Вони не бачилися років з п’ять. Дві, колись близькі, подруги, яких доля розкидала по різних містах, випадково зустрілися на вулиці. – Таня! – Іра! Жінки кинулися обійматися, зовсім не зважаючи на косі погляди перехожих. – Ти що тут робиш? – радісно вигукнула Тетяна. – Ти ж поїхала у Київ! – А ти? – вигукувала Ірина. – Ти ж сама у Львів подалася. – А я повернулася! Разом із чоловіком! – І я повернулася! – засміялася Іра. – Але тільки без чоловіка. – А чому без чоловіка? – Та ну його! Ой, Таня, як я за тобою скучила!
– А я як скучила? – Таня раптом навмисне ображено подивилася на подругу. – А ти чому весь цей час на мої дзвінки не відповідала? Я ж тобі намагалася дзвонити. Потім подумала, що ти поміняла номер. – А я й змінила. У мене тепер знаєш скільки номерів? Три телефони у мене. – Навіщо тобі стільки? – Та в мене чоловік дуже ревнивий був. Життя не давав, кожен дзвінок контролював. Доводилося маневрувати. Хоча сам він, як потім виявилось, жодної спідниці не пропускав. Пішли, сядемо кудись, попліткуємо.
Вони сіли за столик першого вуличного кафе, що трапилося, і Ірина почала докладно розповідати, який у неї був чоловік. – А ти, правда, жодного разу йому не зрадила? – серед розмови хитро поцікавилась Таня. – Чесно? Кілька разів було. Віддячити йому хотілося. За те, що він мене розпусною вважає. А потім, коли дізналася, що він сам такий, тут я вже закрутила з одним одруженим. Але зрештою обох кинула, і чоловіка, і коханця, і приїхала сюди. – Іра невдоволено зітхнула. – І дарма. Тут така сумно. А ти теж від чоловіка пішла?
– Ні. Я ж сказала, що з чоловіком ми повернулися. Давно вже. У нього тепер тут бізнес, купа знайомих. – Тільки знайомих? – посміхнулася Іра. – Чи коханок у нього теж купа? – Ти чого? – Тетяна зробила ображене обличчя. – У нього немає коханок. – Ой, не сміш, Таня, – засміялася подруга. – Я цих чоловіків знаю як облуплених. Усі вони слабкі на одне місце. – Припини, Іро. У мене чесний чоловік. – Ага. Скажи ще, що він святий. Хочеш, прямо зараз тобі доведу, що він такий самий, як усі. Хочеш? – І як доведеш? – Елементарно. Дай мені номер телефону, я пошлю йому любовну есемеску, і він мені обов’язково відповість.
– Не відповість! – Упевнено сказав Таня. – З першого разу не відповість, чи з другого, чи з третього точно відповість. – Та ні, Іро! З моїм такий номер не пройде! – Може, перевіримо? Давай, диктуй номер. – Іра вже тримала напоготові увімкнений телефон. – Гаразд… – повагавшись, сказала Таня і почала диктувати цифри. – Зараз ми створимо контакт і влаштуємо перевірку. Як його звати? – Олександр. – Якими месенджерами він користується? – Усіми.
– Чудово. – Іра почала набирати текст, показуючи при цьому екран подрузі. “Привіт, Олександре. Ти мене поки не знаєш, але я тебе знаю дуже добре. Запрошую тебе сьогодні до себе на день народження. У ресторані Океан я замовлю столик на двох – на тебе і на мене. Можеш не переживати, столик буде вже оплачений Тобі залишиться тільки посміхатися, і, можливо, після ресторану, заглянути на годинку до мене, в мою затишну квартирку. О сьомій вечора тебе влаштує? – Іра, задоволена, посміхнулася. – Відправляємо, і чекаємо.
Таня з напруженим обличчям почала чекати на відповідь чоловіка, але її не було. Тоді Іра знову написала – “Олександр, що тебе соромишся?” Потім вона спробувала надіслати повідомлення, але безуспішно. – Уф… – радісно видихнула Таня. – Він тебе заблокував! Я ж казала, він у мене найчесніший чоловік! – Зачекай радіти, Таня. У нас на такий випадок є інший телефон.
Тепер ми йому знову напишемо. – Іро, припини хвилювати мого чоловіка! – Вигукнула невдоволено Таня. – Таня, заспокойся, будь-який експеримент має бути доведений до кінця. – Вона вже набирала текст. “Олександре, я від вас не відстану. Нам сьогодні потрібно обов’язково побачитися. Ви згодні зустрітися о сьомій вечора?” Іра знову відправила повідомлення, і відразу отримала відповідь: “Добре, таємнича незнайомка. О сьомій, у ресторані Океан. Як я вас впізнаю?”
“Я буду вся, у червоному!” – відповіла Іра і переможно засміялася. – Ти бачила? – Цього не може бути… – Таня сиділа з здивованим обличчям. – І що далі? Невже ти підеш у ресторан із моїм чоловіком? – Обов’язково. А я маю зробити з ним селфі, і послати фотку тобі. Ти чого застигла, Таня? Не хвилюйся, я його пальцем не зачеплю. Потрібно ж, придумала, чесний чоловік у неї. Сміх… Таня повернулася додому, як у тумані. На порозі її зустрів веселий чоловік, який відразу занепокоївся. – Ти що, Таню, занедужала? – Ага, занедужала, – відповіла вона.
Їй хотілося одразу починати збирати речі, але не було жодних сил. Вона впала на диван і уткнулася обличчям у подушку. – Ну, ось… – засмучено зітхнув чоловік. – Занедужала моя ластівка. Чим тобі допомогти? – Нічим? – Простогнала Таня. – Просто дай мені спокій. – Добре, – кивнув чоловік і пішов на кухню. Таня провалялася на дивані досить довго. Потім схаменулась, і з сумом подивилася на годинник. Була вже майже сьома вечора. – Ей! А ти чому нікуди не збираєшся? – схвильовано вигукнула вона у бік кухні. – А куди мені треба збиратися? – відгукнувся здивований Олександр, і одразу з’явився перед нею. – Ну що, легше тобі?
– А хіба на тебе ніхто не чекає? – спитала вона. – Ти про що? – ще більше здивувався чоловік. – Слухай, може, годі прикидатись! – Таня з презирством подивилася на нього. – У тебе сьогодні ввечері в ресторані побачення з жінкою. Адже так? – Яке побачення? – Чоловік дивно посміхнувся. – Слухай, а ти звідки про це знаєш? – Що знаю? – А те, що мені сьогодні якась призначала зустріч у ресторані. Вони дуже нахабніли, ці пройдисвітки… Стали бази даних із номерами купувати, і зазивати клієнтів… То звідки ти знаєш?
– Не важливо, звідки! – вигукнула невдоволено Таня. – Важливо, що ти прийняв її запрошення. І зараз ти маєш бути в обіймах таємничої незнайомки, яка буде вся у червоному. – Точно! – Чоловік засміявся. – Тільки я її повідомлення переправив моєму приятелю, який якраз займається цими пройдисвітками. І зараз, замість мене, до неї затолик підсяде якийсь чудовий хлопчина, який візьме її за лікоть… З хвилини на хвилину, ця – яка в червоному – поїде у відділення, для з’ясування особистості.
– Що? – з обличчя дружини миттєво злетіла її образа. – Сашко, ти що?! Не треба її нікуди везти! Це моя стара подруга! Вона просто хотіла довести мені, що ти… Що ти… — У цей час у Тані задзвонив телефон. Вона піднесла телефон до вуха. – Таня, – відразу заридала в трубку Ірина. – Чому ти мені не сказала? Вони мене хочуть везти у відділок… – і зв’язок перервався. І тут Таня чомусь усміхнулася. Потім подивилася на чоловіка, і усмішка злетіла з її обличчя.
Олександр дивився на неї як на останнього зрадника. – Отже, перевірити мене захотіли? – спитав він тихим ображеним голосом. – Ех, Таня… А я тебе… Ех… Він відчайдушно махнув рукою і пішов до іншої кімнати. – Сашко, пробач! – Вигукнула Таня, і кинулася слідом за чоловіком. – Я не хотіла! Це вона!.. Ну, Сашко! Тільки за півгодини вони згадали, що Іру, все-таки, треба рятувати. Яка не яка, але вона, все-таки, подруга. І Олександр знову почав дзвонити своєму приятелю.
