NEWS 2SWEET

Знайомство Каті і Руслана було досить епічним. Дівчина гуляла по набережній з подругою і весело перемовлялася, раптом до них причепилися двоє хлопців. Вони говорили неприємні речі, намагалися руки розпускати. На допомогу прийшли двоє інших хлопців, які просто повз проходили. Так і познайомилися. Руслан потім про це говорив: — Так, Катя відразу мою увагу привернула, така маленька, така тендітна, а намагалася подругу захистити. Мені прямо відразу захотілося її обійняти, притиснути до себе. Каті він теж відразу запав у серце. Весь такий ставний, сильний, сміливий! Не хлопець, а мрія. Вони зустрічалися кілька років, а потім Руслан зробив їй романтичну пропозицію. З початком сімейного життя Руслан став ревнивим. Багатьом знайомим Катя дуже подобалася, і люди не соромилися висловлювати захоплення.

Вона з роками ставала тільки краще. До того ж людей приваблював її незалежний, веселий характер. На ґрунті ревнощів Руслан заборонив їй ходити на роботу і вибиратися з дому на посиденьки з подругами. Боявся, що його чудову дружину хтось у нього вкраде. Катя йому підкорилася. Їй подобалося господарством займатися. Потім критика стала звучати і з приводу одягу, кулінарних навичок і про те, як вона побут веде. Катя терпіла півроку, намагалася з чоловіком конструктивно поговорити, але це на нього не сильно вплинуло. Одного вечора її нерви не витримали. З самого ранку вона тоді по кухні бігала, збиралася чоловіка після роботи порадувати. Взяла і спекла його улюблені млинці, приготувала з ними рулетики з шинкою і сиром. Сир в процесі закінчився, його для деяких не вистачило.

Катя за цей час втомилася і не стала в магазин за новим шматком бігти. Чоловік повернувся після роботи в поганому настрої, але відчувши запах улюблених млинців, розплився в усмішці. Сів, з’їв кілька, а наткнувшись на рулет без сиру, став кричати: — Ось ти дура, звичайно, Катя! Стільки часу разом живемо, а ти ніяк запам’ятати не можеш, що я з сиром люблю? Мізки у тебе курячі, нічого нормально зробити не можеш. Катя від його слів завмерла. У цей момент вона поруч стояла і тримала в руці пляшку з маслом. Щось в ній після його слів лопнуло безповоротно. Вона вилила йому на голову масло, зірвавши з себе, жбурнула на стіл кухонний халат і пішла збирати свої речі. Жодного разу не пошкодувала потім, що пішла від нього.

Ці двоє мажорів позаду неї починають психувати, зітхати, закочувати очі і качати головами. Мерзенна картина в загальному. Сама стою в черзі до сусідньої касі, і відчуваю гостре бажання, сплатити ці 18 гривень за бабусю, щоб не бачити перекошених облич парочки. — Та скільки можна ?! — психанула касирка, так само не українка, з вигляду з Азії — Порахуйте свої монети, потім повернетеся! З цими словами, касир відсунула яблука в бік і починає обслуговувати ту саму парочку. — Ой це взагалі! — закотила очі силіконова панянка — Хто її взагалі сюди впустив? І навіщо? У неї ж грошей немає! — обурилася вона, вказуючи на стареньку.

— Так точно — кивнув її хлопець — Нафіг їх сюди впускають? — Ой! — махнула рукою касирка — Через ці акції для пенсіонерів, їх тут стільки збирається, ви навіть не уявляєте! Йдуть і йдуть, дістали вже! У мене просто щелепа відпала від такого хамства. — А ви нічого не переплутали ?! Так з нею розмовляти ?! — психанула я — Може підете до своїх батьків, і те ж саме скажете? — А що ви лізете взагалі ?! — звернулася до мене касирка — Ви тут не працюєте і поняття не маєте як ці баби дістають! З черги вийшов чоловік середніх років, солідно одягнений і з блокнотом в руках. — Доброго дня, шановна — звернувся він до касирки — Для початку вам штраф, максимальний, а далі звільнення, а ще … — тут він поманив до себе пальцем вантажника. Вантажник підійшов і чоловік вручив йому кошик. — Іди з цією бабусею, і нехай купить собі все що захоче, за її рахунок — він вказав на касирку.

— А ви хто взагалі такий ?! — хамовита працівниця підскочила зі стільця. — Керуючий — спокійно відповів чоловік. — Ой не треба брехати! У нас інший керуючий! — усміхнулася касирка. — Дівчина, я керуючий всієї мережі цих магазинів — без особливих емоцій відгукнувся той — А ви тепер вільні. Прямо зараз. Тут він повернувся до вантажника і бабусі, які віддалялися вглиб магазину. — Стривайте секунду! — гукнув він їх і знову покликав до себе вантажника — Візьми у неї адресу, будеш носити їй продукти, на 1000 грн, кожен місяць, ну і тобі премію за це випишу. Добре? — Звичайно! — зрадів вантажник. — От і добре — кивнув чоловік у відповідь, а потім крикнув в зал — КАСИРА НА ПЕРШУ КАСУ ВІДПРАВТЕ ТЕРМІНОВО! Так ось яка вона, справедливість

Стас і Свєта планували одружитися після закінчення медінституту. Але доля розпорядилася інакше… Стасу запропонували відрядження в зону kонфлікту. Там і досвіду можна було б набратися, і стартовий капітал накопичити. Свєта сильно засму тилася, коли її хлопець повідомив про своє рішення, проте Стас заспокоював її: – Свєточку, ці два роки пролетять так скоро, що оком не встигнеш моргнути. Приїду, і відразу зіграємо весілля. Він поїхав, а Свєта влаштувалася ліkарем у ліkарні. Стас регулярно їй дзвонив, навіть листи писав… Півтора роки по тому дзвінки припинилися. Вона направила запит в частину, де служив Стас. Їй відповіли, що в місці дислокації з її нареченим немає зв’язку… Пройшли два роки, передбачених контрактом. Стас не з’являвсявся.

Свєта продовжувала чекати. Десять років. Вона була досить приваблива, подобалася чоловікам. І не дивно, що її кілька разів звали заміж. Після сьомої пропозиції руки і серця вона здалася. Вийшла заміж за Анатолія. Власника магазину з продажу побутової електротехніки. У них наро дилася дочка Олена. Дочці вже дев’ятнадцять. Студентка медінституту. Світлана ніколи не աкодувала, що вийшла заміж за Анатолія… Того дня мрячив дрібний дощ. Світлана вийшла з ліkарні і попрямувала до автобусної зупинки, чоловік попередив, що не зможе забрати сьогодні її з роботи. – Свєта! – Гукнув її чоловічий голос. Вона обернулася. Спираючись на тростинку, якоюсь вихляючою ходою, до неї підходив Стас. Вони зайшли в кафе неподалік.

Свєта мовчки дивилася на Стаса. – Ви бач мене Свєточка, що я пропав так надовго. Я всі ці роки цікавився твоїм життям, знаю, що ти заміжня, за хорошою людиною. І що у тебе дочка… – Стас, навіщо ти так обійшовся зі мною?! Я стільки років чекала тебе. – Не міг я до тебе приїхати. Не мав права. Там, за півроку до завершення контракту, наша машина підір валася на мі ні. Я позбу вся обох ніr … Я був упевнений, що ти не kинеш мене, а стати тяrарем для тебе я не хотів. Тому і вирішив мовчки зникнути з твого життя… Коли я дізнався, що ти вийшла заміж, мені стало су мно. Але в той же час я радів твоєму щастю. Я тебе любив і люблю. І заради цієї любові пішов на цей проступок. Виб ач…

Мене звуть Наталя, і мені 65 років. Я до сих пір пам’ятаю той літній день, який назавжди змінив моє життя. Мій чоловік давно помер, дочка закінчила школу, вступила до інституту і поїхала жити в інше місто. Там, після навчання, вона знайшла роботу і залишилася жити. І я залишилася одна. Це був вихідний день. Я вмилася і приготувалася є. Скільки мені потрібно однією? Я вирішила, що тоді піду в магазин за хлібом і, може бути, куплю собі що-небудь смачненьке. По дорозі в магазин я проходила через парк. Там, під одним деревом, я помітила дивний згорток. Я вирішила підійти ближче. Коли я наблизилася, згорток раптово заворушився. Я оніміла від подиву і повільно підійшла ближче.

У пакунку була маленька дівчинка. Я не могла повірити в те, що сталося. Я подзвонила в поліцію. Її батьки були алкоголіками. Їм зовсім не потрібна була дівчинка, у них вже було троє дітей. Тому мати викинула дівчинку. Якби не я, вона б померла. Звичайно, дівчинку більше не повертали таким батькам, її відправили в дитячий будинок. У дівчинки більше не було родичів. Після цього випадку я перестала спати ночами: я весь час думала про дитину. Я вирішила вдочерити її. Всі намагалися відрадити мене від цього: і мої друзі, і моя власна дочка. «Навіщо тобі це? Зрештою, тобі вже 53 роки! » Але я не змінила свого рішення. — Ти ще не вийшла заміж, у мене немає онуків. Мені так самотньо, ти живеш так далеко від мене!

Так що дозволь мені завести прийомну дитину. Я все зробила правильно. Незабаром Вірочка з’явилася в моєму домі. Спочатку мені дійсно було дуже важко з нею. Зрештою, я була вже немолода, і мені ніхто не допомагав, але я впоралася. Щоб бути з Вірою, я звільнилася з роботи і почала здавати квартиру, яку успадкувала від своєї бездітної тітки. Ми з Вірочка жили на ці гроші. Згодом моя дочка прийняла Віру і навіть стала нам трохи допомагати. Минуло дванадцять років. Віра виросла чудовою дівчинкою — доброї, турботливою і ніжною. Вона допомагає мені у всьому, завжди слухається мене. Я ніколи не шкодувала, що взяла її до себе. Я спокійна за Верочку: якщо я помру, вона не залишиться одна — її забере до себе моя старша дочка, яка так і не вийшла заміж і не народила дитину.

Я завжди мріяла мати власний будинок і багато працювала, щоб досягти цього. Я влаштувалась на роботу в гарну компанію і стала начальником відділу. Якось я зустріла Назара, мого майбутнього чоловіка, і заkохалася в нього. Він був творчою людиною, грав у рок-групі, і мені дуже подобалося дивитись, як він грає на бас-гітарі. Після весілля ми переїхали до моєї квартири, і я попросила Назара залишити підробіток кур’єра та зосередитися на своєму творчому захопленні. У нього все виходило, але одного разу я зустріла барабанщика з їхнього гурту, який розповів мені, що Назар не з’являється на репетиціях і не відповідає на дзвінки.

Коли я запитав чоловіка про це, він сказав, що у них виникли творчі розбіжності, і вони більше не грають разом. Я запропонувала йому пошукати роботу, і він погодився розпочати це у понеділок. Минуло два місяці, а Назар досі не знайшов роботи. Пізніше я дізналася від його друзів, що він не шукає, бо вважає, що йому це не потрібно, тому що у нього багата дружина, і він сподівається, що в майбутньому я перепишу квартиру на нього. Я була приголомшена і хотіла розвіяти свої сумніви щодо цих намірів чоловіка. Тому я попросила друга зробити фальшиві документи, якими квартира належала Назару. Я звернулася до чоловіка з цією новиною, і він вдав, що вдячний.

Однак його акторські здібності були жахливими, і я зрозуміла, що він не був щирим. Чоловік спробував запевнити мене, що любить мене не за гроші і що в цьому не було потреби. Якийсь час ми жили у мирі та гармонії. Назар був уважний і навчився готувати. Однак невдовзі я розуміла, що щось не так. Якось, прийшовши додому, я знайшла на порозі свої речі, а Назар сказав мені, що ми роз лучаємося і що я маю з’їхати, бо квартира тепер належить йому. Я прикинулася засмученою і сперечалася з ним, а потім залишилася ночувати в готелі. Наступного дня Назар пішов подавати на роз лучення, але дізнався, що я його обдурила. Він зателефонував мені, щоб вибачитись і хотів усе повернути, але я з ним покінчила. Я зібрала його речі і попросила його піти, радіючи, що мені більше не доведеться жити з такою мерзенною людиною.

Півроку тому ми одружили єдиного сина. Весілля вийшло трохи не таке, як ми собі уявляли. Ми із чоловіком досить заможні люди. У нас є своя власна фірма, чоловік-директор, я бухгалтер, справи йдуть добре, на життя нам вистачає. Син не захотів йти в бізнес, він вступив до медичного університету, хотів стати лікарем, як батько. Щоправда, Євгену забракло кількох балів, щоб вступити на державну форму навчання, але ми цю проблему швидко вирішили – перевели сина на платну форму – і Євген став студентом. Син постійно із захопленням розповідав про свою одногрупницю Олю, казав, яка вона гарна та розумна. А коли закінчив університет, привів цю Олю до нас додому і сказав, що одружуватиметься. Новини ми зраділи, одразу почали планувати весілля. Але Євген нас зупинив, мовляв, вони з Ольгою великої урочистості не хочуть, а просто підуть до РАГСу, а потім ми в сімейному колі відзначимо це в якомусь затишному ресторанчику.

Такий варіант мені не підходив, тому що я багато років мріяла про те, як покличу всю свою численну рідню на весілля єдиного сина. Грошей я на це ніяких не пошкодувала б. Розписалися молодята у липні; до ресторану приїхала наша сваха, мама Ольги. Проста така жінка відразу видно, що багато працює. Одягнена вона була просто, я навіть тоді подумала, добре, що ми не робили весілля, а то перед родичами мені було б соромно. Віра подарувала дітям лише 10 тисяч гривень, тоді як ми їм дали квартиру у центрі міста та автомобіль для сина. Посиділи ми в ресторані, сваха здебільшого мовчала, було видно, що в нашому суспільстві вона почувалася не комфортно. До дітей я особливо не втручалася. Євген із Ольгою влаштувалися на роботу, а ми з чоловіком допомагаємо їм чим можемо. Від Ольги я дізналася, що у її матері в суботу ювілей, 50 років. Мені не так хотілося привітати її, як дуже захотілося побачити, як вона живе. Тому ми вирішили поїхати до неї під приводом святкування дня народження. Купили сервіз та квіти, вирушили в дорогу.

Це була наша перша подорож до села. Коли ми на своєму дорогому авто під’їхали до будинку свахи, було здивовано, як вона живе. Сказати, що бідно, нічого не сказати. Віра теж дуже зніяковіла, побачивши нас на порозі. Але запросила нас увійти. На гостей вона не чекала, тому ми просто пили чай. За ті дві години, що спілкувалися, я захопилася цією жінкою. Незважаючи на те, що будинок був старий, у кімнатах було чисто. Город теж у ідеальному стані. До того ж, Віра щодня ходить на роботу, працює листоношою. Швиденько зробить свою роботу і біжить додому, бо вдома на неї чекає мама, яку вже протягом багатьох років Віра доглядає. Дочка ростила сама, Оля добре навчалася у школі, тому без проблем вступила на державну форму навчання до медичного університету. Мріє дівчина вивчитися та вилікувати бабусю. У будинку Віри було особливо затишно і тепло. Мені навіть не хотілося від неї їхати додому. За столом я непомітно витягла з гаманця 200 доларів і поклала конверт. — А ми ж забули Вас, сваха. Ось, це Вам, з днем народження, – посміхнулася я і простягла Вірі конверт із грошима.

Ще в дитинстві Льоша був справжнім хуліганом. Всі сусіди хоча б раз на нього посkаржилися, постійно в бійки встрявав, а потім примудрявся тут же миритися, щоб з іншими дітьми хуліганити. Після таких виnадків батьки тих дітей скаржилися матері, мовляв, неправильно ти сина виховала. Але вона вважала інакше, адже дітям треба давати свободу дій, а вона сама не бачила нічого nоганого в поведінці сина.

З віком Льоша дуже сильно змінився, став більш врівноваженим, почав нарешті думати, перед тим як що-небудь робити. Як сама його мама говорила, від неї синові дісталася гарна зовнішність, так що від дівчат у нього не було спокою, але він і не приділяв їм багато уваги, вважаючи за краще дівчатам друзів і хобі. Лише в 19 років Олексій вперше заявив мамі, що у нього є дівчина. Мама була лише рада, але радість тривала недовго. Через деякий час Льоша вирішив познайомити дівчину з матір’ю, весілля адже не за горами була.

Ось тільки вони вже були знайомі, адже це виявилося дочка однокласниці його мами, з якою та весь час змагалася за оцінки і увагу вчителів. Вона відразу ж заборонила синові зустрічатися з дівчиною, адже це була дочка nоганого людини. Жінка твердила, мовляв, син може вибрати будь-яку дівчину, тільки не її. Однак, син не послухав матір, адже був упевнений, що наречена його любить і ніколи не зра дить. Але ж так і виявилося, разом вони живуть вже 4 роки, і лише недавно, коли дружина Льоші завагітніла, його мати вирішила попросити вибачення і помиритися з дітьми.

У день весілля, наречена, Ганна, стояла біля вівтаря у своїй дивовижній весільній сукні, її серце билося від хвилювання та очікування. З цього дня вона стане дружиною Віктора – людини, яку любить найбільше у світі. Але був один аспект, який завжди турбував Ганну – її майбутня свекруха, Ольга. Ольга, вимоглива та неоднозначна жінка, ніколи не визнавала Ганну найкращим вибором для її сина. Вона часто подавала ознаки несхвалення, критикувала і навіть не допускала Ганну до сімейних подій. З кожним днем ця ворожість додавала тривоги та нервозності Ганні, і вона навіть боялася уявити, що може статися на весіллі.

Якоїсь миті свекруха Ольга взяла мікрофон у свої руки: гості на весіллі затримали подих. Серце Ганни стискалося в очікуванні неприємних слів чи критики. Вона зблідла, намагаючись приховати свої емоції, але її душа була готова до будь-яких випробувань. Ольга втримала паузу, наче задумавшись. Гості теж нервували і чекали на наступні слова. І тут, замість очікуваних докорів чи різких коментарів, Ольга почала говорити ласкаво та зворушливо: “Дорога моя Ганно. Мені потрібно зізнатися, що я була дурною і несправедливою.

Я занадто сильно захопилася своїм уявленням про досконалу невістку, що не помітила, якою чудовою ти є насправді. Ти даруєш щастя моєму сину, і за це я тобі вдячна. Я знаю, що моя роль в твоїй сім’ї підтримувати вас обох. Я хочу відпустити свої забобони і почати все заново. Прошу вибачення за все, що було. Я бажаю вам любові, щастя та процвітання.” Ганна подивилася на свою свекруху з подивом та сльозами радості в очах. Це були несподівані слова, але щирі та добрі. Вона тихо кивнула і прошепотіла: “Дякую, Ольга Петрівно. Я теж хочу забути непорозуміння і почати нову сторінку нашої сімейної історії.”

Цей момент став поворотним для стосунків між Ганною та Ольгою. Свекруха поступово розкривала своє серце невістці, і вони стали ближчими, будуючи дружні стосунки, ділячись радощами та смутками. Вона навіть навчила Ганну деяким сімейним рецептам, які їй передавалися поколіннями. З роками свекруха та невістка стали сімейною командою, яка завжди підтримувала один одного. Вони зрозуміли, що прощення і відкрите серце можуть перетворити навіть неприязнь на дорогоцінний зв’язок.

Історія бере свій початок ще з молодості моєї бабусі. Вона тоді жила у селі. На той момент була одружена і виховувала маленького сина. Село було невелике. Сусідами моєї бабусі були дві рідні сестри. Одна старша за іншу на два роки. Старшу звали Ганною, молодшу – Уляною. Обидві дівки були гарні, хлопці бігали за однією, за другою. Але так цікаво сталося, що сестри полюбили одного й того самого хлопця. А самому нареченому сподобалася старша Анна. Він став до неї доглядати, на танці ходили, з них і додому проводжав. Ночі проводили разом, на зірки дивилися. Загалом, любили вони одне одного. Часу трохи минуло, то стали молоді про весілля говорити.

І батьки були зовсім не проти, щоб весілля відбулося, тож потроху почали готуватися до нього. Час гулянь призначили на осінь – наприкінці жовтня. Уля в цей час ніяк не могла змиритися з весіллям. Вона дуже любила Петра – так звали нареченого її сестри Анни. Їй дуже не хотілося, щоб їхнє весілля відбулося. Ось уже й наближався день весілля. Уляна зібралася з духом, підійшла до Петра і все розповіла. Сказала, як вона його любить, умовляла, щоб він не одружився з її сестрою. Клялася, що все життя робитиме все так, як він захоче і любитиме його до останнього дня. Хлопець вислухав Улю і сказав їй, що любить Анну, а Уляну просив заспокоїтись.

Мовляв, дівка молода, знайдеш ще гідного нареченого, який носитиме на руках. Петро обіцяв, що ця розмова залишиться між ними. Уляні від цього не стало легше, плакала вона ночами. А тут і день весілля настав. Наречена була красивою, поруч жених Петро ошатний, мужній, всі довкола щасливі. Весілля було пишним. Народу було багато, усі гуляли, пили за здоров’я молодих. Навіть із сусідніх сіл люди приходили. Тільки Уля сиділа і гірко плакала. Петро бачив її стан, і добре розумів, чому вона така. А гості всі думали, що вона так журиться від того, що тепер сестра її старша житиме від неї окремо. Весілля скінчилося, всі розійшлися по хатах. Молодята пішли у свій дім! Вони мали першу шлюбну ніч. А Уля в цей час почала у віконце підглядати за молодятами. І побачила, як Петро Анну поцілував і обійняв.

Розлютилася і почала тихенько нашіптувати: «Проклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго не проживете разом, щоб чоловік загинув, щоб щастя в цій родині не було. Нехай діти народяться хворими, а батьки ваші щастя від онуків не отримають!», – сказала вона такі страшні слова і втекла. Минуло близько 45 років. Моя бабуся ще в молодості із чоловіком і вже двома дітьми до міста перебралися. Але іноді вона навідується до того села, на цвинтарі, де її родичі поховані. Вона доглядає їхні могили та й просто згадує. Ось і зараз вона вирішила поїхати на той цвинтар. Побачила вона там самотню бабусю, що сиділа біля могилки. І впізнала моя бабуся в цій старенькій Уляну.

Розговорилися вони з нею. Уляна впізнала бабусю. Почали розмовляти і про життя моєї бабусі, і про життя сестри Уляни: – Життя моє перетворилося на жах. – промовила Уляна. – Гріх я на себе страшний взяла. Я ж на весіллі тоді сестрі своїй рідній прокляття побажала на її нову родину, а воно все проти мене обернулося. В Анни в житті все чудово. А ось я зустріла гарного хлопця. Життя наше відразу ж не склалося. З’явилось у нас троє дітей. Старший син потонув, середній від хвороби у 5 років помер, а молодшого я берегла, як могла. Чоловік мій на роботі під комбайн потрапив та загинув. А мені довелося одній молодшого виховувати. Тяжко без чоловіка, але я справлялася. І знаєш, що? Виріс він бовдуром. Судимість у нього. Сидить у мене на шиї. Лупить сильно. Грошей на випивку просить.

– Так, покарав тебе Господь за твої слова жахливі на адресу сестри, – сказала моя бабуся. – Тім, а давай сина хрестимо. Тож уже не ті часи, що двадцять років тому. Он і твій батько на Великдень до церкви заходить. Ну давай? – просила чоловіка. Але той був непохитний. – Батько як хоче, а я до церкви не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачила. Але всі говорять… а чи мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки в те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що… – Сама себе я покарала. Я тоді, коли проклинала молодих, дивилася на них у ліжку та помітила, що в кімнаті дзеркало велике стояло. А у ньому я своє відображення побачила. І знаєш, що я тим часом шепотіла? А те щоб син Ганни вбив її. Це виходить, що дзеркало прокляття на мене відбило. Значить, не довго мені залишалось. Син мій мене і зі світу зведе скоро! Після цих слів Уляна у сльозах пішла з цвинтаря. Так от і виходить, що ніколи нікому не бажайте зла, все потім вам повернеться бумерангом!

Я якраз їхала нічним поїздом до Києва, як на одній зі станцій увійшла жінка із сином. Жінка була одягнена в темний одяг, і сама похмура, як дощова хмара. А хлопчику на вигляд було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить. Жінка розклала ліжко і поклала сина. Хлопчик зайшов у купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зірки у вікно й скрушно спитав мами: — Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі? Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми.

Та й взагалі, він ще довго на цьому небі для нас зірки збиратиме? Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце. Я хочу татку поруч. Молода жінка збиває подушки. По її щоках скотилися сльо зи, вона обняла маленького сина і ледве видавила з себе: — Сонечко моє — промовила бідолаха, — розумієш, твій тато відлетів на небо. Він збирає для тебе зірки вночі, а вдень посилає тобі свої поцілунки із сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці.

Але він все бачить із неба і дуже тебе кохає. Хлопчик засунув свій маленький носик прямо мамі в шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі. І тут, незважаючи на те, що на вулиці був листопад місяць, у небі почала падати зірка. Жінка відразу ж показала її синові, мовляв, це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати. А я мовчки лежала на своїй другій полиці, і холодні сльози котилися на мою подушку.