Я жила в квартирі з однією спальнею, але з того, як туди стікалися мої родичі, можна було подумати, що це якийсь розкішний палац. Коли я могла відмовити далеким родичам без особливого почуття провини, близькі завжди знаходили спосіб змусити мене відчути докори совісті і дозволити їм залишитися. ”Пам’ятаєш ту сукню, яку я пошила для тебе?” або “Я дбала про тебе в дитинстві, а тепер ти не можеш дозволити мені переночувати?”
– Ось, які репліки звучали на мою адресу. На щастя, моя мама розуміла мою позицію та не тиснула на мене. Але моя бабуся, завжди щедра душа, роздавала мою адресу праворуч та ліворуч, навіть людям, яких я ледве знала. Я намагалася поговорити з нею, попросити її поважати мої межі, але безрезультатно. Їй подобалося розігрувати великодушну господиню, використовуючи мою квартиру як свою сцену. І ось одного разу мені зателефонувала далека родичка моєї бабусі.
Без довгих передмов вона повідомила мене про свою дочку Настю – молоду матір, яка намагалася здобути освіту, яка, мабуть, збиралася жити в моїй квартирі. Їх “‘геніальний план” полягав у тому, щоб ми з чоловіком переїхали до сільської місцевості, оскільки все одно працювали віддалено. Я розлютилася і негайно відмовилася від цієї ідеї. Це спричинило серйозні розбіжності з моєю бабусею, яка навіть звинуватила мою маму в тому, що вона виховує невдячну дочку. Вона й досі не хоче зі мною розмовляти.