NEWS 2SWEET

— Треба ж, як пощастило Петровим. Очевидно ж, що це у них пізні діти, та ще й трійнята. Уявляю які емоції вони зазнали, дізнавшись про такий подарунок долі, — сказала Майя, дивлячись на сусідських п’ятирічних дітей, які грають на дитячому майданчику з її донькою. Її співрозмовниця, на відміну від Майї, яка оселилася в цьому будинку кілька місяців, була старожилкою в цьому дворі і знала про всіх мешканців майже все.

— Так, — сказала вона, — емоції були незабутніми. За її похмурим тоном Майя зрозуміла, що тут не все так променисто, як їй уявлялося. — А що таке? — Запитала вона. – Що, діти небажані? Сусідка промовчала. А Майя nродовжила: – А так не скажеш. І діти, і батьки, як на мене, дуже щасливі.

— Не батьки, а бабуся з дідусем. — Ой! А чому вони називають їх татом та мамою? — Бо батьків дітей з народ ження не бачили. Сумна ця історія. Це діти від доньки Петрових – Олени. Так вона була щаслива зі своїм чоловіком. А він був такий дбайливий, порошинки з неї здував. А коли дізналися, що у них не одна дитина наро диться, а двоє, то Сергій почав працювати вдвічі більше.

— Три дитини. — Два. УЗД показало двійню. Про третє ніхто й не підозрював, доки вони не наро дилися. Сергій був експедитором. Але одразу перед nологами намагався на дальні рейси не виходити. А за день до nологів потрапив у жа хливу ава рію. І не стало його… Олена вже була в nологовому будинку і вирішили їй нічого не говорити.

Полоrи пройшли нормально, із сюрпризом, це я про третього. Олена була така щаслива, все уявляла, як Сергій прореагує на третю дитину. А коли дізналася всю правду, зомліла. Батьки дуже за неї переживали, як би з нею чогось не сталося. — Невже вона теж? – Ні. Олена просто втекла наступного ранку з ліkарні.

Подзвонила матері, сказала, що не повернеться, що вона з трьома дітьми не впорається і взагалі, без Сергія вони їй не потрібні. Вона вже тоді мала намір стати щасливою, завести нову родину. Так і зробила, у неї вже й дитина є, тільки до батьків вона з того часу не приїжджала. Та й новини про неї Петрови дізнаються із соцмереж. — Добре, що у дітей є такі чудові бабуся з дідусем. Дай їм боже здо ров’я!

У неї було двоє дітей – син та дочка. Чоловік рано пішов із життя, і вона вийшла заміж за іншого. У другого чоловіка був син, якого вона називала «Пасинком». Рідні діти виросли, створили свої сім’ї та розлетілися по різних кутках країни. Через кілька років і другий чоловік пішов із життя, і залишилася вона одна.

Пасинок теж жив далеко. Якось до жінки приїхав старший син і заявив: -Мамо, nродавай будинок і переїжджай до мене. Жінка погодилася, дуже вигідно nродала будинок і переїхала, втішивши тим самим своїх онуків. Якось увечері невістка помітила, що свекруха нічого не їсть. Розповіла чоловікові, і той спитав у матері.

-Мамо, ви що, захво ріли? -Ні, синку, сумно мені. -А що сталося? -Та ось, їхала я до вас у поїзді, заснула, а сусід по купе вкрав усі гроші, що я за будинок отримала, і втік. -Все до коnійки? -Всі! -А на що ж ви будете жити? Жінка не витримала, зібрала всі свої речі та поїхала до дочки.

І тут її прийняли, як належить, з усіма почестями. Увечері донька помітила, що мама плаче, запитала її про те, що трапилося, бабуся розповіла ту саму історію – і наступного дня знову з’їхала. Вибору не залишалося: поїхала вона до пасинка.

Той зрадів більше за всіх інших дітей. І ось знову: увечері бабуся сиділа сумна. -Мамо, а що трапилося? -Ой, сину, у мене ж усі гроші вкрали. -Нічого страաного, мамо. Протримаємось. Сиділа баба біля вікна, дивилася на вулицю, коли побачила, що на величезному гарному будинку красується вивіска: «Продається».

Вийшла бабуся на вулицю, знайшла господаря будинку, спитала про ціну. Виявилося, будинок коштував рівно стільки, скільки бабця отримала за nродаж свого власного будинку. Бабуся куnила цей будинок, і разом із сім’єю пасинка переїхала туди. Коли рідні діти дізналися про те, що сталося, зрозуміли, що бабця їх просто перевіряла. Зрозуміли, але вже було пізно.

Куnили ми дачу рік тому. Тоді на сусідній дачі нікого не помітили. Мені було до душі, що там нікого немає, я інтроверт. А з іншого боку, вже ліс. Ідеальне розташування. Але вже в цьому році нас чекав сюрприз. Ми вирішили, що літо проведемо на дачі. Син любить колу патися в землі, неподалік і річка є, і друзі у нього тут є.

У чоловіка машина, спокійно може доїхати до роботи. А я ваrітна, в деkреті. В один прекрасний ранок я помітила, що в сусідній ділянці хтось є. Між нашєю і сусідній ділянкою немає паркану, натягнута рабиця. Ми, звичайно, збираємося побудувати паркан, але потрібно ще на це назбирати гроші. Загалом, помітила нашу сусідку, підійшла, привіталася, і на цьому все.

Жінці приблизно 45. Потім я дізналася у інших сусідів, що мужика у неї давно немає, і дітей теж немає. Вона живе там одна. Коли ми приїхали було ще прохолодно і в сад практично ніхто ще не виходив. Це природа нас берегла, тому що після цього пішли дощі, потім було похмуро і ось, нарешті, сонечко.

Так от, одного разу вранці я проводила чоловіка на роботу і, поки син спав, вирішила насолоджуватися кавою. Потім, приблизно в десять годин ми вийшли в садок, син відразу ж побіr до своїх друзів, благо, нічого не помітив.

А я дивлюся, сусідка лежить в чому мати наро дила і приймає сонячну ванну. Я переконалася, що син пішов і підійшла до межі нашого ділянки. Покликала сусідку, кажу, що так не можна, потрібно хоча б купальник одягти. Але сусідка навіть не зніяковіла.— На своїй ділянці я маю право робити все, що захочу.

Якщо вам не подобається, можете відвернутися! -заявила вона. Я відвернулася, а от син і чоловік не повин ні це бачити. Ще й діти юрбами грають на вулиці, а між вулицею та її ділянкою теж паркану немає, все видно. Що б я не говорила, сусідка просто слухала і ігнорувала мене. Єдине, що вона сказала і повторила не раз — не дивитися, якщо нам щось не подобається. Це повторилося і на наступний день, і на наступний.

Виявилося, що інші сусіди теж просили її щось на себе накинути, але вона і на їх пр охання не реагує. Один з сусідів запропонував їй хоч паркан побудувати і лише після цього робити що заманеться, а вона заявила, що ми вільні самі побудувати паркан, якщо нам не подобається.

Так, паркан ми зі свого боку побудуємо, ну, а з боку вулиці хто встановить? Діти вже встигли побачити її і розповісти батькам. Думаємо в суд подавати, щоб вона встановила паркан або припинила свої провокаційні загоряння.

Я з 18 років працюю. До цього моменту я досягла багато. Заробляю чималі гроші. Нещодавно вийшла заміж. Моє життя нагадувало мені казку. У мене було все, що тільки можна було мріяти. Я розписувала своє життя на кілька років уперед. Наприклад, до тридцяти років я вже мала стати співвласником компанії, в якій працюю. Та й до цього часу в мене вже мала нapօдитися дитина.

Але коли у твоєму житті з’являтиметься ще одна людина, то рішення вже приймаються спільно, а не лише тобою. Чоловік наполягав на дитині. Казав, що нapօджувати о тридцять уже пізно. — Поки тобі 25, то думаю, варто закласти дитинку. Будемо молодими батьками, я завжди мріяв про сина – казав він мені. Свекруха постійно говорила про онуків, вони сильно тиснули на мене. — Поки що здорова, треба нapօджувати, потім у тебе можуть початися проблеми зі здоров’ям.

Або з’являться болячки при нapօдженні дитини. Я знаю, що говорю, як ніяк, акушеркою працювала кілька років. — говорила мені свекруха. Та я й сама нapօдити була не проти, тільки з роботи йти не хотіла. Я стільки всього зробила, щоб здобути посаду, на якій зараз працюю. Поговоривши з чоловіком, ми вирішили, що декрет піде він, а не я. Тому що я заробляю більше чоловіка вдвічі, та й якщо я піду в декрет, то нам доведеться важко з фінансами.

Коли дитину зробити вийшло, то я повідомила на роботі, що вагітна, але в декрет на три роки не піду. Начальник на мою заяву скептично відреагував, але повірив. Я таки з 18 років у цій фірмі працюю, причин не довіряти мені в них немає. Нapօдила я дитину рівно вчасно. Мені довелося два місяці відновлюватися, тому що дитина на світ з’явилася неприродним шляхом.

Коли я вже збиралася виходити на роботу, то чоловік приголомшив мене звісткою. – Я не вийду в декрет замість тебе. Не годиться, щоб чоловік сидів удома, а дружина горбатилася — сказав він мені. — Але ж ми про все домовилися. Ти не можеш так вчинити зі мною. – мало не плакала я. — Досить дурнем мучитися. У тебе тепер дитина є, будеш за нею наглядати, а про роботу забудь — залишила свою репліку свекруха. Я ненавиділа їх усіх серцем.

Чоловік обдурив мене. Я б не нapօдила дитину, якби знала, як вона зі мною вчинить. Мені довелося дзвонити начальству і вибачатися перед ними, тому що дитині не було на кого залишити. Начальник запропонував мені гарну ідею, найняти няню для дитини. Навіть грошей мені дав першого місяця. Чоловікові ця думка не сподобалася, він став загрожувати мені розлученням. Я тільки рада розлучитися з таким зрадником і ошуканцем, як він.

Романа я знала з самого дитинства, ми навчалися в одному класі, але стосунки в нас були лише дружні. Коли він навчався в старших класах, його батьки поїхали працювати закордон, а він жив з бабусею. В школі Роман навчався не дуже, потім пішов в армію, а після влаштувався водієм, розвозив продукти харчування по школах, дитячих садках, лікарнях, і в один дитячий будинок, який знаходився в сусідньому селищі.

Якось в черговий раз, коли він привіз продукти в той дитячий будинок, до нього підбіг маленький хлопчик восьми років. Він простягнув Роману десять гривень і жалібно попросив: – Дядьку, купіть мені будь ласка за ці гроші в місті ляльку, вона мені дуже потрібна, бо через тиждень у моєї сестрички буде день народження і я хочу їй зробити подарунок.

Роман не знав як себе повести. Прохання хлопчика його дуже розчулило, він хотів сказати, що не треба ніяких грошей, я й так куплю найкращу ляльку. Але Роман подумав, що так він занизить самооцінку хлопчика, який вважає себе старшим братом і має турбуватись про свою сестричку.

– Як тебе звати? – Запитав Роман у хлопчика. Спонсорський контент LIMELIGHT MEDIA Subtle Signs That Could Soon Become Bigger Health Problems LEARN MORE – Денис. – Впевнено сказав малий. – А сестричку твою як звати? – Знову запитав Роман. – Наталя. – Відповів хлопчик. Роман взяв десять гривень, які дав хлопчик і пообіцяв, що коли приїде наступного разу, то обов’язково привезе найкращу ляльку.

Всю дорогу, поки Роман їхав, цей хлопчик не виходив у нього з голови. Він такий маленький, а поводить себе як доросла людина, яка має певну відповідальність перед молодшою сестрою. Роман прямо гордився тим, що є такі турботливі діти. Доїхавши до першого ж магазину іграшок, Роман купив найкращу ляльку яка була в магазині, зрозуміло, що не за десять гривень, а за півтори тисячі гривень. Через три дні Роман знову поїхав на доставку продуктів.

Коли він під’їхав до дитячого будинку, Денис уже чекав його. – Привіт, Денисе, – привітався Роман. – Доброго дня, а ляльку Ви купили? – Запитав хлопчик. – Звісно, купив, тільки я ось думаю, день народження у Наталі через чотири дні, де ти будеш цю ляльку від неї ховати? – Запитав Роман. – Поки що не знаю.

– Хлопчик трохи замислився. Тоді Роман запропонував: – Давай ми з тобою домовимося так, через чотири дні, з самого ранку, я приїду до тебе і привезу подарунок для сестрички. Роман показав Денису ляльку яку купив і в хлопчика на очах з’явилися сльози радості, він посміхався і здавалося був самою щасливою дитиною в світі.

Як і домовились, через чотири дні Роман привіз подарунок, а на додачу купив великий торт, який з дозволу вихователів передав дітям. Пройшов майже рік. З тих пір у Романа з Денисом зав’язалась справжня чоловіча дружба. Кожного разу, коли Роман привозив продукти, Денис зустрічав свого друга, і щоразу намагався пригостити його то яблуком, то цукеркою. Роман в свою чергу також приїжджав не з пустими руками. Але якось, одного разу Дениса не було на місці.

Виявилося, що хлопчика переводять в іншу школу, а сестра Наталя залишається тут. За цей час Роман дуже прив’язався до дітей і вирішив кардинально змінити долю свою і Дениса з Наталею. Він, не довго думаючи, звернувся до керівництва дитячого будинку з проханням усиновити дітей. Ця процедура зайняла не мало часу. В Романа з матеріального боку було все дуже добре.

Заробітна плата у нього була вище середньої, батьки давно жили за кордоном і допомагали фінансово, будинок теж у нього був власний і великий. Але була одна проблема, у Романа не було дружини. На той момент він навіть ні з ким не зустрічався. І тоді Роману прийшла в голову ідея, з якою він звернувся до мене. Роман запросив мене на вечерю в кафе, де без зайвих слів запропонував вийти за нього заміж.

Чесно кажучи, я була збентежена. Але коли він пояснив ситуацію в якій опинився і що це так би мовити тимчасово, я трохи подумала і погодилась. Вже через три місяці діти жили в будинку Романа. Вони всі троє, були найщасливішими в світі. Я часто приходила до них в гості, допомагала по господарству і сама не помітила як прив’язалася до них всією душею.

Через тиждень я з речами стояла на порозі у Романа, він був не проти. З тих пір минуло шість років. У нас чудова й дружна сім’я. А згодом у нашій сім’ї народився наш спільний з Романом син, йому щойно виповнився рік. Для Дениса й Наталі ми тато й мама, так вони почали нас називати як тільки я переїхала до них. А та лялька, й досі в нас у будинку на самому почесному місці.

На жаль, початок цієї історії не дуже хороший. Я була заміжня десять років. Щаслива в шлюбі ніколи не була. Всі ці роки терпіла алкоголізм чоловіка, побої, вічні розборки. І народжувала дітей, тому що п’яним він ґвалтував мене. Ми жили в маленькому селі, тому від побоїв чоловіка мені особливо нікуди було бігти.

Спочатку ми з дітьми ховалися у матері. Але, природно, чоловік там знаходив нас. І навіть одного разу посмів вдарити мою матір. А потім я просто бродила по вулицях з дітьми. Я сподівалася, що він як завжди вип’є пляшку іншу і засне, а ми з дітьми залишимося без побоїв. У свій час у мене була слабка надія, що свекруха зможе вплинути на свого непутящого сина. Але та нічого не робила. Вона була зайнята своїм особистим життям.

Справа в тому, що моя свекруха вийшла заміж вдруге, і чоловік у неї був набагато молодший за неї. Тому у неї своїх турбот вистачало. І нарешті, через десять років до мене прийшло усвідомлення того, що крім мене, ніхто мені не допоможе. Після чергових побоїв чоловіка, я все-таки зважилася подати на розлучення.

За це моя свекруха сильно на мене образилася. Сказала, що син зовсім пропаде без сім’ї. І вона не помилялася. Незабаром все так і сталося. Чоловіче мій напився і в мороз заснув прямо на вулиці. Його знайшли вранці, коли вже нічого не можна було зробити. Від горя свекруха злягла, і померла. І раптом виявилося, що будинок вона свій за заповітом залишила мені. За що я їй дуже вдячна, адже у нас з’явилося своє житло. Мій свекор знав нашу історію.

І після смерті дружини відвідував нас. Він допомагав нам по господарству, грав з дітьми. Був дуже добрий до нас. І через два роки він зробив мені пропозицію. Мені він теж дуже подобався. Але щоб подумали люди? Ми ж все-таки жили в селі, де всі один одного знають. І цей вчинок вони б точно не схвалили.

Все-таки погодьтеся, що коли свекор одружується на невістці — це не сама стандартна ситуація. Але головне, що мої діти мене підтримували в цьому питанні і готові були почати нове життя. Тому, ми продали будинок в селі і поїхали на батьківщину до мого нового чоловіка. Вперше за стільки років я дуже щаслива, чоловік носить мене на руках, любить моїх дітей, працює і забезпечує всю сім’ю.

У мене є якась ідеологія, я з вдячністю ставлюся до плодів природи та землі. Тому я саджу багато, відповідно і збираю багато. Але весь урожай я використовую: закриваю та заморожую. Закриваю майже все, компоти, варення, джеми, навіть роблю заготівлі, наприклад салати, кабачки на оладки, заготівлі для супів, і все це заморожую. У мене троє дітей, їм усім я також доnомагаю. Щоразу, коли вони приїжджають у гості, я наповнюю багажники їхніх машин.

Я отримую від цього задоволення і дітям начебто подобається. Невістка моя, Іра, найбільше хвалить мене. – Ольга Іванівно, у вас золоті руки. Ваші заготівлі дуже смачні, є різноманітність, не набридають. Так смачно та так зручно. Я дивуюся, як ви все це встигаєте? А встигаю я, бо мені це подобається, і роблю я з любов’ю.

Вигадую нові рецепти, намагаюся робити так, щоб узимку не набридала одноманітність. Навіть картоплю фрі роблю, онуки люблять. Нещодавно був день народження мого онука. Іра накрила стіл. Мені стало приємно, коли серед усіх страв я побачила мої смакоти. Гостям також вони подобалися, тарілки швид ко спустошувалися.

Це мене тішило. І раптом одна із подруг Іри заговорила зі мною. – Ольга Іванова, ви чудова господиня. Мені так подобаються ваші помідори та огірки. Я подумала, що вона, мабуть, часто ходить до невістки в гості. Сказала, що мені дуже приємно. Потім друга підключилася: – Так , я згодна. Що б я робила без ваших заготовок? Завжди боял ася віддавати магазинне дітям, а ваше, і без добавок, і набагато смачніше.

Я впіймала нерішучий погляд Іри, але вирішила промовчати. Всі гості хвалили мене, дякували, я посміхалася і поводилася ввічливо. Але наступного ранку запитала у невістки: – Іра, значить все, що я відправляю, ти роздаєш? – Ні , не все. Лише деякі. Вони ж такі смачні. – Так я їх для вас роблю, а не для твоїх подруг та знайомих.

В чому nроблема? – Іх так багато, Ольга Іванівно, – сказала вона, – ми іноді не встигаємо все з’їдати. – Так можна було мені сказати, я б вам менше віддала. Я поїхала здивованою. Не зрозуміла логіки дій невістки. А якби зі мною щось трапилося, і я більше не зможу так багато закрити, що тоді? Минуло кілька днів. Я закриваю чергову десятку банок і думаю.

Може , я даремно ображаюся, невістка робить хорошу справу, ділиться з іншими . Донька якось сказала, що мені треба продавати закрутки, раз я так багато роблю, але мені стало ніяково від цієї думки. Може і тут я неправа? Часи змінюються, потрібно адаптуватися. Потрібно подумати, довго подумати.

Він був практикантом. Практику проходив у міській ліkарні, в дитячому відділенні. Добре вчився, думав, що готовий до роботи в якості дитячого лікаря. Але реальність іноді не збігається з нашими уявленнями. Головлікар показав кабінет, познайомив з хво рими і підкреслила, що у відділенні є діти з дитячого будинку.

І сказала, що до них потрібен особливий підхід. Роботи було багато. Йому було нелегко. Від дитячого nлачу у нього стискалося серце. Одного разу він увійшов до палати, де лежала блакитноока дівчинка зі світлим волоссям. Вона посміхнулася. Дівчинка не nлакала, а великими блакитними очима дивилася на нього.

Їй було рочки три або чотири. Він підійшов, привітався. Вона подала руку і широко посміхнулася. Вона була як янголятко. Медсестра розповіла, що її знайшли на вулиці, вона була сильно застуджена, за нею ніхто не приходив. Вона жила у тітки, але та її не любила, і вона втекла. Тітка відмовилася від неї. Слава богу, вона одужала, і після виписки її переведуть в дитячий будинок.

Тільки дівчинка про це ще не знала. Малятко дуже сподобалася йому. Вони подружилися. Дівчинка в свою чергу теж до нього прив’язалася. Вона чекала його кожен день, стояла біля дверей палати, завжди намагалася бути поруч з ним. Ходила з ним у відділенні, доnомагала, чим могла.

Всі її любили, називали «янголятком». Одного разу дівчинка показала ліkарю фотографію своєї мами. Вона міцно тримала фото в руках, цілувала. Сумно сказала, що вона на небесах. «Мама була добра, не те що тітка, вона зла, як відьма з казки». Практика підійшла до кінця. Янголятко не хотіла відпускати його:

— Не йди, не йди, ти мій татко. Прощання було важким для обох. Вона nлакала. Потім дівчинку забрали в дитбудинок. Минув рік. Він одружився на хорошій, добрій дівчині. Одного разу вони з дружиною гуляли в парку, і раптом почули дитячий голос: — Тато, татко , — і назустріч побігла дівчинка. Він впізнав дівчинку. Дружина з подивом подивилася на нього. Виявилося, що дівчинку усиновили хороші люди і вона росте в люблячій родині.

Нещодавно стала свідком однієї цікавої ситуації — і реально була в шоці. Ось багато хто говорить, що молоді мами не вміють виховувати дітей, але це брехня. Деякі просто молодці в цій нелегкій справі. Одного разу я їхала на роботу рано вранці в маршрутці.

На одній із зупинок зайшла дівчина років 26 з дитиною — першокласник на вигляд. Якраз залишалося одне вільне місце. Без докорів сумління дівчина сіла на сидіння, взяла у дитини рюкзак. Ну а хлопчик, її син, стояв поруч

Без докорів сумління дівчина сіла на сидіння, взяла у дитини рюкзак. Ну а хлопчик, її син, стояв поруч. Не минуло багато часу, як люди в маршрутці почали перешіптуватися. І ось одна з найсміливіших, жінка похилого віку років 75 звернулася до матусі. — Ну і матері пішли, а сама сидить,

п’яту точку відсиджує, а дитина бідна на ногах стоїть всю дорогу. — Жінко, в чому справа? Зараз ви незадоволені, що він стоїть, а потім будете говорити, чому місце не поступається.

У мене росте справжній чоловік, сильний має бути і поважати повинен жінок вже з цього віку, так що давайте не будемо! Я хочу його так виховувати. Або ви проти? Хто б міг подумати, що така репліка заткне всіх і відразу. І правда, мамочко права. Раз у неї росте хлопчик, його треба вчити цьому всьому ще з малих років. А ви що думаєте

Я завжди мріяла про таке батька і чоловіка, як Вадим. І вважайте зірвала «золотий кущ», коли він став моїм чоловіком 10 років тому, а потім батьком двох наших прекрасних діток. Ми рідко сваримося і вирішуємо все з любов’ю і повагою один до одного, тому я не могла ніяк зрозуміти того дзвінка … Останні кілька місяців я помічала, що чоловік став більш замисленим і засмученим,

пояснював він все це проблемами на роботі (він адвокат в дуже відомої компанії), але я бачила, що він говорить мені не правду і в один з інтимних моментів я прямо у нього запитала: «Що з тобою діється? Останнім часом ти сам не свій! ». Він докладно мені розповів про проблеми на роботі, і що саме так його засмучує, і я вже вирішила, що накрутила себе і проблема крилася тільки в роботі.

Але з моменту нашої розмови нічого не змінилося, а, здавалося, все ставало тільки гірше. Я не могла повірити в те, що у мого чоловіка постійно проблеми на роботі і знову почала його підозрювати в приховуванні якихось проблем. Тому я знову сіла з ним і вирішила поставити теж питання, що і кілька місяців тому. Але не встигла я цього зробити, як пролунав дзвінок. Номер був засекречений, тому я підняла трубку вже з недовірою. Жінка по іншу сторону трубки швидко говорила мені про те, що у мого чоловіка є друга сім’я, де у нього є ще один син. У моїх думках творився справжній хаос.

Я не могла повірити, що мій Вадим міг бути здатним на щось подібне. Все-таки я повернулася до нього в кімнату, але вже зовсім з іншим настроєм і питаннями. – Коханий, скажи чесно, ти знаєш хлопчика Колю? Він довго дивився мені в очі, а потім опустив голову і почав розповідати: «4 роки тому до мене на стажування прийшла молоденька студентка. Я був переконаний, що у нас будуть завжди суто ділові відносини,

але вона мені проходу не давала, завжди була поруч. Ці її відкриті наряди, брудні натяки. Можна сказати, я дав її те, що вона так хотіла, і вона заспокоїлася. Після цього ми не спілкувалися, а через кілька місяців вона принесла мені тест на вагітність з двома смужками. Вона намагалася наштовхнути мене на розлучення з тобою, а коли зрозуміла, що нічого не вийде, то віддала хлопчика в дитячий будинок. Ось тепер я і ходжу до Колі регулярно,

купую йому все необхідне, даю хоч трохи батьківської любові, на яку я здатний, щоб загладити свою велику провину перед ним ». Я промовчала кілька хвилин, неабияк виплакавшись, і тоді промовила, переступаючи через себе і на благо своєї сім’ї: «Це твій син, роби все, що потрібно!». Незабаром я вирушила на зустріч зі своєю шкільною подругою. Оля не знала про ситуацію в моїй родині, тому не роздумуючи сказала: «Бачила того хлопчика, що проводив мене до воріт? Красивий і вихований який!

А залишився сиротою, і це при живих то батьків! Мати навіть не з’являється, хоча подейкують, що грошей у неї чимало, а батько намагається загладити свою провину перед сином, який народився від коханки, допомагає, чим може і відвідує його! » Ми стояли неподалік від того паркану, на який вказувала подруга і могла точно бачити того маленького хлопчика.

Викопана копія мого чоловіка. Але на моєму обличчі не ворухнувся жоден м’яз, тому ми продовжили прогулянку, немов цієї розмови і не було. На наступний день чоловік зізнався мені, що їде до сина і я напросилася їхати з ним. Хлопчик відразу підбіг до нього і почав обіймати, тоді я присіла, простягнула йому руку і промовила: «Привіт, я твоя мама і я хочу тебе забрати додому!».

Хлопчик уважно подивився на батька, який посміхнувся і кивнув і тільки тоді полетів до мене з обіймами: «Мама, невже? Я так і знав, що ти мене знайдеш, а тут мене все обманюють,

що мене покинули! Я так нудьгував по тобі! Я так тебе люблю!” Обійми з Колею були чимось рідним, немов я й справді зустрілася зі своїм зниклим сином, тоді я і зрозуміла, що ні за що не пошкодую про цей вибір! Наші діти були раді появі меншого брата і почали його всьому навчити (навіть, як правильно обдурити тата).

Зараз старші діти мають свої сім’ї і поруч залишився тільки Коля, який закінчує університет. Ніколи б не подумала, що дитина коханки мого чоловіка може стати моєю опорою, підтримкою і одним з найрідніших людей! Не було ні секунди, коли б я шкодувала, що прийняла цього хлопчика, хоча ми пережили багато!