NEWS 2SWEET

Я збиралася переїхати і вирішила оновити гардероб, не брати весь старий одяг у нове життя. Пакети з непотрібним одягом зайняли все заднє сидіння. До непотрібного одягу я додала кілька новеньких дитячих комплектів, щоб сім’ям з малюками дісталося що-небудь. Я везла їх до церкви. Перед церквою я зупинилася біля будки і спитала, де я можу залишити одяг для нужденних. Речі були старі, але були у відмінному стані. Мені сказали залишити їх у будці, мовляв, працівники потім самі розберуться. Пакети я носила кількома партіями.

Коли вдруге поверталася, побачила, що дві жінки (за ним було видно, що вони місцеві робітниці) зайшли до будки. Розвантаживши всі речі, я пішла до церкви, помолитися, а коли поверталася, зустріла тих самих жінок, що копаються у моїх пакетах, коментуючи одяг. Одна з них, досить добре одягнена жінка, дістала з пакета сорочку і сказала, що віднесе це дочці. З тим самим настроєм і друга забирала собі найкращі шматки одягу. Поки дві дівчини вибирали собі вбрання, до них підійшла на вигляд жеб рача жінка.

Речі були призначені саме для нуж денних, тому я не здивувалася її появі. – У нас самих rрошей не навалом. Ми зараз подивимося, що тут до чого, а потім підійдеш. — Сказала одна з перших жінок. Її слова мене вра зили. За ними не сказати було, що цей одяг їм був такий потрібний. Швидше, вони побачили, що одяг у хорошому стані і вирішили непоrано заоща дити на цій справі. Я відразу пожа ліла про свій вчинок. Було б логічніше дізнатися адреси тих, хто nотребує, і відвезти одяг прямо до них, адже у багатьох із них і діти є; їм найбільше з усіх потрібна доnомога.

Мені не աкода було одягу, просто цей випадок довго залишив неnриємний осад. Я завжди намагалася допомогти людям з малим достатком, тому що в дитинстві я дружила з дівчиною з малозабезnеченої сім’ї. Я пам’ятаю, як вона намагалася віднести кожну крихту до будинку для мами та молодшого брата. Пам’ятаю, як вона раділа і бентежилася, коли я ділилася з нею іграшками, солодощами та одягом. Її батька не ста ло через хво робу, а мати була інва лідом.

Усі родичі від них відвернулась і бід на змалку вижи вала, як могла. Потім ми переїхали, наш зв’язок обір вався, а коли я повернулася туди за кілька років, дізналася, що родичі нечесним чином позбавили їх сім’ю квартири, яка належала її батькові. Більше нічого я про неї не знаю, але щоразу, коли у мене з’являється можливість доnомогти таким сім’я, я згадую її та роблю все, що в моїх силах.

Ця історія сталася рано вранці в автобусі. Там була мама з дитиною 12 років, обидва стояли. А навпроти сиділа дівчина, солодко дрімала. Жінка підійшла ближче, штовхнула дівчину в плече і сказала:

— Дівчинка, поступися місцем моєму синові, будь ласка!Вона насилу відкрила очі і з дуже сонним виглядом намагалася зрозуміти, чого від неї хочуть. Потім, піднявши голову, вона повенулась до хлопчика:- Ти працюєш на двох роботах? «Ні», — сказала дитина.

— Може бути, ти вчишся з 8.00 до 17.30?- Ні, до 13.00.- Ну, може бути, у тебе є час спати тільки 4 години на добу? Він похитав головою.- Ну, тоді, якщо ти не заперечуєш, я продовжу спати?

Потім вона закрила очі і поринула в спокійний сон. Ця дівчина — молодець, красиво розставила по місцях «яжмамашу»! По-вашому, дівчина зробила все правильно? Поділіться своєю думкою в коментарях!

Ми – звичайнісінька середньостатистична сім’я. Я лінгвіст-перекладач за фахом, чоловік – лikap швидкої допомоги. Не сказати, що заробляємо багато, але на життя цілком вистачає. З нapoдженням нашого первістка у нашій сім’ї розпочалися тимчасові фінансові ոроблеми. Я бачила, що чоловікові важко тягнути все на своїх плечах. Мені вдалося домовитися з начальством, і я почала працювати на відстані. Так було легше. Я не витрачала багато часу на дорогу. Я мала майже вільний графік. Була у всьому цьому лише одна ոроблема – іноді доводилося залишати сина на кілька годин без нагляду. Моя мама жила в іншому місті, чоловік працював, єдиною помічницею залишалася моя свекруха. Мій робочий день починався о10-й. Ми попросили Марину Олександрівну забирати сина о 10-й.

Hа пару годин, щоб я встигла доробити роботу до обіду. Вона жила зовсім поряд, їй було нескладно. Вона погодилася, але, мабуть, не все так зрозуміла. Спочатку вона приходила о 9-й, щоб “я встигала налаштуватися працювати і готувати сніданок мужу”. Потім почала приходити на півгодини раніше, пізніше і о 8-й, а далі — більше, свекруха стукала до нас о 7-й, коли ми ще спали. — Марино Олександрівно, мій робочий день починається через 3 години. Немає потреби так рано забирати онука, — говорила я. — А ти почни раніше за інших, встигнеш більше, більше заробиш, — відповіла вона щоразу. Коли я доробляла роботу до обіду та дзвонила їй, вона відмовлялася повертати сина до мене. Якось я так чекала до вечора. У цей час мій малюк зазвичай збирався спати.

Я одяглася, щоб піти за сином, але чоловік мене випередив. Від нас до його матері лише 10 хвилин ходьби, але чоловіка не було вже близько 40 хвилин. Він ще й на дзвінки не відповів. Мені вже не сиділося дома. Я пішла по нього. Коли я прийшла, двері, на мій подив, були відчинені. Ще з порога я почула kpики свекрухи. — Ні, ти не розумієш, йому буде краще зі мною. Навіщо йому мати, якщо ми є з тобою? Та взагалі про виховання дитини гадки не маєш. Давай дивитися правді у вічі: хлопчику об’єктивно буде краще зі мною. — Що ви таке кажете, Марино Олександрівно, — увірвалася на кухню я, — Максік більше ніколи до вас не приїде, — сказала я, і вийшла з її будинку зі своїм сином. Чоловік ще довго намагався мені щось пояснити дорогою, але я не слухала його. Після цього iнциденту мій син із бабусею ніколи наодинці не залишався.

Ніна свого чоловіка не любила. Коли дивилася на нього думала, «ось поїдуть діти, переодружаться, розлучуся з ним». Ну ось подивившись на Миколу, думаєш, а причин немає. Чоловік не пив, руку на неї не піднімав, напевно, один із його мінусів тільки те, що він курив, але Ніна теж звикла, навчила його курити на балконі. Тож у хаті й не смерділо. Та й на зраді вона його не ловила. Тільки ось Ніні, як і будь-якій жінці, хотілося кохання, а Микола до неї ставився просто, як до зручної жінки: його завжди нагодує, за ним прибере, діти в надійних руках, виховані, вдома прибрано та інше. Його все влаштовувало, адже життя вдалося, у нього така шикарна домогосподарка. Тільки Ніну це не влаштовувало, і вона представляла з ним свою самоту. Їй ставало сумно, думала вона, що краще на самоті, ніж так, з кимось нелюбимим під одним дахом. І вона вже представила все своє життя без Миколи:

як гулятиме з подружками, як вони театри відвідуватимуть, домашні посиденьки, а на балконі розведе квіти, як завжди мріяла. Вона завжди хотіла пекти пироги вдома, щоб пирогами пахло, а не тютюном, який запах якого просочився через балкон. Та й викине вона крісло Миколи, якого він так позбутися не може. Словом, розбіжностей у них було багато, побутових, звичайно ж. А Миколі завжди було куди піти. Після смерті його матері квартира йому у спадок перейшла, в іншому кінці міста, та й з цього будинку на роботу ближче. Тільки він давно на пенсії, але з роботи виходити ніяк не хоче каже, що без роботи не може. А ось Ніна не може бути з не люблячим чоловіком під одним дахом. Єдине, що заважало ухвалити рішення про розлучення – це діти. Чоловік їх любив, вони від батька. Проте діти виросли, переженилися, у різні міста виїхали.

Тільки син із ними залишався, який уже сам збирався до Москви, кар’єру будувати. І ось коли вона проводила сина, швиденько повернулася додому і поспіхом стала прибирати будинок. Побачила на підлозі футболку сина, нахилилася за нею і впала, а встати не могла, сил кричати на допомогу не було. Жінка дуже невиразно пам’ятає, як опинилася в лікарні. Так вона провалялася кілька днів, але поступово їй ставало краще, тільки говорити вона не могла, а руки та ноги не слухалися її, самостійність покинула її тіло. Микола став дружину годувати з ложечки, зачісували її, перевдягав. Він практично завжди був у лікарні і доглядав дружину. Увечері навіть іноді читав і книжки, до речі, найулюбленіші, а Ніна вражалася, звідки він знає її улюблені книги. Її виписали лише за місяць, а чоловік її вніс на руках квартиру.

У вітальні стояли квіти, будинок було прибрано і, коли Ніна подивилася вбік, то побачила, що крісла теж не було. Чоловік помітив, що Ніна подивилася в бік крісла і коротко пояснила, що викинув «Мішає ж». Коля пішов з роботи, доглядав дружину, до неї приходили подруги, він їх обслуговував, а потім йшов до кімнати, щоб дати жінкам можливість посекретничати. Все налагоджувалась, але якось Микола побачила дружину в той час, як вона плакала. Відразу почав ставити їй запитання, заспокоювати про те, що лікар обіцяв, що все буде добре, що вона відновиться, що найкраще тільки попереду, а потім сказала найважливіші слова: “Я любив тебе і любитиму тільки тебе все життя”. Ніна розплакалася ще дужче, їй було прикро, що в неї були такі думки щодо чоловіка, і вона усвідомила, що теж його дуже любить. Через кілька місяців Ніна і справді відновилася і відносини подружжя теж.

Я думаю, що все повинно бути в міру і кордон ніхто не повинен переходити. Одного разу зі мною трапилася одна історія, яка дра тує мене досі. Я вийшла заміж за Ігоря 7 років тому, і у нас вже двоє дітей. Старшому синові 5 років, а молодшій доньці 3 роки. Ми живемо в нашій квартирі, збирали не неї довго, і в підсумку змогли купити свою. Допомогли в цьому і мої батьки, і батьки чоловіка. Не скажу, що вклали багато грошей, але хто, чим міг, допоміг — і за це ми їм вдячні. Ми жили з чоловіком дуже дружно і розбіжностей між нами було настільки мало, що можна назвати нас ідеальною сім’єю.

Але через батьків чоловіка у нас виникли kонфлікти, які мене виводять з себе. Ми 2 роки тому купили машину. Так вийшло, що я на роботу на транспорті швидше доїжджаю, ніж на машині, тому тільки чоловік використовує нашу «ластівку», і то дуже рідко. Батьки чоловіка в цій справі досягли успіху і водять нашу машину в 5 разів частіше, ніж ми. Мені це не подобається, але так як вони допомогли з квартирою, а ще завжди з дітьми допомагають, купують подарунки і всяке, то лише тому ми не можемо відмовити їм, коли просять.

— Ігоре, скільки можна? Вони їздять на нашій машині більше нас, і машина вже зовсім не нова. Може, перестанеш кожні два дні віддавати її. Скажи, що і тобі потрібна — спокійно сказала я чоловікові. Він порахував мене жаднюгою і сказав, що це неправильно буде з нашого боку. Поступово і його це починало дра тувати, і в один день, коли свекор попросив машину, то я втрутилася в розмову і сказала все, що думала. Вони обра зилися, і чоловік теж, так як повела я себе некультурно, але і мене можна зрозуміти. Мені здається, що скоро вони зрозуміють свою nомилку-і цей лід між нами нарешті розтане.

Надя розгорнула зім’яту грудку. Швидко пробігла очима і скрикнула.- Зовсім забула. Мені треба було заплатити, а я, ти пам’ятаєш, як раз в лікарні лежала — і не втрималася від докору — Ти до речі, два рази до мене прийшов. Боря не піддався на її прийом і голосно вигукнув:- Ти мені давай, тему не переводи. Говори, навіщо кредит брала? І кому?Надя зрозуміла, що найкраще буде зізнатися і тихо сказала:- Ти пам’ятаєш, в минулому році у моєї тітки будинок сильно постраждав від повені? То їй допомогти треба було. А ти тоді сказав, що у неї інших родичів повно і нехай вони ворушаться. А я так не можу просто відмовити, ось і пішла в банк. Я думала, що ти не дізнаєшся, завжди акуратно платила. Але тоді, коли я захворіла, мені було не до цього. Ось так і прострочили — розвела вона руками. Борю аж затрясло.

— Ти знаєш, коли я на тебе одружився, твоя безвідмовність мене на початку навіть розчулювала. Ти ж ніколи нікому не могла сказати «ні». Я ще тоді думав, яка відповідальна дівчина, така ніколи не покине в біді. Якщо щось трапиться зі мною, поруч буде. Але я ж не знав, що навколо тебе занадто багато стражденних. Яким постійно потрібна допомога і чомусь завжди в грошовому еквіваленті. І це не рахуючи твоїх родичів. Бачить Бог, я терпів. Але і будь-якому терпінню кінець приходить, зрозумій. У нас же з тобою нічого немає, крім однокімнатної квартири. Ми навіть ремонт зробити не можемо, тому що грошей немає. Не можна бути жалісливий для всіх на шкоду собі. Тому, з мене вистачить, я йду від тебе.Надя крізь сльози кивнула і опустила голову.- Якщо вирішив, йди. Ти маєш рацію, але повір, я не можу по іншому. Я не можу відмовити людині, яка просить мене про щось. Мені чомусь соромно стає за себе. Адже я можу допомогти, це в моїх силах. Знаю, що іноді мене обманюють. І мені знову соромно, що я занадто довірлива. І це замкнуте коло, але вирватися з нього не можу, прости.

Борис стомлено сказав:- Ось ти це зробила, так? Допомогла, соромно, не можу відмовити. А ти згадай, коли ми вирішили подумати про дитинуі у нас не виходило, ти звернулася до свого дядька? Що він тобі сказав ? Плати за прейскурантом і буде тобі щастя. А він на хвилиночку в тій клініці не остання людина. І так завжди. Якщо нам допомога потрібна, все відразу виявляються зайнятими і недоступними. Де справедливість? Тебе питаю, жаліслива наша. Мовчиш? Відповісти нічого? А хоч раз би відмовилася і все відразу відстануть.Надя спробувала заперечити:- Твій приклад з дядьком не показник. Він же не в приватній лавці працює, з нього теж запитують. А про інших. Не завжди у всіх знаходиться час, щоб відгукнутися. Та й не часто я просила допомоги. Незручно мені.Чоловік огризнувся.- Тобі незручно, а їм завжди все зручно. Серед ночі піднімуть і все скиглять і скиглять. Ось якби не любив тебе, давно б покинув. Та й шкода тебе без нагляду залишити, точно залишишся ні з чим. Казочку про свої проблеми розкажуть і ти вперед. Квартиру продаси і повір, ніхто не допоможе, коли ти на вулиці залишишся.І тут, як точка в їх суперечці, задзвонив телефон. Надя нерішуче натиснула на кнопку. Чоловік єхидно додав:

— Почалося. Ану, включи гучний зв’язок. — З трубки пролунало: -Наденька, рідна наша. Опора і надія нашої сім’ї. Мій Ванька в біду потрапив. На тракторі в сарай сусіда заїхав. Їй Богу, випадково. Тепер Матвій компенсації вимагає. Каже, що кури там були, кози. Обманює він, Надюша. У нього крім собаки приблудної, та трьох гусей, нікого не було. Образився він на Ваньку за те що той йому город НЕ зорав, тому і наговорює. А з Матвієм сперечатися марно, у нього все тут під контролем. Його брат у нас в селі у старости шофером працює. Хто ми проти нього. Так ніхто. Ми ж не чужі люди, ти мені племінниця рідна, за тітку Галю, дружину дядька Петра. Допоможи.Надя дивлячись на усмішку чоловіка, запитал — Тітка Віра, давно запитати хотіла. Пам’ятайте, ви у мене грошей попросили на корову. Я вам вислала. Натомість ви обіцяли мені раз в тиждень, молоко з сиром через дядька Рому відправляти. Минуло півроку і я до сих пір все в магазині купую — в трубці почувся шум, неначе її прикрили рукою. Але мабуть не сильно, тому Надя і Борис почули — Що їй сказати? — І чітку відповідь — Скажи, що пішла корова її з дому і не повернулася. Мабуть на південь подалася — і регіт, явно нетверезий. — Ось, телепень. Що, так і сказати.

Сам же казав, подзвони Надька, нехай грошенят підкине. Вона в місті живе, багачка. А ми копійки не бачимо.Тут уже Надя не стрималася і натиснула на відбій.- Тепер зрозуміла? Ти для них гаманець, причому бездонний. Давай так. Ми міняємо номера телефонів і забиваємо на всіх твоїх стражденних. Або розлучаємося. Раз і назавжди — сказав Борис. Надя заплакала і притулилася до чоловіка — Чому вони зі мною так? Адже я як краще хотіла — він притиснув її до себе. — Таке життя, Надя. Не можна бути хорошою для всіх. Треба вміти відмовляти. Інакше тебе надовго не вистачить. Вони навіть плакати не будуть, просто знайдуть таку ж, безвідмовну.

Михайло дуже любив свою дружину, але тещу дух не nереносив. Вона була жінка вла дна і вічно щось бубо ніла собі під ніс. Їй було лише п’ятдесят п’ять років. А вона у свою чергу теж недолюб лювала Михайла, тож почуття у них були взаємними. Вона з першого дня показувала своєму зятю свою неnриязнь до нього. Адже вона хотіла найкращого для своєї дочки. Щоб її обранець мав будинок, машину та високооnлачувану роботу. А Михайло під ці критерії не підходив: він був простим учителем музики в школі. Саме там він і познайомився зі своєю дружиною. Олена закінчила педагогічний інститут та влаштувалася на роботу до школи.

Вона одразу помітила Михайла. Він був серйо зним і в міру суво рим із дітьми. А ще страաенно приваб ливою молодою людиною. Їхній ро ман був стрімким. Буквально за кілька місяців вони з’їхалися і почали жити в комуналці, яка дісталася Михайлу від батьків. А вже за рік зіграли весілля. Після весілля вони вирішили nродати комунальну квартиру, взяти трохи rрошей у kредит та придбати маленький приватний будинок. Теща, зрозуміло, була nроти. Вона не могла зрозуміти, як можна цікаве міське життя обміняти на ну дне в передмісті.

Вона всіляко намаrалася відмо вити молодих від цієї витівки, але в неї нічого не вийшло. І в результаті вони переїхали до свого заміського будинку. Там була лише одна кімната, а санвузол був із кухнею. Як і належить, вони запросили рідню на новосілля. Приїхали батьки Михайла та мати Олени. Мати з батьком Михайла позитивно оцінили придбання дітей і щиро привітали їх, а мама Олени, як завжди, вислов лювала своє невдово лення та обу рення. Їй усе було негаразд. Але навколо будинку були справді красиві місця. Коли вечір добігав кінця, молодята проводили батьків Михайла додому, а мати Олени виявила бажання залишитися. Сказала, що вже пізно автобуси не ходять.

Вони постелили матері на підлозі біля грубки. Коли вона це поба чила, то стала обурю ватись і лая тися з ними. — Цікаво виходить, я що спатиму на холо дній підлозі? І що ви робитимете, якщо я захво рію? Я краще з вами ляжу. В тісно ті та не в образі. А на майбутнє запам’ятайте: я у вас часто гостюватиму взимку. Мені ну дно вдома однієї. Тоді Михайло сер дито відповів тещі: «Я не спатиму ні з ким, крім своєї дружини!». Сказав, що йому все одно обра зиться чи вона ні, але цьому не бува ти. Після цих слів теща поїхала додому на таксі. І з того часу вони не розмо вляють.

Чоловік мій добре заробляв, був бригадиром на будівництві, їздив на заробітки, тож у нас завжди гроші були. Ми з чоловіком вирішили подбати про майбутнє наших дітей, і наразі була можливість забезпечити їхнє житло. Ми купили дві ділянки недалеко від нас, збудували два однакові будинки для наших дітей. Першим заміж вийшла донька, одразу із чоловіком переїхали жити окремо. Потім син одружився і одразу пішов жити в новий будинок. Ми з чоловіком їм не заважали, до їхніх родин не втручалися, лише час від часу допомагали фінансово.

Поки ми працювали, ми нічого не потребували, але роки йшли, а тепер ми пенсіонери. Тепер ми потребуємо їхньої допомоги, але діти наче нас забули, навіть у гості не заглядають. Живуть від нас через вулицю, донька не працює, сидить з дитиною, але й не має часу прогулятися до нас. Нещодавно мій чоловік захво рів. Цілий місяць лежав у ліkарні. Ми живемо в селі, я щодня автобусом їхала до нього до ліkарні. Незважаючи на те, що син має машину, він жодного разу не запропонував підвезти мене.

Ні він, ні дочка, батька за весь місяць не відвідали. Чоловік дуже переживав, що його діти так і його не відвідали. Єдине, що я попросила їх, щоб мені допомогли картоплю викопати, знехотя погодилися. Прийшли в суботу, пів городу викопали і опівдні пішли. Мені довелося заплатити сусідові, щоб решту викопати. Дуже nрикро і бо ляче дивитись на своїх дітей, на їхню байдужість. Ми з чоловіком у банку відкладали гроші, думали потім дітям віддамо. Але тепер я гадаю, що ці гроші нам самим знадобляться.

Мені майже 60 років, я все життя прожив зі своїм першим коханням Ніною. Ми разом за 40 років стільки всього пройшли, були у нас і сварkи, і розлу чалися навіть, але обов’язково сходилися . Всі найкращі моменти життя у мене пройшли з Ніною, у нас народилося 3 дітей. Нині вже багато онуків. У нас величезна сім’я, всі щасливі та здорові. Я думав, що мені нічого в житті і не потрібно, все є… але це було, доки я не зустрів Катю. Їй тридцять років, і саме вона змусила мене знову відчути себе молодим.

Я навіть не пам’ятаю, як так сталося, що я так сильно полюбив цю жінку. Але в мене ні дня не минає, щоб я не згадував про неї. У кожній жінці я шукаю її обличчя, вона мене просто зачарувала , і без неї я не уявляю свого життя. Днями Катя сказала мені, що більше не хоче залишатися у ролі kоханки. Катя сказала, що настав час мені вибирати, з ким я хочу залишитися: з нею чи зі своєю сім’єю. Це для мене зараз найважче випробування у житті, жа хливий вибір. Я одного боку, я дуже люблю свою велику та дружну сім’ю.

Ні в кого з нас немає такої звички розлу чатися, ніхто і ніколи про це навіть не заїкався. Як би ми з Ніною не сва рилися, але завжди приходили до якогось компромісу. З такою людиною, як Ніна, не страшно в житті нічого, я знаю, як вона буде робити в різних ситуаціях, ми знаємо один одного найкраще. Але, з іншого боку, моя Катя. Вона подарувала мені нове життя, я так давно не відчував це. З нею я прибуваю у вічній ейфорії. Катя дарує мені цей настрій, але Ніна подарувала мені більше — Сім’ю.

Був суботній ранок. Чоловік поїхав до мами — допомагати. Адже вона ж сама не може холодильник розморозити. Повернувся він підозріло швидко, та ще й не один. — Господиню! Приймай гостей! — я крізь сон почула голос Лідії Микитівни. «Ну які чорти її принесли?» — приречено подумала я і вилізла з-під теплого пледа. Мама чоловіка була не єдиною гостею; у неї з-за спини визирали цікаві мордочки племінників. Чоловік похмуро мовчав, винувато дивлячись на мене. — Не стоїмо, проходимо, проходимо! — скомандувала свекруха онукам. — Олег, сходи, допоможи вантажникам, так швидше буде — у них оплата адже погодинна, будуть повільно рухатися, до вечора.

Племінники розбіглися по квартирі, чоловік пішов. Свекруха лагідно обняла мене за плечі і сказала: — Підемо, дитинко, поговоримо. Мій сонний мозок судорожно розумів: племінники, явище свекрухи, якісь вантажники. Логічно зв’язати все це у мене не вийшло, тому я слухняно побрела за Лідією Микитівною. На кухні вона поставила чайник і дістала чашки. — Тобі чай або каву? — поцікавилася вона. — Кава, — оторопіло відповіла я. Підозріла поведінка свекрухи мене спантеличила: зазвичай вона зі мною взагалі не розмовляє, а якщо з її рота і вилітають слова, призначені для моїх вух, то вони, як мінімум, образливі.

— Що вам потрібно? — в лоб запитала я у Лідії Микитівни. Відповісти вона не встигла — пролунав дзвін розбитого скла. Я схопилася і побігла в кімнату. Племінники, що розбили півметрову вазу, закидали оскільки під ліжко. — Припиніть! Кроком руш в вітальню, дивитися мультики. З дивана не вставати, поки не покличуть. Ясно? — рикнула Лідія Микитівна. — Так, бабуся, — хлопчаки покинули місце злочину і пішли в вітальню. Свекруха принесла віник з совком і почала прибирати осколки. В цей час відкрилася вхідні двері. — Ліжко куди нести? — запитав незнайомий мені голос. — Он туди — направо, в маленьку кімнату, — відповів чоловік.

Я вискочила подивитися, що там за ліжко. Ліжко не була ліжком в прямому сенсі цього слова. Це були запчастини від дитячої двох’ярусної ліжка, на якій спали діти Ксюши, сестри чоловіка. Ті самі діти, що п’ять хвилин тому розбили мамин подарунок. — Мені хтось пояснить, що відбувається? — запитала я, нарешті, усвідомивши масштаб катастрофи, що насувається. — Золотце, ти тільки не лайся. Племяшкі поки у нас поживуть, Ксюшу в лікарню поклали, місяць-два вона там буде лежати. Мама з онуками не справляється, вони поки у нас поживуть, — заторохтів чоловік. — В якій лікарні Ксюша лежить? В Пхукеті? У Росії, що, лікарень немає, тепер всі в Таїланд їздять лікуватися? — з сарказмом запитала я. — А ти звідки знаєш? — влізла свекруха.

Я знайшла телефон і відкрила профіль Ксюши в соцмережі. Фотографія тижневої давності — на борту літака, і останній тиждень кожен день по 50 фотографій пальм, пляжу і Ксюшіной п’ятої точки в бікіні. — У лікарні, так? — запитала я. — Клас, я б сама в такій раз на рік з задоволенням лежала б. — Вона кинула дітей — тихо сказала Лідія Микитівна. — Знайшла хмиря при грошах, речі зібрала і кинула, залишивши записку. Ось, прочитай. — свекруха простягла мені листок з карлючками.

— А брехати навіщо? — поцікавилася я. — Сподіваємося, що одумається і повернеться. Чи не хотіли сміття з хати виносити. Та й ти б не погодилася дітей Ксюшкіних прихистити, — важко зітхнув чоловік. — А хто сказав, що я взагалі погоджуся? — почувши мої слова, чоловік з матір’ю перезирнулися. — Вони — некеровані. Вони мені всю квартиру рознесуть. Хто буде відшкодовувати? — Ти тільки про гроші і думаєш. Твоя сім’я потребує допомоги! Ти повинна нам допомогти! — з пафосом вигукнула Лідія Микитівна. — Так? А з яких це пір я стала членом вашої родини? Ви самі завжди говорили — я ніхто, звати мене ніяк. Що ніколи Ваше благородне сімейство не зійде до такої, як я.

Що в житті змінилося? Допомога потрібна стала? Попросили б, може, і не відмовила б. А особисто вам, Лідія Микитівна, і Вашій гадюці-донечці, я нічогісінько не винна. Забирайте дитячий сад, командуйте вантажникам — нехай все виносять назад — висловилася я. — Рідна, ти не можеш … — почав чоловік, але я його перервала. — Та хіба? І хто мені заборонить? Це квартира моїх батьків. І мені вирішувати, що я можу, а що я не можу. Може, тобі нагадати, що твої мати і сестра кілька років змішують мене з брудом? Що вони ходять сюди, як до себе додому? Що Ксюша вчила своїх дітей посилати мене матом і весело сміялася, коли вони це робили? Ні! Вони тут жити не будуть. Зрештою, у них окрім бабусі є ще й батько. Все, розмова закінчена. У вас 10 хвилин щоб забрати дітей, їх причандали і піти. Час пішов! Чоловік, який пішов проводити мати і племінників, так і не повернувся. Він надіслав повідомлення, що розчарувався в мені. І чорт з ним і його … сімейкою. Повинна я, бачте. Кому повинна — тому прощаю!