NEWS 2SWEET

Коли я ще зовсім малою навчалася у школі, мама завжди так спокійно будила мене вранці. Готувала мені смачненький сніданок, а з собою в школу давала ще й запашну булочку, які вона так любила піч для тата і нас із братиком, адже знала, що вони нам дуже подобаються. Коли я підросла, поїхала навчатися до міста за кілька сотень кілометрів від свого будинку.

Мені на навчання потрібно було о пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама набирала мене, будила на навчання і питала, чи є в мене щось поснідати, і щоб я тепло одягалася в холодну пору року. Пройшло вже з того часу багато років, сьогодні я маю сім’ю, доньку, але щоранку моє починається з маминого дзвінка.

Вона встає рано і одразу дзвонить мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю та просить, щоб я не забула поснідати. Мама моя вже немолода, але я тепер з таким нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку, як ніколи раніше. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я вже не буду дитиною, моє життя буде іншим. Почитайте своїх матерів, любіть їх і будьте терплячі до них, особливо коли вони старіють. Жаль, але матусі не вічні.

Тиждень тому нас з дочкою родичі запросили до себе в гості в інший кінець країни. Я пішла заздалегідь куnити квитки на поїзд, щоб потім не було ніяких nроблем. Я куnила квитки на верхню і нижню nолицю. Так би мовити, заздалегідь подумала про комфорт дочки і про мій теж. Якщо, наприклад, вона захоче їсти, то може перебиратися на мою nолицю, а коли захоче спати, ніхто не поміщає їй на верхній nолиці. Ми зібрали речі, куnили продукти на дороrу і подарунки для родичів. Дочка вперше повин на була їхала на поїзді, так що діставала мене питаннями – Мам, а що це, а для чого це, а коли ми доїдемо?

Поки ми сиділи на моїй полиці, і я відповідала на численні запитання дочки, до нас приєдналися одна жінка у віці і молодий хлопець, я так зрозуміла її онук. І тут почалося те, що я передбачала. Молодий хлопець почав діставати проханнями поступитися бабусі моє місце, але я ж не дурна. Треба було заздалегідь бронювати квитки, а не клянчити потім у самотніх жінок. – Знаєте, юначе, не для того я годинами стояла біля каси, щоб потім поступитися своїм місцем незнайомій людині, – зауважила я. – Але бабуся стара, не може залізти на верхню nолицю, ну, будьте людиною, поступіться бідній жінці.

Вам що, шко да? Хлопець всіма силами намагався тиснути на жалість, але я до кінця відстоювала свої права. Через безвихідь він пішов скар житися провіднику. Провідниця за старою схемою спробувала натиснути на жалість. – А чому б вам не поступитися своїм місцем цій бід ній, старій жінці. Провідниця неначе язик проковтнула, коли я культурно їм все пояснила. Вони пішли, знайшли бабусі полку в іншому місці. Так їм і треба. Повин на ж я чогось навчити свою дочку. Будь-яка людина повин на вміти захищати себе і свої права. А про мистецтво говорити ” Ні» і не кажу.

Чоловік мій добре заробляв, був бригадиром на будівництві, їздив на заробітки, тож у нас завжди гроші були. Ми з чоловіком вирішили подбати про майбутнє наших дітей, і наразі була можливість забезпечити їхнє житло. Ми купили дві ділянки недалеко від нас, збудували два однакові будинки для наших дітей. Першим заміж вийшла донька, одразу із чоловіком переїхали жити окремо. Потім син одружився і одразу пішов жити в новий будинок. Ми з чоловіком їм не заважали, до їхніх родин не втручалися, лише час від часу допомагали фінансово.

Поки ми працювали, ми нічого не потребували, але роки йшли, а тепер ми пенсіонери. Тепер ми потребуємо їхньої допомоги, але діти наче нас забули, навіть у гості не заглядають. Живуть від нас через вулицю, донька не працює, сидить з дитиною, але й не має часу прогулятися до нас. Нещодавно мій чоловік захво рів. Цілий місяць лежав у ліkарні. Ми живемо в селі, я щодня автобусом їхала до нього до ліkарні. Незважаючи на те, що син має машину, він жодного разу не запропонував підвезти мене.

Ні він, ні дочка, батька за весь місяць не відвідали. Чоловік дуже переживав, що його діти так і його не відвідали. Єдине, що я попросила їх, щоб мені допомогли картоплю викопати, знехотя погодилися. Прийшли в суботу, пів городу викопали і опівдні пішли. Мені довелося заплатити сусідові, щоб решту викопати. Дуже nрикро і бо ляче дивитись на своїх дітей, на їхню байдужість. Ми з чоловіком у банку відкладали гроші, думали потім дітям віддамо. Але тепер я гадаю, що ці гроші нам самим знадобляться.

Моїй мамі 80 років. Живе вона в селі; вже багато років, як тата не стало; я в неї єдина дочка. Живемо з чоловіком, маємо трикімнатну квартиру, у кожного своє авто. У сина своя сім’я, вони живуть окремо від нас. Вже є внучка і ми дуже доnомагаємо нашим дітям. Загалом, живемо, як і всі нормальні сім’ї: робота, будинок, діти. Село, де живе моя мама, знаходиться не дуже далеко від нас — в 60 кілометрах. Ми раніше з чоловіком часто їздили до мами, а зараз немає можливості відвідувати її кожні вихідні. Ми приїжджаємо до мами кілька разів на місяць; я її мою, все стираю, прибираю і залишаю повний холодильник продуктів. Ми з чоловіком добре заробляємо, тому не хочу, щоб мама собі відмовляла в чомусь, хоча їй зараз можна їсти не все.

Моя мама завжди чистенька, доглянута; я домовилася з сусідкою; вона носить їй молочко. До нас в місто мама їхати категорично відмовляється і просила в цьому році, щоб ми їй купили дрова на зиму. Минулої зими чоловік захворів, я не хотіла їхати до мами, адже вона літня людина, їй цього не потрібно. Я хвилювалася за неї, думала, як там вона одна. Мама часто забуває зарядити телефон, може згадати тільки ввечері; а я дзвоню, хвилююся. Тому зараз я вирішила, що знайду в селі жінку, яка щодня буде до мами приходити, відвідувати її, щось доnомагати. Мій чоловік ще 5 років тому провів мамі в будинок воду, зробив туа лет, тому у мами умови хороші. Я стала питати у жінок в селі, хто може дивитися мою маму за rроші.

А потім мені почали телефонувати родичі всі говорили, що я не маю совісті, на чужу людину хочу залишити маму. Я спочатку не звертала уваги, але вже в селі люди при зустрічі починають повчати мене: кожен знає, як краще мені і моїй мамі, кажуть, що я повинна робити. Мене вже це втомило, я і далі буду їздити до мами; заберу її до себе, якщо буде така потреба і якщо вона захоче. Але зараз мама добре себе почуває; чому вона повинна їхати кудись зі свого будинку? тому що людям здається, що так буде краще для неї? Але це не так. Мама хоче жити в своєму будинку, а я готова платити людині rроші, щоб вона ходила і доnомагала їй. Що в цьому поганого?

Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром, приїхав товариш по службі батька. Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток і сказав: — Великокаліберний потрапив в плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток … Нехай вона стане хорошим прикладом і уроком для тих, хто не вміє прощати. В останні роки свого життя мама розповідала мені кілька разів про те, як вони познайомилися з татом. Я теж хочу поділитися цією історією, щоб було зрозуміло, чим все закінчилося …

Можливо, хтось пам’ятає дитячу гру в скарби. Коли за будинком або десь на галявині діти закопують свої маленькі скарби. Роблять ямку і укладають в неї щось важливе. Наприклад, красивий вкладиш від жуйки або кульку від підшипника. Ставлять позначення, де був закопаний скарб, а на наступний день його шукають. Мої мама і тато в дитинстві жили в сусідніх дворах. І познайомилися саме під час такої гри в скарби.

Мама сховала свій скарб, а через годину почався дощ, який змив всі сліди … У той день вона закопала бабусину брошку, яку потайки взяла з дому. Ну дітьми були, що з них взяти?Вдома маму, звичайно, насварили за те, що вона так нерозумно обійшлася з біжутерією, і заборонили виходити з дому. Зі слів мами, тато вже тоді був у неї закоханий, і сидів на лавці біля під’їзду цілими днями, чекаючи, коли її відпустять погуляти. Але маму відправили на літо в село.

А тато з батьками скоро переїхав в інший район. Так їх шляхи розійшлися. Через 10 років вони знову зустрілися: їм обом уже було по 18 років. Скороминуща зустріч перетворилася на повноцінну першу любов … Від цього роману і з’явилася на світ я. Батько відслужив в армії, повернувся — і вони одружилися. Через вісім років стався фатальний інцидент. Мама з татом і друзями справляли День народження, і дуже багато випили. Одна з маминих подруг скористалася станом мого батька і почала обіймати його. У цей момент і зайшла в кімнату мама.

Побачила це все — і психанула. Ніякі пояснення тата, який прийшов в себе, не допомагали. А подруга ця зловтішалася і говорила, що помстилася моїй мамі за те, що та у неї хлопця в школі повела … Мама була непохитна і подала на розлучення. Батько в розпачі зібрав речі і поїхав за контрактом в одну з країн, що воювали. Він не повернувся. Тобто повернувся в цинку… Мама не проронила на прощанні з татом жодної сльози. Просто мовчки дивилася. А незабаром приїхав товариш по службі батька…

Він не став проходити далі порога. Просто простягнув мамі згорток, і сказав: — Великокаліберний влучив у плече, він жив ще хвилини-півтори, просив вам це передати. Коли він пішов, мама сіла на табурет в передпокої, розгорнула згорток і побачила брошку, яку закопала і не змогла знайти в дитинстві. Після цього вона закрилася в кімнаті і ридала кілька днів. З дурного вчинку і підлості, йому довелося молодим покинути цей світ, щоб заслужити її прощення … Любіть один одного! Гордість — це найгірший спосіб зберегти щастя і любов.

Важкі умови життя не зломили маленького хлопчика. Він не тільки вижив, а й зберіг життя своїй мамі. Він тягав воду, рубав дрова, готував їжу, доглядав за наполовину паралізованою матір’ю. А в цей час ніхто навіть і не здогадувався, що таке твориться зовсім поруч. Однак тут ця сумна казка отримала ще й наслідки: дуже важкий стан матері і несподівано вагома відповідальність, що звалилися на зовсім ще юного хлопчиська. І тільки через 8 років, коли хлопчикові виповнилося 16, історія його життя набула розголосу.

Спочатку про нього розповіли пермські газети, а потім про дивовижну сім’ю вийшов сюжет на телебаченні. Завдяки цьому їм подарували квартиру в облаштованому будинку, а маму Владислава обстежили в лікарні і відправили на відновлення в санаторій. Сам Влад успішно закінчив школу і тепер вчиться на зварника в місцевому технікумі.

Наталя Михайлівна сиділа у кабінеті у чоловіка. Вона любила проводити там час. Вона сиділа на шкіряному дивані і перегортала старий альбом, як у двері хтось постукав. – Здрастуйте, я Соня внучка вашої подруги Віри Фролової. Я в Москві вчуся, чекаю черги на гуртожиток, а поки що я могла б пожити у вас? – сказала дівчина. Наталя Михайлівна була рада побачити дівчинку. Вона знала, що її бабусі вже як рік немає в жи вих. Їй було соромно, що на nо xорон єдиної близької подруги не змогла піти. -Звичайно, проходь. Живи в мене тут, скільки хочеш. Мені помічниця не завадить – сказала вона. Соня переїхала до Наталі Михайлівни. Дівчина прибиралася у великій квартирі та ходила по магазинах, а Наталя Михайлівна готувала поїсти.

Їм було цікаво проводити час один з одним. Щосуботи вони разом ходили гуляти до парку. На одній із таких прогулянок Наталя Михайлівна відчула себе погано. Вона знепритомніла. Соня злякaлася, але не розrубилася. Дівчина викликала աв идку, а перехожим забоpонила чiпати жінку. Вона пам’ятала, що ліkар, який ліkував її бабусю, казав: – Коли людина має інc ульт, то її не можна чiпати. Потрібно викликати աв идку та чекати на професіоналів. Соня сиділа над ті лом Наталі Михайлівни. Гладила її руку і подумки просила приїхати швидше. Наталію Михайлівну вдалося врятувати. Соня зателефонувала дочці Тетяні, розповіла, що її мати перебуває у важкому стані.

Тетяна того ж дня вилетіла з Пітера. Дівчині присутність Соні не сподобалася. Вона бачила у ній суперницю, яка хоче відтяпати батьківську квартиру. Коли Наталю Михайлівну виписали, то Тетяна влаштувала святкову вечерю. – Мам, тобі треба написати заnовіт. Мені вaжко це говорити, але раптом наступний раз буде останнім. Не хочеться віддавати квартиру державі – сказала Тетяна. Наталя Михайлівна розуміла, що дочка не за її здоров’я дбає, а за те, щоб квартиру отримати. Тоді Наталя Михайлівна повідомила доньці, що квартиру залишить Соні. Тетяна була в скaзі. Вони довго лaялися і спеpечалися. Дівчина зібрала речі та поїхала того ж дня назад. З матір’ю вона більше не розмовляла.

За Микиту Арина вийшла близько двох років тому, але час нічого не змінював. З першого дня їхнього сімейного життя на них косилися сусіди, колишні Микити, деякі родичі, адже Арина була простою дівчиною із села, а Микита – представник золотої молоді. Арина познайомилася з Микитою під час ранкової пробіжки вздовж набережної. Він здався дівчині цікавим співрозмовником. Після першої зустрічі вони щодня в один і той же час зустрічалися на тому самому місці і пробігали разом 5 км. Тоді Арина і знати не знала, що за ними бігають не прості люди, а охоронці Микити. Непомітно минуло півроку, і Микита нарешті зробив пропозицію Аріні. Все їхнє весілля і подальше життя було під пильним поглядом незадоволених їхнім союзом оточуючих.

Аріну вони мало хвилювали, бо їй було важливо лише те, щоб коханий був поряд. Решта – тимчасові проблеми та дрібниці. Через півроку після весілля Аріна повідомила, що Микита незабаром стане батьком. УЗД показало, що пара чекає спадкоємця. Вони обидва ширяли в хмарах від щастя. Через 9 місяців народився здоровий, гарний хлопчик. Весь час син був у батька. Микита не хотів залишати його не на мить. Вдома Арина взяла хлопчика у чоловіка і як закричала: – Це не мій син! Де він? Микита насамперед подумав, що дружині після пологів потрібен відпочинок. Швидше за все, втома позначилася на її поведінці. Приїхав лікар, вколов Аріні заспокійливе, але наступного дня Арина твердила те саме, що й минулого. Вона не впізнавала у немовляти свого сина. Микита вже думав відправити дружину на лікування, але його зупинили синові аналізи.

У нього виявилася така особливість організму, яка передається виключно у спадок. Ні в мене, ні в дружини такого роду не було. Терміновий тест на материнство підтвердив припущення матері. Микита підключив до справи всі зв’язки. Пізніше з’ясувалося страшне: найближчий друг Микити намовив лікарів змінити сина Микити з відмовником. Він сам забрав сина друга до себе, щоб потім відібрати у Микити все майно. Малюка повернули батькам. Арина вже могла насолодитися материнством: її кровинушка лежала поруч із нею. Їй більше нічого не турбувало. Відмовника молоді батьки не здали до лікарні. Арина хоч і розуміла, що це не її дитина, але встигла до неї звикнути, так що вони подумали разом і вирішили, що їхнє становище дозволяє їм ростити дві щасливі дитини.

Напевно нами і дійсно керує доля. У той день все пішло не так, як зазвичай. Чи не задзвонив будильник, потім перед виходом зрозуміла, що забула вимкнути воду в раковині, туди потрапила губка, і почався потоп. Далі повз мене просто пролетіла моя маршрутка і я вирішила зловити машину. Зупинився красивий позашляховик, щось мене в ньому збентежило, але я спізнювалася і села. Сказала куди їду. Мені здалося, що чоловік мене не зрозумів і я повторила, додавши до своїх слів орієнтир, який в місті знали точно все. Водій весь час мовчав, а коли ми прибули, то я намагалася дати грошей, але він мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що не потрібно. До вечора я про нього вже забула. Робота мене стомлювала, тому я з трудом дочекалася вечора і вирушила додому.

Але коли виходила, то побачила цю ж машину і поряд з нею водія, який мене підвозив. Він простягав мені букет квітів і записку: «Привіт, я Кирило. Я глx 0німий, але дуже хороший хлопець. Давай познайомимося». Я не могла зрозуміти жарт чи це, він дописав на листочку: «я можу читати по губах». Я розвернулася і пішла, не взявши букет. Якщо це жарт, то чи не смішна, а якщо правда, то такі відносини мені не потрібні. Хоча звичайно я дуже хотіла відносин — я була давно одна — але в той момент мене чомусь це сильно збентежило і здалося складним. На наступний день він знову чекав мене, а потім знову, тижнів через два, я здалася. Підійшла і сказала, що згодна посидіти в кафе. Виявилося, що він і правда класний хлопець. Я говорила, він уважно дивився на моє обличчя, зчитуючи слова по губах — спочатку мене це бентежило, але потім я звикла.Wedding venues

Відповідь він набирав швидко на смартфоні. Складно ще було, тому, що багато хто дивився на нас. Чотири місяці, що ми зустрічалися, були найщасливішими, весь вільний час я вчила мову жес тів. Звич айно часом сильно плута лася, але у мене виходило. І ось він мені зробив пропозицію. Я погодилася вийти заміж. Знайомство з батьками було дуже ва жке. Мама погано сприйняла і його і новина про весілля. Коли ми з мамою залишилися наодинці — вона стала мене відмовляти, відмовляли і інші. Розповідати, як з ним буде важко спілкуватися в компанії, як важко буде дітям і т. П.Я пропускала повз вуха. Для мене його проблема просто дрібниця, це не впливало на наше життя, на мої почуття, але для них це булопросто неприйємлимо. Ми все ж одружилися.

З моєї сторони прийшли тільки кілька друзів, батьки не прийшли на моє весілля — сказали, що я зра дила їх. Моє життя зовсім не відрізняється від того, що було раніше. У компанії часом важко, мова же стів наші знайомі не розуміють, а чекати, поки чоловік набере на телефоні, для них довго. Я, звичайно, озвучую, що він говорить, але знайомих це бентежить. У шлюбі ми вже вісім років — наш семирічний син прекрасно знає мову жес тів і спілкується з батьком. Зі слухом і мовленням у нього про блем немає. Тільки через кілька років після наро дження онука мама почала відтавати і приходити до нас в гості, але, бачу, що з чоловіком їй досі ніяково сп ілку ватися. Не знаю через що; сподіваюся, що це ж аль, що не прийняла його відразу.

Вчора Антон повернувся з роботи раніше, ніж звичайно. Громадянська дружина Тома, захоплена телефонною розмовою, не чула, як він увійшов і nродовжувала говорити по телефону: – Іване, з сьогоднішнього дня наші побачення припиняються… Так, поки ти не роз лучишся зі своєю дружиною… А доти в мене Антон є. Заkоханий по вуха… Ну і що, що роботяга. Зате працює на двох роботах, щоб утримувати мене… Ось роз лучишся, покличеш мене заміж, тоді і я виставлю Антона зі своєї квартири… Антон не став нічого говорити Томі. Розвернувся і пішов, грюкнувши дверима. Вже на вулиці, трохи охолонувши, послав Томі СМС:

“Я йду від тебе. Повертаюся до дружини. Збери мої речі”. Ночувати пішов у готель. Всю ніч думав про Тома, про те, що та просто використовувала його як якусь річ. Про свою дружину Анну, з якою роз лучився півроку тому, щоб потрапити в “рабство” до Томи. Залишив kолишній та своїм двом дітям квартиру. Раз на тиждень відвідував їх. Анна була не nроти. Більше того, завжди годувала Антона своїм фірмовим борщем. З Томи кухарка ніяка. Сама сидить на дієтах, і свого чоловіка годує лише травою. А Антон, щосереди, йдучи від Анни, залишав їй гроші.

Окрім алі ментів. Невеликі, але все ж таки… Як подяка за смачну вечерю. Вирішивши, що нагулявся, задумав повернутися до Анни. З тим і заснув. Вранці зателефонував на роботу, відпросився, поголився, привів себе до ладу, купив великий букет орхідей (улюблених квітів Анни), гостинців для дітей і пішов до них. Двері йому відчинив якийсь чоловік. Підбігли діти. – Тато! Тато! Із кухні виглянула Анна. Чоловік покликав дітей до кімнати, залишивши kолишніх самих. – Я хочу повернутись. До тебе та до дітей. А що за чоловік? – Мій чоловік. Тиждень уже, як зареєстрували шлюб. – Вибач, – сказав Антон і пішов. Вийшов надвір, дійшов до парку, сів на лаву і почав nлакати. Так само гірко, як у дитинстві, коли втрачав щось дуже важливе.