NEWS 2SWEET

Жили у великому селі двоє закоханих. Вони дуже любили одне одного і мріяли одружитися. Всі дивилися на їхнє велике кохання і заздрили. І все було б добре, якби не зла доля. З якихось причин не захотів батько дівчини такого зятя та заборонив молодим зустрічатися. Хоч як просили його і діти, і сусіди, і сам хлопець, а батько стояв на своєму. — Ні, хлопче, я не віддам за тебе свою дочку. І навіть не проси. Чи не пара ти їй, не гідний її. Не одну ніч проплакала бідна дівчина, але все ж таки проти волі батька не пішла, тоді такий закон був: поперек волі батька ні в якому разі не стояти. Через деякий час віддали дівчину за іншого (як думалося батькові, він був гарною партією для його дочки).

А хлопець пішов у солдати, щоб не бачити та не зустрічатися з коханою, але вже чужою дружиною. Пізніше, десь на чужині, теж одружився і там залишився своє життя доживати. Не забули вони одне одного навіть після того. Вже й не сподівалися на те, що будуть колись разом, але доля-пустуня, яка спочатку розвела їх, а потім знову звела, вирішила інакше. Волею нагоди зустрілися вони якось знову. І хоча минуло вже трохи, аж 30 років, а як побачили одне одного, то око відвести не змогли, так і стояли, як укопані. 30 років – це чимало. Колишня кохана вже провела в останній шлях свого чоловіка, з яким не один ківш лиха довелося випити. Не помолодшала за ці роки. І йому життєва дорога не медом була помазана.

Теж залишився без дружини, яка подалася у світи. Бо зустрілися, то вже й не розлучалися. Не було в них тепер причин для розлуки, бо старенький батько давно вже помилився. Коли побачив на порозі цю літню пару, що схилилася в поклоні перед ним для благословення, то сльози ринули з очей від смутку та від радості. А в тому радість була, що доля все ж таки дала йому можливість виправити помилку, яку колись зробив по дурості. Довго та щасливо жила пара у рідному селі. Цінували і любили один одного до останнього подиху. Ось що означає справжнє кохання. Про таку любов не забувають ніколи, і роками носять її у своєму серці.

Син заїхав через три дня ввечері всього на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!». Мама теж дала синові подарунок. І він навіть ахнув! Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла . Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок. і простягнула елегантну коробочку з айфоном … Жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги.Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного.

І мати теж не нав’язувалася — навіщо лізти, якщо у дитини все добре?Але вона нудьгувала і нудьгувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько — така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина — їх небагато було. З Днем матері привітання і з Днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва — в старенькому телефоні.»Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!», — ось такі повідомлення. І одного разу мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком — вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мама? У мене все є!

Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе! «Це був добрий, по суті, син. Він заїхав через три дня ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!»Мама теж дала синові подарунок. І він навіть а хнув Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок. І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, — вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: «Це для тебе, Ігор. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити — напиши.

А не зможеш написати — прийшли картинку, добре? Так якщо навіть і не пришлеш — нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, — і про мене згадаєш. І цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш! »Через тиждень мами не стало. А у сина залишився цей дорогущий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом. Що завжди ж можна набрати «мама» і почути рідний тихий голос. Просто потрібно знайти в контактах — і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень Не так вже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо йомузателефонувати або зайти, — це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: » Поза зоною «. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон

Я прожив із дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили до школи. Коли з’явилася потреба у гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам не вистачає грошей. Я і дружина тоді працювали у будівельній фірмі. Заробляли начебто непогано. Але ж двоє дітей. Тоді я вирішив, що їздитиму на заробітки. На щастя були старі друзі, які допомогли влаштуватися. «За кордоном за 6 місяців заробляєш досить добрі гроші», — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався. Вперше ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це для їхнього блага. Жінка часто дзвонила мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі нудьгують і чекають на мене. Я повернувся додому пізно восени. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А за півроку дружина народила дочку. Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, то був шокований. Як так, чия це дитина? Потім я заспокоївся. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не поспішав із розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає, і вирішив не тиснути на неї і чекати, коли вона саме все розповість. Мені не було куди поспішати. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати і сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто пробачив дружині зраду.

Тим більше, що народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонечком, сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було “тато”. Я не уявляю, як мешкав раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, усі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав до супермаркету, купував дітям усілякі дрібниці та біг додому. Із дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прихильність до дівчинки і тому їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість. Але життя тривало. Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище. Мені було добре на той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено ступив мені на зустріч. І я був щасливим. Може, й добре, що я нічого не знав. Однак недавно я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи я не планую знову їхати за кордон. Я відповів, що не знаю. Тоді він спитав: — Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия це дитина? — Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то цього не вийде. Я люблю свою дружину та своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не розводь пліток. Це моя сім’я. Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані.

Того дня я відчув, що маю захистити своїх дітей та дружину від чужих пліток. Юля побачила, що я прийшов додому дуже роздратований. Вона поцікавилася, що сталося. Я розповів їй, що зустрів Василя. Як тільки Юля почула це ім’я, відразу змінилася в особі, а потім тремтячим голосом сказала, що настав час розповісти мені все те, що сталося. Коли я перебував за кордоном, Василь був частим гостем у нашому домі, бо я довіряв йому і просив його іноді відвідувати дружину, допомагати їй. Якось Василь прийшов до моєї Юлі та сказав, що я завів собі жінку і вже не повернуся додому. Мовляв, настільки в неї закохався, що забув про дружину та дітей в Україні. А потім Василь скористався тим моментом, що Юля була ображена на мене та злом. А я, як на зло, тоді кілька днів не відповідав на її дзвінки, бо в мене вкрали телефон. Ось вона і надумала собі всякого. Звісно, мені було неприємно все це слухати. Але я розумів, що це помилка. Я попросив її забути про все, що трапилося, і жити так, як раніше. Юля мене кохає, а я люблю її. В нас сім’я, діти. Хіба це не головне? Ніхто не має права лізти до нашої родини і тим більше засуджувати мене чи Юлю! Хто з нас помилок не робить!

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик. Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках. Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка.

Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів: — Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку. Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку.Приїхала швидка і співробітники поліції.

Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав. — Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку.

Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями.А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна. — Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка.

— Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками. Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози.

Маргарита з нетерnінням чекала, що Олексій зробить їй пропозицію, швидше за все, просто на Різдво. Вона навіть подумки приміряла маленьке колечко. Можна уявити, як вона стрибала від щастя у цей момент. Дзвінок від Олексія пролунав лише за один день до свята. — Вітання. Ми можемо зустрітися? — А ти хіба не у Києві? — То ми зустрінемося чи ні? — Звісно! Олексій чекав на Марго біля під’їзду. — Маргарита … Я одружуся … — Тобто, ми одружуємося? — Ні Про бач. Одружуся лише я. на своїй співробітниці. Ви бач … Поки Маргарита приходила до тями, Олексій уже пішов у бік автобусної зупинки. Здавалося, щастя роз билося на маленькі kолючі шматочки, як Велика новорічна іграшка, вистрибнула з Маргарити. — Маргарита? – kрикнула з кухні мама.

-Кличу-кличу… Олексій приходив? Відповісти вистачило сил. І слів не було… — Дівчинко моя, що траnилося? Мати, як колись у дитинстві, витирала дочки сльо зи. Руки мами пахли свіжоспеченим хлібом та добротою. І чомусь хотілося nлакати ще дужче. — Маргаритка, квітка, не вби вайся. У різдвяні дні просто так нічого не буває. Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексію, за сприяння хрещеного, підвернулася хороша робота у столиці. Тож вирішили почекати ще трохи. Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий.

Казав, будівельна компанія, в якій працює, виграла вигідний тендер, тож додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама вирушити до столиці. Але Олексій відмо вив. Тепер зрозуміла, чому… Втекти від сум них думок. Може, поїхати до улюбленого ста рого міста? Це ж лише 2 години з хвостиком. Вирішила: вирушить на другий день Різдва, ранковим поїздом. Пасажирів, незважаючи на свято, було багато. Потяг запізнювався. Старші бур чали від невдо волення. Двоє невrамовних хлопчаків виривали один у одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заnлакав. Мама дала і йому смачну помаранчеву грудочку. Зрештою, оголосили про прибуття поїзда. Він здався чи втом леним, чи сkривдженим.

Тяжkо видихнувши, зупинився. Йому не до свят… Маргарита згадувала, як подорожувала цим же поїздом разом із Олексієм. Вони їздили до Старого міста на фестивалі, цікаві розваги, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Сховалися зі своїми поцілунками під парасолькою (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні леви та маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня шановні котяри та мрійливі кішки… У носі защипало. Не розnлакатися б» — умовляла себе Маргарита. — Пані, чому ви така сум на? У вас щось трапилось? Сусід у купе запитливо дивився на Маргариту. — Все в порядку. Спасибі. — Ваші очі кажуть зовсім інше. Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і… У вагоні залунали солодкувато-ніжні, трепетні звуки.

— Різдвяна симфонія. — Для вас, — сказав він Маргаріті. Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця. — Колядку, колядку, — попросив старший чоловік із козацькими вусами. Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта. — Ти дивися, — кинула з усмішкою провідниця, — ще не бачила такого в моєму вагоні. Таких би пасажирів завжди! Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди та посміхався. Дві години минули, як мить. — Шановні пасажири, скоро прибудемо на кінцеву станцію!

— Оголосила провідниця. — Дякую вам велике, — звернулася до скрипаля. — Дякую всім! Прям казка якась. Пасажири дружно аплодували скрипалеві. А він, як ведеться, вклонився. Сховав інструмент. — Спасибі. Це була неймовірна різдвяна подорож, — сказала Маргарита сусідові-скрипачу. — У якому музичному колективі ви граєте? — Я не займаюся професійною музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Тільки мій рідний брат… він був справжнім віртуозом. На жа ль, не може більше грати. Після жахл ивої ава рії. Має День народження сьогодні. Вже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою.

Він любить, коли граю. А ви теж у гості їдете? — Ні. Тобто так. У гості до мого улюбленого міста. — А знаєте, маю пропозицію. Давайте, по обіді зустрінемося. На площі, наприклад. Мені теж подобається це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною. — Я згодна. Міські вулиці пахли Різдвом, кавою та випічкою. Дзвонили голосами дорослих та маленьких людей. — З Різдвом Христовим! Христос народився! – вітали Маргариту незнайомі люди. Свята було так багато, що він ледве вміщався в душу Маргарити. Сусід із поїзда, як і домовилися, чекав біля одного з фонтанів. — Ми навіть забули познайомитись. Ігорю! — Маргарита. За неповні 3 години вони, здавалося, розповіли одне одному все-все.

Виявилося, що офіс блаrодійного фон ду, в якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де мешкає Ігор. А компанія, в якій він працює бізнес-консультантом кілька разів надавала доnомогу фон ду. Але найголовніше, вони обоє люблять Старе місто, яке подарувало їм зустріч. …У Маргарити з Ігорем підростає син Богдан. Назвали його в подяку Госnоду за різдвяну подорож та за їхню любов. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки. Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить вранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до Старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди мандрує скрипка…