Я наро дилася, як потім стало відомо, в дуже бідній сім’ї. Моя мама (якщо можна так назвати її) пила з різними чоловіками, поки я голодувала. Все, що залишалося на столі, підбирала, вимакувала шматочком хліба з баночок, часто отримувала ляпаси. Чи були ще хтось сестра або брати — не пам’ятаю, мені тоді було три роки або три з половиною.Пам’ятаю, що мене тоді навчили матірні частівки співати. Ставили на табуретку, і я співала, а вони, п’яні мамині чоловіки, весело сміялися і давали за це цукерку. А ось в останній раз дали випити щось дуже гірке (горілку), і тут зайшли жінки і міліціонер. Забрали мене і повезли далеко-далеко. По дорозі мене рвало, а тітка чимось мене напувала.Коли приїхали (це був дитбудинок), мені намазали голову чимось смердючим (гасом). У мене було багато вошей і гнид. Потім Ірина Олександрівна — директор дитбудинку — і її дочка Свєта забрали мене до себе додому.
Там мене викуповували, розчесали і дали кашу, а я ще просила. Поклали на дуже біле простирадло. А вночі я встала і вкрала цукерку, заштовхала в рот, а фантик сховала під подушку. Вранці я знову їла кашу, і мені дозволили скільки хочеш взяти цукерок.Це дитячі спогади. А тепер як я потрапила в казку.Вранці мене одягли в усі нове, красиве, та ще подарували ляльку. А я не знаю, що з нею робити, адже у мене ніколи їх не було. Я дуже була худа, ребра стирчали, все журилися і шкодували мене. Коли я, відмита і одягнути, притиснула до Світіка, вона заплакала і сказала, що забирає мене до себе в село: «нехай поживе і наїсться досита, а там видно буде».У мене були великі блакитні очі, білява, і звали мене Анна, а не Анька (як звали мене там).На дорогу Ірина Олександрівна напекла нам пиріжків, парових котлет, всякої всячини і, звичайно, дала цукерок. Я всю дорогу їла. І ось на світанку ми приїхали. Нас зустрічав Іван-чоловік Свєтика.А тепер про Світлану.
Вона закінчила медінститут, за розподілом потрапила в райцентр, а там в село. Познайомилася з красенем-механізатором Іваном. Жили з батьками: мама-вчитель початкових класів, тато — столяр, займався бджолами. Обидва вже пенсіонери. Зіграти весілля. Почали будувати свій будинок, поруч з батьками. У будинку відвели місце і для майбутніх дітей, а їх все немає і немає.Минуло вже п’ять років, а дітей Все немає. Почали вже подумувати про прийомних, та все не вирішувалися. Так ось, коли Іван зустрів на вокзалі і взяв мене на руки, я запитала: «Хто ти?»Він щойно склав байку: «Я твій тато, а ти моя дочка. Я, коли був в армії, втратив тебе, а ось ми зі Світланою тепер тебе знайшли. Твоя мама Світлана Володимирівна».Скільки було радості у мене на обличчі, обіймаючи його.»Спасибі, Ванечка», — прошепотіла Світу.Так відбулося знайомство з моїми батьками. А коли приїхали додому, там були і бабуся і дідусь, і Кот, і шахрай (грубезний щеня). Всі радіють, цілують, тискають мене. Я аж горить.
На голові блакитний бант, а я в блакитній сукні. На шум вийшла сусідка з Вовкою, і він вигукнув: «Мам, подивися, яка Мальвіна! ».- А мене тато знайшов. Він спочатку мене втратив, а потім знайшов. Ось!На другий день я Вовці запропонувала: «Давай дружити!»На що він відповів: «Ще чого! Не вистачало, щоб я з малявками дружив. Підрости, тоді і будемо дружити».Я кожен день питала у тата з мамою: «підросла я чи ні?» Зрештою, тітка Надя (Вовкіна мати) пояснила або вмовила його, щоб він був як брат — захищав, опікав мене. Він послухався маму.Я відчувала, що не відразу бабуся мене полюбила, придивлялася. Спочатку разом ліпили вареники, пиріжки, і я говорила, що це для тата. А у дворі у них Чого тільки не було: корова (я спочатку її боялася), мухи (бджоли), кури, півень, гуси сичали на мене, собака шахрая — ми з нею відразу потоваришували.Через день мама, діда, бабуся поїхали в місто на ринок.
Бабуся продавала молоко, вершки, яйця, а ми з мамою купували сукні, туфельки і, головне, багато іграшок (посудку, м’ячі, коляску лялькову) і казки — я не знала, що це таке. Увечері вони мені читали цю книгу. Мені дуже сподобалося.В знак подяки, коли всі сиділи за столом, я залізла на стілець і на все горло заспівала матюки частівки. Ніхто навіть не засміявся, а Діда сказав, що це погані частівки, і заспівав «Катюшу», і все теж заспівали. Це був останній мій виступ. Зайшла сусідка (Вовкіна мама) запитала: «що це у вас за хор.»І теж заспівала «Ой мороз, мороз », і все підспівували цієї пісні.Вночі, коли всі лягли спати, я прибігла до мами з татом, сказала, що тітка, що мене била, стукає до мене в вікно. А це була гілка абрикоса. З тих пір я спала у них в кімнаті. Папа сказав, що я його посадила на голодний пайок. Я цього не зрозуміла.Папа йшов на роботу, а мама була у відпустці, і ми з нею багато працювали на городі. Я вирвала багато моркви, думала, що це трава. А з бабусею розучували букви і цифри. Бабуся хвалила мене, гладила по голові і сказала, що мене назад не відвезуть.
І ось ще що. Вовкіна друзі сказав і, що я не схожа на тата, він чорний, а я біла. І я вирішила їм довести, що я татова. Коли бабуся пішла в поле доїти корову, а дідусь був у бджіл, я злазила в грубку, набрала сажі, вугілля і намазала цим голову. Побігла до тата на роботу.Вовка побачив мене і швидко поїхав на велосипеді до нього повідомити, що я біжу до нього. Перехожі зупинялися в подиві, питали, що сталося, і повідомили мамі. Коли під’їхав тато на мотоциклі, мама вискочила з лікарні і ми поїхали додому. А там вже бабуся лаяла дідуся: «старий пень, ти куди дивився?»Посадили мене в ванну, довго відмивали з шампунем. Так я намагалася довести, що я татова донька.Порадилися всією сім’єю і вирішили, що я повинна бути в дитячому колективі. І мене відвели в дитячий сад, правда була я там до обіду. Увечері я демонструвала свої знання. Дуже швидко навчилася читати і рахувати. Я цьому раділа і пишалася перед Вовкою. А коли він пішов в школу, я влаштувала таку істерику, що йому довелося мене взяти з собою і посадити за парту. І я весь урок просиділа незворушно.
І ще згадую мій перший щасливий Новий рік. Перед цим мене до самого вечора ніхто не забирав з дитсадка, сказали, щоб мою психіку не травмувати і душу: вони закололи кабана, а мені сказали, що він здох. Вони взяли нового маленького. На наступний день отримуємо телеграму від Ірини Олександрівни (Свєтиної мами)Я як дізналася, що вона їде, впала перед мамою на коліна, заливаючись сльозами:»Не віддавайте мене в дитбудинок, я буду слухатися».Мене ледве заспокоїли.І ось дід з татом привезли ялинку. А ми з мамою поїхали в місто купувати подарунки. Ялинку прикрашали з татом, і він зробив так, що ялинка стала світитися. Яка це радість. Я в новій сукні, на столі чого тільки немає. Мене поставили на табурет, який дідусь мені зробив, і я читала вірші, а потім тітка Надя принесла «Наполеон». І тут постукав Дід Мороз (тато) і Снігуронька (мама), вони роздавали всім подарунки. Коли витягли дитяче піаніно, бабуся сказала:»Дід, доведеться назбирати на доросле піаніно».
Я тут же запропонувала: » підемо збирати, я допоможу «.Який щасливий це був день!1-е вересня. Мене всією сім’єю проводжають до школи. Навчалася я добре. І весь цей час листувалася з Вовкою, обіцяв, що на випускний приїде. Він вступив до льотного училища, про який довго мріяв.Зібралися всі в залі. Я стою така ошатна — але дуже сумна, — немає мого Володі. І раптом через весь зал йде Вовка з валізою. «Мальвіна, я тут! ».Потім я поступила в місті в медучилище і стала фармацевтом. А незабаром мене підвищили до завідуючої аптекою, але я ніколи не забувала, що зробили для мене справжні батьки. І що було б зі мною, якби мене не забрала тоді опікунська рада і міліція. Я ніколи не згадувала і не шукала ту маму.Ми живемо з Вовкою — Володимиром Івановичем — в мирі та злагоді, у нас двоє дітей. А заміж я сама йому запропонувала. Ми часто їздимо до батьків.Побільше б таких батьків, як мої мама і тато!
