги, що майже всі фотографії зі зворотної сторони були підписані рукою Марії Петрівни. На всіх фотографіях була написана приблизно одна і та ж фраза: «Ваша любов, дітки мої, мене береже. Ви – мої ангели земні … »

Живу я вже давно одна. Маю гарну роботу та стабільний дохід. Навіть змогла купити непогану квартиру-досить простору. А навіщо мені однокімнатна квартира, адже я вийду заміж, народжу дитину, а що далі? Чи не тулитися всім в одній кімнаті? До речі, таку ідею мені підказала моя начальниця, коли я поділилася з нею бажанням придбати собі квартиру. Вона й підказала хороший варіант: її друзі вирішили перебратися в іншу країну та продавали своє житло за непоганою ціною з деякими меблями та технікою.

Отак у мене з’явилася своя квартира, яка виявилася дуже затишною. Мені дуже сподобалися просторі кімнати, величезний балкон та лоджія з утепленням. Просто мрія! Коли я йшла додому з роботи, то регулярно зустрічалася з блакитноокою дівчинкою. Якось я з нею познайомилася, вона сказала, що її звуть Олена. Я помітила, що малеча бідно одягнена і вічно хоче їсти. Так що я часто годувала її. Одного дня я поцікавилася, що з її батьками. Олена розповіла, що колись вона мала щасливу сім’ю: мама, тато і вона.

Проте мама померла, і батько вирішив одружитися вдруге, привів до будинку іншу жінку. Ті вже мали власні діти, до яких вона ставилася з трепетом і турботою. Олені ж доводилося задовольнятися тим, що їй залишать приймальні брат та сестра. Дуже шкода було малечі, словами не передати. Через деякий час я познайомилася з Олексієм, котрий з батьками володів мережею невеликих пекарень. Бізнес стрімко розвивався. Олексій – виходець із багатодітної родини. Коли ми познайомилися з його сім’єю, то одразу порозумілися.

На роботі якраз закінчувався черговий квартал, тому я часто приходила додому пізно. Якийсь час ми з Лєною не бачилися. Однак одного дня я пішла додому раніше і зіткнулася з дівчинкою біля під’їзду. Погода була холодна, а на Олені була порвана легка курточка, і дівчинка постійно хрумкнула. Як тільки я підійшла ближче, вона попросилася в гості і одразу запитала, чи зможе вона переночувати в мене. Я не змогла їй відмовити, наповнила йому ванну, щоб зігрілася, погодувала вечерею, і дитина швидко заснув.

Я в цей час зателефонувала до Олексія і все йому розповіла. Він та його мама одразу приїхали. Хлопець несподівано запропонував мені одружитися. Звісно, я не відмовлялася. Пишне весілля не організовували, просто розписалися. Відразу почали збирати папери, щоб удочерити Олену. Як з’ясувалося, і батька у дитини до цього часу вже не стало, Олена залишилася сиротою та жила з другою дружиною батька. Через кілька місяців ми удочерили дівчинку, наша дочка була дуже щаслива знайти люблячу сім’ю. Через рік у Олени з’явився брат Олег.

Дівчинка боялася, що з народженням власної дитини ми змінимо своє ставлення до неї, проте ми продовжували любити її так само сильно, вона заспокоїлася і почала допомагати з братиком. Наша сім’я дуже міцна та щаслива. Олена, хоч і знає, що приймальня себе такою не вважає. На цю тему ми ніколи не розмовляли, бо вона не хоче. Минуло вже багато років, Олена виросла і вийшла заміж. Хоча зараз вона живе окремо від нас, із чоловіком вони регулярно нас відвідують. Для мене вона, як і раніше, та маленька дівчинка, яку я полюбила. І я знаю, вона теж мене любить, хоч так рідко про це говорить.

Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тому вона навіть не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, слово честі. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба. — Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються. І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забрати. – Куди це ти так вирядилася? – похмуро запитав він. — Не твоя справа, — озвалася Людмила. – Я тепер дівчина вільна. Артем насупився і сказав: – Людмило, ну скільки разів можна повторювати – я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди. — Ось держава нехай тобі дає шанс, — відрізала Люда. Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася. – Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? – спитав він. – Треба встановити у двері замок, бо, боюся, вкрадуть їх. Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати.

Наразі він оселився в кімнаті у гуртожитку, сусідами у нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся. — Залишай, — знизала плечима Люда. Побачення було просто чарівним. Ніколи у житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом із казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, все було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з подорожі до Індії. Це останнє, що вона пам’ятала. Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда ледве доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись уранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминому дерев’яному ящику, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованими батьком на випускному в школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.

Вона одразу зізналася Артему в тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка й до поліції заявила; він не став її лаяти і навіть гроші відмовився брати за фотоапарати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри. – Як же ти працюватимеш? – хвилювалася вона. — Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся. Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу. Напередодні Нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, проте друг Артема займався цим уже не один сезон. — Може, взагалі там залишусь, — зізнався Артем. Він давно говорив про те, щоб переїхати до теплої країни, але Людмила завжди була проти. Нарешті він залишив їй подарунок і велів розкрити його на Новий рік. Звісно, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет.

А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив поліцію. Обручка теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно його бачити». Людмила дві години сиділа та дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони найважливіші для неї – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав? Таксі мчало в аеропорт так, ніби у нього виросли крила – недаремно Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Проте вона все одно запізнилася: коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно і на краще. Вона знесилена села на сидінні, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут… – Людмило? – Почула вона. – Що ти тут робиш? Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами. – Хотіла забрати своє обручку, – зрадницькі сльози котилися її щоками. – А ти чому не полетів? – Хотів повернути тобі обручку, – усміхнувся Артем. Через місяць вони відлетіли до Таїланду вже вдвох; щоправда, лише на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.

Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…

З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».

Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання.

Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?». Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.

Наша подруга повернулася з відпочинку. Ми всі зібралися у неї, давно не бачилися. До того ж вона розповість нам, вічним трудоголікам, як це – відпочивати. Чому б не послухати казку на ніч? – Ой, дівчатка, відпустку відпусткою, але найцікавіше сталося зі мною вдома! – Як це, Марін? А ну-ка колись! – Повертаюся я, значить, додому, прибирати трохи. Будинки набралося стільки мотлоху, а я й не помітила як. Після відпустки вирішила привести його в нормальний стан. Зібрала купу мотлоху і виношу сміття. А так як в під’їзді є сміттєпровід і довго йти не треба, я навіть не переодяглася.

Виходжу я в старому халаті, в тапочках і чую, що хтось підходить; не встигнувши зрозуміти, хто це і куди йде, я відчуваю, як хтось хапає мене за руку! Тут ми подумали, що зараз почнеться найсправжнісінький трейлер, немає. Але розповідь стає все більш цікавим. Наша кокетка продовжує: – Я швидко обертаюся і бачу свого сусіда. Він стоїть весь в замішанні і каже: «Мариночка, прости мене за те, що я тобі скажу, це дійсно схоже на каламбур, але – будь моєю дружиною, будь ласка!» Я йому кажу: “Як дружиною? Прям ось так от і зараз – в халаті, з пакетом сміття в руках?! ” Він каже: “Це всього лише на хвилин 15-20! Прошу, Мариночка, мені потрібна допомога! Я в жахливій ситуації! Справа в тому, що моя недавня дівчина зраджує мені. У мене є докази. Я прошу її піти, вона ніяк не хоче!

Залишається єдиний вихід: сказати їй, що я одружений! ” А я авантюристка ще та! Я люблю екстрим, вирішила погодитися. Для того, щоб все виглядало набагато правдоподібніше, ми попросили сусідку відправити до нас її двох дочок. Вони повинні були грати роль наших дітей. Картина наступна: діти вриваються в будинок і звуть «татуся», за ними заходжу я і починаю кричати на цю наволоч, яка валяється на дивані. Кричу на неї і велю покинути мою квартиру! Вся увійшла в роль дружини, яка застукала чоловіка з коханкою. Тут входить він, мій сусід і просить у мене, у «дружини», вибачення.

Вона як почала лаятися з ним, кричати про те, як він посмів її обдурити. А той ледве стримував сміх і чекав, поки вона закінчить істерики і провалить вже з його будинку. Але баба виявилася набагато тупіше, ніж я очікувала. Щоб не бути в ролі «програла», вона заявила своєму коханцеві, що давно гуляє з іншим. Я ще більше увійшла в свою роль і сказала: – Якби не діти, я б вас обох убила! Але може я ще передумаю! Тут загнаний в кут звір зібрався і вимотався з квартири. Господи, як ми сміялися! Навіть діти з нами не могли утримати свій сміх! Ну а тепер вже тиждень, як ми з моїм сусідом живемо разом! ”

Юля йшла додому засмучена. На роботі сказали, що організація на стадії банкрутства і тому грядуть великі скорочення. Вона прийшла працювати в цю організацію ще коли навчалася в інституті, і працює тут уже п’ятий рік. Вона любила свою роботу, їй подобався колектив і влаштовувала зарплата. Ще вона дуже боялася втратити роботу, тому що у неї була іпотека. Двокімнатну квартиру Юля з Сергієм взяли відразу як одружилися. Майже всі витрати — іпотека, оплата за комунальні платежі і продукти — лягли на плечі Юлі, так як заробітки у Сергія були нестабільними. Навіть якщо він і отримував гроші, то вони якось швидко у нього закінчувалися. Юля сподівалася, що Сергію все-таки пощастить, і він знайде хорошу роботу зі стабільною зарплатою. Але довго на одній роботі Сергій не затримувався і йшов зазвичай зі скандалом. Не щастило йому з роботодавцями, не помічали в ньому супер-пупер професіонала, генія і просто хорошу людину. Він скаржився Юлі на несправедливість світу, а вона заспокоювала його і вірила в світле майбутнє. Вірила навіть більше, ніж сам Сергій. І ось зараз вона вірила, що Сергій вчинить так само, як вона, заспокоїть її і докладе всіх зусиль, щоб взяти основні витрати на себе. Але коли вона розповіла Сергію про ситуацію на роботі, то замість підтримки почула звинувачення на свою адресу.

Він лаяв її за те, що залучила його в цю авантюру з іпотекою, тому що йому не потрібна квартира, він міг би жити і далі зі своїми батьками. Ось тільки Юля не захотіла жити так, а він заради неї пішов на такі жертви. Лаяв за те, що всі свої гроші Юля витрачає на себе і невідомо на що, «ховає» від нього зарплату, а він змушений постійно просити у неї гроші. А тепер все, «лавочка закрилася» — нехай сама розбирається зі своїми проблемами. З цього дня у них роздільний бюджет! Юля слухала і не вірила своїм вухам. Як він міг таке говорити, коли вона сама платила за іпотеку і комунальні послуги, та ще продукти купувала, тому що грошей у Сергія ніколи не було. А тут він її звинувачує в тому, що гроші незрозуміло на що витрачає. Ну і добре, що бюджет розділять, їй же легше буде! Вони розділили кімнати — Сергій влаштувався в залі, тому що там телевізор, а Юлі дісталася спальня, тому що вона все одно цілими днями на роботі. І з цього дня Юля перестала з ним розмовляти. Після роботи вона мовчки проходила в свою кімнату, не бажаючи нічого з ним більше з’ясовувати. Через місяць, коли прийшов час платити за іпотеку, Сергій зрозумів, що поквапився з поділом бюджету. Їжі в будинку ніякої не було, Юля не вечеряла, а обідала на роботі (у них були безкоштовні обіди для співробітників).

Половина суми за іпотеку і комунальні послуги для нього була занадто великою. Та й грошей було шкода, адже він міг безкоштовно жити в квартирі з батьками. Сергій вирішив піти на примирення. Однак Юля запропонувала розлучення. Вона весь місяць чекала, що Сергій все ж вибачиться, влаштується на роботу і візьме частину витрат на себе. Але, на жаль, цього не сталося. А ще за цей місяць вона зрозуміла, що їй невигідно жити з чоловіком. Вперше за час її шлюбу у неї вийшло відкласти грошей, з’явилося більше вільного часу вечорами, так як не потрібно було стояти біля плити і мити гору посуду. Сергій на розлучення не погоджувався, але і платити ні за що не хотів. Як він її тільки не вмовляв, але Юля залишилася непохитною. Вона раніше завжди його підтримувала, а коли потрібна була підтримка саме їй — він зрадив. Цього вона ніколи не пробачить. На роботі Юлю залишили. Вони цінували її професіоналізм і не хотіли з нею розлучатися. І вона була вдячна, що ця ситуація їй показала справжнє обличчя Сергія. Розлучення і розділ майна були морально важкими як для Юлі, так і для Сергія. Але Юля зуміла довести, що квартира куплена її грошима та Сергій «з спільно нажитого майна» отримав сущі копійки. Юля змогла вчасно вийти з цих відносин, відстояти своє право і своє майно. Але ж скільки жінок продовжують вірити в ілюзії «світлого майбутнього» і нести в поодинці весь вантаж сімейних тягот …