NEWS 2SWEET

Таня сподівалася, що чоловік дуже зрадіє її приїзду, адже вони вже два тижні не бачились з-за її відрядження. Вона наkупила кілька пакетів продуктів, щоб приготувати романтичну вечерю. Зайшовши додому, розклала всі продукти в холодильник, а сама в душ збиралася, коли пролунав звук відкриття дверей, а потім і жіночий сміх. Вона заст игла з речами в руках на порозі ванної кімнати. Вона побачила через дверний проріз, що в кімнату зайшла незнайома жінка та її чоловік, вони цілувалися і були настільки захоплені один одним, що навіть не помітили її і завались в їх подружню спальню. Тетяна зас тигла на своєму місці, а потім пішла у вітальню і плюхнулась в крісло. — Кошеня, моя ще не повернулася, тож можемо до ранку у мене залишитися.

Жінка розсміялася, потім відправилася у ванну, а за тим і на кухню. — Олег, я тут виноград знайшла! Обожнюю виноград! — Виноград? Звідки виноград? Зазвучали три вожні кроки. — Катя збирайся. — Милий, що сталося? — грайливий голос жінки. — Катя, ти rлуха? Швидко збирайся! Дружина повернулася… Незадоволений жіночай вдох, звук, як відкриваються і закриваються двері, а потім швидкі кроки у вітальню. Побачивши дружину в кріслі, Олег зав мер на порозі. Таня просто дивилася на протилежну стіну, навіть не здригнулася, коли він увійшов. — Мила? Я не знав, що ти повернешся… так несподівано все… — розгублено пробелькотів Олег. — Замовкни.

Чути тебе не хочу — відрізала Тетяна крижаним тоном. — Тань, слухай, я винен, прости мене, добре? Два тижні без жінки, ні один чоловік на моем місці б не витримав. — Адже я попросила замовкнути. Вона встала, все ще не дивлячись на нього, пройшла в спальню, зібрала його речі у велику сумку, шnурнувши їх йому, вказала на двері. Олег деякий час постояв на місці, сподіваючись, що вона зми лується, але її холодний погляд не вселяв надії. З вздохом попрямував до дверей. — Ключі від будинку і машини поверни. Опинившись за дверима, він зрозумів, що йому нікуди йти.

Мені 38 років, у нас з чоловіком троє дітей: старшим — 13 та 11 років, а молодшій доньці лише 8 місяців. Рішення про народження Світланочки було, відверто кажучи, не моїм. Насправді це була ідея чоловіка. У 2022 Олексій почав переконувати мене, що нам потрібне поповнення: – Нам потрібна ще одна мала, Олено. Це – радість для сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб я поїхав і залишив вас тут самих? – Навіщо? У нас уже двоє хлопчаків, а ти згадай, як важко їх було ростити. Та й зараз у нас грошей немає на третю дитину! – Ну ти ж все одно підеш у декрет, відпочинеш трохи. А там побачиш, як усе буде добре. Старші вже самостійні. Я погодилась. В глибині душі я завжди мріяла про доньку. Але, якщо чесно, це було випробування. Вагітність далася тяжко, я кілька разів лежала на збереженні.

Advertisements

А пологи – справжній жах. Кесарів, витрати на клініку — величезні гроші. Після пологів я досі не можу прийти до тями: постійна втома, безсонні ночі, примхи Світланки. А окрім неї, треба стежити за старшими, допомагати з уроками, відправляти до школи. Ну і прибирання, готування – все по колу. А Олексій? Його турбота закінчилася відразу після виписки з пологового будинку. Тепер він приходив додому похмурий, роздратований і тільки дорікав: – Ти б хоч за собою стежила. Не дружина, а куховарка. Боже, та навіть цей халат на ганчірку схожий! – Може, хоч трохи допоможеш? Я весь день кручусь, як білка в колесі. – Допомогти? Я цілий день на роботі, а ти вдома сидиш! Я не робот. Зарплата Олексія ледве покривала комуналку та одяг. Продуктами нас рятувала моя мама:

передавала з села овочі, яйця, молочку. Але Олексія це не хвилювало. Він лише скаржився на начальника: – На роботі дурдом. Ніхто не думає про людей, грошей там не дочекаєшся. – Так знайди щось краще. Ось, дивись, скільки оголошень! – Це все лохотрон! Я мовчала, стиснувши зуби, і продовжувала тягнути все на собі. І ось одного разу, прибираючи вдома, я знайшла в ящику якісь документи з печатками та прізвищем чоловіка. – Що це? – Не чіпай! Це… для роботи. Як ти взагалі знайшла їх? Це не твоя справа! Його реакція насторожила мене. Про що він мовчить? Може, взяв кредит чи затіяв аферу з житлом? Але правда виявилася набагато гіршою.

Увечері я почула, як Олексій розмовляв телефоном з кумом. Їхня розмова мене приголомшила. – Ну що, як з документами? – Запитав кум. – Все готове. За кілька тижнів їду. Там уже чекають. – А як же Олена з дітьми? – Самі розберуться. Гроші буду слати, чого їм ще треба? – Ти їй сказав? – Ні, навіщо? Скажу, що поїхав у відрядження до Польщі. Я стояла за дверима, ледве дихаючи. Все, що він говорив про родину, про поповнення, про підтримку, виявилося брехнею. Олексій давно вирішив нас покинути, і його це ніяк не бентежило. Тепер я не знаю, що робити. Говорити з ним? Подавати на розлучення? Або повідомити, щоб його не випустили з країни? Що б ви зробили на моєму місці?

Кілька років тому я поїхала на заробітки до Італії. Мене звільнили з дитячого садка, навіть не дочекавшись пенсії, бо знайшли молоду заміну. Чоловік Петро заробляв небагато, а син збирався одружитися. На щастя, моя подруга, яка працювала у Неаполі, сказала, що одна сеньйора шукає няню для своїх дітей. Я швидко оформила документи та погодилася. Робота виявилася гарною, платили пристойно, адже я мала досвід, а італійську мову я вивчила досить швидко. Жила я просто на віллі сеньйори, що заощаджувало гроші. Щомісяця висилала Петру по 500–600 євро, щоб він збирав їх.

За півроку ми назбирали на весілля сина: вибрали гарний ресторан, замовили фотографа, купили костюм у дизайнера. Після весілля я ненадовго залишилася вдома, а потім знову поїхала до Італії. В Україні таких грошей я точно не заробила б, а переведені в гривні євро були суттєвою підтримкою. Незабаром невістка завагітніла. Молоді жили на орендованій квартирі, і я першою запропонувала допомогу, щоб купити їм житло. Свати підтримали мою ідею. Я ще кілька місяців накопичувала, щоб зробити подарунок, паралельно відправляючи продукти, підгузки, одяг та навіть візок.

Коли наближалися пологи, ми купили для сина та його сім’ї трикімнатну квартиру у новобудові з ремонтом, майже у центрі міста. На хрестини внучки Злати я подарувала золотий ланцюжок з хрестиком, купу одягу, іграшок та 2 тисячі євро. Але заробітки зруйнували мої стосунки з чоловіком. Петро став відстороненим та холодним. Коли я приїжджала, ми спали окремо – він казав, що відвик ділити з кимось ліжко. Я чула, що в сімей, де один з подружжя заробляє за кордоном, бувають такі проблеми, але сподівалася, що час все виправить. Однак справа була не у відстані, а в іншій жінці.

Поки я працювала, Петро завів роман. У 2022 році в наш будинок переїхала сім’я біженців з Маріуполя, і він познайомився з Оленою, жінкою трохи молодшою за мене. Вони таємно зустрічалися кілька років. Я навіть не здогадувалася, хоч спілкувалася з нею і вважала її знайомою. Про те, що у чоловіка роман мені розповіла кума. Вона випадково побачила Петра з Оленою та навіть зробила фото. – Це точно вони, – сказала кума. – Якщо не віриш, покажу знімки. Найбільше мене поранила не зрада чоловіка, а те, що син, невістка і навіть свати знали про це і мовчали. Я стільки років працювала заради сина, намагалася дати йому все найкраще, а він так підло приховав правду. Зараз я переїхала на свята до мами у село. Мені соромно повертатися додому, люди показуватимуть пальцем і насміхатимуться. Не знаю, що робити далі, я в повному розпачі.

Я повернулася додому з Польщі після двох років тяжкої роботи. За весь цей час жодного разу не приїжджала до рідного села, бо кожна зароблена копійка йшла на будівництво будинку для сина. Роботи за кордоном було багато, часу на відпочинок чи поїздки просто не залишалося. Слухаючи розповіді подруг-заробітчанок про те, як вони відвідують Україну, я мимоволі заздрила. – Ганно, ти себе зовсім не шкодуєш! З білого світла зникла, – умовляли мене колеги. – Я ж для сина намагаюся, – відповіла я. – Ну він же дорослий чоловік! Купила б собі щось – новий одяг або хоча б каву попила в кафе! – намагалися мене навчити вони. І в чомусь вони мали рацію. Сергій з Людою, моєю невісткою, постійно просили гроші: то на вікна, то на дах, то на меблі. Я вірила, що все це для їхнього щастя, а потім у цьому будинку знайдеться куточок і для мене. Адже раніше це навіть не хата була, а хлів: дах протікав, взимку доводилося бігати в туалет через весь город, вікна продувались, а митися доводилося в тазі з кип’яченою водою. Так я й поїхала до Польщі, де платили добре, та надали безкоштовне житло у гуртожитку. Працювала багато, часу на відпочинок не було зовсім. Зрештою, син повідомив, що ремонт завершено.

Я зібрала подарунки до свят, взяла гроші, попрощалася з подругами та вирушила додому. Коли я зайшла у двір, серце завмерло. Будинок було не впізнати: другий поверх з балконом, доріжки викладені плиткою, новий автомобіль красувався біля літньої кухні. – Мамо, подивися, як здорово вийшло! Люда каже, тепер не соромно запрошувати друзів! – радів син. – Дуже красиво, синку, – відповіла я, ледве стримуючи сльози. – Тепер у вас справжній будинок, як я мріяла. Усередині все виглядало ще краще: нові меблі, кухня з сучасною технікою – посудомийка, мультиварка, витяжка. У вітальні величезний диван та телевізор на всю стіну. По дому їздив робот-пилосос. Все це я бачила вперше, хоч за кожен квадратний метр платила сама. З нетерпінням я запитала: – А де я спатиму? Син ніяково почухав потилицю: – Мам, ми з Людою подумали, що тобі буде зручніше в літній кухні. Я вже поставив обігрівач. – У літній кухні?

А як же кімната для гостей чи хоча б вітальня? Люда швидко відповіла: – Знаєте, мамо, цей будинок ми будували для себе та дітей. Адже ви рідко приїжджаєте, так що літня кухня – відмінний варіант. Все необхідне там є, і нікому ви не заважатимете. Ці слова вдарили, мов холодний душ. Я пішла подивитись своє «тимчасове житло». Це була маленька кімнатка, більше схожа на склад: диван з проваленими пружинами, старий стіл і блимаючий телевізор. Площа навряд чи сягала 20 квадратних метрів. – Мам, ти ж розумієш, все це для дітей, для їхнього майбутнього. Ти сама завжди казала, що головне – допомогти мені стати на ноги. От ти й допомогла, тепер у нас є все. А ти всього на кілька днів, на свята? – Синку, – голос тремтів, – все це я робила заради вас. Чому ви не могли дати мені пожити в цьому будинку хоч кілька днів? Хіба я цього не заслуговую? – Мамо, це був твій вибір – їхати до Польщі. Цієї ночі я не заплющила очей. Сльози текли, а в душі розривався глухий біль. Я вірила, що гроші зможуть зробити сім’ю щасливою. Але, схоже, забула, що кохання та пошану не можна купити за злоті. А син, якому я віддала все, так легко позбавив мене місця в будинку, який я збудувала для них. На ранок я зателефонувала знайомій до Польщі та запитала, чи є вакансії на заводі. Вирішила повернутися та заробити на власний будинок. Тому що тут я виявилася зайвою…

Моя подруга вийшла заміж багато років тому. Чоловік Анастасії здавався прекрасним сім’янином. Він вкладав все в сім’ю, добре заробляв. Їх шлюб був для багатьох прикладом. Олександр дуже цінував дружину і дітей. Однак життя дуже непередбачуване. У нього з’явилася інша жінка. Він приходив пізно з роботи. А запах жіночих духів і його поведінка підтверджували це. Настя почувала себе жахливо, вона повинна була залишитися одна в п’ятдесят років. Але не кидала свого чоловіка, говорила, що вік не дозволяє. Вона намагалася поговорити з чоловіком, але він не хотів слухати. Олександр сказав, що втомився і не хоче мати нічого спільного з нею.

Він пішов з сім’ї через тридцять років спільного життя. Анастасія мужньо впоралася з несподіваним випробуванням і знала, що колишнього чоловіка життя покарає за цей вчинок. Через кілька місяців він повернувся. Олександр був схожий на дворняжку, яку побили на вулиці. Нова обраниця прогнала його, коли у того виникли проблеми із заробітком. За цей час Анастасія встигла покращати. Ходила в спортзал, змінила імідж, відвідувала косметолога. Вона помолодшала приблизно на десять років. Її підтримували діти та друзі. У неї було багато прихильників і шанувальників, ніхто не міг встояти перед такою красою. Жінка зрозуміла, що все життя ще попереду.

Олександра вона проганяти не стала, прийняла його в якості гостя у своєму домі. Поставила кордони і дала зрозуміти, що нічого повернути вже не вийде. Не збиралася прощати зраду. У неї в житті все добре, є інший чоловік, який дуже любить її і дбає. Колишній чоловік довго не міг повірити в це. Не думав, що в Анастасії вийде налагодити своє життя. Багато разів намагався повернути все, але все безрезультатно. Чи Правильно вчинила жінка? Потрібно було давати шанс колишньому чоловікові? Як би ви вчинили на її місці?

Оля сиділа в кріслі і мовчки спостерігала, як Микита збирав свої речі, акуратно кладучи їх у спортивну сумку. – Візьми валізу – туди більше поміститься, – спокійно сказала дівчина. – Не хвилюйся, у мене сумка велика, – відгукнувся Микита, мабуть, вже вважаючи себе колишнім чоловіком. Він підійшов до полиці з фотографіями в рамках, вибрав знімки, де був зображений тільки він, і поклав їх у сумку. – А наше весільне фото тобі не потрібне? – уїдливо запитала Оля. – Подивися, який ти там красень. – Ні, мені не треба. Сама любуйся, – сухо відповів він. Микита відчинив шафу і почав виймати звідти свої речі. Ользі було неприємно дивитися на це, і вона пішла на кухню, щоб зробити собі кави. – Як же це все бридко, – подумала Оля, розмішуючи цукор у чашці. – Добре, що квартира моя, подарована батьками до весілля, а не спільна, бо довелося б ділити. Вона з гіркотою згадала сусідку з нарощеними віями, до якої пішов Микита. Хоча, якщо чесно, десь у глибині душі вона раділа розлученню. Жити з Микитою ставало все важче – дуже вже різними вони були. Їхнє знайомство відбулося на роботі.

Микита одразу привернув увагу Олі своєю інтелігентністю та зовнішньою привабливістю. Через неї він залишив свою колишню дівчину, і це стало для Ольги достатньою підставою, щоб не роздумуючи вийти за нього заміж. Коли народився їхній син Рома, все її життя зосередилося на дитині. А в цей час у їхнє життя увійшла та сама сусідка… Оля тільки допила каву, як на кухню увійшов Микита і відчинив шафу з крупами та макаронами. Вона завмерла з подиву, побачивши, як він почав їх ділити. Він витяг одну пачку макаронів, поклав її в пакет, а іншу залишив на місці. З пачки з рисом відсипав половину, решту повернув назад. Навіть горох та манку, які терпіти не міг, забрав. Щедро залишив лише її каву. – У кошику для білизни теж є твої речі, – ледве стримуючи сміх, сказала Оля. Микита пройшов у ванну кімнату і почав розбирати вміст кошика.

Оля, вже не в силах утриматися, пішла за ним. Він встиг покласти в сумку зубну пасту та шматок мила, а ось її шампунь для фарбованого волосся повернув назад після її саркастичного зауваження. – Ромочку як ділитимемо? – Єхидно запитала Оля. – Тиждень у тебе, тиждень у мене? – Ні, він залишається з тобою, я платитиму аліменти, – відрізав Микита. – Може, все-таки забереш? У вас буде повноцінна сім’я, а я займуся своїм життям, – продовжувала вона з глузуванням. Микита різко відмовився, додавши, що дитині зручніше залишатися з матір’ю. Коли він збирався йти, Оля нагадала про ключі. Він кинув їх на стіл, захопивши свої стоптані тапки, і вийшов, грюкнувши дверима. Залишившись сама, Оля засміялася. Вона згадала, як Микита не купив синові машинку, сказавши, що в нього вже є схожа, або як скупився на нормальні квіти. Тепер вона розуміла, як її обдурили ілюзії. – Треба перевірити, чи не поділив він туалетний папір, – з усмішкою подумала Оля і пішла за сином до батьків.

Я ніколи не думала, що таке може статися у моєму житті. Понад 20 років я жила сама. Чоловіка не стало, коли нашій дочці, Олені, було лише п’ять років. Спочатку я трималася заради неї, а потім все моє життя зосередилося на тому, щоб забезпечити їй краще майбутнє. У цьому мені завжди допомагав Дмитро, давній друг нашої родини та хрещений батько Олени. Після смерті чоловіка він був поруч: допомагав по господарству, ремонтував старий будинок, а коли ми вирішили будувати новий, взяв на себе більшу частину роботи. Жодного разу він не взяв у мене грошей, і я досі дякую Богові за таку підтримку. Дмитро ніколи не був одружений.

Він говорив, що сім’я – це велика відповідальність і не всі готові її нести. Але згодом наші розмови почали змінюватись. Він став ставити мені питання, які змушували задуматися: – Маріє, хіба нормально, що ти залишаєшся сама? – Ти теж заслуговуєш трохи щастя для себе, правда? Так минув рік, потім ще один. Ми все більше часу проводили разом, а одного разу Дмитро зізнався, що хотів би провести зі мною решту свого життя. Я вагалася, бо знала, що для моєї доньки це буде шок. Однак час минав, і я зрозуміла, що більше приховувати наші стосунки безглуздо. На Новий рік вирішила все розказати. Я запросила Олену та її чоловіка Сергія на святкову вечерю. Постаралася, приготувала найкращі страви, щоби зробити вечір особливим. Дмитро також прийшов, допомагав накривати на стіл. Спершу все було спокійно: ми розмовляли, сміялися, згадували минуле. Після тостів я наважилася: – Олено, Сергію, я хочу дещо вам сказати, – почала, намагаючись приховати хвилювання. – Ми з Дмитром уже якийсь час разом. І хочемо жити разом.

Слова повисли в повітрі, а потім Сергій різко кинув вилку на стіл: – Разом? – перепитав він, дивлячись на мене так, ніби я збожеволіла. Олена теж підвела голову: – Мамо, серйозно? У твоєму віці … Про яке «разом» взагалі може йти мова? Тобі треба вдома сидіти, онуків няньчити! Я відчула, як стискається серце, але спробувала втриматись: – Олено, я теж маю право на щастя. Дмитро завжди був поряд, допомагав, коли ніхто більше цього не робив. Сергій різко підвівся з-за столу: – Так, допомагав, бо знав, що рано чи пізно все готове йому дістанеться! Йому нічого не потрібно – ні будувати, ні працювати. Все вже зроблено. Я не витримала: – Сергію, ти серйозно? Дмитро зробив для цього будинку більше, ніж ти за все своє життя. Де ти був, коли треба було копати город чи лагодити дах? У Буковелі чи Одесі? Олена спробувала заспокоїти чоловіка, але й сама додала: – Мамо, я розумію, ти хочеш змін, але це неправильно. Хочеш жити з ним? Живи, але у його домі, а не в нашому. Я ледве стримала сльози: – У нашому? – перепитала я. – Олена, цей будинок я будувала для тебе, відмовляючи собі у всьому. А тепер, коли я хочу трохи щастя, ви вирішуєте, що мені робити? Скандал закінчився тим, що Олена з Сергієм пішли, голосно грюкнувши дверима. Я залишилася одна з Дмитром. – Може, вони мають рацію, – прошепотіла я, дивлячись на Дмитра. – Ні, Маріє. У будь-якому віці кожен має право на щастя, – відповів він. Я поклала йому голову на плече і зрозуміла, що зробила правильний вибір. Нехай буде як буде, але тепер я живу не тільки для інших, а й для себе.

Коли мені було 40, я розлучилася з чоловіком. Цей період був нелегким, адже ми прожили разом багато років, народили двох дітей, але вирішили розійтися, бо наші почуття давно згасли. Важко жити з людиною, яка тебе відверто дратує. Обидві наші дитини вже дорослі. Дочка має свою сім’ю, а син хоч і не одружений, але давно мешкає окремо. Саме тому рік тому я наважилася на нові знайомства та зустріла Миколу. Якийсь час ми просто спілкувалися, але потім зрозуміли, що між нами не просто симпатія, а щось більше.

Тому ми вирішили не зволікати і почали жити разом. У нашому віці час – найцінніший! Тягнути нікуди. Ми вже майже рік живемо разом, і Микола запропонував узаконити наші стосунки. Звісно, я погодилася, бо дуже його люблю. Поруч з ним я почуваюся на 20 років молодшою. Ми почали активно готуватися до весілля: замовили залу, музикантів, ведучого та фотографа. На щастя, ми мали заощадження, і ми можемо собі дозволити таку розкіш, як весілля. Ну і що, що нам по 60 років? Нічого у цьому поганого я не бачу! Однак найскладнішим виявилося повідомити про наші плани дітям. Микола теж має двох дітей від першого шлюбу.

Дві милі дівчини, з якими я вже знайома. Нещодавно я приготувала безліч смачних страв і чекала на приїзд дочки та сина. Мені не терпілося поділитися з ними важливою новиною та побачити їхню реакцію. Але, чесно кажучи, краще б я нічого не говорила, бо настрій вони мені тільки зіпсували. — Ти що, з глузду з’їхала? Мамо, яке весілля? – обурювалася дочка. — Скасовуй все це і не вигадуй ніяких дурниць! Інакше я почну підозрювати, що у тебе проблеми з розумом! А може, це Микола тобі щось підсипав? – додав син. Коротше кажучи, жодної підтримки від дітей я не отримала. До речі, дочки Миколи теж відреагували не краще… На жаль. Але ми з моїм коханим не збираємось скасовувати весілля, а тим більше розривати наші стосунки! Я вважаю, що 65 – це не вирок! Ми влаштуємо свято для себе без гостей. А як ви ставитеся до весілля в літньому віці? Хіба є якісь обмеження? Де написано, що людям у віці не можна закохуватись?

«Поміняйся зі свекрухою, доню. Вона майже не користується своєю двокімнатною квартирою, лише спить, бо постійно на роботі», – запропонувала якось моя мама. Але мій чоловік був скептично налаштований: «Мама ніколи не погодиться, вона надто принципова в тому, щоб я був годувальником».

Ми – звичайна молода сім’я, одружені п’ять років, у нас три дочки. Мій чоловік – єдиний годувальник, оскільки я сиджу вдома з дітьми у їхні критичні ранні роки. На весілля мої батьки, які багато працювали у Чехії, незважаючи на проблеми зі здоров’ям батька, подарували нам однокімнатну квартиру та солідну суму на ремонт. Через п’ять років наші затишні тридцять квадратних метрів здаються тісними. Ми мріємо про розширення, але з фінансами туго. Мій чоловік навіть платить за квартиру своєї матері, бо її зарплати не вистачає на це.

Коли мій чоловік звернувся до своєї матері, щоб обговорити можливість помінятися квартирами, вона зателефонувала мені через годину, засмучена. «Я не можу навіть подумати про таке», – зізналася вона, – «я доросла жінка. У моєму віці не бажано робити в житті такі зміни». Хоча я поважаю її бажання, щоб мій чоловік був незалежним, наша ситуація є плачевною. Справа не в лінощах: нам дійсно потрібно більше місця. Однак її друга кімната використовується лише для квітів. Знаючи про наші труднощі, як вона може віддавати перевагу своїм фіалкам та орхідеям перед онуками? Хіба б ви не допомогли своїм дітям, якби були на її місці?

Є одна новорічна страва, яка досі дивує всіх, кому б я її не розповідала. Готується вона 31-го числа, але ніхто її не їсть під час зустрічі Нового року. Її взагалі не виносять з кухні до наступного ранку. 31 грудня свекруха вирушає на ринок, де купує живих коропів не більше одного-двох кілограмів за вагою, адже більші не поміщаються в духовку. Кількість коропів залежить від кількості людей, які будуть присутні за новорічним столом. Далі свекруха миє і очищає рибу від луски, яку вона не викидає.

Насправді, вона жінка без забобонів, але чомусь саме цю традицію, яка більше схожа на ритуал, дотримується щорічно. Існує повір’я, що луска риби, приготовлена так, повинна зберігатися в будинку цілий рік. Тоді в сім’ї буде матеріальна стабільність. Я точно не знаю, скільки ця традиція зберігається у родині чоловіка, але знаю, що вже досить багато років. Після цього луску з риби свекруха складає в мішечок, а рибу кладе на лист, солить і покриває товстим шаром сметани. Більше ніяких спецій вона не використовує. Коропи відправляються в духовку і печуться там до готового стану при 160°С. Після риба не дістається з духовки, а залишається там до ранку.

Коли всі поступово збираються снідати в новому році, зазвичай це буває до обіду, то свекруха всім подає по цілій рибині в холодному вигляді. У традиції є ще одне правило: кожен має їсти лише свого коропа, навіть якщо на це піде кілька днів. Луска в мішечку зберігається протягом року, а 31 грудня замінюється на нову. Риба виходить неймовірно смачною! Коли я дізналася про цю традицію, мені вона здалася дивною, але згодом сподобалася. Я сама луску не зберігаю і не вірю в прикмети, але 1 січня із задоволенням їм холодного коропа замість недоїдених салатів та страв з новорічного столу.