– Чуєш, Наташка! — kричала того дня через паркан сусідка Мариня. — Де мій Василь нещодавно зник. Деколи не ти його nереманила до себе? – Якби я хотіла nереманити твого Василя, то я б його забрала ще в тебе, – віджартувалась спокійно Наталя. – А старий – він мені не потрібний тепер, свого такого ж маю. Так сусідки розмовляли між собою часто вже не один рік. Тому що в молодості Наталя з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь – із Зосиною сусідкою Маринею, а Наталя вийшла заміж за Василевого товариша Максима.
Ось так уже понад 40 років жили їхні сім’ї душа в душу. Діти разом так до школи ходили. Весілля всім справили і залишилися на старості років самі. Тепер їхні онуки разом грають, як приїжджають до дідусів на канікули. Не раз, працюючи на своєму невеликому городі, займають старі перепочити на межі та згадують свою таку непросту молодість. Одного такого літнього дня Маріня раптом сказала: — Знаєш, Наталко, жарти жартами, але як мене не стане раніше за Василя, то приглянься за ним, будь ласка. Тому що не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме…
Я його так навчила, на свою голову. – Ніхто не знає, кому раніше судилося відійти за когось, – філософськи зазначила Наталя. — Але будемо купки триматися, допомагати один одному, як би там не було, хоч би як склалося наше життя, хто його знає, як буде… А восени Мариня таки лягла. Передчувала, що зима це вже остання в неї. Так і сталося. По ховав Василь свою ст ареньку др ужину і почав рахувати дні тижня. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи онуки, тоді в хатині ставало трохи веселіше, діти сміялися, бігали двором. Готували діду їсти, клопотали по господарству. На два дні ставала хата веселою, а потім, коли діти поверталися додому, знову перетворювалася на пустку.
Навіть не хотілося туди заходити, з кожного кута віяло лише см утком. Наталя, як і обіцяла своїй сусідці, старанно опікувалася Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори із товаришем. – Не rнівайся, Наталю, – просив. — Ми двоє, а він один, прикро йому. Я ще буду з тобою. Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий. — Мабуть,— сказав,— доведеться мені йти до твоєї Марини. Наснилася вона мені тієї ночі і каже: «Я тебе скоро заберу до себе, тому що бідній Наталі тяжко з двома хлопами, хай з одним справляється вже».
А я їй: то бери до себе свого Василя. “Ні, – каже. – Він не мій, він Наталин”. І я прокинувся. Видно, Василь, забере мене вона до себе вже дуже скоро … Поговорили чоловіки між собою, думали скоро забудеться і розмова, а Наталці нічого не сказали того разу. Але за два місяці Мариня справді забрала Максима до себе. Не ст ало чоловіка раптово. І Наталя стала самотньою, як той палець. Тоді й розповів їй Василь Максимов сон, який йому тієї ночі наснився. І вона згадала, як просила коли Мариня дбати про Василя після того, як її не ст ане.
А до року Василь із Наташею справді зійшлися. Діти наполягли, бо хотіли своїм батькам лише добра. Страшно, мовляв, ст аршим хворим людям житимемо самим, а так сnокій і у дітей на душі буде. – У батька се рце хв оре, може стати поrано вночі, і нікому навіть во ди nодати, – переконував тітку Наташу Васильєв син Олег. – Та й у вас тиск «стрибає», все ж таки спокійніше, коли хтось є поруч. Живіть разом і будьте щасливі. – І що ж ми скажемо твоїй мамі та моєму ст арому, як зустрінемося з ними там? – Звівши погляд до неба, мовила тітка. – А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі і сміються з нас, як бачать? – Ще до тієї зустрічі дуже багато часу пройде, щось придумаєте потім, – щиро підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: – Але я впевнений, що це вони самі все так і підлаштували, щоб дати і вам щастя…