Ми з дружиною були дуже раді, коли наша єдина дочка схотіла після весілля жити з нами. У нас свій великий будинок, і зять нам подобався, тож ніякого сорому ми не відчували. Та й дитина наша під боком. Що ще потрібно? А звістка про швидkе народ ження онука зовсім зробила нас із дружиною найщасливішими людьми. За першим онуком наро дився другий, а за ними ще й двійнята. Дружині довелося піти з роботи, бо Мілана наша просто зашивалася з дітьми. Але невдовзі дочка заявила, що не збирається ставати клушею і хоче вийти на роботу. Ми й у цьому доньку підтримали. Але справа в тому, що дружині моїй доглянути за чотирма шибениками однією було дуже важко. Доводилося мені брати роботу додому, щоб хоч у чомусь їй доnомагати. До кінця дня ми з нею були як вижитий лимон, іноді прямо під час вечері очі злипалися.
Ви думаєте вечорами вони брали турботу про дітей на себе? Нічого подібного, навіть мити посуд після вечері доводилося знову мені чи дружині. Мілана охаючи і стогнучи після «важкого» трудового дня в офісі лягала відпочивати на диван, не забувши прихопити свій ноутбук. Дружина натяками, а потім прямим текстом давала зрозуміти дочці, що дітям необхідно спілкуватися з матір’ю. Мілка тільки відмахувалася від неї. Ну не страйк нам було оголошувати, і ми з дружиною nродовжували нести на собі всю домашню роботу і турботу про дітей. Поки один виnадок не відкрив нам очі на власну дочку. Того дня зять забув телефон удома, а на роботі він просто необхідний. Я схопив телефон і вибіr за ним, а тут на телефон надходить повідомлення від дочки. Я захвилю вався — що ж трапилося такого, що вона смс-ки пише, адже щойно разом були. Відкрив я повідомлення і мене немов холодною водою облили. Дочка дуже невтішно відгукувалася про нас, у тому повідомленні.
Я навіть не зрозумів спочатку, що це вона називала нас nаразитами. Про інше я просто промовчу. Я нічого не сказав зятю та дружині. Насилу дотерпів до вечора і під час вечері заявив, що надалі не має наміру терпіти їхню присутність у своєму будинку. Усі переполошилися. Дочка, так просто дибки встала. Дружина спробувала втрутитися і все залагодити, але я сказав: — Досить! Ми неправильно виховали свою дочку, якщо, сівши нам на голову, вона ж вважає нас паразитами. Що ж, ми паразитувати більше не будемо. Скатертиною вам доріжка. Нині вони у сватів живуть. Бідолашній жінці доводиться спати на кухні, у неї квартира, а не приватна оселя. Спочатку за онуками дуже су мували, особливо дружина. Потім її знову покликали на роботу і життя почало потихеньку налагоджуватися. Дружина наполягає, щоби я з дочкою помирився. Я і не проти, але спочатку вона повин на вибачитися. А інакше – ніяк.