Нещодавно я познайомилася зі сліпою бабусею. Ми випадково зустрілися на вулиці. Того ранку я відвела дитину в садок і вирушила займатися своїми справами. Раптом помітила літню жінку, яка йшла назустріч. У руках вона тримала тростину, якою обережно простукувала землю перед собою. Раптом вона сповільнила ходу і зупинилася. Я вирішила підійти, щоб запитати, чи все гаразд, і запропонувати допомогу. Вона відповіла, що прямує до магазину за продуктами. Я запропонувала провести її, і вона з радістю погодилася. Ми вирушили разом, і я зрозуміла, що ця жінка повністю сліпа.
У її очах – суцільна темрява. Вона вже багато років не бачила сонячного світла. Попри це, щодня, незважаючи на погоду – будь то дощова осінь чи холодна зима, – вона виходить на вулицю, заходить до найближчого супермаркету або іноді навіть до аптеки, щоб купити ліки. Як з’ясувалося, всі в цьому районі її знають і часто допомагають. Мене вразило, як ця жінка, будучи сліпою, так упевнено пересувається багатолюдними вулицями великого міста, де кожен крок сповнений небезпек, особливо на перехрестях біля дороги.
Вона розповіла, що живе з чоловіком, у якого проблеми з ногами, тому він майже не виходить з дому. У них є двоє дітей, які регулярно навідуються й телефонують, але живуть окремо. Це мене здивувало: як можна залишити сліпу матір одну? На мою думку, я б ніколи не залишила свою матір самотньою в такій ситуації.
Бабуся розповіла, що за стільки років уже вивчила кожен камінь і кущ у своєму районі. Вона не потребує допомоги соціальних працівників, самостійно готує, прибирає та виконує всі хатні справи. У супермаркеті її зустріли з посмішкою – усі співробітники добре її знають і допомагають із покупками. Цього разу допомогла я.
Раніше мені здавалося, що життя без зору неможливе, але тепер я зрозуміла, що люди можуть не тільки жити, але й знаходити радість у світі, який вони ніколи не бачать…