NEWS 2SWEET

Роман не вірив у силу іконок. Тому, коли його мама, Марина Петрівна принесла іконку і прилаштувала її на косяк вхідних дверей його нової квартири, він лише посміхнувся. — Мені так спокійніше буде. Іконка не дасть нікому з поrаними думками входити у ваш будинок, — сказала вона. Роман нічого не заперечив вголос, але подумав: «нехай стоїть. Аби мамі було спокійніше». Минув рік. За цей час молоді народили хлопчика Антошку — спокійного, здорового богатиря. Мама Романа могла приходити на допомогу тільки у вихідні, так як працювала. А ось його теща, хоч і не працювала, але практично не приходила до дочки. Раз, після народження онука, прийшла, потім заявивши, що у дочки в квартирі їй стає зле втекла.

Відтоді лише зрідка забігала хвилин на десять-п’ятнадцять. Але Антошка зовсім не вере дував, не nлакав, тільки їв і спав. Тому Людмила не потребувала допомоги мам. Сама справлялася. Коли Антошці виповнилося півроку, сусіди затіяли ремонт. Цілий тиждень будинок стрясався від їх перфоратора. Одного разу до них прийшла мама Людмили і раптом заявила. — Як у вас тут стало добре! Дайка мені онука. Ох, ти ж мій богатир! Ну тепер бабуся буде тебе частіше відвідувати! І вона своє слово стримала, стала приходити до них мало не щодня. А ось Роман відчув зміну в сім’ї: дружина стала чіплятися до нього через дрібниці, влаштовувати сварkи, син став вере дувати, ре віти, нер вувати часом без жодного приводу.

Роман поділився з матір’ю своєю тривогою. — Перевір, іконка на місці? — Немає її, — відповів, перевіривши син. — Купи таку ж і постав туди ж. — Але мам… — Я сказала, а тобі вирішувати. Роман купив іконку, приніс, поставив. Наступного дня, йому на роботу зателефонувала дружина. — Ром, мама тільки увійшла, як відразу ж відчула себе поrано і пішла. — А як там Антошка? — Поїв, грає зі своїми іграшками. Ніяких nримх. І ще, Ром, приходь сьогодні раніше. Я за тобою сkучила… Роман відклав телефон, відкинувся в кріслі. «Це не може бути збігом! Треба подякувати мамі»…

Мені 55 років і я 8 років вже як роз лучена. Діти у мене давно заміжн і живуть окремо. У мене своя двокімнатна квартира. 3 роки тому я зробила шикарний ремонт. Я давно працюю на підприємстві і у мене дуже хороша зарnлата. Ні в чому не потребую і живу дуже добре. З чоловіками я не хотіла знайомитися, тому що мені і одній було добре. Одного разу до мене приїхала сестра. Вона сказала, що в селищі є дуже хороший чоловік, вді вець. Не п’є, не курить, займається господарством, у нього є власний бі знес в селищі.

Я їй сказала, що мені ніхто не потрібен, але вона продовжувала умовляти мене зустрітися з цією людиною. За її словами, вона вже показала мою фотографію, і я сподобалася йому. Тепер він хоче зустрітися зі мною. Сестра також додала, що в селищі жінки через нього просто б’ю ться, але він хоче знайти собі гідну. Я погодилася. При першій зустрічі він мені дуже сподобався. Він був симпатичним, солідним чоловіком. Ми стали зустрічатися. Він за мною дуже добре доглядав, дарував подарунки і квіти. Потім, коли ми з ним вже почали обговорювати наше спільне життя, все стало ясно.

У нього город, кури, одним словом — велике господарство, і йому потрібна була жінка, яка буде копати картоплю і доnомагати йому по господарству. Я на мить задумалася про те, навіщо мені це взагалі потрібно? У мене своя квартира в місті, я добре заробляю, я відпочиваю, коли хочу і де хочу. Я не бажаю в цьому віці копати картоплю. Вставати рано 5: 00, щоб наrодувати домашніх тварин? Я зрозуміла, що мені це взагалі не потрібно. Може комусь потрібен такий nрацьовитий мужик, а мені, вибачте, але ні. Він не просто дружину шукає, а «робочу конячку», щоб найманим роботягам rрошей не nлатити.

Кілька днів тому мене відвідала на той момент майбутня свекруха, з якою у нас були дуже напружені стосунки. А якщо бути точніше, то вона просто навіть імені мого знати не хотіла. Але раптом приїхала до нас в гості, хоча адреси навіть не знала. Звичайно ж, мені відразу стали зрозумілі її меркантильні цілі. І я сказала їй своє чітке «ні» на всі запити.Проклинаючи мене, вона пішла з гордо піднятою головою. Це я пережила. Тільки ось незрозумілим залишився один момент, звідки вона адресу дізналася, якщо я їй не давала, в гості не запрошувала. Ще тоді я зрозуміла звідки дме вітер. Але вирішила дочекатися вечора, хоча мене ось розривало, хотілося подзвонити Микиті і сказати, що я про все це думаю. На допомогу прийшли заспокійливі. Закинувшись ними пару раз, мене відпустило, не зовсім, звичайно, але до вечора дотерпіла.

Микита прийшов як ні в чому не бувало. Запитав, що на вечерю. Я мовчки поставила перед ним тарілки і сіла навпроти. – Ти нічого не хочеш мені розповісти? – запитала я його. – А що хіба щось трапилося? – подивився він на мене невинними очима. – Твоя мама приходила, – зайшла я з іншого боку. – Ааа, ось ти про що, все-таки дійшла значить, – простягнув він, очі тут же забігали. – Ти їй дав адресу?- Ну да, вона поговорити з тобою хотіла, я подумав, що, може, налагодите відносини перед весіллям, – швидко промовив він на своє виправдання.- А ти знаєш, навіщо вона приходила? – повільно запитала я свого в той момент нареченого, дивлячись йому в очі. Микита відвів погляд в тарілку. – Ну, в загальних рисах, – розпливчасто відповів він. – Ах, в загальних рисах, значить, – схоже заспокійливі перестали діяти, – а ти знаєш, що твоя мама хотіла, щоб я твою сестру влаштувала до себе на роботу.

– Ну, і що в цьому такого, майбутні родички ж, – сказав він.- Але ти ж прекрасно знаєш, що ця посада у нас одна, і я не можу її рекомендувати на це місце, тому що воно моє, – чітко вимовила я. – Ось, Аліса, ти завжди була егоїсткою, – відмахнувся він від мене, – могла б що-небудь придумати, що тобі складно чи що А то і засмутила маму і на мене наїжджає. – Та що ти кажеш, – підвищила я голос, – а ще вона хоче, щоб твоя сестра з її хлопцем жили з нами, – з єхидною посмішкою вимовила я, розуміючи що Микита з ними заодно.- Ну нехай поживуть, он скільки місця вільного, все одно ти весь час зайнята, то проекти свої робиш, то шиєш, а тут буде хоч з ким поспілкуватися, – нахабним тоном відповів мені майбутній чоловік.-А мене взагалі хто-небудь запитав, чого я хочу ?! – вигукнула я. – А чого тобі не вистачає? Пропозицію я тобі зробив, заміж скоро вийдеш, що тобі ще треба? Це переходило всі межі. Моєму терпінню в цей момент прийшов кінець.

– А я не хочу думати про твою родину, вони мене люто ненавидять, а я повинна їм посміхатися і робити те, що вони захочуть. Ну ні! Це поки твоя сім’я, ось ти і вирішуй їх проблеми. А я не хочу бачити в своєму будинку сторонніх людей, не хочу втрачати улюблену роботу, тільки тому що Юлі потрібніше. Нехай спочатку освіту отримає, а потім вже мріє.Мабуть, я перегнула палицю. Микита почервонів, відкинув убік вилку.- Ось як ти заговорила. Занадто рано я вирішив на тобі одружуватися, не гідна ти поки стати моєю дружиною. Правильно мама говорила, що наша сім’я не для тебе. Дострибалася, докричалася? Не буде ніякого весілля! Зрозуміла ?! – з цими словами він схопив свій телефон, помчав в коридор, одягнувся і грюкнув дверима. Я тихенько опустилася по стіні. Таким я свого невдалого нареченого ще не бачила. Що це зараз було? Або він уміло приховував свої емоції весь цей час Загалом, проридала я весь вечір від гіркої образи і розчарування. Невже я могла так сильно помилятися

Сьогодні — річниця їхнього весілля. Оксана любила тішити чоловіка приємними несподіванками в такі дні. Ось і цього разу, в цей особливий для їх сім’ї день, вирішила зробити сюрприз для свого улюбленого Юрчика. Вранці він дозволив улюбленої подовше поспати, чи не будив раніше, щоб приготувала йому сніданок. Юра швиденько прийняв душ, заварив собі міцної кави і, перекусивши бутербродом, відправився на роботу.

Сонце вже добряче гріло крізь шибки, поки не розбудило Оксану. — Ого, вже дев’ять. Ось я сьогодні поспала, — промовила до себе в порожній квартирі. — Це ж треба так. Ось я тюхтя. Хоч би кави для Юрчика зробила. Ну нічого. Спробую надолужити згаяне. Думки, як і Оксана по квартирі, хаотично снували. Сяк-так прибравши в кімнаті, жінка пішла на кухню, щоб приготувати улюблені чоловікові сирнички.

Коли відкрила дверцята морозилки, відразу зрозуміла, що ще приготує для коханого. Це будуть стейки з картоплею-фрі, до речі, теж його улюблені. Радісно мугикаючи — трохи в унісон, іноді — невпопад — улюблені пісні, що звучали в навушниках, вона металася по кухні, щоб встигнути до обіду з приготуванням. Акуратно склавши все в лоточки, які перемотати фольгою, а зверху ще й рушничками, задоволена своєю роботою Оксана пішла в спальню.

Із шафи вона вийняла одне зі своїх найулюбленіших суконь, червоне, ,навела яскравий і, разом з тим, витончений макіяж, взула туфлі на підборах і на крилах удачі рушила на фірму чоловіка, щоб зробити йому сюрприз. У кабінеті Юрія нікого не було. Жінка вирішила почекати, поки у коханого закінчиться нарада.

Тишу в кабінеті перервав вибросигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, тому що завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане її просто приголомшило: » Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір повинен бути незабутнім».

І відправник — «Ланочка». Пелена с ліз застеляла їй очі. Оксана вибігла з кабінету чоловіка. Вона не чула землі під собою. Відчувала себе розтоптаною. Це було жор стоко. Жінка викидала один за іншим вішалки з шафи з речами ко ханого. Вони пахнули їм, її сенсом життя, який за частку секунди став чужим.

Як він може? Він її зра джує, а вона навіть не запідозрила. Її Юрчик, завжди такий уважний і чуйний, як він міг так вдало прикидатися і приховувати роман з іншою? З нагоди річниці весілля Юрій в цей день раніше повернувся з роботи. Він переступив поріг спальні і застиг на місці, від несподіванки зронивши на підлогу вазу з орхідеєю для коханої. Його Оксанка лежала на ліжку упереміж з його розкиданими речами — і світу не бачила за сл ьозами! — Сонечко, що трапилося? — підбіг до неї.

— Як ти можеш вести себе так, ніби не знаєш причини? Ти зра джуєш мені. Ненавиджу! Ніколи не прощу! Я була у тебе на роботі і бачила ту кляту есемеску. Гарного вам вечора з Ланочкою. Іди! — Оксаночка, я ніколи і ні з ким тобі не зра джував. Я люблю тебе. — Не вірю… — Дай договорити! — вже крикнув Юрій, затуливши її рот рукою, тому що, здається, Оксана не чула його, а тільки себе. — Ланочка — це моя сестра Світлана.

Можеш перевірити, у тебе ж є її номер. Я попросив сестру, щоб замовила для нас столик в ресторані з нагоди нашого десятиліття. Це ж і її ідеєю було взяти наших дітей на вихідні до себе, щоб ми побули вдвох. Як ти могла так про мене думати, дурненька? Оксана ковтала гарячі сль ози і її переривчастий подих потроху вгамовується. Їй було так ніяково, і б оляче, і радісно одночасно. Справді, дивний мікс відчуттів накрив її.

Хотіла щось сказати, але не знаходила сл ів. Притулилася до коханого, спершись йому на груди, і міцно-міцно, мабуть, як ніколи раніше, стиснула його в обіймах. Юрій відповів ще більш міцними обіймами. Він перебирав в руках волосся коханої і ніжно цілував у верхівку голови. — Їдемо в ресторан? Столик заброньовано на сім, а зараз — пів на шосту, — першим порушив більш ніж десятихвилинну мовчазну ідилію Юра. — Я швиденько одягнуся.

Але що будемо робити з безладом, який я влаштувала? — примруживши очі від сорому, запитала Оксана. — Залиш. Завтра у нас буде день генерального прибирання. Я і відгул взяв на роботі. А сьогодні насолоджуємося нашим святом. Люблю тебе, моя рідненька. І завжди буду любити. Ніколи в цьому не сумнівайся, — очі Юрія іскрилися щирістю. … Спогади з головою накрили Оксану. Вона витерла непрохані сл ьози — сль ози щастя.

Так, вистачить згадувати. Ось-ось чоловік з роботи прийде. У духовці допікається качка, а з кімнати віє родинним затишком і любов’ю. Двадцять років їх з Юрчиком сімейного життя. — Дай Бог кожному такого щасливого шлюбу, як у мене, — подумала Оксана, перегорнувши всі сторінки їх фотоальбому. На порозі вже стояв чоловік і їх дорослі діти. А його очі, як і п’ять, десять, двадцять років тому, горіли вогнем любові. Як і її.

Олександр котив спереду себе коляску. Він тоскно дивився навколо. Як добре тим діткам, яких возять мами. А його крихти Ярослав і Яна так і не дізнаються маминої ласки. Уже місяць, як чоловік один займається своїми новонаро дженими дітьми. Його кохана Оленка померла при пол огах, залишивши йому двійнят. Олександр навчився справлятися, але не встигає нічого. Ось і сьогодні вийшов на вулицю, подивився на себе, а у нього вся сорочка пом’ята. Прасувати не було часу. Коли сталося таке горе, Олександр оформив декретну відпустку на себе. Так він весь час проводить з дітьми. Те добре, але незабаром гроші закінчаться зовсім, що потім робити, не відає. Наймати няню, потрібні кошти, йти заробляти, ні з ким залишити дітей. Ро дичів немає. Вони з Оленкою росли в дит ячому бу динку. Разом, скільки себе пам’ятає Олександр. Він завжди захищав маленьку тендітну Оленку. Коли виросли, отримали однокімнатні квартири кожен. Після одруження переселилися в квартиру Олександра, а в Оленчиній оселилися квартиранти.

Ось ці кошти і виручають. Але діти ростуть, ростуть і запити. Завжди одні і ті думки крутяться в голові Олександра. Одного разу друзі підказали, що знають жінку, яка допомагає тим, у кого маленькі діти. Оплата погодинна. Але коли терміново потрібно вийти, вона побуде — і дали номер телефону. Олександр подзвонив зовсім скоро. Йому терміново потрібно відлучитися на годину. Вона прийшла. Чоловік чекав жінку похилого віку, а прийшла молода красуня, немов з обкладинки журналу. Звуть її Христина. Вона вміло зверталася з малюками. Тому Олександр з легким серцем поїхав у своїх справах. Довелося затриматися, тому додому потрапив через три години, і не дізнався квартиру. У кімнаті чисто, з кухні чути приємні запахи. Чоловік зрозумів, наскільки він голодний. Коли сіли обідати, Христина розповіла, що у неї була сім’я: мама, тато і маленький братик. Його дівчина няньчила з пелюшок. За те, що мама рано пішла працювати. Одного разу, коли Крістіна ночувала у бабусі, будинок їх згорів.

Нікого не врятували. Бабуся, коли про те дізналася, що не винесла горя, також пішла на той світ. Христина залишилася одна. Живе в квартирі бабусі. А дітки славні. І запитала, чи можна завтра прийти? Христина приходила до Олександра кожен день. Вона допомагала йому; згодом чоловік виявив, як нудьгує, коли Христини немає. Ярослав і Яна смішно тягнули ручки до дівчини. Одного разу Олександр зізнався, що подобається йому Христина. Дівчина зізналася, що з першого дня сподобався чоловік, тому і просилася приходити. Тим більше, що дітей полюбила також. Вона відчуває, наскільки рідними стали для неї. Згодом стали жити разом. Ярослав і Яна другої мами не знають, тягнуться до Христини з усією дитячою безпосередністю. Так два самотніх серця знайшли один одного, а діти — маму. Через три роки Христина з радістю повідомила, що вона в пол оженні. Їхня сім’я поповниться на ще одного хлопчика або дівчинку. Неважливо. Лише, щоб пол оги пройшли добре. Олександр в тривозі. Чи не заспокоїться, поки не привезе дружину з по лог ового буд инку.

Ми з дружиною зробили дітей центром свого життя, мабуть, саме в цьому була наша основна помилkа. Я в молодості брався за додаткову роботу, щоб забезпечити всі бажання наших дітей. У нас із дружиною донька та син. Я був певен, що діти цінують те, що ми заради них робимо. Але потім з’ясувалося, що вони тільки вдають, що поважають нас. Відкриття було дуже неприємним. Одного разу я повернувся з роботи раніше додому, бо відчував нездужання. Дружина була на роботі, а діти мали бути в університеті. Аж раптом додому хтось прийшов. Це була донька зі своєю найкращою подругою.

Я лежав на дивані у вітальні, вони мене не помітили, бо одразу пішли на кухню пити чай і їсти печиво. І я випадково підслухав їхню розмову: -Бачила новий телефон Маринки? Я теж собі такий хочу. -Але ж він дуже дорогий, Віка. -І що? Я ж не сама його купуватиму, мені батько купить. Потрібно тільки поплескати очима та попросити. Він такий простофиля, ведеться на таку фігню. Брат так само робить. Ми з ним навіть якось посперечалися, що зможу вибити з батьків гроші на нову сумочку. І що ти думаєш? Хах! Простіше простого, навіть напружуватися не довелося. Батьки є зручною основою для початку життя. Я думаю, що поки можу, маю розкрутити їх на максимальну кількість бабок.

Ну а що? Вони батьки, вони повинні. Народили – нехай забезпечують. Віка захихотіла. Я лежав здивований. Добре, що моя дружина цього не знає. Вона б не пережила, якби чула. Я встав і пішов на кухню. Побачивши мене, Віка сильно зблідла. Я просто взяв воду та пішов до себе в кімнату. Коли дружина прийшла додому, у нас сталася сімейна рада. Віка nлакала і стверджувала, що зовсім інше мала на увазі, але я вперше виявив категоричність. З цього дня вони жодної копійки від мене та дружини не отримають. Навчання оплатимо, але в іншому самі нехай розбираються. Дав обом півроку на те, щоб знайшли житло та з’їхали. Дочці двадцять два роки, а синові двадцять. Вони вже не малі.

Моя свекруха завжди любила пхати свій ніс не у свої справи. Спочатку я намагалася не звертати на це уваги, потім я зрозуміла, що в деяких моментах вона має рацію, і це усвідомлення мало не зруйнувало нашу родину. А почалося все ось як. В один період я почала працювати в подвійному обсязі, тобто я часто затримувалася на роботі, приходила пізно, стомлена і одразу йшла спати. Саме тоді свекруха почала приходити до нас щодня, як на роботу, причому на роботу ревізором. Спочатку вона за класикою приносила нам контейнери з їжею, перекладала все в наш холодильник, поки я одягалася, потім вона тихенько перевіряла, чи немає брудного посуду в раковині, перевіряла чистоту всіх поверхонь будинку, а насамкінець перевіряла порядок у шафах та комодах.

Так і було щодня. Причому варто відзначити, що свекруха приходила завжди в проміжку з 8 до 9, коли чоловіка вже вдома не було, а я ще не виходила. Одного разу свекруха помітила, що до чистоти та порядку будинку є явні питання. Тоді вона сказала, що нам треба серйозно поговорити. — Розумієш, Антоне мій єдиний син. Я довірила тобі найдо рожче, що в мене є, а ти до нього так байдуже ставишся … – говорила свекруха, – ось він хоче дітей, а тобі говорити боїться, мабуть. Тебе до ладу навіть удома не буває.

Він нещасний із тобою. Весь той день я ходила сама не своя. Думала, може, свекруха має рацію… Увечері я повернулася додому раніше , ніж звичайно . Антон уже чекав на мене і зрозумів, що щось явно не так. — Нам треба поговорити , — сказала я, — ти ідеальний чоловік, дякую за все, що ти для мене робиш. А я нікудишня дружина та жа хлива господиня. Ті гідні більшого. Нам слід роз лучитися. Антон мовчав. Потім він підійшов, обійняв мене, і тоді я зрозуміла, що мало не відмовилася від свого щастя. — Я тебе люблю, і все перед цим kоханням безсило. Ми з тобою все вистоємо , — сказав він.

Надворі вже весна. Місто на всю цвіте, всі nогані події останніх часів ніби забуваються, поступаючись своїм місцем хорошим спогадам. Всі навколо вчаться по-новому любити, по-новому жити і впроваджують у життя нові корисні звички, а в моїй душі все ще сувора зима. Нещодавно зі мною трапився один інцидент, який ніяк не дасть мені спокою. Вранці я, як звичайно, збирала сина в садок, а сама збиралася на роботу. У мене був гарний настрій, я навіть одягла сукню — Мам, а коли до нас та тітка повернеться? — спитав він якось ненароком. – Що? Яка тітка? Тіто Віра, чи що? – я, звичайно ж, насамперед подумала, що син говорить про мою золовку, його тітку.

— Та ні, та добра, яка мені цукерку подарувала, — відповів він так само спокійно і нічого не підозрюючи. — Ану докладніше. — Ну, пам’ятаєш, вона на вашому ліжечку лежала. У гарній сукні, але не як у тебе. Я зайшов до неї, а вона мені подарувала цукерку. Я не стала мучити сина допитом. Зібрала і відвела його в садок, а дорогою до офісу зателефонувала золівці. Чоловік давно був на роботі. — Розслабся, — сказала мені вона. — Розслабитись? У нашій країні, наскільки мені відомо, двоєженство не прийнято, тож хтось намагається зайняти моє місце, а ти кажеш мені розслабитися? Золовка сказала, що вона зайнята і порадила поговорити із чоловіком. Я не хотіла питати в нього прямо, тому спочатку зателефонувала, але від неї теж не домоглася відповіді.

— Це Анастасія, — сказав чоловік, коли я завела розмову про незнайому “тітку” на нашому ліжку. Він сказав з таким спокоєм на обличчі, що мені навіть стало соромно за свої припущення, але я не налаштована була відступати. – І що за Анастасія? — Моя колишня дружина. Ми з нею у дружніх стосунках зараз. І роз лучилися ми через те, що були більше друзями, ніж kоханцями, так що тобі нема за що хвилюватися. — Нема за що? Скажи, ти знущаєшся? Яким боком твоя колишня дружина-друган опинилася на нашому ліжку у гарній сукні? Чоловік далі чітких відповідей не давав, лише відмахувався. Я не знаю навіть, що мені думати у цій ситуації. Хіба можна дружити із колишньою дружиною? Гаразд, дружити, але як вона опинилася на нашому ліжку, та ще й тоді, коли мене вдома не було. Що ж, розбиратимуся далі.

Ірина живе з чоловіком та сином у величезному приватному будинку, у котеджному селищі; вони переїхали сюди десять років тому, коли Син тільки-но народився, точніше, коли його всиновили. Ірині вже 45 років, а чоловікові Анатолію – 50; у них не могло бути своїх дітей, тому Ірина із чоловіком усиновила сина подруги, яка раптово залишила світ. Так вони й мешкали вже 10 років у домі; свіже повітря, великі дитячі майданчики, спортивні майданчики та кілька кортів. Якось Ірина вийшла у двір рано свіжого ранку – полити улюблені квіти. Раптом вона помітила, що біля паркану стоїть незнайомий дитячий візок. Спочатку жінка вирішила, що її залишив хтось із друзів сина. Однак, підійшовши ближче, Ірина зрозуміла, що тут щось не так: візок був стареньким і сильно пошарпаним. Було відео, що вона призначалася для великої кількості дітей, і в ній, мабуть, побувало щонайменше п’ять.

Ірина подивилася всередину – і дуже здивувалася. У колясці була люлька для перенесення дітей, а в ній лежала дитина в ковдрі; вона взяла малюка і пішла до хати. Увійшовши до будинку, Ірина крикнула: – Толік, викликай п оліцію! – Іришка, що трапилося, знову паркан зламали? – Ні, цього разу дитину підкинули! Анатолій спустився з другого поверху і почав бігати з кута до кута: – Що це таке? Як можна дитину на вулиці покинути? А раптом ми поїхали? А раптом собака, страшно подумати! – Толику не миготить і заспокойся, ні чого надприродного не трапилося, подумаєш, дитина чужа на ділянці, добре хоч не в смітнику! Анатолій взяв себе до рук і зателефонував до по ліції; Ірина відправила його до магазину за підгузками та дитячим харчуванням. Сама дістала старі, маленькі речі сина і сповивала малюка; це виявилася дівчинка, наскільки Ірина зрозуміла – місяців чотирьох-п’яти. Ірина акуратно прибрала ковдру, і з неї випала записка; коли вона закінчила всі маніпуляції з дитиною,

спокійно сіла і почала читати: ”Подбайте, будь ласка, про мою дитину, у мене зовсім немає грошей на утримання дитини. Дівчинку звуть Світлана, їй три з половиною місяці, а народилася вона 29 квітня. Прошу вас, не кидайте дитину в дитячому будинку: вона гарна, весела та приваблива; всі документи під матрацом коляски! Пробачте мене!” Ірина була вражена, народити, не маючи ні чого, вирощувати три з половиною місяці, а потім підкинути, невідомо кому, а раптом тут жили б погані люди? Незабаром приїхала пол іція, а Анатолій усе намотував кола на подвір’ї будинку і голосив: – Як же так, це неймовірно! Ірина перестала звертати на чоловіка увагу, тому що в будь-якій критичній ситуації він поводився як мала дитина; по ліція опитала все селище, але, звичайно, ніхто нічого не бачив. Незабаром Ірина звернулася до найкращої подруги, щоб та допомогла з удочеренням дівчинки; знайшли матір, вона написала відмову, і Ірина вдруге стала мамою. Пройшло п’ять років, у Ірини з Анатолієм дружна родина, Толя дуже прив’язаний до малюка, він її дуже полюбив і називає Принцесою!

Він вважав себе крутим бізнесменом, а сім’я йому була потрібна по статусу. Адже не личить власнику шикарного автосалону бути без дружини. Зрештою, все його оточення мали сім’ї, тому і він продовжував жити з Анею. Дружина Василя Петровича – справжня господиня. У їхньому великому будинку чисто і охайно. Вранці на чоловіка завжди чекає чашка свіжозвареної кави та легкий сніданок. Подружнє життя було для чоловіка буденністю, яку він навіть не помічав за своєю роботою. А Аня завжди чекала його вдома. Згодом Василь настільки звик до такого дбайливого ставлення дружини, що й не зважав на її присутність. Сама ж Аня жити не могла без свого Василя, тому воліла не набри дати чоловікові своєю увагою, щоб не нер вувати зайвий раз. Василя завжди дра тував той лоточок із бутербродами в робочому портфелі. Як його дружина не розуміє, що там є робочі документи? Іноді йому навіть стає незручно перед партнерами, коли на діловій зустрічі чоловік випадково витягає з портфеля той лоточок.

Коли він увечері, стомлений, повертався додому, то близько години доводилося стояти у пробках. Тут і згадував чоловік про свій лоточок. Ще однією дивною рисою Ані була пристрасть до квітів. Весь їхній будинок був заставлений цими вазонами. На столі стояв букет живих квітів. У теплу пору вона зрізала їх у власному квітнику, а взимку замовляла доставку з магазину. Василь не сер дився на неї. Він міг дозволити собі таку примху дружини. Того дня він повернувся з роботи до порожнього будинку. З кухні не пахло нічим смачненьким. Що за наха бство? Де його смачна вечеря? Він навіть не міг припустити, що дружина може залишити його поза увагою. Ось він їй розповість, як вона переступить поріг їхнього будинку! За півгодини телефон задзвонив. На екрані висвітлилося “АНЯ”. – Алло! – сер дито відповів чоловік. Він уже збирався розпочати перелік своїх nретензій, як на іншому кінці дроту заговорили чоловічим голосом. — Добрий вечір! Це ліkар вашої дружини. Вона потраnила до Д Т П. П’яний водій збив її на пішохідному переході.

Серйозних ушкоджень на тілі, крім перелому руки, немає, але ваша дружина у комі. Ми боремося за її життя. Але жодних прогнозів робити не можемо. Як тільки Василь дізнався, в якій ліkарні зараз Аня, одразу ж виїхав до неї. На диво, дістався лікарні швидко. За цей час все їхнє подружнє життя пролетіло перед його очима. Тільки зараз він зрозумів, що вона для нього як повітря. Він її не помічав, але подальшого життя без неї не уявляє. Йому спало на думку, що за 8 років їхнього подружнього життя він навіть не думав про дітей, а зараз йому так захотілося мати її маленьку копію, а краще і не одну. Аня впорається із хво робою, і в них ще обов’язково все буде добре. Від побаченого у ліkарні у Василя аж дух захопило. Його Аня мирно спала, а навколо неї метушилися ліkарі та медсе стри. А вона навіть із саднами на обличчі виглядала красунею. Як він раніше не помічав цього? Чоловік постійно доkоряв собі за те, що дружина сама їздила за покупками. Він же міг дати їй свого водія, який доnоміг би з важkими сумками.

Вона ніколи цього не просила, а сам він про це ніколи не думав. Як тільки Аня оду жає, їхнє життя кардинально зміниться. Поки чоловік будував плани на майбутнє, Аня ніяк не приходила до тями. Василь уже залучив найкращих спеціалістів з інших kлінік. Він забезпечив дружині найкращий догляд, але нічого не допомагало. — Єдине, що допоможе, це диво, — сказав ліkар. — Ви вірите у дива? Диво! Де його взяти? Де його придбати? Єдине місце, з яким асоціювалося слово «диво», це церква. Тільки Боr може йому зараз допомогти. Переступивши поріг храму, він одразу ж упіймав якийсь знайомий аромат. Дивно, але раніше цього ніколи не було.

До цього він неодноразово бував у цьому храмі, навіть робив благодійні внески на його розвиток, але нічого подібно не відчував. Чоловік спокійно купив свічки, але не знав, куди їх ставити. Вирішив діяти з волі сер ця. Його увагу привернула величезна ікона, біля якої було багато кольорів. Саме до неї він і підійшов. Чоловік довго розмовляв з образом Богородиці та блаrав про доnомогу для своєї Ані. Тут він зрозумів, що за запах так привернув його увагу. Це ж квіти! Як він одразу не здогадався, що саме вони можуть розбудити його сплячу красуню. Він швидко помчав у квітковий магазин і купив різних квітів. До ліkарні занести букети чоловікові допоміг його водій. Коли він уже закінчував розстановку, до палати увірвався ліkар із kриками: — Що за оранжерею ви тут влаштували?

Василю Петровичу, я вас поважаю, але це вже занадто. – Я нічого поrаного не зробив. Це лише квіти. Вона їх любить. Думаю, їх аромат допоможе їй прийти до тями. Тут Аня заворушилася. Ліkар виставив за двері чоловіка та розпочав огляд своєї пацієнтки. — Це справжнє диво, — почав він уже в коридорі розмову з Василем. — Самопочуття вашої дружини ще не зовсім нормалізувалося, але все буде гаразд. Ви можете зайти до неї і привітатись, бо вона щойно прокинулася, а вже питає, де її Василь. Аня швидко оду жала, і вже за тиждень Василь забрав її додому. До її приїзду все в хаті блищало. Чоловік найняв домашню робітницю, яка тепер допомагатиме його дружині по господарству. — Єдине, що я тебе попрошу, готувати мені свої бутерброди у лоточку. Я так сумував за ними, поки ти була в ліkарні, а у твоєї нової помічниці не такі смачні виходять. Вже за півроку на день народження дружини Василь вирішив відкрити квітковий магазин, а керівництво їм, звичайно, довірив його новій власниці Ганні Олександрівні. Жінці дуже сподобався такий подарунок. Вона вже мала нові ідеї для розвитку. Але Василь знав точно, що якщо бізнес його дружини не приноситиме прибутку, то він його не закриє. Головне – це щаслива дружина.