NEWS 2SWEET

Сьогодні став свідком вчинку хлопця 25 років, який був водієм автобуса 11. Ось що сталося. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння; я спостерігаю всю картину; вона дістає хустинку і розвертає (там, звичайно, копійки); вона нараховує потрібну суму та просить водія зупинити.

Він зупиняє все, як завжди; бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочків». Але водій грошей не взяв! Він узяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини зо три. Потім він швидко забіг у магазин, купив там 4 пакети молока та сметани, хліб, макарони та м’ясо! Біжить та несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв – не треба, мені пенсії вистачає на хліб – і все в цьому роді. Але хлопець сказав:

«Якщо ви це не візьмете, я прямий тут цей пакет і викину». Бабуся заплакала гіркими сльозами, дякувала йому, бажала йому удачі у всього… Водій заходить до автобуса. Жінка років 40 почала висловлювання: «Чи варто було заради якогось спасибі витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?» Хлопець розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами:

»через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою, тому що ви своїм дітям крім лицемірства та жлобства нічого прищепити не в змозі!» Вона вилетіла як пробка із шампанського з цього автобуса, червона, як помідор!!! Браво, хлопче, більше таких, як ти!!!

Ми з чоловіком маємо чотирьох дітей . Дві дочки та двоє синів. Ми вклали у кожного з них всю свою душу. Намагалися все для них робити, купувати все, що потрібно, і що вони хотіли, звичайно, за можливостями. Дали кожній дитині вищу освіту. Нині вони створили кожен свою сім’ю. Ми вже неодноразово стали дідусем та бабусею. Дочки завжди нам допомагають та відвідують. Дзвонять регулярно. А ось сини… Вони ніби забули про нас. Наче ми чужі люди. Не дзвонять і не відвідують.

Невістки завжди вітають, час від часу просто так дзвонять, онуки теж, але от сини навіть на Дні народження нам не дзвонять. Тому ми самі намагаємось дзвонити. Але на жаль, рідко вони беруть трубку. Ми розуміємо, що у них свої турботи, робота, сім’я, але дочки так само мають роботу, сім’ю та клопіт, проте завжди знаходять час на нас.

Коли ми були молодші, ми якось не дуже звертали на це увагу, намагалися все зрозуміти. Але ми не молодшаємо. У нас з’явилися проблеми зі здоров’ям, через які ми не в змозі вже вільно робити все, що потрібно, і нам потрібна допомога. Якось була ситуація, що треба було відремонтувати дах. Так чоловік був змушений просити чужих людей допомогти із цим.

Діти не захотіли приїхати . Коли треба було нам із чоловіком до лікарні — нас відвозили зяті, а дочки допомагали з усім, з чим могли допомогти, поки ми хворіли. Але в нашій родині трапилося горе – два роки тому молодша дочка через нещасний випадок стала інвалідом. Тепер їй самій була потрібна допомога. Якийсь час нам допомагала старша дочка, але у неї виникли проблеми з роботою і вона змушена була виїхати на заробітки за кордон.

А ми з чоловіком старі і зараз не можемо навіть сходити в аптеку по ліки, бо просто не дійдемо. Пенсія маленька, тому найняти людину, яка б доглядала нас не можемо. Невістка, дружина старшого сина, запропонувала продати будинок і на виручені гроші переїхати до будинку для літніх людей. Там будуть хороші умови та необхідна допомога. І цих грошей має якраз вистачити, щоб сплатити наше проживання там. А якщо треба буде, то вона додасть із своїх грошей.

Якщо чесно, це досить непогана ідея, але мене дуже образило те, що жоден син не запропонував переїхати до них. Ми як ні як не лежачі, ми можемо робити домашні справи, просто кудись далеко йти у нас не вистачає сил у наші роки. Тоді я зрозуміла, що я і чоловік у цьому житті можемо розраховувати лише на дочок, і хоча б якусь допомогу від невісток. Але ніяк не на синів.

Олі вже 30 років, красива, приємна жінка, тільки ось заковика, вона досі незаміжня. У неї постійні шанувальники, зустрічі, побачення, але далі швидкоплинних романчиків це все не йде. Оля живе з мамою, мила жінка, яка виростила Олю одна. Життя було важким, але жили у мирі та злагоді. Алла Павлівна багатьом жертвувала дочці. А Оля росла зразковою донькою: відмінниця, красуня, розумниця.

Роки йшли, а Алла Павлівна також до Олі ставилася як до маленької. Дочка збиралася на роботу, а мама їй набирала контейнер з їжею і збоку могла покласти гроші. Але Оля заробляла більше, ніж ці 100 рублів.

А в Алли Павлівни знижка в супермаркеті є, тож дочка повертала їй гроші і казала, щоб мама по продукти сходила. Щодо залицяльників Олі, Алла Павлівна приймала, але сильно критикувала. То один був короткуватий, другий товстий, третій зовсім не підходить за типаж Оле. От і відшивали кожного. В одного не було машини, в іншого квартири.

У іншого було і те, і те, але розлучений і не раз — ознака непостійності. Але Олі вже 30 років, а поруч нікого. Сиділи з мамою якось увечері вдвох і ностальгували за тими хлопцями, які по вуха любили Олю, один уже одружений і має трьох дітей.

«— Ну і що ми чіплялися до його зростання», зітхнула мама, погладжуючи дочку по голові, та тільки мовчки знизала плечима. Звичайно добре жити з мамою, але не в 30 років, коли додому іноді можеш привести залицяльника, а мамі кудись треба ж подітися. Але мати підтримувала дочку і робила все, щоб у неї все склалося.

А це все одно не допомагало і чоловіки, як з’являлися, так і йшли. Алла Павлівна вже грішною справою подумала, що на Олі порча і пішла до ворожки, та порадила всякі шаманські штучки. Оля ж просто пішла до психолога, і та сказала, що з матір’ю треба відокремитися. Ні порада психолога, ні шаманські штучки ворожки не допомогли. Оля все також самотня.

Дід Микита проживав разом із сім’єю онука Андрія. У його 3-кімнатній квартирі смороду мешкали разом із дружиною Марією. Дітей своїх у них не було. Тому весь вік прожили подвох. Вони й надалі так жили б, якби не один страաний день. Того дня Марія пішла купити хліба і не повернулася. Надворі їй стало погано. Вона впала. Люди обминали немолоду жінку. Довго лежала, доки не підійшов молодик. Він відразу викликав допомогу. Машина приїхала швидко, але вже пізно ряту вати Марію.

Якби люди не були такі бай дужі і вчасно викликали, вона залияла б жи вою. Про це дід Микита дізнався пізніше. А тоді горе засте лило очі. Він погано пам’ятає все, що було після того, як не ста ло дружини. Тім молодим чоловіком і був Андрій. Коли познайомилися, часто заходив відвідати діда Микиту. Йому самому погано.

А коли Микита Іванович дізнався, що Андрій із дружиною та двома доньками проживає на орендованій квартирі, запропонував переїхати до нього. Квартира велика, всім місця вистачить. І дід не один житиме. Спочатку Андрій відмо влявся, наче родичі проти будуть. А коли дізнався, що рідні дід не має, погодився переїхати. Справді, так краще, разом веселіше. І набагато де, ніж жили на орен дованій квартирі. Наразі він сам платити комунальні, дідові не дозволяє.

А Микиті Івановичу так навіть краще. Наразі пенсії вистачає не лише на ліки, а й заоща дити потроху. Спочатку дід намагався допомагати дружині Андрія. Вечерю приготує, доки вони всі приходять додому. Дівчата зі школи приходять раніше. Пообідають і сидять у кімнаті з дідусем. Він їм багато цікавого розповідає. Потім домашні завдання навчають разом. З дідусем цікаво. Він завжди знає, що сказати, чи Як допомогти. Загалом програма в школі не та, що раніше.

Так вони живуть кілька років. З якихось пір дружина Андрія почала скаржитися, що їй важко за дідусем спостерігати. Він старенький, може його в будинок для людей похи лого віку визначити? Адже йому багато років. А якщо зля ж, хто за ним наглядатиме? Цю розмову почув Микита Іванович. Він пішов у свою кімнату і кілька днів не виходив відти. Андрій почував себе вин ним. Накричав на дружину, що таке вигадала. Не пам’ятає у чиїй квартирі живе, щоб так обра жати дідуся.

Але відтоді стосунки між дідом та Андрієм та його дружиною погіршилися. Дід Микита, як і раніше, зустрічав дівчаток зі школи, годував. Робили домашні завдання у його кімнаті. Але ввечері до столу не виходив. Так і сидів у своїй кімнаті. Андрій вже й про бачення попросивши, але дід все одне не йшов. Дружина Андрій і не думала віба чатися. Вона вважала себе правою. Не пам’ятає вже, кому зав дячує проживанню в цій квартирі.

Через рік Дід помітно ос лаб. Ставши ще нижчим. Ходивши мало, та й то з паличкою. Шеркав ногами, чому дружина Андрія аж кривилася. Так ді яв на неї дід Микита. Але розмова про будинок для людей похи лого віку більше не заводила. Вона бачить, як дочки ринуть до діда. І їй не треба думати, де вони й з ким. Але дра тує її Микита Іванович. І нічого з цим не поробиш. Останнім часом зовсім не хотілося йти додому. Якось дідусь не вийшов із кімнати. Іноді хоч і не виходив, але чути було, як він там човгає.

А зараз тиша. Андрій зазирнув у кімнату до дідуся і завмер на місці. Не ста ло Микити Івановича. Після nохорону в його кімнаті перебирали речі. Дівчата зазирнули у скриньку. Там на самому низу під промовами лежали чотири конверти. На кожному ім’я. Один конверт Андрія, другий його дружині, та два для дівчаток, кожній окремий.

У кожному лежали rроші. Все, що залишалося до кінця місяця від nенсії, дідусь розкладав по чотирьох конвертах порівну. Дружина Андрій nлакала. Вона тільки зараз зрозуміла, як дідусь любив їх усіх. Про всіх подбав, і про неї пам’ять є запам’ятав. І ще знайшли заповіт, де все своє майно він залишав Андрію.

Тільки тепер зрозуміли, яке коротке життя. Здавалося, живе людина довгого. А якщо подумати, то пролітає ті життя, не встигнеш і озирнутися. З того часу сім’я у них стала дружньою. Вони багато спілкуються між собою. Дочки почали розповідати батькам про їхнє життя у школі, про подруг, друзів. Адже раніше ні тато, ні мати не цікавилися, як вони живуть. Усі розповідали лише дідусеві.

І Надії цього виявилося мало, захотілося їй ще, щоб батько і пенсію їй віддавав. Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло — та й навіщо йому гроші. Коли батько не погодився — молодша дочка від нього відмовилася Рідна дочка відмовилася від батька. Так склалася доля, що живу зараз на Дніпропетровщині. Але при першій нагоді їду на рідну Полтавщину провідати маму. Хочеться допомогти неньці та й просто поговорити. Багато згадуємо тата, якого немає вже 15 років.

Заздрю своїм ровесницям, в яких батько живий. На цей раз рейсовий автобус запізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, і немаленька сумка застрягла в дверях. Раптом почувся голос: — Давай допоможу, дочка! — пасажир, що зайшов в автобус переді мною, прилаштував мій багаж у вільних сидінь. — Сідай на моє місце біля грубки, відігрівайся. Подякувала, сіла на запропоноване місце. Чоловік підійшов до водія щось з’ясувати, і я змогла його розглянути. Напевно, йому вже давно перевалило за сімдесят.

Невисокий на зріст, він чимось нагадував швидкого прудконогого горобця, який в будь-яку погоду поспішає у насущних справах. Зоране глибокими зморшками засмагле обличчя, вилинялі, зі старечою сльозинкою очі. З-під коричневої штучної дублянки визирали підлоги довгого темно-синього піджака, на ногах — валянки. Коли він сів поруч зі мною і склав свої натруджені руки на колінах, мені згадався тато: він тримав їх точь-в-точь так в хвилини короткого перепочинку.

— Додому або в гості, дочка, їдеш? — перебив мої думки сусід. — Маму провідати, — відповіла я. — Те добре. Батьків не можна цуратися, то великий гріх! — сказав і важко зітхнув дядечко. Останні слова вимовив гірко, з притиском. Трохи незвично звучало старомодне слово «гріх» — сучасники здебільшого забули про нього. Знову згадала свого тата, який з дитинства мене повчав: «гріх-не просто ганебний вчинок, за який засу дять люди, то велике зло, за яке запитає і засу дить Б ог! ». Сусід продовжував розпитувати: — А тобі, дочко, до самої Полтави їхати? — Так. Звідти до Кременчука — Ти диви, і я в ті краї, — пожвавився він.

— Будемо попутниками? — Будемо, — відповіла йому під лад. Розговорилися. Спочатку про погоду, потім про політику. Потім розмова пішла про дітей і «вивів» дядю Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію Увесь вік він прожив в рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три дочки. За важкою працею і щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Дочки виросли, роз’їхалися. Життя подружжя спокійно увійшла в свою осінь. Майбутня зима дядька Василя не лякала — їх є кому зігріти. Але років десять тому дружина вирішила, що вони повинні переписати будинок на найменшу дочку Надію.

У неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка — дитина, живе в невеликій квартирі на дві кімнати в райцентрі, перспектив отримати житло — ніяких. Тому треба підставити плече дитині. Старші, як дізналися, так образилися, батьків і не відвідували. Надія ж приїжджала щотижня. Дядько Василь з дружиною були ще при силі, тримали корову, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць Свинку тримали, то було і сало, і м’ясо Вона все в машину

— і до Кременчука продавати А як назбирала грошей — взяла в оренду кіоск, почала ще і в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, так що Надія мала хороші гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку вже і заміж віддала. Але захворіла мати — інсульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лікування. Сподівався, що підніметься дружина. Але померла вона півроку тому надії захотілося, щоб батько і надалі пенсію їй віддавав.

Тому що їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло Та й навіщо йому гроші? Господарство є, город садить — всього вистачає. Але він пручався, бо в селі треба за все платити: за світло, газ, воду, оранку а якщо ліки терміново знадобляться? Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Ось тоді і показала себе найменш — страх як розсердилась! Кричала, проклинала батька, заявила, що доглядати за ним, як заслабне, не стане ховати, як помре, не приїде. Та й взагалі — нехай забирається з її будинку. » Так образила вона мене, думав — не переживу, — сповідався дядько Василь.

— Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Так старий я вже по су дах тягатися ось розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдови сестри. А їжджу в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч сестрі так віддячу, що прихистила мене Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, все їм дав, всього придбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей поважати!

Такий собі мій гріх, з ним і живу» — Так хіба він ваш? — обурилася я. — це гріх ваших дочок! — Е-е-е-е, не говори. Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це перш за все їх вина, — підсумував мій попутник.

На автовокзалі ми попрощалися. Дядько Василь провів мене до автобуса на Кременчук, допоміг нести сумку і на прощання простягнув руку. Я знизала натруджену шерхку долоню (вона була по-батьківськи тепла і міцна) і відчула, як тихо запла кала моя душа З вікна маршрутки добре виднілася Сутула фігура.

Коли автобус від’їжджав, дядько Василь підняв обидві руки і довго мені махав. У пам’яті закарбувалися зігнуті роками плечі і по-старечому нахилена постава. А ще-широка посмішка, яка висвітлювала обличчя Всю дорогу міркувала: чому в сучасному світі мірилом цінностей все частіше стає товщина гаманця?

Завзято піклуємося про матеріальні блага і не здатні проявити любов і повагу до інших людей, часто-густо — навіть до батьків. Чому у багатьох душі вкрилися черствою коростою? Або, як казав дядько Василь, батько-мати винні, або суспільство наше таке хворе, що придбаними від них віковічно мудрими правилами життя діти безсоромно зневажають?

А ще подумала про таке. Дочка дядька Василя колись теж стане стара і немічна. Як тоді будуть вести себе її діти? Може статися, що лише на схилі років пригадується надії біблійна заповідь: » Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі «. І буде це спогад-каяття запізнілим і для її батька і для неї , і для її дітей

Я жила в цивільному шлюбі з Михайлом. Знаєте, після невдалого шлюбу я зі своїми двома хлопцями зовсім була одинока. Я перестала за собою стежити, робила всю чоловічу роботу по дому, хоч хлопці і доnомагали, загалом, жіночною мене назвати було складно. А тут з’явився Михайло – весь такий чуйний, турботливий, уважний…

Він запрошував мене в кіно, водив у ресторани, влаштовував милі побачення. Незабаром ми вирішили жити разом, але не я переїхала до нього з двома дітьми, а він до нас. Насправді, це дуже важливий момент у нашій історії. З часом Міша змінився. Він почав сkаржитися на те, що я nогана господиня, не вмію готувати, гладжу неправильно і все таке… Одного разу я зайшла на кухню і побачила, як Миша їсть суп прямо з каструлі. Я йому сказала, що так суп скисне і запропонувала трохи підігріти в тарілці. Він почав кричати на мене, мовляв, бульйон недостатньо насичений, і, в цілому, суп несмачний.

На ці крики відповів мій старший син. Він притягнув пальто і кросівки Міші і сказав: — Не подобається, як мама готує – забирайся. Ти нам задарма не потрібен, можеш шукати собі кухаря зі стажем. Міша мало не втра тив дар мови. Він одягнув пальто і кроси і пішов. Його не було цілих 6 днів, але тиждень він не витримав.

У сьомий день він з’явився перед дверима. Тоді був вихідний, діти були вдома. Старший відразу пішов у свою кімнату, йому не сподобалося повернення блудного вітчима, він навіть вітатися з ним не став. Молодший же здивовано подивився на Михайла і сказав: — Ого, ти живий, а ми думали, тебе вантажівка збила… Міша подарував мені квіти та улюблені цукерки. Він став на коліна і попросив вибачення. Однак він таким білим і пухнастим довго не протримався. Через кілька днів я прокинулася від шуму на кухні.

В той вечір я була дуже втомленою і мити тарілки не стала. Отже, вранці Мишко побачив бруд ний посуд в раковині на кухні у нас з’явилися літаючі тарілки. Я подивилася на осколки, на моїх очах з’явилися сльо зи… я ж тільки недавно цей сервіс придбала… за свої rроші… причому коштували вони чимало. Син зайшов на кухню слідом за мною. — Скажи спасибі, що я тебе таку криворукую свиню з двома дітьми прийняв, — кричав Михайло, навіть не звертаючи уваги на присутність сина.

— Ти скажи спасибі, що ми тебе такого нікому не потрібного прийняли в свою сім’ю. Хоча, яка подяка… ти ж не знаєш, що це таке. Збирай речі і провалюй, — відповів мій старшенький. Ви не уявляєте, як я пишалася ним у той момент. Знаєте, я навіть не nлакала після відходу Михайла. Зі мною залишилися два моїх захисника, подаровані долею. Я впевнена, що ми знайдемо собі хорошого тата. І, як сказав син, ми приймемо його в нашу сім’ю, а не він зробить ласку, прийнявши мене з двома дітьми.

Валя працювала в кафе, а до кінця зміни бігала за сином, який чекав маму в яслах. Доля Валі була жа хливо траrічною. Про такі фільми жахів знімають. Її батька не стало, коли їй було 2. Батько працював на будівництві, там він розбився з висоти. Мати не справлялася зі всім одна, тому через рік вийшла заміж. Тільки вони не знали, що вітчим Валі жа хлива п’яниця, від якого ко лишня дружина з сином просто втекли за тисячі кілометрів.

Серце матері не витримало вічний скандалів і п’яних побоїв чоловіка, скоро її не стало. До того моменту дівчинці було 17. Вітчим почав задивлятися на неї, але у Валі не було нікого і нічого крім вітчима і квартири, де вони жили. Одного разу той повернувся додому п’яним і почав ломитися в кімнату Валі. Дівчина знала, що замок не витримає, тому дістала сковорідку, яку давно ховала під ліжком і приготувалася захищатися.

Вітчим увірвався в кімнату і вдарив Валю так, що дівчина трохи свідомість не втратила, потім він спробував вихопити сковорідку з рук дівчини, але та розмахнулася і тріснула йому по голові. Вона втекла, сховалась у дворі, переконалася, що той залишився живий і подзвонила подрузі, яка жила одна, і пішла до неї.

Кілька місяців вона жила з подругою; пощастило Валі з нею. Потім дівчина влаштувалася на роботу офіціанткою і зняла для себе однушку. Звичайно, левова частка йшла на оплату квартири, але більшого Валя і не хотіла. Вона мало їла, доношувала одяг мами… що ж їй ще потрібно?! Одного разу до них в кафе зайшов старий. Йому явно було nогано.

Він сів на стілець, і тут до нього підійшли охоронці, щоб той не відлякував відвідувачів: — Йому nогано, ви не бачите? – зупинила їх Валя. Дівчина викликала швидку і, так як у старого не було родичів, вона поїхала з ним у лікарню. Бідному потрібна була термінова операція на серці, інакше йому залишалися б години. Тоді Валя продала всі коштовності, які їй дісталися від мами. Сума набралася невелика, але тут з кишені старого випав пакунок зі шматками золота всередині.

Операція пройшла успішно. Прийшовши в себе, старий розповів, що золото йому приносив син щоразу по роботі. Але його не стало, і батько зберігав ці шматочки, як пам’ять від сина. Так Валя і знайшла родину. Вона стала піклуватися про старого, як про свого діда, а той доnомагав дівчині, чим міг. Попереду Валю чекало саме щасливе і світле майбутнє за безліч пройдених випробувань і кристально чисте добре серце.

Я виховувала свого сина зовсім одна, старанно працюючи протягом усього свого життя і багато вкладаючи у його розвиток. Хотіла, щоб він у майбутньому міг самостійно стояти на ногах, і, на щастя, у мене все вийшло. Мій син закінчив університет і знайшов гарну роботу. Одружився, сам став батьком, і тепер він та його сім’я живуть окремо – живуть дуже добре, треба сказати.

Коли я вирішила, що настав час йти на пенсію, син з невісткою сказали, що хочуть приїхати і відвідати мене. Я була поза себе від радості і сказала, що чекатиму їх з нетерпінням. Коли вони прибули, то подарували мені подарунок, який позбавив мене дару мови.

У день мого виходу на пенсію мій син та невістка подарували мені однокімнатну квартиру. Вони вручили мені ключі та навіть запросили до нотаріуса. Я була так приголомшена, що навіть не могла сформулювати хоча б одне речення. Я відмовилася, сказавши їм, що вони не повин ні витрачати на мене так багато, тому що мені це не потрібно.

Однак мій син був наполегливим. Він пояснив, що квартира стане бонусом до моєї пенсії: це дозволить мені здавати її в оренду та отримувати додатковий дохід. Вони вже про все подумали. Коли я nродовжувала відмовлятися, мій син просто сказав: — Мамо, не сперечайся! — І на цьому все закінчилося.

Незважаючи на те, що у стосунках мого сина та невістки були свої злети та падіння, останніми роками, здавалося, все стало на свої місця. Коли сваття дізналася про подарунок, вона подзвонила мені, щоб привітати і похвалитися тим, як вона виховала свою дочку такою турботливою. Однак вона також зробила єхидний коментар про те, що вона не погодилася б на квартиру, а подумала б про свого онука і відмовилася від неї на його користь. Це змусило мене відчути себе досить ніяково, тому що я ні про що не просила свого сина, і їм самим спала на думку ця ідея.

Я провела багато безсонних ночей, турбуючись про це, і врешті-решт вирішив запропонувати квартиру своєму онуку. У той час йому було шістнадцять, і незабаром він повинен був вступити до університету, тому я подумала, що це може бути доречно. Але він відразу відмовився, заявивши, що планує заробити грошей на власне житло і не хоче приймати такий легкий подарунок. Я правильно виховала свого сина — і він продовжив мою справу!

Ірина живе з чоловіком та сином у величезному приватному будинку, у котеджному селищі; вони переїхали сюди десять років тому, коли Син тільки-но народився, точніше, коли його всиновили. Ірині вже 45 років, а чоловікові Анатолію – 50; у них не могло бути своїх дітей, тому Ірина із чоловіком усиновила сина подруги, яка раптово залишила світ.

Так вони й мешкали вже 10 років у домі; свіже повітря, великі дитячі майданчики, спортивні майданчики та кілька кортів. Якось Ірина вийшла у двір рано свіжого ранку — полити улюблені квіти. Раптом вона помітила, що біля паркану стоїть незнайомий дитячий візок. Спочатку жінка вирішила, що її залишив хтось із друзів сина. Однак, підійшовши ближче, Ірина зрозуміла, що тут щось не так: візок був стареньким і сильно пошарпаним. Було відео, що вона призначалася для великої кількості дітей, і в ній, мабуть, побувало щонайменше п’ять.

Ірина подивилася всередину – і дуже здивувалася. У колясці була люлька для перенесення дітей, а в ній лежала дитина в ковдрі; вона взяла малюка і пішла до хати. Увійшовши до будинку, Ірина крикнула: — Толік, викликай п оліцію! — Іришка, що трапилося, знову паркан зламали? — Ні, цього разу дитину підкинули! Анатолій спустився з другого поверху і почав бігати з кута до кута: — Що це таке? Як можна дитину на вулиці покинути? А раптом ми поїхали? А раптом собака, страшно подумати!

— Толику не миготить і заспокойся, ні чого надприродного не трапилося, подумаєш, дитина чужа на ділянці, добре хоч не в смітнику! Анатолій взяв себе до рук і зателефонував до по ліції; Ірина відправила його до магазину за підгузками та дитячим харчуванням. Сама дістала старі, маленькі речі сина і сповивала малюка; це виявилася дівчинка, наскільки Ірина зрозуміла – місяців чотирьох-п’яти. Ірина акуратно прибрала ковдру, і з неї випала записка; коли вона закінчила всі маніпуляції з дитиною, спокійно сіла і почала читати: »Подбайте, будь ласка, про мою дитину, у мене зовсім немає грошей на утримання дитини.

Дівчинку звуть Світлана, їй три з половиною місяці, а народилася вона 29 квітня. Прошу вас, не кидайте дитину в дитячому будинку: вона гарна, весела та приваблива; всі документи під матрацом коляски! Пробачте мене!» Ірина була вражена, народити, не маючи ні чого, вирощувати три з половиною місяці, а потім підкинути, невідомо кому, а раптом тут жили б погані люди? Незабаром приїхала пол іція, а Анатолій усе намотував кола на подвір’ї будинку і голосив:

— Як же так, це неймовірно! Ірина перестала звертати на чоловіка увагу, тому що в будь-якій критичній ситуації він поводився як мала дитина; по ліція опитала все селище, але, звичайно, ніхто нічого не бачив. Незабаром Ірина звернулася до найкращої подруги, щоб та допомогла з удочеренням дівчинки; знайшли матір, вона написала відмову, і Ірина вдруге стала мамою. Пройшло п’ять років, у Ірини з Анатолієм дружна родина, Толя дуже прив’язаний до малюка, він її дуже полюбив і називає Принцесою!

Я родом із села, але після школи поїхала вчитись у місто, там і залишилася. Ще до весілля мої батьки купили мені однокімнатну квартиру, де ми зараз і живемо. Спочатку ми були просто щасливими, що маємо окреме житло, але зараз нам із двома дітьми тісно в одній кімнаті. Це розуміють і мої батьки і батьки мого чоловіка. Тільки мої вже зробили все, що могли – вони купили мені квартиру, а от свекруха допомагати не хоче. Вона мешкає одна в просторій двокімнатній квартирі, і її мама, бабуся мого чоловіка, теж мешкає одна в такій же квартирі.

Було б логічно, якби вони з’їхалися та жили разом; тоді одна з квартир звільнилася б – і ми вирішили б своє житлове питання. Днями мама мого чоловіка святкувала своє 55-річчя. Ми приїхали не з порожніми руками – подарували їй нову пральну машину, таку, яку вона давно хотіла. Сподівалися, що і вона нарешті зробить нам довгоочікуваний подарунок. Але свекруха мовчала; тоді мій чоловік першим завів розмову. Він запропонував мамі забрати собі бабусю, а нам віддати її квартиру. Ми пообіцяли, що гроші від оренди нашої однокімнатної квартири вони зможуть спочатку забирати собі.

Свекруха відповіла категоричною відмовою, сказала, що хоче жити спокійно на старості років, а не підлаштовуватись до мами (бабусі зараз 78 років). Свекруха сказала, що якщо ми хочемо велику квартиру, то можемо продати свою квартиру та бабусину, купити трикімнатну, та забрати її до себе. Мені такий варіант не підходить з двох причин: я не хочу продавати свою квартиру, бо тоді вона стане спільною, і ще я не хочу жити разом із бабусею чоловіка, коли має доньку. Чому їм не жити разом? Це ж мати та дочка! Що це за дивні люди? Мої батьки у селі все життя прожили з татовою мамою.

Будь-яке було, але мої батьки ніколи не скаржилися, бабуся теж багато допомагала по господарству, жили вони дружно. Мене здивувало й те, що свекруха сказала нам із чоловіком, що коли вона вже не зможе жити сама, тоді переїде до нас, а квартиру ми зможемо здавати. Отже, зараз свекруха житиме для себе, а тоді забирайте її та доглядайте. Боюся, що колись так і буде, бо чоловік її не покине за жодних умов. До речі, бабуся теж не хоче жити ні з нами, ні зі свекрухою. Отакі у нас родичі. Тому що вирішити наше квартирне питання – не зрозуміло.