NEWS 2SWEET

Ми хочемо поділитися з вами однією історією про цю мужньому молоду людину, яка врятувала життя всім пасажирам маршрутки. Давайте поширимо її, щоб про неї дізналося якомога більше людей! Увечері, близько о пів на восьму, у водія маршрутки стався інсульт і він втратив свідомість. Його нога весь час тиснула на газ і автобус мчав дуже швидко, зачіпаючи зустрічні автомобілі. У салоні перебувало п’ять осіб, включно з маленькою дитиною.

17-річний Андрій Зубатов — один з тих, хто перебував у транспорті. Хлопець не розгубився, пробрався на місце водія і натиснув на гальмо, зупинивши машину.

«Водій сидів за кермом, нога була на педалі газу. Автобус мчав з шаленою швидкістю. Одне перехрестя проскочили, потім друге: при цьому автобус зачепив зустрічні автомобілі. Пасажири захвилювалися ». У Автобусі » Пазік » незручно підібратися до педалей управління. Але Андрій зміг застрибнути до водія, скинув ногу, якою був натиснутий газ, намацав педаль гальма і натиснув на неї — розповів Михайло Малишев, начальник служби УМВС.

Під час зупинки автобус розвернувся і мимохіть зачепив стовп, проте в результаті ніхто не постраждав. Андрій навчається за спеціальністю «технічний ремонт автомобілів», і директор коледжу зазначив, що в екстреній ситуації він поступив професійно: не тільки на дотик знайшов педаль гальма, але і правильно натиснув, плавно, не різко, в іншому випадку маршрутка могла б просто перевернутися.

Іра та Сергій були одружені вже два роки, але дітей у них не було. Мама Сергія дуже хвилю валася через це. На просила сина відвезти дружину на обстеження до клініки, де працює її знайома, щоби все дізнатися від лікаря. А то раптом невістка обдурить. Іра здала всі ана лізи, і виявилось, що вона не може мати дітей. Мама Сергія одразу сказала, що треба роз лучатися, Сергій одразу ж зажадав роз лучення. Адже він чоловік і йому потрібні спадкоємці, а Іра не може наро дити йому дітей. Іра заnлакала. Їй було дуже приkро і бол яче, що її kоханий так з нею чинить. А вона зібрала речі і переїхала до батька. Матері не стало три роки тому і батько почав пити.

– Не пощастило тобі, дочко, хто з такою одружується тепер, – просто сказав її тато. Було дуже важко, але Іра наважилася жити далі. Якось зустріла однокласника, який запросив її до кафе. Вона завжди подобалася Миколі, а Микола подобався їй. Дізнавшись, що Іра тепер вільна, він запропонував їй зустрічатися. Іра сказала, що була б не проти цього, але відразу хоче сказати, що має nроблеми, і лікарі сказали, що вона не може мати дітей. Микола спитав, чи ходила вона до інших ліkарів. Але ж вона не ходила. Вона одразу прийняла цю новину з трудом, впала духом і більше не обстежувалася.

Микола сказав, що все одно хоче з нею зустрічатись, бо вона сильно йому подобається, а дітей можна всиновити. Вона погодилася. Пішла вона на обстеження до інших клініk, і всі ліkарі твердили, що заваrітніти вона не зможе. Якось вона побачила уві сні свою маму. Раніше вона ніколи не приходила до Іри. А сьогодні вночі, як наяву, сказала Ірі, що в неї будуть діти. Треба молитись Господу. Іра прокинулася з дивним відчуттям. Коли на роботі дівчата вирішили піти до церкви, вона згадала про мамині слова. Пішла з ними. Довго молилася і розмовляла з Господом. Пішла додому, а за два місяці дізналася , що ваrітна. Щастю Іри та Миколи не було меж. У них наро дився здо ровий син. За два роки ще один, а зараз у них уже п’ятеро синів. Господь почув її і допоміг, отже, треба народ жувати…

Час наближався вже до обіду, коли Олег нарешті зміг зателефонувати коханій дружині: -Яна, все гаразд у мене. Скоро буду. Роботи багато… -Слава Богу, Олежику! Чекаю тебе. А то не могла додзвонитися… Олег був дуже засмучений. Адже сьогодні восьме березня, а в Яни не просто жіноче свято, а ще й день народження. Начебто все складалося якнайкраще, до кінця зміни залишалася пара годин і було все спокійно. А потім раптом купа роботи зʼявилося. Олег працював у рятувальній частині. Високий, міцний, сильний і при цьому найдобрішої душі чоловік. За це Яна його й полюбила… Він вийшов надвір, а тут злива. Не найсприятливіша погода для того, щоб обійти все місто у пошуках квітів. Звичайно, дружина любить його не за букети та подарунки, але все ж таки…

Подвійне свято. У їхньому маленькому шахтарському містечку не так вже й багато квіткових кіосків, тому Олег не сподівався на той, що неподалік будинку, і вирушив у центр. Але один кіоск вже був закритий, а в другому залишилися лише троянди зовсім неприємного вигляду. Доведеться йти до своєї крамнички, хоча там така непривітна Галина, продавчиня і господиня в одній особі. Коли змоклий до ниточки Олег відчинив двері магазину, продавчиня підраховувала денний виторг. -Доброго дня! Зі святом вас! -Дякую, – непривітно буркнула жінка у відповідь. -Мені б квіточок. -Ось вони перед вами, вибирайте. Олег уважно розглянув кімнатні рослини, ті самі троянди, ще були гербери… -А тюльпанчиків гарних нема? -Молодий чоловіче, хто хотів купити гарні тюльпани, приходили зранку, а не коли вечоріє. -Ну, так вийшло мені. Затримався на роботі.

-Знаємо ми, як і з ким чоловіки на роботі затримуються. -Та облиште ви, це не про мене. -Усі мужики однакові… Ось є один букет, який робила на замовлення, але за ним не приїхали. Жінка провела Олега до сусідньої кімнати, де на полицях було розставлено сувеніри. На невеликому столику красувався шикарний букет із фіолетових та білих тюльпанів. -Гарний! А скільки він коштує? -Сімсот гривень. Олег зніяковів, у нього з собою було тільки чотириста. Попросити нікому не продавати та сходити додому за грошима? Це зовсім поруч, але Яна вже більше чоловіка не відпустить. Він це точно знав, тож подався до виходу. -Що за чоловіки пішли…

Шукають квіти для жінки, а грошей у гаманці не мають. -Та нормальні чоловіки зараз. Я ж не з гулянок повертаюся, а зі зміни з роботи, виклик був у мене. І маю гроші, просто трохи не вистачає, – занервував Олег. Він вийшов надвір, де дощ лив ще сильніше. Продавчиня дивилася йому вслід у віконце. Їй стало ніяково. Вона знала від покупців, що сьогодні вранці сталося на найбільшому у місті заводі. -Виходить, що хлопець людям допомагав, а тепер поспішає додому до дружини, шукає квіти, а я з ним так грубо… Щасливий, на нього чекають. А я зараз закрию магазин і піду до подруги, такої ж самотньої… Будемо, як завжди, проводити святковий вечір удвох…

У цей момент Галина побачила, що до хлопця на вулиці підійшла якась старенька і буквально потягла його за рукав кудись у двір старого двоповерхового будинку навпроти. -Бабусю, люба, я ніяк не можу, дуже поспішаю. -Синку, дорогенький, крім тебе нема кому допомогти. Там справ на десять хвилин. Будь ласка. Поки йшли на подвір’я, старенька розповіла, що хтось підклав їм у під’їзд двох крихітних кошенят. Вона пішла додому за молоком, щоб годувати малюків, а коли повернулася – їх немає. Вискочили та залізли на дерево, тепер злізти не можуть і кричать. -Мені нема кого просити.

Сусіди у мене, знаєш, недобрі. Вічно пирхають, що я собак та кішок підгодовую. Незабаром ніч, не залишати ж їх на дереві. Підійшли до місця події. Кошенята справді кричали на весь двір. Маленькі, мокрі, брудненькі… Проте було зрозуміло, що Обоє вони рудющі. Звичайно, Олегу не важко було залізти на дерево і зняти їх. Він тримав їх у руках. Кричати вони перестали і дивилися на нього синіми з фіолетовим відливом очима. -Треба ж однакові зовсім. -Зовні не розрізниш, але один хлопчик, а друга дівчинка. Я їх одразу придивилася, коли знайшла. -Може, брат і сестра? -Може. У кого тільки рука піднялася виставити таких крихіток та ще й руденьких.

Не можна виносити руденьких, вони приносять щастя в будинок. -Руденьких? Щастя? -Так, це перевірена прикмета. -І куди їх тепер? -Не знаю, у мене своїх вихованців удома четверо. Заберу поки що, а завтра на ринок віднесу, може хто візьме на щастя. -Гаразд, бабусю, ніякого ринку. Не треба їх розлучати, якщо вони є братом і сестрою. Заберу собі це щастя. Олег уявив, як нещасна бабуся ходитиме з кошенятами по базару і пропонуватиме їх людям. А якщо не роздасть, то принесе додому, і знову пирхатимуть на неї незадоволені сусіди. -Синку, дай боже тобі здоров’я. Все-таки світ не без добрих людей.

Кошенята виявилися занадто спритними, спокійно не сиділи, лізли Олегу на шию, потім на голову. Кігтики гострі, того й дивись, куртку порвуть. Він зрозумів, що не донесе так до дому. І тут згадав, що у квітковому магазині є відділ із сувенірами, той самий, де на столику стояв букет тюльпанів. Може, у хазяйки знайдеться якась картонна коробка?

Двері магазину були відчинені, але всередині світло вже не світилось. -Вибачте, але це я знову. За допомогою до вас. -Ще хвилину й запізнилися б. Я вже збиралася закриватися. Ви по букетик? -Ні. Коробочки картонної у вас не знайдеться випадково? Господиня магазину здивовано вигнула брови і ввімкнула світло. Хлопець притискав до себе дві маленькі мокрі грудочки. -Допоможіть будь ласка. Я не донесу їх так. Може, у вас є зайва коробка від сувенірів? -О Боже, де ти їх знайшов? -З дерева зняв. Бабуся попросила. Ніяк до дому не дійду. -Он воно що. А я дивлюся у вікно, куди це тебе бабуся потягла? -Це руденькі, їх виносити не можна, вони приносять щастя в будинок. -Щастя? -Так, прикмета така.

Господиня магазину з подивом дивилася на Олега. -Які ж різні люди живуть на землі. Звичайний хлопчина, ніяк до коханої дружини не дійде. Все допомагає комусь… – подумала жінка. Тільки зараз вона розгледіла, яке добре у нього обличчя… І мужні руки, що знімають з плечей кошенят. -Знайдеться, звісно, ​​коробочка… Галина не тільки принесла з комірки картонну коробочку, а й допомогла зробити в ній отвори, а зверху закрила, щоб кошенята не вилізли. -Щиро вам дякую. І ще раз зі святом! Вибачте. Олег попрямував до виходу і вже взявся за дверну ручку, як хазяйка магазину його гукнула: -Зачекайте, хлопче. Як вас звати?

-Олег. -Ви забули квіти, Олежику. -Так ні ж… -Ви мене не зрозуміли, грошей не треба. Забирайте букет. Галина простягла Олегу фіолетово-білі тюльпани. -Я так не можу. У мене частина грошей є, а решту я вам завтра занесу. Добре? -А я так можу. І ніяких «добре». Не треба нічого віддавати зараз і заносити завтра. Це ваша дружина. Їй дуже з чоловіком пощастило, так і передайте. -Дякую! Нарешті Олег попрямував у бік будинку. А Галина ще довго дивилася вслід цьому хлопцеві з добрим серцем, букетом тюльпанів та коробкою зі щастям… …Олег не став дзвонити в двері, а тихенько відкрив двері ключем.

Яна почула звук замка і тут же вибігла в коридор. На порозі стояв Олег з букетом квітів і якоюсь дивною коробкою в руках. -Кохана моя, з днем ​​народження і восьмим березня! Я нарешті прийшов! -Дякую, Олежику, яка краса! Я такий колір тюльпанів вперше бачу. Це ти квіти по всьому місту шукав? І що це за коробка? – здивовано запитала Яна. -А в ній – щастя, – раптом сказав чоловік. Він поставив картонну коробку на диван і відкрив її. Яна заглянула в середину і ахнула. З одного кута на Яну з Олегом дивилися чотири сині з фіолетовим відливом очі кошенят, що притиснулися один до одного.

-Які ви всі мокрі! Так, першим приймає ванну Олег, а потім малюки, – радісно сказала жінка. …Після доби чергування, походів містом та гарячою ванною Олег розімлів. -Яна, я на годинку приляжу… -Звісно, ​​тобі треба відпочити. Прокинешся, і потім відзначатимемо свято. -Ти сама з ними впораєшся? -А як же! Вони дивися якісь слухняні! Кошенята смирно сиділи біля коробки, в якій їх принесли.

Яна не стала квапити події, нехай поступово освоюються самі. Але вони не поспішали, ніби не вірили, що тепер це їхній дім. Олег заснув, а Яна купала кошенят з шампунем і обтирала їх рушником, коли задзвонив телефон. Дзвонила її старша сестра Оля. -Ну, як ви там, сестричка? Святкуєте? -Ще ні. У Олега було важке чергування. Зараз прокинеться, і святкуватимемо. -То ти сумуєш? -Ні, мені зовсім не нудно. Чоловік мені коробку зі щастям подарував. -З яким щастям? -Ось завтра прийдіть увечері і побачите. -Ну, Олег в тебе ще той вигадник. -Він у мене найкращий! …Було вже пізно, а Яна з Олегом сиділи за столом і пили ігристе. Це стало їхньою сімейною традицією – восьме березня відзначати удвох, а наступного дня запрошувати у гості родичів та друзів.

Вони спостерігали, як освоюються у квартирі нові члени родини. Наїлися, пахучі після купання і кошенята, що розпушилися, діловито ходили по кімнаті. А на іншому кінці міста теж за святковим столом сиділи з ігристим дві зрілі, але самотні жінки. Обидві мали успішний бізнес, вони піднімали келихи за успіх у своїй справі. Але одна з них думала про інше – зараз їй найбільше хотілося, щоб хтось ось так само під зливою по всьому місту шукав для неї тюльпани і подарував коробочку зі щастям…

Пропрацювавши в Італії 18 років, я використала свої заробітки, щоб утримувати свою дочку та сім’ю. Двоє моїх дітей, син і дочка, зазнали різного ступеня моєї допомоги. Коли зі мною поряд завжди була моя вдячна дочка, мій син, яким маніпулює його дружина, Олена, дистанціювався від мене. Подяка моєї доньки була очевидною, коли я купила і обставила її квартиру так, щоб все було на її смак. Однак ті ж зусилля для мого сина та його дружини Олени були зустрінуті зі зневагою.

Незважаючи на очевидний інтерес Олени до моєї фінансової підтримки, вона постійно критикувала розташування квартири, мій вибір декору і навіть меблі, які я купила для їхнього нового будинку, не взявши за це жодної копійки. Втомившись від її невдячності, я добудувала квартиру, яка спочатку купувалася для них, і здала її мешканцям. Я розсудила, що якщо Олена не оцінить моїх зусиль, вона має шукати кращого у своїх батьків.

Це рішення призвело до того, що мій син та його дружина розірвали зі мною і всілякі стосунки та оселилися в однокімнатній квартирі у старому будинку. Після недавнього візиту на батьківщину, озброївшись значною сумою грошей, я сподівалася відремонтувати паркан у власному будинку. Я планувала запропонувати угоду синові: продати його однушку і об’єднати виручені гроші з моїми заощадженнями, щоб купити велику квартиру в новому будинку.

Проте Олена навіть не пустила мене до себе на поріг, заявивши, що їм не потрібні мої гроші та такі родичі, як я. Зіткнувшись із такою ворожістю, я відступила. Якби їм не потрібна була моя допомога, я б і не почала її пропонувати. У мене залишається лише одне питання: як я можу відновити свої стосунки із сином, зіткнувшись із таким опором невістки?

Оля та Ігор уже 7 років були в офіційному шлюбі. Обом під 40, а дітей немає. Коли з питали: «Чому без дітей?» Оля відповідала, що їм і вдвох добре, а Ігор, що Бог не дав… Ігор був добрим кухарем, у престижному ресторані. Але… начальство вирішило змінити ресторан на китайську. На жаль, китайської кухні він не знав. Пішов працювати у забігайлівку. У вихідні подружжя випивало під гарну закуску. Ніколи не сварилися. Шлюб був дружним.

Ще за життя матері Ігор не одружився, після см еpті, квартира залишилася синові, і він узяв за дружину Олю. У Олі була квартира, але там було так багато народу, що за першої ж нагоди вона звідти втекла в однокімнатну квартиру Ігоря. Оля була прибиральницею. Спокійна робота, не нервова. – Рідний мій, Ігореша, мій брат двоюрідний скоро приїжджає до нашого міста. Приїде до нас у гості, ти не проти? – Ти мені про нього не розповідала ніколи … раз брат – приймемо гостя. За кілька днів до них приїхав молодий хлопець, зовсім не схожий на Олю. Він був непоганий. – Дорогий, він у нас залишиться на кілька днів.

Сам знаєш, квартиру винаймати дорого, а у нас кухня велика. Та й сім’ї більше грошей надсилатиме. – А де я телевізор дивитися, він же на кухні. І цю проблему вирішили. Ігор дивувався, яка розумна та чуйна у нього дружина. Ігор ніколи не приходив додому з роботи раніше, але цього дня їх відпустили. Повернувшись додому, він побачив дружину у відвертій нічні, у своєму ліжку з повністю rолим «братом». Він нічого не сказав, розвернувся і просто пішов.

Брив вулицями, у ньому щось зламалося…. Він переночував у підвалі. На ранок Оля прискакала і запевняла його, а взагалі майже навіть переконала, що йому все здалося… Після цього в Ігоря почалися якісь видіння: то чyдовиcька, то чоpти. А на те, що робила Ольга, йому було байдуже. Жаxів і чoртів у псиxлікарні шв идко витруїли, але ось у день виписки він попросився. що його залишили тут.

Там він не сидів на місці. Всім довкола допомагав. Його призначили кухарем, виділили кімнатку, і Ігор був щасливий. Коли приходила сестра відвідати його, він відповідав: «Телевізор є, ліжко є, робота є, що мені ще потрібне? Все в мене добре, ніхто не бреше, не зрaджує. Свобода та спокій. А про Ольгу я й не хочу слухати».

Зі своїм майбутнім чоловіком Степаном я познайомилася ще в універі. Одружилися ми одразу після закінчення. З того часу ми вже 10 років як чоловік та дружина. У нас двоє чудових дітей. Чоловік одразу після універу став працювати бухгалтером. Але бентежило мене те, що він навіть не намагався просунутися кар’єрними сходами. Говорив, що йому більше до вподоби стабільність, і що він не хоче виходити зі своєї зони комфорту. Я була його протилежністю. Завжди мріяла відкрити свій бізнес, але грошей щоразу не вистачало.

Але я продовжувала вивчати сфери, які мені подобалися, щоб у потрібний момент бути готовою пірнути в цю справу з головою. Степан постійно відмовляв мене від моїх витівок. Говорив, що бізнес – справа ризикова, можна за день втратити всі свої гроші. Незважаючи на всю його критику, одного разу я відкрила власний ресторан. З часом у мене утворилася мережа, а далі я відкрила салон краси. Якось Степан підійшов до мене і сказав, що звільнився.

Сказав, що гроші у сім’ї є, і йому не завадило б відпочити. Більше того, він попросив у мене гроші на відпустку. Звичайно, я була в лю ті. Як же могла вибрати людину, яка ні до чого в житті не прагне? У результаті після кількох серйозних сkандалів я подала на розлу чення. Степан подав на мене до су ду, але не зміг отримати й відсотка мого бізнесу, бо я все завчасно оформила на свою маму. З одного боку, було неприємно розвалювати сім’ю. Але ж і мене можна зрозуміти.

Десятирічна Віка розпитувала бабусю, коли вони виходили з церкви, де бабуся щойно дала гроші жінці на сходах. “Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти на пенсії, але все одно працюєш удома та в саду”. “Деякі люди не можуть працювати, Віка. Вони можуть бути надто слабкими”. “Але мама каже, що люди, які просять милостиню на автобусній зупинці, просто прикидаються і можуть бути багатшими за нас. Можливо, та жінка, якій ти допомогла, багатша за тебе…”. “Це її совість, а не моя”, – відповіла бабуся, – “на її вивісці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи так це насправді, судити не мені.

Кожен колись повинен відповісти за свої вчинки.”. Коли вони йшли додому, Віка відчула, що бабуся згадує якусь подію з минулого. “Ти щось згадала? Розкажи мені!” – попросила вона. “Добре, я розповім тобі історію після вечері.” Пізніше, чистячи горох на веранді, бабуся розпочала свою розповідь. “За три роки до мого заміжжя в нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій, гарний, працьовитий. Він здивував усіх, одружившись з бідною дівчиною-сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і жили вони мирно, поки трагічна пожежа не забрала життя їхнього малюка, поки Андрія не було вдома, а Люба бігала у справах…”.

Бабуся розповіла, як у селі намагалися врятувати їхній будинок і як Люба, спустошена, почала штовхати коляску з колодою, загорнутою в пледик, як немовля, прикидаючись, що то Василько. Місцеві жителі називали її божевільною, але вона продовжувала допомагати іншим, працюючи не за гроші, а за їжу для себе і для сина. “Через роки, під час пожежі, Люба врятувала хлопчика з палаючого будинку але загинула сама. На її похороні ми дізналися, що більшу частину своєї пенсії вона відправляла до дитячого будинку”, – закінчила бабуся. “А хлопчик, якого врятувала Люба?”, – Запитала Віка. “Це Володимир, директор нашої школи”, – пояснила бабуся, – “пам’ятай, кожен вчинок залишає свій слід, видимий чи ні”.

Я була в магазині поруч з моїм будинком, коли туди увійшли двоє діток: хлопчик і дівчинка. Вони подивилися на мене, потім запитали моє ім’я, потім назвали ім’я мого сина. Коли я запитала, навіщо їм я і мій син, хлопчик сказав, що вони мої онуки. Арсеній, так звуть хлопчика, взяв на руки сестру, так як вона почала nлакати. Я, коли подивилася на дівчинку, відразу зрозуміла, що це дочка мого сина. Вона була так на нього схожа. А хлопчик був копією колишньої невістки. Я взяла для дітей смаколиків, і ми разом пішли додому.

Вдома вони розповіли мені, що сталося, і як вони знайшли мою квартиру. Виявляється, що нинішній чоловік моєї невістки вигнав дітей з дому, коли та лежала в пологовому будинку. Цей чоловік сказав їм, що діти заважають їм. А знайшли вони мене, бо хлопчик пам’ятав дороrу і мою квартиру. Я була в աоці, адже йому було всього 6 років. Поки я поклала дівчинку, Арсеній розповідав мені все. На наступний ранок я забрала дітей, і ми разом пішли в nологовий будиноk. Бачили б ви обличчя моєї колишньої невістки, коли вона побачила мене, та ще й разом з дітьми. Вона відразу почала кричати, запитала, що ми тут робимо, і на моє запитання — чи не рада вона дітям своїм — вона відповіла, що я можу їх забрати до себе.

Їй вони не потрібні. Я відразу забрала дітей, написала про все синові: він жив у Німеччині. Того ж вечора він відповів мені, а через два дні був тут. Оформив всі документи, забрали дітей до себе. Колишня невістка з радістю все підписала і віддала речі онуків. Я влаштувала онука в школу, а внучку — в дитсадок поруч з моїм будинком. Син мій подякував за те, що я не залишила дітей; а як я змогла б? Ось зараз ми живемо вчотирьох, діти раді, ситі, здо рові. І я рада, адже дуже хотіла побачити онуків, але через обставини, що склалися ніяк не могла.

Сьогодні день мого народження, але я нещасливий, бо знаю, що вдома на мене ніхто не чекає. Зазвичай всі свята в будинку відзначають із шиком та блиском, але тільки не моє свято. У моєї тітки Галі є дві доньки, то в їхні дні народження ми всі йдемо в ресторан, а мене навіть не вітають. Не любить мене ніхто, але раніше все було по-іншому. Коли мої батьки були живі, ми всією сім’єю ходили на каруселі, їли морозиво, а іноді мама кликала клоунів, яких я дуже люблю.

Мої дні народження були веселими та яскравими, я отримував багато подарунків від батьків та друзів. Жаль, що все це тепер лише спогади. Батьків не стало два роки тому; іноді я думаю, що всім було б краще, якби і я пішов разом із ними на небо. У тітки Галі мені погано, її дві дочки мене завжди дражнять, а коли я заступаюся за себе, то їхня мама ставить мене в кут.

Це так несправедливо. Продзвенів дзвінок, всі зібралися йти додому, а я все сидів на місці. Це помітила моя вчителька і підійшла до мене. — Коленько, а ти чого сидиш, додому не збираєшся? У тебе ж сьогодні день народження, тебе вдома зачекалися – лагідним голосом сказала вона мені. Я розплакався. Не зміг стримати сльози.

Розумію, що я чоловік, що мені 11 років, я не маю плакати, але в цей момент я не зміг стримати сліз. Я розповів Анастасії Вікторівні все те, що я мав на душі. Вона мене не перебивала, спокійно вислухала. Коли я перестав розповідати про свою непросту долю, то вчителька дістала з сумки плитку шоколаду та вручила її мені. Я був дуже радий, ніби мені подарували найкращий подарунок у світі.

Я обійняв її, а вона мене поцілувала в верхівку. Вона попросила мене сходити з нею до психолога. Те саме я розповів шкільному психологу Олені Матвіївні. Я бачив, як у жінки розплакалися очі від моєї історії. Вона погладила мене по голові та попросила вийти. Я недовго чекав на класну керівницю, вона вийшла і запропонувала проводити мене до дому. Вона піднялася зі мною у квартиру. — Галино Олексіївно, прошу вас завтра прийти до школи.

На нас чекає серйозна розмова — сказала вчителька і пішла. Наступного дня ми з тіткою Галею разом пішли до школи. Вона зайшла до кабінету до психолога, де з нею поговорили про мене. Вийшла вона з кабінету з кислим обличчям, я злякався, що вдома на мене чекає сильна порка, але цього не сталося. Тітка Галя була до мене добра і ввічлива, вона навіть спитала мене, що я хочу на вечерю: раніше такого не було.

Галина з Петром дружили з самого дитинства. Уже в дитячому саду вони були не розлий вода. Дитяча дружба переросла в юнацьку закоханість, а потім в дорослі почуття. Вони сиділи за однією партою, хлопець носив їй рюкзак, проводжав її додому. Ще з дитинства Петро говорив, що поведе її під вінець. Все в селі вже сприймали їх як чоловіка і дружину. Галина вже давно чекала від Петра пропозиції. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх все знають, тому їх весілля чекали давно. У цей день у Галини була дуже хороша новина для Петра. Молода пара гуляла по берегу річки, коли Галина схилила голову і тихо сказала: — У мене є одна новина. У нас буде дитина.

Петро трохи помовчав, а потім сказав: — Добре, тоді в суботу чекай сватів. Дівчина підстрибнула від радості, не помітивши, що на його обличчі не було радості. Ось і довгоочікуваний день настав. Галина з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, накрили стіл, все прибрали. Правда, рідним Галина нічого не розповіла, нехай буде сюрприз. А готувалися все одно, тому що чекали гостей. В той день дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Кожні п’ять хвилин визирала у вікно. Вона вже почала хвилюватися. Вже і гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що доносився з двору. Кілька разів вибігала на вулицю. Уже й сонце сіло за горизонт, а Петро так і не прийшов.

На наступний день Галина сиділа на зупинці і вже навіть не плакала. Здавалося, що все сльози виплакала вночі. Вона розуміла, що Петро її кинув. Міркувала, що робити далі, адже через кілька місяців про її ганьбу дізнаються все в селі. Як дивитися людям в очі? А батьки? Що скажуть вони? Раптом до її руці хтось доторкнувся. Підняла голову, й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчик років шести і почав плакати, примовляючи: — Мама, мамочка, де ти була? Я так довго тебе шукав! Галина не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обняв Галину. Вона обняла дитину і заспокоїла.

Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати: — Вибачте. Просто Денис дуже сумує за мамою. Син залишився зі мною. Взагалі, він ніколи так не поводився. Навіть не знаю, що на нього найшло. А у вас що за біда? Чому очі заплакані? І Галина несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві. Він помовчав, а потім запропонував: — Тоді виходьте за мене заміж. Денис вас недарма в мами вибрав. Може, це знак долі? І вашу дитину я як рідного ростити буду. А дасть Бог, і спільних дітей наживемо. — Але я навіть не знаю, як вас звуть. — Промовила дівчина. — Олександр. — Відповів незнайомець. — А мене Галина. Через місяць зіграли невелике весілля.

Переїхали жити в село до Олександра, подалі від пліток односельчан. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Олександра за працьовитість і справедливість. А ще він був щирим і добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала Галина, що її чоловік — голова колгоспу. Дуже вони полюбили один одного. Щасливе життя прожили, у них з’явилося ще двоє спільних дітей. І любили всіх, як рідних. Через багато років зібралися в їхньому будинку діти і внуки. Святкували золоте весілля батьків. Денис схилив голову на мамине плече і тихо сказав: — Пам’ятаєш, мама, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш.