NEWS 2SWEET

Мою сусідку Марину ростила лише бабуся. Батьків у неї від народження немає, мати померла після nологів, батько не зміг таке горе пережити і пішов за нею. Залишилася лише сильна бабуся. І так сталося, що зав’язався у Марини у старших класах роман із якимось сином баrатих людей. Він був у нашому містечку проїздом. Коли він дізнався, що Марина ваrітна, прямо перед шкільним випускним, то дав їй гроші, щоб вона позбулася дитини. Але Марина не збиралася цього робити.

Advertisements
На його гроші вона куnила коляску та ліжечко, сама ж наро дила. У неї з’явилися на світ одразу дві дівчинки. Бабуся була єдиною, хто підтримав Марину в нелегку годину. Усі подруги від неї відвернулися, вчителя у школі засуджували, сусідки у під’їзді шепотіли за спиною. А Марина тим часом почала підробляти, де тільки могла. І підлогу мила, і посуд. Сильно втомлювалася, але треба було якось прогодовувати двох доньок, ще й бабусю. Коли дівчатка пішли до садка, то Марина пішла вчитися до університету, nродовжувала вечорами мити посуд у кафе.

В університет саме з армії повернувся Олег. Він і Марина були старші за своїх однокурсників, вони по-іншому дивилися на світ, були серйозніші. Олег став багато доnомагати Марині. Вона думала, що він ставиться до неї просто як до подруги, але виявилося, що Олег відчував щось більше. Через півроку він зізнався у своїх почуттях, вони виявилися взаємними. Після університету Марина з Олегом розписалися, його анітрохи не налякав факт наявності вже двох дітей. Від Олега Марина наро дила третю дитину — хлопчика. Так і склалася велика та міцна родина.

Advertisements

Приїхали до санаторію подружжя-пенсіонерів Ольга та Ігор, відпочити, та здоров’я підправити. Тут їм дуже сподобалось. Палата, процедури, харчування – все на рівні. Дружина вже на третій день забула про своє безсоння. Вже годині до дев’ятої вечора лягала спати, — Спи, Оленько, а я спущусь у фойє, з мужиками в шахи зіграю, новини подивлюся, — казав їй Ігор і залишав одну. Дружина спала всю ніч. Та ще й днем примудрялася прикорнути. Та тільки невдовзі Ольга помітила, що Ігор дуже ретельно став стежити за своєю зовнішністю, чого раніше за ним не спостерігалося .

Advertisements
Придивилася уважніше до його поведінки й у їдальні. І помітила, що чоловік часто, крадькома, щоб дружина не помітила, кидає багатозначні погляди у бік Тані, їхньої п’ятдесятирічної, симпатичної сусідки за столом. Та теж не втрачала можливості поглядати на Ігоря . «Загуляв на старості років мерзотник. Або поки що «клина підбиває»? Треба б уважніше бути», подумала Ольга і коли ввечері чоловік увійшов у ванну приймати душ, перевірила його тумбочку. Знайшла там упакування віагри. «Ну я тобі влаштую веселе побачення», подумала дружина і замінила вміст упаковки. Ігор, вийшовши з душу, одягнувся і зі словами: «Я піду в шахи пограю», залишив дружину спати. Повернувся під ранок. Вигляд, як у побитого собаки.

На сніданок піти відмовився. А там Тетяна скаржилася подружці: — підкочував, обіцяв грандіозну ніч. «Чому б самотній жінці не розважитись?», подумала я і запросила цієї ночі до себе. Прийшов з цукерками, пляшечкою червоного, строив крутого з себе… А потім бігав у туалет, кожні п’ять хвилин! — А ви як хотіли, люба? Старість є старість. Хочеш, як у молодості, але вік себе дає знати. І що цікаво, адже в самий невідповідний момент! — сказала Ольга, обернувшись до Тетяни. З того дня і до завершення терміну путівки Ігор не залишав їх палати.

Вирушаючи до Італії, я дала собі обіцянку не віддавати жодного зі своїх важко зароблених євро. Тоді я була без роботи і сподівалася на фінансову підтримку сина, але він приніс мені лише розчарування. Один мій багатий знайомий мав дочку з солідним посагом. Я вважала, що, якщо мій син одружиться з нею, то ми обидва виграємо в матеріальному плані. Однак мій син, Володимир, вирішив одружитися з Настею – надзвичайно красивою, але фінансово бідною дівчиною. Я намагалася переконати його в тому, з якими труднощами їм доведеться зіткнутися при такому виборі, але він був непохитний, вважаючи, що кохання важливіше за гроші. Я розцінила це рішення як дурний романтичний жест, що нагадує про мого покійного чоловіка, для якого любов була важливіша за фінансову стабільність.

З небажанням, я зрештою погодилася з вибором сина, знаючи, що він не прислухається до моїх порад. І ось, після весілля Володимира та Насті, я поїхала до Італії на заробітки, вирішивши не ділитися із сином нічим. Під час п’ятирічної відсутності через відсутність належних документів мої стосунки із сім’єю обмежувалися телефонними дзвінками. У сина та Насті було двоє дітей, з якими я була знайома лише з відеозв’язку. Повернувшись додому із достатньою сумою грошей, щоб купити собі двокімнатну квартиру, я була вражена тим, як перетворився мій будинок.

Настя ретельно підготувала все до мого приїзду, навіть приготувала мої улюблені страви. Цей жест, а також її непідробна щирість зворушили мене до глибини душі. Спостерігаючи за її тонкою натурою та спілкуючись із вихованими онуками, я зрозуміла, наскільки гарна родина у мого сина. Після ночі роздумів я визнала свою помилку в їхньому осуді. Наступного дня я попросила Володимира поїхати зі мною вибирати квартиру. Мої син і невістка відкрили мені очі на справжню цінність сім’ї, любові та поваги, що перевищує цінність грошей.

Деяким людям не так пощастило з народження – не всі народжуються із золотою ложкою у роті. Моя двоюрідна сестра закінчила школу і вступила до університету. Там вона зустріла хлопця та закохалася в нього по вуха. Точніше, так вона думала в той час. Вона вже планувала своє майбутнє, хотіла вийти за нього заміж. Але молодик не мав таких серйозних намірів. Він не збирався одружитися з нею. І доля мала свої плани. Коли дівчина завагітніла, вона вже навчалася на другому курсі університету. Вона вирішила поділитися радісною новиною зі своїм коханим.

Проте той сказав, що не має до цього жодного стосунку, і просто зник із її життя у невідомому напрямку. Вона повернулася додому і тривалий час перебувала у смутку та деп ресії. Але вирішила наро дити дитину, попри все. Може, її хлопець вирішить одружитися з нею після наро дження сина? Вона стала жити на втіху. У житті з’явилися інші чоловіки. Після народження дитини вона відмовилася від неї і, залишивши її в пологовому будинку, забула про неї. Хлопчика усиновили, йому пощастило із прийомними батьками… Його виховали порядною та освіченою людиною.

Він виріс добрим і сміливим, чесним та слухняним. Коли він закінчив школу, йому вдалося відкрити свою справу, і він почав заробляти чималі гроші. Згодом його доходи стали множитися. Якось до нього з’явилася біологічна мати і попросила допомогти їй, підтримати її і навіть купити їй квартиру, мовляв, вона мати, і він має дбати про свою матір. Він відмовився. Справа дійшла до суду. У результаті, за ухвалою суду, вона не могла наближатися до нього ближче, ніж на кілька кілометрів. Як ви вважаєте, чи було це рішення справедливим?

Бабуся, що сиділа на узбіччі дороги, продавала шкарпетки та хустки. Повз проїжджали машини, але жодна з них не зупинялася. Вже почало вечеріти, але бабуся не хотіла йти — нічого не продавши. Раптом поруч із нею зупинилася величезна чорна машина, з якої вийшов чоловік років 40. У руках у нього був величезний гаманець. Чоловік підійшов до бабці і запитав: -А за якою ціною у вас хустки? -50 Але віддам за 40. -А чому так дешево? Це ж ручна робота! -Синку, мені б хоч якусь копійку. -Беру шкарпетки та хустки. Але по 50. Роздам усім колегам та знайомим. До речі, ви далеко живете?

-Ні, синку. Он там, за поворотом. -Тоді я вас довезу. Темніє вже, а ліхтарів, як я бачу, нема. Чоловік посадив бабусю на переднє сидіння, пристебнув її, увімкнув підігрів – і вони поїхали, розмовляючи по дорозі. -А де живуть ваші діти? Поїхали столицю підкорювати? -Ні, онучок. Вони на небесах, вже 20 років. Чоловіка також не стало, вдома одні фотографії. Мені вже за 80, а я досі ходжу до них на могилку щовечора. Всю ніч в’яжу шкарпетки та хустки, а вдень продаю їх тут. Поки слухав, чоловік на мить перенісся у своє дитинство. Згадав свою бабусю, яка варила йому смачну гречку – бо грошей ні на що інше не вистачало – читала йому казки, обіймала та лягала спати…

-Ой, все, ми доїхали. Далі я сама. Спасибі тобі величезне… Коли вона вийшла з машини, чоловік не від’їжджав. Він помітив, що старенька підійшла до хатини, стіни і дах якої ледь трималися рівно. Наступного ранку бабуся прокинулася від того, що хтось стукав їй у вікно. Визирнула — а там стояв той чоловік. -Ой, синку, що трапилося? Невже шкарпетки не сподобалися? -Ні, бабусю, я привіз вам дещо… Коли старенька вийшла на ґанок, чоловік підійшов до неї, тримаючи в руках кілька сумок із продуктами, ліками та теплим одягом. -Це на перший час. Сьогодні приїдуть майстри, відремонтують вам дах. А інша бригада привезе котел і встановить його. Бабуся плакала і не могла повірити своєму щастю. Тремтячими руками вона обняла чоловіка і зрозуміла, що на світі таки залишилися янголи — просто не всі вони з крилами.

Кілька днів тому Марусі виповнилося 13. Але вона залишилася зовсім одна. Ніхто з р одичів не захотів дати при тулок у себе вже досить-таки дорослу дівчинку. Всі хитали головами, цокали і шкодували дівчинку, дарували їй шоколадки — ось тільки забрати до себе не хотіли. Сестра мами, тітка Марина сказала, що у неї самої двоє спиногризів, куди їй ще й третю. Двоюрідна тітка Люба, до якої вони з батьками їздили в гості і завжди допомагали чим могли, теж не взяла дівчинку до себе. Чому не пояснила. Брат Папи жив на півночі і можливо не знав, що брата більше немає. Марусю привезли в пр итулок. У кімнаті з нею виявилося три дівчинки, дві такі ж за віком як і вона, і одна дівчинка на два роки старший, але вони їй пояснили, що старшу дівчинку скоро переведуть в іншу кімнату. Нові подружки потягли Марусю показувати побут, де їдальня, де кімната відпочинку, де бібліотека. Вони не питали де її батьки і це було добре, тому що Маруся не готова була відповідати на це питання. Кожен раз рот зрадницьки кривився, голос починав тремтіти і з очей самі собою текли сль ози.

Трохи пізніше прийшла вихователь Інна Іванівна і повела дівчинку в їдальню, так як обід вже пройшов, а вона була голодна. Пройшов місяць, Маруся звикла до розпорядку в при тулку, він навіть почав їй подобатися і їм іноді дозволяли одним погуляти по місту. Ночами Маруся почала спати і майже перестала пла кати в подушку по мамі з татом. Одного разу старші дівчатка стали дражнити її. — Тебе р одичі кинули, тому що ти страшна, ха, ха, ха! — Це не правда — зап лакала Маруся, — вони загинули. — Вони від тебе втекли, щоб тебе не бачити, — сміялися дівчинки. — Ні, вони загинули, розбилися на машині, — кричала Маруся. Далі вона почала пла кати сильніше, потім раптом настала темрява. Прокинулась Маруся в кімнаті на ліжку, біля неї сиділа медсестра, і одна з сусідок по кімнаті. — Прокинулась? Що-небудь болить? — запитала медсестра. — У голові паморочиться — прошепотіла Маруся. — Ну, це не дивно, ти головою сильно вдарилася, коли свідомість втратила, — ласкаво погладила її по голові жінка. — Я пам’ятаю, що плак ала, — сказала дівчинка. — Лежи, не вставай, інакше може гірше стати, — сказала медсестра і пішла. Пізно ввечері в кімнату до Марусі прийшли ті самі дівчатка, які сміялися над нею.

— Прости нас, ми хотіли пожартувати, ми не думали, що ти ось так, — винувато сказала одна з них. — Нічого, — прошепотіла Маруся. — Тебе як звуть? — запитала інша дівчинка. — Маруся. — Ти нас пробачиш? Ми правда не хотіли так сильно тебе кривдити, ми не знали про твоїх батьків, просто кричали, — сказала перша дівчинка. — Так. Я вас пробачила — сказала Маруся. Через три дні Марусі стало краще, їй дозволили вставати з ліжка. Вона відразу ж пішла в бібліотеку, щоб посидіти там і почитати книгу. В цей же час зайшла дівчинка, яка приходила вибачатися. — Привіт, у мене для тебе сюрприз, — сказала вона. — Який? — запитала Маруся. — Я підгледіла в твоєму особистому справі, що у тебе є дядько і його адреса. Ми з дівчатами написали йому листа і він відповів, що не знав про трагедію з братом і що як зможе швидше приїде і забере тебе з при тулку. — Правда?

Дядя Міша за мною приїде? — зраділа Маруся. — Так! — посміхнулася їй дівчинка. Дні Маруся тепер були скрашени очікуванням приїзду дядька. Одного разу, після сніданку, в кімнату зайшла вихователь і сказала. — Маруся, до тебе прийшли. — Хто? — Підемо, сама побачиш! — не стала розкривати секрет вихователь. Маруся здалеку впізнала свого улюбленого дядька. З криком «Мишка!» — вона кинулася йому на шию. Він обняв дівчинку, при тиснув її до себе, потім відсторонив. — Яка ж ти велика стала, Маруська! — захоплено промовив він — біжи, збирай речі, ти їдеш зі мною. Маруся кулею побігла в кімнату, зібрала нехитрі пожитки, розцілувалася з сусідками по кімнаті. Побігла до дядька. На півдорозі, щось згадала і побігла в кімнату до старшим дівчаткам. — Спасибі тобі! — обняла вона свою колишню кривдницю. — Їдеш? — кивнула на сумку дівчинка. — Так, за мною дядько приїхав, — радісно сказала Маруся і ще раз обняла дівчинку …

У мене 2 дочки та нещодавно я попросила їх обох від мене з’їхати. Разом з їхніми другими половинами та nроблемами. Тому що втомилася тяrнути їх усіх одна. Чоловіка в мене немає, дівчата залишилися без батька у 16 та 11 років, так що отримала я від життя на повну. Чи допомагав мені хтось? Ні! Виросли мої дочки, відучилися. Старша у технікумі, а молодша інститут минулого року закінчила. Думаєте, я відпочила? -Мамо, — 6 років тому відрапортувала старша Ніна, — це Вадик, ми одружимося. Чи можна ми з тобою поживемо трохи? До цього дочки жили в одній кімнаті, я – в іншій.

Але з появою «тимчасового» мешканця на ім’я Вадик, довелося мені з молодшою дочкою з’їхатися. – У нас немає грошей, – розводила руками дочка на мої пропозиції. Ми на квартиру збираємо, я в деkреті та дитина маленька. Мамо, ну ти ж моя мама, доnомагай! І я шість років доnомагала чим могла. Наталя, молодша дочка, вв ажала, що Ніна має з’ їхати. Хоч куди, вв ажала, що Вадим мав би доkласти зу силь. Ніна прикривалася малюком і тим, що зараз усім не просто у цьому світі. — Хто на кухні посуд у раковині залишив? — реnетувала Ніна, — я тільки вимила!

Наташа, прибери за собою! -Я вранці прибирала за всіма, — відповідала на окрик сестра, — тепер ти за мною прибери! Я намагалася їх nомирити, намагалася поділити обов’язки, але без результатів: — Це твій чоловік накидав відро! Нехай сміття несе! Це твій син розсипав, ти й підмітай! — Я — чоловік, я не nовинен сміття виносити за цілим табором! – Це дитина! Важко nрибрати чи що? Накопичити на іnотеку за три роки Ніна із чоловіком так і не змогли. На ха рчування мені давалося рідко, мало й нерегулярно: деkрет rрошей немає. Терnіння моє скінчилося одного вечора. Приходжу з роботи, а на кухні Наташа з юнаkом сидить.

-Це Діма, він не з міста, ми скоро розпишемося, а поки поживемо тут. – Де? — Запитую. -Ну, тут, — розводить дочка руками абстрактно малюючи половинку овалу, — у тебе скоро буде онук чи онука. – Ви на кухні зібралися жити? — уточнюю я, намагаючись зберігати спокій. — Ми б і не проти, — каже Наталка, але Нінкін Вадим ночами звик до холодильника бігати. А ми, молоде подружжя. З тобою у кімнаті – нам теж не варіант. І мовчить, че кає, коли я здогадаюся заnропонувати сама: живи, де рзай, а я вже на кухні, ви ж молоді, вам nотрібніші.

Я не виnравдала сподівань дочки. — Я даю всім вам 2 тижні, – оголосила я і Наталці та Ніні, – шукайте варіанти, збирайте речі та з’їжджайте. — Як так? — Не зрозуміла Ніна, — Куди? Я тут nрописана, це мій дім. Ну і що, Вадим не прописаний і дитина nрописана у свекрухи! Наталя нехай іде. Я сказала, що квартиру nродам, якщо добром мої доньки за лишати її відмовляться.

Я втомилася, мені набридло бути обслугою для всіх. Свій обов’язок я виконала: дочок виростила, освіту їм дала. — Ніколи, чуєш, ніколи ти онука більше не побачиш! — І я коли стану матір’ю, тебе не поkличу! Всіх виrнала, тепер будеш жити приспівуючи! Що ти за матір така! Вони всі виїхали з мого дому. Зі мною ніхто з них не розмовляє. Навіть родичі не дзвонять. Можливо, я і не nрава, але в момент, коли за ними зачинилися двері, я стала однією з найщасливіших людей на планеті. Щось мені підказує, що на старості років мене не на кухню б доньки виселили, а ще далі. Але це так, домисли.

Алла ледь витягла коляску з двійнятами з п’ятиповерхівки, в якій немає ліфта, і, незважаючи на бабульок на лавочці, попрямувала на прогулянку в парк. — Така гарна! Але чим не догодила чоловіку? Не просто так він покинув її ще в положенні, знаючи що носить під серцем двійнят, — бурмотіли слідом жінки. Так, Алла дійсно виховує синочків не в повній сім’ї, але хіба тут є її вина?Алла ледве викотила коляску з під’їзду. Ще б пак — їх п’ятиповерхівка без ліфта з вузькими сходовими прорізами зовсім не була пристосована для її широкої коляски. Слава Богу від тряски близнюки не прокинулись. А то був би зараз подвійний крик на весь двір. Жінка покотила коляску в сквер, подалі від під’їзду, а саме від бабульок, які окупували лавку. Знову будуть з єхидними посмішками розпитувати що і до чого. А за спиною потім — обговорювати. Ну не подобаються старому поколінню неповноцінні сім’ї …Алла б і сама хотіла, щоб її сім’я була повноцінною, але на жаль … Її чоловік був абсолютно не готовий до сімейного життя, а особливо — до дітей. Він їх просто терпіти не міг.

А коли дізнався, що Алла в положенні, то став її вмовляти щось зробити. Та вперлася і ні в яку. Зрештою, це її дитина, їй дитину носити і ростити. Чоловік з’їв їй весь мозок, все умовляв позбутися маляти.А коли дізнався, що дитину цілих два, то випарувався в одну мить. Навіть не всі речі з собою взяв.А що Алла? Поплакала, повила місяць і заспокоїлася. Тим більше, що хлопці вже щосили штовхати стали. Жінка заспокоювалася тим, що розмовляла з ними, співала їм пісеньки, а вони відповідали їй дружними поштовхами.Алла звичайно ж в глибині душі плекала надію на те, що після народження близнят блудний чоловік повернеться, але цього не сталося.Жінка намагалася все робити сама, але були речі, з якими тендітні жіночі руки не справлялися. У дитячій кімнаті у неї давно стояв в розібраному стані диванчик, на якому вона збиралася спати біля дитячого ліжечка. Але зібрати його самій у неї не вистачало сил. Доводилося щоночі тулитися на розкладачці.

Переглядаючи безкоштовну газету, Алла натрапила на оголошення «чоловік на годину». Це було як раз те, що їй зараз було потрібно. Жінка взяла телефон і набрала заповітний номер.»Чоловік» прийшов десь години через два. Важливий хлопець. Відразу пройшов в дитячу і почав колупатися з диваном. Близнюки розглядали, розглядали нову людину, а потім розревілися. А у Алли, як на зло, на плиті википало молоко. Жінка рвонула туди, одночасно побоюючись ора дітей. Але вони раптово заспокоїлися.Коли мати повернулася в кімнату, то застала зворушливу картину. «Чоловік на годину» сидів навпочіпки біля ліжечка малюків і щось говорив їм на їхній мові. Маленькі чоловічки серйозно дивилися на свого співрозмовника і відповідали йому.»А Ви добре ладите з дітьми, — сказала Алла, — Вам би вихователем йти». «У мене самого двоє … було …», — відповів чоловік і відвернувся.

«А ходімо пити чай», — запропонувала жінка, щоб якось згладити ситуацію.Викотивши малюків в колясці і поставивши поруч з собою, Алла налила чоловікові чаю. «Ви вибачте мене за реакцію, — заговорив Віктор (так він представився Аллі), — рік тому я втратив дружину і двох синів. Можливо ви чули … Жити там я не зміг. Переїхав сюди, на батьківщину. Дітей дійсно люблю, ймовірно, ніяк не звикну, що я вже не тато. Хоча їм залишуся завжди » Коли він це говорив, у Алли текли сльози з очей. А потім вона, піддавшись миттєвому пориву, підійшла і обняла Віктора. І хвилин десять вони мовчали і плакали разом.А потім чоловік тихо запитав: «Можна я і завтра прийду?»Алла кивнула і посміхнулася крізь сльози …Він прийшов, не обдурив. І незабаром залишився. Кожен

Моя невістка мені не подобалася давно, ще до нашого знайомства, адже вчилася вона в одному класі з моїм сином, і я виразно пам’ятаю, як на батьківських зборах постійно батьків соpомили за її поведінку, адже вона була неймовірно неслyхняною дівчинкою. Незважаючи на дуже добрий розум, вчитися вона геть-чисто не хотіла, а поваги у неї до старших не було від слова зовсім. Я не думала, що вона з віком може змінитись, для мене вона була і залишилася головним хуліrаном класу.

Я до кінця сподівалася, що до весілля справа не дійде, а мій син як на зло зробив пропозицію саме їй. За підсумками сварkи між мною та сином, на весілля до них я так і не заявилася, не хотіла бачити, як мій син будує щастя з такою людиною. Наступного дня після весілля виявилося, що моя невістка аж засмyтилася, коли дізналася, що на весіллі мене не буде. Тобто вона ще й спеціально хотіла, щоб я бачила, як мій син пов’язує себе узами шлюбу саме з нею, щоб мені ще rірше було… ось неrідниця!

Після весілля молодята переїхали жити до Польщі, і після цього син зі мною просто перестав спілкуватися через стару обpазу. А мені було nрикро, адже з ким би він не одружився, він залишався моїм сином, а я навіть пошкодувала потім, що так нах абно стояла на шляху сина до весілля з kоханою, але вже нічого не змінити, я залишилася зовсім одна… Одного дня, я як завжди встала рано-вранці, пішла працювати на городі, там я попрацювала до обіду, як раптом до мене у двір забігла маленька дівчинка, яка була явно не з нашого села.

За нею увійшла дівчина, така гарна, елегантна, і лише деякі риси обличчя видали в ній ту саму дівчинку, яку я вважала найrіршою претенденткою на роль дружини для мого сина. Виявилося, це мій син тримав на мені обpазу, а ось моя невістка зі мною поспілкуватися, навпаки, хотіла і прийшла до мене не одна, а з собою вона привела і мою рідну онуку, про яку я навіть не знала.

До будинку залишалося зовсім небагато. Поворот з траси ліворуч на перехресті та хвилин десять по ґрунтовій дорозі.Роман Юрійович раптом відчув втому. Увімкнув поворот, виїхав на перехрестя і здригнувся від різкого звуку гудка, далекого світла і вереску гальм. -Звідки тут вантажівка, не було ж нікого? Вантажівка промчала повз. Роман пригальмував і зупинився на узбіччі. Руки його тремтіли. Адже ще секунда, і його благополучне життя могло скінчитися. Він глянув на себе в дзеркало. -Навіщо я і сів за кермо, як погульбанив? Та ще й сварився з Оксанкою, яка сховала ключі від машини. Ось точно кажуть, що сорок не святкують. Хоча я й не святкував. Просто склянку біленької взяв – хоч настрій підняти. Праворуч на дзеркалі – іконка. Оксана прикріпила від гріха, щоб нічого не сталося. Іконка відсвічувала у миготінні фар. Роман глянув на іконку й перехрестився. Молитви він не знав ніколи, подумав тільки: -Господи, дякую, що живий лишився! Винен я, вибач, Господи! Додому їхав повільно, обережно. Машину у гараж поставив. -Приїхав? Ну що ти виробляєш? – Оксана вийшла в одному халатику. – Мене образив. Веселий за кермо сів! Зовсім вже, Романе, що з тобою? Роман знизав плечима – сам не знає. І справді, що з ним. Начебто все є. Дружина кохана, син Олежик, бізнес, гроші, будинок великий.

А чогось важливого нема. Якоїсь колишній радості. Наче він раптом розгубився, на перехресті зупинився і не знає, що далі робити. Вночі снилася повна нісенітниця. Спочатку стеля гойдалася. Потім кімната виросла, стала просто величезна. Придивився – біля дальньої стіни в кріслі дід якийсь сидить з довжелезною бородою. Когось так дуже нагадує, але ніяк не згадати. -Ну що, Романе, що це ти незадоволений такий? – запитує дід. – Чим живеш, у що віриш? А Роман сам не знає, що відповісти. Подумав: -Та живу нормально, все гаразд. Дружину люблю, сина. Собачка є в мене. А вірю у що? Та в гроші вірю, та в силу свою. А більше й не знаю, у що ще вірити. Тільки з грошима та силою і можна в житті добре влаштуватися. Тільки це мені допомагало. Щоправда, тепер чомусь допомагати перестало. А дід думки його чує, головою похитав: -Наче й не дурень ти, а не бачиш нічого. Повертати пора борги… Повертати. Тоді й полегшає тобі… І тут почав дід від Романа віддалятися. Все далі, і далі, і далі. Роман тільки хотів його спитати, а що повертати хоч? Кому? Як дід зник, сон розтанув, а Роман різко прокинувся. Голова нила від вчорашнього. Він підвівся, пішов на кухню, відкрив морозилку і дістав біленьку. Налив, понюхав і вилив все в мийку. -Романе, – Оксана стояла у дверях. – Ти чого? Ти ж ніколи не захоплювався, що трапилося? -Та нормально, Оксано. Ти пробач, якщо вчора образив. А пес де? Іди до мене, друже! Ну пробач, пробач!

Бачиш, я винен перед вами. Оксано, налий каву будь ласка, мені на роботу треба з’їздити. Роман Юрійович мав свій бізнес – фірму з будівництва житла. Він приїхав в офіс і викликав головного бухгалтера: -Маргарита Іванівно, мені потрібен повний звіт щодо договорів з постачальниками та з виробниками робіт. У нас є заборгованість? -Романе Юрійовичу, звичайно ні, з усіх робіт була передоплата. Я підготую документи і вам принесу. -Добре, Маргарита Іванівно, – Роман сів і почав думати, про які такі борги йому дід уві сні говорив. Але так нічого й не вигадав. Згадав, як починав багато років тому. Бухгалтерку стару Любов Василівну згадав. Багато чому вона його навчила, як бізнес вести. А виконроб Григорій Павлович класний був мужик. Та й проектувальник не підкачав. Всі давно вже на пенсії, адже саме вони допомогли йому підняти бізнес. Де вони тепер як живуть? Потім ще передумав, тітку материну згадав, Марію Василівну. Все дитинство він до неї на літо їздив. Любила вона його без пам’яті – своїх онуків у неї й не було, а дочка у місті жила. І Марія Василівна няньчилася з ним, коли ще малий був. І годувала, і втішала. І конячку дерев’яну запрягала, все йому ніяк догодити не могла, любила Ромчика, все для нього робила. Не сварилася, що книжки з ліхтариком читав ночами під ковдрою.

А коли закохався вперше Ромчик, то тільки їй, бабусі улюбленій Марії Василівні, потаємні думки свої довіряв. Так ось як виходить виявляється! Це означає, що всі ці люди його тоді спрямовували, допомагали йому, а потім старі стали, а він їхньої відсутності поруч ніби й не помітив. Ось про що дід із бородою уві сні говорив. Ось кому віддавати борги треба. Викликав Роман Юрійович кадровичку, попросив дізнатися, де зараз колишні працівники. Імена назвав, хто його цікавить.Та й чи живі. Незабаром кадровичка довідку принесла з усіма адресами. Живі всі. Потім Роман Юрійович зателефонував матері. Мовляв, що я заїхати до вас, як завжди зібрався. Що купити, як батько. А потім обережно про бабусю спитав, про Марію Василівну. Боявся, може він у своїй колишній байдужості пропустив щось? Може мати казала, що бабусі вже не стало. Вона часто то про одного, то про іншого родича говорить, а в Романа все повз вуха. -Та я ж тобі казала, слаба Марія Василівна. Дочка її доглядає, та донька й сама заслабла. З чоловіком розлучилася, до матері повернулася. У Романа Юрійовича навіть вуха та щоки почервоніли. Як же ж він жив, і справді не бачив, та не чув нічого! Добре, що зараз ніхто не бачить його. Йому тільки в дитинстві так соромно було, коли він бабусю Марію Василівну обманув. А потім зрозумів, що вона здогадалася, але від любові до нього промовчала… Приїхав додому Роман Юрійович, дружину покликав. -Оксанко, я порадитися хочу…

Розповів їй усе, що задумав. Вона подивилася здивовано, потім обняла чоловіка. -Добрі в тебе думки. Поїхав він спочатку до Любові Василівни. Відчинила вона двері, зраділа, пожартувала правда трохи: -Романе Юрійовичу, невже ти про мене згадав? Ну сідай, розказуй, ​​чайку зараз наллю. Він усміхнувся: -Та я й не забував ніколи, Любов Василівно, завжди пам’ятав із вдячністю. А ось відвідати тільки зараз здогадався. Дякую за все, чого навчили. Я тут порахував за останні роки, що ви зробили, то великий прибуток у нас тепер. Премію вам привіз, щиро дякую! Він вийняв товстий конверт і поклав на стіл. -Ось ти порадував, Романе, та й порадував. І тим, що відвідав, та й премія твоя велика допомога на пенсії. Пообіцяв Роман Юрійович, що ще заїде. Вийшов, іде, посміхається. Неначе радість Любов Василівни йому передалася. Потім до колишнього виконроба Григорія Павловича заїхав, та до Валерія Івановича, проєктувальника. Подякував, теж премію у конверті дав. Слово за слово, виявилося у Валерія Івановича проєкт будівництва будинків для малозабезпечених. Будинок недорогий, але гарний. Обговорив із ними, вирішили нову серію налагодити. Небагатим людям допомагати житло придбати, та частково від фірми спонсорувати. Засвітилися очі у мужиків, адже не старі ще, можуть у добрій справі допомогти, раді, що їхній досвід став у нагоді! Додому повернувся Роман Юрійович у піднесеному настрої.

Давно його дружина таким натхненним не бачила. Сіли вечеряти, Роман їй і каже: -Ну а тепер, Оксанко, найважче. Ти мене підтримаєш, поїдеш зі мною? Я давно тебе хотів з бабусею улюбленою Марією Василівною познайомити. Та бачиш, зачерствіла душа, забув, як треба жити. Сіли всією сім’єю у машину, навіть песика взяли. До села шлях неблизький, години чотири їхати. Спочатку трасою, потім з траси з’їхали, дорога вузька, а з обох боків поля. От і приїхали. Роман зупинив машину біля невеликого будиночка. Сходами жінка літня воду з колодязя несе, важко їй. Видно, це і є донька бабусі. Постукали в хвірточку. -Здрастуйте, а Марія Василівна тут живе? Жінка підійшла і відкрила хвіртку. Дивиться на них і не впізнає! -Та я до бабусі, Марії Василівни на літо приїжджав раніше, – сказав Роман. – Ромчик я, Тетяни Андріївни син. А ви її дочка, мабуть? З хати визирнула старенька. Вона глянула на Романа і сплеснула руками. -Ромчик, та невже ти це? – сказала бабуся. Роман теж глянув на неї та так і застиг… -Бабусю Марія, привіт, це я, приїхав я, – бурмотів він нескладно, хотів обійняти її, та розцілувати, але дуже вже вона була маленька. Розгубився, нахилився, та й кинувся в ноги.

-Не сварися, бабусю Маріє, – просив він її. – Не сварися, це я, Ромчик, ми тепер до тебе часто приїжджатимемо. А вона гладила його по голові і беззвучно плакала. Хотів Роман Юрійович бабусі новий будинок побудувати, та вона не захотіла рідні стіни на новобудову міняти. Тоді він затіяв їй ремонт, утеплив, дах перекрив, рами нові вставив під колір старих. На подвір’ї свердловину пробурив, воду в будинок провів. Що хотіла бабуся – те залишив, що погодилася – оновив. Заграла хата новими вікнами та теплом старим. Хотів Роман бабусю та дочку її Катерину до себе закликати жити та ті відмовилися. Не годиться на старості років житло, та свій порядок життя міняти. На тому й вирішили, що Роман із сім’єю до них частіше приїжджатиме. А влітку Оксана з Олежиком у них погостюють… …Восени їхали Роман і Оксана з Олежиком від бабусі Марії Василівни. Роман Юрійович зупинив машину, вийшов, вдихнув осіннє повітря. Прозоре, із запахом прілої трави та польових квітів. Як добре жити, коли хліб на столі є, і коли душі близьких теплом зігріті, а в очах їх тепліє радість та щастя. Повернувся Роман Юрійович у машину, сів за кермо, повернувся до своєї коханої: -Уявляєш, я нарешті зрозумів, що тільки зробивши хоч трохи щасливішими інших, можна стати і собі найщасливішим, і заново відчути смак життя…