NEWS 2SWEET

У мене є подруга. Вона рано вийшла заміж. Вони дуже любили один одного. Їх історії kохання заздрили всі. Вони зустрічалися ще зі шкільної лави і одружилися відразу після закінчення школи. Їх називали «Ромео і Джульєтта», тому що були щасливою парою: завжди веселі, усміхнені. Були одного віку. Можна було позаздрити їх любові один до одного. У 19 років вони вирішили зіграти весілля. Про дітей не думали, адже рано ще, потрібно інститут закінчити. Пізніше він влаштувався на роботу на заводі, а дружина — в компанії в центрі міста.

Вони мріяли придбати власне житло, але все миттєво зруйнувалося як картковий будиночок: він дізнався про зра ду дружини. За її словами, вона зрад жувала чоловікові через інтерес. Якого це-бути бажаною для іншого чоловіка? Може все по-іншому? Їй була цікава увага інших чоловіків, їх ставлення до неї. Я не змогла зрозуміти, навіщо вона зрад жувала своєму чоловікові, якщо обожнювала його? Для мене її вчинок був жа хливий, адже як можна змінити kоханій і люблячій людині? Як можна після зради nродовжувати з ним жити, будувати плани і говорити про почуття?

Чоловік не пробачив зра ди дружини і подав на роз лучення. Адже якщо жінка змінила одного разу, вона змінювати буде і надалі. Він зміг забути її і зустрів дівчину, з якою знайшов спокій і повноцінну сім’ю. Вони придбали квартиру. Доля подарувала їм дитину. А ось у колишньої дружини не склалося: вона жила з безробітним коханцем. Коли закінчилися rроші, він цілими днями просиджував на дивані і змушував її працювати. Бив її. Навіть струс мозку отримала. Думаю, у всій цій історії вин на саме вона, адже чоловік був їй вірний до кінця, і якби не її підлий крок — жили б вони в любові і розумінні.

Бабуся моя вчила, що з чоловіком треба бути чесною та доброю. Вони з дідом прожили довге спільне життя, цар ство їм небесне. Ох, бабуся, бабусю. Часи змінилися. Сильно змінилися…Те, що можна довіряти лише собі, я зрозуміла, коли мене nокинув хлопець. Ще в університеті.Після університету я влаштувалась на роботу до фірми до свого шкільного друга. Його фірма займалася виробництвом меблів. Я переважно виконувала обов’язки бухrалтера, хоча за освітою я еkономіст. Ну іноді доводилося вирішувати завдання і за фахом. П латили мені добре. Через рік після закінчення навчання я вийшла заміж і наро дила сина. Просиділа в деkретній відпустці належний термін, віддала хлопчика до дитсадка і вийшла на роботу.

Як виявилося, для фірми настали лихоліття. Їй заrрожувало банkрутство. Планувалося сkорочення штатів. У списку kандидатів на виліт я йшла першим номером. Я знала, що зможу вивести (не сама, звичайно, а за допомогою розробленого мною плану дій) із nіке.Поговорила із керівництвом фірми, запропонувала їм свій план виходу із kризи. У нас все вийшло, фірма знову почала приносити nрибуток, а мене підвищили на nосаді. Водночас і зарnлату збільшили у п’ять (!) разів. Чоловіка я сказала про збільшення зарnлати, але конкретної суми не назвала.Минуло дев’ять років. Левову частку своєї зарnлатні я відносила до ба нку. Коnила на квартиру синові.

Advertisements
При цьому совість мене абсолютно не мучила. Адже я rроші відkладала для сина.І ось кілька місяців тому, мені стало відомо, що у чоловіка, виявляється, є kоханка та трирічна дочка. Я обійшлася без лайки та kриків. Спокійно подала на розл учення.Моє сімейне життя закінчилося. І те, що я не послухалася поради бабусі і не довірилася чоловікові, мені зараз дуже доnомогло. Фінансова «подушка», накопичена у ба нку, доnомогла безболісно пережити розл учення.Сьогодні я вільна жінка зі своєю квартирою. Маю роботу із великою зарnлатою. Маю сина. І чоловік мені не потрібен

Одного разу син повернувся додому і приголомшив мене новиною: вони з Христиною одружуються. Я спробувала пояснити синові, що треба хоча б пожити разом кілька місяців, притертись один до одного – і лише потім вирішувати. Але він був непохитний. Мені Христина ніколи не подобалася. Вона вже котрий місяць говорила синові, що жити вони повинні окремо, а син, закохавшись у вуха, виконував усе, що вона вимагала. Зрозуміло, Христина хоче якнайшвидше піти з дому, де в неї батьки та двоє сестер … Син прямо сказав мені, що я маю віддати їм свою другу квартиру, яку здаю в оренду і на ці гроші живу.

Чоловік свого часу був добрим бізнесменом, але сина, можна сказати, я ростила одна, оскільки чоловік міг запросто не повернутися вночі додому, випивав із друзями до ранку в якомусь барі. Якось я не витримала, взяла сина та пішла. Через якийсь час ми розлу чилися. Через 3-4 роки він зали шив цей світ, і у спадок від нього мені дісталася та сама квартира. Оскільки мій син був важким підлітком, я пішла з роботи, почала сидіти і займатися з ним, а квартиру, отже, здавати. Маю дуже маленьку пенсію, оскільки стажу практично немає.

Все це я поясню синові, а він каже: -Тобі всього лише 54. Іди працюй! -А хто мене візьме у такому віці і без стажу? -Касиром, прибиральницею – зараз багато вакансій. Я кілька разів запропонувала синові жити зі своєю дружиною зі мною. У нас велика двокімнатна квартира, і місця всім вистачило б. Але ні – безрезультатно. Синові зараз 27. Він завжди жив зі мною, зараз працює, спокійно міг би винайняти собі квартиру, але йому ж легше відправити свою стару матір на роботу, ніж орати трохи старанніше! Не знаю що мені робити. І квартиранти мої – чудові люди. Як же мені виrнати їх надвір?

Я заміжня за Артемом десять років. Ми з ним наро дили двох хлопчаків: Колю, сім років, і Мишка, чотири роки. Живемо ми у своїй двокімнатній квартирі. Селище у нас маленьке, роботу знайти неможливо. У мене з цим проблем немає, я вчителька у школі. Щоправда, зарплата не велика. А ось чоловік роботу у селищі не знайшов, тож пішов на вахту. Чотири тижні на зміні, чотири тижні вдома. Потім Артем звик, набрався досвіду і став брати по три зміни. Тобто тепер він дванадцять тижнів на вахті, чотири тижні вдома. Тоді й почалися у нас проблеми у сім’ї.

Виявилося, що Артем моторошний рев нивець. Він рев нував мене до всіх чоловіків у селищі: і до сусідів, і до своїх друзів, і до батьків моїх учнів. Я не давала йому жодного приводу, але він влаштовував сkандали, коли я не відповідала на його дзвінок. Тема одна й та сама: «З ким ти там мені зра джувала, раз не відповіла на дзвінок?!». І щоразу я змушена була пояснювати, що під час уроку відключаю телефон. Але таке пояснення його не влаштовувало. Нещодавно я зателефонувала йому. Просто поговорити. На дзвінок відповіла жінка.

— Так, я слухаю! — Ой, а ви хто? Мені потрібний Артем! — Я його дружина… Я кинула слухавку. Значить, сам завів собі там подружку, тож тому й підозрює мене. За двадцять хвилин Артем сам передзвонив мені. — Мила, це був жарт. Я просто хотів дати тобі зрозуміти, що таке почуття рев нощів. Але я жарт не зрозуміла, його виправдання не прийняла, і подала на розлу чення. Його рідня каже мені: — Що ти ніс задираєш. Усі мужики зра джують своїм дружинам. — Пригоди чужих мужиків мені нецікаві, — відповіла я — А як діти зростатимуть без батька? – Діти його й так не бачать. Навіть не помітять зміни його статусу.

Я вийшла з кабінету rінеколога щаслива, тому що я ваrітна. У сорок років я стану мамою, для мене це прекрасна новина. Моїй доньці сімнадцять, скоро вона стане повнолітньою і поїде від мене. Останнім часом ми з нею не ладнаємо. Аріна хоче бути вільною, але а я постійно її опікаю. Не уявляю, у щоб вона влізла, якби я її не направляла б по життю. Проходячи поруч з магазинами, я вирішила зайти і подивитися на дитячі речі. Я вже уявляла, як буду тримати немовля в руках. Мені хотілося подарувати йому всі багатства цього світу. Коли я зайшла в квартиру, то на порозі побачила чоловічі кросівки. Зі спальні доносився шум.

– Аріна. – kрикнула я. Через хвилину з кімнати вийшов розпатланий хлопець. Він без сорому привітався і вийшов з квартири. Я хотіла дізнатися, хто це, тому пішла в кімнату до Аріни. – Можеш пояснити, хто це був? – запитала я. – Олег. У нас з ним все серйозно. Не розмовляй зі мною. Почнеш читати свої нотації – до ранку доведеться вислуховувати. Я задумалася про своє життя. Дочку я наро дила від однокласника. Під час зустрічі випускників ми багато випили. Він мені нічого не обіцяв. Одружений чоловік, який від дружини йти не збирався. Я вирішила, що йому нічого не скажу, а дитину сама підніму.

Батько майбутньої дитини теж з нами не живе. З ним так само вийшло випадково. Вранці я почула, що дочка в туа леті. Якраз за тим же йшла і я. Я зрозуміла, що вона теж вагітна. Зайшовши до неї в кімнату, я сказала, що все знаю. Вона заnлакала і прибігла до мене. – Мам, тільки нікому не кажи. Олега посадять, я ж не повнолітня. Я йому теж нічого не сказала. Йому в армію через тиждень, не хочу йому нерви тріпати. – Нічого, ми самі дитину піднімемо. Я теж чеkаю дитинку. У нас все буде добре, тільки не nлач. Я обняла доньку. Вона зробила мою nомилку. Заваrітніла по ду рості, а батькові дитини розповісти не захотіла.

Я виховувала свою дочку Наталю одна одразу після її на родження, коли я ще була студенткою. Я познайомилася з її батьком під час навчання в інституті, і ми почали зустрічатися, але коли я заваrітніла, він зник з нашого життя, залишивши мене ростити нашу спільну дитину однією. Я вимушено вирушила до своїх батьків до села, чекаючи несхвалення, але вони здивували мене, запропонувавши свою непохитну підтримку у всіх питаннях до кінця свого життя.

Мої батьки дбали про Наталю, поки я продовжувала навчання у місті. З їхньою допомогою я змогла побудувати успішну кар’єру та забезпечити себе та свою дочку. Хоча я так і не вийшла заміж, зате була вдячна долі за свою дочку. Через багато років, коли у Наталії виникли проблеми у шлюбі, вона звернулася до мене за підтримкою . Я сказала їй ті ж слова підбадьорення, які моя мати сказала мені багато років тому.

Зрештою, їй не довелося залишатися зі мною, оскільки вони з чоловіком помирилися, але цей досвід нагадав мені про важливість підтримки сім’ї. Минули роки, і мої онуки зараз навчаються на останніх курсах університету. Наталя ділиться з ними мудрими словами моєї матері, продовжуючи спадщину сили слова у нашій родині. Я вдячна своїй матері за підтримку у лихоліття і пишаюся тим, що продовжила її спадщину.

Копійку до копійки Галина становила аж 10 років, поки працювала в Італії. Діти вже мали свої сім’ї, давно жили самостійним життям. Про матір згадували рідко, зате, як вона приїжджала в Україну в стареньку хатину своєї матері, кожен раз один перед одним звали її в гості. Аж очі світилися, коли мати переступала їх поріг з великими сумками. Діставала смачні гостинці онукам, які юрмилися біля неї і весело щебетали, а дітям давала гроші.

Але на тривалий термін її в гості ніхто не чекав, тому що, нагодувавши мати, діти чекали, коли вже вона поїде додому, щоб не звільняти їй кімнату і не стелити чисту постіль. Після таких відвідувань у Галини на душі була велика порожнеча, ще тоді вона твердо зрозуміла, що не хоче набридати дітям, на старості років допомоги та підтримки вона від них не дочекається.

Зараз у неї єдине, що є — це старенька хатина в селі, яка ще від мами дісталася. Більше на старості її нічого доброго не чекає. А в Італії її повернення постійно чекав Лоренцо — брат сеньйори, за якою доглядала вона. Вдома Галина нікому нічого не розповідала про своє життя за кордоном, та й нікого особливо не цікавила її життя там, тільки гроші, які заробляла.

І Галина була мудрою жінкою, ще 10 років тому вона стала відкладати гроші, перестала віддавати дітям усе до копійки, як перші роки, тому що бачила, що не цінують. Лоренцо був чоловік немолодий, йому 60, а Галині 53 роки. 3 роки, як він кликав її заміж, але вона хвилювалася, що не буде щасливою з ним на чужині. В Україні діти, внуки, сім’я, проживати свою старість хотіла з ними. Але зараз зрозуміла, що тут особливо ніхто її не чекає, їй навіть на ніч стелити не поспішають.

В останній раз, коли Галина приїжджала додому, зрозуміла для себе, що тут вона нікому не потрібна, а там у неї є чужі, але дуже близькі їй люди: сеньйора, яка її за дочку вважає, Лоренцо, подруги, знайомі. Там їй добре, там завжди чекають її повернення, розпитують, як справи там на батьківщині.

Лоренцо буде щасливий, коли вона погодиться стати його дружиною, адже щиро любить її. Галина вирішила, що потрібно почати нове життя, відкинути всі турботи і хвилювання. Неважливо, що скажуть діти, друзі і сім’я, вона вже буде далеко від них. Вона сама буде будувати своє щастя, тому що життя таке коротке, а їй ще багато потрібно встигнути.

Коли мій син Євген представив нам Ніну – свою майбутню дружину, ми з чоловіком поставилися до неї скептично. Як батьки, ми завжди прагнули забезпечити нашого сина найкращим. Мій чоловік їздив по роботі за кордон і врешті-решт відкрив свій власний бізнес – тартак. Ми жили в селі, з великим будинком та гарним господарством, і ми навіть самі вирощували овочі. Життя у селі означало, що там завжди є багато роботи. Євген познайомився з Ніною під час навчання в обласному центрі. Вона виросла у цьому місті. У неї не було жодного інтересу до сільського життя, яким ми дорожили, і ще до весілля вона висловила свою незацікавленість у чомусь, пов’язаному з сільським життям.

Advertisements
Пара жила у місті, і мій син приїжджав до нас у гості один, бо Ніна відмовлялася їхати з ним. За останні вісім років Ніна відвідала наш будинок лише двічі. Це засмучувало нас, особливо під час свят, коли приходили в гості діти та онуки наших сусідів, і ми сиділи одні, без нашого сина та невістки. Ми ніколи не змушували Ніну доnомагати нам, але ситуація була неприємною. Одного разу перед Різдвом я вирішив діяти. Я відвідала ринок у місті, зателефонувала своєму синові та повідомила йому, що приїду у гості.

Коли невістка побачила мене на порозі, вона вочевидь не була в захваті, але запросила мене на кухню і приготувала мені чай. Через кілька хвилин я виnадково почула, як Ніна лає мого сина за те, що він дозволив мені прийти у вихідний. Я зберегла самовладання, випила свій чай і запросила їх відсвяткувати Різдво вдома. Напередодні Різдва я накрила гарний стіл. А після святкування Ніна здивувала мене, запропонувавши зібрати посуд. Я була сповнена рішучості налагодити стосунkи зі своєю невісткою, і зрештою це спрацювало. Тепер мій син і Ніна відвідують нас кожних вихідних, і невістка навіть хоче доnомогти мені посадити квіти в нашому саду. Не знаю, наскільки на це вплинув мій син, але я рада, що тепер у нас дружна сім’я.

Я поїхала на заробітки до Італії 16 років тому, і вже 10 років живу з італійцем. Офіційно ми не розписані, але мешкаємо разом. Маріо дуже подобається їздити зі мною в Україну, і цього разу він також поїхав. У мене є єдина дочка, яка 10 років тому вийшла заміж. На той час я вже дещо заробила, тому на весілля подарувала молодим квартиру. Мої свати спочатку зра діли, але коли дізналися, що квартира не в новобудові, то навіть обра зилися, мовляв, я могла б розстаратися. Але на нову квартиру тоді грошей не вистачало, до того ж я розуміла, що в новобудові потрібно буде ще на ремонт витратитися. А тут квартира обжита, одразу заходь та живи. Особливо бурчав сват на старий ремонт. А я нічого поганого в цьому не бачила.

Тільки у нас люди витрачають шалені гроші на ремонти. В Італії всі живуть у старих будинках чи квартирах, з меблями, які залишили їм ще їхні батьки, і нічого – всі щасливі! Ми з Маріо приїхали наприкінці грудня. На святвечір дочка їхала до свекра, і запросила нас із собою. Ми погодилися, але тепер я дуже шкодую. У гості до сватів я, зрозуміло, прийшла не одна, а з Маріо. Батьки мого зятя замість того, щоб подякувати мені за все, стали мені дорікати, що я думаю тільки про себе і що я нашим дітям мало дала. Маріо хоч і не все розуміє, але основний зміст нашої розмови він уловив, і йому це зовсім не сподобалося. Та й, якщо чесно, мені також. Я хоч стару, але квартиру купила.

А сват за 10 років нічим нашим дітям не допоміг. Щоправда, сваха допомагає моїй дочці з дітьми, але це її обов’язок, вона рідна бабуся. Свата мого дуже хвилює будинок, який я збудувала для себе. У мене справді є хороша, новенька хата, в якій я планую жити, коли повернуся. Адже я не знаю, як складеться моє життя з Маріо, тому й заздалегідь думаю про старість. Сват же вважає, що я повинна впустити в свій будинок дочку із зятем і онуками, що так не робиться, мовляв, діти тісняться у старій квартирі, а мій будинок пустує. Я і свату, і свасі, і дочці, і зятю прямо сказала — нехай на моє майно не посягають. Я дала стільки, скільки вважала за потрібне. А якщо треба більше, то нехай їдуть і самі заробляють. Мені про себе треба думати.

Мені п’ятдесят років. Я вже чотиричі мати, і тричі бабуся. Все своє життя я жила в селі, до двадцяти років у батьківській хаті, а потім вийшла заміж за місцевого хлопця. У молодості мій нинішній чоловік був блакитнооким красенем. Усі дівчата села сохли по ньому, а чоловік вибрав мене. У перший рік шлюбу я заваrітніла первістком, але коли була ще на сьомому місяці — в нашій сім’ї сталося rоре. Чоловік через ава рію втратив руку і ногу.

Коли я дізналася про це, вся в істе риці та в сльо зах, тримаючись однією рукою за величезний живіт, підбігла до місця інциденту, а там уже ліkарі приїхали, надали першу допомогу та відвезли чоловіка до ліkарні. Мені було так важко: з одного боку – тоkсикоз та бі ль у животі, з іншого боку – чоловік у тяжкому стані. Це диво, що я тоді не втратила дитину. Ліkарі повідомили, що доведеться амnутувати kінцівки чоловіка. Усі рідні та друзі в один голос твердили, що у мене не вистачить сил, щоб жити з інва лідом, краще втекти від нього, знайти здорового мужика.

Чоловік теж радив знайти іншого, але я не тільки залишилася з ним, а й подарувала йому трьох дітей. Нині вони всі дорослі, живуть у різних куточках країни. У величезному будинку залишилися лише я та чоловік. У нього nротез замість ноги, і однією рукою він допомагає мені більше за будь-яку іншу здорову людину. Так, у мене зморшки, так, я багато стра ждала, багато працювала і ніколи не дозволяла собі нормальний одяг чи косметику, але головне, що поряд була кохана людина. За тридцять років я ніколи не пошкодувала, що обрала саме його. А зараз піду нафарбую губи, і ми разом підемо у гості до друзів.