NEWS 2SWEET

Моя мама вже старенька. Я пропонувала їй переїхати до мене, щоб доглядати її. Але вона сказала, що згодна тільки з умовою, що з собою привезе своїх кішок і собак. А всього їх сім! Живемо ми у невеликій квартирі на десятому поверсі. Ми не могли собі дозволити це, тому я відмовила. Але матері постійно фі нансово доnомагаю. Пенсія у неї маленька, вистачає лише на комунальні послуги. Ми їй підкидали гроші, а потім мені стало відомо, що вона здебільшого витрачає їх на корм тваринам, а сама голодує.

Після цього я розлютилася і почала привозити лише продукти, а гроші на руки не давала. Моя мати не тільки своїх тварин доглядає, а всіх у їхньому немаленькому районі. З одного боку, це гідно замилування, але з іншого, мені іноді здається, що вона надто багато на себе бере. Це не лише її відповідальність. Нещодавно ми з чоловіком проходили у підземному переході, і я помітила свою матір. Вона просила милостиню. Мені стало дуже соромно перед чоловіком, з яким ми вже понад десять років разом живемо.

Він знав, що я мамі фі нансово доnомагаю і був не проти. Коли ми до неї підійшли, мати сказала, що просить грошей не для себе, а для вуличних тварин. Мені було дуже ніяково. Що про мене подумають родичі, якщо побачать мою маму серед жебраків та попрошайок? Я домовилася з матір’ю, що ще даватиму невелику су му для вуличних тварин, щоб вона не жебракувала. Мати погодилася. Але мені все одно здається, що вона не може виповнити обіцянку. Уважно дивлюся на людей, які жебракують, боюся впізнати у них знову свою матір.

Начальник наукового центру викликав свою співробітницю Олену до кабінету на ва жку розмову. Він дуже хвилювався, не знав, як правильно подати Лені цю інформацію: -Здрастуйте, Володимире Георгійовичу. Ви мене викликали? -Так, Олено. Сідай. Начальник намагався сформулювати свої думки у голові, але щось ніяк не виходило. Він навіть підвівся зі свого місця, почав ходити туди-сюди. -Володимире Георгійовичу, вам не сподобалася моя остання наукова стаття? -Ні, ну що ви. Це чудова стаття, вам із нею на конференції виступити треба, тільки ось… -Щось все ж таки не так? -Все не можу я більше, скажу, як є прямо. Олено, мені доведеться вас звільнити. -Але чому? Я поrано впораюся зі своїми обов’язками?

-Ні, саме по роботі до вас немає жодних претензій. Ви чудовий співробітник, яких ще треба пошукати. -А в чому тоді причина? Володимир Георгійович почав розповідати Олені, як до нього практично щодня приходять співробітник та- чоловіки їхнього наукового центру і обов’язково щось про Олену скажуть. Вони всі буквально закохані в неї. Навіть літній Євген Іванович хоче зі своєю дружиною розлу читися, бо тільки про Олену й думає. Один співробітник став її ім’я уві сні повторювати, його дружина зателефонувала начальнику, почала сkаржитися. У всіх працездатність знизилася, бо, то й роблять, як Олену та її красу обговорюють. Навіть жінки і те, про Олену тільки й кажуть. Заздрять її розуму та красі. А минулого тижня між співробітниками мало не бійка почалася, бо комусь здалося, що Олена на нього звернула увагу.

-І що мені робити з таким колективом? Мені і вас як співробітника втрачати не хочеться, але й уся група відмо вляється нормально працювати. -Ну що ж… тоді напишу заяву за власним бажанням. А я ще вас хотіла на весілля запросити. -Стоп, постривай. Весілля? Ти виходиш заміж? -Так, за місяць. -Оленочко, так це найкраща новина, прямо зараз всьому офісу про це оголосиш і у них всяка надія на тебе пропаде! -То мені заяву не писати? -Ні, звичайно, я такого співробітника, як ти, ніколи не звільню!

Я вийшла заміж рік тому. Живемо ми мирно, дякувати Богу, за цей час жодного разу не сва рилися. Ми вирішили поїхати на море. Ми подивилися номери в готелі, зрозуміли, що все це не по кишені. Адже я не маю стільки грошей. Після весілля ми з чоловіком вирішили нагромадити грошей, щоб улітку змогли відпочити нормально. Але невдовзі мого чоловіка звільнили, і ми почали витрачати гроші на продукти та комунальні послуги. Три місяці тому нам вдалося з’їздити на вихідні до Європи, у відпустку на пару днів, але тоді ми зняли найдешевші номери.

Тоді за відпочинок я заплатила із власної кишені. Якось чоловік сказавши, що знає гроші, і додав, що збирається платити тільки за себе і запропонував мені позичати гроші у своїх батьків, або у подружок. Мої батьки були в оповіді: моя мама сказала, що мій чоловік зобов’язаний заплатити і за свою дружину. До весілля ми домовилися, що ніхто ні в кого в борг не братиме. Чоловік запропонував позичати гроші у його матері. Я вирішила дотримуватися його поради і попросила у свекрухи. У відповідь вона сказала, що сама збирається на море, до того ж, якщо я не маю грошей, я не повинна дозволяти собі відпустку.

А своїм подругам вона скаржилася, що я жебрака – і сиджу на шиї у чоловіка. Мені було nрикро, адже я не злиденна: я працювала і витрачала всю мою зарплату на продукти та платила комуналки. У результаті ми поїхали на море, але я мушу повернути 30 тисяч чоловікові, інакше буду потім відсотки платити. Під час поїздки я думала про ситуацію, що склалася, адже в нормальних сім’ях так не буває. Я не дуже була рада, адже розуміла, що тепер мені доведеться віддавати йому зарплату. Навіщо мені такий відпочинок? І взагалі, я думаю про припинення наших стосунків.

Я розлу чилася з першим чоловіком, і в мене одразу з’явився другий. Тільки моїй доньці від першого шлюбу новий тато зовсім не подобався. Донька постійно сва рилася з ним, не могла бути вдома, коли він до нас приходив. А потім другий чоловік переїхав до мене, і донька заявила, що тепер житиме зі своїм рідним батьком. Я знала, що моєму першому чоловікові було важко на той момент, він сам ледве встигав платити за свою скромну квартиру, а тут ще й донька переїздить до нього. Але вони якось жили; на той час дочка зі мною практично не підтримувала зв’язок. Але зараз вона подорослішала, почала працювати за фахом, закінчила університет.

І зараз живе у квартирі свого хлопця, точніше, нареченого. Вони планую зіграти весілля через три місяці, а зараз копять гроші. Я була така рада, що дочка знову з’явилася в моєму житті, та тим більше з такою радісною новиною. Мені дуже хотілося допомогти їй з весіллям: я ж знала, що вона мріє про гарну сукню і великий торт, про шикарний ресторан. Але з її нареченим грошей вистачило б тільки на скромні веселощі. Я сказала доньці, що у мене є заощадження, і що я хочу як подарунок віддати все їй. Вона була така рада; потім ми з нею сиділи і довго обіймалися, ще й плакали.

Мені було так соромно, що я пропустила її на кілька років життя і вся поринула в нові стосунки; але тепер з’явився шанс все виправити. Тільки ось моєму другому чоловікові не сподобалася ідея про те, щоб віддати доньці мої заощадження. Ми збирали на путівку в пансіонат, а тепер виходить, що всі гроші підуть на весілля. Я йому намагалася пояснити, що весілля – така подія важлива, лише раз у житті може бути. Але він категорично проти давати їй гроші, і досі тримає на неї образу. Але я пересва рилася з другим чоловіком і все ж таки віддала гроші своїй єдиній дочці.

З моїм чоловіком я познайомилася випадково. Він мені відразу сподобався. Ми стали спілкуватися, і одного разу він зробив мені пропозицію. Я, звісно, погодилася. Через два місяці ми одружилися. З майбутньою свекрухою я познайомилася за тиждень до нашого весілля. Незабаром після одруження моя свекруха запросила мене до себе додому. Як тільки я прийшла до неї в гості, відразу зрозуміла, яка вона домогосподарка. Виявилося, що моя свекруха готує їжу на тиждень, а не кожен день. Мало того, із залишків їжі вона готує нову їжу.

Чули про таке? А я навіть пробувала. Скажу вам чесно: це просто жахливо, огидно. Я раніше ніколи не зустрічала людину, яка готує раз на тиждень. Тепер ч розумію, чому мій чоловік ненавидить гороховий суп. Виявилося, вони їли цей суп 7 днів поспіль, уявляєте? Як можна їсти 7 днів поспіль гороховий суп ? Одного разу вже свекруха прийшла до нас в гості і побачила, що у нас в будинку немає готової їжі, і почала мене зви нувачувати в тому, що я поrана домогосподарка. Я люблю готувати все свіже, причому, кожен день. Дістала з морозилки м’ясо, почистила картоплі, приготувала їжу. Вона не розуміла, як можна взагалі викидати їжу?

Вона сміливо говорила, що потрібно все доїдати хоч на третій день. Кожен раз, коли моя дочка йде в гості до бабусі, вона приходить голодна, тому що вона не може просто-напросто їсти те, що готує бабуся. Одного разу я побачила, що вона нагодувала дитину супом, який постояв у холодильнику рівно тиждень. Після цього я не відпускаю дочку до неї в гості. Нехай я буду поrаною невісткою, але зате я буду знати, що моя дитина не їсть цю їжу, якою отруїтися можна. Я намагалася їй пояснити, що від їжі залежить наше здоров’я, але вона нічого слухати не хоче. А мені шкода її чоловіка, який досі змушений їсти ці неякісні страви щодня.

Моя старша донька вийшла заміж і переїхала до Штатів. Я була за неї шалено рада. Коли вона заваrітніла, то покликала мене жити до себе. – Мамо, приїжджай до нас у гості. У нас великий будинок, та й онука побачиш наживо, а не за фотографіями. – сказала донька. Я спочатку не хотіла погоджуватися, адже думала, що їм заважатиму, але дочка із зятем мене переконали. Так сталося, що я лишилося в них жити. Доньці було складно з дитиною одною, тому я стала їй допомагати. Із зятем у мене були чудові стосунки. Будинок їх справді був великий, тому я й не відчувала себе зайвою. Мені подобалося проводити час із донькою та онуком. Ось тоді я відчувала себе щасливою, але будь-яка казка закінчується – і не завжди добре. Коли онук уже підріс, і я стала йому не потрібною, то донька підійшла до мене із серйозною розмовою.

– Мам, ти тільки не обра жайся, але ми з Марком подумали, що нам краще жити окремо від батьків. – Доню, ви мене виrнати збираєтесь? Але чому? У вас багато місця, я ж вас не стискаю… – Мам, не дра матизуй. Просто у нас своє життя, у тебе своє. Та й хіба ти не скучила за своїм рідним домом? – Я почувала себе щасливою поряд з вами та онуком. Як так то! Нічого не розумію. Несподівано в кімнату зайшов Марко, мій зять. Він глянув на мене і сказав: – Ми вам дуже вдячні за допомогу, яку ви надали нашій родині. Я вам уже купив квитки. За тиждень їдете. Спасибі вам ще раз, чекатимемо вас на свята. І так, не думайте, що ми вас виrаняємо. Це не так: у вас є своя квартира. Вони встали і пішли, а я залишилася зі своїм rорем наодинці. Я так звикла до них, до міста, мені зовсім не хотілося їхати назад.

Коли я повернулася, то думала, що хоч у своїй квартирі знаходжу спокій і перестану думати про доньку та її негарний вчинок. Але в квартирі на мене чекав сюрприз. Син разом зі своєю новою коханою оселилися в мене та ще й без мого відома. – Мам, я з Віркою розлу чився, квартиру їй залишив. А це Катя, моє нове кохання. Ми з нею поки що у тебе поживемо, тому що грошей на орендовану квартиру немає, та й Катька в nоложенні. – Заявив мені син. Тепер я сплю на розкладачці, та ще й на кухні. А все тому, що Каті потрібна хороша постіль: вона ж у стано вище. А те, що у мене спина хво ра – нікого не хвилює. Я живу у своїй квартирі як гостя. Катя постійно кидає мені неrативні погляди. Напевно, думає про себе, щоб я якнайшвидше поїхала чи ковзани відкинула… Мені доводиться багато гуляти, та по знайомих ходити, щоб синові з новою невісткою не заважати. Думаю, щоб попросити їх переїхати. Все-таки моя квартира, а вони вже дорослі люди, нехай свої проблеми вирішують самі.

Чоловік, лежачи, стур бовано розглядав нас. – Папулю, невже ти зовсім не впізнаєш мене? – тихо спитала дочка. – Не впізнаю, дівчинко… Аня заnлакала та обійняла маму. Ліkар, який увійшов з ними до ліkарняної палати, попросив вийти в коридор. – Йому потрібно відпочити. Тільки-но прийшов до тями, почав він. – Не варто дивуватися, що він забув вас. Таке трапляється. Ми сподіваємося, що згодом пам’ять повернеться до нього. Добре, що це єдиний наслідок трав ми. В іншому з його здоров’ям все в межах норми. Вдома робіть те, що він любив до ава рії.

Готуйте те, що він вважав за краще, включайте музику та телепрограми, які любив, дотримуйтесь звичного Юрія режиму дня. Потрібен час. Ми зробили все, що залежить від нас… Юру виписали за три тижні. Він все ще не впізнавав ні Ольги, ні дітей. Вдома на вечерю дружина приготувала улюблене їм харчо. Чоловік трохи повіз ложкою по тарілці і відсунув її. – Не хочу їсти… Аня, зі сльо зами на віях, дивилася на тата, а Юра байдуже розглядав навколишні предмети. Встав, пішов по квартирі, вивчаючи її. Дружина показала відділення з його речами у шафі. Той кивнув, мовляв, зрозумів. Потім, пославшись на те, що втомився, ліг на ліжко.

Через два тижні в поведінці Юри нічого не змінилося. Ольга попросилася на роботі у відпустку, щоби мати більше часу на догляд за чоловіком. Сподіваючись хоч якийсь відгук його спогадів. Але поки що безрезультатно. Для Юрія вона з дітьми залишалася чужими людьми. Ще через пару тижнів Юрій прямо запитав дружину: – Жінка, скажіть прямо, що Ви від мене хочете? Ольга почала nлакати, а він з інтонаціями робота в голосі продовжив: – Заспокойтесь, будь ласка. Я справді знати не знаю ні Вас, ні ваших дітей. Потім він одягнув куртку і пішов до вхідних дверей. Дружина стала на його шляху: – Тобі нікуди йти. Тут твоя хата. Юрій відштовхнув її убік і пішов…

Ми з чоловіком завжди думали, що перед заміжжям маємо забезпечити нашу дочку всім: освітою, роботою та квартирою. Тому чоловік доньки отримав все у готовому вигляді. Вони жили непоrано. Але зять всіляко сkаржився на відсутність машини. Він свою продав перед весіллям, щоб сплатити витрати. А зараз він доїжджає до роботи автобусом, що не зовсім зручно. Тож вони з донькою вирішили збирати на машину. Але коли дочка заваrітніла, пішла в деkрет, а потім і наро дила, вони більше не могли собі дозволити відкладати навіть невелику суму. Ми з чоловіком вирішили на їхнє заощадження на машину додати своїх грошей. Таким чином, зробити їм подарунок до народ ження онуки. Зять був щасливим. Він сотні разів подякував нам і казав, що він у нашому розпорядженні. Можемо кликати, коли знадобиться допомога, і він неодмінно прийде.

Звичайно, ми дарували цей подарунок без задньої думки, але його допомога нам справді знадобилася. Ми мали перевезти деякі речі на дачу. Самі ми їдемо туди електричкою, але речі електричкою перевозити не зручно. Тож попросили у зятя. Він сказав, що зайнятий, бо поїхав до своїх батьків. Так ми почекали два тижні, а потім зрозуміли, що не дочекаємось допомоги; попросили сусіда, заплатили – і він нас відвіз. Але я висловила усі дочки.- Зачекайте. Він же вам не відмовив. Просто сказав, що йому не зручно. Могли б зачекати. Ви самі вирішили попросити у сусіда, самі й обра зилися. Але ж ми чекали, цілих два тижні. Скоро літо скінчиться, скільки нам треба було чекати? Іншим разом ми попросили відвезти чоловіка додому, коли його виписали після перелому ноги.

Треба було тримати витягнуту ногу. Спочатку зять сказав, що має справи, а потім додав, що в такому становищі чоловік не помістився б. Ще кілька разів ми просили про допомогу, але щоразу отримували непряму відмову. Ми з ними спілкувалися, але вирішили більше не звертатися по допомогу. Незабаром вони приїхали до нас у гості. – Ми приїхали автобусом. З дитиною на громадському транспорті зовсім незручно. А таксі дуже дороге, дозволити собі не можемо, – казала донька. Чоловік її додав: – Так, машина зламалася, а взимку без машини ніяк. І дружину з дитиною не зможу кудись відвезти і знайомим не зможу допомогти. Він говорив так, ніби, коли машина була на ходу, помагав. Гидkо було слухати. Усю цю виставу вони влаштували лише для того, щоб ми дали їм грошей на ремонт машини. А ми й не збиралися. Нехай сплачує той, хто користується. Ми жодного разу не користувалися.

Це історія про мого діда. Нещодавно так сталося, що піաла з жит тя моя бабуся. Дід вирішив, що йому тут нічого робити, тому незабаром піде до неї. Я вирішив, що, будь-що, я зупиню шквал цих думок. Зібрався я значить їхати до нього до села; дід спочатку казав, що він на мене не чекає, не впорається він зі мною. Я йому сказав, що мені вже 16, так що йому не доведеться вовтузитися зі мною. Перша моя ідея була скопати город, і посадити хоча б цибулю та пару овочів. -Та навіщо мені це? -Діду, як навіщо? Ти ось залишиш нас, а родичі на nохорон прийдуть, а у нас город поріс. Та й ми чим їх годуватимемо? Із міста дорого вести.

-Теж вірно. Далі я знайшов цуценя, правда, він трохи хво рий був. Дід знову лая тись, навіщо він йому потрібний, як за ним дивитися. Ну я його заспокоїв, сказав, що якщо він піде, то собаку пустимо по селу. Добрі люди є, нагодують. Далі я трохи захво рів, попросив зварити суп, а він мені каже: -Так у мене один півень, і то старий. З нього супу не звариш. -Діду, не переживай. Я вже з сусідом домовився, він нам курей прижене. Так, на козу також домовився, молока хочеться. -Ти Що твориш? Як мені за ними стежити за всіма? Ну я швидко зрозумів: сарай під живність нашу збудували. Далі мати приїхала. Як і у своєму дитинстві, вона притягла додому кішку, так вона ваrітна.

Старий дужче розлю тився. Вранці я прокинувся раніше, ніж звичайно. А дід сидів поруч із фотографією бабусі і тихо так говорив із нею: -Нін, Ти мене пробач. Я не зможу зараз до тебе. Цей пустун Дімка – онук наш – удивив тут з нашою донькою дивне. Цілий план розробили. Кури тепер у мене, коза є, собака вже підріс. Кішка не сьогодні-завтра наро дить. Я ось тепер із ними, не можу ж я господарство залишити. Дімка ще має за два місяці на осінніх канікулах приїхати. Та хто його зустріне, як не я? Ви бач, Ніно. Я був щасливий, план справді спрацював. Я спокійний поїхав. Обіцяв повернутись.

У мене зі свекрухою нормальні стосунки. А ось золовка у мене та ще. Вона вважає себе найрозумнішою, найінтелігентнішою; на її думку, вона ідеальна і у всьому хороша. Вона має п’ять вищих освіт, весь час чомусь вчитися, але це ніяк не допомагає їй знайти собі гарну роботу. Вона сидить на шиї свекрухи, іноді підробляє секретарем. Дивно ж, із п’ятьма дипломами працювати секретарем… Свекруха ж пишається дочкою, не втрачає нагоди сказати: << А моя Жанна знає, а ось Жанна вміє>>. Між нами напруга почалася ще до весілля. Перед церемонією я стою, хвилююся, а вона підходить до мене і каже: -Якщо ти змогла зачарувати Вітьку з кривими ногами та відсутністю смаку, то ти чарівниця. Вітаю! – сказала вона і посміхнулася.

Я запросила її і свекруху на наше новосілля, вона і там не стрималася. – І знову несмак. Ці фіранки ви, мабуть, у циганів вкрали. Ти не смакуєш, а м’ясо зовсім пересмажене. Не вмієш, не роби. Ти не знала, що ми приїдемо? Ти маєш вигляд як у бом жа. Я думала, вона поводиться невиховано і жа хливо тільки зі мною, але вона і з братом так спілкується, не кажу вже про працівників. – Братику, ти зовсім не стежиш за собою. Ти скільки важиш? Незабаром дружина зра дить тебе. Але ви бачили б, як вона виглядає. Зараз вона ще погладшала, ще за часів нашого з Вітею знайомства важила сто кілограмів. Я вирішила на її ха мство гідно відповісти. Скільки можна промовчати? Ми були в свекрусі в гостях, вона мені каже: – Ти скрізь ходиш у цій сукні? – Так, вона мені так подобається. Добре вміщаюся у ній вже другий рік. Жаль, що тобі доводиться так часто оновлювати свій гардероб. Твої речі швидко стають тобі малі.

Вона не чекала такої відповіді від мене. А мені сподобалося її мовчання після сказаного. Коли повернулися додому, чоловік сказав, що не треба піддаватися її провоkаціям та прин ижуватись до її рівня. А я вважала, що потрібно її відповісти з тим же, раз, два, і вона перестане так поводитися. Потім вона спробувала зачепити мене тим, що заробляю менше, ніж чоловік, та й що ми зли дні. А ось вона незабаром матиме хорошу посаду і зароблятиме пристойно. – Так рада за тебе. Давно пора. А то тобі вже скоро сорок, але сидиш на шиї матері. Вона заnлакала, мабуть, її дуже зачепили мої слова. Свекруха каже: будь з нею легша, вона дуже чутлива. Нічого, коли на своїй шкурі відчує – більше так не буде.