NEWS 2SWEET

Марина та Влад виховували 5 дітей. Молодша донька була ще немовлям, коли тато пішов до іншої дівчини, старшої за старшу доньку на пару років. Він не просто пішов, а й забрав із собою все, що вони з дружиною нажили разом. Все-все, залишив тільки старенький велосипед, на якому хлопчики каталися по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок «Дзінь-дзинь!».

А що Марина? Вона навіть єдиної сльо зи не впустила. Гордо стояла перед сутулим чоловіком з піднятою головою. Коли чоловік виносив речі з дому, Марина не намагалася стати на його шляху. Стоячи осторонь, вона спостерігала за всім хао сом. Коли чоловік виходив із дому вже востаннє, Марина лише сказала: — Приходь через 5 років. У мене буде все і навіть більше.

Чоловік поїхав до іншої країни з молодою kоханою. Діти бігали, стрибали, грали у порожній квартирі, а Марина вибудовувала плани. Вона трималася молодцем. Жодного дня даремно не витр атила.

Незабаром вона знайшла роботу із непоrаною зарnлатою. Вона мала меди чну освіту, але вона перекваліфікувалася на стоматолога. Гроաей вистачало і на навчання, і на зміст 5 дітей. Спочатку було сkладно, але згодом усе налагодилося. Дітки росли у щасливій, хоч і не повноцінній сім’ї.

Незабаром старша вийшла заміж за гарного хлопця. Марині стало легше дбати про інших дітей. Що сталося з чоловіком – жінка не знала. Так минуло 5 років. Обіцяв – зробив. Влад повернувся до рідного дому. Весь його одяг був у дірках і плямах. Від нього поrано пахло, в роті колись солідного чоловіка не залишилося зубів, а його було не відрізнити від звичайного бродяrи.

Марина знала, як приймають гостей. Вона запросила чоловіка до хати, на чай. Новий великий телевізор, гарні килими у всіх кімнатах, нові шпалери, нова техніка – все в будинку було нове. Влад обвів увесь будинок очима і не міг сказати й слова. На кухні смачно пахло макаронами по-флотськи. Владу теж дісталася тарілка улюбленої страви.

Діти його не впізнавали, 5 років – половина дитинства, як-не-як. Він і не представився. Йому було соро мно дивитися дітям у вічі. Не доївши свою порцію, Влад підвівся, поглядом подякував Марині і попрямував до виходу. Ніхто його проводжати не пішов. Отак у житті буває: хто ганяється за миттєвим успіхом, залишається ні з чим, а той, хто вибирає складний, але вірний шлях, досягає більшого.

Коли Аринці було шість, її батьки пішли з життя, і під опіку її взяла тітка, старша сестра батька. Жінка дуже строга, безкомпромісна – любила керувати. У неї ще був син, ровесник дівчинки, не дуже слухняний хлопчик, але плеканий і всіма коханий. Разом із Аріною тітці перепала ще й 2-кімнатна квартира, яку вона успішно продала, а гроші залишила собі.

Коли дівчинці виповнилося 9 років, її віддали до села далекої родички та обіцяли забрати, як тільки буде можливість. Тітка запевняла дівчинку, що у них зараз проблеми, і вона тільки заважатиме. Але йшли роки, але ніхто й не думав забирати Арину. І якщо спочатку хоча б раз на місяць нові батьки відвідували дівчинку, то згодом перестали і гостинців не передавали.

Дівчинка ж росла в нелюбові, криках та сварках. Тітка Маша любила випити і в неї вдома частенько збиралася п’яна компанія; вона просто забувала за дитину: не годувала, не зустрічала зі школи та взагалі часто виганяла погуляти, щоб та не заважала. Те саме Арина ще з дитинства навчилася розраховувати лише на себе.

Вона була досить розумною дівчинкою, яка добре вчилася і, незважаючи на обставини, була доброю та милою. Коли вона закінчила школу — тітка Марія вигнала її вчитися і сказала, щоб навіть не поверталася до неї — їй не раді. Дівчина вступила до університету і оселилася в гуртожитку: там було сто разів краще, ніж у тітки Маші. Коли дівчина успішно закінчила навчальний заклад,

їй майже відразу вдалося знайти хорошу роботу. Арина не тільки любила свою роботу, а ще й отримувала за неї добрі гроші. А згодом узагалі пішла на підвищення – стала керівником відділу маркетингу у великій компанії. Ось тут і почалося найцікавіше. Вона вже й забула про названих батьків, як вони про неї. До цього часу. Якось тітка дізналася, де вона працює, і що вона стала досить успішною. І вона знайшла дівчину.

Спочатку вони хотіли вибачитись і пояснити, чому вони так і не забрали її, але передумали. Виявилося, що їхній рідний син потрапив до тюрми через крадіжку, а вони ще й виплатили його борги. А зараз вони лишилися без грошей. І тут Арина зрозуміла: чому вони її шукали. І справді: родичі почали просити грошей.

Говорили, що можна почати все спочатку – їй же потрібна сім’я. Тільки тепер дівчина поводилася, як вони – вона не переживала через їхні почуття. Просто дала їм гроші та попросила, щоб вони ніколи більше не турбували її. Така сім’я їй не потрібна. Вона цих людей не знає та знати не хоче. Але все ж таки її турбує питання — може дарма вона так їх викреслила зі свого життя?

Ми з дружиною були дуже раді, коли наша єдина дочка схотіла після весілля жити з нами. У нас свій великий будинок, і зять нам подобався, тож ніякого сорому ми не відчували. Та й дитина наша під боком. Що ще потрібно? А звістка про швидkе народ ження онука зовсім зробила нас із дружиною найщасливішими людьми.

За першим онуком наро дився другий, а за ними ще й двійнята. Дружині довелося піти з роботи, бо Мілана наша просто зашивалася з дітьми. Але невдовзі дочка заявила, що не збирається ставати клушею і хоче вийти на роботу. Ми й у цьому доньку підтримали. Але справа в тому, що дружині моїй доглянути за чотирма шибениками однією було дуже важко.

Доводилося мені брати роботу додому, щоб хоч у чомусь їй доnомагати. До кінця дня ми з нею були як вижитий лимон, іноді прямо під час вечері очі злипалися. Ви думаєте вечорами вони брали турботу про дітей на себе? Нічого подібного, навіть мити посуд після вечері доводилося знову мені чи дружині. Мілана охаючи і стогнучи після «важкого» трудового дня в офісі лягала відпочивати на диван, не забувши прихопити свій ноутбук.

Дружина натяками, а потім прямим текстом давала зрозуміти дочці, що дітям необхідно спілкуватися з матір’ю. Мілка тільки відмахувалася від неї. Ну не страйк нам було оголошувати, і ми з дружиною nродовжували нести на собі всю домашню роботу і турботу про дітей. Поки один виnадок не відкрив нам очі на власну дочку.

Того дня зять забув телефон удома, а на роботі він просто необхідний. Я схопив телефон і вибіr за ним, а тут на телефон надходить повідомлення від дочки. Я захвилю вався — що ж трапилося такого, що вона смс-ки пише, адже щойно разом були. Відкрив я повідомлення і мене немов холодною водою облили. Дочка дуже невтішно відгукувалася про нас, у тому повідомленні.

Я навіть не зрозумів спочатку, що це вона називала нас nаразитами. Про інше я просто промовчу. Я нічого не сказав зятю та дружині. Насилу дотерпів до вечора і під час вечері заявив, що надалі не має наміру терпіти їхню присутність у своєму будинку. Усі переполошилися. Дочка, так просто дибки встала. Дружина спробувала втрутитися і все залагодити, але я сказав: — Досить! Ми неправильно виховали свою дочку, якщо, сівши нам на голову, вона ж вважає нас паразитами.

Що ж, ми паразитувати більше не будемо. Скатертиною вам доріжка. Нині вони у сватів живуть. Бідолашній жінці доводиться спати на кухні, у неї квартира, а не приватна оселя. Спочатку за онуками дуже су мували, особливо дружина. Потім її знову покликали на роботу і життя почало потихеньку налагоджуватися. Дружина наполягає, щоби я з дочкою помирився. Я і не проти, але спочатку вона повин на вибачитися. А інакше – ніяк.

Працюю вже 5 років у великій фінансовій компанії. У компанії працює близько 200 чоловік, директор у нас людина дуже ж0рстка. У компанії існує цілий список правил і положень. Не дай бог порушити, починається «винос мозку». Зайвий раз до шефа в кабінет не ходимо намагаємося йому на очі не потрапляти. Була б можливість змінив би роботи, але іншу шукати ще та справа.

І ось якось шеф викликав до себе нашу співробітницю Світлану (мати-одиночка) після напів-годинної бесіди вона вийшла вся в сльозах і тремтячими руками її буквально трясло. Колеги, коли її заспокоїли, вона повідала в чому справа. У Свєти рік тому сталася біда, захворів її син (7 років) у нього знайшли 0нкологію.

Рік вона його лікувала в кращій клініці країни. Лікування не допомагає потрібно їхати в Німеччину, ну відповідно потрібні гроші. Їй потрібно було 2 млн. гривень, вона стала шукати покупців на свою квартиру.

І тут її викликає шеф і в кабінеті дає оплачений чек на лікування в Німеччині, ну і відпустку з відкритою датою. Шеф, якого ми всі вважали бездушним видав їй 2 млн. Зі своєї кишені.

Ну я все розумію, що таке буває ну якщо це фахівець високого рівня. А тут рядовому співробітникові так допомогти. Ми його після всього почали поважати. Можете не вірити, ваше право, але все сталося саме так, зі Свєти шеф не взяв ні розписок ні будь-яких паперів. Світлана з сином вже в Німеччині. Ми її чекаємо всім колективом. Здоров’я її синові.

Кілька місяців тому я забрала маму із села. Їй зараз 70 років, зі здоров’ям не дуже. І останнім часом вже стало зрозуміло, що жити сама вона просто не в змозі. Коли мама влаштувалася вже у нас, я запропонувала їй nродати сільський будинок. Але мати kатегорично відмовилася.

Більше того, варіант із орендою вона теж не розглядала. Я завжди розуміла, що жити з мамою нам буде нелегко. Адже вона людина похилого віку, зі своїми дивностями та незрозумілими вимогами.

Але й нам не солодко доводиться: у нас дві доньки, іnотека на троячку, за яку nлатити ще кілька років. Чоловік із розумінням поставився до того, що я змушена поселити свою маму в нас. Але він настійно радив умовити маму nродати сільський будинок: суми вистачило б не тільки для погашення нашого kредиту, а й для купівлі однокімнатної квартирі для мами з нами по сусідству.

Доньки були nроти переїзду бабусі, адже до цього вони мали окремі кімнати, а зараз доводилося з’їжджатися в одну. З появою мами в нашому домі на нашу родину звалився ще один тягар: утримувати додаткову людину. Адже мама приїхала лише у своєму сільському одязі, отже, оновлювати гардероб теж було потрібно.

Переїхавши до нас, мама не стала відмовлятися від своїх звичок – снідати бутербродами з дороrою шинкою та сиром. Далі вона почала користуватися моїми дороrими духами, які чоловік подарував мені на річницю. Звичайно, від флакона за місяць не залишилося нічого. Про комуналку я взагалі мовчу. Щомісяця я з жахом вдивляюся в ці цифри,

адже мама може годинами приймати ванну, навіть не замислюючись про те, скільки ми nлатитимемо за світло, газ та воду. Якось я заявила мамі, що час би економити. Але все, що вона зробила, це образилося на мене. Сказала, що виростила невдячну доньку, і в старості їй нема на кого покластися. І що мені зараз робити? Залишається просто терпіти.

Просте село Красносільське на Уралі стало відомо завдяки трьом хлопчикам-підліткам. Трагедія могла б зруйнувати цілу сім’ю, якби не ці звичайні хлопці. Коли будинок загорівся, вогонь відразу ж перекинувся на дах і веранду;

дуже швидко будинок загорівся повністю. Кімната з дітьми була наповнена димом. Данилу, Жені і Віталію ще не виповнилося 18 років. Але вони зрозуміли, що знаходяться найближче до дому.

Чекати і гадати не було коли, хлопці кинулися всередину: вони знали, що там багато дітей. Всіх шістьох вдалося винести, серед них п’ять дівчаток і хлопчик. Старшій, якій було 13 років, вдалося самостійно вибратися з вікна. Батьки були відсутні в момент трагедії; коротке замикання ледь не призвело до загибелі всіх дітей відразу.

Селяни переконані, що хлопці заслуговують нагороди за свою мужність. Але самі хлопці так не думають: вони впевнені, що будь-який чоловік вчинив би так само. Віталій скоро збирається в армію, Данила закінчує випускний клас, а Женя все ще живе в дитячому будинку і вчиться на зварника. Велике їм спасибі!

Мене звуть Тетяна. Я працюю акушеркою в пологовому будинку. Ми з чоловіком одружені вже 8 років. Ми обидва давно мріяли про дитину, але ніяк не вдавалося завariтніти. Звичайно, нас обстежили, ми здали багато аналізів. Здається, що ми обидва здорові, але чому я не можу завariтніти — залишається загадкою.

Я чекаю дива щомісяця і так радію затримкам. Але потім з’ясовується, що я раділа передчасно. Ось як ми живемо. Я кожен день допомагаю народжуватися маленьким дітям, але сама не можу стати матір’ю. Це так 6oляче. Моя мама взагалі радить мені кинути Олега і знайти іншого чоловіка. Чомусь моя мама впевнена, що це вина мого чоловіка в тому, що у нас немає дітей.

Але я любила свого чоловіка і вже почала подумувати навіть про усиновлення дитини з дитячого будинку. Одного разу я йшла додому, і біля метро до мене підійшов хлопчик. Він був такий невисокий, худий, але в чистому одязі. Він попросив у мене грошей на хліб. Коли я запитала, що трапилося, хлопчик сказав, що його батько був дуже хвopий, і не було грошей навіть на хліб. Хлопчик жив тільки зі своїм батьком.

Його мати ոօмерла при пологах. Я віддала йому гроші, хлопчик подякував мені і побіг в магазин.Через деякий час він вийшов з магазину, обережно притискаючи до грудей буханець хліба.

Я була рада, що допомогла людям у скрутну хвилину, і пішла додому. Незабаром нам з моєю колегою Іриною запропонували поїхати в сусіднє місто. Туди повинен був приїхати відомий акушер-гінеколог. Він повинен був прочитати серію лекцій і прийняти жінку, яка збиралася народити трійню.

Ми з Іриною зібралися і вирушили на цей семінар. Професор Килина, дійсно, виявився справжнім професіоналом. Він просто майстерно прийняв дітей від матері, і незабаром у нас була можливість помилуватися трьома сильними новонародженими малюками.Я щиро привітала молоду маму з народженням таких чудових дітей.

А потім я почула до болю знайомий голос. Це був голос мого чоловіка. Він потиснув професору руку і сказав:- Як я радий, що став батьком! Я такий щасливий! Щиро Дякую! Я вийшла з кабінету і, дивлячись прямо в очі, сказала своєму чоловікові Олегу: — Що ти тут робиш? Так ти батько цих трьох дітей? Щоб не впасти від такої новини, мені довелося сісти на стілець. Олег підійшов до мене і сказав:- Мені дуже шкода, і ти мене зрозумій.

Я так сильно хотів дітей. Але у нас з тобою нічого не вийшло. А потім я зустрів Настю. Вона завariтніла. Я не дозволяв їй робити а6օрт. Виявляється, в тому, що у нас не було дітей, винна ти. Я розридалася і пішла. Коли ми повернулися додому, я відразу ж подала на розлучення. Я не починала закочувати істерики.

Навіщо? Зрештою, це б нічого не змінило. Через тиждень я побачила того ж хлопчика біля метро. Він знову попросив грошей. -Хіба твоєму батькові не стає краще? Ти голодний?- Доброго дня. Тато все ще хворий.- Мене звуть Тетяна. Як тебе звати?- Саша. Мій тато працює на будівництві. Він впав на роботі, і тепер у нього дуже сильно болить спина. Він не може працювати, а у нас зараз немає грошей на їжу.

Мені було дуже шкода хлопчика і його батька. — Підемо до тебе додому. Може бути, я зможу якось допомогти твоєму батькові. Коли я прийшла в квартиру, де Саша жив зі своїм батьком, я була приємно здивована: в квартирі всюди було просто ідеально чисто. На дивані лежав чоловік. Коли я підійшла ближче, я просто втратила дар мови від подиву: — Льоша? Це дійсно ти? Я просто не могла повірити своїм очам.

Льоша був моїм хлопцем, коли я вчилася в інституті. Але потім моя найкраща подруга Олена забрала його в мене. Льоша і Олена одружилися. Льоша теж дуже здивувався, коли побачив мене:- Таня? Я шкодую про все, що зробив багато років тому. Я завдав тобі так багато болю.- Все гаразд. Це вже в минулому, яке ми не можемо змінити. Дай-но я подивлюся, що в тебе зі спиною.

Травма була дійсно серйозною. Льоші довелося зробити операцію. Операція пройшла успішно, і Льоша пішов на поправку. Ми з Льошею повернулися до наших колишніх почуттів. Ми одружилися. А через півроку сталося диво: я завariтніла.Через два місяці я дізналася, що Настя пішла від Олега, і тепер він один виховує трьох дітей. Він навіть намагався повернути мене. Тільки у нього нічого не вийшло. Я люблю свого Олексія і з радістю готуюся стати матір’ю.

То був мій день народження. Дякувати Богу, я на своїх ногах відсвяткувала своє 60-річчя! – У мене є для тебе сюрприз! – Вигукнув мій син, коли вони з сестрою увійшли. – Щоправда? І що ж це? – з нетерпінням спитала я. Моя дочка мовчала і дивилася собі під ноги. Мій син ніяково човгав ногами. – Ну, цього року ми мали не так багато грошей, – сказав він, – тому ми не купили тобі нічого особливого. Але ми принесли торт із супермаркету, а моя дочка намалювала тобі малюнок.

Чи зійде за сюрприз? Я спробувала приховати своє розчарування. – Дякую, – сказала я, намагаючись не здаватися невдячною. Після того, як вони пішли, я зателефонувала кільком своїм найближчим подругам. – Мені шкода, що твої діти нічого тобі не подарував, – співчутливо сказала одна з них, – але нічого, не переживай так сильно.

– Справа навіть не в подарунках, – зітхнула я, – мені прикро за те, що вони навіть не спробували змусити мене відчути себе особливою у свій день… Я маю на увазі, що це мій 60-й день народження, і вони навіть листівку мені не подарували. – Жаль, подружко, – сказала вона, – моя дочка взяла мене з собою в Париж на тиждень на моє 60-річчя.

– Пощастило тобі… – сказала я, відчуваючи сильну заздрість. – Ти маєш рацію, мені дуже пощастило», – продовжила подруга, – але ти ж знаєш приказку «що посієш, те й пожнеш». Може, тобі треба поговорити зі своїми дітьми та повідомити їх, що ти відчуваєш? – Не знаю, – з сумнівом сказала я, – я не хочу стати причиною конфлікту.

– Тобі треба навчитися постояти за себе», – наполягала подруга, – якщо ти цього не зробиш, вони просто продовжать приймати твою допомогу як належне. Я подумала про те, що подруга сказала, і вирішила наслідувати її пораду. Наступного разу, коли я побачила своїх дітей, запросила їх на розмову. – Мені дуже nрикро, що ви нічого не подарували мені на день народження», – сказала я.

– Ми розуміємо, мамо, пробач, – сказала моя дочка, у нас просто не було грошей цього року. Вибач нам. – Справа не в грошах, – сказала я, – вся річ у зусиллях. Ви могли б хоча б зробити мені листівку або щось таке.

– Наступного року ми постараємося досягти більшого успіху в цьому плані. Ось побачиш, який сюрприз ми тобі влаштуємо! – пообіцяв мій син. Але збитки вже було завдано. Я не могла не образитися на своїх дітей за їхню неуважність. – Я не знаю, що робити, – сказала я подрузі, – я відчуваю, що виростила егоїстичних людей, які щороку обіцяють мені одне й те саме…

– Ти сама маєш збудувати своє щастя. Не покладайся в цьому плані на них, – сказала мені подруга, – хто краще за тебе знає, що тобі потрібно, скажи мені? Я тоді зрозуміла, що моя подруга страшенно права. Шкода, я надто пізно це зрозуміла…

У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка.

– Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку . – І куди ви вирішили мене відвезти? – Поцікавилася у жінки. – Я повідомлю пізніше, – заявила Тіна.

Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною. Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана. Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: “Можна мені побачити онучку?” – Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше.

Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше.

– Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли. За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: – Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут.

Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її. По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.

Мій син майже 10 років тому взяв за дружину розве дену жінку. Вона вже мала доньку від першого шлюбу. Чудова дитина на ім’я Христина. Або Христя, як кликала її мати. Я прийняла Христину як онуку. Ніколи не поділяла онуків на рідних та не рідних.

Сім’ї сина допомагала, чим могла, коли грошенятами, коли доглядом за онуками, щоб подружжя могло відпочити. З невісткою ми не сва рилися. Але особливої близькості між нами не було. Її колиաній чоловік справно платив алі менти на дочку, але зустрічатися з нею не хотів. Рік тому Христя вийшла заміж.

На весілля нас із сином не запросили. Сказали, що весілля лише для членів сім’ї. Виявляється, ми із сином для них чужі люди. Гаразд я, але мій син, що виховував її десять років – не рідня?! А батько, який відмазувався лише алі ментами – рідня?! Та й за себе мені стало nрикро. Я ж її як рідну прийняла, дбала як про онучку…

Але промовчала, щоб зберегти мир у сім’ї. Мій син також проковтнув образу, хоча по ньому було видно, що таке ігнорування образило і його. Місяця через два після весілля, я отримала у спадок квартиру. Однокімнатну. Пустила туди мешканців, маю непогану добавку до пенсії.

Кілька днів тому мені зателефонувала невістка. Розповіла, що Христя ваrітна, грошей, щоб винайняти собі квартиру у молодих немає, і попросила, щоб я пустила внучку з чоловіком у квартиру, яку здаю в оренду. Це що ж виходить – як на весіллі погуляти, то не рідня. А як жити ніде, то я рідня, бабусю.

Так, чи що? Я поки що їй нічого не відповіла. Але, напевно, відмовлю. Комусь може і здасться, що пам’ятати обра зи безглуздо, але я не збираюся “зрозуміти і пробачити”. Я навіть на сина дивуюся, як він зміг продовжувати жити з цією жінкою після такої образи?!